На перехрестях історії · “Подвиг “січовиків” робив їх персонажами героїч& ного епосу”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Резистанс Карпатської України
Слово Просвіти, №11 за 2019 рік
Особливо катастрофічною для України і в перебігу, і в наслідках вия: вилася Друга світова війна, ініційована зовнішніми агресорами. Траге: дія почалася значно раніше, ніж зафіксовано офіційною історіографією. І навіть не 1 вересня, а 14 березня 1939 року, коли угорці за згодою Ні: меччини, яка того ж дня рушила на Прагу, почали окупацію Карпатської України.
Юрій КОВАЛІВ “НімецькоPугорський фаP шизм” (О. Мишанич) зустрів на СевлюшськоPХустському відтинку збройний опір чеських підроздіP лів разом із “Карпатською Січчю”. 15 беP резня “січовики” боронили Королево над Тисою, Севлюш, лінію Рокосово—ВеряP ця–Велика Копаня від чисельніших, добре споряджених мадярів, давши змогу Сойму відбутися в Хусті, де президент КарпатP ської України А. Волошин проголосив її незалежність, на жаль, не визнану ніким у світі. Наступного дня, з 10Pї до 14Pї години, відбулася найбільша битва на Красному полі. Подвиг “січовиків” робив їх персонаP жами героїчного епосу. Юрій Клен у напиP саному урочистим віршовим розміром, близьким до гекзаметра, фрагменті епопеї “Попіл імперій” провів паралель між юниP ми захисниками Карпатської України, які загинули на Красному полі, зі спартанцяP ми — захисниками Фермопіл (408 до н. е.) періоду грекоPперських воєн. Зміщення конкретно життєвих реалій у легендарну площину виправдане історіософськими настановами, що їх поділяв поет як предP ставник “Празької школи”, взаємоперехP рещуючи античний часопростір з карпатоP українським, знаходячи спільні для них коди: Мужність безсмертна і тут. А радість і туга безмірні. І на цих скелях крутих проміння різьбить золотисто: “О перехожий, стривай! Сповісти Україну, що, вірні, гордим її заповітам, тут полягли ми всі триста!” Ремінісценція давньогрецької епітафії (“Подорожній, спинись! Тут похований той, хто поліг за вітчизну...”) вказувала на історичне значення Карпатської України попри її короткочасне існування: всього п’ять місяців. О. Олесь відгукнувся збіркою “Цвіте трояндами” (1939) на бурхливе розгорP тання подій на Срібній землі, активним учасником яких з осені 1938 р. був його син О. Ольжич, голова Культурної рефеP рентури Проводу ОУН, заступник голови ПУН полковника А. Мельника, коордиP натор ідеологічної й політичної роботи, ініціатор “Українського еміграційного бюро”, організатор товариства письменP ників та літературознавців “Говерла”, якому підпорядковувалася переїзна група “січової” “Летючої естради”. Драматичні колізії тих днів невдовзі висвітлюватиP муть у впорядкованому ним документальP ноPпубліцистичному виданні “КарпатP ська Україна в боротьбі”, де містився його нарис “ВоякиPбудівничі” поряд із нариP сами “Ліс шумить” С. Вівчара, “Тюрми й табори” М. Чирського, “Бій на хустськоP му полі” В. Поштака тощо. ЖурналістP ське письмо правило О. Ольжичу за оптиP мальний засіб структурування комунікаP тивного поля, торування шляхів націоP центричної концепції. Такою ж метою пеP реймалися й Ю. ГорлісPГорський, М. БиP тинський, М. Михалевич, М. Мухин, які поряд із військовими Р. Шухевичем, М. КоP лодзінським, З. Косаком, боронячи свобоP ду Срібної землі, вподібнювали своє перо до багнета. Участь у відродженні ЗакарP паття брав поет і прозаїк, адвокат з Хуста Т. Галіп, поетка Вероніка Михалевич. Прозаїк і священик Ю. Станинець, як і М. Бажанський, був депутатом Сойму Карпатської України. Героїчні й трагічні події Карпатської
України інспірували мобільні твори, здатні спонукати реципієнта на рішучий спротив руйнівним силам. Це зумовило істотні жанровоPстильові зміни в літературі, просP тір якої дедалі інтенсивніше заповнював публіцистичний дискурс. Громадянське сумління спонукало до газетярства й проP заїка У. Самчука, референта пропаганди ОУН, представника “Говерли”. Він систеP матично висвітлював на шпальтах газети “Нова свобода” перебіг культурноPпросP вітнього й політичного життя на пробудP женій державницькими віяннями Срібній землі, виголосив доповідь “Завдання суP часної української літератури” (6 грудня 1938 р.), обстоюючи традиційні погляди на письменство. Неабиякий інтерес викликаP ли його 15 репортажів, опублікованих у гаP зеті “Українське слово” (Париж) з кінця 1938 до літа 1939 року, осяяних благородP ним духом резистансу, що його переживаP ло Закарпаття. Пізніше У. Самчук надруP
кує роман “Сонце з Заходу”, присвячений подіям тієї героїчної епохи, напише книгу спогадів “Лицар без страху і догани”, в якій ітиметься про О. Ольжича. Мадяри, обзиваючи січовиків “бандиP тами” й “терористами”, масово нищили їх без суду і слідства, розстрілювали в районі Севлюша, Великої Копані, Королева й РоP косова (15—16 березня), ув’язнювали в концтабори (Хуст, Крива, Тячів, Великий Бичків, Рахів, Свалява, Велике Березне тоP що), особливо у Вар’юлопоші біля НіредьP гази (тут відбував ув’язнення поет М. ЧирP ський). Серед документів, які відображаP ють складний перебіг національного проP будження й трагедії Срібної землі, найповP нішим видається щоденник “Щастя і горе Карпатської України” редактора газети “Нова свобода” В. ҐренджіPДонського. То був детальний літопис тогочасних подій від проголошення автономної республіки у складі ЧехоPСловаччини (7 жовтня 1938 р.) до дня втечі поета з мадярського табору Вар’юлопош (7 серпня 1939 р.), переповP неного українськими в’язнями. ПисьменP ник простежив непрості етапи усвідомленP ня етнічної ідентичності, наводив приклаP ди державотвірного й героїчного чину краP ян, провокації чехів, угорців, мадяронів й москвофілів, злочини “мадярської солдаP тески”. Автор сподівався, що його свідченP ня матимуть широкий публічний розголос, що на підставі зібраного ним матеріалу “може світ представити, що тут робилось”, як гонведи вигадували “рафіновані муки для нещасних полонених перед замордуP ванням”. За спогадами О. Ольжича, ув’язP неного в Тячеві, “мадярський терор лютуP вав без стриму кілька тижнів”. Мала розгоP лос брошура “Обвинувачую Мадярщину” (1941; перевидана 2015) оунівця, священиP ка, бійця Карпатської Січі, угорського поP
літв’язня С. Папа (Пугач), який від імені українського народу зазначав: “Я один з тисяч тих, що в новій неволі після тюрми, концентраційного табору і поліцейського нагляду, стаю до нової боротьби проти МаP дярщини, в надії здобуття волі, і в ім’я заP мучених кладу скаргу на народ мадярів за всі побої, за рани і за кров, у вірі, що украP їнський народ заступиться за своїх синів”. Автор в багатьох лаконічних пунктах конP статував неспростовні “найголовніші точP ки обвинувачення”, які досі не знайшли справедливого суду історії. За діями Угорщини пильно стежила Польща. 15 березня 1939 р. на наказом маршала Е. РидзPСмігли у Львові й Стрию було створено оперативну групу “D” (півP тори дивізії) на чолі з генералом М. БоруP тоюPСпєховичем для координацій польP ськоPугорських дій. Польська влада мала на меті ліквідацію українцівP“січовиків”, тількиPно вони переходитимуть польський кордон. Найкривавішими були трагедії на Верецькому (17 березня 1939 р.), (Татарському) ЯблунецьP кому біля Ясіні (23 березня 1939 р.) й Узькому (21 квітня 1939 р.) переP валах. Спільний угорськоPпольP ський тріумф садизму підпадає під кваліфікацію воєнного злочину, адже збройні сили Карпатської УкP раїни були воюючою стороною, а права військовополонених, прогоP лошені в положеннях Гаазької конP венції (1907 р.), доповнені ЖеневP ською конвенцією (1929), нехтуваP лися. Війна, яку принесли в КарпатP ську Україну угорські фашисти, мала, виявляючи ознаки етноциду, ксенофобську спрямованість. “ВарP то було, щоб хтось вказав на мене, що я українець, і мене могли знову заарештувати”, — згадує керівник екзекуP тиви ОУН в Закарпатті Ю. Химинець, якоP му вдалося вирватися з ув’язнення, як і М. Чирському, У. Самчуку, О. Ольжичу (“Закарпаття — земля Української держаP ви: Нотатки з історії Закарпаття”, 1991). Вилучали з обігу книги Ю. БоршошP Кум’ятського, В. ҐренджіPДонського, МиP колаї Божук, І. Колоса, Марка Бараболі й ін. письменників, натомість заохочували російськомовну творчість та діяльність штучного Подкарпатського общєства наP ук. Не спромігшись досягти повної мадяP ризації Закарпаття, Угорщина запроваджуP вала провокативне русинство, обстоюване сумнозвісними А. Бродієм й С. Фенциком. Проте завдяки неймовірним зусиллям коP лишніх активістів “Просвіти” й “УчительP ської громади” “вдалося зберегти творчий потенціал українського спрямування” на замордованій мадярами Срібній землі на початку Другої світової війни (О. МишаP нич). Студенти й викладачі (М. Фегер, В. РуP син, Г. Токар та ін.) з Мукачево ініціювали рух спротиву окупантам, з 1940 р. діяв теP риторіальний комітет націоналістичного спрямування з центром в Хусті. Історичні уроки Карпатської України — незаперечні. Вони зафіксовані і в хуP дожніх текстах. “Ми не м’які рутени, а ґраP ніт / І гордо українцями звемося”, — підP креслював В. ҐренджаPДонський, висвітP люючи у своїх віршах зрушення ментальP ної свідомості в закарпатському просторі. Тут постало нове покоління, здатне розбуP довувати етнічний космос в іманентних вимірах, протистояти деструктивним тенP денціям, назване І. Ірлявським (Рошком), який дебютував збіркою з промовистою назвою “Голос Срібної Землі” (1938), “лиP царями”, покликаними розвивати героїчні традиції Крут та Базару.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
