Добрі новини · “Мистецтво стало формою буття, сенсом існування, увійшло в її єство із сонячними променями і подихом вітерця рідної Буковини”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
“Благословенна кожна мить життя”
Слово Просвіти, №10 за 2025 рік
Володимир КУДЛАЧ
Для Лариси Дем’янишиної мистецтво стало формою буття, сенсом існування, воно екзистенційне, увійшло в її єство із сонячними променями і подихом вітерця рідної Буковини, з молоком і молитвою матері. Якщо визначати в цілому, то я б сказав, що мистецтво художниці національне за формою і змістом: це як українка у вишиванці, увінчана вінком. Як кожне щире мистецтво, воно дуалістичне: виростає десь із підсвідомості, із вражень дитинства, а також безпосереднього, болісного чи радісного, переживання поточного моменту, в епіцентрі якого – Батьківщина. У цьому контексті згадаю про “соборну” художньо-артистичну виставку 1911 року в Київському музеї, про яку мистецтвознавець і державний діяч Дмитро Антонович голосно заявив, що вона є свідченням пошуків значної частини майстрів у напрямку мистецтва національного за формою і змістом. Як бачимо, навіть через століття ця проблема є актуальною, а сьогоднішні митці мають шанс стати своєрідним містком між теперішньою і минулою епохами. Це теж складова націєтворення. Виражальна форма нашої бенефіціарки виробилася на ґрунті південної школи у спілкуванні з природою, а ще – через заглиблення в іконопис й українське бароко, неовізантизм бойчукістів. Тому її мова водночас і живописна, і графічна, пленерно-споглядальна і дещо умовна, прив’язана до площини силуетом; вона вишукана, помірно декоративна і не позбавлена монументальності. Ще одна особливість полягає у фігуративному чи напівфігуративному відтворенні предметного світу, посиленні поетичного начала. Їй притаманні метафоричність і схильність до абстракції, інколи майже космічне й позачасове бачення, стрімке сприйняття простору. Повсякчас мисткиня не перестає дивуватися світу, як дитина із допитливими й широко розплющеними очима. Наїв – ще одна особливість її картин. У них завжди є емоція – це лірична сповідь. Можливо, під подібні визначення підпадає не лише мистецтво Лариси Дем’янишиної, тому ці узагальнення вимагають певного дешифрування. Щоб подумки охопити творчість художниці, зазначу, що вона проявляється у кількох напрямках: станковому, монументальному мистецтві та ілюстрації. Зауважимо, що ім’я “Лариса” зі старогрецької перекладається як “чайка” – вільна морська птаха, яка в Причорномор’ї живе на стику моря і степу. У цьому є щось символічне. Її планета – Сонце, а улюблений колір – помаранчево-золотистий. Світло і вільний політ... У пейзажах Лариси, написаних під час пленерів на Одещині, у Седневі, що на Чернігівщині, чи в Польщі, завжди багато сонця, відчувається якесь інстинктивне, язичницьке стремління до світла. А ще вона обожнює диких коней, які також є виразниками внутрішньої свободи, ненавмисного зухвальства. Ця, на вигляд тендітна, жінка може вразити вас фразою, гідною авангардиста: “У мистецтві будьте трохи хуліганом!”. Особиста свобода нашої чайки поєднується з компромісом, якщо це не зачіпає її власних переконань. Зовнішня цензура відкидається, але діють внутрішні обмеження, так би мовити, “самоцензура” – упосліджувати ментально чужорідне і слідувати визначеній збігом життєвих обставин та внутрішнього морального імперативу екзистенції. Тому в сенсі тематики у Лариси домінують національні цінності, де особливе місце посідають людина і природа, наші звичаї, християнська традиція з її прославленням материнства. Що ж до домінуючого душевного стану, який детермінує її акт творчості, я відзначив би наскрізність милосердя, лагідності й любові, які є продовженням її сутності. Мабуть, тому й на виставці панувала особлива аура з позитивною енергетикою. Особливе захоплення викликають такі живописні і графічні твори, як “Черешневий спогад”, “Ганна. Спогад про матір” (2005), “Богородиця-Золотий колос” (2023), “Мелодія степу. Пан” (2004), “Тривожне літо” (2023), “Степова Берегиня” (іл. до поезій Наталії Савчук, 2024), музично-феєрична “Слава степу” (2003), чумацька нотка – “Не спи, моя рідна земля” (2016), “Червона калина”, “Передчуття” (2021), “Маріуполь – місто Марії” (2022) та інші. Остання із названих миттєво отримала визнання спілчан і побувала на кількох виставках, як обласних, так і загальнонаціональних. Вона була на афіші виставки “Маріуполь незламний”, а також на мандрівних у країнах Балтії. Одна із сильних сторін Лариси Дем’янишиної як художниці – вільний розпис акрилом по шовку, це авторська техніка, якій вона надавала перевагу у 2000-х роках. Власне, саме ці панно – поєднання станковізму і декоративізму – змусили заговорити про неї як про феномен. Поштовх дала творчість Лесі Українки. Такий собі зразок “фемінітивного” живопису, адже звернення до розпису по тканині викликає асоціації з ручним ткацтвом, вишивкою, фарбуванням текстилю. На моє глибоке переконання, саме ця авторська техніка стала її перепусткою на “мистецький Олімп”. Більшість творів цієї серії нині зберігаються у різних колекціях, але дещо можна бачити і на нинішній виставці: “В світлі любові” (2003), “Мавка осіння” (2007), “Весна ще так ніколи не співала” (2008), а також окремі панно з Різдвяної серії. Ці оригінальні, вишукані твори для українців з міст нашого півдня – ніби ковток свіжого повітря. Лариса засвоїла просту істину: художник інтенсивно розвивається, якщо на певному етапі змінює техніку виконання. Варто згадати й ті знакові твори мисткині, які з огляду на різні обставини не увійшли до експозиції: “Ангел-Хранитель Южного” (1997, приват. кол.), триптих “Дорога до храму” (1999, зб. НВК ім. В. Чорновола, Південне), “Осінь в Карпатах. Білі коні” (2003, раніше зб. Н. Матвієнко), “Молитва” (2007, зб. В. Ющенка), “На Купала” (2006, благодійний аукціон). У цей тривожний для нашої країни час Лариса Семенівна також задіяна у волонтерському русі, не раз передавала свої твори для різних аукціонів, доброчинних акцій на підтримку ЗСУ, для шпиталів тощо. Мені доводилося бути безпосереднім свідком народження багатьох творів цієї неспокійної, творчо окриленої особистості. Навзаєм вдячний за її увагу, адже на виставці представлено чимало публікацій різних авторів, у тому числі й мої за останні два десятиліття в газетах “Чорноморські новини”, “День”, “Думська площа”, журналі НСХУ “Образотворче мистецтво”, а також вступні статті до кількох її персональних каталогів, зокрема й останнього, найґрунтовнішого, що побачив світ у 2016 році. Занурюючись у світ її мистецтва, я разом з іншими відкривав цю художницю для себе й для загалу. Особливо приємно відзначити, що Лариса як голова місцевої “Просвіти” активно підтримує і популяризує цей україномовний часопис. Упродовж тривалого часу вона була задіяна в Клубі творчої інтелігенції Південного, підтримує ПЦУ, є активною членкинею різних творчих об’єднань, як-от обласної організації НСХУ та місцевої “Новації”. Працює з дітьми, має учнів, разом з ними робить розписи на фасадах будинків, засідає в журі конкурсів дитячого малюнка. Нагадаю загальновідомий факт, що як монументалістка Лариса Дем’янишина проявила себе в розробці ескізів до “Скорботного ангела” – складової Меморіального комплексу жертвам голодоморів і політичних репресій у Доброславі (2007) та Пам’ятного знака Небесній Сотні і всім захисникам незалежності України в Південному (2016). Зауважу, що вже на рівні ескізу вона чудово відчуває матеріал, чи то метал, чи настінний розпис. Про її внесок у розвиток культури на прикладі Південного розповідалося у телесюжеті місцевої телекомпанії, який демонструвався на екрані під час відкриття виставки. Окрема подяка організаторам, працівникам Музею української книги, за прекрасно проведений захід: Євгенові Забіянову (завідувач), Світлані Авдеєнко і Катерині Галенко. Привітали мисткиню також працівники бібліотеки Ольга Ходіс, Катерина Черненко, Ксенія Сорокіна. Експозиція включала також вітрини з книжками, проілюстрованими мисткинею, здебільшого з фонду бібліотеки, але це далеко не вичерпний ряд. Тут є твори за мотивами класиків, зокрема Тараса Шевченка і Лесі Українки, та оформлені нею
Із сайту МКСК видання відомих письменників Одещини: Віталія Березінського, Станіслава Конака, Галини Могильницької, Валентина Мороза, Миколи Палієнка, Володимира Рутківського, Оксани Ворожбит-Лукаш, Любові Ісаєнко, Інни Іщук, Романа Кракалії, Олекси Різникова, Наталії Савчук, Олександра Чайківського, Наталії Чамлай, Геннадія Щипківського та інших. Без перебільшення, Лариса є улюбленицею наших майстрів пера. Де-факто обласна організація Спілки письменників сьогодні – явище доволі примарне, але в цих виданнях зафіксований літопис її тривалої діяльності, думки, почуття, натхненне слово тих, хто складав і складає її кістяк. Ілюстрації художниці дуже лаконічні, переважно чорно-білі. В них домінує лінія, а в образі – метафора, яка дає можливість читачеві відчути психологічний стан поета чи прозаїка – своєрідна квінтесенція словесного ряду. У чому принадність творчого доробку Лариси Дем’янишиної? На мою думку, їй вдається через образ виразити емоційною мовою кольору і ліній наш генетичний код, показати ті приховані сенси, які живуть у кожному з нас, – одне слово, рефлексувати. І робить вона це щиро, легко, так, як дихає, принаймні, так здається. Хоча за кожним твором прихована напружена поетапна робота, сумніви і пошуки, переформатування й виправлення, намагання спіймати щось внутрішньо невловиме – життєдайну енергію, вічне життєве збурення, переродження, той незбагненний процес, який зветься життям. Мистецтво Лариси Дем’янишиної неможливо сприймати відірвано від її особистості – невгамовної громадської діячки, подруги, наставниці, що завжди проникнута емпатією, готова прийти на допомогу, завше в гущі суспільних подій. На вернісажі була присутня і родина художниці, яка є опорою в її творчій діяльності. До речі, інформаційна підтримка, розробка дизайну афіші виставки та календарів, як і участь у створенні макетів багатьох книжок, – справа рук її доньки Катерини Дем’янишиної, випускниці художнього-графічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського. У своєму мистецькому самовираженні художниця – некон’юнктурна, їй не притаманно використовувати свою діяльність задля підвищення власного соціального статусу, бо її самоціль – діяльність, яка вивищує людину духовно. P. S. 19 лютого в Музеї української книги Лариса Дем’янишина провела майстерклас “Філософія Григорія Савича Сковороди: “Нерівна рівність”. Філософський концепт XVIII ст. Творча візуалізація ідеї Сковороди”.
Щоб скласти вичерпне уявлення про творчість мистця, бажано не тільки сформувати вдалу експозицію персональної виставки, а й знайти відповідний презентаційний простір. У нашому випадку це Музей книги відділу науково-дослідної та популяризаторської діяльності Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. С. Грушевського, де в лютому були представлені твори Лариси Дем’янишиної. У назві імпрези використані поетичні рядки Ліни Костенко “Благословенна кожна мить життя”, що ментально відповідає художниці.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
