Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №11 за 2019 рік

16 с. · 32 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 11 (1011), 14—20 березня 2019 Україна жде і вірить

Фото з сайта Президента Хто йде до влади? Подивись пильніше, Поглянь на той туманний родовід І прочитай, що правда суща пише, Щоб зрозуміть… А зрозуміти слід! Вкраїна багатьом із них байдужа, Лише б себе вельможно звеличать. Тобі кажу сьогодні, брате-друже: Не став поспішно вибору печать. Нехай красивих фраз ядуча слина На очі наші не кладе більмо. Вкраїно, утверди отого сина, Що не зганьбить державницьке кермо. Щоб переможно вийшли ми із бою, Відчувши храмів рідних передзвін. І щоб за право буть завжди собою, Ми до Москви не бігли на поклін. Ждемо того, для кого честь і правда Вартіші будуть за багатства всі, Хто справедливості здійме високий прапор, Щоб жить Вкраїні в радості й красі. Хто наше рідне, повнозвуке слово Не дасть зганьбити зборищу базік. І отчий рід утвердить, як основу Для слави й гордості — і прісно, і вовік! Вадим КРИЩЕНКО Канів, Тарасова гора, 9 березня. Після вручення Президентом України Петром Порошенком Національної премії України ім. Тараса Шевченка цьогорічним лауреатам ТАРАСОВІ УРОКИ БЕЗ ЛУКАВСТВА
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Від Шевченка до наших днів

До 205-річчя від дня народження Тараса Шевченка в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка 11 березня відбулася урочиста академія, яку відкрив ректор Університету Леонід Губерський. Слово на урочистій академії виголосили цьогорічний лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Богдан Горинь, лауреати Національної премії ім. Тараса Шевченка минулих років Михайло Наєнко і Михайло Слабошпицький, режисер фільму “Тарас. Повернення” Олександр Денисенко й виконавець титульної ролі Борис Орлов. Пропонуємо увазі читачів виступ Богдана Гориня, в якому висвітлено перегук ідей Шевченка із сьогоденням. Богдан ГОРИНЬ, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка е знаю, чи існувала б Україна, чи витримала б вона всі нещастя війни, окупації, чи витримали б сини України тюрми, концтабори, психіатричні лікарні, якщо б не супроводжував українців незламний дух Шевченка з його кредо “караюсь, мучусь, але не каюсь”. Можу підтвердити це досвідом перебування в одному з найбільших у шістдесяті роки російських концтаборів під № 11, що у Мордовії. Кобзар зміцнював наш дух, ми тайкома від концтабірної охорони вшановували його пам’ять. Геніальний поет був обдарований філософським, історичним і політичним мисленням, був переконаним державником, глибоко усвідомлював роль і значення держави як найвищої, універсальної політичної форми організації народу і обраного ним керівництва, а тому закликав збудувати власну хату, бо В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Шевченко прославляв гетьманську державу як великий здобуток, на який спромігся український народ. Саме державницький розум Шевченка відзначав у своїх статтях і доповідях герой мого двокнижжя Святослав Гординський, наголошуючи, що відновлення Української державності було заповітною мрією Тараса Григоровича. Згадаймо, з якою гіркотою писав він про поразку гетьмана Мазепи в боротьбі з катом України Петром І: “Побороли б, якби були одностайно стали”. Тож не дивно, що Шевченко так глибоко тужив за славними часами гетьманщини: Було колись — в Україні Ревіли гармати; Було колись — запорожці Вміли пановати. Пановали, добували І славу, і волю; Минулося… Ні, не минулося, бо і сьогодні, як і в оспівані Шевченком часи, ревуть гармати і нові воїни, славні лицарі, обороняють нашу землю, не дають ворогу просунутися вглиб української території, готові, які в давні часи, покласти свої буйні голови “за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ”. І багато з них уже лягло у цю сиру землю й імена їхні навічно вписані в нашу історію, як вписані в історію імена прославлених Шевченком героїв. Різниця між описаними Шевченком подіями і нинішнім часом полягає у тому, що у минулі часи Україна боролася з ворогами наодинці, а короткочасні союзники часто зраджували. У буремні роки національної революції 1917—1919-рр. Україна з тяжким трудом, проголосивши чотири універсали, виборола на короткий час свободу і незалежність, проте не втримала її, а Польща, Чехія, Фінляндія та інші народи втримали здобуту свободу, хоча і в них пізніше були проблеми. Чому Україна неодноразово втрачала незалежність? Тому, що не вистачало трьох складових: 1. Добре підготовленої і оснащеної зброєю армії. 2. Міжнародної підтримки. 3. Єдності. Зважте, що частина тодішнього політикуму вірила в щасливе життя в союзі з Росією. Як результат віри тодішніх керманичів на чолі з геніальним письменником і бездарним політиком Винниченком народ опинився в політичному й духовному поневоленні, до якого нас і нині штовхає чимала частина кандидатів у президенти. Запитаймо себе, зважаючи на нинішню політичну ситуацію, що для кожного з нас є найважливішим у широкому, а не побутовому розумінні? Як для мене, то найважливішим є зберегти державу, не стати колонією або великою губернією у складі Російської неоімперії. Чи є гарантія, що статус незалежної держави забезпечить нам клоун, невіглас у державних питаннях Володимир Зеленський? Такої гарантії, такої певності немає, бо Зеленський безпорадний у питаннях державного керівництва, він звертається до народу, щоб запропонував йому керівника служби безпеки, прокурора, прем’єр-міністра. Зате він твердо заявляє, що готовий стати перед катом України Путіним на коліна і просити, щоб він перестав убивати українців і встановив мир на Донбасі. Про анексований Крим він не згадує. Порівнювати його з Рейганом означає ображати пам’ять політика світової слави, який пройшов довгий шлях перед тим, як стати президентом. Закінчення на стор. 2 ДО ТАК ЗВАНОЇ СПРАВИ КУПРІЯНОВИЧА РЕЗИСТАНС КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ
“Проти того, аби українці якомога менше думали про свою хату зі своєю правдою, працюють потужні сили”. Події, факти, коментарі 2 · с. 2сторінка оригіналу ↗

Вимогливість до оцінки фактів

Від Шевченка до наших днів Закінчення. Початок на стор. 1 Чи є певність, що державну незалежність України забезпечить Юлія Тимошенко? Коли вона говорить, що скличе учасників будапештського меморандуму — президентів ядерних держав включно з Путіним і вимагатиме від них виконання їхніх обіцянок, то це примітивне й наївне твердження, бо до Путіна вже неодноразово апелювали з такими зверненнями, а він відповідає, що будапештський меморандум ні до чого його не зобов’язує, бо це не юридичний документ. Найсмішнішим є твердження Юлії Тимошенко: “Якщо я не виконаю своїх обіцянок, то через три місяці залишу пост президента”. Таке твердження — явний розрахунок на дурнів, які повірять, що Тимошенко, яка вдається до всіх засобів, щоб посісти крісло президента, здатна за власним бажанням звільнити його. Не перераховуватимемо мильних бульбашок її обіцянок. Третій рейтинговий кандидат у президенти — нинішній глава держави Петро Осип ЯКИМЧУК У СРСР 1965 року Міжнародний жіночий день оголосили вихідним. Люди, котрі добре пам’ятають ті часи, кажуть, що оголошення 8 березня святковим днем було зумовлене прагненням російських імперіалістів (тих, що “ліпили” з усіх поневолених націй СРСР “совєтський народ”) вичавити з української пам’яті традицію шевченківських святкувань. І це, на жаль, значною мірою вдалося зробити. Нині, на 28-му році незалежності України, в Києві дуже часто 7 і 8 березня незнайомі вітали одне одного “с празднічком”. І жодного разу не чув, аби зі святом Шевченка. Нині проти того, аби українці якомога менше думали про свою хату зі своєю правдою, працюють потужні сили. І вже згадуваний бізнес квітів та подарунків є у тому плані не найпотужнішим гальмівним чинником. Проте з подачі і кремлівських провокаторів, і своїх популістів у багатьох склалося викривлене сприйняття реальності. У неділю 10 березня мав я досить важку розмову з колишнім колегою Віктором Л. Він не допускає іншої думки, окрім своєї. За його логікою, у всіх нинішніх негараздах винна влада, а не Путін. На той момент я не знав про існування перехопленої розмови, яку вважають за діалог Юлії Тимошенко з Ігорем Коломойським. Там є слова, які належать співрозмовнику Тимошенко: “Ми ж поки мети не досягнемо — ми не заспокоїмося”… Тому не міг я довести, що багато негативних явищ є провокативними. А багато роблять любителі “ловлі рибки в каламутній воді”. Усе краще видно у порівнянні. Оскільки я народився у сім’ї, яка була депортована у рамках операції “Вісла”, тому з посиленою увагою спостерігаю за подіями у сусідній Польщі. Усе добре стараюся показувати як приклад. І від усього негативу намагаюсь застерігати мою читацьку аудиторію. А там негативу не набагато менше, ніж у нас. Візьму чотири найбільш вражаючі випадки з польського життя. Нині там іде процес повернення нерухомості (значною мірою вона належала євреям), яка була націоналізована в комуністичні часи. Віковий рекордсмен, якому “повернули” втрачену у комуністичні часи власність, “мав” 147 років. А таких хто “мав” далеко за 100, було близько двох десятків. Усі вони “повернуті” їм кам’яниці у центрі Варшави тут же за співучасті довірених нотаріусів “перепродували” квартирним шахраям. Оскільки це “реприватизаційне” явище має коріння у часах попередньої влади, то його активно використовує нинішня влада для дискредитації попередників. По суті, як і у нас! Проте на відміну від нас, там значно менший прошарок суспільства піддається впливові подібних Порошенко. Зважмо на інтелектуальних терезах його плюси й мінуси. Плюси переважають, і ми можемо говорити не про допущені помилки, які є у всіх президентів, а про конкретику, про те, що зроблено впродовж останніх п’яти років. Найбільша ненависть до Порошенка російської владної верхівки саме за те, що він зробив, і що він ще здатний зробити. Отже, про зроблене, про здобутки України за останні п’ять років: 1. Завдяки Президенту Порошенку Україна вперше за всю історію має надійні, патріотичні, добре підготовлені, оснащені сучасною зброєю — тією, що виробляємо самі, і тією, що нам надають наші прихильники — з Европи, США та Канади. Такі Збройні сили здатні захистити нашу незалежність. 2. Завдяки Президенту Порошенку, його таланту дипломата, його авторитету в світі до України прихилився цивілізований інсинуацій. Тверезо мисляча частина суспільства каже, застерігаючи владу, що шахраї швидше придумають, як обійти закон, аніж встигає реагувати законодавець на їхні витівки. Тому ще не відомо, які “шедеври” “випливуть” у час нинішньої влади. Вони вже “випливають” — “цікаві” і, скажімо відверто, небезпечні для України. Нині у рамках також і міжнародних зобов’язань Польщі про мінімізацію викидів, які забруднюють атмосферу, проводиться у державі заміна опалювальних котлів. І тут як тут з’явилися “винахідники”, які, змінивши таблички з маркуванням на старих котлах, продають їх як нові — суперекологічні. Після того, як інформацію про це було оприлюднено на телебаченні, я з великою тривогою ставлюся до оголошень в Україні про суперекологічні опалювальні котли з Польщі. Виявляється, “екологічне опалювання” — не єдина галузь діяльності шахраїв. Вони активно діють і в медицині. Часто чуємо про випадки того, як держава доплачує до ліків, які ніколи не потрапляли до пацієнтів, а вивозилися за кордон. Не виключено, що й постачальники польських ліків в Україну також таким чином заробляють… Вершиною цинізму вважаю факти виписування лікарями рецептів на ім’я давно покійних пацієнтів та прийосвіт, який не лише співчуває нашій біді — анексії Росією Криму і окупації нею частини Донбасу, а й підтримує Україну політично, фінансово й новітньою зброєю, щоб держава могла оборонитися від агресивної путінської Росії. Це вперше за всю історію України дружні нам країни допомагають нашій державі зміцнити власну безпеку й оборону. 3. Україна, здобувши 24 серпня 1991 р. політичну незалежність, 27 років продовжувала перебувати у кайданах чужої українському народу російської духовності. Російська православна церква московського патріархату разом зі спецслужбами Росії руйнували українську державність, поширювали антиукраїнську літературу, зводили наклепи на Українську державу, перекручували українську історію. Пам’ятаючи заклик Шевченка “кайдани порвіте” і звернення Миколи Хвильового “Геть від Москви!” Президент По-му вже покійними лікарями також покійних хворих. За такі випадки “обслуговування хворих” торік Національний фонд здоров’я Польщі виплатив 57 тисяч золотих. Однак у Польщі ніхто не додумується прив’язувати усі ці ненормальності до діяльності перших осіб держави, ніхто їх не оголошує корупціонерами, усе це вважається наслідком суспільної патології. Чому у нас іде прив’язка різних патологій до перших осіб держави? Своє бачення цього складного і політичного, і ментального явища дав голова “Просвіти” Павло Мовчан. За його оцінкою, головна причина проблеми в тому, що інформаційна сфера практично перебуває у руках чужих Україні людей. “Нині інформаційна проблема є найважливішою для України. Нині ми нічого не можемо змінити, зокрема й норму закону про президента, який дозволяє кожному, хто може зібрати суму застави, балотуватися у президенти. Інформаційна проблема мусить бути загальнонаціональною”. І поки вона такою не стане, то навіть у випадку, коли законодавець замість 8 березня оголосить неробочим днем 9 березня, важко буде сподіватися, що на рівні суспільного загалу збільшиться розуміння ролі Тараса Шевченка у кристалізації української політичної нації. рошенко звільнив Україну від кайданів російської духовності. Його мудрість, дипломатичний хист, наполегливість і рішучість переконали Вселенського патріарха Варфоломія у необхідності надати Українській церкві Томос — статус незалежної помісної автокефальної церкви. Нарешті українська політична незалежність отримала свою складову — духовну незалежність. Тепер ми серед рівних рівні. 4. За останні п’ять років Україна очистилася від комуністичних ідолів, а Комуністична партія України відійшла на маргінеси історії. 5. Перед Україною відчинено двері до НАТО і ЄС. Це далеко не весь перелік того, що зроблено за п’ять років. Кожний громадянин Української держави 31 березня зробить свій вибір, і кожен голос допоможе або врятувати Україну, або допоможе популістам і невігласам зіштовхнути Українську державу в прірву. Богдан ГОРИНЬ Цікаво, як до факту і до слова ставитиметься наступна журналістська зміна? Саме так ставити питання змушує мене зовсім випадкова зустріч з групою студентів журналістики Таврійського національного університету ім. В. Вернадського (це евакуйований з Сімферополя до Києва університет після окупації Криму). Професор цього університету Олександр Тур’ян завітав із майбутніми журналістами на презентацію книжки кандидата історичних наук Ярослава Папуги “Змова мовчання: ставлення Заходу до Голодомору”, яка 28 лютого 2019 року відбувалася у Національному музеї “Меморіал жертв Голодомору”. Позитивним враженням цієї зустрічі були цікаві запитання студентів. Вони нагадували мою студентську допитливість. Цікавим був і виступ професора Тур’яна. Усі ставили запитання прекрасною українською мовою. А гнітить душу те, що до початку офіційної розмови усі вони розмовляли російською. І коли чую, як на вході до Київського університету чи політехніки “цвірінькають” по-російськи, то вважаю це недопустимою формою роздвоєння особистості. Чи у випадку Таврійського національного університету ми у тому питанні повинні бути більш поблажливі? Не знаю. І це, виявляється, не єдиний прикрий момент з презентації книжки Я. Папуги “Змова мовчання”. Автор, як витікає з його слова на презентації, зараховує і газету “Діло”, і інші українські видання за межами тодішньої УСРР до розряду закордонних видань. Тим він фактично стає на польський бік у дискусії з приводу питання про окупацію Галичини і Волині у міжвоєнний час. Як це розуміти? У В. Папуги чомусь не знайшлося часу, аби дати відповідь на це запитання. Початок березня вразив мене ще одним прикрим моментом. Виявляється, намір греко-католиків здійснити 7 квітня 2019 року прощу до собору Святої Софії в Києві не був “качкою”. Тому як греко-католик, державник, не можу залишити цього без коментаря. Вважаю цю ініціативу у нинішній складний момент непродуманою. Тим паче, що тиждень після виборів буде ще напруженим. Путін шукатиме найменшої нагоди, аби “підпалити” Україну або, у крайньому випадку, дискредитувати ПЦУ. Час на прощі і на інші заходи ще буде. Та перед тим мусять пролунати прохання про вибачення за страшні діяння, які коїлися на Київщині між 1596 та 1839 рр. Цього вимагає українська соборність… Нині практично кожний день приносить інформаційні несподіванки. Для мене особисто вже не перший рік 9 березня є днем великого розчарування. І не лише тому, що попри старання багатьох політиків, а згодом і Українського Інституту національної пам’яті досі не вдалося перенести вихідний день з брежнєвського 8 березня на шевченківський 9 березня.
«Просвіта» сьогодні · “Тарасове слово об’єднало людей з різних країн і континентів”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Ш Шееввччееннккооввіі ууррооккии ббеезз ллууккаавввссттвваа

Мирослава ВОВК, доктор педагогічних наук Традиційно з ініціативи відділу змісту і технологій педагогічної освіти Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України щороку проводиться круглий стіл “Громадянсько-патріотичні ідеї Т. Г. Шевченка в соціокультурному та освітньому просторі України”, метою якого є окреслення можливостей конструктивного використання творчої спадщини Тараса Шевченка у сфері формальної і неформальної освіти. 5 березня 2019 року за підтримки Кафедри ЮНЕСКО “Неперервна професійна освіта ХХІ століття” НАПН України, Відділення професійної освіти і освіти дорослих НАПН України, Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка було організовано круглий стіл у Національному музеї історії України (м. Київ). Загалом у роботі заходу взяли участь близько 70 учасників — переважно студенти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, Київського професійно-педагогічного коледжу імені Антона Макаренка, викладачі, науковці, громадські діячі. Модератором круглого столу виступила Наталія Філіпчук (кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник відділу змісту і технологій педагогічної освіти Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України, член Кафедри ЮНЕСКО “Неперервна професійна освіта ХХІ століття” НАПН України). З привітаннями до учасників звернулися Тетяна Сосновська, генеральний директор Національного музею історії України, заслужений працівник культури України; Микола Нестерчук, відповідальний секретар Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, заслужений працівник освіти України; Лідія Хомич, доктор педагогічних наук, професор, заступник директора з наукової роботи Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України. Говорили про утвердження статусу української мови як державної та мов інших національностей з позиції посилення поваги до них, забезпечення повноцінного розвитку і збагачення; педагогічні ідеї Тараса Григоровича Шевченка у сучасному контексті міждисциплінарності; ідею неперервності навчання у творчості Т. Шевченка; графіку рідної мови; пріоритет громадянських цінностей у рідномовній освіті зарубіжних країн; абетку Тараса Шевченка як культурно-освітню дитиноцентристську скарбницю сучасного поступу національного “Я” тощо. Доктор педагогічних наук, професор, дійсний член НАПН України, перший заступник голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Георгій Філіпчук акцентував увагу на необхідності вивчення спадщини Т. Шевченка з позиції врахування сучасних актуалітетів суспільного поступу, наголосивши, що “допоки народ спроможний народжувати Франків, Шевченків, Федьковичів, цей народ непереможний… Відповідно передні ряди сучасної інтелігенції, політикуму повинні бути національно свідомими в ідейному, політичному й духовному вимірах”. Василь Чебаник, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, лауреат Шевченківської премії 2019 року, презентував власні наукові теорії щодо реалізації ідеї унікальності української мови в неповторній абетці, яка сприяє національній ідентифікації українців, — рутенську абетку. Шевченкознавець, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник, заступник директора з наукової та видавничої діяльності Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України Сергій Гальченко ретроспективно окреслив долю рукописної і малярської спадщини Тараса Шевченка. Кирило Стеценко, голова Правління Київської “Просвіти”, здійснив текстоцентричний аналіз міфо-символіки творчості Тараса Шевченка з позиції втілення в ній абсолютів української нації — Бог, любов, Україна, родина.
«Просвіта» сьогодні · “Тарасове слово об’єднало людей з різних країн і континентів”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Урочиста академія у Здолбунові

З нагоди 205-ї річниці від дня народження Т. Г. Шевченка та 30-річчя Шевченківської естафети “Дорогами поета на Рівненщині” у Здолбунові відбулася урочиста Академія. Вона стартувала 1989 року з ініціативи Рівненської обласної організації НСПУ. Щороку літературно-мистецька акція передається від району до району: Радивилівського, Дубенського, Здолбунівського, Острозького, Гощанського та Корецького, в яких 1846 року перебував Тарас Шевченко. Торік Здолбунівський район отримав естафету від Дубенщини, а вже сьогодні передав сусідньому Острозькому району. На урочистий захід завітали письменники та просвітяни, школярі та молодь, представники влади та громадськість, делегації та творчі аматорські колективи з 6-ти районів – учасників естафети. Урочиста Академія — фінальний захід, який підсумовує всі проведені заходи в районі з ушанування Кобзаря протягом року. Справжній шедевр створили педагоги та учні закладів освіти Здолбунівщини — вишиваний та ілюстрований “Кобзар”, в який увійшли уривки та окремі твори Т. Г. Шевченка, який презентували гостям урочистої Академії “Дорогами поета на Рівненщині”. Діяла літературна сцена за участю письменників Рівненщини, виставки, фотозона — інсталяція з виробами декоративно-ужиткового мистецтва, виставка аматорських витинанок Сніжани Король. Зі сцени звучали слова-вітання від голови НСПУ Михайла Сидоржевського, голови Рівненської організації НСПУ Ірини Баковецької, народного депутата України Олександра Дехтярчука та твори Великого Кобзаря у виконанні голів районних адміністрацій усіх шести районів, які брали участь у акції передачі Шевченківської естафети. Прес-центр Рівненського ОО Товариства “Просвіта”
«Просвіта» сьогодні · “Тарасове слово об’єднало людей з різних країн і континентів”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Щороку над Білою Церквою сходить «Кобзарева зоря»

Тетяна ВИГОВСЬКА 5 березня у центральній бібліотеці міської ЦБС відбувся 30-й за ліком конкурс читців поезії Тараса Шевченка “Кобзарева зоря”. Його популярність виросла настільки, що довелося започаткувати відокремлене дитяче змагання декламаторської майстерності. Конкурс тривав два дні у п’яти номінаціях — дошкільнята та школярі початкових класів, 5— 6 класи, 7—8 класи, старшокласники і студенти. Дітвору оцінювало журі на чолі з Тетяною Виговською, просвітянкою, волонтером, журналістом, головним редактором видавництва “Час Змін Інформ”. Гран-прі серед молодших учасників отримала Катерина Сергієнко. Призерами конкурсу в номінації “Дошкільнята та учні 1—2 класів” стали: І місце — Анна Ліхачова; ІІ місце — Мілана Гордейчик та Влада Яремчук; ІІІ місце — Михайло Довгалюк і Марія Проценко. У віковій категорії “Учні 3—4 класів”: І місце — Анатолій Попелянець; ІІ місце — Євген Гришко і Олександр Федак; ІІІ місце — Ангеліна Кобринець та Катя Мишко. У віковій категорії “Учні 5—6 класів”: І місце — Анастасія Найда; ІІ місце — Марина Григоренко і Олександр Цуцков; ІІІ місце — Лукія Оверченко та Ксенія Недрега. У віковій категорії “Учні 7—8 класів”: І місце — Анастасія Чернух; ІІ місце — Аліна Королевич та Ліза Попроцька; ІІІ місце — Аліна Джима і Юлія Кирута. Майстерність чотирьох десятків конкурсантів-старшокласників і студентів оцінювало журі під головуванням очільника Білоцерківського міськрайонного об’єднання ВУТ “Просвіта” Костянтина Климчука. В його складі були заступник голови Київського обласного осередку Міжнародної організації “Жіноча громада” Меланія Іщук, народний артист України, керівник квартету “Явір” Олесь Харченко, вчителька з Польщі Анна Матисяк, головний спеціаліст відділу культури і туризму БМР Ксенія Жукова та поетеса Тетяна Строкач. Конкурс проводився під гаслом “Тарас Шевченко єднає серця”. Тож поезії Кобзаря, крім української, виконували французькою, польською, болгарською, німецькою і навіть японською мовами. А Наталія Гурська (КЗ КОР “БЦ багатопрофільний НРЦ”), яка має вади слуху, не лише вразила журі декламаторством, а й супроводжувала свій виступ мовою жестів і по праву посіла одне з призових місць. Цікавим було виконання “Заповіту” студентом Білоцерківського аграрного університету з Камеруну Лессомо Алейном. Він прийшов зі своїми співвітчизниками, і коли закінчилася змагальна частина й перед учасниками конкурсу кілька пісень виконав Олесь Харченко, камерунці також продемонстрували свої артистичні таланти. Спів і танці додали конкурсу атмосферності й шарму. А Гран-прі отримала учениця БНВО “Перша Білоцерківська гімназія” Анна Панько, яка перевтілилася в трагічну постать Матері з поеми “Сова”. Призерами конкурсу в номінації “Старшокласники” стали Анна Агалієва, Даніела Ямпольська, Анастасія Павловська, Юрій Бортнік, Наталія Гурська, Ольга Клінкіна, Георгій Осадчий, Анна Хоменко і Святослав Петришин. У номінації “Студенти” не було рівних вихованцю ДНЗ БПТУ ім. Поповича Павлу Пасічнику. Андрій Поліщук, студент того ж закладу, виборов третє місце. Юнацьку команду призерів “розбавила” Євгенія Новіцька, студентка Білоцерківського гуманітарно-педагогічного коледжу. Переможці і призери отримали цінні призи, серед яких були і ексклюзивні “Кобзарі”, видані “Просвітою”, і розкішні щорічники з цитатами Шевченка і репродукціями його картин та офортів, віддрукованих фондом Миколи Томенка “Рідна країна”. Ще довго учасники обмінювалися думками і фотографувалися біля портрета Тараса Шевченка та виставки його книг. І в ці хвилини подумалося, що Тарасове слово об’єднало людей з різних країн і континентів. Тарас Шевченко не забронзовів. Кобзар не переродився в абстрактно-помпезний символ. Його творчість знаходить відгук в українських серцях. У декого уява розгулюється до “квантового стрибка”, але для більшості українців Тарас Шевченко — велет духу, пророк і совість народу. Переможці номінацій — “Учні 5-6 класів” та “Учні 7-8 класів”
Спадщина · “Жалобні урочистості українців у Сагрині за участю Президента України воєвода називає “провокацією”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

За правду і незраджену національну пам’ять — до криміналу? Післяслово до справи про так званий злочин укра) їнського історика з Польщі Григорія Купріяновича

Наприкінці минулого року Окружна прокуратура в польському Замості закрила кримінальне слідство у справі Григорія Купріяновича — відомого в Польщі та за кордоном історика, доктора, голови Українського товариства в Люблині. У розповсюдженому засобами масової інформації офіційному повідомленні прокуратури йшлося про те, що ознак кримінальної дії в цім питанні не виявлено. Втім, тоді, у грудні, було ще рано радіти. Бо могла бути апеляція на таке рішення головного призвідника кількамісячного досудового розгляду — Люблинського воєводи Пшемислава Чарнека. Однак апеляцію не було подано, і рішення прокуратури набрало чинності. Тож нарешті можемо говорити не лише про перемогу здорового глузду, а й про уроки, які мають винести українці по обидва боки Сяну і Бугу з цієї історії. Монумент у пам’ять убитих українців на цвинтарі в Сагрині Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст Фото автора Хмари над українцями Польщі Ця історія громом пронеслася і Польщею, і всім західним світом та упродовж кількох місяців тримала в напрузі чи не все свідоме світове українство. Хмари над українцями Польщі згустилися після події, форматі зміст якої навіть близько не нагадував того, що згодом крайовий представник уряду цієї країни публічно назве “провокацією”, “гуцпою”, “скандалем”. Торік 8 липня у селі Сагринь, що неподалік Холма, відбулися скорботні урочистості з нагоди вшанування пам’яті українців, які загинули тут 10 березня 1944 року від рук відділів Армії Крайової. На заповнений прибулими з близьких і далеких сторін українцями цвинтар у Сагрині приїхав Президент України Петро Порошенко з офіційною делегацією з Києва, Львова та Івано-Франківська. Головним доповідачем на цій церемонії був Григорій Купріянович. Наведу лише дві короткі витинки його виступу: “Ця земля довкола Сагрині — це серце Холмщини, регіону, який так помітно записався в історію українського народу. Не лише тому, що Холм був столицею Галицько-Волинського князівства…, усипальницею руських князів та місцем народження першого голови Української держави Михайла Грушевського. Це регіон, у якому століттями побутувала і розвивалася українська культура і мова, де жили в минулому сотні тисяч синів і дочок українського народу”. “Сьогодні згадуємо події березня 1944 року. У ці воєнні дні, в розпалі польсько-українського протистояння, захисту в Сагрині шукали українські мешканці сусідніх сіл. Саме в ніч з 9 на 10 березня 1944 року, у день особливий в українській національній традиції, атаку на село здійснило об’єднання відділів Армії Крайової... Атака на Сагринь почалася близько четвертої ранку і тривала до десятої, коли село було повністю спаленим. Досі не знаємо точної кількості жертв. Того ж дня формування Армії Крайової провели також атаки на сусідні українські села: Шиховичі, Ласків, Малинці, Метелин, Турковичі, Теребин, Теребинець, Верешин та інші. У результано займалися дві прокурорські установи Польщі — слідча частина Інституту національної пам’яті та Окружна прокуратура в Замості. Загалом у промові Купріяновича, як підрахувала програма комп’ютера, було 1478 слів. Якщо поділити ці слова на близько 150 днів, упродовж яких у різних державних законодавчих інстанціях тривала тяганина, то виходить, що щодня там вивчали по десять сказаних прилюдно істориком слів правди, відшукуючи в них щось, що можна було б, бодай за вуха, притягнути до ознаки криміналу. Ще не було ніяких висновків у тих дошукуваннях, а поважного історика, фактично без пояснень, виводять зі складу Комітету із захисту пам’яті боротьби і мучеництва Інституту національної пам’яті в Люблині. Водночас зі сторінок преси посилюється критика його імені у низці польських ЗМІ. Помітним стало наростання так званої мови ненависті в Інтернеті. В одному зі своїх інтерв’ю Купріянович про це висловився так: “Воєвода спаплюжив мою особу і моє добре ім’я, не чекаючи на рішення суду. Фактично, у публічному просторі він уже домігся “покарання” мене за мою діяльність як лідера української громади. Незалежно від висновті акції польського підпілля ці села були частково або повністю спалені, а їхні українські мешканці вбиті”. Загалом, як зазначалося в оприлюднених ще до цієї події матеріалах, у Сагрині та довколишніх селах тоді було вбито близько 1300 українців. 1478 слів промови — під прокурорським мікроскопом Реакція польської сторони була несподіваною. Уже наступного дня, 9 липня, Люблинський воєвода Пшемислав Чарнек заявляє журналістам на прес-конференції, що Григорій Купріянович у своєму виступі не лише “зневажив польський народ”, а й порушив закон про Інституту національної пам’яті. Як відомо, в ухваленій торік у Польщі новій редакції цього закону, що викликала гостру міжнародну реакцію, за “заперечення злочинів українських націоналістів” передбачено тюремне ув’язнення терміном до трьох років. Жалобні урочистості українців у Сагрині за участю Президента України воєвода називає “провокацією” й подає скаргу на Григорія Купріяновича до прокуратури. Почалася досудова тяганина, що насторожила всіх українців: справою Купріяновича паралель- Фото із сайта tverezo.info Виступ доктора Г. Купріяновича на мітингу в Сагрині ків прокуратури чи рішення суду, медійна кампанія воєводи вже таврувала мене й українську громаду, а це впливає на наше життя”. Пожвавішали явні й приховані недруги України і українців. Чого вартують, скажімо, публікації у відкритій мережі професора Вроцлавського університету Богуслава Пазя. Ось одне з його висловлювань: “Сьогоднішнє толерування владою в Польщі бандеризму за східним кордоном знову стає серйозною загрозою для нашої безпеки, коли в країні проживає 2,5 мільйона українців”. До слова, цей університетський викладач давно не приховує своїх антиукраїнських поглядів і періодично збурює громадськість зловісними сентенціями. Для прикладу, 2015 року він на своїй сторінці у Фейсбуці, в унісон із російською пропагандою так коментував відео, на якому донецькі сепаратисти знущаються над захопленими в полон українськими вояками: “Бандерівське стерво отримало доброго прочухана, аж приємно. Як тут не любити руських…”. “Провина” історика в тому, що писав і говорив правду У лютому 1998 року в канадському Вінніпезі відбувся Міжнародний симпозіум з нагоди 25- ліття упокоєння Івана Огієнка (митрополита Іларіона) та 80-ліття очолюваної ним упродовж тривалого часу Української православної церкви в Канаді. Головними доповідачами на поважний науково-просвітницький захід організатори запросили двох дослідників із Європи: автора цих рядків та молодого на той час викладача Університету Марії Складовської-Кюрі в Люблині історика Григорія Купріяновича. Відтоді не без захоплення стежу за публікаціями цього вченого, оскільки низка їх присвячена дослідженню життя і творчості героя моїх книг митрополита Іларіона на теренах Польщі. На цю тему він має десятки статей і виступів. Базуються вони зазвичай на малодоступних для українських дослідників архівних документах. Огієнківська послідовність, наполегливість, сміливість вивела його на дослідження й іншої теми, яка на теренах Польщі з офіційної точки зору вважалася наперед невдячною, а то й ризикованою — доля українців Польщі, кривди влади православному населенню. Результатом кількарічних архівних пошуків стала унікальна книга-альбом Г. Купріяновича “Акція руйнування православних церков 1938 року на Холмщині і Південному Підляшші”. Книга вийшла польською і українською мовами і стала чи не першим виданням в історіографії про цю замовчувану донедавна подію. Непростим сторінкам історії українців Польщі присвячені й інші його книги, де він виступає і автором, і упорядником: “А Турковичами живе вся земля Холмська наша…: Православна традиція Туркович”, “Михайло Грушевський та його Мала Батьківщина — Холмщина у XIX-XX століттях”, “Кліщелі, Підляшшя, Україна”. Ці книги також вийшли двома мовами — українською і польською. Переконливим адвокатом свого послідовника міг би виступити сам Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Адже саме цей діяч першим говорив у своїх численних текстах про непросту сторінку польсько-українських відносин на Холмщині у період 1939— 1944 років. Доктор Купріянович — багаторічний голова Українського Товариства, що діє в Польщі, відомого своїми численними акціями на захист українських пам’яток сакральної культури на теренах Холмщини і Підляшшя, збереження української ідентичності і культури та повернення землякам історичної правди. Тепер стає зрозуміло, чому йому не знайшлося місця на історичному факультеті Люблинського університету (не продовжили черговий строковий контракт), чому виключили з праці у відповідній комісії Інституту національної пам’яті. Атаки з боку найвищого представника уряду Польщі украї, паплюження імені у деяких польських ЗМІ, кількамісячні переживання за долю сім’ї (має три доньки) і за своє майбутнє в час досудового слідства у справі не похитнули безкомпромісну позицію цієї особистості. В одному з інтерв’ю варшавській газеті “Наше Слово” на запитання про його ставлення до цієї надуманої ворогами українства справи він відповів словами Тараса Шевченка: “Ми просто йшли… У нас нема зерна неправди за собою…”. В іншому інтерв’ю історик твердо наголошує: “Вважаю, що моїм основним аргументом перед прокурором та — якщо відбудеться судовий процес — у суді має бути моя промова, виголошена у Сагрині 8 липня 2018 року. Хто вміє, нехай вкаже, де там неправда, у якому місці я скоїв злочини, в котрих звинувачує мене люблинський воєвода”. Вчинок і позиція, варта наслідування сучасними українцями в Україні. Українці Польщі і світу єднаються Так звана справа Купріяновича підтвердила давню істину про
Спадщина · “Кожен із нас має відстоювати свою національну, людську і професійну гідність за будь-яких обставин”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

те, що українці здатні об’єднатися й відкинути дрібні та несуттєві розбіжності між собою в моменти, коли перед ними постає реальна загроза. Таке усвідомлення виявили і лідери української громади в Польщі та численні її члени. У Фейсбуці швидко з’являється сторінка “Підтримуємо Григорія Купріяновича — Wspieramy Grze- gogza Kuprianowicza”. Портрет його із написом “Купріянович — один із нас” активно поширюється мережею, мандрує шпальтами багатьох різномовних газет світу. Чітку й однозначну позицію з підтримки історика заявила редакція найстарішої українськомовної газети в Польщі “Наше Слово”. Тут уперше було вміщено повний текст промови доктора Купріяновича в Сагрині. А далі, фактично щономера, часопис давав своїм читачам усебічну інформацію про перебіг подій. Притому — в різножанрових матеріалах: від інформації, інтерв’ю до аналітичних статей. Показово: в той час, коли прокуратура Замостя вже дала повний хід розгляду заяви воєводи Люблина проти Купріяновича, редакція за кілька днів друкує базовану на архівних матеріалах та спогадах очевидців ще одну правдиву аналітичну статтю Г. Купріяновича на цілу шпальту з промовистою назвою “Удар по християнських храмах у християнській країні: Холмщина і Південне Підляшшя 1938 року” . Не був осторонь і щорічний “Український Альманах” (орган Об’єднання українців у Польщі). Черговий його випуск, що вийшов у світ на початку 2019 року, містить низку об’єктивних і сміливих, як на нинішню ситуацію, публікацій довкола справи Купріяновича. Постійною ця тема була на шпальтах нової газети для українців у Польщі — “Наш Вибір”. Без зволікань заявила про себе організована українська спільнота і в Західній Європі, і в Америці. Із гострою заявою виступив Світовий Конгрес українців. За повідомленнями преси, вживалися заходи, аби донести суть цієї справи до Конгресу США, організувати там зустріч з українським істориком Польщі. З подібними заявами виступили українські спільноти Португалії, Естонії, Греції. А що історична Батьківщина? Було б неправильно стверджувати, що в перебігу резонансної справи проти українця Люблина, а якщо ширше, — проти наших однокровних братів у Польщі — Україна стояла осторонь. Пошлюся на висловлювання міністра закордонних справ України Павла Клімкіна. Ось коротка цитата: “Провиною” Г. Купріяновича, наскільки я розумію, стало те, що він “мав сміливість” сказати, хто був жертвою, а хто здійснив злочин, тобто ще раз озвучив давно відомі факти, які досі нікому навіть на думку не спадало заперечувати”. Щоправда, це висловлювання не прозвучало як офіційна думка Міністерства закордонних справ і не поширювалося відповідними каналами, а було оприлюднене на особистій сторінці міністра Клімкіна у Фейсбуці. До того ж, більше ніж через місяць після того, як доктора Купріяновича польські борці з “українським бандеризмом” уже послали на чергове коло моральних і фізичних випробувань. Справедливості ради варто згадати, що заступник глави МЗС Василь Бондар зустрічався з послом Польщі в Україні Яном Пєклом. За словами заступника міністра, він закликав польську сторону “припинити переслідування історика Григорія Купріяновича, голову Українського товариства в Люблині”. Отож ідеться чи не про єдину публічну, хоча й запізнілу, реакцію центральної виконавчої влади. Щодо крайової влади, то тут небайдужість проявили лише дві обласні державні адміністрації — Львівська та Тернопільська. Там прийняли звернення до нашого МЗС. Було то 30 серпня і 7 вересня. Публічної реакції Києва на те, як видно, не було. 7 вересня Григорія Купріяновича запросив відвідати Львів голова тамтешньої ОДА Олег Синютка. Звісно, досліднику приємно було почути в місті Лева таку заяву: “Українська громада в Люблині і особисто Г. Купріянович завжди мають відчувати, що Українська держава стоїть на захисті українців у всьому світі”. Інше питання, наскільки така словесна риторика відповідає реаліям. Втім, цю думку варто підсилити такою деталлю. Безумовно, що так звана провокація українців у Сагрині торік 8 липня була викликана офіційним українським чинником. Купріянович постраждав за виступ на заході, який проводився з відома офіційного Києва, за безпосередньої участі першої особи Української держави. Навіть за протоколом, у такій ситуації, коли всіх собак за той захід польські офіційні чиновники вирішили повісити на одного доповідача, громадянина Польщі, Київ не мав морального права віддавати його на поталу. Якщо не президент, то його адміністрація, гуманітарний прем’єр-міністр — хтось із них мав би подати голос від імені всієї України на захист мудрого й сміливого зарубіжного українця. І не через сторінки Твіттер чи Фейсбук. Ще сумнішим є це питання в українському національному інформаційному просторі. “Справа Купріяновича”, трагедія Сагрині в той чи той спосіб висвітлювалася на небагатьох мережевих платформах. Зосібно на офіційному сайті Українського інституту національної пам’яті, міжнародному порталі “Європейська правда”, кількох сайтах Волині та Галичини. Із центральних газет не були байдужим хіба що “День” та “Слово Просвіти”. Для низки інших всеукраїнських газет, інформаційних агентств, не кажучи вже про більшість центральних телевізійних каналів, така тема виявилася другорядною. Або, як це часто доводиться чути від керівників ЗМІ останнім часом, — “неформат”. Тривожні тенденції Усі, хто добре ознайомлений із сучасним польським політикумом, розуміє, що наступ воєводи Чарнека був спрямований не стільки проти Григорія Купріяновича. Проблему слід розглядати ширше. Виглядає на те, що компрометація особи авторитетного в громаді Голови Українського товариства в Люблині мала на меті створити в польському суспільстві відповідну атмосферу довкола українців. Частина місцевого українського населення після так званої “пацифікації” 30-х років та післявоєнної операції “Вісла” стала боятися відкрито проявляти не лише свої національні, а й релігійні почуття, уникати активної участі в житті українських культурологічних осередків. Тепер же, після ухвалення нової редакції так званого антибандерівського закону, охочих відкрито називати себе українцем чи прилюдно гордитися цим поменшає. Натомість охочих позбиткуватися з українців — і заробітчан, і автохтонів, народжених українцями на землях своїх пращурів, побільшало. Публічною поведінкою і реальними діями проти інтересів українського населення Польщі Люблинського воєводи, який є членом уряду, багато поляків, особливо молодшого покоління, отримали своєрідне посилання. Суть його зводиться до того, що національно свідомі українці в Польщі, мовляв, роблять щось не так, щось протизаконне. Отож їх можна зневажати, ігнорувати, публічно лаяти, звинувачувати в пропаганді бандеризму. Благо, для цього й поправку до закону прийняли. Останнім часом у польській та зарубіжній пресі побільшало повідомлень про дискримінацію українців у Польщі. Йдеться не лише про так званих сезонних заробітчан із нашої поки що нещасливої країни, а й тих, хто приїздить туди в ділових справах. Зверну увагу на висновок журналіста порталу PROstir.pl Ігоря Ісаєва, який упродовж кількох років збирає та аналізує інформацію про часті випадки побиття українців. Ось один із його висновків: “Це не поодинокі ситуації, а тенденція, проти якої повинен боротися весь державний механізм (органи публічної адміністрації, прокуратури, суди, уряд). Тим часом у Польщі дедалі більше цих коліщаток — ненависть підгодовують, а не зупиняють”. У тому, що названа вище тенденція стала проглядатися останнім часом чіткіше, пересвідчився і автор цих рядків, перебуваючи нещодавно в науковому відрядженні у східній частині Польщі. У тамтешніх архівах та бібліотеках збирав матеріал до своєї нової книги про історію українськопольських відносин та українську книгу і пресу на цих теренах. Як у бібліотеці Сяніку зневажили журналіста з Києва Неприємно історія трапилася в Сяніку. І не десь на базарі, на вокзалі чи в кафе, а в міській публічній бібліотеці. Туди зайшов із наміром переглянути в читальному залі, де зазвичай встановлені комп’ютери для загального користування, новини в Інтернеті та передати до редакції в Києві електронною поштою щойно написаний матеріал. Представився, що з України, показав працівниці бібліотеки Посвідчення члена Національної спілки журналістів України і коротко виклав суть справи. У відповідь почув, що зробити цього не маю права, оскільки не є читачем бібліотеки. Далі пояснила: щоб отримати доступ до комп’ютера, треба мати пластикову картку читача. Для цього мав заповнити низку паперів і дочекатися дозволу директора. Оскільки прийшов до бібліотеки в суботу, то такий дозвіл міг би отримати лише в понеділок. Та ятого ж дня увечері мав виїздити вже до Перемишля. На моє чемне прохання потелефонувати панові директорові й повідомити йому, що в Сяніку журналіст із України просить елементарного — скористатися Інтернетом, відповіла, що робити цього не буде. Назвати своє прізвище навідріз відмовилася. Розмовляла зі мною пані бібліотекарка вкрай неввічливо. Звісно, захотів пересвідчитися, чи така нечемність до українця властива окремо взятій бібліотекарці провінційного польського містечка, чи тут теж маємо справу з тенденцією. По поверненні до Києва написав офіційне звернення на кілька адрес: уряду міста Сянік, міністерству культури Польщі, посольству Польщі в Києві, до редакцій польських газет — “Ga- zeta Wyborcza” Rzeszуw” в Жешуві та “Наше Слово” у Варшаві. Як і слід було очікувати, польські урядові чиновники таке звернення зігнорували. Крайова “Gazeta Wyborcza”, що друкується в Жешуві, подала виклад проблеми у властивій для європейської журналістики манері: кореспонденцією Катажини Казанецької було означено позицію обох сторін — коротко і без коментарів. Другій стороні, а саме бібліотекарці, була надана можливість дати своє пояснення. Звісно, що та переконливо “перевела стрілки” на “невдячного українця”. Найцікавіше було читати замітки польських читачів на сайті газети як відгук на таку публікацію. Вони нагадують висловлювання згадуваного професора з Вроцлава пана Пазя на кшталт: ну й правильно вчинила бібліотекарка із Сяніка, нехай українські “денникарі” сидять удома, не вештаються польськими закладами, а коли вже зайшли туди, то не сміють “качати права”. Направду випадок у Сяніку дикунський. Про таке тверджу не випадково, адже маю з чим порівняти. За час численних наукових і журналістських поїздок країнами Західної Європи чи Америки, відвідуючи тамтешні публічні бібліотеки, приємно вражався, як там старалися оперативно і ввічливо посприяти в пошуку потрібної інформації. Скажімо, в бібліотеці Женевського університету лиш показав свій закордонний паспорт і попросив допомогти з’ясувати, скільки і яких книг Івана Огієнка (митрополита Іларіона) є у фондах цієї бібліотеки. Мені як далекому гостеві запропонували безкоштовно скопіювати потрібні матеріали. А ось фрагмент із мого інтерв’ю кореспонденту американської газети “Sower” у числі від 25 травня 2014 року про враження від наукового стажування в Стемфорді: “Ніхто в мене не запитав про паспорт чи якісь інші дозвільні документи. Коли довідалася, що я з України і хочу переглянути тривожні новини звідти (тоді в Україні наростала Революція Гідності. — М. Т.), щиро поспівчувала і побажала українцям вистояти: “Америка з Вами!”. Не чекав такого від нібито прагматичних і холодних американців”. Ще наголошу на одній важливій деталі. При вході до бібліотеки, в якій українському журналісту відмовили в доступі до Інтернету, стоїть пам’ятник великому тутешньому просвітнику “Григорію із Сяніка” (за даними дослідників — українця за походженням), який прославив Польщу своєю мудрістю та просвітительською діяльністю ще за доби Відродження… *** Насамкінець — про два найголовніші уроки зі “справи Купріяновича”. Урок перший У країні, яка за статусом члена ЄС толерує європейські цінності, не може бути засуджений учений, який пише і говорить правду; який публічно користується правом українців на власне бачення історії; який не зневажив, не забув національну пам’ять свого роду і сотень тисяч своїх земляків, що народилися і мешкають поза межами своєї історичної Батьківщини. Урок другий Кожен із нас має відстоювати свою національну, людську і професійну гідність за будь-яких обставин. Зокрема й за кордоном. Якщо впевнений, що чиниш мудро і зважено, у правовому полі. Заради правди й істини. Київ—Варшава—Люблин— Холм—Сянік—Перемишль—Київ Від редакції: Коли цей матеріал уже було підготовлено до друку, стало відомо, що Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка) в Києві та науково-видавничий центр “Наша культура і наука” висунули кандидатуру Григорія Купріяновича на здобуття Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка за 2018 рік. Наречення лауреатом цієї престижної премії відомого за кордоном і в Україні історика, громадського діяча, голови Українського Товариства у Люблині матиме позитивний міжнародний розголос. Про премію та її лауреатів знатиме світова спільнота. А Україна пишатиметься достойником, якого по праву можна вважати гідним послідовником справи Великого Українця Івана Огієнка. Григорій Купріянович (у центрі) та Микола Тимошик (поруч із ним) з активістами Українського товариства в Люблині. Квітень 2018
Гаряча тема · “Ситуація зараз значно гірша, ніж на момент підписання меморандуму”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Удар по Києву і Володимирській гірці

Михайло ДЕГТЯРЬОВ, мистецтвознавець Проект цієї масштабної і дорогої новобудови (понад 200 млн грн) — велосипедно-пішохідного моста через Володимирський узвіз, який повинен буде об’єднати літописні схили Володимирської гірки з територією парку “Хрещатий” — неодноразово публікувався, і будівельні роботи, на жаль, справді розпочалися. Але як таке могло статися? Як міг бути затверджений такий абсурдний для цієї місцевості проект? Адже Володимирська гірка — це історичний ландшафт, що охороняється, складова частина території Державного історико-архітектурного заповідника “Стародавній Київ”, де заборонені будь-які будівельні заходи, що можуть завдати збитку естетичному сприйняттю історичного середовища, яке складалося тут упродовж століть, тим більше, погрожувати її фізичному збереженню! Свого часу творці прекрасного пам’ятника св. рівноапостольному князеві Володимиру доклали чимало зусиль для благоустрою гори, аби вона мала вигляд величного п’єдесталу під його монументом. Тоді, в середині ХІХ століття, на засоби, виділені з міського бюджету, тут провели трудомісткі й дуже складні дренажні роботи для запобігання зсувним процесам. Немає сумніву, що для велосипедистів у місті можна підшукати і виділити безліч інших, більш відповідних, просторих територій. Було б бажання! Але, мабуть, ініціатори новобудови, “вибиваючи” на неї бюджетні кошти, керувалися зовсім не громадськими інтересами, а банальним егоїстичним бажанням “під шумок” перекласти частину коштів у власну кишеню. Не беруся стверджувати, що ініціатива цього заходу належить безпосередньо самому меру Києва. Але яке ж його оточення? Які його фахівці з питань архітектури і містобудування зараз у зв’язці з ним, і, можливо, істотно впливають на його думку? Передусім вражає фігура самого автора проекту — архітектора Андрія Миргородського, відомого тим, що в його руках чомусь виявлялися і виявляються найграндіозніші і водночас дуже скандальні будівельні об’єкти останнього часу. Наприклад, багатостраждальна будівля Гостинного двору, розташованого в центрі Подільського заповідника “Стародавній Київ” на Контрактовій площі. Двоповерхову будівлю у формах високого класицизму реставратори відтворили за історичними кресленнями в 1980-х роках, а при злочинній владі Януковича за проектом А. Миргородського була зроблена протиправна реконструкція будівлі: над нею добудували третій поверх і засклили двоярусну аркадугалерею. І ось із 2012 року вона перебуває в жахливому напівзруйнованому стані. Проект реконструкції Поштової площі того ж часу теж належить п. Миргородському, і ми бачимо, скільки невирішених проблем досі тут залишається. А. Миргородський брав участь також у проектуванні вертолітного майданчика для президента-утікача (на придніпровському схилі, поряд із Маріїнським палацом). Для будівництва цього об’єкта тоді із зони історичного ландшафту, що охороняється, протиправно була виділена ділянка з вирубуванням дерев і облаштуванням під’їздів для автотранспорту. Порушивши композиційну симетрію палацової будівлі, цей величезний об’єкт, що врізався в схил гори, може незабаром стати причиною серйозних зсувних процесів, загрозою збереження палацу — чудового пам’ятника архітектури, на реставрацію якого були витрачені величезні кошти. Відома участь Миргородського у розробці проекту реконструкції Десятинної церкви і спорудження величезного храму з хрещальнею на березі Дніпра на території парку ім. В. М. Примакова (для задоволення потреб духовенства Московського патріархату). Обидва проекти не були реалізовані і, думаю, добре, що парк залишається в користуванні міської громади. Феномен творчості архітектора та його масштаби стануть зрозумілими, якщо згадати ту обставину, що у минулому А. Миргородський був заступником одіозного головного архітектора Києва Сергія Бабушкіна, який спотворив історичний центр нашого міста безцеремонним вкорінюванням у його історичну забудову безликих та незугарних “небошкрябів”. Тож можна припустити, що саме у свого колишнього шефа-“герострата”, який приїхав до нас звідкись із Росії, він і почерпнув зневажливе та варварське ставлення до нашої національної культурної спадщини. Назву ще одну, здавалося б, ключову постать із команди мера В. Кличка — головного архітектора Києва О. Свистунова, також виходця з творчої майстерні С. Бабушкіна. Ще до призначення на відповідальну посаду О. Свистунов відзначився створенням такого “шедевра”, як будівля готелю “Інтерконтиненталь” — об’єкта, що вкоренився в охоронну зону пам’ятника зі списку ЮНЕСКО — заповідника “Софія Київська”. Він своїми габаритами і висотою, по суті, розчавив історичне довкілля, зокрема і комплекс Михайлівського Золотоверхого монастиря, що по сусідству. Своє незнання (чи небажання визнавати) положень вітчизняного містобудівного законодавства цей архітектор, на жаль, демонструє, перебуваючи на нинішній відповідальній посаді. Досить згадати його ставлення до скандального будівництва так званого “Чорного театру” на Андріївському узвозі, коли було зібрано 10 тисяч протестних заяв від киян, достатніх для того, щоб зупинити незаконне будівництво на старовинній вулиці. Адже Андріївський узвіз має статус “комплексного пам’ятника містобудування”, де нова забудова дозволена лише у виняткових випадках, десь на пустирях, але має бути такою, яка не порушує ауру старовини ні за габаритами, ні за стилістикою, ні за висотою (не вище 12-ти метрів) тощо. Мимоволі виникає тривожне питання: чи не “просвистить” О. Свистунов таким чином усю нашу культурну спадщину за період перебування на посаді? Відомо, що фахівці ЮНЕСКО неодноразово зверталися до уряду України з пропозицією надати статус охоронної території також центральній частині Києва з його унікальним придніпровським ландшафтом. Проте столичним чиновникамкорупціонерам, згуртованим круговою порукою і зацікавленим в антизаконній забудові міста, вдавалося ховати ці письмові петиції від громадськості “під сукном”, а в ЗМІ потрапляли їхні невиразні відгомони. Масштаби гуманітарної катастрофи, яку несе Києву його сучасна забудова, особливо вражають, якщо дивитися з лівого берега Дніпра на панораму Києво-Печерської Лаври. До її дзвіниці — висотної домінанти усього гармонійного архітектурного ансамблю — вже мало не впритул з усіх боків наблизилися велетенські жахливі сучасні споруди примітивних геометричних форм, що позбавили монументальності увесь ансамбль, який раніше, завдяки пірамідальному вигляду його храмів, був природним продовженням пагорбів нерукотворної краси. Буквально якийсь армагедон настав зараз для легендарних київських пагорбів.Через серйозні гідрогеологічні проблеми, що виникають, посилився незворотний процес руйнування лаврського печерного комплексу. Патріотам Києва треба докласти максимум зусиль, щоб спробувати врятувати красу і відстояти недоторканість тих окремих, що збереглися, типово київських локацій. Судячи з проекту веломосту, його конструкція, спускаючись до підніжжя гори, робить якийсь дивний зигзаг над архітектурним комплексом, що має статус пам’ятника на честь Хрещення Русі (а також Магдебурзького права) — колони тосканського ордена на арочній основі й монументальних кам’яних сходах, що підводять до колони з гори. Білосніжна колона на зеленому тлі придніпровського схилу, встановлена в легендарному місці хрещення киян ще на початку ХІХ століття, як і сама Володимирська гірка, увінчана пам’ятником св. Володимиру, утворили єдиний неповторний ансамбль. Ця вакханалія в “колисці християнства” Київської Русі є наругою над нашими святинями і дуже нагадує часи неуцтва, що панували в країні ідеології вульгарного матеріалізму. Але, на щастя, встояв тоді на березі Дніпра св. Володимир з хрестом! 2018 рік за ініціативою міжнародної організації “Європа-ностра” був названий роком захисту культурної спадщини. На жаль, Україна цю ініціативу проігнорувала, попри неодноразові запевнення і заяви, що декларує керівництво нашої країни про готовність на рівних вступити в сім’ю європейських цивілізованих країн. Більше того, саме 2018 року був затверджений і опублікований проект новобудови на Володимирській гірці, що шокував освічену київську публіку. І не випадково мер міста В. Кличко, не бажаючи брати усю відповідальність за подальший розвиток подій на себе, вирішив підстрахуватися підтримкою фахівців Управління охорони культурної спадщини Києва — організації, що підпорядкована самому п. Кличку. Унаслідок ситуації, що виникла у травні 2018 року, сам мер міста не полінувався персонально приїхати на вулицю Спаську, 12 і, ясна річ, отримав загальний “одобрямс”. Якщо не рахувати боязкі виступи двох цивільних активістів, яких періодично запрошують на засідання Консультативної ради, то не інакше як показовістю плюралізму думок цей випадок не назвеш. У минулі роки, будучи науковим співробітником заповідника “Древній Київ”, Управління, що входить у його структуру, я і сам був членом ради, назва якої раніше, до мерства п. Кличка, звучала відповідальніше — Науково-методична рада. Тоді, пам’ятаю, були випадки ефективного впливу Ради на деякі містобудівні процеси. Можна згадати, як починала втілюватися державна програма “Відтворення видатних пам’яток історії та культури України” 1999 року. У зв’язку з усебічною підтримкою цієї програми з боку фахівців Ради, Києву повернули з небуття в достовірних історичних формах такі чудові храми, як церква Успіння Богородиці Пирогощі, церква Різдва Христового (Шевченківська), Михайлівський Золотоверхий собор та ін. (зруйновані у 1930-х руками більшовиків), а також Успенський собор Києво- Печерської Лаври (підірваний у роки ІІ Світової війни). Ілюстрацією абсолютної нерозважності, повної безвиході справи тих, хто щиро переживає за долю національних культурних цінностей і наполегливо намагається що-небудь зробити для їхнього збереження, може послужити історія прийняття особливого Меморандуму незабаром після Революції Гідності (9 квітня 2014 року). Меморандум був погоджений, з одного боку, представниками обуреної громадськості, з іншого, — архітектурною владою Києва. Чиновники від архітектури тоді визнали грубі помилки, які вони допускали у своїй роботі нібито “під тиском злочинного режиму президента Януковича” мало не по 50-ти об’єктах архітектури і містобудування і пообіцяли за можливості їх виправити (аж до зносу споруд, пониження поверховості і т. ін.). Проте до сьогодні абсолютно нічого з обіцяного не зроблено. Однією з таких невиконаних обіцянок виявився намір розібрати верхні поверхи “хмарочосів”, що оточують архітектурний ансамбль Києво-Печерської Лаври. Судячи з інтенсивної масштабної варварської забудови історичного центру Києва, ситуація зараз значно гірша, ніж на момент підписання меморандуму. Парадоксальність того, що відбувається зараз у “золотоверхому” Києві , полягає ще і в тому, що п. Кличко є головою асоціації міст України, а столиця країни завжди була прикладом наслідування для інших історичних центрів. Час відродження духовності на зміну неуцтву, упевнений, все одно настане. І може бути вже скоро, після виборів, при новій політичній еліті, коли у справді правовій державі запрацює конституція, і, згідно з її 66-ю статтею, будуть відтворені бездарно загублені, по-варварськи знищені об’єкти національної культурної спадщини. Тоді знову “воскресне” Володимирська гірка в її неповторному і прекрасному вигляді!
Від першої особи · “Основною причиною втрати Україною державності за всіх часів були внутрішні чвари, конфлікти і перевороти”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Українська державність у контексті української революції: проекція на сучасні процеси і тенденції

Іван ЧИЖ, м. Київ Десь така ж неймовірної ваги обставина, з поправкою, звісно, на історичне тло столітньої ретроспективи, рухала Головою Генерального секретаріату УНР Володимиром Винниченком і Генеральним секретарем з міжнаціональних справ Олександром Шульгіним, коли вони підписували “Законопроект про створення генерального секретарства міжнародних справ”. І та обставина, що першому міністру закордонних справ УНР Олександру Шульгіну було лише 28 років, а його наступникам не набагато більше (Всеволоду Голубовичу — 32, Миколі Любинському (до речі, студентові) — 26) свідчила не лише про брак досвідчених кадрів в українському революційному державотворенні, а й про певний символізм: молоду державу творили і захищали (свідчення тому — герої Крут) молоді. Можливо, найбільша заслуга першопрохідців-державників у тому, що в колишній Малоросії, окрайцю імперії, вони утверджували Україну. І саме з’ява дипломатичної служби, розгортання її закордонних місій (остання з них після поразки Української революції була закрита в Угорщині 1924 року), визнання низкою країн самостійної України як держави і було важливим державотворчим чинником. Одначе реальний перебіг подій 1917— 1920 років в Україні, як аргументовано доводить І. М. Дзюба в книжці “Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна” [1, c. 32—33] “не вкладається в майже узвичаєну нині, але спрощену модель окупації України російськими більшовицькими військами… Червона армія відігравала вирішальну роль у поваленні УНР, але й протиборства політичних силу самій Україні та й наявності певного ґрунту для місцевого більшовизму — як у соціальній структурі суспільства, так і в ідеології та психології революціонерства — не можна заперечувати…”. В. Винниченко пояснював поразку УНР не в останню чергу її невдалою соціальною політикою і свідчив, що українській владі довелося тікати від українських-таки селян [1, c.33]. Основною причиною втрати Україною державності за всіх часів були внутрішні чвари, конфлікти і перевороти, котрі ослаблювали її настільки, що вона ставала легкою здобиччю. І ніякі опори на зовнішні чинники (Скоропадський — на німців, Петлюра — на поляків) не могли врятувати молоду державу, надто ж з огляду на зовнішню агресію російського шовінізму, — неважливо, білого чи червоного. Яскрава ілюстрація цього — доба гетьманщини від часів Богдана Хмельницького. Коли козацька держава була сильною, опиралася не тільки на власне козацтво, а й на селянство загалом, переможною визвольною боротьбою вона здобула визнання і домоглася державотворчого успіху у Зборівському договорі з Польщею (8 серпня 1649 р.) Тоді ж Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства королівство польське офіційно визнало за Україною як державою; розміщення польських військ було заборонено; державні посади обіймали православні; реєстрове козацтво мало налічувати 40 тис.; було здійснено амністію. Проте вже за два роки, після сумнозвісної битви під Берестечком, укладений з Польщею новий, Білоцерківський, договір (18 вересня 1651 року) залишив за Україною лише Київське воєводство, повернув на інші території польську адміністрацію та шляхту, дозволяв мати лише 20 тис. реєстру і, що дуже важливо, забороняв зносини з іншими державами. Фактично це означало втрату суб’єктності держави. Наступний договір з Росією (Переяслав, 8 січня 1654 р.), вочевидь, був вимушеним кроком гетьмана Богдана Хмельницького перед загрозою тотальної катастрофи. Він, усвідомлюючи слабкість України як держави перед зміцнілою польською військово-державною потугою, пішов на це заради збереження державності. Максимально можливий у тих умовах інтерес України був прописаний у Березневих статтях (14 березня 1654 р.). Зокрема, щодо виборів гетьмана і старшини на раді; розширення військового козацького реєстру до 60 тисяч; створення і функціонування самостійної адміністрації і суду; збирання старшиною податків для царської казни та відповідна платня старшині; спільна з Росією війна проти Польщі. А щодо дипломатичних зносин, то вони заборонялися лише із султаном і королем. Як бачимо, і тут державна суб’єктність була урізана, хоча й дещо зміцнювала Україну, особливо порівняно з втратністю, зафіксованою у Білоцерківській угоді. По смерті Богдана Хмельницького перестала, по суті, існувати й сама Українська держава. Наступні гетьмани діяли ситуативно, шукаючи опори не у власному народі, а у тих іноземцях-інородцях, хто видавався їм надійнішим захистом. Бо інакше чому не постала більше Україна як держава аж до 1917—1920-х років?.. І. Виговський знову подався до короля, виторгувавши у нього через Гадяцький трактат (6 вересня 1658 р.) “Велике князівство Руське” із трьох воєводств. Юрій Хмельницький Переяславськими статтями (17 жовтня 1659 р.) фактично перекреслив усі здобутки свого батька, повністю підкоривши Україну Москві, включно із забороною вести зовнішню політику без дозволу царя; тільки за царським наказом козаки зобов’язані були вирушати у похід. Навіть українська церква підпорядковувалася московському патріархатові (ось як далеко корінням сягає проблема, яку аж нині долає українське православ’я!) Мине неповний рік, і Ю. Хмельницький підписує з Польщею Слободищенський трактат (7 жовтня 1660 р.), за яким гетьманщина розривала стосунки з московським царем на основі Гадяцького трактату І. Виговського, але вже на правах лише обмеженої автономії (без заявленого Великого князівства Руського) та, по суті, мала посилати козацтво на війну за інтереси Польщі. А далі — ще гірше. Московські статті (1665, вересень), підписані І. Брюховецьким, підпорядовували українські землі владі московського царя, українська церква підпорядковувалася московському патріархатові, дипломатичні зносини гетьманському урядові заборонялися, царські воєводи збирали податки з українського населення тощо. Глухівські статті (березень 1669 р.) з Москвою Д. Многогрішного дещо послаблювали попередню кабалу, але залишали Україну залежною від Москви. Конотопські статті (червень 1672 р.) І. Самойловича, як і Коломацькі статті (25 липня 1687 р.), скріплені І. Мазепою, тільки посилювали залежність від Москви. В усіх випадках зовнішні дипломатичні зносини гетьманській обмеженій владі заборонялися. Україно-шведський договір, на який пішов Іван Мазепа (29—30 жовтня 1708 р.) був реальною спробою утвердити державну незалежність України. На жаль, поразка у Полтавській битві поховала ці сподівання аж до Лютневої революції 1917 року в Петербурзі та Української революції 1917—1921 рр. Цей стислий екскурс у віднесені в часі історичні події потрібен для чіткого усвідомлення загроз Українській державності. Хіба б могла трапитися анексія Криму, війна на Донбасі, коли б не помилка України, зафіксована у Будапештському меморандумі?.. Покладаючись на так звані “гарантії”, Україна виявилася ошуканою, пограбованою одним із тих самих “гарантів” та отримала військову агресію. А так званий “Північний потік-2” — це вже як вишенька на тортику на поминках зруйнованих ілюзій… Треба сказати, повертаючись до історії розвитку пореволюційної України, що паростки самостійної держави, закладені її фундаторами, проступали і в логіці поведінки деяких видатних більшовицьких діячів, які здійснювали владу в Україні Радянській періоду 20-х років. Ідеться насамперед про головного ідеолога українізації Миколу Скрипника, у котрого, на думку Івана Дзюби [1, c.37—45], озивалися сильні українські симпатії, а конкретна робота з українізації відкривала очі на всю глибину національної проблематики і “перевертала душу”. “Не останню роль у проведенні українізації, — стверджує І. М. Дзюба, — відігравали вихідці з українських (національних) лівих партій — боротьбистів, укапістів. Крен … у бік компромісу з більшовиками не був зрадою національних інтересів, як це їм часто закидалося і закидається, — якраз навпаки, це була спроба гарантувати, бодай почасти, національні інтереси і в тій внутрішній і міжнародній обстановці, що реально складалася. Це була спроба внести виразну українську складову в комуністичний рух, з яким тоді в революційних колах пов’язувалося майбутнє людства”. Треба було мати неабияку мужність, аби з такою упертістю і наполегливістю у тих умовах буквально “пробивати” ідею “коренізації”, українізації, як це робив М. Скрипник. Ця титанічна робота прикривалася догматичною тезою, виголошеною 1923 р. на нараді в ЦК РКП(б): “Для того, щоб зрозуміти українське селянство, ми мусимо підійти до пролетаріату і сказати: “Передові загони робітничої кляси, навчіться української мови для того, щоб вести українське селянство до соціалізму”. Для самого Скрипника, як і для О. Шумського, В. Еллана-Блакитного “це було партійно-кон’юнктурне прикриття далекосяжних планів будівництва соціалістичної України таки як модерної держави з повноцінною культурою і забезпеченою національною мовою” [1, c. 38—39]. М. Скрипник ще в часи громадянської війни різко виступає проти виділення так званої Донецько-Криворізької республіки та публікує 1920 р. статтю “Донбас і Україна”, умотивовуючи українізацію. Для українського більшовика Миколи Скрипника, як і для державників УНР та ЗУНР, взагалі не стояло питання цілісності, Соборності України. Інакше й не могло бути для справжніх українців. Їх помирила історія… І віддала їм належне. Трагедія штучного Голодомору 1932— 1933 років, виразний акцент на якому поставив Іван Дзюба у згадуваній книжці, ідеологічно-диявольським замислом шуганула до України з-за кремлівських двоголовоорлих веж, проте могильним мороком накрила українські села діяннями доморощених “активістів”-убивць. Десь аж із самісінького генетичного коду відчуваю відразу до слова “активіст”, бо саме такі “землячкиативісти” позбавили життя більше трьох сотень односельців у моїх рідних Пишках та сусідній Ожарівці на Поділлі. Голос на захист села підняв лише розкуркулений одноосібник, принциповий супротивник колгоспів, мій рідний дід Касян Андрійович Чиж. Він, непроханий, прийшов у переджнив’я на колгоспні збори, де в президії воссілися начальники з району і місцевий актив, усі як один одягнуті у фарбовані шкірянки, і попри їхнє гадюче сичання, закликав селян рятуватися від голоду, що насувається. “Це ваша земля! Це ваш хліб!.. Зажинайте, рятуйтеся від біди…”. Таку зухвалу непокору не простили йому. По двох місяцях, листопадовими сутінками, коли голод уже кістляво придушував село, по нього прийшли… “Активісти” донесли “органам”, що хлібозаготівля провалюється через “кулака Чижа Касяна Андрейового, який веде активну антирадроботу серед селян…”. Тортури не змусили діда, якому минуло лише п’ятдесят, визнати свою вину. Не визнав і вироку — сім років висилки на Північ. Оголосив голодування і помер у Любарській в’язниці. Отож навіть із позиції особистого порахунку зі шкурництвом, продажництвом і прислужництвом поділяю висновок Івана Михайловича Дзюби: нам потрібна “…чесна національна самокритика (поки що вся наша критична енергія спрямована назовні, а не на самих себе). Скажуть: ми й так биті, цьковані, принижені — як же нам ще й самих себе картати? Але ж хіба в кращому становищі була Україна в ХІХ столітті, яке породило могутню хвилю національної самокритики у Шевченка, Франка, Драгоманова, Лесі Українки, Володимира Самійленка та ін.? І хіба самокритика є самоприниженням та самокартанням, а не навпаки: самоочищенням, самооновленням, самомобілізацією? Національна самокритика завжди була і буде не тільки зворотним боком національного поступу, але — що особливо важливо — і його єдино міцним фундаментом, єдиною гарантією морального здоров’я і справжності такого поступу” [1, с. 142]. Висновок, у якому утверджуюся. За лаштунками майбутнього криються наші колишні гріхи та нинішні помилки. Історію не переписати. Та її уроки потрібно і знати, і засвоювати, і застосовувати у нових суспільно-політичних реаліях. Заради України і заради щасливої долі українців. Література: 1. Дзюба І. М. Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна. — К.: Криниця, 2003. — 144 с. 2. Ген. М. Омелянович-Павленко. Спомини. Літературно-Науковий Вісник, 1930, СІ, кн. ІІ. 277 с. Коли крізь призму 100-річчя нашої історії оглядаєш початок Української революції та в її контексті 100-річчя зародження дипломатичної служби, котра постала на потребу Української Народної Республіки, Української держави, Західноукраїнської Народної Республіки, та щойно відзначене 100-річчя Акту Злуки УНР та ЗУНР як вияв Соборності України, це спонукає до роздумів про долю Української держави на нинішньому складному історичному рубежі.
Спадщина · “Біля імені Пантелеймона Куліша маємо поставити епітет — перший”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Борис Грінченко в обороні спадщини Пантелеймона Куліша

Василь ЯРЕМЕНКО, професор Закінчення. Початок у ч. 10 за 2019 р. ула у Куліша більш фізична [вада] ніж розумова: він був чоловік дуже впертий, міг дуже багато працюваP ти, але до праці його штовхала не вища ідея, а тільки ненаситне хотіння бути вище других. Звідси й усе! Бувши чоловіком доP сить освіченим, Куліш зовсім не був настоP ящим вченим, хапавсь і за славістику, і за етнографію, і за історію — і ні в чому не зробив нічого викінченого, такого, щоб мало ціну само по собі. Він був не боєць (підкреслено Ф. Вовком. — В. Я.), як Ви кажете, а просто задирака, та й то не з саP мих сміливих. Ви нізащо не скажете за що і з чим він бився, а тільки з ким та й тут вийде, що він бивсь сьогодня з тими, з ким мирився учора і т. п. Навіть у літературі він далі перекладів не пішов, хоч і міг би піти, якби ж далась йому конкуренція з ШевP ченком у віршах. І взагалі Ви узяли на себе дуже нелегку річ писати некролог на його і зробили навіть більш ніж можна було…”2. Звичайно, І. Айзеншток у 20Pх роках піP шов далі за Ф. Вовка. Він радів, що в його час “ламаються старі, звичні й зручні, як розношені чоботи, схеми, ламаються й заP мінюються новими, менше зручними, проP те науковішими. Та радість І. Айзенштока була передчасною. У 30Pх рр. ХХ ст. українP ську науку чекало тотальне знищення. І. Айзеншток вважав, що гірші часи для української науки минули в ХІХ ст. “Ми до останнього часу не знали, як письменники виглядали справді: їх нам майстерно підP робляли, як фальшовані гроші. ЗамовчуваP ли одне, підкреслювали інше. І вважалось мало не кощунством відкинути брехливий сором і просто дивитися в очі історії”. В таких історичних умовах Б. Грінченко як науковий авторитет був просто знищений. А свого часу він сам відшукував українP ських пропілеїв Макаровського,ТишківP ського, Кузьменка, писав нариси про забуP тих тоді С. Руданського, О. ШишацькогоP Ілліча й інших, яких тільки зараз ми поP вертаємо читачам. Був під загрозою повного забуття і ПанP телеймон Куліш. Цей процес зупинив Б. Грінченко своїми “Листами з України Наддніпрянської”, “До історії Кулішевих “Досвіток”, передмовоюPзверненням до читачів альманаху “Дубове листя”, нарисаP ми “Из новостей украинской литературы”, досі недрукованою статтею “К вопросу об украинском правописании”, в якій докуP ментально подав заслуги Куліша в створенP ні наукового українського правопису. Один із 19Pти псевдонімів Куліша — Ратай Павло, себто орач, хлібороб — можP ливо, найточніше відтворює образ і суть його. Громада знайшла ще точніший озP начник — “гарячий” Куліш, але й до сьоP годні, за влучним висловом академіка С. Єфремова, до нас дійшов і на ювілейній хвилі іде “провіяний” Куліш. Мазунчиком долі він ніколи не був, в окремі періоди стояв у центрі культурного, духовного, наукового і громадського житP тя української освіченої верстви, а дожиP вав віку уже замовчуваний, у самотині на хуторі зі своєю вірною жоноюPподругою, правдешньою “українською Беатріче” (І. Пулюй) — Олександрою КулішPБілоP зерською — в літературі Ганною Барвінок. Той же академік Єфремов писав, що вона єдина “силкувалася” створити культ КуліP ша, який “рішуче не прищепився в ширP ших кругах, і самітня могила письменника тільки далі провадила хуторську самотину живого Куліша”. Життя П. Куліша сповнене парадоксів. Він помер, а точніш, замерз у наново обP ладнаному в клуні робочому кабінеті з пеP ром у руці. Бо Мотронівку спалив меткий і спритний полякPорендар, і Куліш залиP шився погорільцем, як і його народ, до якого сам безпосередньо повернувся і хоP див за плугом, як і він, народ! Він знав йоP го не зPза панського паркану, а все зроблеP не для народу давало моральне право киP дати йому гнівні звинувачення, бо той наP род не виявляв наміру усвідомити свій рабP ський стан і вжахнутися від нього. ВслуP хаймося в рядки “Псалтирної псальми” із епіграфом із Шевченка: Може, верну знову Мою правду безталанну; Моє тихе слово. Може, викую я з його До старого плуга Новий леміш і чересло, І тяжкі упруги, Може, зорю переліг той, А на перелозі Я посію мої сльози, Мої щирі сльози. Кулішеві “новий леміш і чересло”, і “тяжкі упруги” мають такий вигляд: Народе мій, ясирнику татарський, Невольнику турецький найдорожчий. Народе мій, недоуку латинський, Товаришу московської темноти! Їдять тебе твої сусіде мовчки І за твоє невольництво не платять. Пропало вже й єхидство в тебе в серці, Герой же ти хіба над жидовою. Не учишся ні в греків, ні в латинів, Темнотою і москаля соромиш. Це оригінальна парафраза 137Pго псалP му, але не кожен має моральне право адреP сувати подібне своєму народові. Для цього треба бути Кулішем і любити його, як КуP ліш, а головне — зробити для нього, для нас із вами стільки, скільки зробив Куліш: Народе мій! що нам тепер почати? Невже вовіки будеш спати й спати? Народе мій! прокинься на хвилину Та подивись по<людськи на Вкраїну. Народе мій! зори очима поле. Нехай на нім не корениться горе. Ми думками те поле заволочим, Од Вісли до Кубані слізьми змочим... А що ж ми там для правнуків посієм, Коли й шептать одно дному не смієм. Ця частина “Псалтирної псальми” — своєрідна солідарність із Шевченковим наміром зорати “переліг той” і посіяти на ньому бодай “щирі сльози”. Куліш іде даP лі: А що ж ми там для правнуків посієм? І вони перші кинули на український ґрунт зерна великих думок; Куліш, як і Шевченко, був одним із перших подвижP ників української ідеї, хоча часом здійснюP вав її “варварським” способом. Проблема Куліш—Шевченко витає над нашими думками і сьогодні, вона не висP вітлена, а над Кулішем тяжіє безпідставне звинувачення у зраді Шевченка, у нібито відвертій ворожнечі ще за життя. Не буду для спростування наводити загальновідоP ме. Погляньмо на них очима дружини КуP ліша Ганни Барвінок. У фондах Музею КоP цюбинського в Чернігові зберігається поP над 400 листів її до адвоката І. Л. Шрага, вони майже невідомі. В кожному з них віP домості про Куліша, є цікаві відомості й про Шевченка. 29.ХІІ.1898 p.: “Шевченко до кінця життя свого бував у нас по тричі на день — заходив у латаних чоботях — посидить, то поспіває, то посуP мує, як дома. Ми його любили, шановали, і душа його чуяла се. А Музу його і здоP ров’я пильновали, не тільки пишними фразами осипали — а я йому, як тільки він рушив послі ссилки до Петербургу, послаP ла кирею — вона і шилась у Чернігові, і умираючи єю укривався. А потім і любиму корюшку йому мариновала і посилала”. 15.ХІІ.1904 p.: “...а якби в 1847 році не розорили нас, да ми заграницю поїхали і Шевченку шиP року б дорогу дружина моя відкрила і просвітила б ще більше. Ще б пожив, ще б написав”. 28.ХІІ.1906 р.: “Ось поставлять пам’ятник Шевченку, а на черзі і Куліш. Я хоч і не діждусь цього, а почуваю серцем, що це так буде: бо в таP кому безум’ї і літаргіі жорстокости люди не можуть вічно бути. Щоб такого видаюP щогося чоловіка не оцінити!” Свята наївність. Сподівання на пам’ятP ник Кулішеві цієї святої “української БеP атріче” ще не справдилися, і чи вийшли ми з летаргії жорстокості і безуму, очевидP но, не тут слід говорити. Через рік, а власне в першу роковину смерті Куліша, Ганна Барвінок пише до І. Шрага про відділ Куліша в Музеї українP ської старовини В. В. Тарновського, для якого вона передала більшу частину архіP ву: 16.ІІ.1898: “Я Тарновському усього чимало приP везла. Шкатулку роботи моєї дружини — струментів часть, три картини — ікону 1845 року і одну картину сепією рисовану, і дві його палкі, пам’ятні — біблійську, чорнильницю, карандаш і пр. і пр. Цілий караван і стільки ж ще його реP чей назад поїхало. Бо, каже, тісно в музеї. А я хотіла ще й плужок додати, що він паP хав. Для столяра і пахаря особий куточок повинен бути. Уся Європа не діждеться такого праP цьовитого і многостороннього ученого чоP ловіка... І стілько він напрацював... А при тім і столяр, і пахар, і маляр, і переплетчик, і гальванопластику знав, і грав на флейті, скрипці — і се в минути відпочинку. А таP ких всестороннє освічених людей треба для молодшого покоління показувать із кожного боку”. Що ж маємо “показувать для молодP шого покоління”? Щонайперше, маємо знати, що в десятках випадків нашого культурного, літературного, наукового життя біля імені Пантелеймона Куліша маємо поставити епітет — перший. Він перший на повен голос в епілозі до першого видання першого українського історичного роману “Чорна Рада” постаP вив питання, як сам його визначив, “Об отношении Малороссийской словесности к общерусской” (1857). Тут була дана перP ша захоплена оцінка поезії Т. Шевченка, така захоплена, що поет мусить листовно зауважити: “Тілько ти дуже вже, аж надто дуже, підпустив мені пахучого курева, так дуже, що я трохи не вчадів”, — але був окP рилений. По суті, Куліш ставив проблему, чи хоP дить в учнях українська література в стоP сунку до російської учительки, чи має свої цінності та й інших учителів, уже європейP ських. Це те питання, що його ставив 1847 р. Шевченко: “У них народ і слово, і в нас наP род і слово”. У цьому епілозі Куліш перший назвав Миколу Гоголя серед українських письменників, що писали російською моP вою, — і від цього визнання ніколи не відP ступав, вперше видавши ним написану наP укову біографію М. Гоголя та “Сочинения и письма Н. В. Гоголя” — найповніше на той час, коментоване Кулішем видання. Питання “Об отношении МалоросP сийской словесности к общерусской” викP ликало загальноукраїнську дискусію в 60— 70Pх рр. XIX ст. В ній брали участь Франко, Драгоманов, Грінченко, Кримський, але щоразу цю дискусію спиняли адміністраP тивноPцарські заборони, а востаннє — 1925—1927 рр. — закінчилася більшовицьP ким погромом Хвильового і хвильовістів. За цією літературною дискусією стояла тінь Куліша. Фактично гасло “Дайош псиP хологічну Європу” висунув Куліш, активP но працюючи над зведенням “золотих мостів” між українською і світовою кульP турою. Він перший переклав 13 драм ШекP спіра, низку творів німецької, російської поезії, а головне — здійснив переклад суP часною українською мовою Біблії, перP ший повний її переклад побачив світ, щоP правда, після його смерті, 1903 р. у Відні. Точну оцінку діяльності Куліша в цьоP му напрямі дав Драгоманов у листі до Павлика: Куліш “б’є в точку всесвітньої, людської культури, котру підніме наш наP род” (т. VII, с. 106); С. Єфремов у статті “Без синтезу” зазначав, що ним (КуліP шем) усе життя володіла одна дума — “від предків, від того українського козацького роду, з якого письменник вийшов, — ідея самостійности української народности”.3 Цього не прощали ні, за словами марксисP та Плеханова, “человек экстремы” “захлеP бывающийся шовинист” Віссаріон БєлінP ський, ні більшовицькі ідеологи, ні сучасP ні російські демократи, хоча вже загальP новідомо, що російський демократ закінP чується там, де з’являється українська ідея. “Вітер холодний нам з півночі віє”, — засвідчував Куліш у 60Pх рр. XIX ст., віє він і сьогодні. Правильно, із заслуженою пошаною оцінював Куліша ще за його життя... сам Куліш. І це також не вигаданий штрих до його образу. Таким він був. Та ж і було чим пишатися. Ще в 16 років П. Куліш спланував своє життя: стати першим поетом України. І він ним став, щоправда, після смерті ШевченP ка. Кулішева перша поетична історія — поP ема “Україна” — з’явилася майже водноP час з “Кобзарем” Шевченка. Куліш зрозуP мів, що перший поет не він, другим бути не хотів і замовк майже на 20 років. ПереP хоронивши на Чернечій горі прах ШевP ченка, Куліш вирушив в турне по Європі і Близькому Сходу. Перший звіт після поP вернення складав у Полтавській громаді, якою керував О. Кониський. Куліш вдався до літературної містифікації, буцімто він серед задунайських запорожців знайшов поета, що “куди тому Тарасові”; і почав читати власні вірші. Палений ревністю ізP за Ганни Рентель, яка, побачивши КулішеP ві вуса, палкий погляд, чаруючу мову, забуP ла про Кониського, Олександр Якович сказав: “Не крути, Панько, вірші твої”. Цього було досить, щоб наступні 30 років не помічати Кониського, а 1862 р. з’явилаP ся збірка “Досвітки”, що, за словами Франка, справді впродовж кількох десятиP літь була кращою поетичною книгою УкP раїни. У планах Куліша значилась 12Pтомна “Енциклопедія фольклору та етнографії”. Він перший розпочав її видання під назвою “Записки о Южной Руси”. У 1856—57 рр. вийшло два томи, третій був у верстці, але час вимагав видання іншого типу, і Куліш готує журнал “Хата”, на видання якого дозP волу не отримав (перший підготовлений
На перехрестях історії · “Подвиг “січовиків” робив їх персонажами героїч& ного епосу”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

номер вийшов як альманах), а в 1861—62 рр. усеPтаки домігся видання першого українP ського літературноPхудожнього і громадP ськоPполітичного журналу “Основа”. Активну видавничу діяльність Куліш вів у власній першій українській приватній друкарні XIX ст. Для оцінки творів української літератуP ри він виробив чіткі критерії в статті “ХаP рактер и задачи украинской критики”, яка вперше поставила українську літературну критику на наукову основу, як його “ЗаP писки о Южной Руси” вперше подали зразP ки наукової фольклористики та етнографії: Куліш перший запровадив стенографічний запис народнопоетичних творів із уст опоP відачів. Насамкінець огляду трудів Куліша на культурних перелогах вкажемо на його “Граматку” (1857) — Буквар, де вперше дав таку абетку, що найповніше відбивала фоP нетичні особливості українського мовленP ня і стала загальноукраїнською нормою. Відійшли в історію “максимовичівка”, “драгоманівка”, “желехівка”, “гатцуківP ка”, а залишилась “кулішівка”, нею послуP говуємось і сьогодні, хоча вже забули, що це “кулішівка”, але радіємо, що репресоP вана в 30Pх роках у “кулішівці” літера “ґ” сьогодні реабілітована і працює на підвиP щення культури українського мовлення і, дасть Бог, наступні покоління уже не говоP ритимуть “Фата моргана”, Хома Гудзь, ГеP те, а “Фата морґана”, Хома Ґудзь, Ґете, бо досі новонароджені українці говорять — “ґу”, “аґу”, а далі від природи їх віддаляє “рідна” школа. Як бачимо, нема такої ділянки нашої культури, на якій би Куліш не залишив чітP ких і глибоких слідів. В окремих випадках він і “наслідив”, але про це ще скажуть охочі до “провіювання” Куліша, до спекуP ляцій на непомірно роздутому честолюбсP тві, що вело до шибання в крайнощі, до розриву із частиною сучасників, до пропоP відування хутірської філософії й усамітP нення на хуторі, хоча й там Куліш спростуP вав давнє прислів’я “один в полі не воїн”. Він і один був воїн і скликав всіх свідомих і дужих до української хати: Гей, хто на сум благородний багатий, Сходьтеся мовчки до рідної хати, Та посідаймо по голих лавках, Та посумуймо по мертвих братах. Голі ювілейні наші кутки, скупі й сухі газетні статті, перевидано дещицю, а ще Ганна Барвінок готувала з Іваном КаманіP ним 20Pтомне видання творів і листів П. Куліша. Світ побачили лише 5, бо поP мерла жона — Ганна Барвінок. І як вона його кохала! З листа до І. Л. Шрага: “А КуP ліш, що за чоловік?! Я молилась і молюсь такому величію духа. 50 літ життя з КуліP шем так скоро протекли, що я не уступила і в гору глянути... Не даю собі права оцінюP вати його твори по недостатку високої культури освіти, а духовно скажу: після Творця Небесного тільки його можу упоP добить, розглядаючи все його життя, всю його терпимість, до Христа, що і пощочиP ни терпів від темних людей. Молоде покоP ління його освітить настоящим світом, а нетямущі його нехай читають все те, що він писав. “Колись усе минеться — одна правда зостанеться”. З листа від 19.І.1903 p.: “А й любить він же мене навчив. Його серце гаряче кипучої любові і через край він увесь світ любив і мене. І мене навчив любити, що і досі горю до його більшою любов’ю і шаною, як коP лись”, — пише Іллі Шрагу 75Pрічна Ганна Барвінок. Понад 90 років тому, 5.VII.1904 р. повіP домляла Іллю Шрага: “Ограду округи моP гил скінчила, і слова на воротях гарно слов’янськими буквами вирізали і бронзіP ровали. Ось і текст: І буде дух його із віку в вік сіяти Серця цілющою водою покропляти І рани гоїти і сльози обтирати”. З цією надією і закінчимо, бо не напиP сали над його могилою своїх слів — нікоP ли, біжимо в Європу зі своїм куренем, заP мість того, щоб у поті чола працювати вдоP ма над будуванням своєї незалежної сувеP ренної України, на яку всі сили поклав наш славетний письменник і громадський діяч. ———————— 1 Autbenenihil — або добре, або нічого 2 ІР НБУВ, ф. ІІІ, № 35957 3 Зап. Іст.PФіл. відділу, т. IV, К., 1924, і окремо
На перехрестях історії · “Подвиг “січовиків” робив їх персонажами героїч& ного епосу”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Резистанс Карпатської України

Особливо катастрофічною для України і в перебігу, і в наслідках вия: вилася Друга світова війна, ініційована зовнішніми агресорами. Траге: дія почалася значно раніше, ніж зафіксовано офіційною історіографією. І навіть не 1 вересня, а 14 березня 1939 року, коли угорці за згодою Ні: меччини, яка того ж дня рушила на Прагу, почали окупацію Карпатської України. Юрій КОВАЛІВ “НімецькоPугорський фаP шизм” (О. Мишанич) зустрів на СевлюшськоPХустському відтинку збройний опір чеських підроздіP лів разом із “Карпатською Січчю”. 15 беP резня “січовики” боронили Королево над Тисою, Севлюш, лінію Рокосово—ВеряP ця–Велика Копаня від чисельніших, добре споряджених мадярів, давши змогу Сойму відбутися в Хусті, де президент КарпатP ської України А. Волошин проголосив її незалежність, на жаль, не визнану ніким у світі. Наступного дня, з 10Pї до 14Pї години, відбулася найбільша битва на Красному полі. Подвиг “січовиків” робив їх персонаP жами героїчного епосу. Юрій Клен у напиP саному урочистим віршовим розміром, близьким до гекзаметра, фрагменті епопеї “Попіл імперій” провів паралель між юниP ми захисниками Карпатської України, які загинули на Красному полі, зі спартанцяP ми — захисниками Фермопіл (408 до н. е.) періоду грекоPперських воєн. Зміщення конкретно життєвих реалій у легендарну площину виправдане історіософськими настановами, що їх поділяв поет як предP ставник “Празької школи”, взаємоперехP рещуючи античний часопростір з карпатоP українським, знаходячи спільні для них коди: Мужність безсмертна і тут. А радість і туга безмірні. І на цих скелях крутих проміння різьбить золотисто: “О перехожий, стривай! Сповісти Україну, що, вірні, гордим її заповітам, тут полягли ми всі триста!” Ремінісценція давньогрецької епітафії (“Подорожній, спинись! Тут похований той, хто поліг за вітчизну...”) вказувала на історичне значення Карпатської України попри її короткочасне існування: всього п’ять місяців. О. Олесь відгукнувся збіркою “Цвіте трояндами” (1939) на бурхливе розгорP тання подій на Срібній землі, активним учасником яких з осені 1938 р. був його син О. Ольжич, голова Культурної рефеP рентури Проводу ОУН, заступник голови ПУН полковника А. Мельника, коордиP натор ідеологічної й політичної роботи, ініціатор “Українського еміграційного бюро”, організатор товариства письменP ників та літературознавців “Говерла”, якому підпорядковувалася переїзна група “січової” “Летючої естради”. Драматичні колізії тих днів невдовзі висвітлюватиP муть у впорядкованому ним документальP ноPпубліцистичному виданні “КарпатP ська Україна в боротьбі”, де містився його нарис “ВоякиPбудівничі” поряд із нариP сами “Ліс шумить” С. Вівчара, “Тюрми й табори” М. Чирського, “Бій на хустськоP му полі” В. Поштака тощо. ЖурналістP ське письмо правило О. Ольжичу за оптиP мальний засіб структурування комунікаP тивного поля, торування шляхів націоP центричної концепції. Такою ж метою пеP реймалися й Ю. ГорлісPГорський, М. БиP тинський, М. Михалевич, М. Мухин, які поряд із військовими Р. Шухевичем, М. КоP лодзінським, З. Косаком, боронячи свобоP ду Срібної землі, вподібнювали своє перо до багнета. Участь у відродженні ЗакарP паття брав поет і прозаїк, адвокат з Хуста Т. Галіп, поетка Вероніка Михалевич. Прозаїк і священик Ю. Станинець, як і М. Бажанський, був депутатом Сойму Карпатської України. Героїчні й трагічні події Карпатської України інспірували мобільні твори, здатні спонукати реципієнта на рішучий спротив руйнівним силам. Це зумовило істотні жанровоPстильові зміни в літературі, просP тір якої дедалі інтенсивніше заповнював публіцистичний дискурс. Громадянське сумління спонукало до газетярства й проP заїка У. Самчука, референта пропаганди ОУН, представника “Говерли”. Він систеP матично висвітлював на шпальтах газети “Нова свобода” перебіг культурноPпросP вітнього й політичного життя на пробудP женій державницькими віяннями Срібній землі, виголосив доповідь “Завдання суP часної української літератури” (6 грудня 1938 р.), обстоюючи традиційні погляди на письменство. Неабиякий інтерес викликаP ли його 15 репортажів, опублікованих у гаP зеті “Українське слово” (Париж) з кінця 1938 до літа 1939 року, осяяних благородP ним духом резистансу, що його переживаP ло Закарпаття. Пізніше У. Самчук надруP кує роман “Сонце з Заходу”, присвячений подіям тієї героїчної епохи, напише книгу спогадів “Лицар без страху і догани”, в якій ітиметься про О. Ольжича. Мадяри, обзиваючи січовиків “бандиP тами” й “терористами”, масово нищили їх без суду і слідства, розстрілювали в районі Севлюша, Великої Копані, Королева й РоP косова (15—16 березня), ув’язнювали в концтабори (Хуст, Крива, Тячів, Великий Бичків, Рахів, Свалява, Велике Березне тоP що), особливо у Вар’юлопоші біля НіредьP гази (тут відбував ув’язнення поет М. ЧирP ський). Серед документів, які відображаP ють складний перебіг національного проP будження й трагедії Срібної землі, найповP нішим видається щоденник “Щастя і горе Карпатської України” редактора газети “Нова свобода” В. ҐренджіPДонського. То був детальний літопис тогочасних подій від проголошення автономної республіки у складі ЧехоPСловаччини (7 жовтня 1938 р.) до дня втечі поета з мадярського табору Вар’юлопош (7 серпня 1939 р.), переповP неного українськими в’язнями. ПисьменP ник простежив непрості етапи усвідомленP ня етнічної ідентичності, наводив приклаP ди державотвірного й героїчного чину краP ян, провокації чехів, угорців, мадяронів й москвофілів, злочини “мадярської солдаP тески”. Автор сподівався, що його свідченP ня матимуть широкий публічний розголос, що на підставі зібраного ним матеріалу “може світ представити, що тут робилось”, як гонведи вигадували “рафіновані муки для нещасних полонених перед замордуP ванням”. За спогадами О. Ольжича, ув’язP неного в Тячеві, “мадярський терор лютуP вав без стриму кілька тижнів”. Мала розгоP лос брошура “Обвинувачую Мадярщину” (1941; перевидана 2015) оунівця, священиP ка, бійця Карпатської Січі, угорського поP літв’язня С. Папа (Пугач), який від імені українського народу зазначав: “Я один з тисяч тих, що в новій неволі після тюрми, концентраційного табору і поліцейського нагляду, стаю до нової боротьби проти МаP дярщини, в надії здобуття волі, і в ім’я заP мучених кладу скаргу на народ мадярів за всі побої, за рани і за кров, у вірі, що украP їнський народ заступиться за своїх синів”. Автор в багатьох лаконічних пунктах конP статував неспростовні “найголовніші точP ки обвинувачення”, які досі не знайшли справедливого суду історії. За діями Угорщини пильно стежила Польща. 15 березня 1939 р. на наказом маршала Е. РидзPСмігли у Львові й Стрию було створено оперативну групу “D” (півP тори дивізії) на чолі з генералом М. БоруP тоюPСпєховичем для координацій польP ськоPугорських дій. Польська влада мала на меті ліквідацію українцівP“січовиків”, тількиPно вони переходитимуть польський кордон. Найкривавішими були трагедії на Верецькому (17 березня 1939 р.), (Татарському) ЯблунецьP кому біля Ясіні (23 березня 1939 р.) й Узькому (21 квітня 1939 р.) переP валах. Спільний угорськоPпольP ський тріумф садизму підпадає під кваліфікацію воєнного злочину, адже збройні сили Карпатської УкP раїни були воюючою стороною, а права військовополонених, прогоP лошені в положеннях Гаазької конP венції (1907 р.), доповнені ЖеневP ською конвенцією (1929), нехтуваP лися. Війна, яку принесли в КарпатP ську Україну угорські фашисти, мала, виявляючи ознаки етноциду, ксенофобську спрямованість. “ВарP то було, щоб хтось вказав на мене, що я українець, і мене могли знову заарештувати”, — згадує керівник екзекуP тиви ОУН в Закарпатті Ю. Химинець, якоP му вдалося вирватися з ув’язнення, як і М. Чирському, У. Самчуку, О. Ольжичу (“Закарпаття — земля Української держаP ви: Нотатки з історії Закарпаття”, 1991). Вилучали з обігу книги Ю. БоршошP Кум’ятського, В. ҐренджіPДонського, МиP колаї Божук, І. Колоса, Марка Бараболі й ін. письменників, натомість заохочували російськомовну творчість та діяльність штучного Подкарпатського общєства наP ук. Не спромігшись досягти повної мадяP ризації Закарпаття, Угорщина запроваджуP вала провокативне русинство, обстоюване сумнозвісними А. Бродієм й С. Фенциком. Проте завдяки неймовірним зусиллям коP лишніх активістів “Просвіти” й “УчительP ської громади” “вдалося зберегти творчий потенціал українського спрямування” на замордованій мадярами Срібній землі на початку Другої світової війни (О. МишаP нич). Студенти й викладачі (М. Фегер, В. РуP син, Г. Токар та ін.) з Мукачево ініціювали рух спротиву окупантам, з 1940 р. діяв теP риторіальний комітет націоналістичного спрямування з центром в Хусті. Історичні уроки Карпатської України — незаперечні. Вони зафіксовані і в хуP дожніх текстах. “Ми не м’які рутени, а ґраP ніт / І гордо українцями звемося”, — підP креслював В. ҐренджаPДонський, висвітP люючи у своїх віршах зрушення ментальP ної свідомості в закарпатському просторі. Тут постало нове покоління, здатне розбуP довувати етнічний космос в іманентних вимірах, протистояти деструктивним тенP денціям, назване І. Ірлявським (Рошком), який дебютував збіркою з промовистою назвою “Голос Срібної Землі” (1938), “лиP царями”, покликаними розвивати героїчні традиції Крут та Базару.
Національна еліта · “І щоб бути державним народом у третьому тисячолітті, треба повернути й дбайливо зберегти пограбоване окупантами історичне минуле України”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

друка підвищили до рангу генерал-поручника і призначили командувачем Української Національної Армії (УНА). Першим кроком командувача стало рішення перетворити дивізію “Галичина” в Першу Українську дивізію. Потім почався процес формування з полонених українців Другої Української дивізії УНА під командуванням полтавця генерала Петра Дяченка. До складу УНА також ввели Бригаду Особливого Призначення (парашутну) під командуванням генерала Тараса Бульби-Боровця, Бригаду Вільного Козацтва полковника Терещенка та інші підрозділи. 27 квітня 1945 року Перша Українська дивізія прийняла присягу на вірність українському народові. Наказом генерала Шандрука було “усунуто з однострою відзнак приналежності до зброї СС і накладення на шапки української кокарди з тризубом… Дивізія мала на рукаві символ Галицької Землі — золотого лева на блакитнім тлі”. (П. Шандрук “Правда про 1-шу Українську дивізію і Українську Національну Армію”, Матеріали до історії Української дивізії “Галичина”, Торонто- Нью-Йорк, 1990). 2 травня 1945 року відбулася зустріч Шандрука з командувачем кубанських козаків генералом Шкуро. Шандрук запропонував генералу перед здачею в полон британським військам приєднати козачі формації до 1-ї УД. Шкуро відмовився. Подальша доля козаків, яких британське командування передало на “родіну”, відома. (Я. Середнецький, там же). Коли капітулювала Німеччина, Шандрук виїхав до дивізії і наказав “зійти з фронту найпізніше світанку 8 травня і організовано вийти до Юденбурга. Запасний полк, а при нім штаб Армії на чолі з генералом М. Кратом, уже були у дорозі до Юденбурга. Вояки здійснили 50 км марш і були інтерновані англійцями і американцями…” (П. Шандрук “Правда про 1-шу Українську дивізію). Тепер головним завданням генерала Шандрука стало зберегти вояків дивізії від видачі їх більшовикам. “Треба було вживати гарячкових заходів, щоб дивізію не було видано більшовикам, — писав Шандрук. — Я інтервеніював різними шляхами, а в тому було моє звернення до Святішого престолу через архієпископа Івана Бучка. Мої листи до Архієпископа пішли через руки Апостольського Візитатора для українців у Німеччині М. Вояковського, який приклав немало зусиль, щоб допомогти воякам дивізії і мені. В наших заходах для збереження дивізії брали участь члени уряду УНР в екзилі та багато інших патріотів України. Дивізію було збережено і перевезено до Великої Британії. (П. Шандрук “Пропам’ятне видання у 20-річчя стрілецької дивізії “Галичина” Першої Української дивізії УНА”, Чикаго, 1963). Так завдяки Павлу Шандруку жодного вояка Дивізії не було передано на розправу совєтським органам. Після війни генерал Павло Шандрук виїхав до США, де брав активну участь у комбатантських і громадських організаціях. Помер Павло Феофанович 15 лютого 1979 року у м. Трентоні, штат Нью-Джерсі. Похований на українському кладовищі Баунд- Брук.
Національна еліта · “І щоб бути державним народом у третьому тисячолітті, треба повернути й дбайливо зберегти пограбоване окупантами історичне минуле України”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Вояк переднього краю

Анатолій ЧЕРНОВ, м. Полтава Народився Павло Шандрук 28 лютого 1889 року в селі Борсуки (нині Лановецький район на Тернопільщині) у родині заможних селян. Навчався в духовній семінарії, згодом перейшов в Острозьку класичну гімназію. Після закінчення гімназії вступив до Історико-філологічного інституту ім. князя Безбородька у Ніжині (закінчив 1911 року). На той час колись могутня Росія після ганебної поразки від Японії готувалась до нових військових подій на Заході. Їй були потрібні військові кадри. Можливо, тому 22-річний історик Павло Шандрук вирішив здобувати військову освіту в Алексєєвському офіцерському піхотному училищі в Москві. Перебуваючи після Лютневої революції в резервному полку міста Твер, командир батальйону штабс-капітан Шандрук із земляками-офіцерами спробували організувати окрему українську частину. Але шовіністично налаштована Рада робітничих і солдатських депутатів влаштувала провокацію і арештувала Шандрука. І тільки завдяки підтримці озброєного батальйону, яким він командував, його було звільнено. Шандрук повертається до свого 70-го Рязького полку 18-ї піхотної дивізії на Російсько-німецький фронт. Він формує з вояків полку український підрозділ і висилає посланців з повідомленням до ЦР в Київ. Відповіді не отримав. Російська армія доживала останні дні. Наприкінці 1917 року Павло Шандрук повертається до Харкова. На початку січня 1918 року більшовицькі війська захопили місто. Павло Шандрук відразу виїхав до Лубен, де мешкали батьки і де перебував його рідний брат Олександр — капітан Рязького полку. Після проголошення незалежності України група вояків-українців на чолі з П. Шандруком влилася під Ромоданом в Окремий Запорізький загін генерала Натіїва (з березня 1918 року — Запорізька дивізія). У моторизованому дивізіоні дивізії підполковник Шандрук командував озброєним гірською гарматою броньованим автомобілем, якій назвав “Полуботок”. Запорізька дивізія визволяла від більшовиків Полтаву і Харків. Моторизований дивізіон влився на станції Лозова до новосформованої Кримської групи під командуванням полковника Петра Болбочана. Шандрук за наказом Болбочана сформував панцерний потяг “Запорожець”, поставивши на окремій платформі броньовик “Полуботок”. “Запорожець” на чолі з Павлом Шандруком брав участь у Кримському поході. Після закінчення походу Шандрук повертається до своєї родини в Харків, отримує призначення до міської комендатури. Наприкінці грудня 1918 року розпочався новий наступ більшовицьких військ на Харків. Підполковник Шандрук під вогнем місцевих більшовиків завантажив і вивіз у ешелоні цінності Харківського банку до Полтави, де прийняв командування Окремим Запорізьким куренем, який влився в Запорізький корпус, а в червні 1919 року в 3-ю Стрілецьку дивізію Армії УНР полковника Олександра Удовиченка. В жовтні 1919 року полковник Шандрук очолив 1-й рекрутський полк охорони в Кам’янці-Подільському, який у березні 1920 року був приєднаний до 3-ї Залізної дивізії полковника Удовиченка. За успіхи в спільному польсько-українському наступі на Київ (квітень 1920) командувача 7-ї бригади дивізії полковника П. Шандрука представили до звання генерал-хорунжого, яке він отримав під час інтернування у Польщі (1922 р.). Керовані полковником Шандруком військові з’єднання відзначилися у вересні 1920 року під час форсування Дніпра та Збруча, після розгрому Червоної армії під проводом М. Тухачевського під Варшавою, а також у боях проти більшовиків під час листопадового наступу Армії УНР на Жмеринку і Вапнярку. Як відомо, після важких боїв Українське військо під тиском переважаючих сил противника відступило за Збруч, на територію Польщі. Павло Шандрук у спогадах писав: “Незважаючи на проголошену ідею права нації на самовизначення, українській нації, що потопала в крові, було відмовлено в матеріальній, технічній і навіть у медичній допомозі. Це було однією з основних причин перемоги наших ворогів, а зовсім не брак нашої віри в перемогу, або небажання йти на пожертви…” (П. Шандрук, “Сила доблесті”, Івано-Франковськ, 2008). Перебуваючи у таборі в Каліші, Шандрук організував початкову школу, викладав у таборовій гімназії, на педагогічних курсах. Із 1923 року генерал Шандрук виконував обов’язки керівника відділу Українського Центрального Комітету в Лодзькому воєводстві. Разом з колишнім прем’єр-міністром уряду УНР Прокоповичем редагував військово-науковий часопис “Табір”, який видавався до 1939 року. В часописі Павло Шандрук надрукував низку публікацій на військову тематику. В серпні 1927 року було створено визнаний військовим командуванням Польщі Генеральний Штаб Армії УНР, керівником якого на 1927—1936 роки призначено генерал-хорунжого Павла Шандрука. Незважаючи на зайнятість, генерал у 1929 році закінчує Радіотехнічний інститут, а в листопаді 1936 року вступає до Академії Генерального штабу Війська Польського. Закінчивши Академію (1938), генерал Шандрук отримав контракт підполковника і вступив на службу до Війська Польського. У березні 1939 року направлений до Львова для організації Українських військових бригад. Потрапив у фронтову зону, заступив хворого командира польської 29-ї бригади і відзначився в боях проти німців, за що одержав від польського уряду найвищу військову відзнаку — Хрест “Віртуті мілітарі”. Під час сутичок з німецьким військом поранений, опинився в полоні. Згодом Павла Шандрука, як важкохворого, випустили з концтабору і він повернувся до міста Скєрнєвіце, до своєї родини. Та вже в січні 1940 за доносом його заарештувало Гестапо. Завдяки зусиллям Президента УНР Андрія Лівицького полковника звільнили, і він з родиною осів в Скєрнєвіце. Працював директором кінотеатру. До військової і політичної діяльності Павло Шандрук зміг повернутися лише наприкінці 1944 року, коли над Німеччиною нависла загроза поразки. За ініціативою Президента УНР в екзилі А. Лівицького було створено Український Національний Комітет (УНК), який поставив завдання: “шукати шляхів порятунку української політичної еміграції… та перебрати від німців турботу про сотні тисяч вояків різних українських формувань збройних сил Німеччини, особливо Дивізії “Галичина”, яку в разі капітуляції німців можна повернути проти більшовиків” (Я. Середнецький, “Генерал П. Шандрук і антигітлерівська військова опозиція”, Тернопіль, 2014). Очолити УНК запросили генерал-хорунжого Павла Шандрука, кандидатуру якого висунув А. Лівицький та підтримали С. Бандера, А. Мельник та П. Скоропадський. Давши згоду на цю посаду, Шандрук розумів, що “…вимушене співробітництво з німцями сприйматиметься ворожо, виглядатиме незрозумілим на останньому етапі війни…” (Я. Середнецький, там же). Німці наполягали, щоб УНК підпорядковувався Комітету визволення народів Росії (КОНР) під проводом А. Власова і сформувати уряд “вашої російської батьківщини”. “Побачення з Власовим, — пише Шандрук, — відбулося 30 січня 1945 року… Він запитав, чому я не хочу увійти як автономний комітет до його КОНР… Я відповів йому те саме, що говорив німцям, себто: він — окремо, я — окремо, але в інтересах боротьби можемо узгіднювати нашу діяльність… Тоді Власов підкреслив, що я своєю впертістю гальмую цілу справу… і продовжив, що через 2-3 місяці він матиме 6 дивізій і рушить… на Україну в надії, що там більше матеріальних можливостей і населення вороже наставлене проти червоних. На це я сказав, що він помиляється, бо український народ вороже наставлений проти москалів взагалі і буде битися проти нього теж, що в українців є своя батьківщина і не для того ми воювали на вашій землі, не для того втратили майже 50 тисяч наших товаришів, щоби повертатись під руку Москви…” (П. Шандрук “Це було так!”, ж. Розбудова держави, ч. 3, 1954). Щодо дивізії “Галичина”, то УНК вимагало: дивізія має бути під командуванням українців, всіх вояків-українців, що перебували в різних військових підрозділах перевести у винятково українське формування, які повинні мати український прапор, форму, відзнаки, присягу на вірність Україні. Також вимагали звільнення українських лідерів і тисяч українських патріотів з тюрем і концтаборів. Наказом по війську УНР від 15 березня 1945 року, підписаним Головним Отаманом А. Лівицьким, і Постановою Президії УНК генерал-хорунжого Армії УНР Павла Шан- “У скарбниці кожного державного народу найкоштовнішим скарбом є його минуле. Під кінець другого тисячоліття ми, українці, відродили свою державність. І щоб бути державним народом у третьому тисячолітті, треба повернути й дбайливо зберегти пограбоване окупантами історичне минуле України. Адже й “мачуха”, і “старший брат”, і “пшияцюлка” нищили наші роди, що були живими носіями історії, стирали з лиця землі святі могили-дороговкази, перекручували історичні факти, навішували налички, оббріхували наших рідних…” (Іван Монолатий, передмова до книжки Павла Шандрука “Сила доблесті”, Івано-Франківськ, 2008). В цьому розрізі новітньої історії спробуємо дослідити життєвий шлях визначного українського військового діяча, генерал-хорунжого Генерального штабу Української Національної Армії Павла Шандрука, що відбував військову службу у чотирьох арміях і був учасником трьох воєн; одного з національної “старої гвардії”, яка відійшла, передавши естафету молодшому поколінню.
Наголос “Кожен прийдешній день ставитиме перед нами нові іспитові завдання”. 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗

«Єдиномисліє» і «братолюбіє» як суспільно-моральний дефіцит гібридного сьогодення

Ярослав ГАРАСИМ, Львів Є велика справедливість у тім, що саме на початку року двохсотлітнього Шевченкового ювілею державницький інстинкт українського національного організму перемогою Революції Гідності вкотре оприявнив світові наше одвічне прагнення повернутися в атмосферу цивілізованого європейського простору, прикро втрачену ще у XVII столітті після підписання з віроломним сусідом Переяславської угоди і формально відновлену наприкінці минулого, коли доволі прогнозово політично паралізувало злозачату радянську імперію. Однак оновлена Україна могла би стати небажаною загрозою для звироднілого Московського царства, а тому кремлівська деспотія одразу ж вдалася до безпрецедентної для третього тисячоліття відкритої мілітарної агресії, анексувавши всупереч статтям Будапештського меморандуму український Крим й окупувавши частину нашого Донбасу. У черговий раз, як у випадку з незаконним уторгненням на етнічні терени суверенних Грузії і Молдови, на політичному атласі світу з’являються заштриховані території, що є раковими клітинами європейської безпеки та свідченням повної нівеляції норм міжнародного права. Такі складні обставини ферментації державотворчого поступу спонукують нас до чергового переосмислення Шевченкових “огнистих інвектив”. Чи не тому, розкриваючи понад сто років тому підставовий сенс щорічних Шевченкових свят, Михайло Грушевський був переконаний, що насамперед “вони являються публічним ісповіданням віри для нашого громадянства і обрахунком сумління його членів”. Цікаво, чи усвідомлював сам поет віщий функціональний ефект та неабиякий енергетичний заряд суґестивних ресурсів власного таланту? Мабуть, що так, адже вже у перші роки заслання, уперто порушуючи монаршу заборону, він написав поезію з промовистою назвою “Пророк”, у якій застосовано такий спосіб метафоризації, який наштовхує нас на думку, що йдеться не так про художню репрезентацію мандрівного старозавітного мотиву, як про таку необхідну у безлюдно-ізоляційних умовах вигнання Шевченкову саморефлексію: Неначе наш Дніпро широкий, Слова його лились, текли І в серце падали глибоко! Огнем невидимим пекли Замерзлі душі. У наш час ми стали свідками, як від цього “вогню невидимого” — Кобзаревого слова — за декламаційним посередництвом святого лицаря Небесної Сотні Сергія Нігояна у найвищій фазі суспільно-політичної напруги запалали шини на вулиці М. Грушевського та зайнялися коктейлі Молотова біля наметів на Майдані. За допомогою саме цієї зброї та самозреченої жертовності хоробрих відчайдухів з України вигнали урядове керівництво, що не виявляло жодних ознак політико-управлінської самостійності й до останнього моменту залишалося фактично малоросійською колегією, звикло призначеною з Москви для корчування щонайменших паростків націо нального життя, знищення боєздатності українського війська та спустошення державної скарбниці. Логічним продовженням майданної героїки стала нескорена доблесть воїнів добровольчих батальйонів, мобілізованих патріотів, кадрових військовиків та мужніх ентузіастів волонтерського руху в одвертому воєнному протистоянні з добре оснащеними, вишколеними у всіх гарячих кутках планети російськими спецпризначенцями. Із суттєвим ускладненням мілітарного завдання — зупинити військову інтервенцію ворога — пропорційно збільшується й чисельність непоправних втрат, а до Небесної Сотні за неповні п’ять літ приєднуються легіони полеглих захисників української незалежності, які укупі з Олегом Сенцовим, Олександром Кольченком, Володимиром Балухом, полоненими в азовських водах моряками та сотнями запроторених до московських казематів бійців складають наш коштовний викуп за вихід із духовного кріпацтва. У національний ландшафт вростають тисячі передчасних, ще не зарослих, позначених і безіменних могил; представники мирних професій у стислі терміни опановують військове ремесло, госпіталі та реабілітаційні центри перенаселені психічно й фізично скаліченими учасниками АТО та ООС, а в малюнках стривоженої шкільної дітвори головним сюжетним мотивом стає мирне небо і горда постать нескореного воїна. Історико-суспільна панорама нинішньої України навдивовижу нагадує ситуацію, окреслену більше ніж сто літ тому у святочній промові Кирила Студинського на урочистому концерті у Львові: “І зібралася молодь зі всіх суспільних верств, з-поміж нашого свідомого селянства і міщанства, з кругів середніх і вищих шкіл, щоби в пригоді стати рідному краєві і не дати на поталу придбань, здобутих нашою усильною працею”. Обнадійлива пророча Шевченкова інтуїція й у цьому випадку випереджувала подієві колізії реальної історії, а відтак за три місяці до смерті він творить до певної міри візіонерську ліричну медитацію “Бували войни й військовії свари”, в якій, за влучним висловом Богдана Лепкого, “понад кривавою теперішністю повінчав минуле з майбутнім”: Минуло все, та не пропало. Остались шашелі: гризуть, Жеруть і тлять старого дуба... А от коріння тихо, любо Зелені парості ростуть. І виростуть... На щастя, виросли. “І дало наше молоде, новітнє лицарство докази свого завзяття і хоробрости, багато з них вернуло нещасними каліками, а ще більше з них поклало буйні молодецькі голови на боєвищі”. Усі ці давно минулі й зовсім свіжі, над якими “скапують ще теплі сльози і свіжа кров”, жертовні офіри привнесені на вівтар конечної реалізації національно-державницького призначення України, яке майже 80 літ тому митрополит Андрей Шептицький бачив у тім, “щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить духовної сили, щоб поборювати відцентрові тенденції внутрішнього розкладу і успішно захищати межі від зовнішніх ворогів”. Нинішня потреба у щирому спілкуванні з Шевченковим генієм увиразнюється ще й тим, що демонічною силою зовнішньої агресії нас втягнуто у брудний процес щоденного творення різноманітних явищ гібридного характеру. Фактично гібридність стала головним розпізнавальним знаком нашого сьогодення, який при такій активній експлуатації легко може призвести до дискредитації національно значущої аксіології, до знецінення віками акумульованого реєстру вартостей, до утвердження кодексу суспільної байдужості та тотальної зневіри. І якщо гібридній інтервенції “русского міра” в український етнічний простір згуртовано опираємось як нав’язливому імперському вірусові, то наслідки від соціо культурних та політико-дипломатичних гібридів українського або європейського походження для суспільного спокою є вкрай згубними. Варто нагадати лише деякі з цих феноменів, що потрапляючи у наше інформаційне поле, призводять щонайменше до когнітивного дисонансу, яскраво ілюструючи своєю суттю парадоксальність непоєднуваних категорій. Без сумнівів штрих-код гібридності мають такі сумнозвісні чинники, як успішне функціонування українських бізнес-корпорацій на території Російської Федерації, надто повільний перехід парафіяльних спільнот до ПЦУ та належність українських громадян до православної конфесії московського патріархату, участь Стусового розпинателя Медведчука в мирних перемовинах у складі української контактної групи та повернення цієї одіозної фігури в активний політичний процес, висунення літературознавців з провокативно-дискредитаційним шевченкознавчим доробком на здобуття найвищих національних премій, мовна шизофренія на телебаченні та стрімке зменшення українськомовного простору в мережевій комунцікації. Окремі форми суспільної поведінки наших західних партнерів видаються теж досить дивними. Зокрема, жорстка поведінка санкційних обмежень стосовно Росії з боку Німеччини та Франції аж ніяк не заважають Ангелі Меркель обстоювати енергозалежні для Європи московські транспортні проекти, а меру французької Ніцци спокійно на найвищому рівні зустрічатися з ялтинськими місцевими урядовцями й анонсувати наміри відвідати окуповану Ялту. Ці непоодинокі прояви фальшивої толерантності не мають нічого спільного з принципами європейської демократії, а є лише вдячним приводом для брехливої російської пропаганди. Такі жорстокі умови національного самоствердження та державної зрілості у нерівному протистоянні з рашистським імперіалізмом, навіть за чітко декларованої підтримки західних прихильників, потребують водночас твердого опертя на міцні підвалини національного буття, закладені продуманою стратегією шляхетних правителів Київської Русі та підсилені славною епохою козацької держави і Гетьманщини. Саме у “віщих глаголах” Шевченкової спадщини, особливо у філософських роздумах останнього періоду, можна почерпнути те, що, на переконання цитованого вже Кирила Студинського, додасть “нам віри в успіх нашої святої справи, щоби руки в зневірі не опадали, щоби серця не остигали, щоби самопожертвування і сили росли! До праці наших рук, до жертви крові і життя нашого лицарства треба нам надземного одушевлення і віри, що переломимо лиху долю!” Досвід Тараса Шевченка, який пізнав “усі розкоші царської юриспруденції” і сформулював цілком екзистенційне ставлення до втрати особистої свободи у триєдиному імперативі “Караюсь, мучусь, але не каюсь”, став визначальним у процесі особистого протистояння з ненависною Москвою нескореного українського режисера, за звільнення якого бореться весь цивілізований світ. Замордоване життя Олега Сенцова, несправедливо засудженого на вдвічі більший за Шевченків термін ув’язнення, може стати остаточним присудом дипломатично кволій гуманітарній політиці прагматичного Європейського союзу та виявиться сатанинським торжеством великодержавного неоцинізму, освяченого покровительством ФСБ-шного православного ієрарха та стриманою папською екуменічною недалекоглядністю. Майже сто літ тому, реагуючи гострою реплікою на антишевченківську тираду одного з героїв “Вальдшнепів” Миколи Хвильового, Євген Маланюк спробував означити характер впливу “кипучої крові” Шевченка на поступовість державницьких стратегій кожного з наступних поколінь українства. “Процес матеріалізації Шевченкової поезії, — стверджував він, — потужньо триває, і тільки коли він закінчиться власною державою, ми зможемо сказати що сучасність доросла до Шевченка”. Але всупереч оптимістичним Маланюковим запевненням досягти Шевченкових верховин національної гідності навіть “у своїй хаті” нам поки що не під силу. Пояснення цьому можемо віднайти на перетині соціогуманітарних феноменів, закладених в основи нашої суспільності. З одного боку — зовнішній тиск дипломатичних маніпуляцій такий далекий від правдивого європейця Шевченка, який, на думку Івана Франка, і сам “не предвиджував тих новочасних, маккіавелівських способів політичного та національного гніту, що не раз виступають навіть під плащиком далекозорого економізму або лібералізму”. З іншого — внутрішня структура нинішнього українського соціуму, цей парафіяльний реєстр “і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків”, у якому чисельно чомусь і далі переважають “раби з кокардою на лобі”, “дядьки отечества чужого” та інші, за словами Івана Дзюби, “дрібніші достойники суспільного бестіарію”, що в умовах постколоніальної дезорієнтації перевтілилися у повністю здеградовану протоплазму ватників — у рабській покорі яких Тарас Шевченко вбачав чи не головну запоруку імперського розквіту: — Якби то, — думаю, — якби Не похилилися раби... То не стояло б над Невою Оцих осквернених палат! Була б сестра! І був би брат! А то... нема тепер нічого... Ні Бога навіть, ні півбога. Щоправда і на владному олімпі постмайданної України опинилися здебільшого “лакеї в золотій оздобі” — лідери з мінімальним умістом управлінської шляхетності, непогамовним хижацьким інстинктом власного збагачення та глибоким переконанням особистої безкарності, які під ширмою ефемерного реформування країни за європейськими стандартами послідовно залишають за межею бідності значну частину своїх громадян, розхитуючи натомість фундаментальні засади традиційних моральних інституцій дратівливими маршами рівності та проявами фальшивої толерантності. “Тарас Шевченко як явище велике й вічно живе — невичерпний, нескінченний і незупинний. Волею історії його ототожнено з Україною, і разом з її буттям триває Шевченкове...”. Саме тому кожен прийдешній день ставитиме перед нами нові іспитові завдання насамперед у площині повної деокупації національної свідомості через духовно вимогливе випробування Шевченком, усю творчість якого можна означити як зазивний лист до української нації.
Шевченкіана · “Нова нижньоновгородська борода відображена удвох Шевченкових автопортретах”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас ШЕВЧЕНКО: «Відпустив

Проект “Подробиці Шевченкового життя” умотивований усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Розповідаючи в цій статті про те, коли й чому з’являлася у Тараса Григоровича борода, автор виявляє цікаві й маловідомі подробиці Шевченкового життя, нюансує притаманні йому гумор і самоіронію, переконує, що для нас важлива кожна деталь, зокрема побутова, духовного й фізичного образу Кобзаря. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка “Побачили мене з широкою, як лопата, бородою…” У поетичних творах Шевченка згадка про бороду зустрічається лише тричі. Найперше в “Давидових псалмах” (1845) у томі місці, де йдеться про первосвященика Аарона, миропомазаного пророком Мойсеєм: Яко миро добровонне З голови честної На бороду Аароню Спадає росою… А ще — в поемі “Невольник” (1859), коли ворожка ворожила, пристріт замовляла Ярині: “Он, бачиш, кінь осідланий Тупає ногою Під козаком; а онде йде Дідусь з бородою Аж до колін…” (Ця ліро-епічна поема має дві редакції. У першій — під назвою “Сліпий” (1845) — цитовані вище рядки мали такий вигляд: “Он, бачиш, кінь осідланий / Маха головою. / А он їде, а онде йде / Дідусь з бородою”). А коли у реальному житті Шевченка з’явилася борода? Прослідкуймо за його автопортретами та свідченнями поета і його сучасників. Перший автопортрет Шевченка датується 1840 р., і ми бачимо чисто виголене вродливе обличчя двадцятишестирічного поета. На портреті 1845 р. з’явилися бакенбарди. Цього часу стосується словесний портрет Шевченка, залишений петрашевцем М. О. Момбеллі, в якому, зокрема, зазначається: “Він середній на зріст, широкоплечий і взагалі міцної, сильної статури, в талії широкий через особливу будову кісток, але аж ніяк не товстий; обличчя кругле, борода і вуса завжди поголені, а бакенбарди облямовують усе обличчя….” Автопортрет 1847 р. (23 червня — не пізніше 11 грудня), виконаний Шевченком в Орській фортеці (в солдатській формі та кашкеті) передає його тяжкі моральні й фізичні страждання в перші місяці заслання. За точними словами мистецтвознавця В. М. Яцюка, молодий, енергійний, здоровий чоловік за короткий час перетворився на вусатого дядька з виснаженим недугою обличчям. На Шевченкових автопортретах, виконаних у 1848—1849 рр. під час Аральської описової експедиції, він незмінно з вусами. Але це не значить, що бороди взагалі не було в умовах експедиції. В записі в Щоденнику від 16 липня 1857 р. Шевченко занотував унікальні спогади про комічну ситуацію, що склалася в 1848 р. на Кос- Аралі, де зимувала експедиція з 26 вересня 1848 р. до кінця січня 1849 р. Вийшли на берег біля форту, де стояв гарнізон уральських козаків, які були старообрядцями: “Уральці, побачивши мене з широкою, як лопата, бородою зразу ділом зметикували, що неодмінно мученик за віру. Донесли негайно своєму командиру, єсаулу Чарторогову. А той, не будучи дурнем, зазвав мене в комиш та бух переді мною на коліна: — Благословіть, каже, батюшка, ми, каже, вже все знаємо. — Я теж, не будучи дурнем, зрозумів, у чому річ, та й хватнув саме розкольницьким хресним знаменням. Захоплений єсаул поцілував мою руку і ввечері влаштував нам таку гулянку, яка нам і уві сні не снилася”. Цю смішну зустріч із начальником Кос-Аральського форту Д. П. Чартороговим (Чертороговим) Шевченко відобразив і в повісті “Близнецы”: “…Уральские козаки (не исключая и офицеров) приняли его за своего расстригу-попа, за веру пострадавшего… и он знай благословляет их большим крестом да собирает посильное подаяние натурою, т. е. спиртом. И эта комедия продолжалась до тех пор, пока ротный командир не приказал ему сбрить бороду. С бородой, разумеется, и поклонения, и приношения прекратились”. Так у художньому творі. В реальному бутті засланця він, уже з поголеною бородою, невдовзі був відправлений у форт Раїм у гирлі Сирдар’ї Оренбурзької губернії. Але слава про небувалого пастиря вже дійшла й туди, і тамтешні уральці зустріли його з прихованим, але захватом. А начальник козачого загону Н. С. Марков, випросивши у нього благословення, запропонував за це 25 рублів, від яких Шевченко відмовився. Втім ця неабияка безкорисливість лише надихнула благочестиву душу козачого командира одговітися по секрету в кибитці й усе-таки прилучитися до святих таїн у такого рідкісного пастиря. У поетовому Щоденнику читаємо: “Щоб не нажити собі клопоту з цими сивими небувалими дурнями, я хутчіш залишив укріплення і вже акуратно, щотижня два рази, голю собі бороду”. Звісно, не треба думати, що Шевченко Т. Шевченко. Автопортрет. 1851 р. міняв укріплення на власний розсуд, як і про те, що він завжди мав можливість поголитися. Скажімо, про перший автопортрет із бородою, виконаний ним у липні-серпні 1851 р. під час Каратауської експедиції, що мала на меті пошуки кам’яного вугілля на півострові Мангишлаку (протягом якої Шевченко створив 45 малюнків), один із найближчих друзів Шевченка на засланні Бр. Залеський розповідав: “…В часі тої мандрівки Шевченко зробив для мене чорною крейдкою свій портретик … замість дзеркала послугувався артист збанком з водою, бо іншого дзеркала не мали ми в степу. Не було також ані бритви, ані цирульника, і для того носили ми бороди, хоть властиво оба ми були солдатами”. В той же час Шевченко створив сепію “Серед товаришів”, де намалював себе в білій сорочці з густою бородою та вусами, а Бр. Залеський стоїть спиною до глядача. “Прийшов в укріплення поголитися…” Того дня — в неділю 21 липня 1857 р. — рядовий Тарас Шевченко, який ночував на комендантському городі під улюбленою вербою, прийшов у казарму Новопетровського укріплення, щоб поголитися. На вході зустрів унтер-офіцера Франца Куліха, каптенармуса, який повідомив йому, що о 9-й годині ранку прибув поштовий човен із оренбурзькою поштою. Засланець чекав її вже два тижні, сподівався, що при сприятливому вітрі човен із офіційним папером про його звільнення повернеться 17 або 18 числа, ніяк не пізніше 20-го. Втім, день від дня дув переважно свіжий норд-ост, очевидно, просто в лоб поштовому човну… Коли тиждень тому після заходу сонця море заштиліло, а після півночі піднявся довгожданий зюйд-ост — тихий і рівний — він невимовно зрадів і, ледве діждавшись світанку, видерся на найвищу прибережну скелю й просидів там до полудня. “Не побачивши на горизонті ні заповітного, ні будь-якого вітрила, я засмучений прийшов на город…” — так записав Шевченко в Щоденнику 16 липня. Так і жив останні дні в смуті та болісній невідомості… Сьогодні, поголившись, він, згнітивши серце, не став нікого розпитувати про той човен, не кинувся за поштою, не метушився, а… попрямував на город. Гідно тримав удар долі до кінця! Втім, вийшовши з укріплення, зустрів доброго знайомого, підпоручика Миколу Бажанова… “І він перший привітав мене із свободою. 21 липня 1857 року в 11 годин ранку”, — це знову запис у Щоденнику. Так ретельно поголений Шевченко зафіксував вистраждану мить свого, сказати б, умовного поки що звільнення з заслання. Втім, 2 серпня Тарас Григорович нарешті залишив Новопетровське укріплення, вирушивши на рибальському човні до Астрахані, куди прибув 5 серпня, а 22 серпня відплив із Астрахані до Нижнього Новгорода на пароплаві “Князь Пожарський”. Плавання було довгим і тривало до 20 вересня, за цей час Шевченко запустив бороду, котру поголив аж перед самим приїздом до Нижнього Новгорода, залишивши чималі вуса. “Михайлу Семеновичу Щепкіну, напам’ять 24 грудня 1857 року від Тараса Шевченка” Про це згадував секретар Нижньоновгородської казенної палати К. А. Шрейдерс, з яким Шевченко познайомився відразу після приїзду в Нижній Новгород (у запису журналіста Г. П. Дем’янова): “…Середній на зріст, років 40—44; на його обличчі лежала печать глибокого страждання, великі сірі очі світилися незвичайною добротою; темно-русяве, рідке волосся зачесане на один бік; довгі, великі вуса своєрідно опущені донизу”. В Нижньому Новгороді Шевченко змушений був залишитися аж до початку лютого 1858 р., чекаючи вирішення своєї подальшої долі, найперше — можливості повернутися до Пе- Т. Шевченко. Фотографія. 1858 р. тербурга. Він знову відростив бороду, про що сповістив у листі від 12 листопада 1857 р. свого покровителя на засланні, коменданта Новопетровського укріплення І. О. Ускова: “…Запустив бороду, справжнє помело”. Нагадаю, що помело — це палиця з прив’язаним до неї на кінці пучком хвойних гілок, ганчірок і т. ін., для вимітання попелу з печей та прочищання димарів. Аналог мітли. У Шевченка метафорично: “Он, бачите, над Києвом / Мітла простяглася…”; “Над самим Віфліємом, боком, / Мітла огненная зійшла…” Або: “Чи городом, чи то селом / Мете собі, як помелом”… Вживання цього слова стосовно бороди зустрічається, здається лише у Шевченка. Йому в самоіронії не відмовиш… Нова нижньоновгородська борода відображена у двох Шевченкових автопортретах. Перший створено 27—28 листопада 1857 р. італійським і білим олівцем. На ньому внизу Шевченко зробив дарчий напис чорнилом: “Михайлу Семёновичу Щепкину, напамять 24 декабря 1857 года отъ Тараса Шевченка”. Це був день приїзду великого Шевченкового друга в Нижній Новгород, і тоді щасливий Тарас Григорович записав у Щоденнику: “Святам свято і торжество є з торжеств! О третій годині ночі приїхав Михайло Семенович Щепкін”. Тими щасливими для обох зимовими днями між 25 і 29 грудня на М. С. Щепкіна чекав у залі місцевого театру на кожній виставі найдобріший і найвимогливіший, а головне — найдорожчий глядач — бородатий Шевченко. Майстер буквально відчував на собі захоплений погляд і могутню теплу енергетику поета, в якій його талант розкривався з особливою силою. Михайло Семенович був свідком Шевченкового захоплення молодою актрисою Катериною Піуновою, яку називав Тетясею (вона зіграла роль Тетяни у виставі “Москаль-чарівник” разом із артистом). Шостого лютого 1858 р. писав Шевченкові з Москви з натяком на його бороду: “Передай мой поцелуй твоей Тетясе. Але ні, не треба, а то я боюсь, чтобы от твого чолом не зробилось ей дуже душно”. Між іншим, Катерина Піунова згадувала в своїх спогадах “геніальну голову” та “ласкаві очі поета”, його “шапку смушеву”, але жодного разу — бороду. Зате Михайло Семенович у листі до Шевченка від 15 січня 1858 р. написав: “Целую тебя в бороду. Твой М. Щепкин”. Другий автопортрет із бородою Шевченко виконав у Нижньому Новгороді не пізніше 4 січня 1858 р., бо цього дня він передав його в Петербург М. М. Лазаревському через П. А. Овсянникова, в якого тоді мешкав. У Щоденнику записав 4 січня: “О 8-ій годині вечора проводив свого господаря Овсянникова до Петербурга…” Уже 19 січня 1858 р. М. М. Лазаревський відповів
Шевченкіана · “Синдром “шапки та кожуха” закоренився надовго”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

поставлений поганенько, і виконувач обов’язків московського обер-поліцмейстера полковник О. І. Кропоткін аж 9 квітня рапортував московському воєнному генерал-губернатору А. А. Закревському відверту неправду: “…Имею честь донести, что отставной рядовой Шевченко 4 сего апреля выехал из Москвы в С.-Петербург” (Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк. 12). Лише 12 квітня в канцелярії московського генерал-губернатора наклали на рапорті О. І. Кропоткіна резолюцію: “Уведомить С. Петербургского Военного генерал-губернатора”. Насправді Шевченко на цей час уже зустрівся з петербурзьким обер-поліцмейстером. Ось як це було. “Він мені порадив збрити бороду…” Шевченко приїхав у Петербург 27 березня 1858 р., а вже 29-го зранку з’явився до управителя канцелярії петербурзького обер-поліцмейстера, брата художника А. М. Мокрицького, свого давнього знайомого І. М. Мокрицького: “Він прийняв мене напівофіційно, напів-фамільярно. Старе знайомство виявилося в дужках. На закінчення він мені порадив збрити бороду, щоб не справити неприємного враження на його патрона графа Шувалова, до якого я повинен з’явитися як до головного мого наглядача”. Готуючись до прощання з бородою, Шевченко вже наступного дня — 30 березня — “замовив фотографічний портрет у шапці й кожусі для М. О. Дорохової”. У Повному зібранні творів Тараса Шевченка (т. 5) зазначено, що ця фотографія зроблена в студії відомого петербурзького фотографа А. І. Деньєра. В “Шевченківській енциклопедії” (т. 6), стверджується, що автор невідомий. В. М. Яцюк припускав, що автором міг бути український фотограф К. А. Нагорецький. Поетів друг М. М. Лазаревський замовив 50 репродукцій цього фотопортрета. До фото, зробленого 30 березня 1858 р., Шевченко звертався, виконуючи автопортрет (офорт) 1860 р. (з бородою, у шапці та кожусі), створений не пізніше 4 квітня 1860 р. Доречно зауважу, що цей фотопортрет, а також фотографії Шевченка в шапці та кожусі, але вже без бороди, зроблені ще й у 1859 р., посприяли свого часу спрощенню та навіть примітивізації Шевченкового феномену під пером партійних ідеологів і деяких шевченкознавців. У вірші “Низькопоклонники” (1965) на початку брежнєвського “застою” Д. В. Павличко звинувачував: Вони зі скелі Прометея Зняли і одягли в кожух,
Шевченкіана · “Синдром “шапки та кожуха” закоренився надовго”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

бороду, справжнє помело»

Шевченкові: “Спасибі тобі, велике спасибі, мій милий, мой золотой Тарасе, за твой подарок: твое поличье. Ты не мог выдумать лучшего подарка…” Саме з цього портрета на поетове прохання М. М. Лазаревський оперативно замовив 50 фотовідбитків для подарунків друзям і знайомим Шевченка, який у Нижньому Новгороді отримав від М. М. Лазаревського чотири фотовідбитки свого автопортрета. Скажімо, вже 20 лютого він записав у Щоденнику: “Один примірник мого нерукотворного образу подарував М. О. Дороховій, він їй не сподобався, вираз здається занадто жорстким”. Дуже цікаве Шевченкове свідчення про сприйняття його образу сорокасемирічною начальницею Нижньоновгородського інституту шляхетних дівчат М. О. Дороховою, яку поет називав “піднесеною, симпатичною жінкою”. Виявляється, вона бачила бородатого Шевченка значно м’якшим, добрішим, ніжнішим… У листі від 22 лютого 1858 р. до М. М. Лазаревського поет щиро подякував йому: “Спасибі тобі, друже мій єдиний, за все і за вся. Добре єси зробив, що заказав 50 штук помянутого образа, нехай поки що земляки дивляться хоть на сей облик бородатого недобитого кобзаря свого”. Потрясаюче свідчення Шевченкової самоіронії, поєднаної з усвідомлення того, що народ український обрав його своїм Кобзарем. Один із фотознімків із автопортрета Шевченко передав С. Т. Аксакову через М. С. Щепкіна. Російський письменник писав поетові в листі від 14 квітня 1858 р.: “Крепко обнимаю и сердечно благодарю Вас, любезнейший Тарас Григорьевич, за драгоценный Ваш подарок, полученный мною от Щепкина. Кроме сходства, которое, разумеется, для меня всего дороже, портрет Ваш так хорош, что все знатоки приходят от него в восхищенье. Долго я не хотел верить, что это фотография. Впрочем, я был прав отчасти: это фотография, подрисованная Вашею искусною кистью, как уверяет меня один знаток этого дела”. Таким чином, С. Т. Аксакову, який познайомився з Шевченком у березні 1858 р. і, судячи з його слів, іншим москвичам автопортрет дуже сподобався. Тарас Григорович у листі до письменника від 25 квітня пояснив: “Я сердечно рад, что вы осталися довольны моим бородатым поличием. Это фотографический снимок с рисунка, мною самим сделанного, почему и показался он вам подрисованным”. Відомо, що згадані фотознімки Шевченкові друзі поширювали з метою збору коштів для його матеріальної підтримки. Відомо, що вони були подаровані С. Т. Аксакову, А. Ф. Білокрисенку, М. О. Дороховій, Я. Г. Кухаренкові, М. М. Лазаревському, Ф. М. Лазаревському, І. О. Ускову, К. А. Шрейдерсу, М. С. Щепкіну та ін. “Приїхав у Москву…” Дорогою в Петербург Шевченко прибув у Москву 10 березня 1857 р., а з наступного дня і до 26 березня гостював у М. С. Щепкіна з бородою, відрощеною у Нижньому Новгороді. Про це знали митці, які зображували його в московський період. Скажімо, на картині відомого українського художника М. І. Хмелька “Т. Шевченко і М. Щепкін у Москві” (1956) бачимо поета з розкішною бородою. Не забув про неї і народний художник України М. О. Артамонов у картині “Велика дружба. Т. Шевченко і М. Щепкін” (1988), в якій поет і артист змальовані на Красній площі. У навчально-художньо-просвітницькому кіносеріалі для навчальних закладів і широкої глядацької аудиторії під назвою “Тарас Шевченко. Заповіт”, знятому в 1992—1997 рр., епізод зустрічі поета в Москві з княжною В. М. Рєпніною представляє його з вусами. Це неточність. Але насправді вона нічого не важить у контексті цього видатного твору, навіть мимоходна згадка про який заслуговує на розповідь про нього. Зокрема, необхідно нагадати, що його авторами були великі українці І. М. Дзюба, П. М. Мовчан, Б. І. Олійник і режисер С. С. Клименко. Головний консультант — С. А. Гальченко. Роль Ведучого в цьому серіалі неперевершено прожив Богдан Ступка, який розповів про Шевченка і від його імені стільки, скільки до того та й опісля ніхто й ніколи не розповідав у будь-якому іншому фільмі, та й не тільки фільмі. У ролях: Богдан Бенюк, Петро Бенюк, Олександр Биструшкін, Ярослав Гаврилюк, Тарас Денисенко, Василь Мазур, Анатолій Мокренко, Наталія Наум, Раїса Недашківська, Ярослав Попадюк, Світлана Прус, Галина Стефанова та ін. У згаданому епізоді з фільму поет і княжна взагалі не розмовляють, адже ця зустріч мало документована й коротко висвітлена в літературі. Та Ведучий заглядає в кімнату, де вони востаннє сидять удвох, і на Ступчиному обличчі бачимо стільки загадковості, зачудування, співчуття… Мені навіть іноді здається, що від цього моменту й почався мій інтерес до Шевченкового перебування в Москві. Виробництво безпрецедентного за масштабом, сюжетними колізіями, кількістю історичних персонажів і подій кіносеріалу про життя і творчість Тараса Шевченка на замовлення Міністерства освіти і науки України забезпечували Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. П. Довженка, Український фонд культури, Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка за участю Національної телекінокомпанії України. То був геніальний замисел і достойне його виконання. З цим історичним феноменом у галузі національної культури кінця ХХ століття можна порівняти хіба що створення й будівництво в 1993—1998 рр. Культурного центру України в Москві. На жаль, нині величезні й невичерпні можливості цього Шевченкового дому в антимосковському ствердженні духовної величі України не задіяні повною мірою, як уповні не використовується і багатющий просвітницько-шевченкознавчий потенціал навчального кіносеріалу, достойного постійного використання в шкільній програмі. Нерозумно нехтувати вже досягнутим і виправданим на ділі. Ніхто з тих, хто познайомилися з Шевченком у Москві, не залишив опису його тодішньої зовнішності, та й давні знайомі — В. М. Рєпніна, Г. П. Галаган, М. Ф. Савичев — не згадали про бороду. М. Ф. Савичев коротко написав у спогадах, що Шевченко був “худий, похнюплений, убитий фізично й морально…” Насправді немає жодних підстав говорити, що в московському березні 1858 р. Шевченко був морально вбитий. Більше того, в конкретний день 20 березня, коли поет “пішов до уральського козачини Савича”, щоб забрати літопис Самійла Величка, який О. М. Бодянський давно передав йому для Шевченка, а той не спромігся це зробити, Тарас Григорович двічі зацікавлено “любувався” Кремлем, відвідав давнього знайомого А. М. Мокрицького, у якого “полюбувався ескізами незабутнього друга мого, покійного Штернберга”, а ввечері у сім’ї Станкевичів “весело, попросту побалакали про Україну”. Проте саме в цей день Шевченко зітнувся також з абсолютною неповагою до нього з боку купця-мільйонера О. О. Сапожникова (докладно див. “Слово Просвіти”, 21—27 лютого 2019 р.), а через кілька годин — із незрозумілою байдужістю М. Ф. Савичева, який майже чотири роки тримав у себе літопис Величка, “сам не знаючи з яким наміром”. У цій абсолютно конкретній ситуації вразливий поет цілком міг бути морально пригніченим і “похнюпленим”, що й помітив М. Ф. Савичев. Як відомо, Шевченко виїхав потягом із Москви в Петербург 26 березня 1858 р., але поліцейський нагляд за ним у місті був Т. Шевченко. Автопортрет. Офорт. 1860 р. В смушеву шапку отамана, Ще й підв’язали очкуром, Щоб стала кривдою омана А кривда — ласкою й добром. Синдром “шапки та кожуха” закоренився надовго. Через три десятиліття, вже в незалежній Україні, на світанку нової доби І. Ф. Драч у поезії “Виклик” вимагав: Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха. Ще каторжника роботи. Ще нагадайте усім: Йому було перед смертю всього лише сорок сім. У цьому контексті хочу розповісти про таке. Коли в Національному культурному центрі України в Москві ми вирішили встановити погруддя Тараса Шевченка, то за основу зображення було взято автопортрет 26-річного поета (скульптор О. І. Капшук). Відкрив погруддя 31 жовтня 2013 р. Надзвичайний і Повноважний Посол України в РФ В. Ю. Єльченко в присутності директора Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, академіка М. Г. Жулинського, його заступника, відомого шевченкознавця С. А. Гальченка та колективу Культурного центру й багатьох українських патріотів. Враження було таке, ніби Шевченків пам’ятник стояв на Арбаті з того часу, коли молодий, тридцятирічний поет написав у Москві вірш “Чигрине, Чигрине…” (1844), в якому спалахнуло гірке запитання: “За що скородили списами / Московські ребра??..”, а Український дім виріс навколо нього пізніше… Звернули увагу на дату відкриття? Тарас Шевченко містично постав у самому центрі Москви саме напередодні переломного в історичній долі України листопаду 2013 р., а точніше, за 20 днів до початку Революції Гідності, яка визначила віджитою, говорячи словами М. С. Грушевського, “нашу орієнтацію на Московщину, на Росію…” Таку подію, пов’язану з Шевченком, варто внести в аннали української історії! Та повернімося до того дня — 6 квітня 1858 р., — коли Шевченко записав у Щоденнику… Втім, читаємо: “Мав велике нещастя облачитися у фрак і з’явитися до свого головного наглядача графа Шувалова. Він прийняв мене просто, неформено, а головне, без належних випадку повчань, чим справив на мене вигідне для себе враження”. Отже, молодий петербурзький оберполіцмейстер П. А. Шувалов (1827—1889) оцінив неабиякі приготування до зустрічі з ним колишнього засланця, котрий уважно прислухався до порад І. М. Мокрицького. Найперше зауважу, що Шевченко ніколи не був “фрачником” — саме так тоді називали тих, які носили “куртку з хвостами, полами” (В. І. Даль). У спогадах О. С. Афанасьєва-Чужбинського є сюжет про те, яку Києві 1846 р. вони збиралися в гості. Та Шевченко зізнався: — А не хочеться мені натягати отого фрака, щоб він ізслиз. — То й не треба. — А, може б, просто походити? — Я бачу, що тобі не хочеться, ну й посидимо дома. — А справді! Ходім лучче на Дніпро, сядем де-небудь на кручі і заспіваємо. Цікаво, де взяв Шевченко фрак у квітні 1858 р.? Очевидно, у когось із друзів, які “виходили у світ”, скажімо, у братів Лазаревських або у графа Ф. П. Толстого. До речі, в поетичній творчості Шевченка це слово не вживалося. Та найголовніше, що поет уже поголив бороду, і віднині й до кінця життя на всіх автопортретах (за винятком уже згаданого офорта 1860 р.) і фотографіях він постає без бороди, але з густими вусами, що звисають донизу. У спогадах І. С. Тургенєва, який уперше зустрівся з Шевченком узимку 1859 р., читаємо про його “густі вуса, що закривали губи…” Л. І. Полусмак, з якою Шевченко збирався взяти шлюб 1860 р., говорила: “Був він собі середнього росту — такий мужественний, здоровий чоловік, чорні вуса…” Шевченкові вуса бачимо на всіх автопортретах і фотографіях після гоління бороди. Вони зафіксовані й посмертною маскою поета.
“Те, що відбувається на кону, б’є не в брову, а в око теперішній “юрбі”. Театр 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

вмовляння рідної матері (народна артистка України, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка Наталія Сумська), ні сльози вірної дружини з малою дитиною (Анастасія Рула), ні мудрі застереження Мененія Агріппи, друга Коріолана (народний артист України, лауреат Шевченківської премії Богдан Бенюк) не відвертають ображеного від зради свого роду. Перед фіналом Коріолан укладає вигідний для тих, до кого перейшов служити, мир. Одначе нові союзники підступно підбурюють супроти проголошеного ненадійним темну “юрбу”, і головний герой гине від удару меча в груди. Режисер уміло натякає на те, що для аморальних політиканів, якими є “народні трибуни”, немає нічого святого. Замість переконувати, учиняють мордобої. Повчально для сучасних глядачів, які надивилися подібного на екранах телевізорів. Хоч би хто торочив, що історія нічого не вчить, а вона таки повчає. Аби тільки було бажання пізнавати. Ще одне достоїнство спектаклю — бездоганна українська мова (адже переклад видатного майстра слова Дмитра Павличка). душею гордої, егоїстичної жінки донни Анни, а через неї — і над Дон-Жуаном, “Лицарем волі”. Традиційний спокусник жінок у Лесі Українки сам стає до певної міри жертвою жінки, яка зломила його волю. 1971 року студія “Укртелефільм” зняла фільм за цією п’єсою, де знялися уславлені українські актори Богдан Ступка, Ада Роговцева, Таїсія Литвиненко, Антоніна Лефтій, Олександр Гринько. А Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки звертався до “Камінного господаря” чотири рази. У Київському театрі юного глядача не обмежилися лише текстом п’єси Лесі Українки, а ще й додали уривки з творів Жана Батиста Мольєра (переклад з французької Ірини Стешенко) та Олександра Пушкіна (переклад з російської Максима Рильського). Яскраві образи створили артисти театру Ігор Пісний (Командор), Катерина Марченко (Донна Анна), Олександр Зінєвіч (Дон Жуан), Дар’я Завгородня (Долорес), Ігор Іванов (Сганарель), Леонід Марченко (Дон Побло де Альварес), Надія Трибун (Дона Мерседес). У Олени Михайліченко (Шарлотта), Марини Веремійчук (Ельвіра), Валерія Войтенка (Гусман), Кароліни Пампухи (Матюріна), Богдана Зашпи (П’єро) ролі хоча й другорядні, але вони допомагають краще зрозуміти головних дійових осіб.
“Те, що відбувається на кону, б’є не в брову, а в око теперішній “юрбі”. Театр 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗

Шекспір і претенденти на владу

Вадим ПЕПА Перші ж репліки у виставі “Коріолан” бентежать глядацький зал, як потривожений бджолиний рій. І далі мистецьке напруження триває аж до фінального виходу виконавців під бурю вдячних оплесків. Нічого дивного. На сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка втілено історичну трагедію Вільяма Шекспіра. Режисер-постановник сценічного дійства — заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка Дмитро Богомазов. Він тонко розставляє акценти, наголошує на визначальному. Тож те, що відбувається на кону, б’є не в брову, а в око теперішній “юрбі”. Дошкульне зачіпає глядачів. Певно, декому надається можливість побачити себе, як у дзеркалі. Тож зал реагує жваво. Аплодують і ті, котрі вважають себе безгрішними, й ті, в кого є бажання стати кращими. Недарма ж Арістотель провіщав, що вища мета втілюваних на сцені трагедій — катарсис, тобто “очищення духу” за допомогою “страху і жалю”. Щирі співчуття і співпереживання більшою чи меншою мірою таки ж облагороджують людську природу. Хоча ніякі тисячоліття цивілізаційного розвитку її не змінюють. З якими достоїнствами і вадами вродилася людина, з такими невід’ємними і торує шлях у незвідане майбутнє. Генії, в сузір’ї яких сяє й ім’я Шекспіра, відколи вже повчають, як відрізняти добро від зла. Та діється те саме, що із законами в першій-ліпшій країні. Як же їх дотримуватися, не порушувати? До цього в ідеалі — як до неба пішки. Водночас і в мистецтві — який там катарсис? Стократ легше розкидатися брудом матів-перематів, гудити, очорнювати, бездумно обпльовувати навіть доленосне, випускати із підсвідомості, як джина із пляшки, тваринні інстинкти. Вивільняти низьке з прихованого в єстві вищих створінь, які — вінець природи, незрівнянно легше, ніж виховувати порядних громадян. Як і рівним йому, Шекспірові доступні таїни людської душі. А в цьому випадку — ще й трагізму взаєминах різних станів. Головний герой Кай Марцій у виконанні заслуженого артиста України Олександра Форманчука переконливий і повнокровний. Видатний полководець примножує славу могутнього Рима у кровопролитних битвах. Особисті подвиги й шрами від численних ран відчиняють йому двері до сенату. Вивищується зі званням консула. І втрапляє в тенета інтриг. Їх плетуть “народні трибуни”, одурманюючи демагогією темну масу, яку можна повернути чортзна-куди й направити проти кого завгодно. Обурений поведінкою римлян, які забули про його подвиги заради їхнього ж спасіння, Марцій перекидається на бік тих, проти кого воював. З військом, яке раніше громив, здобуває гучні перемоги, вдовольняється новим прізвиськом — Коріолан і погрожує знищити Рим. Ні
“Те, що відбувається на кону, б’є не в брову, а в око теперішній “юрбі”. Театр 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗

Передчуття дядька Тараса

Герої уславленої сатиричної комедії Миколи Куліша “Мина Мазайло” ожили на сцені Арт-центру імені Івана Козловського Національної оперети України. Режисер-постановник — старший викладач Національного університету театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого Олена Щурська, актори — студенти акторського факультету, курс народного артиста України Богдана Бенюка. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надав Арт-центр ім. Івана Козловського В університеті є такий формат — самостійні роботи, коли студенти самі обирають для постановки уривки з п’єс. Вони запропонували поставити уривок з “Мини Мазайла”, а саме сцену Мокія і Улі. Цей матеріал виявився близьким для режисера, бо, ще навчаюсь в університеті культури в Рівному, вона грала роль Баронової-Козино. — Цей твір дуже актуальний, особливо сьогодні, — розповідає Олена Щурська. — Ми почали розбирати той історичний період. Тут показана історія однієї сім’ї, яка по суті описує цілу країну. І поки ці актуальні питання люди не з’ясують на рівні сім’ї, важко щось з’ясувати і на рівні держави. Спочатку спробували зробити цей уривок, потім інші. Зрештою зробили цілу виставу, яку вже показували на фестивалі у Чернігові. Головний герой вважає, що прізвище не дозволяє вибитися на вищі професійні ранги тільки через те, що весь його рід і прізвище українські. І він вирішив змінити своє прізвище, щоб бути дотичним до чогось російського. Але це було не на часі. В Радянській Україні у той час почалася українізація. І пророчою є фраза з п’єси, що “ця українізація — це спосіб виявити всіх нас українців і знищити, аби і духу не було”, говорить про те, що в принципі українство як таке потрібне сусідній державі (Росії) лише для того, щоб тримати нас на короткому повідку. А коли хтось сильно висовується, цих людей треба познищувати. Цей процес проявляється історично, як пророцтва Куліша. Актори, студенти-випускники курсу Богдана Бенюка, у більшості вже працюють на професійній сцені. Марина Кошкіна, яка виконує роль Рини, — в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка, в іншому складі цю роль грає грає Марічка Кос; Володимир Захарченко (дядько Тарас) — у Київському академічному театрі юного глядача на Липках, нещодавно почав виконувати роль Тараса Шевченка у виставі “Сон”; Ігор Качур грає в театрі “Актор”, багато знімається в кіно; Антоніна Цурікова (Тьотя Мотя) бере участь у різних театральних проектах; Аня Сердюк (Улічка) та Ігор Лагай (Привид) грають у Київському академічному Молодому театрі; Таїсія Сікорська виконує роль Мами. Роль Мини Мазайла в різних складах виконують Петро Русаненко (Київський театр “Актор”) та Віталій Слуцький (Київський театр юного глядача), а роль Баронової-Козино — Маруся Чуприненко, яку можна побачити в українському кіно. Ці молоді люди щільно влилися в театральний простір Києва. Творча знахідка художника Ігоря Білецького — газета, що по суті стала однією з повноцінних дійових осіб. Персонажі читають газети, де і політичні новини, і оголошення про зміну прізвища. Куліш вивів образ Дзеркала, в яке всі дивляться. А у виставі зробили рамку, яка є ніби дверцятами між нашим світом і світом душ, які чекають, що в нашому щось вирішиться (це нагадує образ батька Гамлета, який чекає, коли настане справедливість). При створенні вистави для персонажів підбирали костюми, що були б стилізацією під 30-ті роки минулого століття, коли відбувалася дія п’єси. Переважно звучить музика тих часів, а також мелодії Мирослава Скорика.
“Те, що відбувається на кону, б’є не в брову, а в око теперішній “юрбі”. Театр 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗

Дон Жуан на мерседесі

Київський академічний театр юного глядача на Липках запрошує на виставу “Дон Жуан VS Донна Анна”. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото з сайта театру Режисер-постановник вистави — Микола Яремків, який раніше працював режисером-постановником у Харківському академічному драматичному театрі, Київському академічному Молодому театрі, ставив вистави у театрах Львова, Івано-Франківська, Луганська, Луцька, Миколаєва, Дніпра. Викладав акторську майстерність у Харківському інституті мистецтв ім. Івана Котляревського, Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого. З 2018 року — головний режисер Миколаївського академічного художнього російського драматичного театру. В основі постановки — поетична драма Лесі Українки “Камінний господар”, в якій уперше в українській літературі змальовано образ чоловіка-спокусника. Імпульсом до написання твору стала пушкінська драма “Камінний гість”. Але у творі було викладено відмінне від російського попередника трактування образів камінної статуї, Дон Жуана і Анни, уведено інших персонажів. Українська версія світового сюжету написана 1911 року в місті Хоні на Кавказі. Леся Українка так визначила задум драми: “Ідея її — перемога камінного, консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною
15 “Любов’ю безмежно насичує світ, світанок і ранок, і вечір…” Палітра · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

художника Анатолія Маланія. З ініціативи музею проводився пленер “Шевченківськими стежками”. У проекті представлено майже всю Україну. Є також твори на Шевченківську тематику грузинських художників. Тут можна побачити картини художника Андрія Гука, заслуженого художника України Анатолія Буртового, народного художника, лауреата Шевченківської премії Валерія Франчука, нині вже покійних Василя Гуріна та Бориса Плаксія. Виокремлю роботи Тетяни Черевань, Катерини Білєтіної, Сергія Серебрякова, Наталії Поліщук, Володимира Гуріна. Цікава картина “Собор зішестя Святого духа” Миколи Кушнірука, в якому в різні часи побували Тарас Шевченко й Іван Кавалерідзе. Увагу багатьох відвідувачів привертає портрет Тараса Шевченка невідомого художника, який належав родині письменника Пилипа Капельгородського, а потім багато років висів у кабінеті першого директора нашого музею Ростислава Синька. Представляємо книжки: “Кобзар” 1952 року видання, а також український переклад роману польського письменника Єжи Єнжевича “Українські ночі, або Родовід генія”, присвяченого Тарасу Шевченку. Серед планів — видання каталогу експонатів музею на Шевченківську тематику. Сподіваємося, що з часом постануть пам’ятники за проектами Івана Кавалерідзе спочатку в Києві, а потім і по всій Україні, і у звільнених Донецьку, Луганську і Севастополі. Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора
15 “Любов’ю безмежно насичує світ, світанок і ранок, і вечір…” Палітра · с. 15сторінка оригіналу ↗

Шевченко і Кавалерідзе

Серед представлених робіт — макет першого пам’ятника Тарасу Шевченку скульптора Івана Кавалерідзе, який постав 1918 року в місті Ромни нині Сумської області (торік 27 жовтня Україна відзначала 100-річчя цього пам’ятника). Поруч — маловідомий проект могили Тараса Шевченка, яка, на думку І. Кавалерідзе, мала бути саме такою. Тут же — проект пам’ятника Шевченку, який Кавалерідзе створював спочатку для міста Дубно, а потім — Ленінграда. Врешті, у дещо зміненому вигляді він постав у Москві. Тодішній перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов не любив творчості скульптора, оскільки вважав її авангардним мистецтвом. Отож авторами цього пам’ятника вказано трьох молодих тоді скульпторів, а ім’я Івана Петровича навіть не згадано. У творчості Івана Кавалерідзе було багато проектів, присвячених Кобзарю. Він — автор трьох пам’ятників Шевченку: крім Ромен у 20-ті роки вони постали в Сумах (демонтований за наказом Микити Хрущова) та Полтаві. І хоча Шевченківська тематика завжди була провідною в його роботах, митця так і не відзначили Шевченківською премією. В експозиції представлено роботи українських художників, починаючи від 60-х років минулого сторіччя до сьогодення. — Проект “Від Подолу до Золотих воріт” спочатку було присвячено 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка, — розповідає Олександр Юнін. — У проекті крім нашого музею — Творчість Миколи Гроха до певної міри можна вважати візитівкою сучасного образотворчого мистецтва України, — сказав, відкриваючи виставку, директор Головної дирекції виставок НСХУ Ігор Волощук. — Його робити є взірцем виконання творів акварельними фарбами. Нещодавно відбулися загальноукраїнські виставки акварелей в Одесі, Києві. Там було представлено твори багатьох художників, але картини Миколи Гроха виділяли його серед цього творчого розмаїття. Митець багато разів виставлявся у цих залах, інших інституціях, має звання і нагороди. А нова виставка — справжній подарунок усім шанувальникам акварелі”. Колеги та учні Миколи Гроха звернули уваги на педагогічну діяльність художника, який заснував студію образотворчого мистецтва при Спілці. *** Відкриваючи виставку живописних творів Василя Ходаківського “Терра інкогніта”, Ігор Волощук звернув увагу на такі риси творчості митця, як експресія та позитивне відчуття. Заслужений художник України Іван Черниш підкреслив, що завдяки картинам пана Василя у виставкових залах Будинку художника запанувала весна, а головне у творах художника — утвердження життя і любові. Василь Ходаківський згадав своїх учителів Євгена Кравченка та Миколу Стороженка. На переконання пана Василя, навчання художника не закінчується ніколи. А щоб досягти успіху у творчості, доводиться багато чим жертвувати. Серед представлених творів запам’ятовується картина “Лісова пісня”, на створення якої надихнула однойменна драма-феєрія Лесі Українки; пейзажі — “Там, де панує мир”, “Забутість”, “Спогади дитинства”; незвичайний світ тварин відтворено у полотнах “Постскриптум”, “Великий форсаж”, “Вихор”; невпинність руху відображена у картині “Скачки”, а враження від подорожей надихнули художника на створення “Вечірньої Венеції”. *** Центральне місце у наступній виставці посідає творчість народної художниці України, члена правління Київської організації НСХУ, завідувачки кафедри, про-тоді взяли активну участь Музей гетьманства та Музей історії міста Києва. Було представлено творчість відомих художників і молодих митців, зокрема вихованців Дитячої академії мистецтв, що на Оболоні. Ми вирішили, що проект “Від Подолу до Золотих воріт” повинен мати продовження. Відтоді щороку відкриваємо його напередодні дня народження Кобзаря. І завжди додаємо кілька нових робіт. Зокрема представлено картини з уже окупованого Криму, а також роботи донецького У Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе відкрили виставку “Від Подолу до Золотих воріт” з нагоди 205-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Ініціатор проекту — директор музею Олександр Юнін, інформаційна підтримка заступника директора музею з наукової роботи Олександра Логвина та провідного наукового співробітника Кетевані Маркарової.
15 “Любов’ю безмежно насичує світ, світанок і ранок, і вечір…” Палітра · с. 15сторінка оригіналу ↗

Мажорні кольори весняної магії

Відразу кілька виставок відкрили на початку весни у виставкових залах Центрального будинку художника НСХУ: нову персональну виставку представив народний художник України Микола Грох; на виставку “Терра інкогніта” запросив живописець Василь Ходаківський; третя виставка представляє творчість відразу трьох мисткинь — Наталки Ніколайчук, Катерини Корнійчук і Олени Михайлової-Родіної. фесора образотворчого мистецтва Київської академії мистецтв Наталки Ніколайчук. Учасниця багатьох всеукраїнських та міжнародних виставок (Греція, Данія, Німеччина, Канада, Японія, Франція). Твори зберігаються у Міністерстві культури України, Дирекції виставок НСХУ, художніх музеях Хмельницького, Полтави, Запоріжжя, Чернігова, Донецька та Луганська, Музеї книги і друкарства України, картинних галереях Ізмаїла і Кривого Рогу, приватних колекціях в Україні та за кордоном. “Народний художник України Наталія Ніколайчук — майстер по-справжньому сучасний. У її творах переплітаються язичницькі та християнські мотиви. Адам і Єва, Богоматір, архангели і янголи існують поряд з Мавкою, русалками, прекрасними і премудрими дівами, що вплітають Наталка Ніколайчук “Білі лілеї і синій виноград” стихії і сили природи, або ж Великою Праматір’ю, творцем і захисницею Всесвіту, яку шанували на українських землях ще за часів Трипілля. Символічні деталі художниця вводить у свої твори суто інтуїтивно, а потім знаходить наукове підтвердження своїх прозрінь. Так було із численними “уквітчаними” героїнями в обов’язковому вінку-вінці, яких так багато в її графіці, в її живопису”, — вважає мистецтвознавець Оксана Ламонова. Поруч — роботи художника-постановника Київського академічного театру юного глядача на Липках Катерини Корнійчук. Мисткиня мала 15 персональних виставок в Україні, Польщі, Франції і США. Як сценограф та художник з костюмів створила понад 30 вистав для провідних театрів Києва та інших міст України. Працює в галузі Акварель Миколи Гроха Художник Василь Ходаківськкий станкової графіки, живопису, сценографії та театрального костюма. На переконання пані Катерини, “весна вражає не тільки пробудженням природи, а й особливим настроєм емоційного піднесення. Вона провокує загострене відчуття цінності життя саме в його оновленні. У такому настрої враження від навколишнього світу завжди загострені. І байдуже, куди веде мандрівка реальна чи уявна — до тихого узбережжя річки біля старого саду чи до величної Венеції, адже мерехтіння ранішнього ще не спекотного сонця перетворює будь-яке місце вражень у мажорні кольори весняної магії”. Завершують виставку полотна члена НСХУ Олени Михайлової- Родіної, учасниці багатьох всеукраїнських та міжнародних виставок, яка працює у галузі книжкової графіки, станкової графіки і станкового живопису. “Зворушливе слово весна! Стільки очікувань у ньому та сподівань… Чекаєш миті нові, нового життя! Здається, що ось повернулись і дівочі літа… Любов’ю безмежно насичує світ, світанок і ранок, і вечір… Горить! Палає любові натхнення в весні”, — пише художниця.
Шевченкіана · “Київщина посідала особливе місце у житті та творчості Великого Кобзаря”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Заповідна земля Кобзаря

Георгій ЛУК’ЯНЧУК, фото автора еред мистецьких творів, друкованих видань, музейних експонатів та документів, які розповідають про діяльність Тараса Григоровича на Київщині (1843—1845 роки), було представлено вперше і пов’язані з іменем Шевченка унікальні предмети із затоплених сіл Київщини. Співорганізаторка проекту, директор Вишгородського історико-культурного заповідника Влада Литовченко розповіла на відкритті: “Київщина посідала особливе місце у житті та творчості Великого Кобзаря. Рівно 160 років тому у Лейпцигу друзі Шевченка вперше надрукували збірку “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки” з шістьма раніше написаними, але забороненими поезіями Тараса Григоровича. Серед них “Заповіт”, “Розрита могила” і “Кавказ”, створений у Переяславі”. А директорка Державного архіву Київської області Соф’я Каменєва додала: “Є розповсюджена думка, що батьківщина Шевченка — це Черкащина. Однак насправді це історична Київщина, оскільки народився Тарас у Звенигородському повіті Київської губернії, а Черкаська область з’явилася лише 1954 року”. Перший президент України Леонід Кравчук, виступаючи на заході, зауважив, що сьогодні через засилля бруду, який ми бачимо на екранах телевізорів, усе ж пробивається українська сила: “І я вірю в те, що Тарас Григорович своєю думкою, своїми творами і їхньою силою допоможе їй”. Експозицію виставки відкривають мапи ХІХ століття, зокрема мапа Звенигородського повіту Київської губернії 1854 року, на якій позначено рідні місця Кобзаря — села Моринці та Кирилівка. Представлено оригінал ревізької казки кріпаків поміщиків Енгельгардтів з посімейними списками сім’ї Шевченка, де вписаний дворічний Тарас. Цей документ внесено до Державного реєстру національно-культурного надбання України. Є документи, пов’язані з діяльністю Т. Г. Шевченка на Київщині у 1843—1845 роках. Праця Тараса Григоровича у Київській археографічній комісії, мандрівка Україною як художни- Відкриття виставки на честь 205-річчя з дня народження Тараса Шевченка відбулося в Державному архіві Київської області. Найбільшу в Київській області стародавню колекцію “Кобзарів”, унікальні листівки, книгу із записом дати народження Великого Кобзаря та інші історичні документи, пов’язані з життям та творчістю Тараса Шевченка, вперше показали на відкритті музейно-архівного проекту “Історична Київщина — заповітна земля Кобзаря”. ка-портретиста, зближення з видатними меценатами Київщини знайшли відображення у документах, пов’язаних з діяльністю Тимчасової Комісії для розбору стародавніх актів. Також є документи про викриття російським урядом Кирило-Мефодіївського таємного товариства та намагання довести причетність до нього Т. Г. Шевченка. Це справи про вилучення заборонених книжок авторства Т. Шевченка, П. Куліша і М. Костомарова у різних осіб. Інша частина документів розкриває сторінки історії переслідувань і заборон не лише проти розповсюдження кобзаревих творів, а й проти тих відомих діячів українського національного відродження (зокрема, Миколи Лисенка), які, ушановуючи пам’ять поета, стверджували історичне значення його творчості у визвольному русі поневолених народів обох імперій. Представлена тема меморіалізації постаті поета: зокрема, презентація статуту товариства “Просвіта” у Києві, заснованого 1906 р. в пам’ять Т. Г. Шевченка, засновниками та членами якого були Б. Грінченко, М. Лисенко, С. Єфремов, Л. Косач (Леся Українка), О. Косач (Олена Пчілка). Увагу відвідувачів привертають документи про відкриття 1911 р. виставки мистецьких творів Т. Г. Шевченка, організованої відомим київським книговидавцем В. С. Кульженком. Частини приватних колекцій показали історики та меценати Василь Михальчук, Дмитро Піркл, Зоя Ружин та Інна Бессалова. Зокрема, Дмитро Піркл представив на виставці “Кобзар” 1876 року, де вперше надруковано підцензурні вірші поета — Стара Київська громада викупила їх у братів Шевченка, а через два роки Михайло Драгоманов у Женеві перевидав збірку для нелегального розповсюдження. Окреме місце на виставці відведено експозиції Інни Бессалової “Предмети і зображення Тараса Шевченка із затоплених сіл Київщини”. Серед унікальних експонатів — вишитий портрет Шевченка та рідкісне кольорове видання шевченківського календаря-щотижневика на 1964 рік із затопленого села Тарасовичі Вище- Дубечанського району. Календар цікавий тим, що кожного тижня у ньому згадуються дати та події з життя Великого Кобзаря, уривки його творів та слова видатних людей про нього. Організаторами музейно-архівного проекту “Історична Київщина — заповітна земля Кобзаря” виступили Київська облдержадміністрація, Державний архів Київської області, Вишгородський історико-культурний заповідник, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, ЦДІА України (в м. Києві), Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України, ЦДКФА України ім. Г. С. Пшеничного, Яготинський історичний музей, Київський університет ім. Бориса Грінченка. Відзначити річницю з дня народження Великого Кобзаря прибули також заступник голови Київської облдержадміністрації Анна Шкуро, в. о. начальника Управління культури, національностей та релігій КОДА Віталій Томнюк та перший секретар посольства Казахстану в Україні Гульнара Турсинбаєва, а також представники наукових та музейних інституцій — організатори проекту. Ознайомитися з експонатами на виставці в Київському обласному архіві можна до 29 березня за адресою: вул. Юрія Іллєнка, 40. Влада Литовченко (праворуч) та співорганізаторка проекту Соф’я Каменєва на відкритті виставки Будьмо разом! ПЕРЕДПЛАТА—2019 ПЕРЕДПЛАТА—2019 Вартість передплати Вартість передплати
Шевченкіана · “Київщина посідала особливе місце у житті та творчості Великого Кобзаря”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Шевченкіана · “Київщина посідала особливе місце у житті та творчості Великого Кобзаря”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

(з доставкою і поштовими витратами): (з доставкою і поштовими витратами): Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 79

Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ «Мега-Поліграф», 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Шевченкіана · “Київщина посідала особливе місце у житті та творчості Великого Кобзаря”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Головний редактор Микола ЦИМБАЛЮК Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ЦИМБАЛЮК Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) на 1 місяць на 1 місяць 18 грн 11 коп. на півроку на півроку 99 грн 41 коп.
Шевченкіана · “Київщина посідала особливе місце у житті та творчості Великого Кобзаря”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на 3 місяці на 3 місяці 52 грн 33 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Ольга ЖМУДОВСЬКА Ірина СТЕЛЬМАХ Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
Шевченкіана · “Київщина посідала особливе місце у житті та творчості Великого Кобзаря”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на рік на рік 195 грн 02 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Просвітянин