Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Нова нижньоновгородська борода відображена удвох Шевченкових автопортретах”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас ШЕВЧЕНКО: «Відпустив

Слово Просвіти, №11 за 2019 рік

Проект “Подробиці Шевченкового життя” умотивований усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Розповідаючи в цій статті про те, коли й чому з’являлася у Тараса Григоровича борода, автор виявляє цікаві й маловідомі подробиці Шевченкового життя, нюансує притаманні йому гумор і самоіронію, переконує, що для нас важлива кожна деталь, зокрема побутова, духовного й фізичного образу Кобзаря. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка “Побачили мене з широкою, як лопата, бородою…” У поетичних творах Шевченка згадка про бороду зустрічається лише тричі. Найперше в “Давидових псалмах” (1845) у томі місці, де йдеться про первосвященика Аарона, миропомазаного пророком Мойсеєм: Яко миро добровонне З голови честної На бороду Аароню Спадає росою… А ще — в поемі “Невольник” (1859), коли ворожка ворожила, пристріт замовляла Ярині: “Он, бачиш, кінь осідланий Тупає ногою Під козаком; а онде йде Дідусь з бородою Аж до колін…” (Ця ліро-епічна поема має дві редакції. У першій — під назвою “Сліпий” (1845) — цитовані вище рядки мали такий вигляд: “Он, бачиш, кінь осідланий / Маха головою. / А он їде, а онде йде / Дідусь з бородою”). А коли у реальному житті Шевченка з’явилася борода? Прослідкуймо за його автопортретами та свідченнями поета і його сучасників. Перший автопортрет Шевченка датується 1840 р., і ми бачимо чисто виголене вродливе обличчя двадцятишестирічного поета. На портреті 1845 р. з’явилися бакенбарди. Цього часу стосується словесний портрет Шевченка, залишений петрашевцем М. О. Момбеллі, в якому, зокрема, зазначається: “Він середній на зріст, широкоплечий і взагалі міцної, сильної статури, в талії широкий через особливу будову кісток, але аж ніяк не товстий; обличчя кругле, борода і вуса завжди поголені, а бакенбарди облямовують усе обличчя….” Автопортрет 1847 р. (23 червня — не пізніше 11 грудня), виконаний Шевченком в Орській фортеці (в солдатській формі та кашкеті) передає його тяжкі моральні й фізичні страждання в перші місяці заслання. За точними словами мистецтвознавця В. М. Яцюка, молодий, енергійний, здоровий чоловік за короткий час перетворився на вусатого дядька з виснаженим недугою обличчям. На Шевченкових автопортретах, виконаних у 1848—1849 рр. під час Аральської описової експедиції, він незмінно з вусами. Але це не значить, що бороди взагалі не було в умовах експедиції. В записі в Щоденнику від 16 липня 1857 р. Шевченко занотував унікальні спогади про комічну ситуацію, що склалася в 1848 р. на Кос- Аралі, де зимувала експедиція з 26 вересня 1848 р. до кінця січня 1849 р. Вийшли на берег біля форту, де стояв гарнізон уральських козаків, які були старообрядцями: “Уральці, побачивши мене з широкою, як лопата, бородою зразу ділом зметикували, що неодмінно мученик за віру. Донесли негайно своєму командиру, єсаулу Чарторогову. А той, не будучи дурнем, зазвав мене в комиш та бух переді мною на коліна: — Благословіть, каже, батюшка, ми, каже, вже все знаємо. — Я теж, не будучи дурнем, зрозумів, у чому річ, та й хватнув саме розкольницьким хресним знаменням. Захоплений єсаул поцілував мою руку і ввечері влаштував нам таку гулянку, яка нам і уві сні не снилася”. Цю смішну зустріч із начальником Кос-Аральського форту Д. П. Чартороговим (Чертороговим) Шевченко відобразив і в повісті “Близнецы”: “…Уральские козаки (не исключая и офицеров) приняли его за своего расстригу-попа, за веру пострадавшего… и он знай благословляет их большим крестом да собирает посильное подаяние натурою, т. е. спиртом. И эта комедия продолжалась до тех пор, пока ротный командир не приказал ему сбрить бороду. С бородой, разумеется, и поклонения, и приношения прекратились”. Так у художньому творі. В реальному бутті засланця він, уже з поголеною бородою, невдовзі був відправлений у форт Раїм у гирлі Сирдар’ї Оренбурзької губернії. Але слава про небувалого пастиря вже дійшла й туди, і тамтешні уральці зустріли його з прихованим, але захватом. А начальник козачого загону Н. С. Марков, випросивши у нього благословення, запропонував за це 25 рублів, від яких Шевченко відмовився. Втім ця неабияка безкорисливість лише надихнула благочестиву душу козачого командира одговітися по секрету в кибитці й усе-таки прилучитися до святих таїн у такого рідкісного пастиря. У поетовому Щоденнику читаємо: “Щоб не нажити собі клопоту з цими сивими небувалими дурнями, я хутчіш залишив укріплення і вже акуратно, щотижня два рази, голю собі бороду”. Звісно, не треба думати, що Шевченко Т. Шевченко. Автопортрет. 1851 р. міняв укріплення на власний розсуд, як і про те, що він завжди мав можливість поголитися. Скажімо, про перший автопортрет із бородою, виконаний ним у липні-серпні 1851 р. під час Каратауської експедиції, що мала на меті пошуки кам’яного вугілля на півострові Мангишлаку (протягом якої Шевченко створив 45 малюнків), один із найближчих друзів Шевченка на засланні Бр. Залеський розповідав: “…В часі тої мандрівки Шевченко зробив для мене чорною крейдкою свій портретик … замість дзеркала послугувався артист збанком з водою, бо іншого дзеркала не мали ми в степу. Не було також ані бритви, ані цирульника, і для того носили ми бороди, хоть властиво оба ми були солдатами”. В той же час Шевченко створив сепію “Серед товаришів”, де намалював себе в білій сорочці з густою бородою та вусами, а Бр. Залеський стоїть спиною до глядача. “Прийшов в укріплення поголитися…” Того дня — в неділю 21 липня 1857 р. — рядовий Тарас Шевченко, який ночував на комендантському городі під улюбленою вербою, прийшов у казарму Новопетровського укріплення, щоб поголитися. На вході зустрів унтер-офіцера Франца Куліха, каптенармуса, який повідомив йому, що о 9-й годині ранку прибув поштовий човен із оренбурзькою поштою. Засланець чекав її вже два тижні, сподівався, що при сприятливому вітрі човен із офіційним папером про його звільнення повернеться 17 або 18 числа, ніяк не пізніше 20-го. Втім, день від дня дув переважно свіжий норд-ост, очевидно, просто в лоб поштовому човну… Коли тиждень тому після заходу сонця море заштиліло, а після півночі піднявся довгожданий зюйд-ост — тихий і рівний — він невимовно зрадів і, ледве діждавшись світанку, видерся на найвищу прибережну скелю й просидів там до полудня. “Не побачивши на горизонті ні заповітного, ні будь-якого вітрила, я засмучений прийшов на город…” — так записав Шевченко в Щоденнику 16 липня. Так і жив останні дні в смуті та болісній невідомості… Сьогодні, поголившись, він, згнітивши серце, не став нікого розпитувати про той човен, не кинувся за поштою, не метушився, а… попрямував на город. Гідно тримав удар долі до кінця! Втім, вийшовши з укріплення, зустрів доброго знайомого, підпоручика Миколу Бажанова… “І він перший привітав мене із свободою. 21 липня 1857 року в 11 годин ранку”, — це знову запис у Щоденнику. Так ретельно поголений Шевченко зафіксував вистраждану мить свого, сказати б, умовного поки що звільнення з заслання. Втім, 2 серпня Тарас Григорович нарешті залишив Новопетровське укріплення, вирушивши на рибальському човні до Астрахані, куди прибув 5 серпня, а 22 серпня відплив із Астрахані до Нижнього Новгорода на пароплаві “Князь Пожарський”. Плавання було довгим і тривало до 20 вересня, за цей час Шевченко запустив бороду, котру поголив аж перед самим приїздом до Нижнього Новгорода, залишивши чималі вуса. “Михайлу Семеновичу Щепкіну, напам’ять 24 грудня 1857 року від Тараса Шевченка” Про це згадував секретар Нижньоновгородської казенної палати К. А. Шрейдерс, з яким Шевченко познайомився відразу після приїзду в Нижній Новгород (у запису журналіста Г. П. Дем’янова): “…Середній на зріст, років 40—44; на його обличчі лежала печать глибокого страждання, великі сірі очі світилися незвичайною добротою; темно-русяве, рідке волосся зачесане на один бік; довгі, великі вуса своєрідно опущені донизу”. В Нижньому Новгороді Шевченко змушений був залишитися аж до початку лютого 1858 р., чекаючи вирішення своєї подальшої долі, найперше — можливості повернутися до Пе- Т. Шевченко. Фотографія. 1858 р. тербурга. Він знову відростив бороду, про що сповістив у листі від 12 листопада 1857 р. свого покровителя на засланні, коменданта Новопетровського укріплення І. О. Ускова: “…Запустив бороду, справжнє помело”. Нагадаю, що помело — це палиця з прив’язаним до неї на кінці пучком хвойних гілок, ганчірок і т. ін., для вимітання попелу з печей та прочищання димарів. Аналог мітли. У Шевченка метафорично: “Он, бачите, над Києвом / Мітла простяглася…”; “Над самим Віфліємом, боком, / Мітла огненная зійшла…” Або: “Чи городом, чи то селом / Мете собі, як помелом”… Вживання цього слова стосовно бороди зустрічається, здається лише у Шевченка. Йому в самоіронії не відмовиш… Нова нижньоновгородська борода відображена у двох Шевченкових автопортретах. Перший створено 27—28 листопада 1857 р. італійським і білим олівцем. На ньому внизу Шевченко зробив дарчий напис чорнилом: “Михайлу Семёновичу Щепкину, напамять 24 декабря 1857 года отъ Тараса Шевченка”. Це був день приїзду великого Шевченкового друга в Нижній Новгород, і тоді щасливий Тарас Григорович записав у Щоденнику: “Святам свято і торжество є з торжеств! О третій годині ночі приїхав Михайло Семенович Щепкін”. Тими щасливими для обох зимовими днями між 25 і 29 грудня на М. С. Щепкіна чекав у залі місцевого театру на кожній виставі найдобріший і найвимогливіший, а головне — найдорожчий глядач — бородатий Шевченко. Майстер буквально відчував на собі захоплений погляд і могутню теплу енергетику поета, в якій його талант розкривався з особливою силою. Михайло Семенович був свідком Шевченкового захоплення молодою актрисою Катериною Піуновою, яку називав Тетясею (вона зіграла роль Тетяни у виставі “Москаль-чарівник” разом із артистом). Шостого лютого 1858 р. писав Шевченкові з Москви з натяком на його бороду: “Передай мой поцелуй твоей Тетясе. Але ні, не треба, а то я боюсь, чтобы от твого чолом не зробилось ей дуже душно”. Між іншим, Катерина Піунова згадувала в своїх спогадах “геніальну голову” та “ласкаві очі поета”, його “шапку смушеву”, але жодного разу — бороду. Зате Михайло Семенович у листі до Шевченка від 15 січня 1858 р. написав: “Целую тебя в бороду. Твой М. Щепкин”. Другий автопортрет із бородою Шевченко виконав у Нижньому Новгороді не пізніше 4 січня 1858 р., бо цього дня він передав його в Петербург М. М. Лазаревському через П. А. Овсянникова, в якого тоді мешкав. У Щоденнику записав 4 січня: “О 8-ій годині вечора проводив свого господаря Овсянникова до Петербурга…” Уже 19 січня 1858 р. М. М. Лазаревський відповів

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин