Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ 9 березня у Києві відбулося вшанування пам’яті Пророка України Тараса Шевченка з нагоди річниці його народження.
Уклонитися Світочеві української нації прийшли представники творчих і громадських організацій, українські письменники, співаки, політики, художники, декламатори, шанувальники творчості видатного письменника. Модератором заходу був голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський. Після покладання квітів і врочистого виконання Державного Гімну України очільник НСПУ зазначив, що видатна творча спадщина Тараса Шевченка ще гаразд не досліджена, не вивчена і не прочитана, що його значення для української нації величезне, бо йому судилося в найтемніші часи поневолення України підняти українську культуру на найвищий рівень, означити її своїм натхненним словом, закласти потужне підґрунтя для подальшого духовного розвитку України, благословити її на боротьбу за незалежність, за право бути і утверджуватися і на цій землі, і в історії людства. Також Михайло Сидоржевський зауважив, що після Тараса Шевченка прийшли й інші його сподвижники, які присвятили своє життя жертовному служінню Україні, плеканню її культури, зокрема Іван Франко, Леся Українка та інші, з’явилися словники, етнографічні розвідки й дослідження, які й зберегли духовні набутки української нації. Голова НСПУ наголосив, що й сьогодні триває надзвичайно складний процес боротьби за нашу культуру, бо саме культура – це основа, осердя нації, яке дає нам право називатися українцями, і Тарас Шевченко дав нам цю візію, цей шанс, щоб ми відбулися, щоб наша нація не розпорошилася на роздоріжжях історії, творчість його багатонаціональна й актуальна, вона поза часом. Михайло Сидоржевський прочитав уривок з вірша Тараса Шевченка “Косар” (із циклу “В казематі”, 1847), який уже майже два століття залишається злободенним, бо дає правдиві відповіді на питання, які непокоять усіх українців. Також на заході виступив знаний майстер художнього слова, Герой України Анатолій Паламаренко, який прочитав вірші Тараса Шевченка “Розрита могила”, “І мертвим, і живим”, “І тут, і всюди – скрізь погано…”. А ще виступив доктор педагогічних наук, професор, дійсний член Національної академії педагогічних наук України, перший заступник голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Георгій Філіпчук, який зауважив, що річки та озера завжди пересихають, лише джерело вічне, а тому його треба живити, бо наше джерело – це Тарасове натхненне слово, яке сьогодні лунає і в Україні, і далеко за її межами, тому що втілює свободу і незалежність, оскільки є зверненням до всіх народів світу; і наш Пророк дав нам свою українську ідею, і його незнищенне слово ми бачимо тепер в образі українського воїна. На заході виступив український політик, громадський діяч, науковець, народний депутат України 5-го та 6-го скликань, активний учасник Помаранчевої революції та Революції гідності, секретар
НСПУ Василь Куйбіда, який закликав уклонитися всім, хто віддав за незалежність України своє життя, і наголосив, що наше святе завдання – знищити імперію зла, тому ми маємо бути сильними й об’єднаними, ЗСУ – це надія всього світу; деякі світові політики ще не розуміють, із якою жахливою сутністю бореться Україна, виборюючи спокійне життя не лише собі, а й усім країнам Європи, тому ми не маємо зупинятися, ми вдячні всім, хто нам допомагає, ми маємо бути єдині, як ніколи, бо на нашому боці правда. Український поет і громадський діяч Владлен Ковтун прочитав свій вірш “Твої портрети…”, присвячений Тарасові Шевченку, і наголосив, що цей Світоч української нації нами добре не вивчений, і це має бути нашим завданням на майбутнє: осягнути всю велич цієї геніальної постаті, бо феномен Кобзаря – це душа українського народу, він – національний Пророк, розіпнутий і воскреслий. Відомий український поет Петро Засенко прочитав свій вірш “Очима Тараса Шевченка” і наголосив на гуртуванні української нації у ці надважкі часи і збереженні духовних заповітів нашого Батька. Насамкінець Михайло Сидоржевський зазначив, що цим урочистим заходом ми вклонилися світлій пам’яті українського Генія, і щиросердно подякував Збройним Силам України за надзвичайну мужність у боротьбі з рашистською навалою, а хор “Просвіта” заспівав пісню на слова Тараса Шевченка “Реве та стогне Дніпр широкий…”, яку дружно підхопили всі присутні.
За інформацією пресслужби НСПУ
ЯРОСЛАВА РІЗНИКОВА
ЕДУАРД ОВЧАРЕНКО
15–16
ПЕРЕДПЛАТА—2025
Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22).
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ 9 березня Президент України Володимир Зеленський затвердив переможців Національної премії імені Тараса Шевченка 2025 року. Про це йдеться в указі №155/2025, опублікованому на сайті Офісу Президента. Серед лавреатів Шевченківської премії–2025: Література: Юрій Іздрик за книгу поезій “Колекція”. Літературознавство та мистецтвознавство: не присуджено. Публіцистика і журналістика: Павло Казарін за проєкт “Публіцистика воєнного часу на “Українській правді””. Музичне мистецтво: дві премії отримали Богдана Півненко за концертні програª ми 2019–2024 та Олександр Шимко за “Вирій” – сакральну містерію для мішаного хору та симфонічного оркестру. Театральне мистецтво: Василь Вовкун за оперу “Лис Микита”, балет “Тіні забуª тих предків” та театральну кантату “Псальми війни”. Кіномистецтво: Олесь Санін, Сергій Михальчук і Алла Загайкевич за повнометª ражний фільм “Довбуш”. Візуальне мистецтво: Жанна Кадирова за виставку “Траєкторії польотів”. Декоративноªприкладне мистецтво: Валентина Карпець-Єрмолаєва, Андрій Піª куш, Марія Пікуш та Наталія Рибак за мистецький проєкт “Петриківський розпис: на захисті ідентичності”.
Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 9 міс. — 585 грн. Будьмо, друзі, разом!
Шевченкіана · “Невмирущий дух поета витає над рідною Україною, роздається його віще слово і сіє на народній ниві живе насіння оновлення”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
про його внесок у культурну спадщину.
До Шевченківських днів долучилися і військовослужбовці 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади ДШВ ЗСУ, взявши участь у конкурсі декламування його поезії. Кожен учасник отримав подарунок і видання “Фронтовий Кобзар”. Захід відбувся за підтримки Всеукраїнської громадської організації “Об’єднання Добровольців” та Фонду “МХП – Громаді”, – повідомляє житомирське видання “Субота”.
“Кобзаря” Тараса Шевченка, яке датоване 1939 роком. Про це повідомили в книгарні “Сенс”. Там розповіли, що книгу знайшли серед макулатури, яку принесли задля підсилення ППО. Команда книгарні вирішила зберегти цю книгу і презентувати її відвідувачам. Після цього видання передадуть на реставрацію та зберігання у Національний музей Тараса Шевченка, – повідомляє видання #ШОТАМ.
Перебуваючи в евакуації, бібліотекарі Покровська успішно організували і провели міський онлайн-конкурс читців “Слово
Тарасове струнами б’ється”. Церемонія нагородження відбулася в Покровській центральній бібліотеці ім. Т. Г. Шевченка в урочистій атмосфері. Директорка бібліотеки Кристина Тумасова особисто вручила призи переможцям, відзначивши їхній талант та щиру любов до творчості Кобзаря. З вітальним словом до учасників звернулася членкиня журі конкурсу Любов Чорна, яка наголосила на важливості шевченківського слова в нашому житті та подякувала всім за щирість і натхнення.
Підготував Ігор ЗОЦ Фото з відкритих джерел тою”. У рамках творчої взаємодії – міжнародні мистецькі фестивалі “Мистецькі промені України” та різдвяно-новорічний фестиваль-конкурс “Formidable”, участь у культурно-просвітницьких заходах столиці і зарубіжжя. Членкиня правління Надія Якименко подарувала на добру пам’ять почесній гості оберіг – ляльку-мотанку. У програмі концерту звучали авторські поезії талановитих поетес, присвячені генію пензля, слова і пера, у виконанні Ольги Киці (“Слово правди Кобзаря”) та Ольги Ходацької (“Відлуння безсмертного духу Кобзаря” – поетичні рефлексії на вірші Т. Шевченка), а також пісня “Тарасова дума” на слова О. Ходацької у виконанні автора музики Ігоря Якубовського, який неперевершено заспівав Шевченкову “І золотої, й дорогої…”. Благодатним фінальним катарсисом концерту прозвучала Лисенкова “Елегія пам’яті Тараса Шевченка” у виконанні скрипаля Кирила Стеценка та піаністки, студентки Національної музичної академії Валентини Баклан. Просвітяни разом славили Шевченка, чиї заповіді не тільки стали дороговказом для українського народу в минулому, але й залишаються непохитними для нас сьогодні. Пісні й вірші, що звучали, закликали до єдності і боротьби, адже слова Великого Кобзаря завжди надихали і закликали до боротьби за правду, за справедливість, за гідність. Серед почесних гостей – видатний популяризатор українських науковців та діячів культури, письменник Василь Шендеровський та віртуоз-бандурист, народний артист України Тарас Яницький. Під час зустрічі обговорювали й важливі проблеми гуманітарної політики України, які актуальні нині і будуть такими після прийдешньої Перемоги. Фотограф Олександр Мацепура зафіксував історичні кадри з цієї мистецької імпрези, де “невмирущий дух поета, за словами П. Грабовського, які раніше, витає над рідною Україною, невмовкаюче роздається його віще слово і сіє на народній ниві живе насіння оновлення”.
Шевченкіана · “Невмирущий дух поета витає над рідною Україною, роздається його віще слово і сіє на народній ниві живе насіння оновлення”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ 9 березня просвітяни Буковини вшанували пам’ять Тараса Шевченка урочистим покладанням квітів до пам’ятника Великому Кобзарю у Чернівцях. Учасники заходу зібралися біля монумента, висловлюючи свою вдячність і повагу до видатного українського поета та письменника. Під час церемонії лунали слова, присвячені творчості та національному значенню Шевченка, що вкотре нагадало присутнім
Українці, які сьогодні перебувають в окупації, не залишилися осторонь акцій із вшанування дня народження Тараса Шевченка. Про акцію спротиву в окупованих містах повідомили активісти “Жовтої стрічки”. Як повідомляє “Справжнє” з посиланням на активістів руху “Жовта стрічка”, мешканці тимчасово окупованих територій провели акцію спротиву – привітання з’явилися на пам’ятнику Шевченку в Євпаторії, на вулицях Мелітополя, Алчевська, Жданівки, Сімферополя, Севастополя. Напередодні заходів із вшанування дня народження українського поета, на тимчасово окупованих територіях загарбники посилили патрулювання, аби не допустити жодних акцій. І навіть попри це мешканці ТОТ надсилають фотографії своїх домашніх “Кобзарів”: з Донецька, Луганська, Нової Каховки. “Вони зберігаються у домівках людей – десятки тисяч “Кобзарів” як символ віри та надії. І тут не треба більше ніяких слів чи пояснень”, – пишуть активісти “Жовтої стрічки”.
У Києві в книгарні “Сенс” на Хрещатику з 7 по 16 березня виставляють рідкісне видання
Шевченкіана · “Невмирущий дух поета витає над рідною Україною, роздається його віще слово і сіє на народній ниві живе насіння оновлення”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Ольга ХОДАЦЬКА, заступниця голови Київської “Просвіти”, доктор філософії, вчителька
Днями Україна і Світ відзначили 211-ту річницю від дня народження поета, мислителя, художника, пророка і будителя Нації – Тараса Григоровича Шевченка, який народився на українській землі, під українським небом, проте належить до тих людей-світочів, що стають Сонцем для всього Людства, які в пошані Людства знаходять Безсмертя. За словами академіка М. Жулинського, Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка. Київські просвітяни в день народження Кобзаря витворили мистецьку подію – “Шевченкову тризну” та прийшли до його хати, до Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка у столиці, де мешкав український Пророк від весни 1846 до свого арешту – 5 квітня 1847 року. Святкову імпрезу для просвітян-неофітів про національного провідника, чиє слово стало безсмертним Геном Нації, задумав та спільно з активом Київського міського об’єднання “Просвіта” провів його очільник Кирило Стеценко – скрипаль і композитор, народний артист України. Зі слів старшого наукового співробітника Будинку-музею Оксани Какадій-Нагорної, що провела для просвітян захоплюючу екскурсію, гості довідалися, що саме тут Шевченко розпочав роботу над серією малюнків для альбому “Види Києва”, упорядкував рукописну збірку “Три літа”, написав балади “Лілея” і “Русалка”, був співробітником Київської археографічної комісії і за її завданням створив серію архітектурних пейзажів у 5-ти губерніях, брав участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства. Серед цікавинок та раритетів в експозиції представлено рідкісні експонати, врятовані в часи Другої світової війни директором Музею Андрієм Терещенком. Тривалий час вони зберігалися у США, але вже в наш час передані до відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України. Нині, в умовах війни з росією, з метою збереження рідкісних експонатів їх більшу частину було вивезено в безпечні місця. Під час проведення екскурсії звучали вірші Кобзаря, які сьогодні, в час, коли Україна знову бореться за свою святую волю, звучать особливо актуально, бо шлях до свободи завжди важкий, але вартий того, щоб за нього боротися. Емоційно наснаженою та насиченою гостро актуальним змістом була друга частина програми – мистецька імпреза за участю членів і друзів Київської “Просвіти”. Насамперед виокремимо двох сучасних кобзарів, співаків, бардів — це Едуард Драч – легенда “Червоної Рути-89”, ветеран ЗСУ, лікар, поет і композитор, а також Василь Лютий – мультиінструменталіст, композитор, актор, культуролог, дипломант фестивалю “Червона Рута”, співтворець музичних проєктів “Осяйна і Живосил”, “Артанія”, “Феодал”, учасник бойових дій, ветеран ЗСУ. Останній разом із Кирилом Стеценком, автором музики пісні “Заповідь” на слова Богдана Томенчука зі збірки “Вишийте, мамо, бронежилет”, – здійснив прем’єрне виконання цього твору. Пісня стала справжнім гімном національної єдності та Перемоги. Її приспів: “Убити ворога не гріх, гріх ворога не вбити!”, який підхопили всі присутні. Він звучав як заклик до боротьби за свободу і гідність, за мову і віру, підкреслюючи, що наш моральний обов’язок – не тільки не втратити своєї людяності, а й примножувати волю борців за Україну, готових стояти до кінця. Артистичною харизмою зачарував присутніх актор, поет, бард, виконавець головної ролі у кінофільмі “Той, хто пройшов крізь вогонь” Дмитро Лінартович – доцент Інституту журналістики при Національному університеті імені Тараса Шевченка, заслужений артист України, боєць десантно-штурмових військ, офіцер ЗСУ, учасник бойових дій, нагороджений медаллю “За пролиту кров у боях за волю України”, автор музично-поетичної вистави “Словоспів”, який емоційно прочитав вірші Тараса Шевченка “Минають дні, минають ночі...”, “У тієї Катерини хата на помості”. Чуттєво звучала Кобзарева пісня “По діброві вітер виє..” у виконанні гості просвітян – Лесі Королик-Бойко, заслуженої діячки естрадного мистецтва, голови Міжнародної громадської організації “Поступ жінок-мироносиць в діаспорі”, амбасадорки української культури в Італії, яка дуже плідно співпрацює з Київською “Просві-
Кирило Стеценко, Едуард Драч, Дмитро Лінартович, Василь Лютий
Суспільство · “Шевченко надихає людей у боротьбі за свободу й справедливість, осуджуючи право імперій на поневолення й нищення народів”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
душі, загарбаної чужими цінностями, традиціями, ідеалами, веде людину в “нікуди”, оскільки шлях цей є не тільки непродуктивним, але й соромним. І тоді лише на “себе” варто покладати спокуту, згадуючи (якщо в силах) прозірне Шевченкове слово: “Бо на душу мою встали / Сильнії чужії, / Не зрять Бога над собою, / Не знають, що діють”. Отже, мусимо безустану “йти” до Шевченка, щоби не збиватися на манівці, щоби він торкнувся громадянського сумління, і в Людині “заговорила” гідність, національне почуття, моральність, українськість. І чим Кобзар настійливіше стукатиме у двері кожної суспільної одиниці, тим міцнішим, згуртованішим ставатиме національний організм, сильніше вироблятиметься імунітет держави і народу, оберігаючи їх від новітніх загроз і викликів. Здається, допоки існуватиме жорстокий, несправедливий і покривджений світ, Шевченкова муза звучатиме своєю гострою актуальністю для людей, націй і держав. Укотре згадую влучне слово Павла Мовчана: “Доти, доки буде хоч один скривджений у світі, поезія Шевченка не втратить своєї значимості, своєї ваги і своєї актуальності. A оскільки скривджені будуть завжди, то і його слово всечасне”. Шевченкове Слово не знає географічних, історичних, національно-культурних меж у ствердженні ним гуманістичного принципу стосовно “себе” та “іншого”. На вшанування Поета Духу у світі встановлено близько 1200 пам’ятників, зокрема в майже 50 іноземних країнах, а твори Кобзаря перекладені 150 мовами. Однак найголовніша данина шани – наша пам’ять і наш чин згідно з Його Заповітом, спраглим до Волі: “Борітеся – поборете, / Вам Бог помагає!” Саме таким вікопомним закликом Шевченко надихає силою людей у боротьбі за свободу й справедливість, осуджуючи право імперій та імперців на поневолення й нищення народів. Бо лише за людьми стоїть правда і право на подароване Богом буття. Великий ідеал для всіх часів і народів. Сьогодні Шевченкові Заповіти є могутньою зброєю Українського Воїна, вони затребувані в школах, університетах і музеях, у церквах і родинах, скрізь і для всіх. Вони необхідні для сьогодення і нашої будучини, бо в них нуртує спрага Свободи Великого Українського Народу. У Шевченків День зичмо Україні Сили, Волі і щасливої Долі!
тур; використання “миротворчих” місій як прикриття для окупації. 8. Анексія або встановлення маріонеткового режиму. Пряме військове вторгнення або поступове встановлення контролю над ключовими державними інститутами; інтеграція захопленої території в російську економічну, політичну та правову систему. Цей алгоритм активно застосовувався в країнах Балтії, в Україні (особливо під час анексії Криму та війни на Донбасі), у Грузії, Молдові та інших пострадянських державах. РФ також експортує цей підхід до інших країн, де прагне підірвати західний вплив або створити хаос. Пропонуємо поширювати цю “методику”, щоб громадянські суспільства не були задіяні в руйнуванні власної державності, цінностей і свободи. Сповідуємо політику: освідомлений – озброєний!
Суспільство · “Шевченко надихає людей у боротьбі за свободу й справедливість, осуджуючи право імперій на поневолення й нищення народів”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Дорогою Свободи: від Сковороди (Харків) до Шевченка (Київ). Щойно з Харкова, який живе, творить і свято вірить у Перемогу. Добра над злом. Попри все понад пів тисячі людей зібралося в захищеній залі Театру, щоби відзначити 220-річчя Національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди. Річки пересихають, озера міліють, а джерела є вічними… Люблю над усе джерело! Так колись давно великий Мудролюб говорив про Буття рідного Народу, що вічно безупинно мусить оберігати свої джерела національної пам’яті, традиції, віри, культури. Мабуть, справедливо, що університет носить ім’я одного з найзнаковіших українців – зачинателя і творця духовної педагогіки, що своєю мудрістю зрощував народ, його славних синів і дочок, зокрема Тараса Шевченка, який з душевним щемом писав А. Козачковському: …І зроблю Маленьку книжечку. Хрестами І везерунками з квітками Кругом листочки обведу. Та й списую Сковороду. Оцей поклик вдячності нашим великим предкам, батькам, наставникам, навчителям, особливо Українським Воїнам, став своєрідною прелюдією свята Сковородинського “Серця”. Бо, здається, немає нічого благороднішого й значущого, аніж виконувати предвічний заповіт, коли найбільшим дарунком для своєї Держави-України є освічена й патріотична молодь. Шевченкове “Свою Україну любіть!” лунало праведним дзвоном від початку відкриття офіційної церемонії і до завершення надзвичайно зворушливого мистецького дійства, коли всі Музи співали осанну на “Славу Україні”… Одначе так влаштований цей світ, інфікований жорстокістю й насильством, що здичавіла варваризація завжди марширує поруч із цивілізацією, світлом, добром, намагаючись утверджувати темряву. Тому до і після цього святошного дійства нездоланний Харків піддавався злісним рашистським бомбуванням та смертельним обстрілам. Дуже шкода, що великі світу цього ніби й не бачать, що людино(україно)вбивство є беззмінною “дипломатією” в затхлому царськосталінсько-путінському меню. Тоді зовсім інакший, ніж із багатьох європейських, американських столиць, вигляд мали б “харківські байки” про мир, про московську емігрантську й внут-
Микола ГОЛОМША, політик, заслужений юрист України
Маємо знати стратегію і тактику ворога з підриву державності, щоб не підтримувати руйнівну політику ворога. Це, звісно, не означає, що можна не реагувати на негідництво або негатив, що заважає розвиватись демократичній країні, спотворює принципи демократії, – ми не повинні залишатися рішню “опозицію”, про люблячих синів “матушки'рассєї”, про путінську кліку “с чєловєчєскім ліцом”, про “харошіх рузькіх”. Бо саме такою є ця фарисейська реальність, що особливо чутливо ранить українське серце напередодні переговорів про “перемир’я”. Але пам’ятаймо народну мудрість: “Як москаль каже сухо, то вилазь по вуха!”. Тому прислухаймося до людей, а ще – до Шевченкової Правди. “Так, мов я читаю, – писав Шевченко, – Історію України. / Стою, замираю...”. Тож Шевченкове “не вір москалеві” пробують, причому в усі часи, затерти більш нейтральними, аморфними сентенціями, не дочитуючи Поета, не відчуваючи його глибинного чуття і слова про дух Свободи і людської Гідності українців, усіх народів, де “Чурек і сакля – все твоє, / Воно не прошене, не дане”. Хіба колись “братання”, загравання, “єднання” з москвином приносило бажаний результат? Ні. Лише уготовану бездержавність, національну “німоту” упокореність, безпам’ятство, витолочені народну культуру, історію, національну освіту, природовідповідну систему виховання. Хіба такого “миру”, за якого москвини продовжують убивати тисячами, прагнуть українці?! А тому тільки сила єдності, відвага і свята віра українців у свою національну правоту таки відвоює в москаля те, що ним украдено, а нам дано Богом.
Сьогодні Шевченків світогляд і голос провісника щодо будучини України, високі ідеали українськості, боротьби за волю й правду мають стати дороговказом Свободи незалежно від змін політичних вітрів. Бо “там, де не культивується сила духу і віри, сяйво Гори, мужність боротьби і стоїцизм морального опору, – стверджував відомий український дисидент, просвітник і шевченколюб Є. Сверстюк, – там вегетує слабкість, боягузтво, самозневага”. Утвердження життєтворчих ідеалів Тараса Шевченка для українців, сучасне його “прочитання” у ХХІ столітті є однією з найбільших суспільних затребуваностей у теперішніх умовах екзистенційної війни. Оскільки Він і є саме тією знаковою Особистістю, яка навчає, переучує, виховує, консолідує Народ і Державу. Усі сеґменти життєдіяльності просякнуті Шевченковими словом, думою, пересторогою і заповітами. Література, історія, педагогіка, музеєзнавство, політика, мистецтво, право, філософія, нарешті, війна потребують сутнісного доосмислення життєвих істин та реальностей, особливо в часи історичних тектонічних розломів національного буття українства. І ті мистці, науковці, державні діячі і політики, які з різних причин намагаються обходити гострі кути творів Поета, стають, як правило, “здрібнілими”, злими і німими в спілкуванні з народом. У такій ролі вони ніколи не будуть здатними зорієнтуватись у координатах свого місця і місії, оскільки ілюзією є те, що можна творити щось путяще, зігнорувавши Шевченкову правду. Щоразу, рано чи пізно, здійснюється справедливе торжество істини – таких людей (“митців, творців і купців”), завжди окутує атмосфера народного, культурного, наукового небуття і забуття. Тому “Не дуріте самі себе” – звернення до сущих і майбутніх поколінь українців, щоби історичною правдою ними проганялися “всі неправди”, щоб знали та “розпитали / Мучеників, кого, коли / За що розпинали!”. Бо лише в одній антиімперській, антимосковській поемі-комедії “Сон” закладено стільки правдивої “аналітики”, пророцтва майбутнього України, що їх би вистачило на багато “хитромудрих” досліджень різномастих та гучнозвучних сучасних політичних інститутів, державних стратегічних центрів. Адже за словами Івана Франка в ній міститься сама Божа істина про “се велике оскарження темного царства”, яке для всіх “мертвих, живих і ненарожденних” українців (і не тільки!) показує сатанинську сутність здичавілої московщини. Вони для свого і майбутніх поколінь перетворюються на “ніщо”, бо стали “молитися чужим богам”. Як писав у “Рідній мові” Сидір Воробкевич: “Свої його (таких) цураються, / В хату не пускають, / А чужії, як заразу, / Чуму обминають”. Справді, такий стан в уряд, медіа та громадянське суспільство; створення або підтримка проросійських партій, організацій чи релігійних структур; використання культури, мови та історії для пропаганди “єдиного народу” або “спільної долі”. 5. Підрив силових структур. Підрив авторитету армії та спецслужб; корумпування керівництва та кадрових офіцерів; створення умов для внутрішнього конфлікту або саботажу. 6. Гібридна агресія. Проведення кібератак на критичну інфраструктуру; підтримка незаконних збройних формувань; провокування внутрішніх конфліктів, що можуть перерости у громадянську війну. 7. Псевдолегітимізація. Організація фейкових “референдумів” або “виборів”; створення маріонеткових урядів і струк-
Перший заступник голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, доктор педагогічних наук, професор, академік НАПН України Георгій Філіпчук 6 березня на ювілейній академії Сковородинівського університету вручив доктору філологічних наук, професору Наталії Левченко найвищу відзнаку “Просвіти” – медаль “Будівничий України” – і ексклюзивне видання “Кобзаря” Тараса Шевченка.
Суспільство · “Шевченко надихає людей у боротьбі за свободу й справедливість, осуджуючи право імперій на поневолення й нищення народів”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
осторонь боротьби з корупцією, зловживаннями тощо. А тепер проаналізуймо і порівняймо. срср, а нині й рф, застосовували і застосовують доволі схожий алгоритм підриву державності для встановлення контролю над іншими країнами. Цей алгоритм включає кілька ключових етапів: 1. Дестабілізація внутрішньої ситуації. Підтримка радикальних або екстремістських груп, які сіють хаос і невдоволення; поширення корупції, розкладання еліт і підкуп ключових осіб; підтримка соціальних конфліктів за етнічними, релігійними або ідеологічними ознаками; організація фейкових протестів, страйків, провокацій та актів насильства.
2. Інформаційна війна. Поширення пропаганди для дискредитації влади та інституцій; формування недовіри до державних структур, армії та правоохоронних органів; використання маніпуляцій, фейків і конспірологічних теорій; створення образу “зовнішнього ворога” для поляризації суспільства. 3. Підрив економіки. Провокування фінансової нестабільності через санкції, блокади або саботаж; підтримка корумпованих політиків та бізнесменів, які послаблюють економічні механізми; розширення “тіньової економіки” для ослаблення державних фінансів. 4. Формування “п’ятої колони”. Впровадження агентів впливу
На часі · “Всі народи, навіть росіяни, хочуть жити у мирі, однак кожна країна утримує армію для захисту своєї суверенної території”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Дмитро ЧОБІТ, письменник
Публічна суперечка з Президентом України Володимиром Зеленським в Овальному кабінеті Білого дому 28 лютого цього року набула глобального значення, бо зачепила фундаментальні основи безпеки, а отже, миру й війни у світі. Немає сумніву у тому, що всі народи, навіть росіяни, хочуть жити у мирі, однак кожна країна утримує армію для захисту своєї суверенної території. Отже, у світі існує недовіра між державами. Таке триває впродовж віків. ХХ століття позначилось двома світовими війнами, які призвели до колосальних руйнувань, забрали життя десятків мільйонів і спричинили трагедії сотень мільйонів людей. Першу світову війну розв’язали три імперії: російська, німецька і австро-угорська. Вони прагнули розширити свої території за рахунок сусідів, а що отримали у підсумку? Усі троє розсипалися на окремі національні держави. Німеччину не влаштовували кордони, визначені Версальським договором, і вона у 1939 році розпочала Другу світову війну, внаслідок чого отримала кордони 1945 року. Президент США Франклін Рузвельт прагнув уникнути майбутніх війн за допомогою міжнародного права. Саме за його ініціативою була створена ООН, статут якої становить основу міжнародного права і визначає правовідносини у світі. Росія як член ООН грубо порушила її статут і розв’язала широкомасштабну агресію проти України, вона діяла всупереч багатьом іншим нормам міжнародного права, в тому числі положенням Гельсінського “Заключного акту Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі”. 69 років жодна країна Європи не порушувала міжнародне право і не вела загарбницьких війн проти сусідів. Це у 2014 році першою зробила Російська Федерація, захопивши збройною силою суверенну територію України – Крим і частину Донбасу. Такі підступні дії у світі назвали “гібридною війною”. Росія розпочала війну проти України 20 лютого 2014 р. із захоплення Криму, що сама визнала, випустивши державну нагороду – медаль “За повернення Криму”, де вказала дату “20.02.2014-18.03.2014 р.”. Війна і збройне захоплення території України російськими збройними силами розпочалися ще за правління Януковича, якого український парламент усунув із посади Президента України 22 лютого 2014 р. Росії було мало Криму та частини Донбасу й вона 24 лютого 2022 року розпочала широкомасштабне вторгнення своїх збройних сил на усю територію України по всьому периметру її сухопутних і морських кордонів, навіть з території Білорусі. За розмахом бойових дій війна Росії проти України не має аналогів у сучасній історії – нічого подібного після 1945 року світ не бачив. У своїй агресії Росія задіяла 200-тисячну сухопутну армію, флот, стратегічну авіацію, вона обстрілювала і досі обстрілює всю Україну ракетами різного класу та з різних територій, в тому числі Каспійського моря. За даними США у російськоукраїнській війні вже загинуло понад мільйон осіб з обох боків. Незважаючи на колосальні втрати, Росія провела мобілізацію, внаслідок чого їй вдалося збільшити своє угруповання військ, які беруть участь у війні проти України, й довести його до 620 тисяч солдатів станом на 2025 рік. Цю широкомасштабну агресивну та загарбницьку війну Путін назвав “спеціальною воєнною операцією”. Є кілька причин такої назви. Перша та, що росіяни планували провести її швидко та розгромити Україну як державу впродовж трьох-чотирьох днів, а максимум через два-три тижні вони мали вийти на кордон з Польщею. Другою причиною назви СВО є те, що згідно з міжнародним правом агресивний напад однієї держави на іншу й ведення загарбницької війни є безумовним воєнним злочином. Але найголовнішою причиною того, чому Путін широкомасштабну агресивну й загарбницьку війну назвав “спеціальною воєнною операцією”, є кримінальний кодекс Російської Федерації, прийнятий в 1995 році, у часи Єльцина. Тоді свіжою була пам’ять про війну СРСР в Афганістані 1979 – 1989 років. Щоб не повторити чогось подібного в майбутньому, у статті 353 цього кодексу передбачили покарання на строк до двадцяти років позбавлення волі за “планування, підготовку або ведення агресивної війни”. Тобто Путін та його безпосередні підлеглі вчинили діяння, які є злочинами згідно кримінального кодексу самої РФ! Ось справжня причина словесної мімікрії. Розв’язана Росією війна – це війна на винищення української нації, це геноцидна війна. Про її геноцидний характер свідчить чимало фактів. Насамперед широко розповсюджене твердження Путіна про те, що нібито “росіяни та українці – один народ”. А раз один народ, то має бути єдина держава і одна армія. У цьому суть. Росіяни вважають, що українці не мають права на власну самобутність, мову, історію, звичаї і традиції. Україна за їхніми переконаннями має щезнути, а українці мусять розчинитися серед росіян на неозорих просторах Сибіру. Як відверто написав кремлівський пропагандист В. Акопов: “Володимир Путін взяв на себе – без краплини перебільшення – історичну відповідальність, вирішив не залишати вирішення українського питання майбутнім поколінням”. Із цих слів видно справжні причини російсько-української війни – йдеться про геноцид українців. Навіть вислів “вирішення українського питання” теперішні путінські рашисти запозичили у гітлерівських нацистів. Евфемізм “остаточне вирішення єврейського питання” (нім. End- lоsung der Judenfrage) означав знищення єврейського населення Європи, тобто геноцид євреїв. Про наміри геноциду українців не раз говорили й інші російські діячі. Так, Сергій Мардан із телестудії “Комсомольська правда” на самому початку російської агресії в етері закликав нищити все українське на окупованих територіях і, зокрема, заявив: “Жерців культу “українства” потрібно знищувати як скажених тварин. Без всякого жалю. Це із очевидного, але є ще один висновок не так очевидний. Українство як система повинно повністю викорінюватися на звільнених територіях. Повна і тотальна деукраїнізація. Будь-яка спроба говорити українською мовою повинна розцінюватися як прояв нелояльності й мати наслідки для її носія … І пам’ятники Шевченку потрібно викинути на звалище”. Подібним чином висловився і головний путінський пропагандист Володимир Соловйов: “Українську державу потрібно ліквідувати повністю. Шляхом розділення, шляхом приєднання до Росії, але повністю”. Погляди Мардана і Соловйова розвинув їх приспішник Яків Кедмі: “Перетворення місцевого населення в нормальних російських людей є життєвою необхідністю для Росії”. Депутат Державної думи Росії Олексій Журавльов, перебуваючи на окупованій території українського Донбасу, закликав до активізації процесу так званої “денацифікації” і пригрозив: “2 мільйони українців повинні або втікати, або бути знищені”. Іншого разу він сказав: “Україна має стати проросійською, або ніякою”. Ще один член російського парламенту Андрій Гурульов заявив: “Про Україну як державу потрібно забути”. У цьому ж плані висловився і заступник голови Державної думи Росії Петро Толстой: “України не існує, ніколи не існувало і ніколи не буде”. Він же неодноразово пропагував путінську ахінею про те, що “росіяни та українці – один народ” і стверджував: “Ми повернемо собі наші споконвічно російські землі”. Такими “російськими” землями П. Толстой називав усю територію України. Ще один депутат російського парламенту Матвейчев прямо заявив: “України і українців не повинно існувати в майбутньому”. Явно про українофобські настрої та плани геноциду українців говорили й інші відомі росіяни. Так, директор інституту Близького Сходу Євген Сатановський на головному пропагандистському каналі заявив: “Хто залишиться з нами, тому буде добре, а всіх інших ми вб’ємо”. Ще більш цинічно висловився так званий “народний губернатор” Павло Губарєв: “Якщо ви не хочете, аби ми вас перевиховали, – ми вас вб’ємо”. Не раз оббріхував українців, український уряд, заперечував право українського народу на самобутність, незалежність і власну державу міністр закордонних справ Росії Лавров. Ось і 26 лютого цього року він вжив вислів “те, що залишиться від України”. Наведені вислови російських діячів відображають не їхні особисті думки, а висвітлюють державну політику путінської Росії щодо України й українців. Тут слід зазначити, що російські звинувачення українців у так званому “нацизмі”, пропаганда одіозної “денацифікації” України та фальшиві заклики повернути “споконвічні російські землі” – розраховані на необізнаних і спрямовані на виправдання воєнних злочинів Росії. Вищенаведені антиукраїнські вислови російських політиків, державних діячів і пропагандистів свідчать про відверту пропаганду ненависті до українців і містять прямі погрози щодо їх фізичного знищення як окремого самобутнього народу та ліквідації України як суверенної держави, тобто мають ознаки злочинів геноциду. Про злочини геноциду свідчать і закликали вбивати людей тільки за те, що вони українці. Перед нами численні факти російських злочинів геноциду. Мета російсько-української війни – знищення України, як головний етап відродження Російської імперії та повернення Росії статусу наддержави, збільшення чисельності росіян за рахунок інших народів, передусім українців. Московський кремль проводить політику відвертого і неприхованого геноциду українців. Це і є справжня першопричина російської агресії проти України. Путін мріє про відновлення у складі Росії не тільки територій колишнього Радянського Союзу, а й царської імперії та розширення і її території. У його планах – давня російська мрія – об’єднати під владою російського царя усіх слов’ян в Європі, дійти до Адріатичного моря, взяти Константинополь, Босфор і Дарданели, а в Азії – вийти до берегів Індійського океану. Такі собі неоімперські плани, про що відверто говорять російська пропаганда, російські політики та російські державні діячі. Ці завойовницькі плани зазнали краху через героїчний опір українського народу. Загрузнувши у морях крові в Україні, Путін і сам вже не знає, що робити. Війна виснажує Росію. Не в кращій ситуації і Україна, яка протистоїть ядерній державі і другій армії в світі завдяки підтримці США, Євросоюзу та багатьом іншим країнам. Кожен день війни вимагає тисячі жертв, тому схвально, але з великим скепсисом сприймалося прагнення кандидата у президенти США Дональда Трампа завершити її ще до свого вступу на посаду. А вже після обрання його президентом строк продовжили до кількох тижнів, згодом до 100 днів, а тепер вже до пів року. Справа не така проста, як спочатку здавалася. Розпочати війну легко – вкрай важко її закінчити. Спосіб, який обрав Дональд Трамп, став очевидний для всього світу – задобрити Путіна і Росію та змусити Україну віддати значну частину своєї національної й суверенної території, навіть ті міста, які не зміг захопити агресор: Краматорськ, Покровськ, Слов’янськ, Херсон, Запоріжжя. На якій підставі? Тому, що Росія їх записала в свою конституцію? А коли вона завтра запише Аляску і Каліфорнію, то що, Трамп їх віддасть Путіну? Питання не таке вже й риторичне, бо про повернення Аляски, Каліфорнії до складу Росії заговорила не тільки російська пропаганда, але й голова Державної Думи Росії Володін. Що тут казати про Литву, Латвію, Естонію, Польщу і Фінляндію. Не даремно ж постійно нейтральні фіни та шведи перед явною загрозою з боку Росії змінили свою зовнішню політику й вступили в НАТО. Головною загрозою для усіх країн НАТО є Росія, це визнано в стратегічній концепції Альянсу. І ось цій країні, яка несе загрозу миру в усьому світі, Трамп хоче подарувати шмат України, аби задобрити Путіна, якого вважає “добрим хлопцем” і запевняє Україну, що “він дотримається свого слова”. Це так президент США оцінює моральні якості людини, яка постійно і нахабно бреше разом з усім підлеглим йому державним апаратом, у тому числі й запевненнями, що жодних планів війни проти України Росія не має і не може мати. Таке російські високопосадовці говорили до 23 лютого 2022 року включно, тобто за день до початку широкомасштабної агресії. У ці дні вони називали провокаціями публікацію плану російської агресії в газеті “Bild” і попередження президента США Джозефа Байдена від 19 лютого 2022 року про прийняте в Москві рішення напасти на Україну. І після всієї цієї путінської брехні цим нахабним брехунам і брутальним агресорам, за переконанням Дональда Трампа, можна вірити та йти на поступки? Але Трамп вірить, бо Путін назвав його “генієм”. Ми не можемо заперечити ймовірність того, що Трамп і Венс можуть подарувати Путіну Аляску і Каліфорнію (у ХІХ ст. Росія межувала із Мексикою і США саме у Каліфорнії), але ми переконані, що жодна незалежна держава з числа колишніх російських колоній в Європі, зокрема Польща, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, добровільно російське ярмо не надягнуть, вони будуть боротися за свою свободу.
На часі · “Уже дванадцятий рік українці проливають кров в ім’я незалежності й свободи України, Європи і всього вільного світу”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Першою це робить Україна й увесь український народ. Ось уже дванадцятий рік українці проливають кров в ім’я незалежності й свободи України, Європи і всього вільного світу. Перш ніж погодитися на пропозицію Трампа і передати Путіну навіть ще незахоплені українські суверенні території, потрібно нагадати, що до Росії вони не мають найменшого відношення, бо вона їх загарбала щойно наприкінці XVIII – початку XIX ст. Яскравим прикладом є Запоріжжя і Херсонщина – це давній український край. Тут у 1990 році відбулося величне святкування 500-річчя українського козацтва, у якому взяли участь мільйони людей з усієї України. На цій степовій землі, яка називалася Диким полем, у 1490 р. оселилися українці й заснували знамениту Запорізьку Січ – праматір української республіканської державності. Та й сама назва Запоріжжя чисто українська, вона означала, що та земля знаходиться за порогами Дніпра. У цей час Росії як такої ще не існувало – було невелике Московське князівство, яке щойно у 1480 році звільнилося з васальної залежності від Золотої Орди. До 1492 року в Московському князівстві єдиною грошовою одиницею були карбовані у Сараї татарські гроші – дирхеми з написами арабською мовою. У цей час – у XIV–XV ст. на Волині, яка залишалася незалежною українською державою, карбувалися українські срібні монети – денарії великого князя Володимирського і Луцького Дмитра-Любарта. Із Запоріжжям пов’язана плеяда видатних українських полководців і ватажків козацько-селянських повстань: Наливайка, Трясила, Сулими, Павлюка, Сагайдачного, Нечая, Богуна, Кривоноса, Хмельницького, Сірка, Калнишевського та багатьох інших. Твердиню цього давнього українського краю, славетну Запорізьку Січ московські війська за наказом цариці Катерини ІІ підступно захопили щойно влітку 1775 року. І цей давній український край Путін нахабно називає Новоросією та вимагає передати цю землю йому. І Трамп готовий йти на територіальні поступки агресору, загарбнику, порушнику міжнародного права і воєнному злочинцеві. Трамп вимагає від України негайно підписати “сдєлку” без будь яких гарантій безпеки. Наголошую! Президент США Дональд Трамп пропонує Президенту України Володимиру Зеленському не договір про безпеку, а якусь ефемерну “сделку”, у якій жертву агресії прирівняли до агресора. Термін “сделка” є в англійській і російській мовах, але він відсутній в українській. Фундаментальний словник російської мови С. І. Ожегова так пояснює це слово: “піти на уступку із совістю”, “вчинити не по совісті”. Подібне читаємо у “Російсько-українському словнику утрьох томах”, де російському слову “сделка” подано такі українські відповідники: “оборудка”, “змова”, “втягнення у невигідну справу”, “умовитися про щось із злим умислом”, “поступитися перед сумлінням (совістю)”. Наведемо слова самого Дональда Трампа про те, як він пояснює суть “сделки” у книзі “Искусство заключать сделки”. Ось кілька цитат: “Найгірше, що може зробити бізнесмен, який провертає сделку, – це дозволити партнерам відчути, як сильно він в ній зацікавлений”. “Найкраще – заздалегідь потурбуватися про важелі тиску на партнерів”. Якщо таких важелів мало, Трамп радить: “Потрібно створити важіль тиску за допомогою вигадки, вміти зацікавити, заманити, продати”. Як бачимо, взаємною вигодою і добропорядністю тут навіть не пахне. Тепер Трамп хвалиться, що він сорок років укладав такі “сделки”, став мільярдером, тому Зеленський має його слухати і коритися. Навіщо Дональд Трамп нав’язує Володимиру Зеленському бізнесовий термін “сделка”, коли в міжнародному праві є загальноприйнятий термін “договір”? Договір якраз і передбачає “взаємовигідні домовленості про щось”. Держави не укладають між собою “бізнес-сделки” з продажу своїх земель чи корисних копалин. Вони укладають договори для забезпечення безпеки і реалізації спільних інтересів. США разом із Росією вже одного разу нав’язали Україні “сделку”, яка мала дуже гучну назву: “Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї” (англ. Memorandum on Security Assurances in connection with Ukraine’s ac- cession to the Treaty on the Non-Proliferation of Nuclear Weapons). Ця “сделка” коротко називається “Будапештський меморандум”, від місця, де його 5 грудня 1994 року підписали з Україною три країни: США, Великобританія й Росія, згодом до нього приєдналися як гаранти Франція і Китай. Згідно з цим Меморандумом Україна добровільно позбулася статусу ядерної держави. На той час ядерний потенціал України був третім за величиною у світі та складався із майже 1500 боєголовок різної потужності, 176 шахтних пускових установок і 44 важких стратегічних бомбардувальників. Україна віддала все це згідно “сделки”, а замість цього отримала не міжнародний договір, а “джентельменський папірець”, тобто “чесне слово”. Процитуємо два перші пункти цього Будапештського меморандуму: “1. Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії та Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов’язання згідно з принципами Заключного Акту НБСЄ поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України. 2. Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії та Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов’язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй”. Як у світлі цих зобов’язань виглядає широкомасштабна агресія Росії проти України, гарантії США, Великобританії, Франції та Китаю? А тепер поставимо просте запитання: хто виграв, а хто програв від “сделки” під назвою “Будапештський меморандум”? Безумовно, що виграли країни НАТО, бо та велетенська кількість ракет була спрямована проти них, а 176 шахтних пускових установок і 44 стратегічні бомбардувальники були націлені на США та їх авіаносні групи у морях і океанах. Виграла Росія, бо зберегла всю потугу колишнього СРСР та ще й роззброїла Україну. В абсолютному програші залишилася лише Україна, яка повірила на слово, віддала усю свою ядерну зброю й залишилася беззахисною перед озброєним до зубів ядерним агресором – Росією. Чи насмілилася б путінська Росія розпочати агресію, якби Україна зберегла хоча б десяту частину свого ядерного потенціалу? Тепер Дональд Трамп, який хвалиться мистецтвом укладання “бізнес-сделок”, намагається втюрити Україні новий папірець, а по суті – капітуляцію перед агресором, яким визнали Росію 144 країни-члени ООН. У цьому проявляється “вдячність” Україні за “будапештський меморандум” і за знищення стратегічних ракет націлених на США? Варто нагадати, що Дональд Трамп вже має досвід укладення політичних “сделок”, зокрема з талібами Афганістану. Після терактів 11 вересня 2001 року, скоєних Аль-Каїдою, США ввели свої війська в
Афганістан, аби знищити терористів і допомогти встановити там демократично обраний уряд. З цього часу війська США перебували у цій країні. Проти американців та урядових афганських сил вели боротьбу терористи Талібану. При президенті Трампі 29 лютого 2020 року у місті Доха (Катар) було укладено “сделку” між урядом США і рухом Талібан, без участі уряду самого Афганістану і союзників США, які також ввели свої війська в Афганістан. Тобто угоду Трамп уклав за спиною офіційного і демократично обраного уряду та своїх союзників, після прямих телефонних переговорів з керівниками Талібану, названих ним “хорошими хлопцями”, яким “можна вірити”. Трамп дав добро на укладення “сделки” з терористами “Талібану” взамін на те, що вони заборонять діяльність Аль- Каїди на підконтрольних територіях, чого не сталося. Перед підписанням Дохійської “сделки” президент США Дональд Трамп заявив: “Вони прагнуть до завершення всього цього. І ми прагнемо до завершення цього. Здається, у нас усіх є спільні інтереси”. Саму “сделку” з талібами Трамп охарактеризував як “дуже гарну”. Результат Дохійської “сделки” відомий. 1 травня 2021 року стартувало офіційне виведення військ США і НАТО з Афганістану, тобто вже при президенті Джозефі Байдені. Водночас почався масштабний наступ талібів, який деморалізовані та малочисельні урядові сили оборони Афганістану, позбавлені підтримки, не змогли зупинити. 15 серпня 2021 року таліби увійшли у Кабул, Ісламська Республіка Афганістан припинила існування. Одною з причин укладення Дохійської угоди була мрія Трампа одержати Нобелівську премію миру. Ось про такий досвід укладення Трампом “сделок” потрібно пам’ятати українським урядовцям, щоб не стати черговими жертвами чужих мрій про “Нобелівську премію миру”. На відміну від прагнень Трампа, Україні потрібен міцний і сталий мир і реальні гарантії безпеки. Нинішні дії президента США Дональда Трампа нагадують події у Мюнхені 1938 р., коли британський прем’єр Чемберлен погодився на передачу Гітлеру частини Чехословаччини – Судетської області. І що, задовольнили апетити тодішніх нацистів? Неправомірні поступки вже через рік призвели до Другої світової війни. То невже апетити теперішніх рашистів обмежаться Кримом, Донбасом, Запоріжжям і Херсоном? Тепер Дональд Трамп, як Чемберлен у 1938 році, грається з вогнем, Він вже заявив, що припиняє воєнну допомогу Україні, подібні вимоги ставлять і інші друзі Путіна в Європі, такі як Орбан і Фіцо. Безперечно, що без’ядерна і недостатньо озброєна Україна, в якій залишилося 30 мільйонів людей (біля 10 мільйонів стали вимушеними біженцями) не в стані самостійно протистояти 140-мільйонній ядерній Росії. То що чекає світ в разі поразки України? Може трапитися те, що із самого початку агресії і планував Путін. Російські війська вийдуть до кордонів Польщі та Румунії; захоплення Молдови відбудеться миттєво. А далі російська армія різко збільшиться за рахунок українців і молдаван. Чи буде захищати Трамп Естонію, Латвію, Литву? Він вже давно дав відповідь, що то справа Європи. Хто і де зупинить оновлену російську армію? І де її новий похід в Європу закінчиться? Російські пропагандисти вже говорять, що зупиняться в Берліні, Парижі, Лісабоні та не залишать їх більше ніколи. А ось слова дуже близького до Путіна митрополита Тихона (Шевкунова), сказані 22 лютого 2025 року: “Я вірю, що Константинополь повернеться у рідну гавань, як і Крим”. Константинополем в Росії називають Стамбул. Судячи із цих слів, в оточенні Путіна не відмовилися від планів захоплення Босфору і Дарданелів – давньої мрії російських царів, Сталіна й теперішніх російських імперіалістів, у тому числі членів Державної Думи Росії таких як Жириновський і Багдасаров, які висловлювали подібні загарбницькі наміри щодо Туреччини. А як росіяни діятимуть на захоплених землях? Методи в них вироблені віками – вони робитимуть їх “російськими” через зміну демографічної ситуації. Вже тепер понад мільйон українців депортовано із окупованих росіянами українських земель у Сибір і Далекий Схід. Така ж доля чекатиме інших українців, молдаван, поляків, литовців, латишів, естонців; їх помешкання займуть росіяни. Як то виглядало на практиці, добре пам’ятають старші люди у Львові, Рівному, Луцьку, Дрогобичі та в усіх інших містах Західної України, Молдови і країн Балтії – у квартири і будинки депортованих у Сибір українців, поляків, євреїв, молдаван, балтів незабаром поселяли імігрантів-росіян і відкривали російські школи. Така практика була повсюдною. Російська армія завжди формувалася із покорених народів, яких використовували проти їхніх сусідів. Тунгуси Сибіру, після їх розгрому й приведення до присяги московському цареві, завойовували для Росії чукчів Чукотки. А поляки, після поразки у повстанні 1831 року, брали участь у покоренні Росією Північного Кавказу, зокрема Черкесії, Чечні, Дагестану. Тепер українців і кримських татар окупованих Криму та Донбасу вдягають у російську форму й змушують воювати проти України. Це давня російська завойовницька традиція. Невже цього Трамп не знає? А якщо знає і добре усвідомлює загрозу, то навіщо нав’язує Україні “сделку” на умовах Путіна, яка по своїй суті є капітуляцією і заохоченням Росії до нової агресії? Успішна агресія Росії, чому сприяє Трамп, стане заохоченням усіх теперішніх і майбутніх агресорів, це шлях до нових і ще масштабніших війн і людських трагедій. Такі дії Трампа не мають нічого спільного із цілями Нобелівської премії миру, засадничим принципами якої є міжнародне право, мир, безпека країн і народів. У теперішній російсько-українській війні Україна стала своєрідними ключами від миру і війни. Саме за ці ключі йде така шалена боротьба. Визначальним для Європи й у світу постало питання: до якої системи безпеки за підсумками цієї війни належатимуть ці ключі – Україна? Якщо Україна програє – програє Європа, програє світ, бо це відкриє шлюзи для нових загарбницьких війн. Як свідчить історичний досвід, війна – це форма існування Російської імперії. Без ведення постійних загарбницьких війн маленька у ХVI ст. Московія не стала б через двісті років імперією, не загарбала б країни й не поневолила б народи Поволжжя, Кавказу, Центральної Азії, Уралу, Сибіру, Тихоокеанського Помор’я, Аляски і Каліфорнії. Агресивні загарбницькі війни Московія-Росія вела постійно, збільшуючи свою воєнну могутність за рахунок інших народів. Така суть Російської імперії аніскільки не змінилася і в ХХІ ст., яскравим доказом чого є теперішня російсько-українська війна. Розв’язавши цю жорстоку й криваву війну Росія назавжди зганьбила себе перед усім світом і продемонструвала, що вона залишається уособленням Зла на планеті. У випадку знищення України як незалежної держави та включення її земель до свого складу, Росія поверне собі статус наддержави, відновить імперію та продовжить силову зміну світового правопорядку. Подібну перспективу не слід виключати, тому такому розвитку подій потрібно рішуче завадити. Україна, Європа і світ не повинні програти, бо це буде програш не лише України, але й усіх демократичних країн, справи миру і безпеки в світі.
7 березня 2025 р.
Суспільство · “Головна мета – нагадати про важливість підтримки українців, які борються за демократію”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Журналіст і письменник Леонід Логвиненко в газеті “Сільські вісті” (№9, 06.03.) пише про те, як живе Харків під постійними обстрілами російських терористів. Автор згадує, що місто потерпає від підступних ударів ворога від початку війни. У Харкові не забули про те, як 1 березня 2022 року внаслідок удару балістикою по будівлі обладміністрації загинуло 44 містяни, які прийшли того дня записуватися добровольцями на фронт. “Коли капелан освячував пам’ятник на місці, де загинули люди, я думав про те, що світ, у якому панує брехня, котиться кудись не туди. Те, що путін убиває українців і нас же самих звинувачує в цьому, зрозуміти можна. Він абсолютне зло... Але від того, що наш заокеанський партнер, який і справді багато нам допомагає, почав говорити його ж словами, нестерпно боляче”, – пише журналіст.
План Трампа передбачає припинення вогню в Україні без гарантій безпеки. Таку думку висловив журналіст Віталій Портников в етері “Еспресо”. “Трамп діє цілком логічно у межах свого світогляду. У нього є чіткий план, який для мене абсолютно зрозумілий. Він прагне домогтися припинення вогню на будь-яких умовах, без жодних гарантій безпеки. Адже він сам не до кінця розуміє, які гарантії може реально надати”, – зазначив він. За словами пана Портникова, наступним кроком Трамп хоче провести вибори, щоб усунути Зеленського. “Зараз Зеленський проходить той самий шлях, що й Порошенко у 2019 році”, – зауважив журналіст.
Блогер і волонтер Юрій Касьянов на своїй сторінці у Фейсбуці розмірковує: “А що, у нас уже є надійний та ефективний засіб проти “шахедів”?.. Вже два з половиною роки минуло після появи цих дронів на нашій війні, щоночі вони наносять болючі удари й тероризують мирне населення, а віз і нині там – лише кулемети на тачанках, прожектори та всемогутні РЕБи, які, на повірку, не такі вже й всемогутні... Насправді історія з “шахедами” – дуже яскравий приклад безпорадності, імпотентності державного управління оборонним сектором економіки. Гранти по п’ять, двадцять тисяч доларів ніколи не допоможуть винайти засіб проти одного зі смертоносних видів повітряного наступу”.
Певній частині українського телебачення слід змінити підхід до висвітлення бойових дій у війні з Росією, тому що зараз у глядачів формується враження, що “ми вже перемогли”, й це не заохочує долучатись до Сил оборони. Таким власним спостереженням за впливом національного ТБ на настрої військовозобов’язаних в тилу командир 20-го окремого полку безпілотних систем “К-2”, Герой України Кирило Верес поділився в інтерв’ю Радіо Свобода, що вийшло 8 березня. Аби рекрутинг дав бажаний ефект, наголосив командир, потрібно “міняти підхід нації, підхід суспільства”. “Телевізор обрізати по деяких каналах і по деяких виступах. Але цей вектор вже має вибирати влада. Це моя особиста думка, його ж (телебачення. – Ред.) не можна дивитись. Ми вже виграли війну... Я сам хочу звільниться. Я коли приїхав додому вчора, подивився телевізор годину – я хочу звільнитися з армії, бо ми завтра виграємо війну. На хр*н там потрібен я? Ми без мене її виграємо. Це ж не можливо!
Зомбоящик”, – описав ситуацію Верес. Які саме “деякі” телевізійні канали Кирило Верес мав на увазі, він уточнювати не став. Але втому, що повідомлення з фронту не повинні виглядати настільки оптимістично й відсторонено від глядача, командир “К-2” впевнений. “Треба людям казати правду. Що більше ми їм брешемо, то більше потім розчарування. У кожної дії є наслідок. У 2023–2024 наобіцяли щодо контрнаступу – зараз не маємо людей. У 2022-му людей було безліч. У 2023-му людей ще було багато. Брехати не треба”, – підсумував Верес. Раніше схожі звинувачення військові командири та політологи озвучували на адресу державного телемарафону “Єдині новини”.
За офіційними даними, за межами країни зараз приблизно від 5 до 9 млн українців. Уряд каже, що треба створювати умови для їхнього повернення. Але поки говорять про повернення, деякі депутати та їхні родини давно облаштувалися за кордоном. Про це йдеться в розслідуванні Bihus.In- fo. Так, рідні ексрегіонала з Донецької області Віталія Борта живуть у Флориді, обраний у Бахмуті проросійський підприємець Федір Христенко оселився в ОАЕ, а родина Андрія Пузійчука з “Батьківщини” обрала Іспанію. Журналісти розповіли про тих депутатів, які вказали в своїх деклараціях нерухомість за кордоном, і згадали тих, хто втік через кримінальне переслідування. Так, депутат зі “Слуги народу” Артем Дмитрук втік з України буквально за якийсь час до того, як його мали заарештовувати правоохоронці. Вигулькнув депутат у Лондоні і не в притулку для біженців, а в пристойних апартаментах.
Єпископ Авраамій прокоментував у Telegram чутки про падіння хреста на Всіхсвятській церкві Києво-Печерської Лаври, спростовуючи маніпулятивні заяви щодо цієї події. Він наголосив, що причина не в містичних знаменнях, а регулярні російські обстріли, які спричинили вібрації та вибухові хвилі. Саме це стало причиною пошкодження хреста, і керівництво Національного заповідника викликало спеціалістів для його безпечного демонтажу. Всіхсвятська церква, збудована гетьманом Іваном Мазепою, разом з усім комплексом Києво- Печерської Лаври є об’єктом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Храм вже понад десять років потребує негайної реставрації. Єпископ запевнив, що хрест буде відновлено, освячено і повернеться він на своє місце. Священнослужитель також наголосив, що Києво-Печерська Лавра завжди була частиною української історії, а не російського впливу. Свого часу вона належала до Константинопольського патріархату, і її відродження стане символом незламності українського народу в боротьбі з російською агресією.
Підготував Ігор ЗОЦ
Суспільство · “Головна мета – нагадати про важливість підтримки українців, які борються за демократію”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ У столиці США, біля Білого дому, відбулася масштабна акція на підтримку України. Активісти закликали адміністрацію Дональда Трампа відновити військову допомогу Києву та припинити будь-які переговори з Росією. Учасники протесту розгорнули величезний український прапор розміром 52х33 метри та вагою 150 кг, який став найбільшим у світі. Протест отримав назву “Не кидай Україну”. Організаторами заходу виступили правозахисні та українські діаспорні організації, зокрема Ukraine Rally DC, Американська коаліція за Україну, Razom for Ukraine, United Help Ukraine та інші. Головна мета акції – звернути увагу адміністрації Трампа на необхідність відновлення військової та розвідувальної підтримки України, яка була припинена на початку березня. Активісти наголошували, що США повинні виконувати свої зобов’язання перед Україною як союзником, допомагаючи їй у боротьбі проти російської агресії. Вони вимагають негайного відновлення постачання зброї, зокрема ракет для ППО, боєприпасів та обміну розвідувальними даними. Нагадаємо, що 4 березня стало відомо про рішення президента Трампа призупинити всю військову допомогу Україні. Це стосується передусім постачання критично важливих боєприпасів та ракет для протиповітряної оборони.
Сенатор США від Республіканської партії Ліндсі Грем закликав поновити допомогу Україні. Він вважає, що Україна має отримувати розвіддані та озброєння для захисту, доки не вдасться досягти припинення вогню. Про це американський законодавець сказав в інтерв’ю Fox News, інформує Цензор.НЕТ. Грем висловив занепокоєність через зупинку поставок американської зброї та розвідувальних даних в Україну після суперечки між Володимиром Зеленським та Дональдом Трампом у Білому домі. “Якщо ми вимкнемо Україну, це буде гірше, ніж Афганістан (маючи на увазі падіння прозахідного уряду в Афганістані в 2021 році. – Ред.). Я не думаю, що президент Трамп має бажання це робити. Поки ми не припинимо вогонь, я б дав Україні те, що їй потрібно в плані розвідки та озброєння для самозахисту”, – заявив американський законодавець. Він додав, що без надання Україні необхідного озброєння мирні перемовини не матимуть сенсу. “Не можна допомогти у вирішенні конфлікту, якщо не забезпечити Україну розвідданими й ресурсами для оборони, поки тривають бойові дії. Сподіваюся, що наступного тижня ми отримаємо чітке бачення з боку України щодо того, яким має бути завершення війни, і почнемо працювати над її припиненням”, – сказав Грем.
У Києві 8 березня біля посольства США небайдужі громадяни провели акцію “Америко, прокинься!” проти політики президента Дональда Трампа та його адміністрації стосовно України. Про це йдеться в повідомленні Суспільного. Організатори акції зауважили, що головна їхня мета – нагадати про важливість підтримки українців, які теж борються за демократію. “Ми не віримо Трампу, який сьогодні може казати одне, а завтра інше. Все це спрямовано на капітуляцію України. Він просуває інтереси Росії”, – наводить кореспондентка слова ініціаторки заходу Аннабелли Моріної.
люють захоплення учасниками та шлють слова підтримки. Серед тих, хто вже приєднався до хвилі солідарності: Валерій Залужний, Сергій Жадан, Василь Вірастюк, Жан Беленюк, Злата Огнєвіч і Арсен Мірзоян. Фінансовою метою є зібрання 2,5 мільйонів гривень на операції з реконструкції облич 36 українських захисників із мінно-вибуховими пораненнями. Ці операції проводяться в рамках проєкту “Обличчя Героїв” благодійного фонду YANKO. Будь-хто може підтримати ініціативу та допомогти пораненим українським військовим, зробивши свій внесок за відповідним посиланням.
Георгій ЛУК’ЯНЧУК Фото пресслужби Invictus Ocean/Row4Ukraine
Суспільство · “Головна мета – нагадати про важливість підтримки українців, які борються за демократію”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Учасники ініціативи – ветеран 503 окремого батальйону морської піхоти Іван Гаврилко та волонтер, майстер-кораблебудівник, океанський веслувальник, капітан Дмитро Резвой – вже подолали дистанцію у 2100 морських миль по маршруту о. Гран Канарія в Атлантичному океані до міста Бриджтаун на острові Барбадос. Загальна дистанція – 3000 морських миль. Дмитро Резвой народився у Львові, понад 20 років в океанському веслуванні. Разом зі своєю командою будує по всьому світу човни для океанських переходів на веслах. Дмитро є продовжувачем династії мореплавців – його батько Павло Резвой самотужки на веслах перетнув Атлантичний та Індійський океани. Іван Гаврилко також львів’янин, пластун, військовий 503-го окремого батальйону морської піхоти, позивний “Геолог”. Тричі був поранений. Проходив складне лікування у Франції. Під час реабілітації почав малювати, має вже декілька персональних виставок в Україні. Перехід через океан – це давня мрія Івана. Автором ідеї та організатором експедиції Invictus Ocean/Row4 Ukraine став Дмитро, який власноруч побудував човен “Софія”, на якому і відбувається океанічна подорож. Учасники називають цей перехід “океанічним Еверестом”, який треба підкорити. Місією експедиції єще одне привернення уваги світу до тривалої війни в Україні та нагадування європейцям і американцям, якою ціною українці відстоюють свободу, показати силу духу та волі захисників України. Ще одна мета – зібрати кошти на лікування та реабілітацію поранених військових. Експедиція отримала широку підтримку в соцмережах. Українські зірки, волонтери, військові та міжнародна спільнота вислов-
Пошта “СП” · “Українці – це мужні воїни, які на сході боронять Україну, а на заході видають Зібрання творів Олени Пчілки у дванадцяти томах”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ
Історію можна уявити, як спіраль, деякі з витків якої настільки схожі, що мимоволі згадується відома мемна фраза Президента Леоніда Кучми: “Це ж було вже!”. От і нинішні перемовини про начебто завершення російсько-української війни, на яких нова влада США не хоче бачити Україну, а прагне домовитися про розподіл сфер впливу із країною-агресором, нагадали дуже схожий “мирний процес”, що відбувався в XVII столітті. Польща, що була майже знищена в результаті восьмирічної війни з Військом Запорозьким і його союзниками, за посередництва імператора Священної римської імперії Фердинанда ІІІ домовилася про перемир’я з московією – на той час головним військовим партнером козаків. Віленський договір був підписаний 3 листопада 1656 року. москва зобов’язалася припинити військову допомогу Україні. Звісно, козаки цієї угоди не визнали, Богдан Хмельницький висловлював рішучий протест діям московського царя. На скликаній у Чигирині козацькій Раді всі присутні полковники, осавули, сотники присягли гетьману, що будуть спільно боротися за Україну й надалі. Богдан Хмельницький почав терміново формувати нову військову коаліцію з ряду європейських країн. До неї мали ввійти Швеція, Бранденбург і Трансільванія. Згідно з планами учасників коаліції, Річ Посполита повинна була припинити існування як єдина держава та розділена між учасниками коаліції. Але український гетьман несподівано помер за загадкових обставин. Попри це, козаки продовжували воювати, а поляки з московитами – вести переговори. На середину 1660-х років Польща і московія вирішили, що це вони в Україні воюють між собою і вирішили підписати мирну угоду. При цьому козацьку делегацію на перемовини не запрошували, бо вважали Україну васально-залежною територією, яка не гідна вирішувати власну долю.
