Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Через сім десятків літ постає у своїй повноті Правда”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

ДОНБАС ОЧИМА ЛЮДИНИ З КРАЇНИ СОНЦЯ

Слово Просвіти, №10 за 2008 рік

Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ Продовження. Початок у ч. 50, 51 за 2007 р., ч. 6, 8 за 2008 р. ПЕРЕХОДИМО ДО БОЛЮ Переходимо до болю. Такого велетен$ ського болю і смутку, що навіть японець Гіро$ акі Куромія, здається, ледве витримує, пере$ казуючи моторошну правду про геноцид над українцями шляхом винищення нашого на$ роду штучно створеним голодом. Навіть че$ рез сім десятків літ тупого, каторжного мов$ чання, трагічної німоти, стримування душі, після того, коли найголовніші свідки, які ди$ вом вижили на лободі, кропиві й макусі, на щасливому випадку і випадковій крихті хліба, відійшли в інший світ, де нема голодоморів і геноцидів, де нема космополітичних більшо$ виків і запопадливих стукачів — усе одно постає у своїй повноті Правда. Бездержав$ ність України створювала комуністичному режиму унікальні умови для того, щоб прихо$ вати від світу цю велетенську трагедію, сві$ домо спрямовану на знищення українського народу. Голодна, вже напіввимерла, закопа$ на в ярах і яругах, як худоба на скотомогиль$ никах, доведена до канібалізму Україна була оточена по всьому периметру військовими загонами, щоб жодна людина не вихопилася з території приречених на страшну, велико$ мученицьку голодну смерть. Військові не ли$ ше не випускали жодної живої душі зі смер$ тельного кільця, а й не впускали туди сторон$ нього людського ока. А в той час єдиний куп$ лений Сталіним журналіст-мерзотник із “Нью-Йорк таймс” Уолтер Дюранті, жируючи в Москві, знаючи, що Україна конає від голо$ ду, посилав у світ супероптимістичні “лубоч$ ки” про “хепі-хепі” життя в Радянському Сою$ зі. Цей цинізм страшний ще й тим, що у при$ ватній розмові брехливий американець го$ ворив: “Україна стекла кров’ю… у Радян$ ському Союзі від нестачі продуктів чи пов’язаних з цим причин померли, імовірно, 10 мільйонів осіб”. Обмануті американці при$ судили йому Пулітцерівську премію за ре$ портажі з Москви. І лише зараз Національна спілка письменників України звернулася до американського комітету, що присуджує цю премію, з вимогою через сімдесят п’ять ро$ ків, коли правда про Голодомор в Україні постала на повен зріст, скасувати своє рі$ шення стосовно аморального сталінського лакузи Уолтера Дюранті. Варто й новій укра$ їнській владі подати свій голос за встанов$ лення справедливості. Комуністична орда перетворила Україну на герметично закриту резервацію смерті. Єдиний, хто серцем, усіма інстинктами від$ чував страшну біду, яку чинять над україн$ ським народом, і подавав свій голос на його захист, — українська політична еміграція за кордоном. Вона з усіх сил намагалася допо$ могти нам. Ось слова голови Національної Української Ради професора Софії Русової: “Українські жінки, об’єднані на еміграції в На$ ціональній Жіночій Раді, безсилі подати не$ щасному населенню жодну допомогу. Укра$ їнська еміграція відгороджена від свого на$ роду страшними більшовицькими загорожа$ ми — ні звідти до нас, ні від нас на Україну не перелетить і пір’ячко. Наша кореспонденція з рідними накликає на них жорстокі переслі$ дування”. А ось тогочасна львівська газета “Нова зоря”. Цитата зі статті “Нищать українську націю. Боронімося!”: “Східна сторона Збруча виглядає на справдешню воєнну лінію, за котрою фізично винищують наш нарід до са$ мого кореня. Хто втікає на сей бік, той паде трупом на границі, тільки рідкі виїмки добіга$ ють сюди, як живі кістяки”. Та тільки за цю правду варто шанувати галичан, яких, до ре$ чі, буржуазний польський уряд Пілсудського (за всієї зневаги до українців!) не посмів мо$ рити голодом. Японський історик Гіроакі Куромія — аб$ солютний антипод продажного американ$ ського писарчука Уолтера Дюранті. Отож слухаймо його. “Питання кількості жертв голодомору досі є предметом дискусій, і можливо, ми ніколи не дізнаємося точного числа жертв; ясно лише, що кількість загиблих обчислюється мільйонами. Найтяжче постраждали саме зернові реґіони (за винятком Казахстану, де основною причиною смерті була брутальна політика утвердження осілості серед кочових народів). Різні реґіони постраждали по-різному; умисний геноцид, особливо українців (виділення моє — В.Я.), був політичною метою голодомору. Голод був, як влучно назвав свою книжку Роберт Конквест (узявши назву зі “Слова о полку Ігоревім”), жнивами скорботи, що тяжко вдарили по Донбасу. У Москві знали, що країна під загрозою голоду. Повернувшись з України, Молотов доповідав Політбюро, що “ми справді зіткнулися з привидом голоду, причому у важливому районі, з якого мали би брати зерно”. Цей привид не злякав Сталіна. Сталін хвалився, що 1931 р. вдалось експортувати рекордну кількість зерна й борошна — 5,2 млн тонн; але навіть у голодні 1932—1933 рр. 1,8 млн тонн зерна й борошна продано на заморських ринках. У ці голодні роки продукти тваринництва також експортовано у великих кількостях”. Я додам до сказаного Куромією ще деякі факти: літні львів’яни наприкінці сімдесятих таємничо, огледівшись, чи ніхто не підслухо$ вує, розповідали мені, що в тридцять третьому на власні очі бачили, як під магазинами, на ву$ лицях лежали у стосах мішки з зерном та бо$ рошном, на яких красувався жирний серп і мо$ лот. Хліб у Галичині, що перебувала тоді під Польщею, був дуже дешевим, стверджували вони. Документи доводять, що лише до Німеч$ чини з СРСР було експортовано майже два мільйони тонн високоякісного зерна. Є нові свідчення і з польського боку: 1932—1933 рр. поляки годували українським зерном і українськими буряками свиней, бо все це було дуже деше$ вим. Є задокументовані свідчення очевидців про те, що в той час, ко$ ли в Україні помирало двадцять п’ять тисяч людей щоденно, в тій$ таки Україні працювали на повну потужність спиртзаводи, звідки експортували за кордон і спирт, і горілку. “З весни до літа 1932 р. Сталіно було під загрозою тифу й дизентерії, які, спалахнувши, швидко поширювалися; це був ще один наслідок голоду, бо смерть забирала не лише людей, а й коней, чиє м’ясо потім з’їдали голодні люди”. Олексій Кейс, який тоді жив на Донбасі, згадує: “32 року — страшний суд. Розпочався страшний голод. Тоді вже на дорогах бачили мертвих. А як весна 33-го року настала, то вже була весна смерті. На залізницях, на шляхах. Оце йшов потяг Зверєво — Київ. Люди всі виходили до поїзда. Думають, може, хто кине кусок хліба. То понад дорогою, як снопи лежать — люди”. На мить перерву Куромію, щоб нагадати українцям, що Єнакієве — батьківщина лі$ дера реґіоналів і двічі глави уряду України Віктора Януковича. Нагадаю й інше: жоден із представників Донбасу від Партії реґіонів (опріч двох галичан, що прибилися до них) не проголосував за закон про визнання Го$ про крихту хліба, яку сталінські посіпаки вирвали з рук. “Одного разу він (Олексій Кейс — В.Я.) зі своїм братом ішов по вулиці в Єнакієво і: “…дивимося — під парканом лежить жінка… Івона не лежить, а так напівсидить, напівлежить. Мертва. Ми підійшли, й біля неї дитинка. Жінка мертва, а дитинка жива, до року. І воно витягло в мами грудь і смокче. А мати ж мертва. Ми з братом стали і плачемо. Не так нам шкода тієї мами, як шкода дитини, що вона не знає. Смокче й не розуміє, що там же нема нічого. І тут їде санітарна машина, яка підбирає трупи. А вони там їздили постійно, бо дуже багато було трупів. Хапають за ноги ту жінку, і дитину туди ж, де мертві лежать. Повезли на цвинтар мертву жінку й живу дитину… В Єнакієві з-під поли продають хліб і м’ясо… Того, хто продає м’ясо, міліція зразу забирає. Беруть м’ясо на аналіз — чи воно не людське і чи не собаче. Бо були такі, що хотіли на тому нажити капітал… Продасть м’ясо, а купить собі кусок хліба”. У селі Шапарське в Новопсковському районі було 212 родин колгоспників і 18 родин одноосібників; з них 190 зовсім не мали харчів. П’ятсот чоловік лежали хворі від голоду. З 1 січня до 20 лютого 1933 р. сімдесят чотири особи померли від голоду; більшість померлих — дуже молоді та старі. Скільки ще померло після 20 лютого, невідомо. У селі біля Луганська не залишилось жодної тварини: собаки, коти, птахи — усі були з’їдені. Велику рогату худобу часто викрадали і їли навіть мертвою. Мертвих тварин поїдали голодні собаки й птахи, а їх, своєю чергою, поїдали голодні люди. Деякі коні були заражені сапом. Усе це спричиняло багато захворювань. Поширення тифу на Донбасі мало характер епідемії. В Маріуполі, розташованому на узбережжі Азовського моря, багато людей померло від споживання мер- Художник Віктор Гонтарів. Останній кобзар. 2006 р. твої риби, знайденої на пляжах. У Донецькій області всього за п’ять днів (27 лютого—3 березня) зареєстровано чотири тисячі смертей. Голод навіть не подавав ознак згасання. Василь Мівутенко казав, що Донбас був “Меккою і Надіром для голодних”. У лютому 1933 р. в Харцизьку, найбільшому залізничному вузлі Донбасу, вокзал був забитий людьми, що тікали на Донбас з різних районів України: Києва, Вінниці й Полтави: “Я щодня рита ними, а ті, хто не міг вміститися, лежали й помирали на вулицях під огорожами парків. Щоранку о сьомій я помічав купу брудних уже мертвих тіл, тоді як поряд їхні родичі сиділи абсолютно байдужі до того, що діється навколо. Міліція розганяла місцевих робітників, щоб вони не бачили тіл і не говорили з голодними, а іноді збирала трупи і кудись вивозила їх. Щодня з вагонів, які прибували на станцію, теж виносили трупи померлих. У квітні голодні заполонили увесь Харцизьк. Вони лежали на кожній вулиці, на кожнім перехресті, з витягнутими руками просили милостиню: “Ви ж самі бачите, чому ми просимо”. Голодні люди помирали просто на вулицях, і далі затискаючи в руках поодинокі монети, що їх вдалося вижебрати”. Мівутенко розповідає про жахіття, свідком яких був у радгоспі “Горняк 5” біля Харцизька: “Одного дня, йдучи туди, я почув стогін з чагарника біля дороги. Підійшов і побачив великого вродливого чоловіка з сивим волоссям, близько шістдесяти п’яти років. Він лежав на голій землі, накритий селянським піджаком, з широко розтуленими вустами і заплющеними очима. Обличчя йому обліпили мухи. Я відігнав мух, озирнувся, чи ніхто не бачить, і запитав: “Діду, ви звідки?” — “Я з Вінниччини… Чув, що тут, на Донбасі, є хліб… Я приїхав, щоб врятуватись від голоду… Дайте, будь ласка, трохи ріденького супу, не хліба, бо помру, якщо з’їм зараз хліба”,— прошепотів у відповідь старий. Я прийшов у радгосп і розповів усе це адміністрації. Вони пообіцяли послати старому суп, але знаю, що ніхто не простежив за тим, щоб йому занесли суп, бо всі боялися брати на себе відповідальність: адже тим, хто перебував на офіційних посадах, забороняли допомагати голодним. Наступного дня міліціонер з Харцизька знайшов тіло старого в кропиві”. Ці розповіді бліднуть проти багатьох жахливих актів насильства, що тоді траплялися. Наприклад, у Маріуполі 1933 р.: “Одного дня, чекаючи в черзі за хлібом, я помітив дівчинку-селянку років п’ятнадцяти, в лахмітті, з дуже голодним поглядом. Вона простягала руки до кожного, хто купував хліб, просячи кілька крихт. Нарешті вона дійшла й до крамаря. Цей чоловік, мабуть, недавно приїхав з іншої республіки, бо не вмів чи не хотів говорити по-українському. Він почав лаяти дівчину, кажучи, що вона занадто лінива і має йти працювати в колгосп, потім вдарив її витягнуту руку тупим краєм ножа. Дівчина впала і випустила крихту хліба, яку тримала в руці. Тоді крамар підійшов ближче, копнув її ногою і закричав: “Вставай! Іди додому і працюй!” Дівчина застогнала, потягнулась і померла. У черзі почали плакати. Крамар-комуніст помітив це і пригрозив: “Дехто стає занадто сентиментальним. Зараз ми побачимо, хто тут ворог народу!” В іншому місці Донбасу чоловіка, що не встояв перед спокусою вкрасти огірок на залізничній станції, розстріляли на місці”. Прийми, Господи, хоч зараз їхні невідмо$ лені священиками душечки. Десять мільйо$ нів. Десять… Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин