Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Синдром “шапки та кожуха” закоренився надовго”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

бороду, справжнє помело»

Слово Просвіти, №11 за 2019 рік

Шевченкові: “Спасибі тобі, велике спасибі, мій милий, мой золотой Тарасе, за твой подарок: твое поличье. Ты не мог выдумать лучшего подарка…” Саме з цього портрета на поетове прохання М. М. Лазаревський оперативно замовив 50 фотовідбитків для подарунків друзям і знайомим Шевченка, який у Нижньому Новгороді отримав від М. М. Лазаревського чотири фотовідбитки свого автопортрета. Скажімо, вже 20 лютого він записав у Щоденнику: “Один примірник мого нерукотворного образу подарував М. О. Дороховій, він їй не сподобався, вираз здається занадто жорстким”. Дуже цікаве Шевченкове свідчення про сприйняття його образу сорокасемирічною начальницею Нижньоновгородського інституту шляхетних дівчат М. О. Дороховою, яку поет називав “піднесеною, симпатичною жінкою”. Виявляється, вона бачила бородатого Шевченка значно м’якшим, добрішим, ніжнішим… У листі від 22 лютого 1858 р. до М. М. Лазаревського поет щиро подякував йому: “Спасибі тобі, друже мій єдиний, за все і за вся. Добре єси зробив, що заказав 50 штук помянутого образа, нехай поки що земляки дивляться хоть на сей облик бородатого недобитого кобзаря свого”. Потрясаюче свідчення Шевченкової самоіронії, поєднаної з усвідомлення того, що народ український обрав його своїм Кобзарем. Один із фотознімків із автопортрета Шевченко передав С. Т. Аксакову через М. С. Щепкіна. Російський письменник писав поетові в листі від 14 квітня 1858 р.: “Крепко обнимаю и сердечно благодарю Вас, любезнейший Тарас Григорьевич, за драгоценный Ваш подарок, полученный мною от Щепкина. Кроме сходства, которое, разумеется, для меня всего дороже, портрет Ваш так хорош, что все знатоки приходят от него в восхищенье. Долго я не хотел верить, что это фотография. Впрочем, я был прав отчасти: это фотография, подрисованная Вашею искусною кистью, как уверяет меня один знаток этого дела”. Таким чином, С. Т. Аксакову, який познайомився з Шевченком у березні 1858 р. і, судячи з його слів, іншим москвичам автопортрет дуже сподобався. Тарас Григорович у листі до письменника від 25 квітня пояснив: “Я сердечно рад, что вы осталися довольны моим бородатым поличием. Это фотографический снимок с рисунка, мною самим сделанного, почему и показался он вам подрисованным”. Відомо, що згадані фотознімки Шевченкові друзі поширювали з метою збору коштів для його матеріальної підтримки. Відомо, що вони були подаровані С. Т. Аксакову, А. Ф. Білокрисенку, М. О. Дороховій, Я. Г. Кухаренкові, М. М. Лазаревському, Ф. М. Лазаревському, І. О. Ускову, К. А. Шрейдерсу, М. С. Щепкіну та ін. “Приїхав у Москву…” Дорогою в Петербург Шевченко прибув у Москву 10 березня 1857 р., а з наступного дня і до 26 березня гостював у М. С. Щепкіна з бородою, відрощеною у Нижньому Новгороді. Про це знали митці, які зображували його в московський період. Скажімо, на картині відомого українського художника М. І. Хмелька “Т. Шевченко і М. Щепкін у Москві” (1956) бачимо поета з розкішною бородою. Не забув про неї і народний художник України М. О. Артамонов у картині “Велика дружба. Т. Шевченко і М. Щепкін” (1988), в якій поет і артист змальовані на Красній площі. У навчально-художньо-просвітницькому кіносеріалі для навчальних закладів і широкої глядацької аудиторії під назвою “Тарас Шевченко. Заповіт”, знятому в 1992—1997 рр., епізод зустрічі поета в Москві з княжною В. М. Рєпніною представляє його з вусами. Це неточність. Але насправді вона нічого не важить у контексті цього видатного твору, навіть мимоходна згадка про який заслуговує на розповідь про нього. Зокрема, необхідно нагадати, що його авторами були великі українці І. М. Дзюба, П. М. Мовчан, Б. І. Олійник і режисер С. С. Клименко. Головний консультант — С. А. Гальченко. Роль Ведучого в цьому серіалі неперевершено прожив Богдан Ступка, який розповів про Шевченка і від його імені стільки, скільки до того та й опісля ніхто й ніколи не розповідав у будь-якому іншому фільмі, та й не тільки фільмі. У ролях: Богдан Бенюк, Петро Бенюк, Олександр Биструшкін, Ярослав Гаврилюк, Тарас Денисенко, Василь Мазур, Анатолій Мокренко, Наталія Наум, Раїса Недашківська, Ярослав Попадюк, Світлана Прус, Галина Стефанова та ін. У згаданому епізоді з фільму поет і княжна взагалі не розмовляють, адже ця зустріч мало документована й коротко висвітлена в літературі. Та Ведучий заглядає в кімнату, де вони востаннє сидять удвох, і на Ступчиному обличчі бачимо стільки загадковості, зачудування, співчуття… Мені навіть іноді здається, що від цього моменту й почався мій інтерес до Шевченкового перебування в Москві. Виробництво безпрецедентного за масштабом, сюжетними колізіями, кількістю історичних персонажів і подій кіносеріалу про життя і творчість Тараса Шевченка на замовлення Міністерства освіти і науки України забезпечували Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. П. Довженка, Український фонд культури, Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка за участю Національної телекінокомпанії України. То був геніальний замисел і достойне його виконання. З цим історичним феноменом у галузі національної культури кінця ХХ століття можна порівняти хіба що створення й будівництво в 1993—1998 рр. Культурного центру України в Москві. На жаль, нині величезні й невичерпні можливості цього Шевченкового дому в антимосковському ствердженні духовної величі України не задіяні повною мірою, як уповні не використовується і багатющий просвітницько-шевченкознавчий потенціал навчального кіносеріалу, достойного постійного використання в шкільній програмі. Нерозумно нехтувати вже досягнутим і виправданим на ділі. Ніхто з тих, хто познайомилися з Шевченком у Москві, не залишив опису його тодішньої зовнішності, та й давні знайомі — В. М. Рєпніна, Г. П. Галаган, М. Ф. Савичев — не згадали про бороду. М. Ф. Савичев коротко написав у спогадах, що Шевченко був “худий, похнюплений, убитий фізично й морально…” Насправді немає жодних підстав говорити, що в московському березні 1858 р. Шевченко був морально вбитий. Більше того, в конкретний день 20 березня, коли поет “пішов до уральського козачини Савича”, щоб забрати літопис Самійла Величка, який О. М. Бодянський давно передав йому для Шевченка, а той не спромігся це зробити, Тарас Григорович двічі зацікавлено “любувався” Кремлем, відвідав давнього знайомого А. М. Мокрицького, у якого “полюбувався ескізами незабутнього друга мого, покійного Штернберга”, а ввечері у сім’ї Станкевичів “весело, попросту побалакали про Україну”. Проте саме в цей день Шевченко зітнувся також з абсолютною неповагою до нього з боку купця-мільйонера О. О. Сапожникова (докладно див. “Слово Просвіти”, 21—27 лютого 2019 р.), а через кілька годин — із незрозумілою байдужістю М. Ф. Савичева, який майже чотири роки тримав у себе літопис Величка, “сам не знаючи з яким наміром”. У цій абсолютно конкретній ситуації вразливий поет цілком міг бути морально пригніченим і “похнюпленим”, що й помітив М. Ф. Савичев. Як відомо, Шевченко виїхав потягом із Москви в Петербург 26 березня 1858 р., але поліцейський нагляд за ним у місті був Т. Шевченко. Автопортрет. Офорт. 