Ярослава РІЗНИКОВА
Нарешті це сталось! Світ побачило перше за всю історію багатотомне – у 12 томах (!) – видання великого інтелектуально-творчого доробку Ольги Косач (до шлюбу Драгоманової), відомої широкому загалу під псевдонімом Олени Пчілки. Як не прикро це усвідомлювати, але досі понад 80 відсотків творчого доробку Олени Пчілки не було опубліковано. Це унікальне видання повертає до нашого національного простору Олену Пчілку як геніальну письменницю, інтелектуалку, громадську діячку, меценатку, перекладачку, етнографку, фольклористку, публіцистку, першу жінку-академіка. А ще – матір Лесі Українки, Михайла Косача, Ольги Косач-Кривинюк, Оксани Косач, Миколи Косача та Ізидори Косач-Борисової. Цю потужну справу зрушили з місця науковці-філологи Волинського національного університету імені Лесі Українки спільно з однодумцями. До реалізації проєкту долучилися 15 викладачів із чотирьох кафедр факультету філології та журналістики, а також троє науковців із інших міст. Видала книги житомирська друкарня “Бук-Друк”. Результати своєї роботи, присвяченої 175-річчю від дня народження Олени Пчілки, вони презентували 3 березня у Волинському національному університеті імені Лесі Українки. На захід зібралася понад сотня гостей – представники влади, культури та науки, освіти, музейної справи тощо. Модерували презентацію професори Юрій Громик і Сергій Романов. Зі словами привітань виступили заступник голови Волинської обласної ради Григорій Пустовіт, заступниця Луцького міського голови Ірина Чебелюк, директорка Волинського краєзнавчого музею Окса-
9 лютого 1667 року в селі Андрусовому під Смоленськом був підписаний договір, за яким терміном на 13,5 років між підписантами мали припинитися бойові дії, а територію Війська Запорозького вони просто поділили між собою по Дніпру. Цей договір тоді не визнала ані українська козацька держава, ані її союзники в Європі, ані Османська імперія. Більше того, у відповідь на дії колишніх союзників-московитів гетьман обох берегів Дніпра Петро Дорошенко в липні 1667-го ініціював переговори з урядом Османської імперії про створення військово-політичного союзу. І вже 11 березня 1668 року на генеральній раді Війська Запорозького поблизу Корсуня офіційно проголосили про “підданство султану” на зразок залежності від Порти Волоського і Молдавського князівств. Але тепер уже поляки почали отримувати військову допомогу від московитів, і вони спільно продовжили воювати з Україною, щоб остаточно знищити її і розділити між собою. Так зрештою і сталося. У 1686 році між Річчю Посполитою і московією був підписаний так званий “Вічний мир”, який майже на століття зафіксував насильний поділ України… А тепер перенесімося у ХХІ століття. російська федерація, яку на 11-му році війни варто було б остаточно добити, якимось чином домовляється з новим керівництвом США – головного військового партнера України. 18 лютого 2025 року вперше за тривалий час відбулися переговори між високопосадовцями США та рф. Про що вони домовились – наразі не зрозуміло. Але президент США Дональд Трамп 4 березня наказав призупинити всю військову допомогу Україні. Верховна Рада України ухвалила постанову про підтримку демократії, в якій висловила підтримку президенту Володимиру Зеленському і задекларувала неможливість виборів під час війни. А український Президент у Вашингтоні посперечався з президентом Дональдом Трампом та віцепрезидентом США Джеєм Ді Венсом щодо того, якою має бути мирна угода. Після цього Володимир Зеленський почав разом із європейськими партнерами активно готувати план, що повинен наблизити справедливий та стійкий мир в Україні. Тим часом керівники США все частіше озвучують російські наративи, а державний секретар США Марко Рубіо взагалі заявив, що широкомасштабна війна в Україні – це проксі-війна між США та рф. Тож майбутнє України можна вирішити і без її участі. Отже, якщо в Саудівській Аравії мало місце друге “Віленське перемир’я”, то зараз ми впевнено рухаємося по витку історичної спіралі до другого “Андрусівського договору”, тепер, щоправда, між росією – нашим головним ворогом і США – нашим донедавна головним міжнародним партнером. Далі, не дай Боже, дійде до того, що вони спільно будуть воювати проти України та Європи… І хоч куди воно суне – лячно, але вже давно підмічено, що нинішня війна закриває гештальти минулих часів. Тому є підстави сподіватися, що нова коаліція навколо України цього разу спрацює і нашого головного ворога – росію – вдасться демонтувати і таким чином знешкодити. А Україна в досяжній перспективі отримає бажаний справедливий та стійкий мир, повернеться в свої міжнародно визнані кордони і не буде розділена на багато років по нинішній лінії розмежування. Але для цього потрібна єдність і тверда позиція як усіх українців, так і наших партнерів. Разом ми здатні навіть США знову повернути до конструктиву. Тримаймо фронт і тримаймо стрій!
Пошта “СП” · “Українці – це мужні воїни, які на сході боронять Україну, а на заході видають Зібрання творів Олени Пчілки у дванадцяти томах”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ “Нам не потрібний героїзм, нам потрібна системна робота проти ворога”, – мовить військовий аналітик Костянтин Криволап. Не вражаймося парадоксальністю першої частини цього вислову, адже слушно сказано про те, що для України треба не тільки вмирати, для неї треба жити, боротися… Що ж до необхідности системної роботи – чуємо дедалі частіше від наймудріших, зокрема від Валерія Залужного. Немало залежить від того, що “вкладається” в поняття “системний” (системи ж бувають різні). За моїм розумінням, то є не так причетність до певного роду діяльности, як упорядкованість мислення та дій, вочевидь пов’язана з професіоналізмом. І особливо важливим є для осіб, що обіймають керівні посади, тобто тих, від чиїх розпоряджень залежать люди. Тож коли хтось із них невідь чому забажає зламати елементарно налагоджений порядок спільної роботи, та ще й нічого (наприклад, кращу організацію) не пропонуючи натомість, – усі зусилля (незалежно від масштабів) стануть марними. …По чотирьох роках служби в лавах воєнно-морського флоту письменник Григір Тютюнник свого часу добре розумів доцільність дисципліни (на всіх рівнях) задля злагодженої роботи колективу. З його спостережливістю, він не міг не помічати відхилень від таких вимог, зокрема в діяльності “начальників” – дрібних чи більших, які граються людьми, немов камінчиками чи пісочком на пляжі. Наче передчував (передбачав), що вони можуть чинити вплив – негативний, якщо не фатальний, на подальше життя, а може, й на долі людей підлеглих (залежних). Коли говоримо про те, що Григора Тютюнника (і не лише його) вбила система, це, передусім, про систему політично-адміністративну, спецслужби. Наш письменник в оповіданні “Іван Срібний” насмішкувато-іронічно веде мову про одного з працівників системи господарської, в якій панує неймовірний хаос, що спричинює безліч проблем. (І все те “під прикриттям” пропагандистських гасел про “планову економіку”). Цього, ще молодого, “виголеного і припудреного” нового начальника депо в маленькому шахтарському виселку “деповці недолюблювали”, і не за запах “Шипру” та парадний одяг. Він є контрастним щодо попередника – Свиридовича, який “був турботником, Товкучим Марком, інженером-трудягою”, він “умів” десь позичити дощок на ремонт вагонів, “бо вчасно лісу майже ніколи не присилали”, перемагати інші нездоланні проблеми, “він крутився, як муха в окропі і викручувався завжди, “витягаючи” план, а відтак і прогресивку” тощо. Наш молодий сучасник, читаючи це, знаючи вже, як живуть цивілізовані – заможні! – країни, вочевидь думатиме: чому – отак? А чому ентузіазм одного міцного хлопця, Івана Срібного, щойно демобілізованого з морського флоту, мусив рятувати (самотужки, ризикуючи власним здоров’ям) маленьке депо від великого штрафу за нерозвантажений вчасно вагон, невже тільки задля ефектної метафори? Навряд. P. S. Перебуваючи закордоном, я не мала доступу до більшости творів Григо4 ра Тютюнника. В інтернеті знайшлося саме це оповідання: “Іван Срібний”… Утім, розчарування: подано лише його частину. Причому обірвано текст саме там, де починається мова про “начальс4 тво” – саме того штибу, як згадане мною вище (!). І дається пояснення, мовляв, на вимогу власника. (Цікаво, а хто у нас ни4 ні є власником творів Григора Тютюнни4 ка…).
Лариса МОРОЗ, професорка
Пошта “СП” · “Українці – це мужні воїни, які на сході боронять Україну, а на заході видають Зібрання творів Олени Пчілки у дванадцяти томах”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
на Важатко та інші почесні гості, науковці і видавці. Голова Наглядової ради університету, народна депутатка України Ірина Констанкевич зазначила: “Тут зібралися сміливі, відважні ентузіасти, які змусили всіх повірити в те, що це можливо. Робота над зібранням почалася в час повномасштабної війни. У цьому полягала унікальність цього проєкту: усьому світу довести, що Україна – не Росія. Українці – це мужні воїни, які на сході боронять Україну, а на заході видають Зібрання творів Олени Пчілки у дванадцяти томах. Це видання – своєрідний посил і для наших захисників, і для тих, хто буде і далі жити у відбудованій Україні. Це видання створене в час війни для миру, для утвердження української нації”. “Всі тексти подано за автографами або першодруками; збережено особливості авторської мови й стилю. Пошук матеріалів тривав фактично до завершення проєкту. Можливо, що якісь матеріали ми не знайшли, можливо, що якісь матеріали остаточно і безнадійно втрачені, але роботу потрібно продовжувати”, – вказав Юрій Громик. Професор Сергій Романов, закцентувавши увагу на актуальності текстів Олени Пчілки, розповів про наповнення та упорядників усіх 12 томів зібрання. “Це проєкт, який вартує всього мого професійного життя. Я дякую колегам по проєкту і науковцям, які десятиліттями працювали у літературознавстві, всім, хто вірив у нас і підтримував”, – сказав він. У титанічній роботі з пошуку матеріалів та формування архіву цифрових копій колективу проєкту допомагали: архів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, Національна бібліотека імені В. Вернадського, Українська Вільна Академія (США), Слов’янська бібліотека Національної бібліотеки Чеської Республіки, Науковий архів Болгарської Академії наук, Львівська національна бібліотека, Центральний державний архів, Музей видатних діячів української культури, меморіальний музей Лесі Українки у Звягелі та багато інших установ. Приємно, що в цій роботі є внесок і нашої Одеської національної наукової бібліотеки. Враховуючи, що потужність будь-якого вишу визначається, зокрема, і його доробком, Волинському національному університету імені Лесі Українки можна пишатись своєю роботою, своїми фахівцями та професорами. Адже вони змогли підготувати й опублікувати не лише Зібрання творів Олени Пчілки, а й реалізувати проєкт з видання Повного нецензурованого академічного зібрання творів Лесі Українки у чотирнадцяти томах, що було презентоване у 2021 році. Тоді університет взяв на себе зобов’язання здійснити текстологічну та редакційну підготовку в надзвичайно стислі терміни – за неповний рік. Для цього було створено 14 редакційних колегій, до роботи в яких залучили відомих лесезнавців і текстологів з різних міст України: Луцька, Києва, Острога, Львова та інших. Видання стало найграндіознішим проєктом Українського інституту книги з нагоди 150-річного ювілею Лесі Українки. Завдяки реалізації цих видавничих проєктів читачі отримали фантастичний подарунок і можливість ближче й об’ємніше пізнати не лише Олену Пчілку і Лесю Українку – маму і доньку, а й їхню епоху, атмосферу життя суспільства, увесь широкий спектр поглядів, інтересів і настроїв тієї доби. А нам з вами залишається лише розгортати книги і читати.
Національна еліта · “Картини Юрія Нагулка – найбільш вражаюче, що до цього довелося бачити серед многоликості сучасного живопису”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Михайло ЖАЙВОРОН, письменник, заслужений журналіст України
В огромі подій останніх довоєнних літ мені особливо запам’яталося знайомство з художником і філософом Юрієм Нагулком влітку 2019-го. Саме він ілюстрував мою поетичну “Білу книгу пророцтв”, що побачила світ восени того ж року, а згодом – і збірку поезій “Гніздо висоти” (2021), відзначену всеукраїнською премією імені Івана Огієнка в номінації “Література”. У нас склалися гарні дружні і творчі стосунки, з яких народилася ідея влаштувати у Житомирі персональну виставку його картин під промовистою назвою “Код нації”. І ця ідея була успішно реалізована у залах арт-простору Gnatyur Art Center, завдячуючи його власникові і меценатові Олегові Гнатюку. Для житомирян та гостей міста виставка стала справді грандіозною культурно-мистецькою подією. Кожен, хто долучився до неї, хто не зачерствів душею й усім серцем пройнявся долею України, хто у шумовинні політичних пристрастей зберіг свій генетичний код, хто усім єством доторкнувся до робіт великого Майстра живопису, наче до святих ікон, – той тією чи іншою мірою зцілився духовно, прозрів серцем і поближчав до Істини. Творчість Юрія Нагулка багатогранна, глибоко індивідуальна, добре відома не лише в Україні, а й за морями-океанами. Його полотна побували у музеях і картинних галереях Флоренції, Риму, Венеції, Парижа, Берліна, Амстердама, Нью-Йорка... Далеко не кожен має таку широку географічну палітру презентації своїх праць. Я не мистецтвознавець, проте маю повне право сказати: картини Юрія Нагулка – найбільш вражаюче, що до цього довелося бачити серед многоликості сучасного живопису. Він не такий, як усі. Він самобутній. Він оригінальний. Освіта архітектора наблизила його до багатьох практичних дисциплін, необхідних у художньому ремеслі і часто не охоплених у художніх академіях. Тим не менше, він винаходив свої фарби, свої ґрунти, нові технології, – і несподівано для себе відкрив свій шлях. Це допомогло стати філософом, теоретиком, практиком, винахідником у живописі, у живописних техніках, у пошуку світлотіней і кольорових ефектів. Авторська фантазія стала визначальною у творчості. Так з допомогою живописного синтезу кольору, форми і простору художник ідей і мрій почав створювати картину за картиною, що вражали емоційною напругою душі самого автора. І на полотнах ожили Святі, що наче зійшли з ікон, афонські Отці і Старці, густе велелюддя персонажів усіх часів і епох. Іноді здавалося, що тут присутній дух великих майстрів живопису Леонардо да Вінчі, Ель Греко і Рембрандта, Рафаеля і Веласкеса, Джорджоне і Тиціана... Своєю багатомовністю, яскравістю і чистотою барв Юрій Нагулко нікого не залишав байдужим. Усі персонажі і предмети, що потрапляли у семантичне поле його картин, ніби оживали і породжували цілі світи. Особливо вражали монументальні картини на сакральні теми, з біблійними, євангельськими і церковними сюжетами. Біля них відчувалося благоговійне світло таємничої сили, що лилося потоком з кожної клітини полотна. Автор за натурою лірик і романтик, але постійно звертався і звертається до духовних основ світу у пошуку відповідей на вічні філософські питання про сенс буття і місце людини на цій землі. Та про що б не були його роботи – вони наскрізь українські по духу і замислу, у них ніби прихований певний код, що відкриває таїну поколінь і допомагає зрозуміти, хто ми і якого роду-племені. У цьому можна пересвідчитися, налаштувавшись на енергетичну хвилю художніх полотен “Сон”, “Двері”, “Тунель”, “Душа”, “Горщик мудрості”, “Ностальгія” та багатьох інших. Мало народитися українцем – ним треба стати. Бо ж сила нації формується у горнилі випробувань, у вирі боротьби за свою ідентичність, свою культуру, свій спосіб мислення. Так було від Адама і Єви, так і понині.... У вічній битві добра і зла мечі куються у вогні, а гартуються холодом. Бо людина, милосердна і хоробра у малому, буде такою ж у великому. І постає в уяві ота незрима правічна ріка родоводу, що витікає з художніх образів, втілених на полотнах Юрія Нагулка “Адам і Єва”, “Коло життя”, “Дерево життя”, “Сон”, “Яйце райце”. Автор надзвичайно тонко передає національний колорит, характерні риси персонажів, кожну деталь одягу тієї чи іншої епохи. Перед зором постає, здавалося б, неможливе, – люди різного статусу і майнового стану, у зшитих за кращими мірками свого часу костюмах, сукнях чи обладунках гармонійно співіснують водному просторі. Наче вони не підвладні отій часовій течії, наче з покоління у покоління перетікає духовна сила і міць українців – з роду у рід, з віку у вік. Зазвичай картини Юрія Нагулка олюднені, наповнені щирою любов’ю та сонячним світлом, осяяні яскравими і життєдайними кольорами, його персонажі у німбах, наче святі, аж світяться теплом, яку картині “Єва”, є виявом самої Любові. Для художника немає абсолютно чорного, як в іконі абстракціонізму Казимира Малевича “Чорний квадрат”. Немає і абсолютно білого, ахроматичного кольору, де зорово врівноважена сукупність усіх кольорів видимого спектра. Вони входять одне в одного, як промінь у темінь, наповнюються усіма барвами веселки після благодатного зоряного дощу “Тиші літньої ночі”. У Нагулка є своє “Чорне і біле” в образі жінок-ангелів у напівпрозорих сукнях, натякаючи на людську природу сприйняття подій і явищ у винятково чорних або білих відтінках. У схожому стилі написана і картина “Вісті”, жіночі персонажі якої ось-ось доторкнуться землі своїми босими ногами, принесуть якусь вість – добру чи погану, можна лише здогадуватися. А слово, як казали наші пращури, – не горобець, вилетить, не спіймаєш. Воно іноді ранить болючіше стріли, особливо тепер. Воно здатне встромити своє отруйне жало скорботи і в тих, хто тішиться з війни у час очманіння духу цілих народів... У слові сила, у слові щастя, у слові і смерть. У Нагулка також є свій “червоний квадрат” і… метелик, якого ловить орел на руці молодої жінки... Якийсь час червоний квадрат залишався таким же порожнім червоним квадратом. Але було непізнане розумом передчуття цього кольору, неначе то було дійство. Ніби то віщувало і кров, і важку ношу, і перемогу. Картина довго зачіпала художника за живе своєю незакінченістю. Аж поки у передранні не прийшло осяяння. Від легкого помаху пензля той метелик, а за ним другий, третій… злетіли на червоне тло, вкривши райдужними крильцями оту заграву прийдешніх вістей (“Метелик”). Присутність якоїсь невидимої енергії є навіть там, де немає жодної живої душі, як у картинах “Перехрестя часів”, “Світанок” або ж “Волхви”. Чим глибше пірнаєш у багатовимірний світ художнього полотна, тим яскравішає уява, чимдужче виймаючи з потаємних закапелків серця спогади про своє прожите і пережите, збурює притлумлені емоції, манить кудись у далеч, що тоне десь там, за горизонтом подій. Невідворотна магічна сила притягує уяву біля картин “Сила тяжіння” та “Вир”, де напозір немає нічого, окрім… розбурханої стихії води. Ще мить – і мимохіть починаєш чути клекіт водопаду, невгамовну пісню галасливих потоків, що труться своїми боками об позеленіле каміння, і відчуваєш вир часу, що вкупі із небом шалено мчить повз тебе. Летиш і сам у невідь куди, наче отой розкрилений птах над стрімким потоком, мимо галактик і туманностей, душею стаєш невагомим і водночас таким вагомим у кожному Слові, мовленому подумки у ці миті. Одного разу, зупинивши свій погляд на картині “Провесінь”, я довго не міг зрозуміти, що мав на увазі художник, зобразивши на ній ледь вловимі обриси напівпрозорого дерева, аквамаринові крони якого свічею торкаються яскраво білого місячного кола, химерні зеленкуваті лінії, що фонтанують угору, птахів і цитрусовий плід, мов вистигле сонце, що скотилося долі. І я поцікавився у Юрія Нагулка, чому він пише саме такі картини. Художник лише усміхнувся і сказав: “Тому, що я – українець... Бо знаю свій світ, який люблю, незважаючи ні на що. Він мій, зібраний з усіх вітрів. Я його відчуваю, і дихаю ним. Маю хліб, що зріс на полі мого прадіда, мого діда і мого батька... І тих незнаних мені предків, котрі приходили на цю землю зі сходу і заходу, час від часу діставали меч, і не зникали, коли зникала назва їхнього племені. Їхній дух – у моїх генах, у генах моїх дітей і внуків. І так буде, доки житиме наша нація. Як і все, що оживає напровесні… Живопис треба відчувати”. І справді: хто відчуває живопис, той майже не помічає предмет на картині, а людина, яка тільки й бачить, що предмет, неспроможна відчувати живопис. Це не механічне відтворення природи, явищ чи подій – для цього є фотографія, яка у вік технічного прогресу та інформаційних технологій сама собою вже стала образотворчим мистецтвом. Живопис – це не тільки художнє світобачення, а й емоція, осмислення свого внутрішнього “Я” через образи, стан зміненої свідомості, близький до таїнства сотворіння усього сущого. Юрій Нагулко має божественний дар творити світ на полотні. Мимоволі затамовуєш подих, споглядаючи його монументальні “Творіння” – їх рівно шість, розміром два на три метри кожна, де відображено сюжети від першого до шостого Дня творення світу. Як і в Біблії, у Нагулка світло з’являється першого Дня і відокремлене від темряви. Воно розлите, як вода, як повітря... У подальших картинах цієї шестилогії художник являє нашу планетарну систему, галактику та інші галактики, землю, флору і фауну, перших людей у раю. Довго не можеш оговтатися від того, що став щасливим свідком божественного Сотворіння неймовірно безкінечного і прекрасного світу, усвідомлюючи, наскільки у ньому все гармонійно і розумно влаштовано. Картини Юрія Нагулка не просто заворожують. Вони духовно збагачують і зцілюють, вчать любити і бджолу, і квітку, і Слово, з якого починався цей світ. І ці рядки моєї поезії теж родом звідси – з неймовірних картин воістину народного художника.
Вповні жита і літа розлито у келихи днів, Із роси і води піднімається сонце спросоння. Допиває свій сон наїжачене поле стерні, І хмеліє бджола від густого нектару осоння.
У зелених обіймах зітхають від яблук сади, Молоді горобці спозарання викльовують тишу. І чеканить черешня свій перший листок золотий, У сувій павутин загортаючи душу безгрішну.
Залишають покоси хмарин серпокрилі стрижі, І ключі від крайнеба клепають дзьобами лелеки. У зволожені очі їм дивиться світ міражів, І зовуть небеса у політ, у дорогу далеку.
Наш світ не тільки божественно прекрасний, а й жорстокий і… крихкий, наче тонкий лід на картині “Ранок у січні”. Ще задовго до повномасштабної російської агресії Юрій Нагулко написав цілий ряд художніх робіт, у яких присутнє передчуття війни, настання тяжких часів у долі України. Про це, скажімо, недвозначно натякають персонажі картин “Пісня”, “Пересторога”, “Мудрість” та інші полотна передвоєнної пори. В останній з довоєнних робіт – “Вузлики долі”, написаній перед самою війною 2022 року, Юрій Нагулко у притаманній йому манері системного образного мислення, підсвідомого впливу на глядача передає внутрішнє емоційне напруження від цілого клубка проблем, що вкотре випали на долю українців. Але зовні на обличчі персонажа картини – спокій і врівноваженість, що свідчить про внутрішню силу та віру у здоланні перешкод. Густина фарб, розмаїття барв і відтінків, розкутість художніх прийомів роблять це полотно неперевершеним зразком образотворчого мистецтва, де почерк митця не сплутати ні з ким. У цьому геніальність художника. Бо у нього як справжнього творця лише одна зброя – Любов... Любов, яка вміє тримати і гвинтівку, якщо небезпека стає на поріг рідного дому. P. S. 9 березня 2025 року в Музеї Т. Г. Шевченка в м. Каневі відкрилася персональна виставка картин Юрія Нагулка “Перехрестя часів”.
Добрі новини · “Мистецтво стало формою буття, сенсом існування, увійшло в її єство із сонячними променями і подихом вітерця рідної Буковини”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Володимир КУДЛАЧ
Для Лариси Дем’янишиної мистецтво стало формою буття, сенсом існування, воно екзистенційне, увійшло в її єство із сонячними променями і подихом вітерця рідної Буковини, з молоком і молитвою матері. Якщо визначати в цілому, то я б сказав, що мистецтво художниці національне за формою і змістом: це як українка у вишиванці, увінчана вінком. Як кожне щире мистецтво, воно дуалістичне: виростає десь із підсвідомості, із вражень дитинства, а також безпосереднього, болісного чи радісного, переживання поточного моменту, в епіцентрі якого – Батьківщина. У цьому контексті згадаю про “соборну” художньо-артистичну виставку 1911 року в Київському музеї, про яку мистецтвознавець і державний діяч Дмитро Антонович голосно заявив, що вона є свідченням пошуків значної частини майстрів у напрямку мистецтва національного за формою і змістом. Як бачимо, навіть через століття ця проблема є актуальною, а сьогоднішні митці мають шанс стати своєрідним містком між теперішньою і минулою епохами. Це теж складова націєтворення. Виражальна форма нашої бенефіціарки виробилася на ґрунті південної школи у спілкуванні з природою, а ще – через заглиблення в іконопис й українське бароко, неовізантизм бойчукістів. Тому її мова водночас і живописна, і графічна, пленерно-споглядальна і дещо умовна, прив’язана до площини силуетом; вона вишукана, помірно декоративна і не позбавлена монументальності. Ще одна особливість полягає у фігуративному чи напівфігуративному відтворенні предметного світу, посиленні поетичного начала. Їй притаманні метафоричність і схильність до абстракції, інколи майже космічне й позачасове бачення, стрімке сприйняття простору. Повсякчас мисткиня не перестає дивуватися світу, як дитина із допитливими й широко розплющеними очима. Наїв – ще одна особливість її картин. У них завжди є емоція – це лірична сповідь. Можливо, під подібні визначення підпадає не лише мистецтво Лариси Дем’янишиної, тому ці узагальнення вимагають певного дешифрування. Щоб подумки охопити творчість художниці, зазначу, що вона проявляється у кількох напрямках: станковому, монументальному мистецтві та ілюстрації. Зауважимо, що ім’я “Лариса” зі старогрецької перекладається як “чайка” – вільна морська птаха, яка в Причорномор’ї живе на стику моря і степу. У цьому є щось символічне. Її планета – Сонце, а улюблений колір – помаранчево-золотистий. Світло і вільний політ... У пейзажах Лариси, написаних під час пленерів на Одещині, у Седневі, що на Чернігівщині, чи в Польщі, завжди багато сонця, відчувається якесь інстинктивне, язичницьке стремління до світла. А ще вона обожнює диких коней, які також є виразниками внутрішньої свободи, ненавмисного зухвальства. Ця, на вигляд тендітна, жінка може вразити вас фразою, гідною авангардиста: “У мистецтві будьте трохи хуліганом!”. Особиста свобода нашої чайки поєднується з компромісом, якщо це не зачіпає її власних переконань. Зовнішня цензура відкидається, але діють внутрішні обмеження, так би мовити, “самоцензура” – упосліджувати ментально чужорідне і слідувати визначеній збігом життєвих обставин та внутрішнього морального імперативу екзистенції. Тому в сенсі тематики у Лариси домінують національні цінності, де особливе місце посідають людина і природа, наші звичаї, християнська традиція з її прославленням материнства. Що ж до домінуючого душевного стану, який детермінує її акт творчості, я відзначив би наскрізність милосердя, лагідності й любові, які є продовженням її сутності. Мабуть, тому й на виставці панувала особлива аура з позитивною енергетикою. Особливе захоплення викликають такі живописні і графічні твори, як “Черешневий спогад”, “Ганна. Спогад про матір” (2005), “Богородиця-Золотий колос” (2023), “Мелодія степу. Пан” (2004), “Тривожне літо” (2023), “Степова Берегиня” (іл. до поезій Наталії Савчук, 2024), музично-феєрична “Слава степу” (2003), чумацька нотка – “Не спи, моя рідна земля” (2016), “Червона калина”, “Передчуття” (2021), “Маріуполь – місто Марії” (2022) та інші. Остання із названих миттєво отримала визнання спілчан і побувала на кількох виставках, як обласних, так і загальнонаціональних. Вона була на афіші виставки “Маріуполь незламний”, а також на мандрівних у країнах Балтії. Одна із сильних сторін Лариси Дем’янишиної як художниці – вільний розпис акрилом по шовку, це авторська техніка, якій вона надавала перевагу у 2000-х роках. Власне, саме ці панно – поєднання станковізму і декоративізму – змусили заговорити про неї як про феномен. Поштовх дала творчість Лесі Українки. Такий собі зразок “фемінітивного” живопису, адже звернення до розпису по тканині викликає асоціації з ручним ткацтвом, вишивкою, фарбуванням текстилю. На моє глибоке переконання, саме ця авторська техніка стала її перепусткою на “мистецький Олімп”. Більшість творів цієї серії нині зберігаються у різних колекціях, але дещо можна бачити і на нинішній виставці: “В світлі любові” (2003), “Мавка осіння” (2007), “Весна ще так ніколи не співала” (2008), а також окремі панно з Різдвяної серії. Ці оригінальні, вишукані твори для українців з міст нашого півдня – ніби ковток свіжого повітря. Лариса засвоїла просту істину: художник інтенсивно розвивається, якщо на певному етапі змінює техніку виконання. Варто згадати й ті знакові твори мисткині, які з огляду на різні обставини не увійшли до експозиції: “Ангел-Хранитель Южного” (1997, приват. кол.), триптих “Дорога до храму” (1999, зб. НВК ім. В. Чорновола, Південне), “Осінь в Карпатах. Білі коні” (2003, раніше зб. Н. Матвієнко), “Молитва” (2007, зб. В. Ющенка), “На Купала” (2006, благодійний аукціон). У цей тривожний для нашої країни час Лариса Семенівна також задіяна у волонтерському русі, не раз передавала свої твори для різних аукціонів, доброчинних акцій на підтримку ЗСУ, для шпиталів тощо. Мені доводилося бути безпосереднім свідком народження багатьох творів цієї неспокійної, творчо окриленої особистості. Навзаєм вдячний за її увагу, адже на виставці представлено чимало публікацій різних авторів, у тому числі й мої за останні два десятиліття в газетах “Чорноморські новини”, “День”, “Думська площа”, журналі НСХУ “Образотворче мистецтво”, а також вступні статті до кількох її персональних каталогів, зокрема й останнього, найґрунтовнішого, що побачив світ у 2016 році. Занурюючись у світ її мистецтва, я разом з іншими відкривав цю художницю для себе й для загалу. Особливо приємно відзначити, що Лариса як голова місцевої “Просвіти” активно підтримує і популяризує цей україномовний часопис. Упродовж тривалого часу вона була задіяна в Клубі творчої інтелігенції Південного, підтримує ПЦУ, є активною членкинею різних творчих об’єднань, як-от обласної організації НСХУ та місцевої “Новації”. Працює з дітьми, має учнів, разом з ними робить розписи на фасадах будинків, засідає в журі конкурсів дитячого малюнка. Нагадаю загальновідомий факт, що як монументалістка Лариса Дем’янишина проявила себе в розробці ескізів до “Скорботного ангела” – складової Меморіального комплексу жертвам голодоморів і політичних репресій у Доброславі (2007) та Пам’ятного знака Небесній Сотні і всім захисникам незалежності України в Південному (2016). Зауважу, що вже на рівні ескізу вона чудово відчуває матеріал, чи то метал, чи настінний розпис. Про її внесок у розвиток культури на прикладі Південного розповідалося у телесюжеті місцевої телекомпанії, який демонструвався на екрані під час відкриття виставки. Окрема подяка організаторам, працівникам Музею української книги, за прекрасно проведений захід: Євгенові Забіянову (завідувач), Світлані Авдеєнко і Катерині Галенко. Привітали мисткиню також працівники бібліотеки Ольга Ходіс, Катерина Черненко, Ксенія Сорокіна. Експозиція включала також вітрини з книжками, проілюстрованими мисткинею, здебільшого з фонду бібліотеки, але це далеко не вичерпний ряд. Тут є твори за мотивами класиків, зокрема Тараса Шевченка і Лесі Українки, та оформлені нею
Із сайту МКСК видання відомих письменників Одещини: Віталія Березінського, Станіслава Конака, Галини Могильницької, Валентина Мороза, Миколи Палієнка, Володимира Рутківського, Оксани Ворожбит-Лукаш, Любові Ісаєнко, Інни Іщук, Романа Кракалії, Олекси Різникова, Наталії Савчук, Олександра Чайківського, Наталії Чамлай, Геннадія Щипківського та інших. Без перебільшення, Лариса є улюбленицею наших майстрів пера. Де-факто обласна організація Спілки письменників сьогодні – явище доволі примарне, але в цих виданнях зафіксований літопис її тривалої діяльності, думки, почуття, натхненне слово тих, хто складав і складає її кістяк. Ілюстрації художниці дуже лаконічні, переважно чорно-білі. В них домінує лінія, а в образі – метафора, яка дає можливість читачеві відчути психологічний стан поета чи прозаїка – своєрідна квінтесенція словесного ряду. У чому принадність творчого доробку Лариси Дем’янишиної? На мою думку, їй вдається через образ виразити емоційною мовою кольору і ліній наш генетичний код, показати ті приховані сенси, які живуть у кожному з нас, – одне слово, рефлексувати. І робить вона це щиро, легко, так, як дихає, принаймні, так здається. Хоча за кожним твором прихована напружена поетапна робота, сумніви і пошуки, переформатування й виправлення, намагання спіймати щось внутрішньо невловиме – життєдайну енергію, вічне життєве збурення, переродження, той незбагненний процес, який зветься життям. Мистецтво Лариси Дем’янишиної неможливо сприймати відірвано від її особистості – невгамовної громадської діячки, подруги, наставниці, що завжди проникнута емпатією, готова прийти на допомогу, завше в гущі суспільних подій. На вернісажі була присутня і родина художниці, яка є опорою в її творчій діяльності. До речі, інформаційна підтримка, розробка дизайну афіші виставки та календарів, як і участь у створенні макетів багатьох книжок, – справа рук її доньки Катерини Дем’янишиної, випускниці художнього-графічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського. У своєму мистецькому самовираженні художниця – некон’юнктурна, їй не притаманно використовувати свою діяльність задля підвищення власного соціального статусу, бо її самоціль – діяльність, яка вивищує людину духовно. P. S. 19 лютого в Музеї української книги Лариса Дем’янишина провела майстерклас “Філософія Григорія Савича Сковороди: “Нерівна рівність”. Філософський концепт XVIII ст. Творча візуалізація ідеї Сковороди”.
Щоб скласти вичерпне уявлення про творчість мистця, бажано не тільки сформувати вдалу експозицію персональної виставки, а й знайти відповідний презентаційний простір. У нашому випадку це Музей книги відділу науково-дослідної та популяризаторської діяльності Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. С. Грушевського, де в лютому були представлені твори Лариси Дем’янишиної. У назві імпрези використані поетичні рядки Ліни Костенко “Благословенна кожна мить життя”, що ментально відповідає художниці.
Добрі новини · “Мистецтво стало формою буття, сенсом існування, увійшло в її єство із сонячними променями і подихом вітерця рідної Буковини”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ З 17 по 23 березня відбудеться Національний тиждень читання поезії, який вже вдруге організовує Український інститут книги (УІК). Цьогорічна тема – “Пісня тисячі голосів”, а гаслом стали слова Сергія Жадана: “З чого все почалося? Вона заговорила про мужність і зброю. В неї навіть не голос – в неї багатоголосся”. У межах тижня поезії УІК реалізує проєкт “Мистецтво пам’яті” про креативні практики пам’ятування, що передбачає створення відеопроєкту “Ритми пам’яті” на поезії загиблих поетів, радіопроєкт з озвучення фраґментів віршів загиблих авторів професійними акторами та поетами, проведення офлайн-заходу з презентацією відеопроєкту та пам’ятки з креативних практик пам’ятування. Цей проєкт допоможе кожному зрозуміти свою роль у системі збереження пам’яті, переоцінити підходи до літератури та долучитись до збереження пам’яті про загиблих. Також відбудеться серія офлайн-заходів “Поезія у часи війни: Вечір віршів до Тижня поезії” — поетичні читання у 5 регіонах України. Крім того, під час тижня поезії запланована низка онлайн-активностей, а саме: “Бінго української поезії”. Усі бажаючі долучитися до цієї активності зможуть розповісти про улюблені та важливі поезії, обравши одну із 7 категорій, запропонованих УІК, або охопивши усі — по одній на кожен день тижня читання; флешмоб #watchUaPoetry, в рамках якого учасники створюватимуть відеоролики, анімації чи слайдшоу на основі українських поетичних творів; флешмоб #ReadUaPoetry – читання української поезії в перекладах іншими мовами, щоб показати її значення та вплив у світі; марафон #ВіршіСвідки, в межах якого блогери та лідери думок ділитимуться на своїх сторінках у соціальних мережах віршами, що засвідчують різні досвіди проживання війни; онлайн-фестиваль читання поезії “Пісня тисячі голосів”, під час якого українські поети й поетки в запланований час читатимуть свої твори в прямому ефірі на своїх сторінках у соцмережах.
Незабутні · “Без народного характеру, без національного обличчя, і всяка держава не є живий організм, а механічний верстат”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка
Василь Михайлович Ткачук прагнув жити, як живе земля-годувальниця, – крилато, радісно, невтомно, щоби трудний, тернистий шлях урожаївся духовно й матеріально. Здобувши дві вищих освіти – інженера й економіста – він систематично займався самоосвітою. В. М. Ткачук також вивчав праці видатного вченого-економіста М. С. Волобуєва, який писав, що потрібно усунути наслідки тих штучних перепон, що їх чинив російський царський режим на шляху розвитку продуктивних сил України. “Нашим завданням повинна стати ліквідація того відхилення розвитку продукційних сил України від об’єктивного найраціональнішого, що було наслідком певної колоніальної політики... Треба забезпечити за українськими економічними центрами право і можливості дійсного керівництва усім народним господарством без винятку”, – наголошував М. С. Волобуєв. Під час однієї із наших зустрічей Василь Михайлович розповів, що М. С. Волобуєв розробив цілу програму гармонізації інтересів Української РСР і московського центру, яка є однією з найважливіших проблем економічної перебудови, демократизації управління народним господарством. Але тоді до думки М. С. Волобуєва не прислухались, звинуватили його націоналізмі. – Гіркі плоди відомчого, централізованого, великодержавного, шовіністичного мислення пожинаємо і сьогодні, – з особливим тембром у голосі сказав Василь Михайлович. Це було у 1984 році, коли у Підгайчиках генеральний директор Івано-Франківської облтелерадіокомпанії Роман Олексійович Андріяшко проводив день радіо. Під час таких зустрічей журналісти розповідали про творчу роботу, висвітлення по радіо життєдіяльності трудових колективів. Я тоді уже працював на факультеті журналістики Львівського державного (тепер – національного) університету імені Івана Франка. Але, як колишній старший редактор обласного радіо, брав участь у таких заходах... Василь Ткачук належав до тих неординарних керівників-господарників, які інтенсивно шукали виходу із економічної і духовної кризи, яка пронизувала українську республіку, весь Радянський Союз. На цьому гуманістично-громадянському ґрунті він заприязнився, затоваришував з Дмитром Васильовичем Павличком. Вони обидва, як депутати Верховної Ради СРСР, можливими методами і способами сприяли відродженню, становленню і утвердженню українських національно-духовних цінностей, створених попередніми поколіннями, але вилучених, сфальсифікованих або замовчуваних впродовж тривалого часу московським царським і комуністичним режимами. На весь голос такий присуд ще не оголошували, але розуміли, що найчистішим і єдиним життєдайним джерелом розвитку українських національних ідеалів є мова. Саме у мові нація закодовує всю свою історію, свій всебічний багатовіковий досвід, здобутки культури, світоглядні ідеї, свою самобутність. …На перерві сесійного засідання Верховної Ради СРСР після розмови з академіком Сахаровим стосовно розв’язання національного питання в Радянському Союзі Дмитро Васильович Павличко розгорнув газету “Літературна Україна” за 29 вересня 1988 р. і зачитав для Василя Михайловича Ткачука уривок із своєї статті: “Народ, як не був би багатий матеріально, втрачаючи мову й пісню, стає подібний до домашньої птиці, яка має крила тільки для того, щоб накрити ними тлущ і давати з них пір’я для подушок та перин”. – Цікаво, образно написано, але не маємо права, Дмитре Васильовичу, відкладати реформування економіки. Треба створювати такі умови, щоби паралельно, одночасно людина сумлінно працювала, розвивала економіку, збагачувалася матеріально і духовно, відчувала господарську відповідальність, бо тільки продуктивна, чесна праця облагороджує людину, – застеріг В. М. Ткачук. Дмитро Павличко з глибини свого серця наголосив: Вертайтесь до своєї мови, Мої засліплені братове! Прозріть і в купищах полови Знайдіть зерно, ядро здорове, Яке ще здатне прорости! Гуманітарно-інформаційний простір України повнився газетно-журнальними публікаціями з правдивої української історії, високохудожніми літературно-мистецькими радіопередачами, якими також інтелектуально збагачувався Василь Михайлович. Всім своїм єством він сприйняв думку, позицію К. Г. Стеценка: “Нам треба націоналізувати наш народ, самих себе, бо чоловік, який існує поза межами національної стихії, є мара. Народ, що не мислить себе живим членом в сім’ї людності, не нація. Без народного характеру, без національного обличчя, і всяка держава не є живий організм, а – механічний верстат, – наголошував К. Г. Стеценко у статті “Українська пісня в народній школі”. – Пісня нашого народу – це історія його, багатство духовне його, це – гордість його, що признають чужі люди. І от на чому – на піснях його, ми повинні воскрешати національний дух народу, національне самопізнання”. …Шляхетний господарник, відомий громадсько-політичний діяч В. М. Ткачук відчував, розумів вагу усного і писемного слова. Він виділяє кошти на газету “Агро”, редактором призначає журналіста Дмитра Захарука. Першого числа вона виконувала дуже важливу суспільну функцію всеукраїнської демократичної газети. У газеті “Агро” за 12 травня 1989 р. я опублікував статтю “О рідне слово, що без тебе я”. Зізнаюся, мені було дуже приємно, коли наступного дня Василь Михайлович зателефонував до Львова і я почув від нього: – Щиро дякую, Василю Васильовичу, за дуже сміливу статтю, бо вона обґрунтовує природну потребу відроджувати українську мову в усіх сферах економічного і суспільного життя. Мою статтю “Святе почуття дружби” газета “Агро” опублікувала 21 липня 1989 р. Серцевинна ідея моїх аналітичних роздумів: ніхто не має права ущемлювати почуття національної гордости і гідності, феноменом національного самоусвідомлення і самоствердження є українська мова. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада Української РСР ухвалила закон “Про мови в Українській РСР”, надавши українській мові статус державної. З висоти нинішньої геополітичної ситуації, повномасштабної терористичної, геноцидної, етноцидної, руйнівної війни Російської Федерації проти України, маємо моральне право стверджувати, що газета “Агро”, який дав інтенсивне життя В. М. Ткачук, також внесла вагому частку своєї доброчесної енергії для надання українській мові в Україні державного статусу. Однак з прийняттям закону “Про мови…” українофобія не припинилася. Вона набирала новітніх відтінків, cпираючись на платформу ЦК КПРС “Національна політика партії в сучасних умовах”, у якій ішлося про надання російській мові статусу загальнодержавної мови в Союзі РСР. Правове закріплення цього статусу зводило нанівець законне право кожного народу на свою мову і культуру, перетворювало Закон про державність української мови в офіційний папірець для прикриття політики подальшого зросійщення українців. Ця очевидна проблема була однією з головних тем обговорення на Першому Всесвітньому Соборі Української Духовної Республіки, який відбувся у Коломиї 4-5 липня 1990 р. Василь Михайлович Ткачук був одним з потужних фінансових донорів цього Духовно-національного дійства. Він зацікавлено, предметно розмовляв з ідеологами Духовної України письменником Олесем Бердником та кобзарем Василем Литвином. З великим пієтетом, як і я з дружиною Марією Тимофіївною, Василь Михайлович слухав емоційно наснажені українським національним духом промови Левка Лук’яненка, Степана Пушика, Петра Осадчука, Леонтія Сандуляка, голови освітянської комісії Руху Анатолія Погрібного, письменників Данила Кулиняка, Наталки Околітенко, поетеси Марії Влад, доктора фізико-математичних наук Миколи Кириченка, учительки з Чернігівщини Надії Кондри, голови колгоспу імені Степана Мельничука Коломийського району Михайла Вишиванюка. …Навічно залишиться в історичній пам’яті українців 16 липня 1990 року. У цей день зроблено доленосний крок, щоб вирватись з московської імперської тьми неволі на світло національного відродження. Верховна Рада Української РСР здійснила довгождану, очікувану, виплекану, вистраждану мрію – проголосила “Декларацію про державний суверенітет України”. Десять розділів Декларації Василь Михайлович Ткачук сприйняв, як десять заповідей не тільки нашому народові, а й собі, на подальше доброчинне життя, на сумлінну працю, від якої залежить матеріальний і духовний розвій України. Вчитуючись у кожний розділ Декларації, у голові Василя Михайловича зринали, роїлися думки, що проголошення української Хартії свободи і розвитку стало можливим завдяки титанічним зусиллях багатьох поколінь українського народу. Всі вони: і Шевченків заклик – “Борітеся – поборете, // Вам Бог помагає // За вас правда, за вас сила // І воля святая!”; і наказний гетьман Павло Полуботок, який посмів нагадати московському цареві про права, обіцяні Україні і українцям, за що був замучений у Петропавловській фортеці; і безвісний селянин, який помер страшною смертю під час Голодомору-геноциду у 1932–1933 роках; і талановитий поет Володимир Сосюра, який написав “Любіть Україну!”; і студент, виключений з Університету за вшанування Великого Кобзаря; і односельчанин – український повстанець, який вигукнув “Слава Україні!” і підірвав себе гранатою, щоб не здатися російським катам; і той, кого кинули в ядерний вир реактора; і той, кому вдалося уникнути “психушки” і Пермських таборів ціною еміграції; і мільйони тих “рабів німих”, які будували ілюзорний комунізм… Всі вони наближали День українського національного самовизначення 16 липня 1990 р. Пригадую, як 17 серпня 1991 року у Народному домі відбулася науково-практична конференція “Коломия в історії та культурі українського народу”. 18 серпня на майдані імені Тараса Шевченка – ювілейне віче. Емоційною, національно одухотвореною запам’яталися мені промова письменника Романа Іваничука. Коломияни, гості мали можливість подивитись виставу “Гуцульський рік” Гната
Хоткевича (режисер Дмитро Чиборак), побувати на “Покутському весіллі” – народному дійстві у постановці заслуженої працівниці культури України Діани Демків, відвідати Музей-садибу “Старожитності Покуття” Романа Яворського – мого вчителя з Корницької середньої школи, виставку “Коломия і коломияни у фотографіях і документах” (із фондів Музею історії міста Коломиї та колекції Петра Арсенича), на поетичній вечірці “Коломийська камерата” почути вірші та розмовляти з поетами Тарасом Мельничуком, Ольгою Слоньовською, Неонілою Стефарак, Мартою Томенко, Василем Рябим, Павлом Федюком, Ярославом Ярошем, узяти участь у репрезентації першого (від 1939 р.) коломийського журналу “Чорногора”, книжок прози Василя Лесіва і Василя Стефаника, поетичних збірок Ольги Бабій, Івана Стефурака та Мирослава Лазарука, ювілейних видань Івана Білинкевича, Миколи Васильчука та Миколи Савчука. Книжечку “Тарас Шевченко на землі Коломийській” Микола Савчук підписав так: “Дорогому Василеві Васильовичу Лизанчукові – моєму Вчителеві і Порадникові та його чарівні дружині Марії Тимофіївні дарую цю першу книжечку. Хай вона залишиться добрим спогадом про сонячну неділю 18 серпня 1991 року, коли на 750- річчя Коломиї з’їхалось мало не півсвіту. Добра Вам, злагоди, любові і щастя. З повагою і щирістю – Автор”. Однак боротьба за збереження комуністичної імперії СРСР загострювалася. Реакційні сили всіляко гальмували демократичні перетворення. З 18 на 19 серпня 1991 р. в Москві здійснено антиконституційний державний переворот. Але авантюрна спроба партійно-мілітарних заколотників врятувати “многонаціональноє Отєчєство” розтрощилася об відчайдушний народно-демократичний, антикомуністичний здвиг. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила “Акт проголошення незалежності України”. Під час розмови у Підгайчиках, яка відбулася через декілька днів (я гостював у швагра Ярослава Якубовського), Василь Михайлович сказав: – Сталося 24 серпня те, що завжди підстерігає, чекає всі імперії. “Вєлікій, могучій…”, за який цупко трималися російські колонізатори, розвалився. Віковічна мрія українського народу бути вільним на своїй землі стала дійсністю. Але … але скажу відверто: боротьба за самостійну Україну ще не закінчилася. Є дві головні причини. Перша: ще треба буде наполегливо, цілеспрямовано працювати, щоб подолати “закам’янілу свідомість” багатьох українців, надати державотворчу, національну сутність їхньому мисленню і вчинкам. Друга: агресивна Росія не залишить Україну у спокої. Наступні роки моєї праці в системі новітнього московського адміністративного режиму, партійної диктатури, якій мимоволі я служив, розвинули мою думку, зміцнили духовно-національну позицію. Тільки тепер у незалежній Україні я вільний духом. На правдивих, морально-духовних, національно-громадянських, християнських засадах маємо творити храм у душі кожного українця, кожної людини”. Це своєрідна, щира, схвильована оповідь-сповідь увінчує повагою і шаною неповторну особистість Василя Ткачука.
Пам’ятаємо! · “Його творчість наснажувала українців ХІХ століття на нові звершення задля відродження української самоповаги та любові до рідної мови”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ходив друком українознавчий журнал “Основа”, на шпальтах якого друкувалися твори Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Максимовича, Марка Вовчка, Олександра Кониського, Івана Карпенко-Карого, Івана Нечуй-Левицького та багатьох інших. Під впливом журналу “Основа” на українських теренах пожвавився суспільно-громадський рух. Зокрема в українських містах Київ, Харків, Одеса, Полтава, Чернігів і Тернопіль створювались осередки товариства “Громада”. У 1864–1867 рр. Василь Михайлович Білозерський служив в установчому комітеті Королівства Польського у Варшаві в якості експерта з питань аграрної реформи. Згодом його призначили директором Канцелярії урядового комітету Польщі. Перебуваючи на державній службі в Польщі, він активно співпрацював із громадівцями Галичини та друкував свої дописи в часописах “Мета” і “Правда” під псевдонімами В. Г., Воловід Микола, Микола В., Русин та ін. Після відставки Василь Білозерський ще певний час прожив у метушливому Петербурзі, проте старість зустрів у затишному родовому хуторі Мотронівка. У родинному колі з люблячою дружиною Надією та трьома діточками доживав віку на українських теренах. Та 4 березня 1899 року зболене серце українського патріота, поборника християнської моралі, відомого українського журналіста та громадського діяча Василя Михайловича Білозерського зупинилося. Його творчість наснажувала українців ХІХ століття на нові звершення задля відродження української самоповаги та любові до рідної мови.
УПА”, “На славу Чернівців. До 600-річчя першої писемної згадки про місто”, “25 років незалежності України”, “До 100-річчя Буковинського Віча”, “30 років Чернівецько-Буковинської єпархії Української православної церкви”, “За заслуги перед Буковиною”, а також дипломами Спілки художників України та міжнародних конкурсів книжного знаку. Лавреат обласних літературномистецьких премій імені Сидора Воробкевича (2001); Юрія Федьковича – просвітителя Буковини (2014); Одарки Киселиці (2018); Міжнародної премії імені Ольги Кобилянської (2019). Про творчість Івана Балана не раз виходили статті в обласних, республіканських і зарубіжних часописах. Він залишиться у нашій пам’яті як інтелігент, всебічно розвинена особистість, художник, колекціонер декоративноужиткових творів національного мистецтва, щирий патріот України.
Пам’ятаємо! · “Його творчість наснажувала українців ХІХ століття на нові звершення задля відродження української самоповаги та любові до рідної мови”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Мирон ФЕДОРІВ
Перші десятиліття ХІХ століття стали промінцями національно-культурного відродження українців на своїй рідній землі, що була тоді окупована підступними сусідами. Академічна (або антикварна) стадія українського ренесансу проходила під впливом “Енеїди” Івана Котляревського та творів його послідовників, серед яких варто відзначити прозу Григорія Квітки-Основ’яненка, а також наукові розвідки та літературні знахідки активу Харківського гуртка літераторів. У такій суспільно-політичній атмосфері 200 років тому (січень 1825 року) у дворянській родині на хуторі Мотронівка (нині в складі с. Оленівка Борзнянського району Чернігівської області) народився майбутній учений та педагог, журналіст і громадський діяч Василь Михайлович Білозерський. Мама Василя Білозерського – Мотрона Пилипівна (до шлюбу Силевич) – дочка козацького сотника, з роду гетьмана України Павла Полуботка. Тато – Михайло Васильович Білозерський – вихованець Київської духовної академії, був борзнянським повітовим очільником дворянства. Дитинство Василя Білозерського було сповнене любов’ю та злагодою. Жила велика родина Білозерських у заснованому головою сім’ї родовому хуторі Мотронівка. Їхнє родове гніздов’є складалося з десятикімнатного будинку та п’ятикімнатного флігелю. Всі в родині полюбляли читати книги та були сумирними парафіянами православної церкви. У родині часто лунали стародавні українські народні пісні, а на ніч мама Мотрона дітям обов’язково розповідала українські народні перекази та казки. Від 1841 року Василь Білозерський навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира. Там він занурився у вивчення історії східних слов’ян, їхніх фольклору та етнографії. За сприяння Дмитра Пальчикова старанний студент Василь Білозерський познайомився з уже відомим на українських землях українським письменником та мовознавцем Пантелеймоном Кулішем, який став для Василя і дру-
Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича
6 березня 2025 р. на 84-му році життя в Чернівцях перестало битися серце заслуженого художника України Івана Дмитровича Балана. Народився Іван Балан 2 серпня 1941 року в селі Стрілківці Борщівського району Тернопільської області. Закінчив Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова у Львові (нині Українська академія друкарства) зі спеціальності оформлення та ілюстрування книги, працював у галузі станкової малої книжної графіки, малярства, дизайну друкованої продукції. Займався художнім оформленням інтер’єрів громадських будинків, створив експозиції меморіальних музеїв Ольги Кобилянської, Управління внутрішніх гом, і старшим наставником. Саме Куліш сприяв введенню Василя Білозерського в коло впливової української аристократії в Києві. Також він сприяв розвиткові письменницького та журналістського хисту Василя завдяки щотижневим зібранням літературного гуртка під керівництвом Михайла Максимовича та Пантелеймона Куліша. Тож уже 1843 року за рекомендацією того ж Пантелеймона Куліша практикуючий студент Василь Білозерський займався переписуванням документів з архіву Олександра та Михайла Ханенків для Тимчасової комісії з розгляду давніх актів. Завдяки Пантелеймону Кулішеві великий мрійник Білозерський заприятелював з українськими світочами Миколою Гулаком, Олександром Навроцьким, Миколою Костомаровим, Тарасом Шевченком та іншими. У колі спілкування молодих інтелектуалів виникла ідея перейти до більш практичних дій задля просвіти українського народу. Навесні 1846 року за ініціативи Миколи Костомарова, Василя Білозерського та Миколи Гулака було зорганізовано Братство Святих Кирила і Мефодія, яке мало за мету діяти за прикладом популярних масонських лож. Костомаров та Гулак розробили символіку Братства: персні з надписами “Св. Кирил і Мефодій” та печатка з девізом “І зрозумієте істину, і істина визволить вас”. А Василь Білозерський брав активну участь у створенні “Статуту Слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія”. Саме його перу належать “Записки”, які роз’яснюють головні принципи, окреслені у Статуті Братства, що має діяти на засадах християнського вчення про справедливість, свободу, рівність і братерство шляхом широких державних реформ. До програмних завдань Братства Білозерський відносив ліквідацію кріпацтва, зрівняння у правах всіх станів, поширення освіти серед народних мас, об’єднання всіх слов’ян у федеративну республіку з парламентарним устроєм, надання кожному народу рівних прав. Молоді патріоти згуртувалися, як пізніше згадував Пантелеймон Куліш, довкола великого задуму – “видвинути рідну мову і націю з духовного занепаду, а українського кріпака з неволі духовної і соціальної”. У 1846–1847 роках Василь Михайлович пропагував серед інтелігенції Полтави ідеї братства. У літературному салоні Софії Капніст вчитель Василь Білозерський декламував твори українських, чеських та сербських поетів, вказуючи на спорідненість слов’янських мов та прогресивні ідеї літераторів-слов’янофілів. У березні 1847 року зі своїм тепер вже шваґром Пантелеймоном Кулішем ідейний братчик Василь Білозерський вирушив до Польщі. Після спроб долучити до Братства слов’янофілів Варшави у квітні 1847 року Василя Білозерського та Пантелеймона Куліша було заарештовано та етаповано до Петропавлівської фортеці у Петербурзі, яка була найбільшою політичною в’язницею у Російській імперії. А потім був вирок суду і після чотирьох місяців ув’язнення – заслання Білозерського до Карелії. Здібності молодого філолога вирішили використати в місцях підкорення малих народів. У Петрозаводську під пильним наглядом жандармерії Василеві Білозерському випало працювати молодшим помічником губернської канцелярії. Засланця наглядачі характеризували як лагідну добродушну людину, відданого поборника християнських постулатів. Його скромність та старанність були оцінені начальством поступовим просуванням по службовій драбині. Так, 1849 року Василя Білозерського було призначено асесором Оленецького губернського управління, а з часом він навіть отримав чин титульного радника. Під час заслання Василь Білозерський мав радість одружитися з дворянкою Надією Ген. Проте заслання залишалось засланням. Природнє прагнення Білозерського вирватись із наглядових лещат увінчались маленькою перемогою. За сприяння впливових родичів 1856 року з Василя Білозерського було знято таємний нагляд та надано дозвіл переїзду до Петербурга. Того ж 1856 року Василь Білозерський надрукував “Літописи південно-руські, відкриті і видані В. Білозерським”. У Петербурзькій управі благочиння Василь Білозерський працював на посаді титульного радника. У Петербурзі Василеві Білозерському вдалося відновити спілкування з давніми друзями Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем і Тарасом Шевченком. У дружніх розмовах виникла ідея друку українського часопису в Петербурзі, адже на українських землях друк україномовної продукції був заборонений. І саме Василеві Білозерському вдалося втілити в життя задумане. Від січня 1861 року до жовтня 1862 року за редакцією Василя Білозерського у Петербурзі вивана на розбудову і творення української державності. Він входив до редколегії дитячого журналу “Українська ластівка”, працював у товаристві “Просвіта”, допомагав організації фестивалю “Червона рута”. Упродовж десятиліть був головою журі творчих робіт учнів художніх шкіл Чернівецької області “Буковинський розмай”, головою кваліфікаційної комісії Вищого професійного училища № 5, обирався до складу правління Чернівецької обласної організації Національної Спілки художників України, членом експозиційних рад обласних художніх виставок, делегатом з’їздів та пленумів Національної Спілки художників України, української інтелігенції. В умовах совєтської влади перебувавав під контролем КДБ, про що повідомляв журнал “Український вісник” видавництва “Смолоскип”. За активну творчу діяльність Іван Балан нагороджений ювілейними медалями “60 років
Учасники Чернігівської громади та гості з інших регіонів. Зліва направо, верхній ряд: Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, Денис Лукіянович (Галичина), Григорій О. Коваленко, Іван Руденко, Аркадій Верзилов, А. Балика, Василь Доманицький (Київ), Олександр Л. Глібов. Нижній ряд: Віра Коцюбинська, Ілля Шраг, Микола Левитський (Херсонська губер@ нія), Ф. Шкуркіна, Роман Сембратович (Галичина)
Пам’ятаємо! · “Його творчість наснажувала українців ХІХ століття на нові звершення задля відродження української самоповаги та любові до рідної мови”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
справ Чернівецької області та Музею зброї. Художньо оформив понад 100 книг, розвинувши кращі традиції української книжкової графіки. У творчому доробку художника – ілюстрації до творів Івана Франка, Богдана Лепкого, Олександра Олеся, Юрія Федьковича та сучасних буковинських авторів як Марії Матіос, Володимира Михайловського, Василя Бабуха, Івана Снігура. Найбільшу серед українських художників серію творів митець присвятив визвольній боротьбі ОУН, УПА, в яких емоційно відтворив глибинну сутність національних героїв, проілюструвавши серію книг “За тебе, свята Україно” Нестора Мизака у тридцяти томах. Він же намалював ювілейні плакати, присвячені 600-річчю першої писемної згадки про місто Чернівці, 65-ї річниці Української Повстанської Армії, Року
Української книги. Ще одну частину художньої творчості художника займають мистецтво екслібрису та вітальних листівок – “перфеліче”. Яскравою гранню художника, для майбутніх поколінь, будуть роботи в галузі сакрального мистецтва. Він працював над оздобленням чернівецьких церков. Написав ікону “Матір Божа Буковинська” та цілий ряд ікон на релігійну тематику. Серед них: “Помана” (1989), “Україна 1932–1933 рр.” (1992), “Великодні дарунки” (1992), “Тризна” (1996) та ін. Свої мистецькі надбання І. Балан демонстрував на всеукраїнських та зарубіжних виставках живопису і графіки в Італії, Німеччині, Великій Британії, Австрії, Канаді, США, Болгарії та інших країнах світу. Різнобічна громадська діяльність Івана Балана була спрямо-
Шевченкіана · “Білозерський прекрасно розумів рятівну месіанську роль Кобзаря в історичній долі українського народу”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ У 1861 році в червневому номері журналу “Основа” – першому українському щомісячному літературно-науковому виданні – було надруковано статтю “Значення Шевченка для України. Проводи тіла його в Україну з Петербурга”. Про перевезення праху Кобзаря з Петербурга в Україну в нашому тижневику вже йшлося1, в цій публікації коротко згрупую та виокремлю лише важливі висновки, сформульовані в часописі “Основа” одразу після смерті Шевченка.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Плачуть, тужать твої други; ввесь народ сумує…” Головним редактором “Основи” був український громадський і літературний діяч, журналіст, співзасновник Кирило- Мефодіївського братства Василь Білозерський (1825–1899). Близький друг Тараса Шевченка, за словами поета, “мій соузник і сусід по каземату в 1847 році” та “щира українська душа”. Відомий літературознавець Віктор Дудко (1959–2015) відзначав особливо, що він бачив основними читачами часопису переважно освічених і тих, які навчаються. Саме Білозерського здебільшого називають автором означеної великої статті, а ще – Шевченкового друга, вченого, літературознавця, письменника і філософа Михайла Максимовича (1804–1873). Втім, у цьому випадку йдеться, скоріш за все, про легковажність. Річ у тому, що в “Основі” автори названі у кінці публікації, а після статті “Значення Шевченка в Україні” читаємо: “М. Максимович. 12 мая 1861 р. Михайлова Гора”. Та цей знаменний підпис стосувався не всієї статті, а лише вірша Михайла Олександровича, який взяв участь в українському похованні Шевченка, “На похорон Т. Гр. Шевченка під Каневом”:
Сподівалися Шевченка Сей год на Вкраїну; А дождалися побачить Його домовину.
Стоїть в Каневі в соборі, Вся квітками ввита; По'козацьки – червоною Китайкою вкрита2. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Плачуть, тужать твої други; Ввесь народ сумує: Сиплють землю тобі й кажуть: Нехай він царствує!
Вірш Максимовича, який і завершує статтю, великий і прохопливий – 20 огненних строф – і багато хто пропускає редакційну заувагу – попередження перед ним: “Ми думали-було зупинитися на цьому, відкладаючи свою подальшу розповідь до отримання докладного опису проводів Шевченка з Москви3 до нової його могили, і промов, сказаних над ним у Москві, Києві та Каневі, як у цей час отримали від М. О. Максимовича (який був присутній на похоронах у Каневі) вірші, котрі зараз же спішимо повідомити читачам “Основи””. Таким чином, однозначно висновуємо, що Михайло Максимович не був окремим автором статті “Значення Шевченка для України”, яку розглядаємо, хоча чимало його текстів потрапило до неї. Скажімо, вміщено вірш мешканця Михайлової гори, написаний 12 березня 1861 року, тобто невдовзі після смерті Шевченка:
Вічна пам’ять тобі, друже, Кобзарю єдиний! Твоя пісня, твоя слава Не вмре, не загине…
Більше того, в статті було розказано, як 25 березня 1858 року на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці, говорячи словами Шевченка, “вельмишановний М. О. Максимович улаштував мені обід…”. Тоді Тарас Григорович, повертаючись із заслання в Петербург, зупинився у Михайла Щепкіна. Вірш, який Максимович прочитав на званому обіді, “Основа” також опублікувала:
На святе Благовіщеннє Тебе привітаю, Що ти, друже мій, вернувся З далекого краю! Ой, як друже за тобою Тужила Вкраїна; Усе тебе споминала, А як мати сина. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Заспівай нам таких пісень, Щоб мати – Вкраїна Веселилась, що на славу Тебе породила!
Григорій Ґалаґан, який слухав святкове читання, був схвильований, а чутливий Щепкін ридма ридав. Сам автор ледве стримував сльози. Зворушений Шевченко записав того дня в Щоденнику: “Наприкінці обіду амфітріон4 прочитав на мою честь свої власні вірші…”. Поезії Максимовича (вкупі понад 30 строф!) надзвичайно поглибили й емоційно забарвили непросту й сумовиту журнальну прозу. Тож і виходить, що Михайло Олександрович як їхній автор зробив неабиякий внесок у створення статті “Значення Шевченка для України”. Серед інших матеріалів, які були продумано включені до публікації, зокрема жалобних телеграм, листів, звернень, приверну увагу до публікації листа Марка Вовчка, яка ще не знаючи про смерть Шевченка, писала йому з Рима 8 березня 1861 року: “Мій дуже дорогий Тарас Григорович! Чую, що Ви усе нездужаєте та болієте, а сама вже своїм розумом доходжу, як то Ви не бережете себе і які сердиті тепер. Оце добрі люди скажуть: “Тарас Григорович! Може, Ви шапку надінете – вітер!” – А Ви зараз і кирею з себе скидаєте. – “Тарас Григорович, треба вікно зачинити – холодно…” – А Ви хутенько до дверей: нехай настеж і стоять. А самі Ви тілько одно слово вимовляєте: “Одчепіться”, – да дивитесь тілько у лівий куток. Я все те добре знаю, та не вбоюся, а говорю Вам і прошу Вас дуже: бережіте себе. Чи таких, як Ви, в мене поле засіяно? …Ви забули чи ні, що Ви названий батько? Коли взяли ім’я, то взяли й біду батьківську: тепер думайте і не забувайте5. Прощавайте. Бережіть же себе, прошу Вас дуже”. В “Основі” тужно зазначено: “Неможливо було читати цей лист без особливого зворушливого почуття: він не застав уже Тараса Григоровича в живих, а так живо його нагадує”. Справді, слова Марка Вовчка, кажучи по-шевченківськи, рвуть, роздирають серце, запалюють, розбивають душу… Здається, прийди лист вчасно, Шевченко не посмів би відійти в Засвіт… Але в статті наголошено, що теплі, ніжні слова “названої дочки… досягають названого батька вже тоді, коли він був холодним і непорушним…”. Нагадаю, що саме в статті “Значення Шевченка для України” лист Марка Вовчка був опублікований уперше, і вже лише за це – доземний уклін її творцям… Вельми цікаво, що в “Основі” примітили листа від члена Полтавської громади, майбутнього знаного Шевченкового біографа Олександра Кониського (1836–1900), якому йшов тоді лише двадцять п’ятий рік, відзначивши, що “громадське почуття до пам’яті народного поета живіше від усіх виразила Полтава”: “Перед обідом, 27 лютого, прогриміла в Полтаві несподівана звістка і коло серця гадюкою обвилася… Чи треба ж об тім й говорити, яке горе, яка смута, яка страшна нудьга залягла в душу кожного, хто хоча чував про Шевченка…”. Часопис навіть опублікував вірш Олександра Яковича:
Спи, Тарасе, тихо'тихо, Поки Бог розбудить; Твого ж слова в Україні Повік не забудуть…
“Повідомляємо читачам “Основи…”” У формуванні національного духовного, дослідницького образу журналу “Основа” (за словами Тараса Шевченка, “свого журналу”) брали участь Василь Білозерський, Марко Вовчок, Микола Костомаров, Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Степан Руданський, Олекса Стороженко, Павло Чубинський та ін. Між іншим, перед статтею, яку розглядаємо, було вміщено твір Олександри Куліш (сестра Василя Білозерського, дружина Куліша) “Не було змалку – не буде й до’станку” під псевдонімом “А. Нечуй-Вітер”. Уже згаданий Віктор Дудко справедливо виснував, що “Основа” насправді “акумулювала весь тогочасний український інтелектуальний потенціал”. Ураховуючи дійове використання цього дорогоцінного потенціалу вважав би за доцільне розглядати статтю “Значення Шевченка для України” як редакційну, колективну, звісно, підготовлену для публікації Василем Білозерським. У тексті він уживає займенник “ми” (“ми думали було”; “ми цього разу…”) і, на мій погляд, ідеться не про його використання замість “я” в авторській мові, а про те, що автор об’єднує себе з іншими співпрацівниками “Основи”. У цьому контексті хочу наголосити, що Білозерський прекрасно розумів рятівну месіанську роль Кобзаря в історичній долі українського народу. Пам’ятаєте, як у поемі “Марія” (1859) мати Ісуса Христа раніше від усіх людей “узріла” прихід “самого Бога на землі”?
Чи чуєш ти, моя Маріє? Месія прийде! – Вже прийшов, І ми вже бачили Месію!
Стаття відзначається глибоким усвідомленням історичної важливості аналізу нової ситуації в українстві, зумовленої смертю великого національного поета, необхідності формування у зв’язку з цим ключових підсумкових оцінок творчості Кобзаря. Відчувається народження й усталення розуміння й усвідомлення Тараса Шевченка як унікального духовного серця нації, в наш час, на мій погляд, особливо чітко сформульоване Оксаною Забужко: “…В пантеоні українських мислителів Шевченко посідає місце осібне і виняткове – настільки виняткове, що духовна історія України від часу його появи й дотепер розгортається, необхідно співвідносячись із ним (і самовизначаючись щодо нього) як із своєрідним абсолютом – символічно персоніфікованою, втіленою єдністю сутності й існування в межах національного світу…”. На самому початку статті привертає увагу думка про те, що “Шевченко обіймав так широко минуле і нинішнє життя батьківщини, так вірно розумів стан сучасного нашого суспільства і потреби народу, що його поезія, природно, повинна була торкнутися кожного”. Мені подумалося, наскільки глибоко це відповідає Шевченковій ключовій максимі про те, що “історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини”, чітко сформульованій за рік до смерті. У статті одразу й чітко заявлено: “Ми… обмежуємо своє завдання історично-вірним викладом фактів, які дійшли до нас по теперішній час”. Зрозуміло, що найперше йдеться про тріумфальне повернення Шевченка із заслання в Петербург через Москву: “Повернення Шевченка, після 10-річної розлуки, вітала вся Україна і не-Україна істинним захопленням: на всьому шляху від Астрахані до Петербурга, його зустрічали, як друга, всі без різниці національностей, які знали його по творах або по чуткам; всі намагалися дати йому відчути, що розлука і 10-річне мовчання його нітрохи не змінили ні поваги до нього, як людини, ні любові й співчуття, як до народного співця”. Цей важливий висновок підтвердив із часом і перший біограф поета Василь Маслов (бл. 1841–1880): “Повернення Шевченка в столицю гаряче вітали всі, хто тільки знав його значення і долю… У цій радісній події вшановувались і сам факт визволення, і особистість поета-художника”. Ніби схаменувшись від аналітики, творці статті ще раз твердо заявили вдруге: “Але ми надто відволіклися від прямої своєї задачі: наша справа викласти дані; висновки виникнуть самі собою”. Проте насправді творці статті на чолі з Білозерським глибоко усвідомлювали й прагнули аналізу нової ситуації в українстві, зумовленої смертю великого поета, та потребу формулювання в цьому зв’язку “висновків і для сьогодення і для майбутнього”. Справді, ключові підсумкові оцінки творчості Кобзаря, зроблені понад 160 років тому, не втратили актуальності й нині.
“Щоб можна було сміливо зробити деякі не безплідні висновки і для сьогодення, і для майбутнього” По-перше, стаття чутливо відобразила резонанс від смерті українського генія. В ній зафіксовано, що “смерть бідного Кобзаря відізвалася повсюди – “від хат до палат, в українцях і неукраїнцях, у тих, які читали і не читали Шевченка, а лише чули про цього кріпака-поета””. Наголошувалося на тому, що широка популярність поета, співчуття до нього йдуть з часу видання “Кобзаря” 1840 року: “Це співчуття не зраджувало поета протягом усіх 20 років його літературної слави; він і сам, може бути, не підозрював, яким великим і глибоким воно було, так само, як дуже багато людей тільки після смерті Шевченка зрозуміли все високе його значення, тільки
Шевченкіана · “Шевченко ніби розкодовує великі змісти в рідному слові, а за ними з плином часу відкриваються новій нові додаткові змісти”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
після смерті поета вони осягли, що Тарас дійсно був для українців батьком”. Нагадаю, що в спогадах Андрія Козачковського зустрічаємо згадку про те, як у Перяславі, в дружній компанії наприкінці літа 1845 року про Шевченка було сказано: “Оце – батько! Їй-богу, хлопці, батько! Був здоров, батьку!”. Відомо, що 1846 року студент Університету Св. Володимира в Києві, кирило-мефодієвець Георгій Андрузький написав віршоване послання до Шевченка “Скажи мені, батьку”, яке починалося рядками:
Скажи мені, батьку, Що діється з нами – Як на тебе глянем, Мов не тії станем.
Це побутове величання Тараса Шевченка, що вже містило в собі високу любові хвалебність, в “Основі” було піднесено по заслугах Кобзаря до всеукраїнського духовного масштабу й зафіксовано історичний феномен: “Батько – Тарас”… По-друге, у статті чітко підкреслено вирішальне значення творчості Шевченка для збереження, ствердження і розвитку української мови, становлення нової літературної мови: “Десятирічна розлука України з Шевченком аніскільки не розхолодила захоплення і любові молодого покоління до поета, який неждано (у 1840 р.) заговорив мовою, на погляд письменних, уже замерлою на вустах простого, неосвіченого народу, мовою, давно осудженою ними на безжиттєвість. Із найперших пісень Кобзаря оживилася надія небагатьох, іще зв’язаних із коренем народного життя, що ця мелодійна рідна мова, ця багата і прекрасна народна поезія, в якій відображено таке живе життя, не помруть безплідно…”. Як точно зазначив знаний мовознавець Павло Гриценко, на той час в Україні стара книжна мова втратила вплив на мовну ситуацію, а українське суспільство мовно було дезінтегроване: нижчі верстви послуговувалися українською народнорозмовною мовою, діалектами, середня й вища верстви – переважно російською чи іншими мовами, врешті-решт фактично відмежовуючись від “низького” мовлення селянства. Публічну й освітню сфери заполонила російська мова, церковнослов’янська покривала сферу конфесійну та разом із російською використовувалася в початковій освіті. “У таких несприятливих соціомовних обставинах відбувалося становлення мовної особистості Шевченка”. Нагадаю, що писав про Шевченків “Кобзар” 1840 року Іван Франко (1856–1916): “Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову”. Вже згаданий Павло Гриценко наголошує, що Шевченко легітимізував українську народну (“селянську”) мову, блискуче продемонстрував її структурний і семантичний потенціал, котрий і дав змогу відтворювати різноманітну інформацію, значно ширшу від побутової щоденності. Хоча, звісно, нерозривний зв’язок із народною мовою, змістова та ідейна зрозумілість, близькість до розмовної й фольклорної традицій не можуть заступити головного у Шевченкових творах – “окремого стилю, який він вніс у нашу поезію” (Іван Франко). За словами Франка, він вбачав у Шевченкові “найвищого представника новітньої української літератури”.
Повернуся до безпосереднього цитування статті “Значення Шевченка для України” щоб зберегти для читача її неповторну мажорну тональність і своєрідну точність формулювань: “…Через кілька років, коли погляд Шевченка розширився, коли життя і мистецтво мало-помалу заповнили в його розвитку те, чого не дала йому освіта, коли його пісні зазвучали всіма струнами народної душі і народне слово якимось дивом стало виражати найзадушевніші думи сучасної людини, надія небагатьох перейшла у відрадну впевненість, і невдовзі найневіруючі повірили у можливість розвитку нашої мови, словесності і життя на чистих народних засадах”. Зверніть увагу, наскільки вчасно й точно зафіксовано своєрідність освітньої парадигми Тараса, яку незабутній Іван Дзюба назвав “часом напруженої роботи над собою в очікуванні можливості змінити долю”.
Т. Шевченко. Автопортрет (зі свічкою). 1860 р.
Та найголовніше: в цитованих словах – витоки національної максими, чітко сформульованої в наш час поетом-філософом Павлом Мовчаном, який виснував, що Тарас Шевченко ніби розкодовує великі змісти в рідному слові, а за ними з плином часу відкриваються нові й нові додаткові змісти. Тому твори національного генія й сприймаються як одкровення з високим трансцендентним змістом, який вичитують нові й нові покоління: “І цих Великих слів ані замазати, ані засмальцювати, ані розтерти: ними наповнений наш національний простір. Тому він завжди свій, рідний, спокревний…”. У статті 1861 року народність Шевченкової творчості було доречно наголошено влучними словами українського історика і письменника, Шевченкового друга Миколи Костомарова (1817–1885): “Пісня Шевченка була сама по собі народна пісня, тільки нова, – така пісня, яку міг би заспівати тепер цілий народ, – яка повинна була вилитися з народної душі, в положенні народної сучасної історії. З цього боку Шевченко був обранцем народу в прямому значенні цього слова; народ як би вибрав його співати замість себе”. Розповідалася навіть зворушлива історія про те, як в одному творчому зібранні представників різних слов’янських народів було запропоновано, щоб кожний прочитав своєю мовою найближчу його серцю поезію: “І ось, один, замість того, щоб читати рідною мовою, попросив згоди прочитати українські вірші Шевченка…”. Так і хочеться сказати Шевченковими словами, “що наша дума, наша пісня, не вмре, не загине…”. Поетове “серце рвалося, сміялось, виливало мову…”. Що ж? “Аж верби нагинались слухать тую мову. Ото мова!”. Та повторити на адресу Кобзаря його молоді рядки, звернуті до Івана Котляревського:
Повіє вітер по долині – Пішла дібровою руна, Руна гуляє, Божа мова…
У статті показано, що після довгої та, здавалося б, безплідної боротьби за народне благо, коли струни народної душі завмерли, наче нагадуючи про кінець, з’явився справжній поет, і те, що вважали за духовну смерть, виявилося лише сном, втомою, розчаруванням… Отже, за два роки до горезвісного Валуєвського циркуляру (липень 1863 року), в якому було заявлено, що “ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і не може бути”, стаття “Значення Шевченка для України” ствердила українську мову відвічно народною пошевченківськи… На завершення цього сюжету наведу висновок уже згаданого Павла Гриценка, котрий цілюще лягає на українську душу: “Зорієнтованість на мову творів Шевченка як зразок для наслідування у 2-й половині 19 – у 20 столітті виявилася продуктивною й вирішальною для формування й становлення стандарту української мови нової доби. Мова Шевченка залишається практичним і символічним повним інтегратором нації й у 21 столітті”. По-третє. В “Основі”, по суті, вперше було чітко сформульовано методологічно важливий висновок: “…При всій своїй народності поезія Шевченка не носить у собі найменшої ознаки якої б то не було виключності – національної, релігійної, політичної, станової; його пісні наповнені такою… людською правдою, що немає жодного народу, немає жодної сучасної розвинутої людини, яка б не визнавала їх близькими, рідними собі”. Нарешті, у публікації вказано на те, що велика душа великого поета була наповнена безмежною любов’ю до людей: “Шевченко любив і шанував людину якою вона є, якою вона вийшла з рук життя, історії; він ясніше багатьох розумів чому вийшли такими, а не іншими, і він був поблажливий до всіх їхніх недоліків”. Очевидно, що це твердження вимагає глибокого й всебічного розкриття, що й досі не зроблено вповні. Автори зазначали, що Шевченко, будучи справжнім поетом правди і життя, виразником інтересів цілого народу, який так багато страждав, не міг уособлювати у своїй поезії лише ідеальні прагнення: “Але там, де він виражає самого себе, його поезія завжди проникнута духом нового життя, примирливих відносин навіть із ворогами… Шевченкові, як великій моральній силі, не потрібні були прокляття”. Здається, тут можна було б легко заперечити прямою Шевченковою цитатою, скажімо, з поеми “Сон” (1844) щодо російського царя: “Веселися, лютий кате, / Проклятий! проклятий!”. Чи з вірша “Хоча лежачого й не б’ють…” (1860) щодо цариці: “Тебе ж, о суко! / І ми самі, і наші внуки, / І миром люди прокленуть!”. Та, звісно, про це в публікації не могло бути й натяку, а головне, що Шевченка – історичного феномена “великої моральної сили”, – насправді визначає прагнення, “щоб наша правда не пропала, / Щоб наше слово не вмирало”. Необхідно відзначити, що в статті передано ментальну мудрість і гостру проникливість українського народу: “Глибоко відчута журба українців показала, що й сучасне покоління вміло оцінити Шевченка, що й воно вміє бути вдячним”. Отже, у червні 1861 року, тобто невдовзі після смерті Тараса Шевченка, часопис “Основа” зробив коротку, зате блискучу спробу історично-правдивого осмислення його життя й творчості. Шевченкові друзі не лише переконливо показали, що вони зблизька побачили безцінні заслуги Кобзаря перед Україною й українським народом, перед усією світовою культурою, а й сформулювали свої висновки з високою вченістю6. Найважливіше, що стаття, пов’язана з проводами праху Шевченка в Україну згідно з його Заповітом, уже своєю назвою – “Значення Шевченка для України” – безповоротно стверджувала Кобзареву самовіддану, жертовну любов до неї:
Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю!
На завершення вважаю своїм обов’язком наголосити, що самоназва “Україна”, мужньо й послідовно вживана й розгорнута в контексті з аналізом Шевченкової духовної присутності, зробили статтю, про яку йдеться, видатним знаком української ідентичності та своєрідним витоком посмертного наукового шевченкознавства.
________________ 1 Див.: Мельниченко В. Григорій Честахівський: “Як везли Кобзаря, то люду приставало все більше, все більше й більше” // Слово Просвіти. 2021. 29 квітня – 12 травня; Його ж. Григорій Честахівський: “Дуже добре зробив я, що поїхав з батьком Тарасом…” // Слово Просвіти. 2021. 13–19 травня. 2 Виступаючи над труною Шевченка, відкопаною з петербурзької землі 26 квітня 1861 року й спорядженою для відправлення в Україну, Пантелеймон Куліш, як і відображено в статті, сказав: “Що ж се про нас на Вкраїні скажуть, як ми тебе вирядимо в дорогу, не покритого червоною китайкою?... Ще, дякувати Богові святому, не попереводились козацькі діти, козацькі душі, є кому тебе на дорогу китайкою червоною вкрити… Твоїм шляхом, Тарасе, всі ми підемо… Наш єси, поете, а ми народ твій, ми духом твоїм дихатимемо во віки і віки…”. 3 Труна з прахом Шевченка у супроводі Григорія Честахівського і Олександра Лазаревського 27 квітня прибула залізницею в Москву і, після панахиди 28 квітня в арбатському храмі святого Тихона, на кінних дрогах була перевезена в Україну. Докладно див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко в Москві. К., 2009. С. 693–728. 4 Амфітріон – у грецькій міфології цар міста Тирінфа, онук Персея, уславився своєю гостинністю. Його ім’я, використане Ж.-Б. Мольєром у комедії “Амфітріон”, стало уособленням гостинного господаря. 5 Вперше Шевченко назвав Марка Вовчка “донею” у присвяченому їй вірші “Марку Вовчку”, написаному “на пам’ять” дня їхнього знайомства – 24 січня 1859 року. Далі в дарчому написі на рукопису поеми “Неофіти”, подарованому Марку Вовчку, читаємо: “Моїй єдиній доні Марусі Маркович. На пам’ять 3-го апреля 1859 года. Т. Шевченко”. Нарешті у 1860 році поет надіслав письменниці “Кобзар” з написом: “Моїй єдиній доні Марусі Маркович і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко”. 6 Зауважу, що журнал “Основа” дослівно йменувався “літературно-ученим вісником”.
Про-читання · “Поет – своєрідний алхімік, але навіть йому недостатньо цієї символічної сили”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тя. Ніби сам Всесвіт потребує цього нашого входження до простору, який поки залишається недосяжним для свідомої людини. І саме тут дивна подвійність: ти ненавидиш смерть за її невідворотність, але водночас вдячний їй за можливість відчути граничність останнього дзвінка. Навіть коли цей дзвінок сповнений трагізму. Ти просиш вибачення у смерті, приймаючи її такою, якою вона є, а не такою, якою хотів би її бачити. Ти сприймаєш реальність у її справжньому вигляді – по цей бік стіни та по той бік теж. Але водночас просиш пробачення у життя за те, що не здатен перейти на інший бік. Боже пробач мені за все що можна пробачити людині але не пробачити смерті не пробачити молодої сльози… Ти переживаєш справжні емоції, можеш бути щасливим, глибоко відчувати сутність буття. Та ніщо з цього не наближає тебе до тієї межі. Все, що залишається, — це мовчати або розмовляти мовчанням. І таке мовчазне промовляння оточує ліричного суб’єкта, надаючи йому життєдайний імпульс, формує особливу амальгаму метамодерністського мислення Новицького. Для ліричного героя це нескінченні переходи між випадковими кабінетами й лабіринтами, через які пролітає життя. Хтось у це життя вірить, а хтось – ні. Це – постейнштейнівська філософія, яка відкриває множинність реальності, кожна з яких веде своїх “інших”. Хтось приймає справжність цієї реальності, інші прагнуть жити лише почуттями, треті дистанціюються від світу, усвідомлюючи його кінець у смерті. Не існує правильної відповіді на запитання про те, як прожити реальність повною мірою. Немає можливості поглянути на життя з протилежного боку стіни. Герої книжки Станіслава Новицького та його ліричні суб’єкти випробовують різноманітні сценарії буття, тоді як сам суб’єкт їх лише спостерігає та фіксує. Часом він радіє, часом зазнає болю від наклепів і несправедливості. Та зрештою все це втрачає сенс, адже реальність безупинно плине до своєї зупинки. Залишається тільки перепросити у смерті за її існування й продовжувати жити, знаючи, що нічого принципово нового вже не станеться. Проте водночас вірити у Воскресіння, яке вже мало місце в христологічному вимірі. Ця віра й невіра одночасно, це протиріччя почуттів – ненависть до смерті й перепрошення за неї – складають основу метамодернізму поетичної реальності Новицького. В цій реальності перехрещуються смерть і людське прагнення до чогось більшого, що завжди лишається за стіною.
лих літературних форм цих авторів, намагаючись таким оригінальним способом привернути увагу до читання цих непересічних особистостей і пропонуючи свої версії. У книзі знайшли своє втілення і щоденникові записи, до речі, їх би варто видати окремим виданням, адже такі ретельно виписані в щоденниках події є віддзеркаленням історії покоління. Поруч із ними – витяги з найпопулярніших інтерв’ю, зроблених в різний час і різними журналістами. Окремої уваги заслуговує діалог автора з штучним інтелектом, що особливо підкреслює новаторство Ігоря Довганюка. Книга добре ілюстрована світлинами з особистого архіву автора. Видана в прекрасної якості поліграфії Коломийської друкарні ім. Романа Шухевича. Будучи скромним за натурою, автор обмежився презентацією видання у вузькому родинно-дружньому колі. Але зацікавленість до її змісту мала б бути в необмеженій авдиторії – від високих дипломатичних і державних інституції, світових футурологічних спільнот – і до кожної української родини, в якій намагаються виховати гідне, національно свідоме, гуманне і сформоване Божими заповідями і загальнолюдськими цінностями наше продовження в цьому світі. Бо, як стверджує автор переднього слова, відомий журналіст Дмитро Карп’як, своєю книжкою, як і прикладом свого життя, Ігор Довганюк намагається змінити світ на краще. Надаймо цьому великому бажанню сили. Разом ми це здатні зробити, починаючи з себе.
Про-читання · “Поет – своєрідний алхімік, але навіть йому недостатньо цієї символічної сили”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Дмитро Дроздовський і Станіслав Новицький. Київ, 2024 рік
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
“Лабіринти світла” відкривають перед читачами нового Станіслава Новицького. У цій книжці релігійне християнське відчуття переплітається з метафізикою прагнення прорватися крізь стіну, яка обмежує наше знання, любов і життя. Це книжка про межі та бажання їх подолати, про вибачення перед світом за те, що ми не здатні побачити себе за обрієм і межею цієї стіни, що стоїть на шляху до вічності. У ритмах тексту відчувається спокій, подібний до водної поверхні – рівної зовні, але глибокої й неспокійної всередині. Ця глибина може перетворитися на вир будь-якої миті. Ліричний герой С. Новицького кохає, повністю розчиняючись утому, кого любить. я міг би покохати будь'яку іншу жінку міг би зійти на пси і жити без неї служив пам’яті та великій людській силі яку часом називають самотністю я кохав жінку із сірими очима я любив усе що любила вона я торкався губами усіх частин її матерії люблячи кожну клітину цієї жінки але щось сталося з нашим коханням прийшло усвідомлення самої самотності осінні листки стали надто сухими і пам’ять стала вразливою до любови залишились білі хмари в небеснім колі залишились маленькі світлини в альбомі залишились поцілунки та нічні вулиці залишились доторки доторки доторки Але суб’єкта лірики переслідує відчуття обмеженості зовнішньою реальністю. Йому бракує існування у фізичному вимірі. Він прагне подолати цю межу й доторкнутися до метафізичного простору, де немає смерті, а життя не визначається рамками часу чи відчуттів. Смерть лишається по цей бік стіни. А за
Ольга РУДАНЕЦЬ, членкиня НСЖУ, просвітянка
Футурологія – напрям різних досліджень, що займаються вивченням майбутніх станів суспільства і соціальних процесів взагалі, перспектив історичного розвитку людства, передбаченням його майбутнього. Футуролог – це фахівець, який займається прогнозуванням розвитку різних сфер діяльності людини в майбутньому. Саме так трактує цей термін Вікіпедія. Сучасні українські виші, наслідуючи світову практику, вже акредитували професію футуролога до своїх навчальних дисциплін, намагаючись йти в ногу з часом і робити наукові прогнози недалекого майбутнього. Але, здебільшого, ця професія передбачає: прорахунок і оцінку ризиків як невід’ємний аспект будь-якого сучасного бізнесу. Цей процес неможливий без довготермінового прогнозу розвитку бізнесу, економіки, країни в цілому. Саме такими прогнозами і займаються футурологи. Їхнє завдання – спрогнозувати майбутнє на основі наукових даних та методів. Популярність даного напрямку з кожним роком росте. В усьому світу створюються футурологічні організації. Ось перелік декількох з них: Асоціація професійних футурологів (США); Всесвітня федерація дослідження майбутнього (заснована в Парижі, Франція); Інститут глобального майбутнього (США); Фінляндська футурологічна академія (Фінляндія); Естонський інститут футурології (Естонія). Змінити світ на краще намагається футуролог з Коломиї Ігор Довганюк, автор нею – щось невловиме для людського досвіду. Однак саме прагнення перейти за межу закодоване в сутності духу, що втілений у ліричному героєві Новицького. Це книга про філософію та релігію, про пошук більшого, ніж звичайна дійсність. Вона стає своєрідним ключем до розуміння сучасного покоління: покоління сили, пристрасті й турбулентних взаємодій зі світом. Ця книжка містить щось від Одкровення – такого, що ще не сталося й не може здійснитися, поки існує ця стіна. Ліричний суб’єкт усвідомлює обмеженість свого існування перед Стіною й невідворотність прагнення подолати їх, увійти у простір, де більше не існує жодних рамок. Там немає ні смерті, ні початку, ні кінця — часовий каркас просто розчиняється. Особливо вражає перший вірш, який оперує контрастами: мить між першим і останнім телефонним дзвінком – як символ переходу від почуттів до вічності. перший чи останній телефонний дзвінок знаю останній ніколи не буде приємним а перший не стане для мене сподіваним Ми рідко згадуємо, хто першим нам телефонував у житті. Такі речі здаються буденними, доки ми не зіставимо їх із чимось значущим. Але особлива семіотика останнього дзвінка – це момент усвідомлення: час більше не обертається разом із тобою, і ти вже не крокуєш йому назустріч. добридень нашій останній розмові добридень вашим очам і вустам добридень моїй та вашій смерти добридень добридень добридень спокійно відказала смерть останній телефонний дзвінок остання розмова з осінньою тінню саме отією тінню за перехрестям спокійно подивіться на свою тінь пізнайте одкровення пізнайте себе як ніколи й нікого пізнайте тінь шипшини біля вікна останній телефонний дзвінок перший телефонний дзвінок голос за перехрестям голос із тінню за перехрестям Поетична збірка Станіслава Новиць-
Портрет поета роботи художника Збігнева Кресоватого кого відкриває новий спосіб промовляння: щось фундаментальне змінилося у самому синтаксисі, у побудові речень. Поет прагне наблизитися до досвіду реальності, позбавленого емоційного забарвлення. Тут яблуко стає поцілунком, голосні звуки переплітаються в анфіладах образів, а все навколо безперервно переходить з одного стану в інший. Поет – своєрідний алхімік, але навіть йому недостатньо цієї символічної сили. Своєю думкою він намагається прорвати межі фізичного світу і ступити в простір Буття. Хоча ця інтонація була в багатьох поетів ХХ століття, у творчості С. Новицького вона набуває нової автентичності почуттів. Це щирість, що виникає з розуміння марності всього. Щирість перед обличчям знеособленої смерті. Щирість у пережитій радості, яка теж конечна. У збірці відчувається наскрізна постбарокова глибина та вплив метамодернізму. Семантичні коди, використані поетом, гармонійно поєднують непоєднуване, що є однією з ключових рис метамодернізму. Проте найголовніше тут – прийняття неминучості з радісним спокоєм. Світ потрібно приймати таким, яким він є, і водночас визнавати власну неспроможність проникнути у “іншу грань” Бут-анотації, “Окрушини життя” – це своєрідна сукупність футурологічних оповідань, новел, есе з сьогоденними проявами штучного інтелекту та недавнім минулим України і Землі”. Скажете: і в чому дивина? В чому новаторство? Спробую аргументувати. Маючи багатющий життєвий, управлінський, дипломатичний досвід та величезний багаж громадської участі, Ігор Довганюк виводить, на мій погляд, єдино прийнятну, морально обумовлену формулу людського співіснування, щось на зразок Кантівського “Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені”. І зародження, початки цієї формули починається з Родини, родинного кореня. Тому , закономірно, в книзі зафіксовано певний родинний досвід і традиції від діда – прадіда і до продовжувачів роду. А, може, висловлюючись сучасними термінами, є підстава говорити про сукупний родинний інтелект, який в автора сумується в інтелект і досвід нації, а далі – всієї людської спільноти. Книга складається з 7-ми частин. З практики книговидання, здавалося б зовсім непоєднуваних, адже в окремих частинах – особистісний досвід автора, заснований на родинній традиції, в інших – глобальні тенденції і проблеми та моделі їх вирішення. Оригінальними сторінками в книзі є діалоги в часі, де автор, в художній формі веде діалог-перегук з видатними постатями літератури і історії – Богданом Лепким, Борисом Грінченком, Василем Сухомлинським, Ернестом Ґемінгвеєм, переспівуючи, чи то осучаснюючи теми і сюжети ма-
Про-читання · “Поет – своєрідний алхімік, але навіть йому недостатньо цієї символічної сили”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
двох книг, поєднаних цією місією: Ігор Довганюк. Наш спаситель. Чекаємо. – Коломия. “Вік”, 2019; Ігор Довганюк. Окрушини життя. Коломия, 2024. Власне, розмова піде про другу книгу “Окрушини життя”, вихід у світ якої автор приурочив до Дня працівників дипломатичної служби України, що відзначається 22 грудня та 35 – річчя створення Товариства української мови ім. Тараса Шевченка і відродження “Просвіти”. Як вказується в авторській короткій
Арт-калейдоскоп · “Нам важливо відстоювати своє право бути українцями всюди і завжди, бо Україна починається з кожного з нас”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
поставлених сцен і писав музику. На головну роль невипадково обрала саме Поліну Снісаренко. У неї хороша пластична підготовка, вона має базу класичної хореографії. До того ж підходить за типажом на таку дівчину, як Амага. Сергій Пономаренко, який грає Атея, теж неймовірно пластично обдарований артист. Вважаю його чудовим драматичним актором, він мені дуже допоміг у створенні сцен. Дар’я Баріхашвілі (Росава) – надзвичайно прониклива драматична акторка, яка добре розуміє, що вона робить на сцені. Дар’я теж мені дуже допомагала. Крім цього, у виставі грає досвідчена акторка Вікторія Авдєєнко (Антіопа). Вважаю, що вона природно вписалася в колектив молоді і стала справжнім діамантом вистави. Загалом у процесі постановки я намагалася розкрити пластичний потенціал кожного актора. Паралельно вже на початку було здійснено величезний обсяг роботи з художницею Олесею Стрельбіцькою. Ми зустрічалися щодня, багато чого разом придумували. У процесі створення вистави до роботи підключили і художницю з костюмів Юлію Глазунову. Для неї це був перший такий досвід робити. Я дуже рада за Юлію. Вважаю, що вони впоралася на всі сто, вийшли класні костюми. Важливо, що вони подобаються акторам, а це вже половина успіху. У виставі є три вставні картини війни на контровому світлі. Людство постійно воює, а насправді потрібні гармонія й баланс. Якщо люди не розумітимуть одне одного, не шукатимуть спільний знаменник, то вони воюватимуть вічно. Напевно, це і є головна думка нашої постановки. Задоволена роботою всієї команди. Неймовірно вдячна акторам: вони були максимально сконцентровані. У нас було не так багато часу попрацювати на великій сцені перед прем’єрою. А вистава доволі масштабна. Також слова подяки цехам звуку і світла, монтувальникам. Створили виставу досить швидко, і це вдалося завдяки всій команді театру. На прем’єрі дали максимум того, що могли зробити. Але вже зараз бачу, що й де треба доробити, підправити. Загалом це нетипова постановка для нашого театру – пластична вистава за участю драматичних акторів. Це був серйозний іспит, який вони склали на “відмінно”.
ві вірші про українську мову. Упродовж багатьох років, пов’язаних із заводом, починаючи з 1972 року, була незмінною учасницею заводської жіночої капели української народної пісні, а зараз співає з народним ансамблем “Вітовчани”. Серед багатьох музичних творів, особливе місце займають пісні та вірші Тараса Шевченка. На заході Ганна Степанівна продекламувала вірш про Україну та разом з Галиною Кукуровською виконали українську пісню. Насамкінець майстриня висловила побажання, щоб підростаюче покоління дівчат також не цуралося заняття вишивкою, а вчилися і передавали це вміння своїм нащадкам. Зараз пані Ганна вишиває нову сорочку-вишиванку. Наша українська вишиванка – це своєрідний код нації, яким ми у всьому світі будемо засвідчувати хто ми і чиїх батьків діти. Особливо це актуально в теперішній воєнний час, коли надзвичайно важливо показувати свої традиції, свою культуру та розмовляти рідною мовою. Нам важливо відстоювати своє право бути українцями всюди і завжди, бо Україна починається з кожного з нас. Дякуємо всім, хто працював над створенням виставки та допомагав в її організації.
Арт-калейдоскоп · “Нам важливо відстоювати своє право бути українцями всюди і завжди, бо Україна починається з кожного з нас”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано театром
Чи можливо знайти любов у світі, де панують війна і безжальні звичаї? У причорноморських степах VII ст. до н. е. розгортається історія косачок – гордих амазонок, які живуть за власними законами. Їхня краса і міць – це їхня зброя, а незалежність – їхня сутність. Але що станеться, коли одна зних, молода Амага, піде проти традицій, шукаючи не лише свободи, а й справжнього кохання? Протистояння з воїнами-скіфами перетворюється на випробування для двох народів, що сплітаються в тенета почуттів і битви. Героїня мусить обрати: любов чи обов’язок, традиція чи власний шлях. Вистава “Праматері степів” – це поєднання динамічної пластики, емоційної глибини і епічної розповіді про силу жінки, пошук гармонії та непереможну любов, що змінює долі. – Було бажання поставити щось за прадавніми українськими легендами, – розповідає режисерка-постановниця та авторка хореографії Ніна Змерзла. – Спочатку думала, що це буде вистава про сонце. Тому що у наших предків була ціла драматургія: сонце народжується, потім за ним женеться міфічний персонаж Мара, а пізніше воно помирає. Це давня язичницька традиція, є легенди на цю тему. Згодом я зрозуміла, що з такої теми не витягнути драматургії на цілу виставу, хіба що на дитячу. Звернулася до фахівця в питаннях давніх вірувань і легенд В’ячеслава Островцева, який є членом громади рідновірів і давно досліджує цю тему. Він запропонував мені ідею: “А ти знаєш, що у часи скіфів були жінки сильні, вільні? За легендою їх називали косачки. Про них писав Геродот”. Відштовхнув-
Лілія ПОЛКОВНИЧЕНКО, завідувачка бібліотеки-філії № 18 ЦМБ ім. М. Л. Кропивницького м. Миколаєва, голова ГО “Вітовське українське товариство”
6 березня в бібліотеці-філії № 18 ЦМБ ім. Кропивницького м. Миколаєва відбулось відкриття виставки вишитих робіт вітовської майстрині, членкині ГО “Вітовське українське товариство” Ганни Шаховал “Нема на світі України, немає іншого Дніпра...” Виставка присвячена 211-й річниці від дня народження Тараса Шевченка. Організована виставка за підтримки громадських організацій “Вітовське українське товариство” та “Просвіта” Миколаївщини”. В галереї робіт майстрині – два вишитих портрети Тараса Шевченка та краєвиди мальовничої України, вишиті пейзажі з квітами українських полів. Представлені роботи, які Ганна Степанівна Шаховал вишивала під час війни і раніше. На виставці представлено 26 робіт: природа нашого Криму, український степ, лани, українські хатки, пори року. Захід відбувся за участі просвітянки Корабельного району, заводу “Океан”, талановитої жінки, вітовської співачки Галини Кукуровської та учнів 8-А класу Миколаївського ліцею № 58. Розповідала про життя та шись від легенди про косачок, ми написали свою історію. Жінки вже давно виступають за те, щоб мати рівні з чоловіками права в патріархальному світі. І мене зачепило саме феміністичне начало цієї теми. Але насправді вийшла не феміністична п’єса, це швидше історія про пошук гармонії. В’ячеслав говорив, що не хоче писати п’єси без мене, бо це був би чоловічий, однобокий погляд на цих жінок. А потрібен був погляд і чоловіка, і жінки з цього приводу. Фактично писав він і запитував моєї думки. Ми радилися щодо каркасу п’єси, сцен, історії, синопсису. Загалом на написання твору пішло приблизно пів року. Звернулася з ідеєю поставити виставу за цією п’єсою до керівництва Молодого театру – і нам дали добро. Керівництво запропонувало також деякі корективи, тож ми дещо переробили твір. До цього я поставила пластичну виставу “Доріан Грей” у Малому драматичному театрі. Вона йшла там трохи більше року, але від початку повномасштабної війни не йде. Тоді я пробувала себе в режисурі. Бо одна справа бути хореографом-постановником, а режисер – це крок вперед, більша відповідальність і набагато складніше. Врешті я зрозуміла, що давно працюю в Молодому театрі, добре знаю цих акторів, а вони – мене. Настав час створити щось разом. Отже, це друга моя постановка та перша такого масштабу і на великій сцені. Обрала жанр пластичної драми. Не скажу, що я вже сформована режисерка. Вважаю себе режисеркою-початківцем. Я всетаки хореограф-постановниця. Драматичний театр – це не зовсім моя справа. Хочу працювати саме в напрямку пластичної драми. Працювати також зі словом, але щоб пластика була попереду. Спершу я готувала акторів до того, що їх чекає, проводила тренінги. Долучила до роботи свого асистента Ігоря Лагая. Він проводив акробатичні тренінги для хлопців і дівчат. Тобто спочатку фізична підготовка. А коли актори приступили до створення вистави, то п’єсу переробляли разом із ними. У кожного виконавця своє бачення, я поважаю всі думки. Кожен вніс свою частку. Після того, як розібрали п’єсу, почали ставити виставу за сценами. До процесу долучився композитор Ілля Чопоров, який писав нам музику. Іноді спершу була музика, а потім ми створювали сцени, іноді навпаки – композитор дивився відео
Репертуар Київського національного академічного Молодого театру нещодавно поповнила пластично-драматична вистава про силу, свободу та любов “Праматері степів” за п’єсою В’ячеслава Островцева “Косачки – праматері степів”. Її жанр визначили як драматично-поетичний епос.
Арт-калейдоскоп · “Нам важливо відстоювати своє право бути українцями всюди і завжди, бо Україна починається з кожного з нас”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
творчість Ганни Шаховал завідувачка бібліотеки, голова ГО “Вітовське українське товариство” Лілія Полковниченко, адже побувавши вдома у майстрині, мала змогу подивитись картинну колекцію вишитих робіт, яка залишила неймовірні враження та почуття. У бібліотеці Ганна Степанівна є викладачкою розмовного клубу української мови “Діє- Слово”, навчає рідної мови всіх охочих. Створений клуб став знахідкою для російськомовних жителів та набув популярності, дякуючи пані Ганні. Розповідаючи про Ганну Шаховал, варто згадати, що родом вона з Поділля, з Хмельниччини. Переїхала в Миколаїв і з 1972 року почала працювати на суднобудівельному заводі “Океан”. Вчилась вишивати у мами, Юхимки Григорівни, з п’ятого класу. З 1992 року весь вільний час почала віддавати візерункам голки з ниткою, вкладаючи в них настрій, відчуття рідної землі. В кожній речі живе відображення часточки душі. Понад вісім десятків вишитих рушників роздарувала Ганна Степанівна. Три роботи рукодільниці помандрували до далекої Америки. Гарно вишитий герб України є в одного з німецьких муніципалітетів. Його вручила делегація учнів та вчителів ліцею. Залишились твори майстрині й в німецьких селах. Перша демонстрація рукотворних робіт в приміщенні бібліотеки успішно пройшла в березні 2012 року. З того часу з’явилось багато новинок. Другу виставку своїх робіт майстриня присвятила Пророку нашого народу. Третя виставка Ганни Шаховал під назвою “Вишита спадщина нескорених” проходила в бібліотеці наприкінці вересня 2023 року, була присвячена Всеукраїнському Дню бібліотек і організована “Просвітою Миколаївщини” та Вітовським українським товариством. На виставці були представлені й ті роботи, які майстриня вишивала під час війни. Велику свою любов віддавала Ганна Степанівна своєму чоловікові Анатолію Романовичу, з яким йшла поряд більш як п’ятдесят років. Він допомагав у творчості, сам вишивав, навчившись у дружини, завжди підтримував та надихав її. Є власні мініатюри і у доньки Наталії. Пані Ганна як людина талановита має хист не тільки до вишивання. Ще пише для себе, у свій заповітний зошит, вірші про рідний, соняшниковий край, вірші для дітей, чудо-
16 З роси і води! · “Справжнім символом співачки є бандура, на якій грає з восьми років”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ В Етнобібліотеці (м. Київ) відбувся концерт “Весна іде, красу несе…”, присвячений ювілею народної артистки України Світлани Мирводи. На свято завітали друзі, шанувальники творчості пані Світлани.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соціальних мереж
– Сьогодні ми зібралися у цій світлій, ошатній залі, щоб провести творчий вечір народної артистки України Світлани Мирводи “Весна іде, красу несе. Мирвода і друзі”, – зазначила завідувачка Етнобібліотеки Ірина Соколова. – Щоб разом поринути у світ чарівної музики, глибоких почуттів, справжньої української душі. Цей вечір особливий, адже присвячений людині, яка несе світло пісні, народну мудрість й красу рідного слова. Для всіх присутніх звучатимуть мелодії весни, любові і натхнення у виконанні пані Світлани. Співачки, яка завжди дарує своєю творчістю тепло і світло кожному серцю. Її голос, як весняний струмок, дзвенить щирістю. А кожна пісня – це відлуння народної душі. Але це вечір не лише про весну в природі. Це весна у музиці, у слові, в наших серцях. Разом зі Світланою Мирводою на сцену вийдуть її друзі, митці, які створять для вас справжнє свято. Тож нехай ця зустріч стане джерелом радості, натхнення та гармонії. Запрошуємо насолодитися атмосферою творчого вечора. Після цього всі присутні на великому екрані могли побачити кліп “Гімн України – Гімн Перемоги” у стилі рок, автор ідеї – керівник театру пісні “Колесо” Анатолій Бабич. Потім під бурхливі оплески на сцену вийшла ювілярка і подарувала пісню “Квіти весни” (музика і слова Леопольда Ященка). Справжнім символом співачки є бандура, на якій грає з восьми років. Слова любові до цього музичного інструмента вона висловила у пісні “Співає бандури струна”
(слова Інни Лещук, музика Івана Пустового). – Випадковостей не буває, – переконаний друг співачки, актор театру і кіно Анатолій Суханов. – У страшному 2022 році, коли люди потроху почали повертатися до тями, ми з пані Світланою створили дивовижну програму “Аристократичний салон українського романсу”, де звучали українські романси, які були написані багато років тому, і романси сучасні. Але головне – розповідали людям про твори, украдені у нас московитами. Для багатьох це був шок. Найяскравіший приклад: пісня з фільму “Дні Турбіних”, це вкрадений старовинний міський український романс. А під народну пісню “Айстри білі” поклали текст про “гімнастьорку”... Подарунком від пана Анатолія став продекламований ним вірш Ліни Костенко: “Вечірнє сонце, дякую за день!” – У душі в нас тільки одне – вдячність захисникам, – наголосила Світлана Мирвода. – У кожному концерті ми не маємо права забувати і повинні віддавати шану пам’яті тих, кого з нами вже немає, і хто поклав за Україну, за нас своє життя. Присвячую їм пісню “Лакрімоза війни” (слова Серго Сокольника, музика Олександра Лісінчука). Всі гості вшанували загиблих героїв і висловили свою підтримку присутній у залі Катерині Степанівні Ніщімній, син якої Андрій загинув 9 травня 2023 року. А ми попри все маємо усміхатися, знаходити у собі сили бути красивими і талановитими. Про це була наступна пісня “Кохання віри не втрачає” (слова Лариси Петрової, музика Леоніда Нечипорука). Заслужений артист України Віктор Кавун зізнався, що дружить зі Світланою Мирводою вже багато років. А цього вечора був експромт – вони разом заспівали пісню Ігоря Шамо “Осіннє золото”. Так само багаторічна дружба єднає пані Світлану з волонтеркою, лавреаткою міжнародних конкурсів Владою Чайкою. Познайомилися завдяки волонтерським концертам. Відтоді минуло більше десяти років. Обох співачок об’єднує велика непереможна сила – любов до України. Під час концерту Влада виконала нову пісню у своєму репертуарі “Україна одна” (слова Андрія Демиденка, музика Наталії Багмут). Також Світлана Мирвода представила бренд української дизайнерки, засновниці бренду “Городецька бохо” Світлани Городецької. На екрані були показані роботи дизайнерки під музичний супровід ще одного друга Світлани Мирводи, саксофоніста Олега Покотілова, який 43 роки відпрацював в українських авіакомпаніях. Коли пані Світлана вперше прочитала вірш Галі Галичанки “Люби мене”, то відразу зрозуміла, що з цієї поезії може вийти чудовий романс. Думала, якого б композитора запросити допомогти. І врешті мелодія народилася в голові. Цей романс продовжив святкову програму, так само, як і пісня на слова Ніни Діденко та музику Леоніда Нечипорука “Я дякую долі”. А ще один дует ювілярки був разом з автором слів та музики пісні “Грав кольорами день” Владленом Ковтуном. – Той, хто народився в такий унікальний день (29 лютого, день народження Світлани Мирводи), – людина талановита, красива, чарівна, заведена на позитиві, сильна духом і разом з тим ніжна, – зауважила посестра пані Світлани, народна артистка України Леся Горова. – Крім концертів на сході України, ми ще бували разом на заході, літали в Барселону. Дякую долі, що в мене є така посестра, як ти. Всі твої концерти унікальні. Хочу побажати, щоб твоя бандура і твій голос дзвеніли. Щоб твоя пісня лунала. Також бажаю, щоб ми якомога швидше зробили переможний тур Україною. А я сьогодні виконаю свою пісню “Танок”, тому що така веснянка розганяє хмари. Святкового настрою додав виступ солістки гурту “Чорнобривці”, яка виступає з благодійними концертами у шпиталях, а також у молодіжних клубах Кароліни Егону. А ще керівника театру пісні “Колесо” з відомою всім піснею “Червона рута” у незвичному виконанні на бас-гітарі. Продовжила концерт Світлана Мирвода ліричними та веселими піснями “Блюз дощу” (слова Катерини Каленіченко, музика
Ігоря Романа), “Моє літо пахне ще медами” (слова Валентини Швежикайте, музика Леоніда Нечипорука), “Танго любові” (слова Тетяни Левицької, музика Олександра Чернеги). А романс “Канарейка” заспівали всі учасники концерту разом зі слухачами. Також Світлана Мирвода отримала привітання від Міжнародного громадського об’єднання “Волинське братство”, срібний орден “Поступ миру та любові” від Національної ради жінок України, подарунки від київських художників. А заключним акордом стали слова завідувачки Етнобібліотеки Ірини Соколової, яка відкривала це пісенне свято: “Ви – неймовірна жінка, неймовірна подруга, неймовірно щирої душі людина, яка завжди готова прийти на допомогу. Ви завжди усміхнена. Як би у вас важко не було на душі, про це ніхто не дізнається ніколи. Ви завжди попереду, ви наша зірка. Щаслива, що обрали саме нашу бібліотеку для святкування свого дня народження. Ви наша щира партнерка, ніколи не відмовляєтеся у нас виступати, причому безкоштовно. Усі ми вас дуже любимо”.
16 З роси і води! · “Справжнім символом співачки є бандура, на якій грає з восьми років”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта”
ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 З роси і води! · “Справжнім символом співачки є бандура, на якій грає з восьми років”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