Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина · “Біля імені Пантелеймона Куліша маємо поставити епітет — перший”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Борис Грінченко в обороні спадщини Пантелеймона Куліша

Слово Просвіти, №11 за 2019 рік

Василь ЯРЕМЕНКО, професор Закінчення. Початок у ч. 10 за 2019 р. ула у Куліша більш фізична [вада] ніж розумова: він був чоловік дуже впертий, міг дуже багато працюваP ти, але до праці його штовхала не вища ідея, а тільки ненаситне хотіння бути вище других. Звідси й усе! Бувши чоловіком доP сить освіченим, Куліш зовсім не був настоP ящим вченим, хапавсь і за славістику, і за етнографію, і за історію — і ні в чому не зробив нічого викінченого, такого, щоб мало ціну само по собі. Він був не боєць (підкреслено Ф. Вовком. — В. Я.), як Ви кажете, а просто задирака, та й то не з саP мих сміливих. Ви нізащо не скажете за що і з чим він бився, а тільки з ким та й тут вийде, що він бивсь сьогодня з тими, з ким мирився учора і т. п. Навіть у літературі він далі перекладів не пішов, хоч і міг би піти, якби ж далась йому конкуренція з ШевP ченком у віршах. І взагалі Ви узяли на себе дуже нелегку річ писати некролог на його і зробили навіть більш ніж можна було…”2. Звичайно, І. Айзеншток у 20Pх роках піP шов далі за Ф. Вовка. Він радів, що в його час “ламаються старі, звичні й зручні, як розношені чоботи, схеми, ламаються й заP мінюються новими, менше зручними, проP те науковішими. Та радість І. Айзенштока була передчасною. У 30Pх рр. ХХ ст. українP ську науку чекало тотальне знищення. І. Айзеншток вважав, що гірші часи для української науки минули в ХІХ ст. “Ми до останнього часу не знали, як письменники виглядали справді: їх нам майстерно підP робляли, як фальшовані гроші. ЗамовчуваP ли одне, підкреслювали інше. І вважалось мало не кощунством відкинути брехливий сором і просто дивитися в очі історії”. В таких історичних умовах Б. Грінченко як науковий авторитет був просто знищений. А свого часу він сам відшукував українP ських пропілеїв Макаровського,ТишківP ського, Кузьменка, писав нариси про забуP тих тоді С. Руданського, О. ШишацькогоP Ілліча й інших, яких тільки зараз ми поP вертаємо читачам. Був під загрозою повного забуття і ПанP телеймон Куліш. Цей процес зупинив Б. Грінченко своїми “Листами з України Наддніпрянської”, “До історії Кулішевих “Досвіток”, передмовоюPзверненням до читачів альманаху “Дубове листя”, нарисаP ми “Из новостей украинской литературы”, досі недрукованою статтею “К вопросу об украинском правописании”, в якій докуP ментально подав заслуги Куліша в створенP ні наукового українського правопису. Один із 19Pти псевдонімів Куліша — Ратай Павло, себто орач, хлібороб — можP ливо, найточніше відтворює образ і суть його. Громада знайшла ще точніший озP начник — “гарячий” Куліш, але й до сьоP годні, за влучним висловом академіка С. Єфремова, до нас дійшов і на ювілейній хвилі іде “провіяний” Куліш. Мазунчиком долі він ніколи не був, в окремі періоди стояв у центрі культурного, духовного, наукового і громадського житP тя української освіченої верстви, а дожиP вав віку уже замовчуваний, у самотині на хуторі зі своєю вірною жоноюPподругою, правдешньою “українською Беатріче” (І. Пулюй) — Олександрою КулішPБілоP зерською — в літературі Ганною Барвінок. Той же академік Єфремов писав, що вона єдина “силкувалася” створити культ КуліP ша, який “рішуче не прищепився в ширP ших кругах, і самітня могила письменника тільки далі провадила хуторську самотину живого Куліша”. Життя П. Куліша сповнене парадоксів. Він помер, а точніш, замерз у наново обP ладнаному в клуні робочому кабінеті з пеP ром у руці. Бо Мотронівку спалив меткий і спритний полякPорендар, і Куліш залиP шився погорільцем, як і його народ, до якого сам безпосередньо повернувся і хоP див за плугом, як і він, народ! Він знав йоP го не зPза панського паркану, а все зроблеP не для народу давало моральне право киP дати йому гнівні звинувачення, бо той наP род не виявляв наміру усвідомити свій рабP ський стан і вжахнутися від нього. ВслуP хаймося в рядки “Псалтирної псальми” із епіграфом із Шевченка: Може, верну знову Мою правду безталанну; Моє тихе слово. Може, викую я з його До старого плуга Новий леміш і чересло, І