Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Без народного характеру, без національного обличчя, і всяка держава не є живий організм, а механічний верстат”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Творімо храми у своїх душах

Слово Просвіти, №10 за 2025 рік

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка Василь Михайлович Ткачук прагнув жити, як живе земля-годувальниця, – крилато, радісно, невтомно, щоби трудний, тернистий шлях урожаївся духовно й матеріально. Здобувши дві вищих освіти – інженера й економіста – він систематично займався самоосвітою. В. М. Ткачук також вивчав праці видатного вченого-економіста М. С. Волобуєва, який писав, що потрібно усунути наслідки тих штучних перепон, що їх чинив російський царський режим на шляху розвитку продуктивних сил України. “Нашим завданням повинна стати ліквідація того відхилення розвитку продукційних сил України від об’єктивного найраціональнішого, що було наслідком певної колоніальної політики... Треба забезпечити за українськими економічними центрами право і можливості дійсного керівництва усім народним господарством без винятку”, – наголошував М. С. Волобуєв. Під час однієї із наших зустрічей Василь Михайлович розповів, що М. С. Волобуєв розробив цілу програму гармонізації інтересів Української РСР і московського центру, яка є однією з найважливіших проблем економічної перебудови, демократизації управління народним господарством. Але тоді до думки М. С. Волобуєва не прислухались, звинуватили його націоналізмі. – Гіркі плоди відомчого, централізованого, великодержавного, шовіністичного мислення пожинаємо і сьогодні, – з особливим тембром у голосі сказав Василь Михайлович. Це було у 1984 році, коли у Підгайчиках генеральний директор Івано-Франківської облтелерадіокомпанії Роман Олексійович Андріяшко проводив день радіо. Під час таких зустрічей журналісти розповідали про творчу роботу, висвітлення по радіо життєдіяльності трудових колективів. Я тоді уже працював на факультеті журналістики Львівського державного (тепер – національного) університету імені Івана Франка. Але, як колишній старший редактор обласного радіо, брав участь у таких заходах... Василь Ткачук належав до тих неординарних керівників-господарників, які інтенсивно шукали виходу із економічної і духовної кризи, яка пронизувала українську республіку, весь Радянський Союз. На цьому гуманістично-громадянському ґрунті він заприязнився, затоваришував з Дмитром Васильовичем Павличком. Вони обидва, як депутати Верховної Ради СРСР, можливими методами і способами сприяли відродженню, становленню і утвердженню українських національно-духовних цінностей, створених попередніми поколіннями, але вилучених, сфальсифікованих або замовчуваних впродовж тривалого часу московським царським і комуністичним режимами. На весь голос такий присуд ще не оголошували, але розуміли, що найчистішим і єдиним життєдайним джерелом розвитку українських національних ідеалів є мова. Саме у мові нація закодовує всю свою історію, свій всебічний багатовіковий досвід, здобутки культури, світоглядні ідеї, свою самобутність. …На перерві сесійного засідання Верховної Ради СРСР після розмови з академіком Сахаровим стосовно розв’язання національного питання в Радянському Союзі Дмитро Васильович Павличко розгорнув газету “Літературна Україна” за 29 вересня 1988 р. і зачитав для Василя Михайловича Ткачука уривок із своєї статті: “Народ, як не був би багатий матеріально, втрачаючи мову й пісню, стає подібний до домашньої птиці, яка має крила тільки для того, щоб накрити ними тлущ і давати з них пір’я для подушок та перин”. – Цікаво, образно написано, але не маємо права, Дмитре Васильовичу, відкладати реформування економіки. Треба створювати такі умови, щоби паралельно, одночасно людина сумлінно працювала, розвивала економіку, збагачувалася матеріально і духовно, відчувала господарську відповідальність, бо тільки продуктивна, чесна праця облагороджує людину, – застеріг В. М. Ткачук. Дмитро Павличко з глибини свого серця наголосив: Вертайтесь до своєї мови, Мої засліплені братове! Прозріть і в купищах полови Знайдіть зерно, ядро здорове, Яке ще здатне прорости! Гуманітарно-інформаційний простір України повнився газетно-журнальними публікаціями з правдивої української історії, високохудожніми літературно-мистецькими радіопередачами, якими також інтелектуально збагачувався Василь Михайлович. Всім своїм єством він сприйняв думку, позицію К. Г. Стеценка: “Нам треба націоналізувати наш народ, самих себе, бо чоловік, який існує поза межами національної стихії, є мара. Народ, що не мислить себе живим членом в сім’ї людності, не нація. Без народного характеру, без національного обличчя, і всяка держава не є живий організм, а – механічний верстат, – наголошував К. Г. Стеценко у статті “Українська пісня в народній школі”. – Пісня нашого народу – це історія його, багатство духовне його, це – гордість його, що признають чужі люди. І от на чому – на піснях його, ми повинні воскрешати національний дух народу, національне самопізнання”. …Шляхетний господарник, відомий громадсько-політичний діяч В. М. Ткачук відчував, розумів вагу усного і писемного слова. Він виділяє кошти на газету “Агро”, редактором призначає журналіста Дмитра Захарука. Першого числа вона виконувала дуже важливу суспільну функцію всеукраїнської демократичної газети. У газеті “Агро” за 12 травня 1989 р. я опублікував статтю “О рідне слово, що без тебе я”. Зізнаюся, мені було дуже приємно, коли наступного дня Василь Михайлович зателефонував до Львова і я почув від нього: – Щиро дякую, Василю Васильовичу, за дуже сміливу статтю, бо вона обґрунтовує природну потребу відроджувати українську мову в усіх сферах економічного і суспільного життя. Мою статтю “Святе почуття дружби” газета “Агро” опублікувала 21 липня 1989 р. Серцевинна ідея моїх аналітичних роздумів: ніхто не має права ущемлювати почуття національної гордости і гідності, феноменом національного самоусвідомлення і самоствердження є українська мова. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада Української РСР ухвалила закон “Про мови в Українській РСР”, надавши українській мові статус державної. З висоти нинішньої геополітичної ситуації, повномасштабної терористичної, геноцидної, етноцидної, руйнівної війни Російської Федерації проти України, маємо моральне право стверджувати, що газета “Агро”, який дав інтенсивне життя В. М. Ткачук, також внесла вагому частку своєї доброчесної енергії для надання українській мові в Україні державного статусу. Однак з прийняттям закону “Про мови…” українофобія не припинилася. Вона набирала новітніх відтінків, cпираючись на платформу ЦК КПРС “Національна політика партії в сучасних умовах”, у якій ішлося про надання російській мові статусу загальнодержавної мови в Союзі РСР. Правове закріплення цього статусу зводило нанівець законне право кожного народу на свою мову і культуру, перетворювало Закон про державність української мови в офіційний папірець для прикриття політики подальшого зросійщення українців. Ця очевидна проблема була однією з головних тем обговорення на Першому Всесвітньому Соборі Української Духовної Республіки, який відбувся у Коломиї 4-5 липня 1990 р. Василь Михайлович Ткачук був одним з потужних фінансових донорів цього Духовно-національного дійства. Він зацікавлено, предметно розмовляв з ідеологами Духовної України письменником Олесем Бердником та кобзарем Василем Литвином. З великим пієтетом, як і я з дружиною Марією Тимофіївною, Василь Михайлович слухав емоційно наснажені українським національним духом промови Левка Лук’яненка, Степана Пушика, Петра Осадчука, Леонтія Сандуляка, голови освітянської комісії Руху Анатолія Погрібного, письменників Данила Кулиняка, Наталки Околітенко, поетеси Марії Влад, доктора фізико-математичних наук Миколи Кириченка, учительки з Чернігівщини Надії Кондри, голови колгоспу імені Степана Мельничука Коломийського району Михайла Вишиванюка. …Навічно залишиться в історичній пам’яті українців 16 липня 1990 року. У цей день зроблено доленосний крок, щоб вирватись з московської імперської тьми неволі на світло національного відродження. Верховна Рада Української РСР здійснила довгождану, очікувану, виплекану, вистраждану мрію – проголосила “Декларацію про державний суверенітет України”. Десять розділів Декларації Василь Михайлович Ткачук сприйняв, як десять заповідей не тільки нашому народові, а й собі, на подальше доброчинне життя, на сумлінну працю, від якої залежить матеріальний і духовний розвій України. Вчитуючись у кожний розділ Декларації, у голові Василя Михайловича зринали, роїлися думки, що проголошення української Хартії свободи і розвитку стало можливим завдяки титанічним зусиллях багатьох поколінь українського народу. Всі вони: і Шевченків заклик – “Борітеся – поборете, // Вам Бог помагає // За вас правда, за вас сила // І воля святая!”; і наказний гетьман Павло Полуботок, який посмів нагадати московському цареві про права, обіцяні Україні і українцям, за що був замучений у Петропавловській фортеці; і безвісний селянин, який помер страшною смертю під час Голодомору-геноциду у 1932–1933 роках; і талановитий поет Володимир Сосюра, який написав “Любіть Україну!”; і студент, виключений з Університету за вшанування Великого Кобзаря; і односельчанин – український повстанець, який вигукнув “Слава Україні!” і підірвав себе гранатою, щоб не здатися російським катам; і той, кого кинули в ядерний вир реактора; і той, кому вдалося уникнути “психушки” і Пермських таборів ціною еміграції; і мільйони тих “рабів німих”, які будували ілюзорний комунізм… Всі вони наближали День українського національного самовизначення 16 липня 1990 р. Пригадую, як 17 серпня 1991 року у Народному домі відбулася науково-практична конференція “Коломия в історії та культурі українського народу”. 18 серпня на майдані імені Тараса Шевченка – ювілейне віче. Емоційною, національно одухотвореною запам’яталися мені промова письменника Романа Іваничука. Коломияни, гості мали можливість подивитись виставу “Гуцульський рік” Гната Хоткевича (режисер Дмитро Чиборак), побувати на “Покутському весіллі” – народному дійстві у постановці заслуженої працівниці культури України Діани Демків, відвідати Музей-садибу “Старожитності Покуття” Романа Яворського – мого вчителя з Корницької середньої школи, виставку “Коломия і коломияни у фотографіях і документах” (із фондів Музею історії міста Коломиї та колекції Петра Арсенича), на поетичній вечірці “Коломийська камерата” почути вірші та розмовляти з поетами Тарасом Мельничуком, Ольгою Слоньовською, Неонілою Стефарак, Мартою Томенко, Василем Рябим, Павлом Федюком, Ярославом Ярошем, узяти участь у репрезентації першого (від 1939 р.) коломийського журналу “Чорногора”, книжок прози Василя Лесіва і Василя Стефаника, поетичних збірок Ольги Бабій, Івана Стефурака та Мирослава Лазарука, ювілейних видань Івана Білинкевича, Миколи Васильчука та Миколи Савчука. Книжечку “Тарас Шевченко на землі Коломийській” Микола Савчук підписав так: “Дорогому Василеві Васильовичу Лизанчукові – моєму Вчителеві і Порадникові та його чарівні дружині Марії Тимофіївні дарую цю першу книжечку. Хай вона залишиться добрим спогадом про сонячну неділю 18 серпня 1991 року, коли на 750- річчя Коломиї з’їхалось мало не півсвіту. Добра Вам, злагоди, любові і щастя. З повагою і щирістю – Автор”. Однак боротьба за збереження комуністичної імперії СРСР загострювалася. Реакційні сили всіляко гальмували демократичні перетворення. З 18 на 19 серпня 1991 р. в Москві здійснено антиконституційний державний переворот. Але авантюрна спроба партійно-мілітарних заколотників врятувати “многонаціональноє Отєчєство” розтрощилася об відчайдушний народно-демократичний, антикомуністичний здвиг. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила “Акт проголошення незалежності України”. Під час розмови у Підгайчиках, яка відбулася через декілька днів (я гостював у швагра Ярослава Якубовського), Василь Михайлович сказав: – Сталося 24 серпня те, що завжди підстерігає, чекає всі імперії. “Вєлікій, могучій…”, за який цупко трималися російські колонізатори, розвалився. Віковічна мрія українського народу бути вільним на своїй землі стала дійсністю. Але … але скажу відверто: боротьба за самостійну Україну ще не закінчилася. Є дві головні причини. Перша: ще треба буде наполегливо, цілеспрямовано працювати, щоб подолати “закам’янілу свідомість” багатьох українців, надати державотворчу, національну сутність їхньому мисленню і вчинкам. Друга: агресивна Росія не залишить Україну у спокої. Наступні роки моєї праці в системі новітнього московського адміністративного режиму, партійної диктатури, якій мимоволі я служив, розвинули мою думку, зміцнили духовно-національну позицію. Тільки тепер у незалежній Україні я вільний духом. На правдивих, морально-духовних, національно-громадянських, християнських засадах маємо творити храм у душі кожного українця, кожної людини”. Це своєрідна, щира, схвильована оповідь-сповідь увінчує повагою і шаною неповторну особистість Василя Ткачука.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин