Шевченкіана · “Білозерський прекрасно розумів рятівну месіанську роль Кобзаря в історичній долі українського народу”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
“Значення Шевченка для України…” Про статтю, яка стала знаком української ідентичності та наукового шевченкознавства
Слово Просвіти, №10 за 2025 рік
У 1861 році в червневому номері журналу “Основа” – першому українському щомісячному літературно-науковому виданні – було надруковано статтю “Значення Шевченка для України. Проводи тіла його в Україну з Петербурга”. Про перевезення праху Кобзаря з Петербурга в Україну в нашому тижневику вже йшлося1, в цій публікації коротко згрупую та виокремлю лише важливі висновки, сформульовані в часописі “Основа” одразу після смерті Шевченка.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Плачуть, тужать твої други; ввесь народ сумує…” Головним редактором “Основи” був український громадський і літературний діяч, журналіст, співзасновник Кирило- Мефодіївського братства Василь Білозерський (1825–1899). Близький друг Тараса Шевченка, за словами поета, “мій соузник і сусід по каземату в 1847 році” та “щира українська душа”. Відомий літературознавець Віктор Дудко (1959–2015) відзначав особливо, що він бачив основними читачами часопису переважно освічених і тих, які навчаються. Саме Білозерського здебільшого називають автором означеної великої статті, а ще – Шевченкового друга, вченого, літературознавця, письменника і філософа Михайла Максимовича (1804–1873). Втім, у цьому випадку йдеться, скоріш за все, про легковажність. Річ у тому, що в “Основі” автори названі у кінці публікації, а після статті “Значення Шевченка в Україні” читаємо: “М. Максимович. 12 мая 1861 р. Михайлова Гора”. Та цей знаменний підпис стосувався не всієї статті, а лише вірша Михайла Олександровича, який взяв участь в українському похованні Шевченка, “На похорон Т. Гр. Шевченка під Каневом”:
Сподівалися Шевченка Сей год на Вкраїну; А дождалися побачить Його домовину.
Стоїть в Каневі в соборі, Вся квітками ввита; По'козацьки – червоною Китайкою вкрита2. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Плачуть, тужать твої други; Ввесь народ сумує: Сиплють землю тобі й кажуть: Нехай він царствує!
Вірш Максимовича, який і завершує статтю, великий і прохопливий – 20 огненних строф – і багато хто пропускає редакційну заувагу – попередження перед ним: “Ми думали-було зупинитися на цьому, відкладаючи свою подальшу розповідь до отримання докладного опису проводів Шевченка з Москви3 до нової його могили, і промов, сказаних над ним у Москві, Києві та Каневі, як у цей час отримали від М. О. Максимовича (який був присутній на похоронах у Каневі) вірші, котрі зараз же спішимо повідомити читачам “Основи””. Таким чином, однозначно висновуємо, що Михайло Максимович не був окремим автором статті “Значення Шевченка для України”, яку розглядаємо, хоча чимало його текстів потрапило до неї. Скажімо, вміщено вірш мешканця Михайлової гори, написаний 12 березня 1861 року, тобто невдовзі після смерті Шевченка:
Вічна пам’ять тобі, друже, Кобзарю єдиний! Твоя пісня, твоя слава Не вмре, не загине…
Більше того, в статті було розказано, як 25 березня 1858 року на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці, говорячи словами Шевченка, “вельмишановний М. О. Максимович улаштував мені обід…”. Тоді Тарас Григорович, повертаючись із заслання в Петербург, зупинився у Михайла Щепкіна. Вірш, який Максимович прочитав на званому обіді, “Основа” також опублікувала:
На святе Благовіщеннє Тебе привітаю, Що ти, друже мій, вернувся З далекого краю! Ой, як друже за тобою Тужила Вкраїна; Усе тебе споминала, А як мати сина. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Заспівай нам таких пісень, Щоб мати – Вкраїна Веселилась, що на славу Тебе породила!
Григорій Ґалаґан, який слухав святкове читання, був схвильований, а чутливий Щепкін ридма ридав. Сам автор ледве стримував сльози. Зворушений Шевченко записав того дня в Щоденнику: “Наприкінці обіду амфітріон4 прочитав на мою честь свої власні вірші…”. Поезії Максимовича (вкупі понад 30 строф!) надзвичайно поглибили й емоційно забарвили непросту й сумовиту журнальну прозу. Тож і виходить, що Михайло Олександрович як їхній автор зробив неабиякий внесок у створення статті “Значення Шевченка для України”. Серед інших матеріалів, які були продумано включені до публікації, зокрема жалобних телеграм, листів, звернень, приверну увагу до публікації листа Марка Вовчка, яка ще не знаючи про смерть Шевченка, писала йому з Рима 8 березня 1861 року: “Мій дуже дорогий Тарас Григорович! Чую, що Ви усе нездужаєте та болієте, а сама вже своїм розумом доходжу, як то Ви не бережете себе і які сердиті тепер. Оце добрі люди скажуть: “Тарас Григорович! Може, Ви шапку надінете – вітер!” – А Ви зараз і кирею з себе скидаєте. – “Тарас Григорович, треба вікно зачинити – холодно…” – А Ви хутенько до дверей: нехай настеж і стоять. А самі Ви тілько одно слово вимовляєте: “Одчепіться”, – да дивитесь тілько у лівий куток. Я все те добре знаю, та не вбоюся, а говорю Вам і прошу Вас дуже: бережіте себе. Чи таких, як Ви, в мене поле засіяно? …Ви забули чи ні, що Ви названий батько? Коли взяли ім’я, то взяли й біду батьківську: тепер думайте і не забувайте5. Прощавайте. Бережіть же себе, прошу Вас дуже”. В “Основі” тужно зазначено: “Неможливо було читати цей лист без особливого зворушливого почуття: він не застав уже Тараса Григоровича в живих, а так живо його нагадує”. Справді, слова Марка Вовчка, кажучи по-шевченківськи, рвуть, роздирають серце, запалюють, розбивають душу… Здається, прийди лист вчасно, Шевченко не посмів би відійти в Засвіт… Але в статті наголошено, що теплі, ніжні слова “названої дочки… досягають названого батька вже тоді, коли він був холодним і непорушним…”. Нагадаю, що саме в статті “Значення Шевченка для України” лист Марка Вовчка був опублікований уперше, і вже лише за це – доземний уклін її творцям… Вельми цікаво, що в “Основі” примітили листа від члена Полтавської громади, майбутнього знаного Шевченкового біографа Олександра Кониського (1836–1900), якому йшов тоді лише двадцять п’ятий рік, відзначивши, що “громадське почуття до пам’яті народного поета живіше від усіх виразила Полтава”: “Перед обідом, 27 лютого, прогриміла в Полтаві несподівана звістка і коло серця гадюкою обвилася… Чи треба ж об тім й говорити, яке горе, яка смута, яка страшна нудьга залягла в душу кожного, хто хоча чував про Шевченка…”. Часопис навіть опублікував вірш Олександра Яковича:
Спи, Тарасе, тихо'тихо, Поки Бог розбудить; Твого ж слова в Україні Повік не забудуть…
“Повідомляємо читачам “Основи…”” У формуванні національного духовного, дослідницького образу журналу “Основа” (за словами Тараса Шевченка, “свого журналу”) брали участь Василь Білозерський, Марко Вовчок, Микола Костомаров, Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Степан Руданський, Олекса Стороженко, Павло Чубинський та ін. Між іншим, перед статтею, яку розглядаємо, було вміщено твір Олександри Куліш (сестра Василя Білозерського, дружина Куліша) “Не було змалку – не буде й до’станку” під псевдонімом “А. Нечуй-Вітер”. Уже згаданий Віктор Дудко справедливо виснував, що “Основа” насправді “акумулювала весь тогочасний український інтелектуальний потенціал”. Ураховуючи дійове використання цього дорогоцінного потенціалу вважав би за доцільне розглядати статтю “Значення Шевченка для України” як редакційну, колективну, звісно, підготовлену для публікації Василем Білозерським. У тексті він уживає займенник “ми” (“ми думали було”; “ми цього разу…”) і, на мій погляд, ідеться не про його використання замість “я” в авторській мові, а про те, що автор об’єднує себе з іншими співпрацівниками “Основи”. У цьому контексті хочу наголосити, що Білозерський прекрасно розумів рятівну месіанську роль Кобзаря в історичній долі українського народу. Пам’ятаєте, як у поемі “Марія” (1859) мати Ісуса Христа раніше від усіх людей “узріла” прихід “самого Бога на землі”?
Чи чуєш ти, моя Маріє? Месія прийде! – Вже прийшов, І ми вже бачили Месію!
Стаття відзначається глибоким усвідомленням історичної важливості аналізу нової ситуації в українстві, зумовленої смертю великого національного поета, необхідності формування у зв’язку з цим ключових підсумкових оцінок творчості Кобзаря. Відчувається народження й усталення розуміння й усвідомлення Тараса Шевченка як унікального духовного серця нації, в наш час, на мій погляд, особливо чітко сформульоване Оксаною Забужко: “…В пантеоні українських мислителів Шевченко посідає місце осібне і виняткове – настільки виняткове, що духовна історія України від часу його появи й дотепер розгортається, необхідно співвідносячись із ним (і самовизначаючись щодо нього) як із своєрідним абсолютом – символічно персоніфікованою, втіленою єдністю сутності й існування в межах національного світу…”. На самому початку статті привертає увагу думка про те, що “Шевченко обіймав так широко минуле і нинішнє життя батьківщини, так вірно розумів стан сучасного нашого суспільства і потреби народу, що його поезія, природно, повинна була торкнутися кожного”. Мені подумалося, наскільки глибоко це відповідає Шевченковій ключовій максимі про те, що “історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини”, чітко сформульованій за рік до смерті. У статті одразу й чітко заявлено: “Ми… обмежуємо своє завдання історично-вірним викладом фактів, які дійшли до нас по теперішній час”. Зрозуміло, що найперше йдеться про тріумфальне повернення Шевченка із заслання в Петербург через Москву: “Повернення Шевченка, після 10-річної розлуки, вітала вся Україна і не-Україна істинним захопленням: на всьому шляху від Астрахані до Петербурга, його зустрічали, як друга, всі без різниці національностей, які знали його по творах або по чуткам; всі намагалися дати йому відчути, що розлука і 10-річне мовчання його нітрохи не змінили ні поваги до нього, як людини, ні любові й співчуття, як до народного співця”. Цей важливий висновок підтвердив із часом і перший біограф поета Василь Маслов (бл. 1841–1880): “Повернення Шевченка в столицю гаряче вітали всі, хто тільки знав його значення і долю… У цій радісній події вшановувались і сам факт визволення, і особистість поета-художника”. Ніби схаменувшись від аналітики, творці статті ще раз твердо заявили вдруге: “Але ми надто відволіклися від прямої своєї задачі: наша справа викласти дані; висновки виникнуть самі собою”. Проте насправді творці статті на чолі з Білозерським глибоко усвідомлювали й прагнули аналізу нової ситуації в українстві, зумовленої смертю великого поета, та потребу формулювання в цьому зв’язку “висновків і для сьогодення і для майбутнього”. Справді, ключові підсумкові оцінки творчості Кобзаря, зроблені понад 160 років тому, не втратили актуальності й нині.
“Щоб можна було сміливо зробити деякі не безплідні висновки і для сьогодення, і для майбутнього” По-перше, стаття чутливо відобразила резонанс від смерті українського генія. В ній зафіксовано, що “смерть бідного Кобзаря відізвалася повсюди – “від хат до палат, в українцях і неукраїнцях, у тих, які читали і не читали Шевченка, а лише чули про цього кріпака-поета””. Наголошувалося на тому, що широка популярність поета, співчуття до нього йдуть з часу видання “Кобзаря” 1840 року: “Це співчуття не зраджувало поета протягом усіх 20 років його літературної слави; він і сам, може бути, не підозрював, яким великим і глибоким воно було, так само, як дуже багато людей тільки після смерті Шевченка зрозуміли все високе його значення, тільки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
