4 “Нас багато, і кількість уже переходить у якість”. «Просвіта» сьогодні · с. 4сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті ««Мова – визначальний і консолідуючий», с. 2
«Мова – визначальний і консолідуючий
Слово Просвіти, №10 за 2018 рік
Продовження. Початок на стор. 2-3
Нас багато, і кількість уже переходить у якість. А в ешелонах влади інтелектуальних сил насправді не так уже й багато. Їхні інтелектуальні кадри продалися владі й працюють на неї за гроші. За нами стоїть велика інтелектуальна сила, тому потрібно зорганізуватися. Саме з метою такого об’єднання необхідно скликати загальноукраїнську конференцію, на якій порушити питання ставлення держави культури. А також показати наше бачення, що ми можемо запропонувати і зробити.
Навколомовні дискусії в Інтернеті
Олена РУДА, кандидат філологічних наук:
— Дедалі більше людей надають перевагу Інтернету як альтернативі газетам і телебаченню за можливість самостійно обирати необхідну інформацію, уникати потоку нав’язуваної. Сьогодні це простір для вільного висловлювання власної думки і безперешкодного доступу до різних поглядів на ті чи ті суспільні явища й події, по суті, заміна феномена “кухонних розмов”, який породило зіткнення офіційних і неофіційних інтерпретацій за радянських часів. За даними Інтернет-асоціації України, наприкінці минулого року регулярно користувалися Інтернетом 64,09 % населення (або 21 мільйон українців). Окрім ознайомлення з новинними й аналітичними матеріалами, користувач мережі отримує змогу стати суб’єктом подій завдяки інтерактивному спілкуванню на форумах, веденню блогів, коментуванню редакційних матеріалів електронних видань. Варто сказати, що в інтернет-комунікації можливо задіяти стратегії, що можуть бути реалізовані тільки серед мережевої спільноти. По-перше, високий рівень анонімності дозволяє висловлювати те, що неможливо висловити в інших контекстах. По-друге, вихід на ширшу аудиторію полегшує пошук людей із близькими поглядами. І по-третє, це відсутність меж, що призводить до радикалізації поглядів. Велику роль сьогодні Інтернет відіграє і в розгортанні навколомовного дискурсу. Нагадаю події 2012 року, коли скандально ухвалили горезвісний мовний закон Ківалова-Колесніченка. Тоді в мережі з’явилися сотні текстів, які висвітлювали перипетії та наслідки підписання документа. Через інформаційні матеріали з ознаками замовності українська влада захищала, а опозиція критикувала мовну реформу. При цьому рівень насиченості статей маніпуляціями зашкалював. Після того як чи не кожний український політик “попіарився” на мовному питанні, до обговорення долучилися блогери й рядові користувачі Інтернету. Жваво обговорювалися всі події, диспозиція політичних сил, імовірні варіанти. Шість років минуло, та ситуація не змінилася на краще – мовне питання на державному рівні не розв’язане, ще й додалися нові конфлікти на мовному ґрунті. І хоча певні соціологічні дослідження вказують на те, що мовна тема зараз мало кого турбує, а на думку професора Ярослава Грицака, в інтелектуальному середовищі дійшли згоди, що Україна буде двомовною, градус навколомовної дискусії не став нижчим. Законодавча неврегульованість функціонування мов, зокрема затягування з вироком Конституційного суду щодо закону Ківалова-Колесніченка, неясність зі статтею про мову освіти, некарність невиконання норм про квоти на телебаченні і радіо, спричиняють подальші гарячі суперечки в суспільстві. Невтомне обговорення питання мови в соцмережах вказує на те, що воно дуже хвилює громадськість. А надмірна поляризація і заполітизованість поглядів, вплітання мовного питання у контекст російсько-української війни, вимірювання його категоріями “зради” і “перемоги”, спричиняють аксіологічні коливання, налаштовуючи мовців на протистояння. Заради справедливості треба сказати, що і сьогодні на сторінках електронних видань точиться фахова дискусія щодо мовних питань. Науковці розміщують ґрунтовні розвідки про особливості мовної ситуації, соціологи публікують свої дослідження, громадські діячі пояснюють, що відбувається в законодавчому полі й що це означає. Та левову частку обговорення мовних питань становлять сповнені емоцій і маніпуляцій деструктивні суперечки, які роз’ятрюють заразом національні, расові, політичні, соціальні, гендерні рани суспільства. Сьогодні навколомовні дискусії виникають раз у раз, щойно з’являється інформаційний привід. Такими приводами в останні роки були: подання нових мовних законопроектів, розгляд закону Ка-Ка в Конституційному Суді, підготовка закону про українські квоти на радіо; ухвалення нового закону про освіту, голосні заяви угорської влади, надсилання мовної статті закону для резолюції Венеціанської комісії; опублікування результатів соціологічних досліджень (наприклад, опитування Центру Разумкова про мову причетних до АТО громадян); оприлюднення моніторингу дотримання мовних квот у ЗМІ; загалом огляд телевізійного контенту; а також трохи дрібніші — звістки про факти відмови в обслуговуванні державною мовою у сфері послуг чи державних органах, на кордоні тощо; повідомлення про акти насильства через мову спілкування (переважно українську), а також потрапляння мовного питання у сміхову культуру — це про жарти й анекдоти навколо запропонованого і широко обговорюваного “мовного патруля”. Приводи для суперечок створюють і ЗМІ. Ось заголовок одного з електронних видань: “Ведучий Матвій Ганапольський у прямому ефірі програми “Ехо України” на Телеканалі “Прямий” грубо принизив глядача, який наголошував на важливості української мови”. Чіпляючись оком за “скандальний” заголовок, читачі йдуть за посиланням і, звісно, не можуть утриматися, щоб у коментарях до новини не висловити своє ставлення і до вчинку ведучого, і до проблеми загалом. Найбільш резонансними є висловлювання про мовну політику і мовну ситуацію відомих ведучих, політиків, громадських діячів; саме вони як публічні особи найбільше обурюють загал, якщо не відповідають образу державного діяча чи журналіста в Україні, до прямих обов’язків яких входить дотримання мовного законодавства. Дражливими є й висловлювання діячів культури, зокрема відомих письменників, співаків, про мову і мовну політику в Україні. Нагадаю, як загули соцмережі після інтерв’ю Олега Скрипки, який сказав: “Люди, які не можуть вивчити українську, мають низький IQ, таким ставлять діагноз “дебілізм”. Треба їх відокремити, тому що вони соціально небезпечні, треба створити гетто для них”. Не без того, що його слова і перекручували, і інтерпретували. “Ноу-хау” інформаційних війн — так званий тролінг (від англ. trolling — “техніка спортивної ловлі риби”), який полягає в розміщенні провокаційної інформації з метою нагнітання конфліктної ситуації навколо того чи того питання. Можливість створення у віртуальному просторі віртуального “я” забезпечує анонімність “тролів”. Про яви конфліктної мовної поведінки під час обговорення мовного питання, лавинне наростання агресії в комунікації є наслідками використання “тролями” комплексу маніпулятивних прийомів, найпоширеніші з яких — подання неправдивої інформації, перекручування фактів, заангажована інтерпретація, приписування прихованих цілей, спекулятивна аргументація, видавання міфів за реальні факти, акцентування на відмінності, неможливості порозумітися між групами населення, поділеними за мовним і регіональним принципами, дискредитація осіб і груп людей, навішування ярликів, гра на національних, релігійних почуттях, використання негативно забарвлених експресивів, стилістично зниженої, обсценної лексики, іронії тощо. Як приклад викривлення дійсності наведемо слова згаданого журналіста Матвія Ганапольського на адресу глядача, який порушив питання мови: “Ви такий патріот, а саме через вас особисто Україна втратила Кримі має проблеми з Донбасом. Бо саме ви дзвоните на телебачення і кажете, що російська мова — це погано, що російська мова — це Путін. …треба якось поступово не давати приводу товаришу Путіну, а ви його друг, бо ви кажете тільки про українську. Ви вар’ят. Ви і такі, як ви, розпалюєте Україну! Ви — головна небезпека в Україні! Не дзвоніть і не розпалюйте ворожнечу. Це грандіозний здобуток, що це двомовна країна! А ви — ворог України!”
Безумовно, такі слова вимагають вдумливого аналізу кожної тези, вибудовування стратегії нейтралізації цієї брехні, що в умовах прямого ефіру або ж чату в соцмережі навіть фахівець не завжди може швидко зробити. Ще й емоції від такого нахабства зашкалюють. Ми провели невеличке опитування у Facebook. А саме запропонували користувачам мережі відповісти на запитання “Чи берете Ви участь в обговоренні мовного питання на сайтах, у соцмережах, телеі радіопередачах?”. Так-от, відповідь “інколи” дали половина з тих, хто відповів; ще більше третини сказали, що “Ні. Тема цікавить, але не хочу брати участь у сварках”. Дослідження не завершене, але його результати вже окреслюють певні тенденції. Питання мови людям болить, проте вони помічають неконструктивність подібних дискусій. Хоча розуміння, що ці дискусії є елементом інформаційної війни і що ця війна не омине жодного, існує. Так, блогер ОЛЕК ВЕРЕМ- КО-БЕРЕЖНИЙ опублікував “15 тез для мовно-язикових суперечок”, який складається з найпоширеніших провокативних реплік із різних навколомовних дискусій і вмотивованих відповідей на них, які можна використати як коментар, просто скопіювавши,
а не набираючи текст заново. Наприклад, першою тезою є “Мова нічого не значить”, друга — “Природна конкуренція” (це про комунікативну і ринкову конкуренцію мов), “Російськомовний патріот України”, “Російськомовний воїн” тощо. Тут ідеться про те, що, як правило, в таких суперечках розмова йде по колу. То що це за феномен і як його сприймати? Без сумніву, винесення на широке обговорення суспільно-політичних питань, зокрема мовних, надалі лише збільшуватиме масштаби. Це пов’язано зі зростанням кількості користувачів Інтернету й соцмереж в Україні та становленням нової комунікаційної культури в усьому світі і в нас. З одного боку, це можливість для якомога ширшого кола громадян — із різних регіонів, місті сіл, різних фахових кіл, поколінь — висловитися щодо питання мови, порушити, можливо, важливі аспекти, поділитися унікальним досвідом. З іншого боку, не можна не помітити очевидну маніпулятивну складову в цій технології. З огляду на те, що жодна істина в суперечках людей, які стоять на протилежних позиціях щодо питання мови, не народжується і не може народитися, припускаємо, що це своєрідне випускання пари, з одного боку, і емоційне розкачування — з іншого. Тоді як науковцісоціологи, соціальні психологи, лінгвісти мають змогу вивчити громадську думку, водночас політтехнологи, бійці інформаційної війни, можуть вимірювати градус терпимості/нетерпимості до різних питань, виявляти болючі місця, надалі за необхідності штучно їх створювати. Маніпулятивною, зрештою, є й кимось створена і швидко поширена назва для навколомовних дискусій — “мовосрач”, яка підкреслює зневагу до тих, хто порушує питання функціонування якраз “мови” (а не “языка”). Дотичне до нашої проблеми питання зниження відповідальності журналістів, які мимоволі стають бійцями інформаційного фронту на боці противника. Створення скандалу, сенсації, гра на почуттях — наріжні камені діяльності засобів масової інформації. Та заради сенсаційності ресурси вдаються до випущення важливої інформації. На одному з сайтів читаємо: “Українські націоналісти говорять, що всі повинні говорити однією, українською, мовою”. Або: “Громадяни давно добиваються права говорити і вчити своїх дітей російською мовою”. Проте всі розуміють, що жодні законодавчі ініціативи не зачіпали права громадян говорити в повсякденні будь-якою мовою, до якої душа лежить. Очевидно, що в гонитві за сенсацією, яка живе день, втрачається щось більше — створюються проблеми на десятиріччя. Дискусії у соцмережах підтверджують те, що у нас немає державної мовної політики. Якби держава запровадила цілком конкретні правила гри, умови їх дотримання і наслідки недотримання, поле для суперечок звузилося б набагато. Звісно, сприйняття законодавчих кроків було б різним, але дискусії велися б навколо особливостей унормування мовної практики.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
