Спадщина · “Пісня — совість народу. Від діда'прадіда вона передається як нетлінна духовна спадщина”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Пісенна культура українського народу
Слово Просвіти, №11 за 2020 рік
Віктор АНДРУЩЕНКО, член-кореспондент НАН України, ректор НПУ імені М. П. Драгоманова
І Важко зустріти людину, яка б не співала. Хіба що в гіркі дні глибоких переживань і горя. І то, навіть під час поховання рідної чи близької людини, деякі народи співають сумні пісні, пісні туги, пісні прощання. Завше і скрізь людину супроводжує пісня. Тим паче, людину українську — співучу, чуттєву, мелодійну. Українська пісня — колискова, весільна, журлива, жартівлива, кобзарська, козацька, народна — хвилює і зачаровує. Її витоки сягають часів, коли закладалися головні підвалини існування українського народу. Буйноцвітна природа, зариблені чисті водні артерії, переповненні живністю ліси і переліски, а головне — родючі землі. Все це — природна аура, в якій формувався і зростав український народ. Розвивався у праці і завдяки праці. Все це спонукало до пісні. Івона лунала: над біленькими хатами, безкрайніми степами, колосистими полями, дрімучими лісами і твердими, мов криця, горами. Українська людина значною мірою виплекала світові землеробську і пісенну культури. Такою вона увійшла в історію, такою бачив її знаменитий Боплан, така вона у кластичних дослідженнях І. Лисняка-Рудницького, І. Нечуя-Левицького, великого Кобзаря і багатьох інших видатних і відомих науковців — істориків, етнографів, культурологів, літературознавців тощо. Сучасні українці нині майже не співають. Чому? Що сталося? Відповіді немає. Інакше кажучи, немає теоретично обґрунтованої відповіді, а в народі вона існує. Народ знає. Його не обдуриш. Не співають, бо немає достатку, впевненості у майбутньому, немає радості праці й чистої, мов сльоза, власноруч здобутої перемоги. Не співають, бо розвалюється село — основне святилище народної пісні; бо закривають школи та підприємства; зростають безробіття і злидні; посилюється недовіра до влади; бо правдива й чесна людина не може піднятися на верхні сходини суспільної стратифікації й зайняти гідне місце під сонцем. “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…” Цієї пісні вже практично немає ні на весіллі, ні на простій гулянці. Дуже рідко можна почути її на виставах, пісенних концертах, ще рідше — по радіо чи на телебаченні. Бо життя стало таким, що на небо ніхто з нас не дивиться. “Мене цікавлять тільки дві речі: зіркове небо над головою і моральний закон всередині нас”. Це — знаменитий Кант. Майже три століття тому він вдивлявся в небо і намагався осягнути таїнство буття людини в космосі. Ми ж у цьому не маємо потреби. Нема за чим! Ніколи! Невже ми стали подібними до тієї, пробачте, істоти, яка ніколи не бачить неба? Чи поступово стаємо!? Так. Бо не співаємо… Співаємо, але … не про те. Бо національні й загальнолюдські цінності вже давно покинули пісню. Більшість сьогодні крикливо, верескливо, хрипотно оспівує агресію, розбій, насильство, брутальність до гуманістичних ідеалів, до людини й людяності. А ще “співають”, демонструючи секс, наругу над людським тілом, зневагу до духовних символів. Так звані нові естрадні співаки тотально заполонили концертні підмостки, руйнуючи святе й неповторне — духовність. Дехто може подумати, що ми виступаємо проти естрадного співу. Це не так. Справжня естрада є загальновизнаним надбанням. Вона є такою ж високою культурою, як і народна пісня. Ми ж не сприймаємо фальшивого естрадного співу, який, на жаль, домінує нині в духовному єстві народу. Втягуючи в свою орбіту особистість здебільшого молоду і незрілу, він руйнує її духовний світ, спотворює образ реальності до невпізнанності, формує хибні цінності, точніше, антицінності, ядро яких — агресія, злоба, ненависть і … порочність. Людина вільна у своєму виборі. Її життєвий вимір координується простором свободи і творчості. Більшість із нас живе за цими принципами і так само виховує своїх дітей, відтворюючи нормальне моральне, духовне, справедливо організоване суспільство. Його кредо — розум: “Все розумне має бути дійсним” (Гегель). Його камертон — добро і краса: “Краса врятує світ” (Достоєвський), “Моральним є те, що розум визначає добрим” (Кант). Джерелом його розвитку слугує праця, яка створила людину й відтворює дивний, мозаїчний, квітучий світ культури, а головною духовною домінантою є “благоговіння перед життям”, яке заповів людству знаменитий Швейцер… Однак не все так просто…
ІІ “Садок вишневий коло хати…” — писав Кобзар, налаштовуючи нас на правильний життєвий шлях. Він закликав людство до праці й співу, бо знав, а може, — відчував божественну, утаємничену сутність буття у цьому світі. Адже в перекладі з гебрейської “gan” означає садок, в якому “Бог поселив Людину”, щоб “порала його та наставляла” (див. Біблія. КН. Буття 1,2. Ст. 2). “Плугатарі з плугами йдуть, співають, ідучи, дівчата”, — читаємо далі. Звідки йдуть? З роботи. Важкої, землеробської, щоденної. Але ж співають! І це передбачливо. У своєму первісному визначенні “культура” є нічим іншим, як “обробітком землі”. І це також зрозуміло. Бо тільки у вільній праці, у творчості відтворюється людина і культура, центром якої є найтонша матерія світу — пісня (мелодія). Так научав нас Геній. І разом з тим він писав про інше життя. Важке, підневільне, злиденне. “Село неначе погоріло, неначе люди подуріли…” Хіба це не про нас, не про ситуацію в Україні, що склалася на початку ХХІ століття!? Про нас … обдурених, обібраних, злиденних духом, розумом і працею. А якщо ще згадати історію минулого століття з її колективізацією, Брестським миром, Голодомором, репресіями і лихоліттям війни та “філософським самовбивством” періоду розвиненого соціалізму, то, здається, висновок напрошується сам. Хто ж буде співати і про що? Незалежність відчинила двері. Та ба, все підібрали під себе “нові українці”. Характерно, що всі вони виросли з “колишніх”. Змінили маски, ідеологію, цінності. Перефарбувалися. Обікрали, принизили, а головне — відбирають надію, яка … помирає останньою. В цій ситуації людина не співає, а плаче! Й, здається, саме розпач, не прийняття цінностей, що “посоромили себе”, подають ті естрадні неофіти, які ще не зовсім втратили віру в людину і совість. Мабуть, вони намагаються докричатись, достукатись до наших сердець. Не вдається. Ми не чуємо і не сприймаємо. Бо воно — не наше, чуже. Бож наше — мелодійне, душевне, спокійне і лагідне. Як істина, добро і краса, що існують у нерозривній єдності. Як народна пісня. Як рідний дім. Як мама. Цю пісню співали покійні Квітка Цісик і Микола Мозговий. Її благословляють у світ Ніна Матвієнко, Іван Попович, “Піккардійська терція” й квартет “Гетьман”, особливо ранній. Винятковою вокальною палітрою і вдумливим, гранично вимогливим репертуаром відзначався квартет “Явір”. Не можна не згадати і таких знаменитих естрадних співаків, як Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Микола Гнатюк. Вони стали для України уособленням української душі й вільності духу, вірності батьківським традиціям і спрямованості в будучину. Багато хто захоплюється яскравим співом гуртів “Океан Ельзи”, “Брати Гадюкіни”, “Воплі Відоплясова”, “Зимовий сад” та ін. У кожного свій смак і уподобання. Чи маємо ми право нав’язувати їх всяк і кожному? Навряд чи. З другого боку, не правильною була б позиція невтручання, інерції, байдужості. Покоління мають бути разом. Тому бажано б дати деяким пісням і їхнім виконавцям певну інтерпретацію, ознайомити учнів і студентів, молодь загалом з об’єктивними оцінками художніх критиків, вислухати їхню думку. Конче важливо презентувати добротні сучасні пісні, а не набори бездумних звуків, набридливий несмак, а то й часто-густо відвертий плагіат… Кому і для чого це потрібно? Великого Платона звинуватили в тоталітаризмі за те, що він пропонував вилучити з навчальних програм для молоді сумнівні з погляду моралі тексти Гомера, скажімо, опис інтимних стосунків між дорослими чоловіками й хлопчаками. Однак поставимо запитання таким чином: а своїй дитині ми б дозволили споглядати чи вивчати подібне!? Звичайно — ні! То чому ж ми не робимо цього стосовно фальш-естради, що закликає до агресії, оспівує злочин, пропагує потворний секс… Згадується недавній виступ однієї молодої перспективної й безсумнівно талановитої співачки: суперсексуальна тематика, оголені ноги і груди, характерні рухи… Це для кого?! Для дітей?! Я добре свідомий того, що у всі віки всі народи невтомно “діставали” молодих. Та в кінцевому акорді, бажаючи цього чи ні, вручали їм майбутнє своїх країн. Така діалектика. Тож експериментуйте, химеризуйте — на те вона й молодість! Але не забувайте одне: добро саме по собі не приходить. Для цього людина торує свій шлях. І це, повірте, не моє зудіння. Не конфлікт естетичних інтересів батьків і дітей. Чи зможемо ми за такими піснями пізнати долю свого народу, його історію? Ні. Чи відчуємо у них подих землі, що їх з’явила? Ні. І чому вони так контрастують у цьому, приміром, з японськими, грузинськими, угорськими піснями чи американським джазом. Ось де ґрунт і крила для зрощування реального патріотизму! Звісно, як кажуть у народі, гроші кишеню не обтяжують. Але така естрада — річ надто ненадійна. Сьогодні ти кумир, завтра — забутий, знівечений, спустошений. Бо зрадив Пісню. Між тим, пісня — сповідь і мудрість народу. Вона не купується і не продається, не трощить мікрофони, не викручується, не зомбує, не рве сорочки. Не демонструє голі ноги чи груди… Вона інтелектуальна й моральна і пливе тим єдиним потоком, ім’я якому справжність. Пливе повільно, як саме життя. Або ж стрімко мчить назустріч власній пристрасті, яка зветься Любов’ю. Вона піднімається в небеса і разом з тим піднімає людину, яка сповнена надії, страху і трепету за грядуще власних дітей і свого народу. Пісня — це благородство. Людина, яка співає, не вчинить злочину. Не вкраде, не обдурить, не потерпить несправедливості й не відверне очей від правди, навіть тоді, коли вона буває гіркою. Пісня — совість народу. Від діда-прадіда вона передається як нетлінна духовна спадщина, що не потребує корекції. Чиста совість — впевненість у знанні добра (Гегель) — це джерело і мірило гуманізму. Відображена піснею, совість постає як голос цілісної духовності, емоційний сторож переконаності (Сухомлинський), як дзвін свободи, натхнення і творчості, як гарант того, щоб ці людинотворчі екзистенції ніколи не зникнуть.
ІІІ Повернути пісню народу — наше історичне покликання. В його основі ми бачимо дві тісно пов’язані між собою субстанції: · облаштування життя таким чином, щоб воно відповідало вищим критеріям справедливості й розгорталося на трудовій основі; · виховання людини в дусі найкращих українських культурних традицій, родинної педагогіки й пісенної культури. Перша субстанція — завдання політикам і підприємцям. Друга — завдання для учителя, первинне формування якого відбувається в педагогічному університеті. На жаль, більшість нинішніх можновладців переймаються виключно собою, а не державою. Інтереси народу на периферії їхньої практично-політичної активності. Педагогічний університет, як і освіта загалом, також переживає складні часи. А це означає, що втілення її історичної місії під загрозою. І доки ми не створимо належних та необхідних умов для навчання і виховання майбутнього вчителя, доки він не прийде до учня як суб’єкт найновітніших знань і культури, доти про пісенність нації, її духовну ауру не може бути й мови. Колись перед учителем знімали шапку. Сьогодні його цькують, з нього насміхаються, а нерідко й знущаються. Не в кращому становищі перебуває і нинішній професор, який навчає, готує майбутнього педагога. Тож хіба можуть учитель і педагог, викинуті на узбіччя життя, виховати в нас совість, пробудити духовність, сформувати пісенну культуру? Таке питання риторичне. Між тим, істиною є те, що доки держава не поверне свою увагу до Вчителя і Педагога, суспільство буде рухатися сходинами регресу. Воно ніколи не буде по-справжньому творити і співати. Його обрії вимальовуються винятково в чорних тонах — зубожіння, безробіття, бездуховність, агресія і стогін, скиглення, хрипота перед мікрофоном, що лякає дітей і дорослих, спонукаючи до тваринних інстинктів. Складається враження, що всі ми не живемо, а “тягнемо баржу” несправедливо влаштованого, розшарованого і вкрай суперечливого сьогодення. Ситуація обтяжується ще і тим, що ніхто з нас не бачить (чи не хоче бачити) іншої перспективи! Як Сізіф, який знову і знову викочує на гору важкий камінь, що постійно зривається і падає донизу. Згадаємо цей міф про Сізіфа, особливо в інтерпретації Альбера Камю “Есе про абсурд”. Згадаймо і запитаймо: чому, залишаючись людиною, Сізіф не співає? Відповідь знову ж таки на поверхні: бо ні про що співати! Немає снаги, внутрішньої потреби самовиразу. Невже ми подібні Сізіфу? Виходить, що так. Бо живемо в “ситуації абсурду”, створеної і постійно відтворюваної самими ж нами. Ізнову одвічні посили слов’янської ментальності: “хто винен” і “що робити”? Парадоксально, але факт: винних немає! Як немає винних у трагедії Голодомору, сталінських репресіях далекого 37-го, чорнобильській катастрофі, “шоковій терапії” перших років незалежного розвитку або обвального процесу “прихватизації” народних надбань, вбивстві журналіста Гонгадзе… Вміють ті, що біля керма, приховувати
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