тяжкі упруги, Може, зорю переліг той, А на перелозі Я посію мої сльози, Мої щирі сльози. Кулішеві “новий леміш і чересло”, і “тяжкі упруги” мають такий вигляд: Народе мій, ясирнику татарський, Невольнику турецький найдорожчий. Народе мій, недоуку латинський, Товаришу московської темноти! Їдять тебе твої сусіде мовчки І за твоє невольництво не платять. Пропало вже й єхидство в тебе в серці, Герой же ти хіба над жидовою. Не учишся ні в греків, ні в латинів, Темнотою і москаля соромиш. Це оригінальна парафраза 137Pго псалP му, але не кожен має моральне право адреP сувати подібне своєму народові. Для цього треба бути Кулішем і любити його, як КуP ліш, а головне — зробити для нього, для нас із вами стільки, скільки зробив Куліш: Народе мій! що нам тепер почати? Невже вовіки будеш спати й спати? Народе мій! прокинься на хвилину Та подивись по<людськи на Вкраїну. Народе мій! зори очима поле. Нехай на нім не корениться горе. Ми думками те поле заволочим, Од Вісли до Кубані слізьми змочим... А що ж ми там для правнуків посієм, Коли й шептать одно дному не смієм. Ця частина “Псалтирної псальми” — своєрідна солідарність із Шевченковим наміром зорати “переліг той” і посіяти на ньому бодай “щирі сльози”. Куліш іде даP лі: А що ж ми там для правнуків посієм? І вони перші кинули на український ґрунт зерна великих думок; Куліш, як і Шевченко, був одним із перших подвижP ників української ідеї, хоча часом здійснюP вав її “варварським” способом. Проблема Куліш—Шевченко витає над нашими думками і сьогодні, вона не висP вітлена, а над Кулішем тяжіє безпідставне звинувачення у зраді Шевченка, у нібито відвертій ворожнечі ще за життя. Не буду для спростування наводити загальновідоP ме. Погляньмо на них очима дружини КуP ліша Ганни Барвінок. У фондах Музею КоP цюбинського в Чернігові зберігається поP над 400 листів її до адвоката І. Л. Шрага, вони майже невідомі. В кожному з них віP домості про Куліша, є цікаві відомості й про Шевченка. 29.ХІІ.1898 p.: “Шевченко до кінця життя свого бував у нас по тричі на день — заходив у латаних чоботях — посидить, то поспіває, то посуP мує, як дома. Ми його любили, шановали, і душа його чуяла се. А Музу його і здоP ров’я пильновали, не тільки пишними фразами осипали — а я йому, як тільки він рушив послі ссилки до Петербургу, послаP ла кирею — вона і шилась у Чернігові, і умираючи єю укривався. А потім і любиму корюшку йому мариновала і посилала”. 15.ХІІ.1904 p.: “...а якби в 1847 році не розорили нас, да ми заграницю поїхали і Шевченку шиP року б дорогу дружина моя відкрила і просвітила б ще більше. Ще б пожив, ще б написав”. 28.ХІІ.1906 р.: “Ось поставлять пам’ятник Шевченку, а на черзі і Куліш. Я хоч і не діждусь цього, а почуваю серцем, що це так буде: бо в таP кому безум’ї і літаргіі жорстокости люди не можуть вічно бути. Щоб такого видаюP щогося чоловіка не оцінити!” Свята наївність. Сподівання на пам’ятP ник Кулішеві цієї святої “української БеP атріче” ще не справдилися, і чи вийшли ми з летаргії жорстокості і безуму, очевидP но, не тут слід говорити. Через рік, а власне в першу роковину смерті Куліша, Ганна Барвінок пише до І. Шрага про відділ Куліша в Музеї українP ської старовини В. В. Тарновського, для якого вона передала більшу частину архіP ву: 16.ІІ.1898: “Я Тарновському усього чимало приP везла. Шкатулку роботи моєї дружини — струментів часть, три картини — ікону 1845 року і одну картину сепією рисовану, і дві його палкі, пам’ятні — біблійську, чорнильницю, карандаш і пр. і пр. Цілий караван і стільки ж ще його реP чей назад поїхало. Бо, каже, тісно в музеї. А я хотіла ще й плужок додати, що він паP хав. Для столяра і пахаря особий куточок повинен бути. Уся Європа не діждеться такого праP цьовитого і многостороннього ученого чоP ловіка... І стілько він напрацював... А при тім і столяр, і пахар, і маляр, і переплетчик, і гальванопластику знав, і грав на флейті, скрипці — і се в минути відпочинку. А таP ких всестороннє освічених людей треба для молодшого покоління показувать із кожного боку”. Що ж маємо “показувать для молодP шого покоління”? Щонайперше, маємо знати, що в десятках випадків нашого культурного, літературного, наукового життя біля імені Пантелеймона Куліша маємо поставити епітет — перший. Він перший на повен голос в епілозі до першого видання першого українського історичного роману “Чорна Рада” постаP вив питання, як сам його визначив, “Об отношении Малороссийской словесности к общерусской” (1857). Тут була дана перP ша захоплена оцінка поезії Т. Шевченка, така захоплена, що поет мусить листовно зауважити: “Тілько ти дуже вже, аж надто дуже, підпустив мені пахучого курева, так дуже, що я трохи не вчадів”, — але був окP рилений. По суті, Куліш ставив проблему, чи хоP дить в учнях українська література в стоP сунку до російської учительки, чи має свої цінності та й інших учителів, уже європейP ських. Це те питання, що його ставив 1847 р. Шевченко: “У них народ і слово, і в нас наP род і слово”. У цьому епілозі Куліш перший назвав Миколу Гоголя серед українських письменників, що писали російською моP вою, — і від цього визнання ніколи не відP ступав, вперше видавши ним написану наP укову біографію М. Гоголя та “Сочинения и письма Н. В. Гоголя” — найповніше на той час, коментоване Кулішем видання. Питання “Об отношении МалоросP сийской словесности к общерусской” викP ликало загальноукраїнську дискусію в 60— 70Pх рр. XIX ст. В ній брали участь Франко, Драгоманов, Грінченко, Кримський, але щоразу цю дискусію спиняли адміністраP тивноPцарські заборони, а востаннє — 1925—1927 рр. — закінчилася більшовицьP ким погромом Хвильового і хвильовістів. За цією літературною дискусією стояла тінь Куліша. Фактично гасло “Дайош псиP хологічну Європу” висунув Куліш, активP но працюючи над зведенням “золотих мостів” між українською і світовою кульP турою. Він перший переклав 13 драм ШекP спіра, низку творів німецької, російської поезії, а головне — здійснив переклад суP часною українською мовою Біблії, перP ший повний її переклад побачив світ, щоP правда, після його смерті, 1903 р. у Відні. Точну оцінку діяльності Куліша в цьоP му напрямі дав Драгоманов у листі до Павлика: Куліш “б’є в точку всесвітньої, людської культури, котру підніме наш наP род” (т. VII, с. 106); С. Єфремов у статті “Без синтезу” зазначав, що ним (КуліP шем) усе життя володіла одна дума — “від предків, від того українського козацького роду, з якого письменник вийшов, — ідея самостійности української народности”.3 Цього не прощали ні, за словами марксисP та Плеханова, “человек экстремы” “захлеP бывающийся шовинист” Віссаріон БєлінP ський, ні більшовицькі ідеологи, ні сучасP ні російські демократи, хоча вже загальP новідомо, що російський демократ закінP чується там, де з’являється українська ідея. “Вітер холодний нам з півночі віє”, — засвідчував Куліш у 60Pх рр. XIX ст., віє він і сьогодні. Правильно, із заслуженою пошаною оцінював Куліша ще за його життя... сам Куліш. І це також не вигаданий штрих до його образу. Таким він був. Та ж і було чим пишатися. Ще в 16 років П. Куліш спланував своє життя: стати першим поетом України. І він ним став, щоправда, після смерті ШевченP ка. Кулішева перша поетична історія — поP ема “Україна” — з’явилася майже водноP час з “Кобзарем” Шевченка. Куліш зрозуP мів, що перший поет не він, другим бути не хотів і замовк майже на 20 років. ПереP хоронивши на Чернечій горі прах ШевP ченка, Куліш вирушив в турне по Європі і Близькому Сходу. Перший звіт після поP вернення складав у Полтавській громаді, якою керував О. Кониський. Куліш вдався до літературної містифікації, буцімто він серед задунайських запорожців знайшов поета, що “куди тому Тарасові”; і почав читати власні вірші. Палений ревністю ізP за Ганни Рентель, яка, побачивши КулішеP ві вуса, палкий погляд, чаруючу мову, забуP ла про Кониського, Олександр Якович сказав: “Не крути, Панько, вірші твої”. Цього було досить, щоб наступні 30 років не помічати Кониського, а 1862 р. з’явилаP ся збірка “Досвітки”, що, за словами Франка, справді впродовж кількох десятиP літь була кращою поетичною книгою УкP раїни. У планах Куліша значилась 12Pтомна “Енциклопедія фольклору та етнографії”. Він перший розпочав її видання під назвою “Записки о Южной Руси”. У 1856—57 рр. вийшло два томи, третій був у верстці, але час вимагав видання іншого типу, і Куліш готує журнал “Хата”, на видання якого дозP волу не отримав (перший підготовлений

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин