Національна еліта · “Картини Юрія Нагулка – найбільш вражаюче, що до цього довелося бачити серед многоликості сучасного живопису”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
У справжнього творця лише одна зброя – Любов
Слово Просвіти, №10 за 2025 рік
Михайло ЖАЙВОРОН, письменник, заслужений журналіст України
В огромі подій останніх довоєнних літ мені особливо запам’яталося знайомство з художником і філософом Юрієм Нагулком влітку 2019-го. Саме він ілюстрував мою поетичну “Білу книгу пророцтв”, що побачила світ восени того ж року, а згодом – і збірку поезій “Гніздо висоти” (2021), відзначену всеукраїнською премією імені Івана Огієнка в номінації “Література”. У нас склалися гарні дружні і творчі стосунки, з яких народилася ідея влаштувати у Житомирі персональну виставку його картин під промовистою назвою “Код нації”. І ця ідея була успішно реалізована у залах арт-простору Gnatyur Art Center, завдячуючи його власникові і меценатові Олегові Гнатюку. Для житомирян та гостей міста виставка стала справді грандіозною культурно-мистецькою подією. Кожен, хто долучився до неї, хто не зачерствів душею й усім серцем пройнявся долею України, хто у шумовинні політичних пристрастей зберіг свій генетичний код, хто усім єством доторкнувся до робіт великого Майстра живопису, наче до святих ікон, – той тією чи іншою мірою зцілився духовно, прозрів серцем і поближчав до Істини. Творчість Юрія Нагулка багатогранна, глибоко індивідуальна, добре відома не лише в Україні, а й за морями-океанами. Його полотна побували у музеях і картинних галереях Флоренції, Риму, Венеції, Парижа, Берліна, Амстердама, Нью-Йорка... Далеко не кожен має таку широку географічну палітру презентації своїх праць. Я не мистецтвознавець, проте маю повне право сказати: картини Юрія Нагулка – найбільш вражаюче, що до цього довелося бачити серед многоликості сучасного живопису. Він не такий, як усі. Він самобутній. Він оригінальний. Освіта архітектора наблизила його до багатьох практичних дисциплін, необхідних у художньому ремеслі і часто не охоплених у художніх академіях. Тим не менше, він винаходив свої фарби, свої ґрунти, нові технології, – і несподівано для себе відкрив свій шлях. Це допомогло стати філософом, теоретиком, практиком, винахідником у живописі, у живописних техніках, у пошуку світлотіней і кольорових ефектів. Авторська фантазія стала визначальною у творчості. Так з допомогою живописного синтезу кольору, форми і простору художник ідей і мрій почав створювати картину за картиною, що вражали емоційною напругою душі самого автора. І на полотнах ожили Святі, що наче зійшли з ікон, афонські Отці і Старці, густе велелюддя персонажів усіх часів і епох. Іноді здавалося, що тут присутній дух великих майстрів живопису Леонардо да Вінчі, Ель Греко і Рембрандта, Рафаеля і Веласкеса, Джорджоне і Тиціана... Своєю багатомовністю, яскравістю і чистотою барв Юрій Нагулко нікого не залишав байдужим. Усі персонажі і предмети, що потрапляли у семантичне поле його картин, ніби оживали і породжували цілі світи. Особливо вражали монументальні картини на сакральні теми, з біблійними, євангельськими і церковними сюжетами. Біля них відчувалося благоговійне світло таємничої сили, що лилося потоком з кожної клітини полотна. Автор за натурою лірик і романтик, але постійно звертався і звертається до духовних основ світу у пошуку відповідей на вічні філософські питання про сенс буття і місце людини на цій землі. Та про що б не були його роботи – вони наскрізь українські по духу і замислу, у них ніби прихований певний код, що відкриває таїну поколінь і допомагає зрозуміти, хто ми і якого роду-племені. У цьому можна пересвідчитися, налаштувавшись на енергетичну хвилю художніх полотен “Сон”, “Двері”, “Тунель”, “Душа”, “Горщик мудрості”, “Ностальгія” та багатьох інших. Мало народитися українцем – ним треба стати. Бо ж сила нації формується у горнилі випробувань, у вирі боротьби за свою ідентичність, свою культуру, свій спосіб мислення. Так було від Адама і Єви, так і понині.... У вічній битві добра і зла мечі куються у вогні, а гартуються холодом. Бо людина, милосердна і хоробра у малому, буде такою ж у великому. І постає в уяві ота незрима правічна ріка родоводу, що витікає з художніх образів, втілених на полотнах Юрія Нагулка “Адам і Єва”, “Коло життя”, “Дерево життя”, “Сон”, “Яйце райце”. Автор надзвичайно тонко передає національний колорит, характерні риси персонажів, кожну деталь одягу тієї чи іншої епохи. Перед зором постає, здавалося б, неможливе, – люди різного статусу і майнового стану, у зшитих за кращими мірками свого часу костюмах, сукнях чи обладунках гармонійно співіснують водному просторі. Наче вони не підвладні отій часовій течії, наче з покоління у покоління перетікає духовна сила і міць українців – з роду у рід, з віку у вік. Зазвичай картини Юрія Нагулка олюднені, наповнені щирою любов’ю та сонячним світлом, осяяні яскравими і життєдайними кольорами, його персонажі у німбах, наче святі, аж світяться теплом, яку картині “Єва”, є виявом самої Любові. Для художника немає абсолютно чорного, як в іконі абстракціонізму Казимира Малевича “Чорний квадрат”. Немає і абсолютно білого, ахроматичного кольору, де зорово врівноважена сукупність усіх кольорів видимого спектра. Вони входять одне в одного, як промінь у темінь, наповнюються усіма барвами веселки після благодатного зоряного дощу “Тиші літньої ночі”. У Нагулка є своє “Чорне і біле” в образі жінок-ангелів у напівпрозорих сукнях, натякаючи на людську природу сприйняття подій і явищ у винятково чорних або білих відтінках. У схожому стилі написана і картина “Вісті”, жіночі персонажі якої ось-ось доторкнуться землі своїми босими ногами, принесуть якусь вість – добру чи погану, можна лише здогадуватися. А слово, як казали наші пращури, – не горобець, вилетить, не спіймаєш. Воно іноді ранить болючіше стріли, особливо тепер. Воно здатне встромити своє отруйне жало скорботи і в тих, хто тішиться з війни у час очманіння духу цілих народів... У слові сила, у слові щастя, у слові і смерть. У Нагулка також є свій “червоний квадрат” і… метелик, якого ловить орел на руці молодої жінки... Якийсь час червоний квадрат залишався таким же порожнім червоним квадратом. Але було непізнане розумом передчуття цього кольору, неначе то було дійство. Ніби то віщувало і кров, і важку ношу, і перемогу. Картина довго зачіпала художника за живе своєю незакінченістю. Аж поки у передранні не прийшло осяяння. Від легкого помаху пензля той метелик, а за ним другий, третій… злетіли на червоне тло, вкривши райдужними крильцями оту заграву прийдешніх вістей (“Метелик”). Присутність якоїсь невидимої енергії є навіть там, де немає жодної живої душі, як у картинах “Перехрестя часів”, “Світанок” або ж “Волхви”. Чим глибше пірнаєш у багатовимірний світ художнього полотна, тим яскравішає уява, чимдужче виймаючи з потаємних закапелків серця спогади про своє прожите і пережите, збурює притлумлені емоції, манить кудись у далеч, що тоне десь там, за горизонтом подій. Невідворотна магічна сила притягує уяву біля картин “Сила тяжіння” та “Вир”, де напозір немає нічого, окрім… розбурханої стихії води. Ще мить – і мимохіть починаєш чути клекіт водопаду, невгамовну пісню галасливих потоків, що труться своїми боками об позеленіле каміння, і відчуваєш вир часу, що вкупі із небом шалено мчить повз тебе. Летиш і сам у невідь куди, наче отой розкрилений птах над стрімким потоком, мимо галактик і туманностей, душею стаєш невагомим і водночас таким вагомим у кожному Слові, мовленому подумки у ці миті. Одного разу, зупинивши свій погляд на картині “Провесінь”, я довго не міг зрозуміти, що мав на увазі художник, зобразивши на ній ледь вловимі обриси напівпрозорого дерева, аквамаринові крони якого свічею торкаються яскраво білого місячного кола, химерні зеленкуваті лінії, що фонтанують угору, птахів і цитрусовий плід, мов вистигле сонце, що скотилося долі. І я поцікавився у Юрія Нагулка, чому він пише саме такі картини. Художник лише усміхнувся і сказав: “Тому, що я – українець... Бо знаю свій світ, який люблю, незважаючи ні на що. Він мій, зібраний з усіх вітрів. Я його відчуваю, і дихаю ним. Маю хліб, що зріс на полі мого прадіда, мого діда і мого батька... І тих незнаних мені предків, котрі приходили на цю землю зі сходу і заходу, час від часу діставали меч, і не зникали, коли зникала назва їхнього племені. Їхній дух – у моїх генах, у генах моїх дітей і внуків. І так буде, доки житиме наша нація. Як і все, що оживає напровесні… Живопис треба відчувати”. І справді: хто відчуває живопис, той майже не помічає предмет на картині, а людина, яка тільки й бачить, що предмет, неспроможна відчувати живопис. Це не механічне відтворення природи, явищ чи подій – для цього є фотографія, яка у вік технічного прогресу та інформаційних технологій сама собою вже стала образотворчим мистецтвом. Живопис – це не тільки художнє світобачення, а й емоція, осмислення свого внутрішнього “Я” через образи, стан зміненої свідомості, близький до таїнства сотворіння усього сущого. Юрій Нагулко має божественний дар творити світ на полотні. Мимоволі затамовуєш подих, споглядаючи його монументальні “Творіння” – їх рівно шість, розміром два на три метри кожна, де відображено сюжети від першого до шостого Дня творення світу. Як і в Біблії, у Нагулка світло з’являється першого Дня і відокремлене від темряви. Воно розлите, як вода, як повітря... У подальших картинах цієї шестилогії художник являє нашу планетарну систему, галактику та інші галактики, землю, флору і фауну, перших людей у раю. Довго не можеш оговтатися від того, що став щасливим свідком божественного Сотворіння неймовірно безкінечного і прекрасного світу, усвідомлюючи, наскільки у ньому все гармонійно і розумно влаштовано. Картини Юрія Нагулка не просто заворожують. Вони духовно збагачують і зцілюють, вчать любити і бджолу, і квітку, і Слово, з якого починався цей світ. І ці рядки моєї поезії теж родом звідси – з неймовірних картин воістину народного художника.
Вповні жита і літа розлито у келихи днів, Із роси і води піднімається сонце спросоння. Допиває свій сон наїжачене поле стерні, І хмеліє бджола від густого нектару осоння.
У зелених обіймах зітхають від яблук сади, Молоді горобці спозарання викльовують тишу. І чеканить черешня свій перший листок золотий, У сувій павутин загортаючи душу безгрішну.
Залишають покоси хмарин серпокрилі стрижі, І ключі від крайнеба клепають дзьобами лелеки. У зволожені очі їм дивиться світ міражів, І зовуть небеса у політ, у дорогу далеку.
Наш світ не тільки божественно прекрасний, а й жорстокий і… крихкий, наче тонкий лід на картині “Ранок у січні”. Ще задовго до повномасштабної російської агресії Юрій Нагулко написав цілий ряд художніх робіт, у яких присутнє передчуття війни, настання тяжких часів у долі України. Про це, скажімо, недвозначно натякають персонажі картин “Пісня”, “Пересторога”, “Мудрість” та інші полотна передвоєнної пори. В останній з довоєнних робіт – “Вузлики долі”, написаній перед самою війною 2022 року, Юрій Нагулко у притаманній йому манері системного образного мислення, підсвідомого впливу на глядача передає внутрішнє емоційне напруження від цілого клубка проблем, що вкотре випали на долю українців. Але зовні на обличчі персонажа картини – спокій і врівноваженість, що свідчить про внутрішню силу та віру у здоланні перешкод. Густина фарб, розмаїття барв і відтінків, розкутість художніх прийомів роблять це полотно неперевершеним зразком образотворчого мистецтва, де почерк митця не сплутати ні з ким. У цьому геніальність художника. Бо у нього як справжнього творця лише одна зброя – Любов... Любов, яка вміє тримати і гвинтівку, якщо небезпека стає на поріг рідного дому. P. S. 9 березня 2025 року в Музеї Т. Г. Шевченка в м. Каневі відкрилася персональна виставка картин Юрія Нагулка “Перехрестя часів”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