1860 р. В смушеву шапку отамана, Ще й підв’язали очкуром, Щоб стала кривдою омана А кривда — ласкою й добром. Синдром “шапки та кожуха” закоренився надовго. Через три десятиліття, вже в незалежній Україні, на світанку нової доби І. Ф. Драч у поезії “Виклик” вимагав: Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха. Ще каторжника роботи. Ще нагадайте усім: Йому було перед смертю всього лише сорок сім. У цьому контексті хочу розповісти про таке. Коли в Національному культурному центрі України в Москві ми вирішили встановити погруддя Тараса Шевченка, то за основу зображення було взято автопортрет 26-річного поета (скульптор О. І. Капшук). Відкрив погруддя 31 жовтня 2013 р. Надзвичайний і Повноважний Посол України в РФ В. Ю. Єльченко в присутності директора Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, академіка М. Г. Жулинського, його заступника, відомого шевченкознавця С. А. Гальченка та колективу Культурного центру й багатьох українських патріотів. Враження було таке, ніби Шевченків пам’ятник стояв на Арбаті з того часу, коли молодий, тридцятирічний поет написав у Москві вірш “Чигрине, Чигрине…” (1844), в якому спалахнуло гірке запитання: “За що скородили списами / Московські ребра??..”, а Український дім виріс навколо нього пізніше… Звернули увагу на дату відкриття? Тарас Шевченко містично постав у самому центрі Москви саме напередодні переломного в історичній долі України листопаду 2013 р., а точніше, за 20 днів до початку Революції Гідності, яка визначила віджитою, говорячи словами М. С. Грушевського, “нашу орієнтацію на Московщину, на Росію…” Таку подію, пов’язану з Шевченком, варто внести в аннали української історії! Та повернімося до того дня — 6 квітня 1858 р., — коли Шевченко записав у Щоденнику… Втім, читаємо: “Мав велике нещастя облачитися у фрак і з’явитися до свого головного наглядача графа Шувалова. Він прийняв мене просто, неформено, а головне, без належних випадку повчань, чим справив на мене вигідне для себе враження”. Отже, молодий петербурзький оберполіцмейстер П. А. Шувалов (1827—1889) оцінив неабиякі приготування до зустрічі з ним колишнього засланця, котрий уважно прислухався до порад І. М. Мокрицького. Найперше зауважу, що Шевченко ніколи не був “фрачником” — саме так тоді називали тих, які носили “куртку з хвостами, полами” (В. І. Даль). У спогадах О. С. Афанасьєва-Чужбинського є сюжет про те, яку Києві 1846 р. вони збиралися в гості. Та Шевченко зізнався: — А не хочеться мені натягати отого фрака, щоб він ізслиз. — То й не треба. — А, може б, просто походити? — Я бачу, що тобі не хочеться, ну й посидимо дома. — А справді! Ходім лучче на Дніпро, сядем де-небудь на кручі і заспіваємо. Цікаво, де взяв Шевченко фрак у квітні 1858 р.? Очевидно, у когось із друзів, які “виходили у світ”, скажімо, у братів Лазаревських або у графа Ф. П. Толстого. До речі, в поетичній творчості Шевченка це слово не вживалося. Та найголовніше, що поет уже поголив бороду, і віднині й до кінця життя на всіх автопортретах (за винятком уже згаданого офорта 1860 р.) і фотографіях він постає без бороди, але з густими вусами, що звисають донизу. У спогадах І. С. Тургенєва, який уперше зустрівся з Шевченком узимку 1859 р., читаємо про його “густі вуса, що закривали губи…” Л. І. Полусмак, з якою Шевченко збирався взяти шлюб 1860 р., говорила: “Був він собі середнього росту — такий мужественний, здоровий чоловік, чорні вуса…” Шевченкові вуса бачимо на всіх автопортретах і фотографіях після гоління бороди. Вони зафіксовані й посмертною маскою поета.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин