Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Де ви, поборники Вкраїни, Де вас знайти, де вас узять, Хто без лукавства і гордині Уміє честь свою тримать?
Невже перевелись достойні, Хто совість у душі несе? Невже за долари сьогодні Купити можна всіх і все?
Усе не ті, якісь байстрята, — Їх родовід шукать дарма. Брехні насіялось багато. А правда не зійшла… Нема.
Все гроші, гроші, грошенята, Хоч вкрали торби немалі… Вони миліш їм мами й тата І честі рідної землі.
Де той, хто набереться сили Розвіять кривди холоди? Дозволь, Вкраїно, попросити Шевченка ще раз народи.
206-ї річниці Т. Шевченка)
“Світе тихий, краю милий, Моя Україно, За що тебе сплюндровано?..” 206-ту річницю Будителя української нації в Києві відзначили просвітяни, представники творчої інтелігенції, національно-демократичних партій і громадських організацій (Прочитано автором на заходах з нагоди
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, голова Полтавського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
На запрошення Полтавської “Просвіти” вшанувати день народження Пророка відгукнулися крім членів та прихильників “Просвіти”, просто громадян, ще й парафіяни Свято-Покровської Церкви на чолі з панотцем Миколою, який завжди був активним членом клубу “Рідне слово”, заснованого мною 1987 року. А коли прийшов час, то взяв на себе нелегку ношу створення з членів клубу першої громади Української автокефальної православної церкви та будівництва і полтавської єпархії, і полтавських храмів УАПЦ, згодом УПЦ КП, а нині ПЦУ. Тож почали ми з короткої літії по Кобзареві, потім я виступив зі вступним словом. Говорив про Скрижалі пророчого Шевченкового Духу, на яких він записав нам на віки, якими маємо бути, щоб не судилося “в сусідів бути гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїзних” (“Мойсей”. Іван Франко). І перша його заповідь — “Свою Україну любіть”, любіть Бога і ближнього свого, отже, “Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю”, а вже з любові прийде розуміння, що “Нема на світі України, Немає другого Дніпра”. Розкриються очі й на нашого лютого і підступного ворога — Російську імперію з її вічним прагненням поневолювати й загарбувати. Геніальне Шевченкове “Нам тілько сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, не нами дана,” дочиста здирає з Росії всю її облудну позолоту визволителів, просвітителів, цивілізаторів і являє світові, виводить на день Божий огидну диявольську потвору насильника, злодія, брехуна, убивцю й ката. Заповідає нам Пророк: “Розкуйтеся, Братайтеся” і як велику винагороду за праведність і любов “Добре жить тому, чия душа і дума, Добро навчилася любить”. Учасники вшанування прийняли звернення до президента України, воно відкрите для підписів усіх, хто з ним згоден.
ЗВЕРНЕННЯ учасників зібрання на вшанування дня народження Тараса Шевченка до президента України
Пророк України — Тарас Шевченко,
як ніхто інший розкрив справжню диявольську суть Російської імперії — загарбувати й поневолювати:
“Нам тілько сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, не нами дана”. Скрізь і всюди має бути Росія, у сучасній інтерпретації — “русскій мір”. З часів Тараса Шевченка і до сьогодні оця загарбницька суть Росії стала ще жорстокішою і підлішою, особливо у ставленні до українців і їхнього права бути окремим народом зі своєю державою, своєю мовою і культурою, з правами і свободами вільних громадян без побєдобєсій, без переслідувань за інакше мовлене слово, без смертей нашої молоді на загарбницьких війнах імперії, без гидотного і брутального лихослів’я, без принижень національної і соціальної гідності людей.
Ми закликаємо Вас, пане президенте, прочитати всього Тараса Шевченка, від титли до титли, не пропустити жодної коми, і ми надіємось, Шевченкове гасло “Борітеся — поборете, Вам Бог помагає”, стане Вашим “Вірую”, стане плоттю і кров’ю Вашого єства і Вам відкриється шлях українців до перемоги над лютим і підлим ворогом. Виховані Тарасом Шевченком, ми цей шлях бачимо: духовна єдність українців у захисті своєї держави, своєї мови і культури, щоб не було серед нас “землячків з циновими ґудзиками”, готових повзати на колінах перед катами. Це нам, а не їм Пророк подає приклад, як з ними поводитися у словах, повних погорди до зрадників, які об’їлися московської блекоти і відцуралися рідної мови — “Вмію, та не хочу”.
Це зміцнення української держави в усіх її аспектах — соціальних, гуманітарних, військових. Олігархи, що обплутали Україну павутинням визиску та відвертих пограбувань українців, мають покинути нашу державу або працювати на її процвітання та зміцнення. Це сильна армія, огорнута любов’ю і пошаною українців та постійним піклуванням про неї української держави. Це послідовна дипломатія, спрямована на формування антиросійського блоку держав.
Виходячи зі сказаного, ми надіємось, що Ви, пане президенте, припините будь-яке розведення військ, що на практиці означає втрату наших земель, политих кров’ю наших героїв. Припините будь-які розмови про вибори на окупованій території, бо це значить, що Ви хочете приєднати Україну до ОРДЛО з усіма наслідками, які з цього витікають, а саме терор проти українських патріотів, поступова ліквідація української державності. Ба більше: населення сходу і півдня України в результаті бездіяльності української держави протягом десятиліть заражене вірусом російського расизму до українців, які не зрадили ні свого українського імені, ні своєї мови. На окупованих же територіях ця злоба і ненависть до всього українського ще більша, ніж на контрольованих. За шість років окупації душі й розум наших громадян остаточно поневолено російським расизмом, махровим українофобством. Про які вибори може йти мова? Хіба що через 20 років після звільнення нашої землі.
І третє. Вимагаємо, пане президенте: не чіпайте закон про державний статус української мови. Половину нашої нації російські комуністичні загарбники знищили, щоб убити нашу мову. Сотні й десятки тисяч наших мучеників помирали за неї, але не каялися і не зраджували її по російських катівнях і концтаборах. Хай відсохне у того рука, хто посміє підняти її на вистражданий Закон про державний статус української мови.
І зважайте, пане президенте: джерелом влади є народ. Коли його зраджують, він не тільки має право, а й зобов’язаний повстати і покарати зрадників.
ПІСНЯ ЯК НЕТЛІННА ДУХОВНА СПАДЩИНА
«МОЯ ХАТА СКРАЮ? НЕПРАВДА!»
8-10
КНИЖКА, ЯКУ МЕНЕ ПРОСИЛИ НАПИСАТИ
“Військові, просвітяни, волонтери, · державотворці готові чинити спротив повзучій · окупації. Нам втрачати немає чого”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
шенням Положень про Національну премію України, про Комітет з Національної премії України, Порядку представлення творів на здобуття Національної премії України вимагаємо вжити заходів щодо розпуску наявного складу Шевченківського комітету та призначити нових членів комітету за встановленою процедурою.
В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ,
Герой України, доктор філології, почесний президент Національного університету “Києво-Могилянська академія”;
Любов ГОЛОТА, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка;
Богдан ГОРИНЬ, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка;
Павло МОВЧАН, голова
ВУТ “Просвіта”, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка;
Дмитро ПАВЛИЧКО, Герой України,
лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, Надзвичайний та Повноважний посол України;
Володимир ПОЛІЩУК, голова Черкаської обласної організації НСПУ, доктор філології, професор Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького;
Тарас САЛИГА, доктор філології, професор Львівського національного університету ім. І. Франка;
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ,
лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка;
Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ,
голова Національної спілки письменників України;
Євген СТАНКОВИЧ, Герой України,
лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка;
Ігор ЩЕРБАКОВ, голова Національної спілки композиторів України,
лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, член-кореспондент Національної академії мистецтв України;
Віктор ШИЛО, віце-президент Асоціації українських письменників
“Військові, просвітяни, волонтери, · державотворці готові чинити спротив повзучій · окупації. Нам втрачати немає чого”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗ У січні 2020 року група митців зверталася до президента України з відкритим листом, проте звернення було перенаправлене голові Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка Юрію Макарову. Зворотний лист Юрія Макарова (№ 27 від 18. 02. 2020 року) не містив жодної відповіді на поставлені запитання. У листі зокрема йшлося про те, що 20 грудня 2019 року Шевченківський комітет (голова Юрій Макаров) встановив додатковий термін подання творів на премію імені Тараса Шевченка. На сайті Шевченківського комітету в Порядку представлення творів від 28.12.16 р., затвердженому Шевченківським комітетом, встановлено строк подання творів на премію до 31 жовтня. У випадку, якщо Шевченківський комітет хотів змінити термін подачі творів на премію, то він мав би внести відповідні зміни до Порядку представлення творів. Натомість члени комітету посилаються на право визначати строки згідно з Указом №919/2019. Але ж строки уже визначено у зазначеному Порядку представлення. Норма зворотної сили не має. Тим більше, про яке продовження може йти мова, якщо термін збіг півтора місяця тому? Цей новий додатковий термін подачі робіт суперечить чинному Порядку представлення. Вважаємо недоброчесним вносити зміни під час конкурсних перегонів. Усі учасники творчого змагання повинні керуватися єдиними правилами і мати рівні права при висуненні на здобуття вищої творчої відзнаки України. Окрім того, члени комітету публічно висловлювали своє упереджене ставлення до номінантів. Так заступниця голови комітету Тамара Гундорова закликала подаватися тих, “хто забув або запізнився” (https:// www.facebook.com/tamara.hundorova/ posts/10215679081642534), чим виявила неповагу і нечесність до тих, хто дотримувався чинного Порядку подання. Інший член комітету Ірина Славінська дозволила собі публічне упереджене судження про номінантів на головну державну відзнаку, а саме “список номінантів мене не надихає” (https://www.facebook.com/iryna. slavinska/posts/10218056891386146), очевидно, маючи на увазі, що серед номінованих кандидатур немає людей, з якими або з чиєю творчістю вона знайома особисто. Після цього комітет за ініціативою колишнього заступника міністра культури, молоді та спорту України Ірини Подоляк (https://www.facebook.com/anastasia. levk…/…/2698390826886307…) оголосив про додатковий термін подачі творів на конкурс. Комітет з Національної премії України є допоміжним органом президента України і не підпорядковується вищезгаданому міністерству. Окрім того, члени комітету Ірина Славінська, Євгеній Стасіневич та Любов Морозова є підлеглими голови комітету Юрія Макарова за основним місцем роботи (Суспільне мовлення). Вважаємо, що зазначена обставина може перешкоджати незалежному оцінюванню членами комітету та здатна призвести до маніпуляцій під час голосування. Відомо, що Шевченківський комітет провів два тури в один день (17.01.2020 р.), що ставить під сумнів якісну і доброчесну роботу членів комітету. Зокрема член комітету Римма Зюбіна на своїй сторінці у Фейсбуці публічно зізналася, що на момент оголошення фіналістів не ознайомилася з усіма номінованими роботами. Обмежений термін розгляду не давав навіть фізичної можливості переглянути театральні й візуальні роботи, висунуті на здобуття. Опера “Іов”, якій присуджено Національну премію, взагалі не ставилася на сценах України в період перебігу творчого змагання. Комітет самостійно організував виставку фототворів, ігноруючи презентацію творів інших жанрів візуального мистецтва, що свідчить про певну упередженість в оцінюванні номінованих робіт.
Під час пресконференції голови Шевченківського комітету, посадових осіб Міністерства культури і Офісу президента України в агенції “Укрінформ” стало відомо про запровадження ними нової концепції Національної премії України, нової символіки вищої мистецької нагороди Української держави без будь-якого громадського обговорення із залученням установ Національної академії наук і Національної академії мистецтв України, національних творчих спілок, лауреатів Шевченківської премії, діячів культури і мистецтв. Все це здійснювалося всупереч чинним Положенням про Національну премію України і Комітет з Національної премії України, шляхом сумнівних фінансових оборудок через приватну рекламну агенцію, яка зуміла навіть позбавити Національну премію образу Тараса Шевченка. Витраченими на це безглуздя грошима можна було б збільшити грошову частину Премії майже вдвічі, що слугувало б зростанню її престижу і авторитету.
Вимагаємо відмінити рішення Шевченківського комітету щодо присудження Національної премії ім. Тараса Шевченка 2020 року, оскільки визначені лауреати Маріанна Кіяновська, Тарас Прохасько, Олександр Глядєлов, Євгенія Подобна, а також гурт ДахаБраха були висунуті у додатковий термін, що порушує Положення про Національну премію України, і не могли бути допущені до конкурсу взагалі. Також слід зауважити, що в літературі присуджено дві премії Маріанні Кіяновській і Тарасу Прохаську, коли чинне Положення передбачає присудження не більше однієї премії в кожному напрямі.
Також у зв’язку з систематичним пору
“Військові, просвітяни, волонтери, · державотворці готові чинити спротив повзучій · окупації. Нам втрачати немає чого”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗ Традиційно Білоцерківська “Просвіта” вшановує пам’ять Тараса Шевченка. Просвітяни Білої Церкви є співзасновниками і меценатами молодіжного і дитячого конкурсів читців поезії Тараса Шевченка “Кобзарева зоря”. В Білій Церкві він став уже 31-м. Приємно, що діти враховують побажання міськрайонного об’єднання ВУТ “Просвіта” і декламують уривки з “Гайдамаків”, “Тарасової ночі”, “І мертвим, і живим…”, тим самим відкриваючи молоді серця для революційного та державницького напряму творчості Кобзаря.
Також Білоцерківська “Просвіта” ініціювала заснування премії імені Шевченківського лауреата Віктора Міняйла, якою нагороджуються учні та педагоги за дослідження української мови. Ініціативу підтримано патріотичними організаціями та місцевим самоврядуванням. 9 березня на урочистому мітингу з нагоди дня народження Тараса Шевченка було відзначено перших лауреатів. Це Микола Кугенко, учень 11 класу Білоцерківського навчально-виховного об’єднання “Ліцей- МАН”, — переможець у секції “Українська мова”; Юлія Ульянцева, учениця 11 класу Білоцерківської загальноосвітньої школи №6, — переможець у секції “Українська література”; Катерина Кретюк, учениця 10 класу Білоцерківської загальноосвітньої школи №6, — переможець у секції “Літературна творчість”; Володимир Терехов, учитель української мови і літератури Білоцерківського навчально-виховного об’єднання “Ліцей- МАН”; Ольга Братаненко і Ганна Качка — учителі української мови і літератури Білоцерківської загальноосвітньої школи №6.
Значний внесок у заснування премії зробив член “Просвіти”, начальник
Управління освіти і науки Білоцерківської міської ради Юрій Петрик.
На тому ж мітингу слово мав і голова
Білоцерківського МРО ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Костянтин Климчук. Він сказав:
“Єднання! Ось головна теза творчості Тараса Шевченка. Але навколо чого ми маємо єднатися? Навколо української ідеології. Не підуть люди вмирати за долари. Але гасло “Слава Україні!” повело українців в атаку під кулі снайперів на Майдані Незалежності та під вогонь “градів” російських окупантів. Сьогодні країна стала на краю прірви. Але військові, просвітяни, волонтери, державотворці готові чинити спротив повзучій окупації. Нам втрачати немає чого. Ми готові боронити Україну навіть в партизанському русі. Єднаймося навколо України. Пам’ятаймо слова Тараса Шевченка: “В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля!”
Прес-центр Київського
ОО ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
“Військові, просвітяни, волонтери, · державотворці готові чинити спротив повзучій · окупації. Нам втрачати немає чого”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗ У київському парку Тараса Шевченка 9 березня неподалік монумента
Українському Пророкові кримські переселенці, політв’язні, правозахисники висловили підтримку кримчанам, які борються проти окупації півострова. Уже шість років поспіль кримчани щороку саме у день народження Тараса Шевченка демонструють свою солідарність і підтримку незалежності України.
Георгій ЛУК’ЯНЧУК
— Шість років окупації Криму. Шість років спротиву. Це демонструють всі активісти, які прийшли на акції протесту. Спротив буде доти, доки Крим не повернеться до України, — заявив під час акції Андрій Щекун, координатор Євромайдану 2013—2014 рр. у Криму.
Ось уже шість років Росія докладає зусиль, щоб змінити ідентичність мешканців півострова, які підтримують незалежну Україну, зберігають українську мову та культуру. Проте кримчани чинять ненасильницький спротив російській окупації.
За словами голови Центру прав людини ZMINA Тетяни Печончик, щоб стерти українську ідентичність на півострові, Росія обмежила свободу слова, постійно культивуючи мову ворожнечі до кримських татар та українців. Правозахисниця нагадала справу Українського культурного центру в Сімферополі як приклад придушення прав українців. Правозахисники переконані, що одним зі стратегічних напрямів роботи громадськості та дипломатів України має стати протидія мілітаризації освіти на півострові. В межах кампанії зі зміни свідомості та ідентичності Росія вносить воєнний аспект у навчальний процес кримських шкіл. Про це розповіла очільниця Центру громадянської просвіти “Альменда” Валентина Потапова. Представник Кримської контактної групи з прав людини Абдурешит Джеппаров нагадав, що наразі Росія реалізує політику витіснення з півострова нелояльного до неї населення. Натомість завозить своїх громадян з території РФ — таких вже майже пів мільйона!
— Ми боролися за нашу Україну. Сили були нерівні. Але я впевнений, що ми повернемо наш Крим. Тому що ми маємо багато прихильників у Криму, які пам’ятають, що це Україна. Це переважно кримські татари та решта патріотів України, — заявив Олег Сенцов.
Події, факти, коментарі · “Сьогодні ми звертаємо до нього свої погляди, з його ідеалами і помислами звіряємо свої кроки в утвердженні української держави”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ, голова Київського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Просвітяни Київщини відзначили день народження Тараса Шевченка експедицією шляхами Кобзаря. Маршрут подорожі розпочався в селищі Гребінки і проліг через Ксаверівку, Митницю, Васильків, Фастівець, урочище Переп’ят і Мар’янівку. Пізнавальну експедицію “Іду за Шевченком” Васильківським і частково Фастівським районами з нагоди 206-річчя від дня народження Великого Кобзаря організував і провів відомий краєзнавець і просвітянин з Гребінок Микола Полікарпович Таран. Кілька разів Тарас Шевченко проїздив поштовим шляхом “Біла Церква — Київ” через Гребінки, Ксаверівку, Митницю і Васильків. Про один із таких переїздів він згадує у своїй повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали”: “На тройке добрых почтовых лошадей я с Трохимом и с чемоданом поутру рано выехал из Киева. До первой станции — Виты, мы добрались без особых приключений и Виту оставили благополучно. Только как раз против самого Белокняжего поля, не доезжая каплицы, или часовни, у левой пристяжной лопнули постромки. Мы думали было на паре кое-как дотащиться до Василькова. Не тут-то было. Грязь по ступицы, и наша пара ни с места. К счастию нашему, мужик вез лозы для изгороди, мы у него, не без труда, правда, выпросили пару лозин и устроили себе кое-как постромку. В Василькове мы закусили с Трохимом фаршированной жидовской щукой, крепко приправленной перцем, и потянулись дальше. Пошел мелкий, тихий дождик, потом крупнее и крупнее, наконец полил как из ведра; мож-
Віталій МІХАЛЕВСЬКИЙ, голова Хмельницького ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Шевченківські дні для кожного українця переплітаються у вінок щемної синівської любові до нашого духовного батька, людини-велета, апостола правди і свободи, котрий усе життя поклав на вівтар служіння своєму народові, його захисту і возвеличенню. Великий пророк, Великий Українець, що належить до людей-світочів, знаний і шанований людством. Цими днями весь світ вшановує легендарного сина українського народу. До його пам’ятників кладуть квіти, цитують його вірші. 4 березня у місті Волочиськ у дитячій бібліотеці Волочиської міської ОТГ відбулося обласне літературно-мистецьке свято “Іду з дитинства до Тараса”. На свято прибули Валентина Черноус, директор Хмельницької обласної бібліотеки для дітей імені Тараса Шевченка, та Віталій Міхалевський, голова Хмельницького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Учасники дійства вкотре переконалися, що найкраще і найщиріше вірші Шевченка читають діти. 5 березня в Хмельницькому інституті МАУП відбулися Шевченківські читання учнів шкіл та студентів вишів міста. Понад 80 учасників протягом 5 годин декламували вірно бы было заехать в корчму в Мытныци (село) и переждать дождь, но я как сказал себе, чтобы нигде не останавливаться до Белой Церкви, так и сделал. В Белую Церковь приехали мы уже ночью”. Згодом, працюючи в Київському університеті, Тарас Шевченко отримав нагоду стати учасником археологічної експедиції, яка проводила розкопки двох стародавніх могил — Переп’ята і Переп’ятихи, що біля сіл Фастівця і Мар’янівки. У цих селах геніальний поет і художник зробив чимало малюнків, зібрав масу етнографічного матеріалу. Про все це можна прочитати в книжці Миколи Тарана “З любов’ю до Кобзаря”, яка побачила світ 2014 року та стала путівником нинішньої експедиції. Участь у заході взяли учасники літературного об’єднання “Багаття калинове”, вчителі, просвітяни. Свої вірші, присвячені Шевченкові, читали Світлана Дідківська, Лілія Патарідзе, Любов Осипенко, Людмила Кравченко, Олександр Таран. “З глибокою шаною покладали ми квіти пам’яті та нескінченної любові і поваги до Поета біля кожного пам’ятника або пам’ятного знака в цих історичних місцях. Скільки ж цікавого з біографії поета розповів нам у цей день Микола Полікарпович, провівши по тих доріжках нашого району, якими ходив колись наш великий Тарас Григорович Шевченко!” — поділилася враженнями учасниця експедиції Лілія Патарідзе. Для мене стало несподіванкою, що в одному тільки Васильківському районі Київської області сьогодні є чотири пам’ятники Кобзареві і п’ять пам’ятних знаків. Чотири з них (у Гребінках, Ксаверівці, Митниці й Мар’янівці) відкриті з нагоди 200-річчя видатного українського поета з ініціативи Миколи Полікарповича Тарана та за сприяння тодішнього голови Васильківського районного відділу культури Володимира Вовченка. 9 березня в читальному залі селищної бібліотеки Гребінок відбулося також урочисте зібрання місцевої “Просвіти”, яку очолює Леонід Ковальчук. Люди не забувають Тараса Шевченка, пророка нашого народу, фундатора новітньої України та її національної ідеї, вшановують його пам’ять, досліджують його життя і творчість. Віриться, що з часом Шевченків день 9 березня, ініційований просвітянами ще 1907 року, стане державним вихідним і справді всенародним святом в Україні.
Як повідомив Надзвичайний і Повноважний посол України в Чехії Євген Перебийніс, у Празі до дня народження Тараса Шевченка на зовнішніх стендах посольства України відкрито виставку “Шевченко' художник”. Усі матеріали було надано нашому посольству Національним музеєм Тараса Шевченка
Події, факти, коментарі · “Сьогодні ми звертаємо до нього свої погляди, з його ідеалами і помислами звіряємо свої кроки в утвердженні української держави”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Валентина ШЕМЧУК Фото Марка СЛИЖА
Серед закордонних НТШ найобсяжнішою визнана діяльність Наукового товариства імені Шевченка в Америці з центром у Нью-Йорку. Данину пам’яті Національному Провидцеві в Науковому товаристві імені Тараса Шевченка в США віддали заслужений працівник культури України, голова Полтавського обласного відділення Міжнародної організації “Жіноча громада” Валентина Шемчук та очільниця Нью-Йоркської Округи Союзу Українок Америки Лідія Слиж. Головний офіс цієї української академічної установи на Мангеттені освячений скульптурним образом Великого Кобзаря. Тут у власному чотириповерховому будинку — й архіви, бібліотека, конференційна та зала для зустрічей. Нас гостинно зустрів фахівець книгозбірні Марко Слиж. Надзвичайно приємно було познайомитися з директором Адміністрації Наукового товариства Тараса Шевченка в США, кандидатом економічних наук, співзасновником Центру демографічних та соціо-економічних досліджень українців у США Василем Лопухом. Він та автор двадцяти книжок віршів і прози Василь Махно, із котрим відбувся жвавий діалог про Україну й українське життя в Америці, — члени Управи НТШ в Нью-Йорку. Письменник і перекладач розповів про свій новий роман “Вічний календар” — історію родин Західного Поділля від ХVII століття до нашого часу та подарував Полтавському обласному відділенню Міжнародної організації “Жіноча громада” том “Записок НТШ”. Валентина Шемчук передала видання про Полтаву, де 1845 року побував Тарас Шевченко. Книжку надруковано друзями з наших міст-партнерів у Німеччині. Із Наукового товариства імені Тараса Шевченка, що поруч із Нью-Йоркським університетом, дорога наших земляків часто пролягає до Українського Інституту Америки. Ми завітали до цієї історичної штаб-квартири навпроти музею Метрополітен, на розі 79-ї вулиці та 5-ї авеню. Український Інститут Америки було засновано 1948 року винахідником і бізнесменом Володимиром Джусом із галицького села Чернихівці. Від 1955 року УІА належить придбаний нашим співвітчизником у Нью-Йорку палац Августа та Анни ван Горн Стайвезент. Український Інститут Америки невтомно розбудовує співпрацю з культурними американськими закладами, плекає національну пам’ять. Приміщення як мистецька споруда перебуває під охороною держави. Майже століття непохитно
Зліва направо: Василь Лопух, Лідія Слиж, Валентина Шемчук та Василь Махно в Науковому товаристві імені Тараса Шевченка в Нью'Йорку служить справі збереження українства, розвою української освіти, допомоги рідній землі Союз Українок Америки. За запрошення до його ошатної оселі та за глибоку повагу плідної діяльності членкинь-сучасниць — слова нашої великої вдячності пані Лідії Слиж. Її чоловік, художник Святослав Левицький, подарував Полтавському обласному відділенню Міжнародної організації “Жіноча громада” краєвид “Яремча” як пошанівок рідному краєві. СУА розмішується в одному з найкращих у Нью-Йорку Українському кварталі, в будівлі Українського Конгресового Комітету Америки, котрий із 1940 року представляє інтереси українців США. Обриси Українського Нью- Йорка — Наукове товариство імені Тараса Шевченка неподалік площі Астор, Український Конгресовий Комітет Америки й Союз Українок Америки на 2-й авеню, український Інститут Америки, споруда якого є національною історичною пам’яткою США, інші українські організації — це вир щоденного наукового, культурного, мистецького життя наших земляків на славу України, її Незалежності, Соборності й Свободи.
Події, факти, коментарі · “Сьогодні ми звертаємо до нього свої погляди, з його ідеалами і помислами звіряємо свої кроки в утвердженні української держави”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ші Тараса Шевченка, актуальність яких вражає. Безсмертне Тарасове слово і тривожить, і водночас вселяє віру та надію, що над Україною ще зійде світанкова щаслива зоря волі й добробуту, зоря свободи і розквіту. Того ж дня в Хмельницькій обласній універсальній науковій бібліотеці відбувся літературно-поетичний вечір “І лине над землею Шевченкове слово”. Актуальність ідей гуманізму і патріотизму, вболівання за долю України — це те, що об’єднало всіх учасників заходу навколо безсмертного “Кобзаря”, 180-річчя виходу першого видання якого відзначаємо цьогоріч. Художникемальєр Іван Юрков представив увазі присутніх колекцію “Кобзарів”, оздоблених в унікальних техніках емалі та фініфті. Кожна книжка в колекції Івана Юркова — це, без перебільшення, шедевр. Шевченкова хатина, Орська фортеця, де Шевченко відбував заслання, Катерина, широкий Дніпро… Ці та багато інших мотивів шевченкових творів лягли в основу картин з емалі, якими прикрашено обкладинки “Кобзарів”. Аналогів подібного, за словами майстра, не існує. Приємно здивував присутніх колекціонер Олександр Гуцуляк, який представив власну колекцію цінних та рідкісних “Кобзарів”, серед яких є прижиттєві видання. А 9 березня сотні хмельничан зібралися біля пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку, бо сьогодні ми звертаємо до нього свої погляди, з його ідеалами і помислами звіряємо свої кроки в утвердженні української держави. Глибоку шану та повагу Великому Кобзареві засвідчили, покладаючи квіти до його пам’ятника, керівники міста й області, підприємств, установ та організацій, депутати міської та обласної рад, керівники громадських об’єднань, громадськість міста.
Гість редакції · “Основною ознакою нації є гідність, яку виховують змалку”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
буть, завтовшки з метр, вікна подібні на бійниці. І в цих вікнах було дуже приємно лежати і дивитись назовні. Це — з точки зору дитинства. З точки зору політики, тобто — розуміння суспільства, це був 1939-й. Прихід радянських військ на Волинь. Я вже тоді почав розбиратись в політиці. — Шарль Бодлер писав: “Ху% дожник перед мораллю не відпові% дає… У нього повинен бути та% лант, а не добрі наміри”. А — вче% ний, політик? — Частково, на мою думку, він не мав рації. Бо я не розумію, що він розумів під мораллю. — А як Вам отакий присуд Світлани Алексієвич: “Я не можу зрозуміти чоловіків. Вони якось самого себе в собі не допускають”. Ви, пане Ігорю, себе розумієте, відчуваєте? — Знаєте, споконвіку люди є часткою природи. А природа накладає природні обов’язки на чоловіків і жінок. У жінок — це народити, виховати дитину. У чоловіків — захистити їхнє життя. — Чи не пам’ятаєте, хто в Україні був ініціатором відмови нашої країни від ядерної зброї? — На Верховній Раді ініціював це питання Іван Драч. — Папа Іван Павло ІІ вважав, і часто це висловлював, що “пись% менники, митці — будівничі кра% си”. Кого з таких “будівничих кра% си” Ви могли б назвати з нинішніх постатей? — Таких в Україні багато. Щоправда, я не з усіма знайомий. А ще менше бачив, щоб оцінювати їхню вагу в суспільстві. Міг би назвати багатьох. У кожній ділянці. У діяльності політичній, і — не тільки, дуже гарно себе показали Володимир Івашко як керівник держави, брати Горині, Ліна Костенко, Дмитро Павличко. Хоча — це недобре запитання. — Чому? — Через те, що ніколи не треба питати оцінку тих людей, які живуть. — Як Ви вважаєте, що часті% ше у Вас переважає — розум чи емоції? — Я думаю, що розум. Емоції — це є переживання як наслідок розумової діяльності. І якщо ви розумне хочете довести, відчуваєте приємність, а як пакість — то жаль.
“Я тепер кілька десятиліть свідомо будую Українську державу…” — Чому українцеві досить час% то важко порозумітися з україн% цем? Це — тільки наша нація та% ка своєрідна? — Щодо інших націй — не знаю. Слово “порозумітися” — досить складне. Бо просто обмі-
Гість редакції · “Основною ознакою нації є гідність, яку виховують змалку”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ У Національному університеті “Львівська політехніка” відбулося вручення звання Doctor Honoris Causa почесному директору Інституту фізики конденсованих систем Національної академії наук України, засновнику і керівнику Інституту національної пам’яті (2006—2010 роки), Герою України, академіку НАН України Ігорю Юхновському. Це вже 51-ше врочисте засідання Вченої ради НУ “Львівська політехніка”. Тож розмовляємо з Ігорем Рафаїловичем, з яким знайомий понад 50 років, про життя – і наукове, і повсякденне.
“Основною ознакою нації є гідність…” — Ігорю Рафаїловичу! Що Ви відчували під час вручення Вам звання Doctor Honoris Causa? — Що мені виявили таку велику повагу. І то — така внутрішня специфічна приємність. — Читачам цікаво, звісно, над чим зараз працюєте? — Я зосередив свою увагу на трьох останніх досягненнях — у галузях фізики, політики та суспільства. Упродовж 10 років після повернення з Києва я працював над фазами переходів речовини з одного агрегатного стану в інший. Для однокомпонентної системи я повністю опрацював. Уперше довів існування найважливішої точки, яка характеризує фазовий перехід. Мені вдалося отримати цю точку — однакової ймовірності для кожної молекули речовини бути у газовому чи рідкому стані. — Зрозуміло. А щодо Консти% туції?.. — Ми зараз створили проєкт нової Конституції України. Зважаючи на непросту ситуацію україні, ми повинні мати нову Конституцію, новий політичний лад, притаманний Україні. Ця Конституція складається з опису виконавчої, законодавчої і судової влади. Кожна гілка влади докладно розписана у зв’язку з новими обставинами. Передбачено створення двопалатного Парламенту, де нижня палата — Верховна Рада, верхня — Сенат, в якому від кожної області будуть представлено по чотири сенатори. Сенат створюватиме регламенти поведінки усіх владних структур, а Верховна Рада ухвалюватиме бюджет і затверджуватиме уряд держави. Наявність Сенату з рівним представництвом зробить його дуже стійкою структурою. Кожен сенатор працюватиме шість років, а щотри роки змінюється третина сенату. Вся владна структура складається з влад найнижчої ланки. Суспільство може утворити державу лише тоді, коли стає нацією. Основною ознакою нації є гідність, яку виховують змалку. Основне завдання держави і уряду полягає в тому, що кожен новий винахід, кожна нова форма автоматизації управління має бути оцінена з точки зору тієї енергії, яка вивільняється, куди має бути спрямована. — Відколи Ви себе пам’ятає% те, з яких літ? — Дід мій був священником. Мав два приходи — близько. У другому приході, в селі Перекалі, була на горбі церква, де він правив, а біля — його хата. Ця хата була таким старовинним, дуже маленьким замком. Стіни, манятися інформацією — нескладно. Українці є встидливі, можливо, менш відкриті. Мало підхвалюють, недостатньо уважно ставляться до дій інших українців. І це погано. Навіть — до дій членів своєї родини, коли треба розказати назовні. А в інших націях… Думаю, що набагато більше між собою контактують євреї. Вони — близькі, ми їх бачимо весь час. Вони — взаємно більш відкриті. Я мав справу з різними учнями — німцями, поляками, євреями, арабами. Так от, один німецький професор казав якось, коли я зауважив, що діяльність одного німецького учня незадовільна: “А Ви йому скажіть!” — Чого у Вашому житті біль% ше — буднів чи свят? — Знаєте, в моєму житті не було більше роботи і робочих днів, ніж зараз. Але від роботи я одержую насолоду. Я працюю неперервно, особливо зараз. Це, мабуть, від батька. Він дуже багато працював. Був секретарем гміни за Польщі. Потім — бухгалтер різноманітних установ. На рахівницях своїх він рахував іна роботі, і вдома… — Арістотель казав: “Живи просто — думай піднесено”. У Вас це виходить? — Це притаманно абсолютно кожній людині. Людина думає про свої плани набагато піднесеніше, ніж тоді, коли їх виконує. — Що для Вас — Час? — Основний чинник підведення підсумків. Щодня ловлю себе на тому, що думаю: а що ж я зробив за день, що маю зробити на другий день? І чи вистачить мені часу? — Чи часто доводиться погод% жуватись на компроміси? — У простих речах, щоденних, з моїми домашніми — дуже часто, в дрібницях — дуже часто. А в науці — ні! А в політиці — ні! — Україна потрібна світові? Як вважаєте? — Україна завжди була у світі. — Але нині вона, здається, в ямі — між Заходом, який прагне, нині — особливо, — якнайтіснішо% го порозуміння з Росією, і тією ж Росією. Хіба не так? — Я не думаю, що в ямі. Україна сама себе заганяє в яму своєю лінивістю. Споконвіку йшла за чужою течією. Але, з іншого боку, Україна була завжди в чужій неволі, яка була різною — чи княжа, чи останніх держав, які нас окуповували. Але Україна ще жодного разу не самовизначилась посправжньому. Тому запам’яталась територією, місцем. Але має недостатній голос у світі! — Що для Вас важливіше — братство по духу чи по крові? — Я тепер кілька десятиліть абсолютно свідомо будую Українську державу. І я буду будувати Українську державу весь час — незалежно від обставин. І такі слова — “брати по духу чи по крові” — дуже зобов’язуючі слова. Вони заважають нормально працювати.
“Найбільшим учителем був мій батько…” — Чи вдасться вберегти укра% їнське село? — Україна має надзвичайно врожайні землі. Споконвіку була руською, тобто — хліборобською. Тож основна задача — відродити українське село, бо його знищили більшовики за Радянського Союзу. Знищили добрих господарів. Але земля — родюча. І ця родюча земля має забезпечити стійкість Української держави — тобто великою кількістю добрих господарів. І зараз село не відроджується. Але мусить відродитися на базі фермерства. — Сучасна влада це розуміє? — Вона ще себе не показала. Але я думаю, що вона молода, їй належить вчитися. Я впевнений, що в сучасній українській владі є дуже багато людей, які хочуть вчитися керувати державою. І допомагати їм вчитися конче потрібно. — Світ для Вас який: чорно% білий чи кольоровий? — Кольоровий, ясно. — Що швидше марнується — час чи здоров’я людини? — Ви хочете запитати, що краще: бути лінивим чи слабким? Одне і друге — погано. — Читаю у Романа Іваничука: “Без літератури — як без дихан% ня”. А яка кількість пересічних ук% раїнців, на Вашу думку, може практично підтвердити цю думку відомого письменника, який, на жаль, відійшов у засвіти? — Краще сказати: без роботи — як без дихання. — Скільки нам ще іти до укра% їнської України? — Але — іти!!! Постійно іти!!! — Чи був у Вашому житті Вчитель? — Батько. В кожному віці — був, на щастя, в мене великий Вчитель. Він не старався мене вчити. Але старався бути спокійним і працьовитим. А в університеті в мене було багато добрих вчителів. У науці вчителем був академік Боголюбов. — Чи поважаєте себе? — Я намагаюсь бути здоровим. — “Ще — зневажаю політи% ків”, — сконстатував свого часу Василь Стус. Що скажете? — Це — неправда. Політика не є просто робота. Вона — незрозуміла для тих, хто від неї чекає якоїсь подачки… Але політиком бути непросто.
— Юрій Єхануров на одному з телеканалів висловився так: “Інс% титуції в Україні традиційно про% сідають”. Згодні? Доки це буде? — Я вважаю, що це сталося тому, що немає нормального переходу влади від покоління до покоління. І тому попереднє покоління є незрозуміле для нового покоління, і стає ніби непотрібним. А крім того, люди мало аналізують, що діється. Переважно роблять поверхові висновки. — Хто має людей вчити? — Це — друге питання. Населення має мати гідність нації. А для того має багато вчитися і багато працювати. — Хто — все ж таки? — Школа. — Коли? — Повинна, по-перше, мати вчителя — чоловіків і жінок. Подруге, вони мають бути забезпечені в житті, щоби віддаватися вчителюванню. Цього, на жаль, не було за незалежного існування. Зараз — ще менше, аніж було вчора. — То хто, всеж%таки, має вчи% ти вчителів? — Вчителі живуть за державну зарплату. Зарплата дає можливість жити і вчитися, вдосконалюватися. Тому: вчителів створює держава. — У що вірите? — В Бога і в Україну. — Кому більше довіряєте — Президентові, Кабінету Мініс% трів чи Верховній Раді — ниніш% нім? — Ми написали Конституцію. Я її редактор. — Де буде опублікована? — Обговорюється. Ми весь час маємо створювати Державу. Кожен — своїм вмінням, спеціальністю, фаховістю. Тільки фахова людина може бути патріотом України! Людина без фаху створює в державі сміття. — Чи відчуваєте енергетику рідної землі? — Відчувати енергетику рідної землі — це поїхати зі своєї землі на чужу. І моментально відчуєте, що ви втратили. Отже, чужа земля — не та енергетика. — Свого часу Богдан Ступка сказав мені якось у розмові: “Я та% кий чоловік, що дуже хотів слави. Я її шукав!” А які у Вас зі славою стосунки? — Звичайно, позитивно ставлюся. Але річ у тім, що має бути усвідомлення зробленого тобою. Це і є внутрішнє задоволення, внутрішнє самоствердження. А слава — зовнішнє, вона приходить. Найголовніше, що зроблене дає внутрішній спокій.
Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК, м. Львів
Культура без провінції · “Якщо й може існувати на світі якась влада, то це хіба що влада совісті, правди і краси”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ На афішах концерту прізвище композитора написано (сподіваємось, що тільки поки що) маленькими літерами. Митець Павло Тютюнник — нове ім’я в Україні, хоча у 2018 році його музику вже подавали на Національну премію України імені Т. Шевченка… А сама Ліна Костенко, прослухавши цю музику, сказала: “Я плачу…” Втім, серед фахівців з вокалу Павло Тютюнник уже давно відомий як самобутній вокальний педагог, автор унікального методу постановки голосу, що дав надзвичайні практичні результати. Його учні є переможцями різних вокальних конкурсів, солістами оперних театрів. Та найголовніше, мабуть, те, що завдяки його методиці навіть ті, хто ніколи не співав і, більш того, навіть ті, кому “ведмідь на вухо наступив”, отримують і музичний слух, і співацький голос. “Співати може кожен, співати треба всім!” — стверджує маестро. Більш того, вважає він, бути талановитим у будь-якій справі можна лише за однієї умови: коли у тебе співає душа. Павло Тютюнник закінчив вокальний факультет Донецької консерваторії і заснував Перший в Україні Центр постановки голосу “Українське бельканто”. Він був ініціатором щорічного Всеукраїнського фестивалю в Донецьку “Українське бельканто” запрошує”, головами журі якого свого часу були Анатолій Солов’яненко та Анатолій Мокренко. Та не менш значним, ніж вокальна педагогіка, виявився його композиторський талант. Нині він автор понад 500 пісень та романсів на вірші класиків української та світової літератури, серед яких Ліна Костенко, Тарас Шевченко, Микола Вінграновський, Леся Українка, Григорій Сковорода, Максим Рильський, Іван Драч та ін. Його музику в 2017 і 2018 роках висували на здобуття Шевченківської премії. Композитор Ігор Поклад, познайомившись з творчістю Павла Тютюнника, сказав: “Мені все подобається. Треба нести цю музику зі сцени до слухача”. Мирослав Скорик підкреслив переконливий мелодизм цих творів, а Євген Станкович наголосив на духовній домінанті музики. Ана-
Марія ПОРОХ, членкиня Косівської РО “Просвіта”
Модератор заходу Галина Кі! коть коротко зупинилась на сторін! ках життєвого шляху і творчого до! робку митця і досвідченого педаго! га. Йосип Дмитрович Приймак — голова громадської культурологіч! ної організації “Спадщина”, член НСХУ, художник!майстер виробів з дерева, громадський активіст. Він — учасник республікан! ських, всеукраїнських мистецьких виставок у Києві, міжнародних пле! нерів, конкурсів — і в Україні, і за кордоном: у Польщі (2006, 2007, 2012—2016), Німеччині, Чехії (2009, 2012). Його роботи зберіга! ються у музеях і приватних збірках в Україні (Івано!Франківськ, Київ,
толій Авдієвський сказав: “Багато хто пише на українську тематику, але мало у кого в музиці є Україна. А у вас що не пісня — то Україна. Обов’язково щось візьму до репертуару нашого хору”. І це ще не все. Павло Тютюнник є самобутнім мислителем, автором книжки про таємницю людського голосу і таємницю творчості взагалі “Приречені на щастя”, в якій стверджує, що всі люди талановиті і навіть геніальні від природи, від народження, якщо у них немає страху, якщо у них душа на місці, якщо вона співає… — Багато хто з людей, при% четних до співу, на запитання, чо% му Україна перестала співати, го% ворять, що винен телевізор… А як Ви вважаєте? — Колись маестро бельканто в Італії говорили: “співає радість”. Безперечно, радість — це те, що спонукає людську душу співати. Радість, пісня — це форма існування людської душі, істинна, здорова, родом дана форма. Бо коли життя не в радість, людині і не співається, і не живеться по-справжньому. — Куди ж поділася наша ра% дість? — Найголовніша причина втрати радості буття й усіх інших наших негараздів — це наша розрізненість, бо люди від народження є братами і сестрами, сім’єю єдиною, єдиним родом, в якому усіх поважають, приймають такими, якими вони є, усім допомагають, про всіх піклуються, де люди живуть у взаємному служінні. А в таких умовах серце не може не радіти, а душа не може не співати. В такій атмосфері людина не знає страху, кожен є собою — неповторним, незрівнянним і незамінним, кожен знає своє покликання і свою місію у цьому світі. Кожен має велику творчу силу — творити й перетворювати цей світ за законами краси. Він є щасливим. Його не можна залякати і перетворити на раба — ось що таке рід. Недаремно головним принципом усякої влади завжди було: “Розділяй і володарюй!” — Тож виходить, що хтось нас дуже залякав? І хто ж те страхіття? — Колись на нашій землі не було рабства, люди були вільними і рівними між собою, жили у взаємному служінні. Це був рід людський, сім’я єдина. Потім на нашу землю прийшла біда: князі й царі, прийшло рабство. Це ганебне явище зветься владою людини над людиною. Головними її інструментами є залякування, задурювання і розрізнення людей. Будь-яка влада — явище аморальне, а, отже, антилюдське, бо людина і мораль — це синоніми. Якщо й може існувати на світі якась влада, то це хіба що влада совісті, правди і краси. — А Україну сьогодні “тяг% нуть” у Європу, але ж там процві% тає індивідуалізм, тобто розріз% неність… — Україна і є Європа. Більш того, вона є центром Європи, принаймні географічним і, безперечно, духовним. Шкода, що наші люди цього не розуміють і шукають поза своєю Європою іще якоїсь Європи… Нема чого лізти в ту Європу, від якої тхне бездуховністю, прагматизмом, індивідуалізмом й іншими “ізмами”. А наша земля — свята Русь — земля волхвів, святих високих душ, які служили людям, служили Роду. То було справжнє, первинне, героїчне козацтво, а Україна була країною козаків. Це були не ті гультяї і найманці, які потім продали і нашу віру, первинну споконвічно святу, і нашу землю, і нашу свободу, хоча теж називали себе козаками і називають досі. Козак — це справжній чоловік, який виконує у цьому світі свою чоловічу місію: не знаючи страху, любить рідну землю, служить людям, живе по совісті, по правді. — У Ваших словах відчуваєть% ся особливий дух. Напевно, то і є козацький дух. Я чула, що Ви пото% мок запорозького отамана… Це правда? — Колись, незадовго до своєї смерті, наш батько Василь Тютюнник, як я вважаю — останній справжній козак нашого роду, зібрав нас, трьох своїх синів, і сказав: “Мені батько казав, а батькові дід, а дідові прадід, що є на світі іще Тютюнники, та тільки ми йдемо саме від того, який був отаманом на Запорізькій Січі і десь ще у XVI столітті підняв там повстання. Кажу це, щоб ви знали, звідки ми йдемо…” Тож всі ми, українці, йдемо з країни справжніх козаків. Тільки ми забули про це, а точніше, нам дуже старанно допомогли про це забути. — Все ж планку шляхетності й благородства в нашому народі, мабуть, хтось тримає, бо наш ук% раїнський світ ще тримається. Наприклад, Ліна Костенко. Бага% тьох чоловіків наша Ліна Костен% ко вражає своєю відвагою та без% компромісністю в питаннях совіс% ті й моралі… — Безперечно, погоджуюся з вашою оцінкою особистості і творчості Ліни Василівни. Про це, мабуть, свідчать десятки пісень та романсів, написаних мною на її вірші. До того ж, я вважаю, в особі Ліни Костенко ми маємо надзвичайне і унікальне явище в літературі. Мені здається, що такого володіння поетичним словом ще не було на нашій землі. Схоже, сама муза поезії вселилася в цю українку і промовляє до нас її устами. Україна породила у найскрутніший час своєї історії таку надзвичайну дівчинку — Ліну… Для нашого ж спасіння, аби вона нагадала нам, що люди — то є люди, що люди — то насамперед є совість, правда і честь. — Я чула, що у Вас є мрія — розспівати Україну. А навіщо? — По-перше, пісні бувають різні. На жаль, сьогодні здебільшого піснею називають те, що нею не є. Справжня тільки та пісня, яка проспівана душею. А душі наші співають, коли є радість у наших серцях. Тож треба повернути радість у наш світ. А для цього потрібно подолати страхи та комплекси, поставити душу на місце, провести своєрідну психокорекцію особистості. Це можна назвати “другим народженням”. А в цьому здоровому, гармонійному стані люди починають помічати красу світу, неповторність і красу одне одного. Безперечно, якби життя було нам в радість, ми постійно співали б, наше життя складалося б, як пісня, і було б піснею. Саме в цьому сенсі хотілося б розспівати Україну — щоб повернулась радість у наш світ…
Розмовляла Тетяна ОЛІЙНИК
“Сама муза поезії вселилася в цю українську дівчинку Ліну”, — так вважає композитор і співак Павло Тютюнник, який впродовж десяти років наспівував поетесі по телефону з рідної Макіївки, що на Донбасі, свої пісні та романси на її вірші. А зустрілись вони вперше 2015 року на її дні народження у неї вдома… Останні п’ять років він живе під Києвом і продовжує це високе творення. Усі охочі зможуть 19 березня о 19-й годині в Українському Домі (Хрещатик, 2), саме в день її красивого ювілею прослухати наживо романси і пісні на вірші Ліни Костенко, які поетеса колись слухала по телефону і дуже прихильно висловилась про цю музику в одній з передач радіо “Культура”.
Культура без провінції · “Якщо й може існувати на світі якась влада, то це хіба що влада совісті, правди і краси”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ У світлиці Косівської центральної районної бібліотеки відбулося чергове засідання Клубу інтелігенції ім. Ігоря Пелипейка. Учасники зібрання — члени Клубу інтелігенції, “Просвіти”, “Союзу українок”, бібліотекарі зібралися на презентацію книжки “Творчі здобутки Йосипа Приймака” за редакцією В. Д. Молинь.
Канів, Коломия, Косів), Австрії, Ні! меччині (Фірзен, Крефельд), Кана! ді (Саскатун) та США (Клівленд). Він автор багатьох об’ємно! просторових композицій з дерева, зокрема пам’ятного знаку “Жер! твам Другої світової війни”, вста! новленого у м. Фірзен!Дюлькен у Німеччині (1995), садово!паркової скульптури “Щастя” у навчальному центрі “Роскош” повіту Бяла Под! ляска у Польщі (2004) і декоратив! ної скульптури “Весна” у польсько! му місті Дравно (2006). Присутні змогли побачити час! тину представлених світлин його авторських робіт з декоративно! прикладного мистецтва: тут і різь! ба, і бондарство, і випалювання, а також краєзнавчо!мистецькі ви! дання про народних майстрів Гу! цульщини. Усі з цікавістю перегля!
дали фотографії, які зафіксували різні події з життя Йосипа Прийма! ка: закордонні поїздки, заняття зі студентами, спілкування з творчи! ми людьми, каталоги виставок. Йосипу Дмитровичу поталани! ло на творчу сім’ю: дружину Дарію Антонівну — відому на Косівщині майстриню, члена Спілки майстрів народного мистецтва України, за плечима якої всеукраїнські, облас! ні та регіональні виставки її мис! тецьких виробів із ткацтва. Син Дмитро — старший викладач ка! федри образотворчого мистецтва та академічних дисциплін КІПДМ ЛНАМ, творчо працює у станково! му, монументально!декоративно! му мистецтві та іконописі, учасник багатьох виставок. Й. Приймак нагороджений По! чесною грамотою Міністерства ос! віти і науки України (2007), Почес! ним дипломом президії національ! ної академії мистецтв України (2012), Почесною відзнакою сек! ретаріату Великої ради Спілки майстрів народного мистецтва Ук! раїни, медаллю “За заслуги перед
Прикарпаттям”, йому присвоєно почесне звання “Заслужений пра! цівник освіти України” (2019). Видання “Творчі здобутки Йо! сипа Приймака” (Львів, 2018) укла! ла Валентина Дмитрівна Молинь — кандидат мистецтвознавства, до! цент, завідувачка кафедри обра! зотворчого мистецтва Косівського інституту ПДМ ЛНАМ. Ця книжка — інформація про основні віхи життя і діяльності, нав! чально!методичні праці Й. Прийма! ка, наукові статті у фахових видан! нях і публікації в періодиці, краєз! навчо!мистецькі видання, доповіді на наукових конференціях; творча праця та керівництво дипломними роботами студентів, участь у вис! тавках та інших культурно!мистець! ких заходах, членство у професій! них спілках та громадських органі! заціях, світлини різних років. Нове видання нікого не залишило байду! жим, бо знайомить з багатогранніс! тю зацікавлень митця. З виходом книжки Йосипа Приймака вітали Василь Шкурган — голова Косівського осередку
НСПУ, Ганна Богдан — голова Сою! зу українок, Юрій Джуранюк — на! уковий працівник Косівського му! зею народного мистецтва та побу! ту Гуцульщини, Роман Кабин, біблі! отечні працівники. Низкою творів тішив присутніх народний фольклорний колектив “Осіннє золото” під керівництвом Зоряни Романів. Наприкінці зі словами подяки виступив художник!майстер, який зазначив: “З наступом технічного прогресу, Інтернету незаслужено відходить на задній план народне мистецтво, а разом з ним і його творець — народний майстер. Над цим треба задуматися нам усім. Адже основа народного мистецтва стає хиткою, знецінюються творін! ня рук митців, а це все є фундамен! том, на якому тримається культура нашого народу”. Колектив “Осіннє золото” ра! зом із присутніми проспівав “Мно! гая літа”. Побажаймо художнику міцного здоров’я, наснаги та життєвих га! раздів!
Спадщина · “Пісня — совість народу. Від діда'прадіда вона передається як нетлінна духовна спадщина”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Віктор АНДРУЩЕНКО, член-кореспондент НАН України, ректор НПУ імені М. П. Драгоманова
І Важко зустріти людину, яка б не співала. Хіба що в гіркі дні глибоких переживань і горя. І то, навіть під час поховання рідної чи близької людини, деякі народи співають сумні пісні, пісні туги, пісні прощання. Завше і скрізь людину супроводжує пісня. Тим паче, людину українську — співучу, чуттєву, мелодійну. Українська пісня — колискова, весільна, журлива, жартівлива, кобзарська, козацька, народна — хвилює і зачаровує. Її витоки сягають часів, коли закладалися головні підвалини існування українського народу. Буйноцвітна природа, зариблені чисті водні артерії, переповненні живністю ліси і переліски, а головне — родючі землі. Все це — природна аура, в якій формувався і зростав український народ. Розвивався у праці і завдяки праці. Все це спонукало до пісні. Івона лунала: над біленькими хатами, безкрайніми степами, колосистими полями, дрімучими лісами і твердими, мов криця, горами. Українська людина значною мірою виплекала світові землеробську і пісенну культури. Такою вона увійшла в історію, такою бачив її знаменитий Боплан, така вона у кластичних дослідженнях І. Лисняка-Рудницького, І. Нечуя-Левицького, великого Кобзаря і багатьох інших видатних і відомих науковців — істориків, етнографів, культурологів, літературознавців тощо. Сучасні українці нині майже не співають. Чому? Що сталося? Відповіді немає. Інакше кажучи, немає теоретично обґрунтованої відповіді, а в народі вона існує. Народ знає. Його не обдуриш. Не співають, бо немає достатку, впевненості у майбутньому, немає радості праці й чистої, мов сльоза, власноруч здобутої перемоги. Не співають, бо розвалюється село — основне святилище народної пісні; бо закривають школи та підприємства; зростають безробіття і злидні; посилюється недовіра до влади; бо правдива й чесна людина не може піднятися на верхні сходини суспільної стратифікації й зайняти гідне місце під сонцем. “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…” Цієї пісні вже практично немає ні на весіллі, ні на простій гулянці. Дуже рідко можна почути її на виставах, пісенних концертах, ще рідше — по радіо чи на телебаченні. Бо життя стало таким, що на небо ніхто з нас не дивиться. “Мене цікавлять тільки дві речі: зіркове небо над головою і моральний закон всередині нас”. Це — знаменитий Кант. Майже три століття тому він вдивлявся в небо і намагався осягнути таїнство буття людини в космосі. Ми ж у цьому не маємо потреби. Нема за чим! Ніколи! Невже ми стали подібними до тієї, пробачте, істоти, яка ніколи не бачить неба? Чи поступово стаємо!? Так. Бо не співаємо… Співаємо, але … не про те. Бо національні й загальнолюдські цінності вже давно покинули пісню. Більшість сьогодні крикливо, верескливо, хрипотно оспівує агресію, розбій, насильство, брутальність до гуманістичних ідеалів, до людини й людяності. А ще “співають”, демонструючи секс, наругу над людським тілом, зневагу до духовних символів. Так звані нові естрадні співаки тотально заполонили концертні підмостки, руйнуючи святе й неповторне — духовність. Дехто може подумати, що ми виступаємо проти естрадного співу. Це не так. Справжня естрада є загальновизнаним надбанням. Вона є такою ж високою культурою, як і народна пісня. Ми ж не сприймаємо фальшивого естрадного співу, який, на жаль, домінує нині в духовному єстві народу. Втягуючи в свою орбіту особистість здебільшого молоду і незрілу, він руйнує її духовний світ, спотворює образ реальності до невпізнанності, формує хибні цінності, точніше, антицінності, ядро яких — агресія, злоба, ненависть і … порочність. Людина вільна у своєму виборі. Її життєвий вимір координується простором свободи і творчості. Більшість із нас живе за цими принципами і так само виховує своїх дітей, відтворюючи нормальне моральне, духовне, справедливо організоване суспільство. Його кредо — розум: “Все розумне має бути дійсним” (Гегель). Його камертон — добро і краса: “Краса врятує світ” (Достоєвський), “Моральним є те, що розум визначає добрим” (Кант). Джерелом його розвитку слугує праця, яка створила людину й відтворює дивний, мозаїчний, квітучий світ культури, а головною духовною домінантою є “благоговіння перед життям”, яке заповів людству знаменитий Швейцер… Однак не все так просто…
ІІ “Садок вишневий коло хати…” — писав Кобзар, налаштовуючи нас на правильний життєвий шлях. Він закликав людство до праці й співу, бо знав, а може, — відчував божественну, утаємничену сутність буття у цьому світі. Адже в перекладі з гебрейської “gan” означає садок, в якому “Бог поселив Людину”, щоб “порала його та наставляла” (див. Біблія. КН. Буття 1,2. Ст. 2). “Плугатарі з плугами йдуть, співають, ідучи, дівчата”, — читаємо далі. Звідки йдуть? З роботи. Важкої, землеробської, щоденної. Але ж співають! І це передбачливо. У своєму первісному визначенні “культура” є нічим іншим, як “обробітком землі”. І це також зрозуміло. Бо тільки у вільній праці, у творчості відтворюється людина і культура, центром якої є найтонша матерія світу — пісня (мелодія). Так научав нас Геній. І разом з тим він писав про інше життя. Важке, підневільне, злиденне. “Село неначе погоріло, неначе люди подуріли…” Хіба це не про нас, не про ситуацію в Україні, що склалася на початку ХХІ століття!? Про нас … обдурених, обібраних, злиденних духом, розумом і працею. А якщо ще згадати історію минулого століття з її колективізацією, Брестським миром, Голодомором, репресіями і лихоліттям війни та “філософським самовбивством” періоду розвиненого соціалізму, то, здається, висновок напрошується сам. Хто ж буде співати і про що? Незалежність відчинила двері. Та ба, все підібрали під себе “нові українці”. Характерно, що всі вони виросли з “колишніх”. Змінили маски, ідеологію, цінності. Перефарбувалися. Обікрали, принизили, а головне — відбирають надію, яка … помирає останньою. В цій ситуації людина не співає, а плаче! Й, здається, саме розпач, не прийняття цінностей, що “посоромили себе”, подають ті естрадні неофіти, які ще не зовсім втратили віру в людину і совість. Мабуть, вони намагаються докричатись, достукатись до наших сердець. Не вдається. Ми не чуємо і не сприймаємо. Бо воно — не наше, чуже. Бож наше — мелодійне, душевне, спокійне і лагідне. Як істина, добро і краса, що існують у нерозривній єдності. Як народна пісня. Як рідний дім. Як мама. Цю пісню співали покійні Квітка Цісик і Микола Мозговий. Її благословляють у світ Ніна Матвієнко, Іван Попович, “Піккардійська терція” й квартет “Гетьман”, особливо ранній. Винятковою вокальною палітрою і вдумливим, гранично вимогливим репертуаром відзначався квартет “Явір”. Не можна не згадати і таких знаменитих естрадних співаків, як Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Микола Гнатюк. Вони стали для України уособленням української душі й вільності духу, вірності батьківським традиціям і спрямованості в будучину. Багато хто захоплюється яскравим співом гуртів “Океан Ельзи”, “Брати Гадюкіни”, “Воплі Відоплясова”, “Зимовий сад” та ін. У кожного свій смак і уподобання. Чи маємо ми право нав’язувати їх всяк і кожному? Навряд чи. З другого боку, не правильною була б позиція невтручання, інерції, байдужості. Покоління мають бути разом. Тому бажано б дати деяким пісням і їхнім виконавцям певну інтерпретацію, ознайомити учнів і студентів, молодь загалом з об’єктивними оцінками художніх критиків, вислухати їхню думку. Конче важливо презентувати добротні сучасні пісні, а не набори бездумних звуків, набридливий несмак, а то й часто-густо відвертий плагіат… Кому і для чого це потрібно? Великого Платона звинуватили в тоталітаризмі за те, що він пропонував вилучити з навчальних програм для молоді сумнівні з погляду моралі тексти Гомера, скажімо, опис інтимних стосунків між дорослими чоловіками й хлопчаками. Однак поставимо запитання таким чином: а своїй дитині ми б дозволили споглядати чи вивчати подібне!? Звичайно — ні! То чому ж ми не робимо цього стосовно фальш-естради, що закликає до агресії, оспівує злочин, пропагує потворний секс… Згадується недавній виступ однієї молодої перспективної й безсумнівно талановитої співачки: суперсексуальна тематика, оголені ноги і груди, характерні рухи… Це для кого?! Для дітей?! Я добре свідомий того, що у всі віки всі народи невтомно “діставали” молодих. Та в кінцевому акорді, бажаючи цього чи ні, вручали їм майбутнє своїх країн. Така діалектика. Тож експериментуйте, химеризуйте — на те вона й молодість! Але не забувайте одне: добро саме по собі не приходить. Для цього людина торує свій шлях. І це, повірте, не моє зудіння. Не конфлікт естетичних інтересів батьків і дітей. Чи зможемо ми за такими піснями пізнати долю свого народу, його історію? Ні. Чи відчуємо у них подих землі, що їх з’явила? Ні. І чому вони так контрастують у цьому, приміром, з японськими, грузинськими, угорськими піснями чи американським джазом. Ось де ґрунт і крила для зрощування реального патріотизму! Звісно, як кажуть у народі, гроші кишеню не обтяжують. Але така естрада — річ надто ненадійна. Сьогодні ти кумир, завтра — забутий, знівечений, спустошений. Бо зрадив Пісню. Між тим, пісня — сповідь і мудрість народу. Вона не купується і не продається, не трощить мікрофони, не викручується, не зомбує, не рве сорочки. Не демонструє голі ноги чи груди… Вона інтелектуальна й моральна і пливе тим єдиним потоком, ім’я якому справжність. Пливе повільно, як саме життя. Або ж стрімко мчить назустріч власній пристрасті, яка зветься Любов’ю. Вона піднімається в небеса і разом з тим піднімає людину, яка сповнена надії, страху і трепету за грядуще власних дітей і свого народу. Пісня — це благородство. Людина, яка співає, не вчинить злочину. Не вкраде, не обдурить, не потерпить несправедливості й не відверне очей від правди, навіть тоді, коли вона буває гіркою. Пісня — совість народу. Від діда-прадіда вона передається як нетлінна духовна спадщина, що не потребує корекції. Чиста совість — впевненість у знанні добра (Гегель) — це джерело і мірило гуманізму. Відображена піснею, совість постає як голос цілісної духовності, емоційний сторож переконаності (Сухомлинський), як дзвін свободи, натхнення і творчості, як гарант того, щоб ці людинотворчі екзистенції ніколи не зникнуть.
ІІІ Повернути пісню народу — наше історичне покликання. В його основі ми бачимо дві тісно пов’язані між собою субстанції: · облаштування життя таким чином, щоб воно відповідало вищим критеріям справедливості й розгорталося на трудовій основі; · виховання людини в дусі найкращих українських культурних традицій, родинної педагогіки й пісенної культури. Перша субстанція — завдання політикам і підприємцям. Друга — завдання для учителя, первинне формування якого відбувається в педагогічному університеті. На жаль, більшість нинішніх можновладців переймаються виключно собою, а не державою. Інтереси народу на периферії їхньої практично-політичної активності. Педагогічний університет, як і освіта загалом, також переживає складні часи. А це означає, що втілення її історичної місії під загрозою. І доки ми не створимо належних та необхідних умов для навчання і виховання майбутнього вчителя, доки він не прийде до учня як суб’єкт найновітніших знань і культури, доти про пісенність нації, її духовну ауру не може бути й мови. Колись перед учителем знімали шапку. Сьогодні його цькують, з нього насміхаються, а нерідко й знущаються. Не в кращому становищі перебуває і нинішній професор, який навчає, готує майбутнього педагога. Тож хіба можуть учитель і педагог, викинуті на узбіччя життя, виховати в нас совість, пробудити духовність, сформувати пісенну культуру? Таке питання риторичне. Між тим, істиною є те, що доки держава не поверне свою увагу до Вчителя і Педагога, суспільство буде рухатися сходинами регресу. Воно ніколи не буде по-справжньому творити і співати. Його обрії вимальовуються винятково в чорних тонах — зубожіння, безробіття, бездуховність, агресія і стогін, скиглення, хрипота перед мікрофоном, що лякає дітей і дорослих, спонукаючи до тваринних інстинктів. Складається враження, що всі ми не живемо, а “тягнемо баржу” несправедливо влаштованого, розшарованого і вкрай суперечливого сьогодення. Ситуація обтяжується ще і тим, що ніхто з нас не бачить (чи не хоче бачити) іншої перспективи! Як Сізіф, який знову і знову викочує на гору важкий камінь, що постійно зривається і падає донизу. Згадаємо цей міф про Сізіфа, особливо в інтерпретації Альбера Камю “Есе про абсурд”. Згадаймо і запитаймо: чому, залишаючись людиною, Сізіф не співає? Відповідь знову ж таки на поверхні: бо ні про що співати! Немає снаги, внутрішньої потреби самовиразу. Невже ми подібні Сізіфу? Виходить, що так. Бо живемо в “ситуації абсурду”, створеної і постійно відтворюваної самими ж нами. Ізнову одвічні посили слов’янської ментальності: “хто винен” і “що робити”? Парадоксально, але факт: винних немає! Як немає винних у трагедії Голодомору, сталінських репресіях далекого 37-го, чорнобильській катастрофі, “шоковій терапії” перших років незалежного розвитку або обвального процесу “прихватизації” народних надбань, вбивстві журналіста Гонгадзе… Вміють ті, що біля керма, приховувати
Презентація · “Українська пісня не дає бути самотнім — ні людині, ні народу”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
власні таємниці. То як же діяти? Шукати, як і донині, стрілочників? Жити, творити, перемагати, і …співати — такий має бути поклик української людини і народу. Відтворювати життя в його одвічно людських, гуманістичних устремліннях. Жити з вірою, з любов’ю до людини. Основа такого способу — продуктивна праця як творчість — ця “вічна природна необхідність, без якої не можливе саме людське життя”, — писав загальновизнаний класик. Не випадковий успіх, не технологія “відгадай”, “обдури” і “заховайся”, а саме праця і духовні цінності мають стати внутрішнім переконанням і лейтмотивним світоглядно-життєвим нашим принципом. На цьому фундаменті створюються умови повернення пісні. Виховання людини праці є водночас вихованням її як суб’єкта культури — загальної і пісенної. Адже саме праця формує і зреалізовує всі сутнісні сили особистості. Там, де людина руйнує природу, вона не співає. Там вона біснується… Злочин і перед людиною, і перед природою обрізає пісні крила. Понівечені хімікатами лани, забруднені радіацією ліси і ріки, спотворені земельні ландшафти, захаращені залишками буйних трапез парки відпочинку чи лісові галявини людину до співу не спонукають. Лише викликають біль і сором. Бо ж пісня створюється і розгортається тільки в гармонії людини і природи. Згадаймо “Лісову пісню” Лесі Українки. Чи міг би Лукаш звабити Мавку голосом чарівної сопілки, якби природне середовище, в якому вони знайшли одне одного, було знівеченим, спаплюженим? Хіба могла б Мавка вимовити до нього свої душевні (“я цілуватиму вустонька гожі, щоб загорілись, щоб зашарілись…”, “я хочу для тебе так заквітчатися пишно, як лісова царівна!”…) слова вдячності і кохання? Ніколи. Живильними променями почуття, що виливається у пісню, стає таке природне середовище, де буяють барви, де в зоряний вінок сплелися квіти, де будить соловейко і світять світлячки… “Тут світлячки в траві я назбираю, вони світитимуться в тебе в косах…” — не тямлячись від щастя, каже Лукаш, обіймаючи Мавку. “А я з калини цвіту наламаю. Вона не спить, бо соловейко будить”, — шепоче до нього Мавка… Природа, праця і людина, яка відчула значущість власної творчості — джерело пісні, невичерпної, як сам білий світ. І доки ми не налагодимо їхню взаємодію, доки не утвердимо між собою людські стосунки, не організуємо життя — природне, соціальне і політичне — на гуманістичних і демократичних засадах, ми не почуємо пісні. В кращому розумінні цього слова. Українці — співучий народ. Можливо, саме пісня дозволила нам пережити важкі лихоліття, не впасти духом, подолати історичні вирви і перешкоди, крокувати до державотворення, вийти на дорогу цивілізаційного розвою, на дорогу, яка веде до Храму. Нас не зупинить агресія північного сусіда. Бо ми працюємо і співаємо навіть тоді, коли неймовірно важко. Якось великий Маестро Анатолій Авдієвський сказав: “Українська пісня не дає бути самотнім — ні людині, ні народу. Заспіває школа — заспіває Україна”. Дай Боже, щоб так сталося. Там де пісня — лине мова. Лине мова — є народ!
Презентація · “Українська пісня не дає бути самотнім — ні людині, ні народу”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Відомому українському поету, авторові багатьох популярних пісень, народному артисту України Андрію Демиденку (Київ) присуджено високу Міжнародну літературну премію імені Франца Кафки (Німеччина—Австрія— Чехія). Андрія Демиденка відзначено за видатну творчу діяльність. Водночас з Демиденком цього року почесну нагороду отримали письменник, публіцист, літературознавець, критик Петер Тамаш Ві-
Любов ГОНТАРУК, член НСПУ
У Білій вітальні Київського будинку вчених відбулася презентація нової книжки письменника Вадима Пепи “Віч-на-віч з вічністю”. Видання не відкриває Америку. Автор посилається на заявлене Т. Шевченком за лічені місяці до останнього подиху в зачині поезії “Саул”. Наш Пророк заповів майбутнім поколінням, що український рід сущий на білому світі з такого ж давнього давня, як і вищі створіння “В непробудимому Китаї, В Єгипті темному… І понад Індом і Євфратом”. А конкретно — з Мезинської археологічної культури на березі річки Десни. То одне з найдавніших у Європі довготривале поселення мисливців на мамонта, коня, носорога, північного оленя та іншу крупну звірину. У “Віч-навіч з вічністю” стверджується, що саме пращури українського роду жили за часів прильодовиків’я з різко вираженим континентальним кліматом. Вік найдавнішого доісторичного — з понад ХХІІІ тисячоліття і до ХІV ст. до н. е. Правічне поширювалося на береги усіх більших і менших річок на обширі, який нині в кордонах самобутньої Української Держави. Кроманьйонці залишили сліди свого буття не лише на вищому березі Десни, а й по обидва боки Сейму, Дніпра, Дністра, Південного й Західного Бугу, Дунаю, оспіваного в українській народнопоетичній творчості з таким високим натхненням, як ніким, ніде й ніколи. І хоч як це дивно, а згадка про найдавніше доісторичне, запевняє В. Пепа, присутня в народній пам’яті. На етнічних українських землях упадають в око назви поселень з коренем від іменника “тур”: Туранівка, Тур’є, Тури, Турильче, Туринка, Туриця, Турича, Туричани, Турички, Турівка, Турійськ, Турія, Тур’ї Ремети, Турка, Турове, Тур’я Бистра, Тур’я Поляна, Турятка. Понад те ще й оспівано: Стоїть ми стоїть світлонька нова, А в тій світлоньці, гей, газдиненька… Дивить ся, дивить в чистеє поле, В чистеє поле, під темний лісок. Ой висмотріла дивнеє звіря, Дивнеє звіря тура-оленя, На голівці ж му дев’ять ріжечків: Ой крикнула ж вна на слуги свої: — Служеньки мої найвірнішії… Ой виходіте в чистеє поле, В чистеє поле під темний лісок… Чей спіймаєте дивнеє звіря, Дивнеє звіря тура-оленя… Записано в 1830-х роках у селі Глибокому, Галичина. Там, як і в труднодоступних краях Полісся, збереглося найбільше одвічного. Першому-ліпшому Хомі невіруцаі (Угорщина), письменниця, сценарист, кінокритик Олена Жукова (Канада) та поет Йосиф Жеребкер (Ізраїль). Франц Кафка (1883—1924) — один із найбільших німецькомовних письменників світу. Він народився у Празі, а завершив свій земний шлях у Відні. Автор романів “Америка”, “Процес”, “Замок”, збірників малої прози “Споглядання”, “Сільський доктор”, “Покарання” та “Голодар”. Фундаторами міжнародної відзнаки є Міжнародна Академія діячів літератури, мистецтв і комунікацій (Німеччина) та поважні представництва Академії в Австрії й Чехії. Цьогорічні дипломи лауреатам підписали голова Міжнародного Арт-центру FBG “Pegasus Bruc- ke” Joachim Schmija (Франкфурт — Відень — Прага) і його авторитетний колега Maria Schulwitz. Щиро вітаємо лауреатів Міжнародної премії ім. Франца Кафки 2020 року.
Прес6центр Міжнародної ЛМАУ
Трактат візантійського імператора професійно видрукувано в Москві. Сторінка ліворуч — оригінал, праворуч — переклад. З руки Багрянородного — Sclavene, себто “раби”. А з розуму академіка Б. Рибакова — “слов’яни”. Не так давно поважний доктор філологічних наук із Національного київського університету конфіденційно сповістив мені, що “слов’яни” — від “раби”. Студентам він цього не скаже. Та й друкованим словом не дражнитиме публіку. Але ж 2015 р. у Нью- Йорку опубліковано дослідження професора Українського університету в Гарварді С. Плохія “Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності”. Переклад українською мовою десятитисячним накладом удостоєний 2018 р. Національної премії України імені Тараса Шевченка. Під час двогодинної презентації автор “Віч-на-віч з вічністю” окреслив головне в його пошуках правди. Добрим, зворушливим словом охарактеризував воістину подвижницьку працю письменника Герой України Анатолій Паламаренко. Належно оцінили не лише цей твір Вадима Пепи, а й видані, починаючи з 2015 р., ще п’ять книжок, відомий вчений, провідний співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, професор історії мистецтва Київської православної богословської академії, професор історії культури Українського вільного університету в Мюнхені Дмитро Степовик, головний редактор журналу “Українське образотворче мистецтво”, іраніст і тюрколог Олександер Шокало, головний редактор журналу “Оксамит” Тамара Маркелова, головний редактор газети “Ветеран України” Володимир Каменецький. Розворушили душі й серця присутніх героїчні й ліричні пісні у виконанні хору “Просвіта” під керуванням Олега Андрощука.
Презентація · “Українська пісня не дає бути самотнім — ні людині, ні народу”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ючому автор пояснює наче ж переконливими доказами: “1981 р. в індійському селі Пахаргарх, приналежному до штату Мадх’я-Прадеш, було відкрито печери, кам’яні стіни яких прикрашені кольоровими малюнками, барельєфами й скульптурами, що добре збереглися, хоч вік їхній, як установлено, — понад двадцять тисяч років. Ті зображення — ровесники насічок на кістках мамонтів та різьблених орнаментів з Мезинської археологічної культури”. За комуністичної влади самовідданий дослідник Мезинської археологічної культури І. Шовкопляс доводив, що орнаменти з Мезина протягом наступних тисячоліть озиваються в усілякому рукотворному — тканнях, вишивках, мереживах, кераміці, гончарних виробах. За що й поплатився, був репресований. Відкриття в штаті Мадх’я- Прадеш набуло неабиякого розголосу в науковому світі. Історики й археологи мовби з перших рук одержали матеріал, який засвідчив досить високий рівень розвитку людини за кілька тисяч років до цивілізації Хараппи — Мохенджо-Даро, яка доти вважалася найдавнішою в межах Індії. Унікальна знахідка доповнила знання про еволюцію людини. А чи не здатні на те саме й колядки та щедрівки й ще багато що з української народної творчості? Ось хоча б те, що відкриття в доти недоступних печерах Пахаргарху поставило перед наукою з-поміж інших і таке запитання: серед тисячі з лишком наскельних малюнків неодноразово зустрічаються зображення тварини з видимими ознаками оленя та бика. Незнане раніше поєднання одного з другим. Такої прояви, такого мутанта не знайти в жодному зоологічному каталозі. Нам же неабиякий інтерес до незвичайного через те, що привіллям дотепер збережених колядок і щедрівок, мовби поза історією вселюдської цивілізації, тури-олені розгулюють собі, як живі, справдешні, увічнені поетичним словом. Ймовірно, тур-олень і просто тур набували сакрального значення, оспівувалися в календарно-обрядових відправах від первини, а вже пізніше лаврами звеличення, обожнення, було, так би мовити, увінчано бика, як царя степової живності. Ув’язнений в Англії Джавахарлал Неру спромігся написати значущу працю — “Открытие
Индии”. Під таким заголовком її було видано в Москві. Щоправда, тиражем всього-на-всього шість тисяч. По суті, для службового користування. Великодержавні не вважали за потрібне розголошувати заявлене великим сином індійського народу, що в далекому минулому був період, коли арії з Подніпров’я добувалися до Індії і там оселялися. Можливо, саме через те жителі на півночі країни світліші, ніж на півдні, де більше смаглявих. Ще одне, здається ж, важливе. У квітні 1984 р. перший індійський і 138-й у світі космонавт Ракеш Шарма, родом із Пенджабу, здійснював дослідження на орбіті. Мав сеанс зв’язку з прем’єр-міністром Індірою Ганді. На запитання, яка Індія з космосу, відповів рядком із патріотичного вірша мовою хінді: “Краща від усіх у світі!”. І додав: “Така ж прекрасна і Україна, звідки прийшли наші предки”. В Індії це не тільки не замовчується, а, як бачимо, на слуху в освічених. Мезинську археологічну культуру сповна успадковує Трипільська, як стверджує В. Пепа, цивілізація. Колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств доносять до сучасності невмирущі відлуння звідтоді, коли мисливці й риболови та збирачі дармових земних плодів під тиском обставин, спричинених невпинним примноженням люду, заходилися скородити землю та сіяти жито, пшеницю й усяку пашницю. Угледівши землеробів, греки назвали їх “скави” — копачі, землероби. Вірогідно, після хрещення киян князем Володимиром хтось із великомудрих уставив у поняття перед “а” букву “л”. Вийшло “склави”. А по-грецькому це “раби”. Так само, скажімо, й у німецькій мові. Звичайно ж, похідне з грецької. У середині Х ст. візантійський імператор Костянтин Багрянородний у повчанні синові, наступникові престолу, з претензійною назвою “Про управління імперією”. Як це учинялося, повідує “Повість минулих літ”. Коли вже занадто допекло насильство, “порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: “Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його”… І послали вони до нього мужів своїх, кажучи: “Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину”. І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря…” А як його овдовіла дружина Ольга спалила Іскоростень, старшокласники дізнаються в школі.
“Для мене журналістика — це вільне, незалежне · СЛОВО, рупор правди”. · 8 Молода країна · с. 8сторінка оригіналу ↗ Шукаю місце, де є українське в українцях
Олександра КАПАНІНА,
м. Маріуполь Донецької області
Маріуполь. Одні вважають, що місто названо на честь Марії Федорівни, дружини Павла I. Інші з цим не погоджуються й доводять, що назва походить з грецької і складається з двох частин: “мар” — море, “поль” — місто. Цей варіант мені подобається більше.
Але це не принципово. Важливо, що
Маріуполь — це місто, де народилася я, мій молодший брат, батьки і батьки батьків.
Біжу з танців — серйозно займаюся спортивно-бальними. Щороку беру призові місця на міжнародному турнірі в Харкові. Танці — моє життя. Вдома по телевізору показують Київ. Я була там один раз, але Майдан пам’ятаю. Тепер на ньому багато людей. Чому?
Тепер на ньому вбивають людей. Чому? Травень, їдемо з родиною на вихідних у центр міста. Всюди гарно розмальовані дивні фігури. Нам сказали, що навіть був конкурс серед художників, хто краще оздобить триногу скульптуру з бетону. Зупиняємося на світлофорі, повз нас уперше проїжджає бронетранспортер — гарні фігури виявилися протитанковими загорожами.
Червень. Мені виповнилося 12. Відпочиваємо й святкуємо на морі. Мама натякає, що у місті занадто неспокійно і, мабуть, нам доведеться кудись переїхати.
Субота. Клеїмо з батьками шпалери на другому поверсі будинку бабусі й дідуся. За планом — це нова кімната брата. У неділю приїжджаємо сказати, що їдемо у Київ, надовго. У понеділок сідаємо в потяг, у вівторок сидимо на валізах у столиці. Поки що схоже на пригоду.
Закінчила в Києві сьомий клас. Танцями більше не займаюся, у столиці на це потрібні зовсім інші фінанси. Мені тут подобається, але дуже сумую за рідними.
Я в київському метро, дзвонить бабуся.
Їхній дачний кооператив постраждав від обстрілу, який було націлено на українські війська, що дорогою вище змінювали свою позицію. Тепер у наших воротах на згадку діра від уламка снаряда.
24 січня 2015 року. Обстріл мікрорайону “Східний”, півгодини машиною від місця, де ми раніше жили. Вперше бойові дії відбуваються в самому Маріуполі. Батькові дзвонить кум, плаче у трубку, каже, дружину його друга пошматувало склом вікон у власній квартирі, маленька донька вижила. У місті паніка, постріли чутно всім районам.
Осінь 2019 року. Мені 17. Сидимо з хлопцем у великій компанії друзів, набагато старших за мене, на Подолі. Одна з нових знайомих годину розповідає, як вона була сьогодні вражена після розмови з військовим зі сходу. Виявляється, дивується, що є ще люди зі справжнім почуттям любові до України, патріотизмом, розумінням, що це — земля їхніх предків.
Всі інші з компанії теж дивуються…. А я кажу їм прямо, що відчуваю кожною клітиною мозку й серця все те, що тільки-но було перераховано, — патріотизм, Україна, вірність Батьківщині.
На мене всі дивляться з лукавою посмішкою, відповідають, що не розуміють таких людей.
Тихо плачу. Просто сидячи за столом.
Відчуваю жахливий біль за свою країну.
Я не хочу більше бути в такій компанії. А де мені взагалі бути? Чи є місце, де ще є українці в українцях?
Читаймо, думаймо разом.
Донецьк, якого для мене вже немає
Дар’я БЕРЕЗАН,
м. Волноваха Донецької області
(народилася та зростала у Донецьку) Я народилася у Донецьку. Це місто завжди було для мене рідним, теплим, затишним. Із ним мене пов’язує безліч радісних дитячих спогадів: мій перший похід у кіно, перший велосипед, перший боязкий підйом на верхню точку оглядового колеса, коли тобі здається, що ти на самісінькій вершині цього світу.
Вихована в атмосфері патріотизму та цілковитій впевненості у завтрашньому дні, я ніколи не змогла б уявити, що саме у моєму регіоні у 2014 році можуть початися бойові дії. Що саме у Донецьку буде литися стільки крові невинних. Крові, навпіл змішаної з політичним брудом.
Неможливо передати це гіперболізоване дитяче почуття страху, несправедливості, образи та огиди, коли ти розумієш, що все це відбувається у реальності, буквально з тобою. І що ці події наскрізь просочені брехнею. Що так звана “статистика” — ніщо інше, як тотальна фальсифікація даних. Що ти — дванадцятирічна дівчинка — на власні очі бачила те, про що ЗМІ не розкажуть ніколи. Бо це не вигідно, це не поєднується з тією ілюзією, яку треба нав’язати натовпу. Ілюзію, в яку всі мають повірити. І люди вірили. А більшість журналістів, які висвітлювали події на Донбасі, продавали своє слово, були однією з ключових складових цієї страшної політичної гри. На жаль.
У той момент мені так хотілося донести всім хоч крихту правди, сказати, що ми, українці, самі того не розуміючи, поринаємо в інформаційну оману дедалі більше. Це почуття, коли тобі так по-дитячому нестримно хочеться кричати про це…
Але ти не можеш. Ти — дитина. Ти не маєш впливу. Ти не маєш слова. Ти — німа в очах суспільства.
Тоді я почала писати. Писати про те,
що важливо. Писати про те, що стосується кожного. Я зрозуміла, що в подальшому житті я не хочу мовчати. Не хочу бачити, як українців із головою занурюють в інформаційний морок, у якому вони не змо
Микола ТИМОШИК,
викладач журналістики жуть відрізнити правду від брехні.
Колись мені сказали, що журналістика — це асиміляція, пристосування. Уміння писати те, що вигідно комусь. Тому, хто заплатить більше.
Для мене журналістика — це вільне, незалежне СЛОВО, рупор правди. Джерело подачі інформації, яке повинно залишатися чистим і прозорим. Завжди. Попри все.
Я не була вдома вже шість років. І у моєму Донецьку я не побуваю вже ніколи. Для мене це місто стало чужим та неіснуючим. Зникло. Сонячні вулиці, якими гуляла з мамою в дитинстві, забризкані кров’ю. Кінотеатр зачинено. Оглядове колесо не працює. Від мого міста в мене залишаться лише спогади. Спогади маленької дівчинки.
Але зараз, коли мені 18, я вже не просто дівчинка, у якої вкрали дім, вкрали дитинство. Я — майбутній журналіст. Обравши цю професію, більше не маю права мовчати. Обравши цю професію, я буду говорити.
Того дня мій друг “зустрівся” з міною
Олександра БЕРВІНОВА,
м. Лисичанськ Луганської області
Згадую найсонячніший день того літа.
Приємний вітерець трохи торкається обличчя, навколо гармонія. Здавалося б, ніщо не може це зруйнувати…
Мала, яка щойно закінчила на відмінно шостий клас, не може вийти на вулицю цієї днини… Мама просто її не відпускає… Істерика, сльози — нічого не могло змінити маминого рішення. А дитина? Що вона могла зрозуміти? У величезних оченятах усе здавалось несправедливим: мама просто не хоче відпускати її до друга, найкращого друга, який захищав малу постійно…
Сльози… Вже у маминих очах. В іншій кімнаті бабуся розгублено збирає речі, не зрозуміло… “Ми ненадовго поїдемо звідси, дитинко”, — каже вона.
Куди поїдемо? Навіщо? А мама? Чому вона досі плаче?
У маленькій голові дівчинки зароджується страх, стає неможливим дихати. Коли вийшли з дому, на вулиці стемніло.
Глянула в бік звичного нам скляного заводу — там виготовляли скло. На його даху блискотіло багато якихось вогнів — їх раніше на помічала. Неймовірна зацікавленість замінила страх у голові дівчинки, вона дивилася, не відриваючись, на ті вогники, допоки не помітила тіні. Величезні тіні чоловіків, які тримали… автомати.
Знову страх, але не такий як від картини бабусі з валізами, а такий, що зробив малу нерухомою, тільки коліна тремтіли… Мама швидко забрала дівчинку від вікна, загорнула в обійми та чекала з молитвами ранку.
У той день сепаратисти захопили скляний завод міста Лисичанськ.
Наступна днина видалася ще страшнішою… Малу відправляють до Вінниці з бабусею. А мама? Як же мама? Мама залишилась піклуватися про дідуся… Біль ламав дитину в потязі, що кожну годину віддалявся від домівки, рідної домівки. Мала готова була відмовитися від усього, від усіх друзів, від усіх сонячних днів на цьому світі, аби хоч раз поглянути на маму…
Біль переріс у злість, жорстокість, навіть ненависть.
Але кого ненавидіти? Хто ті люди? Аби зрозуміти, дівчина почала дивитися новини, читати газети з гучними назвами на кшталт “Сепаратистський Донбас”, “Вони відриваються від нас”. А ті, хто писав заголовки, не замислювалися над тим, що у людей не було можливості бігти, вони просто сидять по розбитих від снарядів хатках, але на СВОЇЙ землі.
Мама дівчинки — українка, люди, які жили поряд, — українці, вони люблять свою Батьківщину, їм нічого іншого не треба було, як жити на своїй землі, поряд зі своїми рідними. Вони дихали Україною, а тепер це від них відбирають.
Газети писали, що населення Донбасу не хоче жити в Україні. Але ж її зрадили не всі з того населення, зрадили небагато з тих, хто незабаром став убивати братів.
Чому не написали правду? Чому заголовок не був “Захоплений зрадниками УКРАЇНСЬКИЙ ДОНБАС”?
Де та правда? Вона ж тут, біля серця. Її треба відчувати.
Там, де вчилася мала, вчителі казали: “У вас дві матінки: одна та, що народила, друга — Україна, що годує, і любити їх треба однаково”. Тільки от любить не той, хто кричить на всі заставки про любов, а той, хто віддає всього себе своїм рідним, своїй Батьківщині і залишається з ними поряд назавжди.
Що робити з тією правдою? Як донести її до людей? Як зруйнувати ворожнечу між українцями й українцями? Запитання, на які й досі шукаю відповіді…
То був 2014 рік. Лисичанськ зараз —
українське місто. Живе і дихає з Україною. Всі мої рідні живі та здорові. І люди, які там живуть, — справжні українці. Маю право так сказати. Я там народилася і виросла.
Чому мама не пусила тоді малу до друга? Бо він у той день “зустрівся” з міною…
Один мій дід був куркулем, а інший — головою колгоспу
Павло ГРАДСЬКИЙ,
м. Павлоград Дніпропетровської області
Історія. Для кожної людини це слово має різне значення. Для когось це предмет, який вони дуже не любили у школі, для інших — справа всього життя. Хтось її фальшував, а хтось шукав зерна прихованої правди, і зберігав їх за будь-яку ціну.
Особисто для мене це слово має багато значень: улюблена наука, минуле моєї родини, моя Батьківщина, події сучасності — усі
Оця добірка коротких матеріалів, яку з хвилюванням подаю на суд читачів
“Слова Просвіти”, — несподівано сильна за своїм змістом і відвертістю. Таку не вмістять редакції тих центральних друкованих чи мережевих видань, хазяями яких є олігархи або неприховані вороги українського в Україні. Там подібна тематика давно вже отримала дивний новотвір епохи — “неформат”.
Цього семестру на першій лекції з “Основ журналістики” мої вихованці виконували незвичну для них творчу вправу — “Ключове слово, яке вплинуло на вибір моєї професії”. Показово, що з-поміж не одного десятка слів, які вони обрали для творчого осмислення, були цілковито протилежні поняття: чесність і брехня, справедливість і обман, вірність і продажність, професіоналізм і невігластво, патріотизм і пристосуванство. І в контексті цих слів вони писали історії, які самі пережили і які були знакові у виборі майбутнього самостійного шляху.
Із більш ніж сотні щирих, хвилюючих і таки вправно написаних своєрідних есеїв я відібрав ті, які торкаються болючої загальноукраїнської рани — війни на сході України. Хтось із цих юних побачив її власними очима, когось вона торкнулася долями родичів, друзів, інші прагнули шукати відповіді на запитання з публікацій преси і телепередач.
Це — голос покоління, народженого вже на початку другого десятиліття існування відновленої Української держави. Чим вони стурбовані й розчаровані? Як оцінюють те, що відбувається вдома і в країні? Як війна вплинула на їхні вразливі душі і ще несформований світогляд?
У цих текстах — інший Донбас й інші його мешканці по обидва боки тимчасового розмежування. Тут — протилежність тому, про що офіційно повідомляють.
Читаєш тексти цих юних і мимоволі запитуєш себе: чому про таке і в такому ключі у нас мало пишуть професійні журналісти, чому фальшивлять політики, чому уникають правди про Донбас і навколо нього державники?
“Ніхто не хотів цієї війни, ніхто не хотів від’єднуватися”. · 9 Молода країна · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
події, свідками яких ми стаємо, і є історією. Вона має певні чинники і наслідки, вплив на майбутнє. Я ладний віддати половину свого життя для неї, оскільки “народ, який не знає свого минулого, не має майбутнього”.
Саме з усвідомлення такої прописної істини наш сусідній “братський народ” упродовж усієї історії його існування винищував будь-які паростки українськості, руйнував стрижень нашої нації, аби ми, не знаючи минулого, не мали майбутнього.
Я народився у місті, що розташоване на сході України, в центрі Західного Донбасу. Павлоград — п’яте за населенням місто в Дніпропетровській області.
Але моя історія почалася задовго до мого народження. Ця історія вплинула на мій світогляд, на сприйняття всього, що мене оточує, навіть на краєчку України, який шість років тому проковтнула війна.
Я маю двох прадідів, які були по обидва боки частих українських барикад. Один дід — із Волині, був головою колгоспу. Молодим його завербували до НКВС. За це воїни ОУН—УПА прострелили йому око. Згодом діда та його родину евакуювали на Дніпропетровщину.
Другий, що з самого дитинства проживав у Донецькій області, був дуже заможним селянином. Мав коней, корів, свиней, великий будинок, землю. Не важко здогадатися, що саме він після приходу більшовиків до влади потрапив під репресійні жорна. Сучасні історики назвали те “розкуркуленням”. Прадіда, його дружину та дев’ятеро дітей на кілька років заслали до Сибіру. Згодом вони повернулися в рідні краї.
Така історія мого роду змушує мене об’єктивно давати оцінку минулому, навіть якщо це стосується моїх рідних. Ми не знаємо, за яких обставин вони робили те чи те, але злочин від цього не став меншим.
Війна на сході не торкнулася мого міста, але ми відчули помітні зміни. З’явилося дуже багато біженців, багато людей визначили для себе, кого вони підтримують, та величезна кількість дружніх, приязних стосунків обернулася на гнів, непорозуміння, ненависть. Ці події вдарили по країні, але ми витримали та уже шостий рік тримаємо удар “північного брата” і на фронті на Донбасі, і на інформаційному фронті.
Як підсумок, можу сказати, що я обрав цей фах для того, щоби не допустити перекручування фактів, викривлення історії, бути чесним та відданим своїй справі. Берегти правду від злих помислів та поглядів ворогів істини.
Референдум, якого насправді не було
Інна ГАРКАВА,
с. Курячівка Старобільського району
Луганської області
Коли тобі 14, ти бачиш усе крізь рожеві окуляри, гіперболізуєш події, сваришся з батьками, обурюєшся засиллям домашніх завдань від учителів різних предметів. Це все ти дуже гостро переживаєш і думаєш, що жахливіше від твоїх проблем нічого не може бути.
…Я виросла у маленькому містечку, що на Луганщині, а майже вся моя рідня жила у самому Луганську. Я любила це місто, приїжджаючи туди на вихідні, відчувала себе вільною, крутою та дорослою, мріяла там жити й навчатися.
І ось одного дня дізнаюся від мами жахливу новину: наш Луганськ обстріляли, кулі й осколки прилетіли на балкон дядька, на щастя, всі цілі.
У той момент я зрозуміла: як раніше ніколи вже не буде. А потім містом пішли різні чутки, різні настрої людей. Але всі знайомі і тут, і в Луганську не хотіли від’єднуватися від України.
Як зараз пам’ятаю той вечір. Ми сім’єю увімкнули новини, ведуча згадала про наше містечко, про його референдум і назвала величезний відсоток жителів, які проголосували за від’єднання від України. Це був загальноукраїнський канал. І це була цілковита брехня.
А правда була в тому, що мешканці нашого містечка навіть не дозволили провести цей референдум, не те щоб хтось приходив і голосував.
Звісно, мене це обурило. Було надзвичайно боляче чути таку відверту брехню. Через два місяці до нас у місто приїхали воїни АТО. І вони були впевнені, що ми проти них та проти України, по телевізору ж показали. Хоча потім ті наші захисники вже зрозуміли, що ніхто не хотів цієї війни, ніхто не хотів від’єднуватися. Люди зрозуміли, що нас просто щодня обманюють або просто ж недоговорюють.
І тоді я зрозуміла, як одна брехлива новина може посварити людей, сім’ї, цілий народ та налаштувати один проти одного. І саме тоді я вирішила, що теж піду у медіа, але намагатимуся доносити до людей правду, ту, якої нам не вистачає з екранів. І нехай вона буває болючою, може не подобатися владі. Але це буде правда, те, заради чого взагалі повинна існувати журналістика, заради чого нам варто боротися.
Приховування правди, фейкові новини руйнують те, до чого українці йшли віками. Така журналістика нищить спокій, справедливість і мир.
Навчімося слухати, а не лише говорити
Христина БОЙКО,
м. Одеса
У дитинстві я вважала, що найгірший та найстрашніший час минув. Час крові, насильства, страждань, воєн, репресій. Але на 12-му році мого життя я зрозуміла: це далеко не так, побачивши болючі кадри з київського Майдану у 2014 році.
Наступним кадром хаосу стали події другого травня у Будинку профспілок у моїй чарівній Одесі, що була забруднена кров’ю невинних людей. Відтоді я зняла свої рожеві окуляри і перестала бути дитиною.
Все різко змінилося — мені стало страшно. Страшно від того, що не почуваєшся безпечно навіть у власній квартирі.
Я прекрасно пам’ятаю, як хвиля війни насувалася півднем: коли вже майже було взято Маріуполь, а під боком окуповано Крим. Коли ти ночами не спиш та боїшся, що тата заберуть на війну. Стало страшно виходити на вулицю вечорами, щоб милуватися вогнями рідного міста, стало страшно дивитися в очі незнайомцям, стало страшно думати, що буде далі.
Минуло шість років… Але я досі оминаю Куликове поле, яке нині стало безлюдним та похмурим, і я досі озираюсь, повертаючись вечорами додому, і я досі не дивлюсь нікому в очі, ховаючи їх, і досі не знаю, що буде далі…
Але, на жаль, замість того, щоб об’єднуватися та переживати складні часи разом, нас поділили: на прибічників сходу та прихильників заходу, на українськомовних і русскоговорящих, на сепаратистів та націоналістів.
І тепер у нас війна не лише на сході,
а в кожному місті, селі, будинку, квартирі, сім’ї… Ми всі — солдати на буденному фронті, які захищають кожен свою мову, погляди, правду. А це все через те, що кожен не бачить далі себе, ніхто не хоче хоч трохи спробувати зрозуміти іншого. Нам не вистачає розуміння…
Мені дивно, коли воюють з пам’ятниками і вважають це перемогою, розбиваючи черговий. Не стане від цього життя краще!
Навпаки, збудуйте пандуси для інвалідів, спорудіть дитячі майданчики або просто поступіться місцем у транспорті пенсіонеру. Так ми справді хоч щось змінимо! Мені не зрозуміло, чому людину можуть принизити за те, що вона спілкується російською мовою, хоч це зовсім не свідчить, що вона прихильник Росії.
Просто потрібно усвідомити: ми різні, з різною географією та історією, вихованням та життєвими шляхами. Але нас об’єднує те, що всі ми є громадянами України. Ось наша спільність! Але нам не вистачає розуміння…
Тому мій подих в українську журналістику містить саме слово РОЗУМІННЯ.
Нам потрібно саме воно, а не сліпе нав’язування та пропаганда, яку, на жаль, ми зараз маємо. Я хочу, щоб ми навчились розуміти один одного та слухати, а не ображати і принижувати. Це секрет нашої єдності!
Без неї немає нас — українців. А без українців — нема України!
Тож навчімося мислити, а не сліпо довіряти інстинктам, слухати, а не лише говорити, і ми здобудемо перемогу у війні Особистостей!
2014-й змінив мій світогляд
Ірина ВОРОНІНА,
м. Кам’янське Дніпропетровської обл.
Головною причиною такої зміни стала байдужість людей до чужої біди за умов війни.
То був рік надії і болю. Саме в тому році я вперше відчула себе патріоткою. І не просто тому, що почала ходити в школу у вишиванці та зі стрічкою прапора нашої держави на рюкзаку, а тому, що познайомилася з Луганщиною та Донеччиною наяву.
Щороку в перших числах червня ми всією сім’єю виїжджаємо на дачу та проводимо там усе літо аж до осені. Але під час початку бойових дій на сході України мої батьки разом зі мною не могли просто заплющити очі на те, що хтось у нашій державі залишився без даху над головою. Тому нашу спорожнілу квартиру ми вирішили віддати тим, кому вона була вкрай потрібною, — біженцям із Луганщини.
Над цим рішенням мої батьки довго не думали, і це цілком зрозуміло. Адже як можна не зважати на ту рану, що кровоточить на теренах твоєї батьківщини.
Літо 2014-го повністю змінило моє життя. Саме усвідомлення того, що тепер у мене в кімнаті жили дві дівчинки, які просто в один момент втратили затишок рідного дому, дедалі більше краяло моє серце.
Виходячи на вулицю, мені було незрозуміло: чому мої однолітки дивуються, коли я розказую про наше з батьками рішення? Чому так вчинили тільки ми? І, нарешті, чому багато з нас живе за принципом “моя хата скраю, нічого не знаю”?!
Це питання мене настільки обурило,
що я поставила для себе ціль: навчитись доносити до людей всього світу те, що моя країна суверенна, ні від кого не залежна, має свою етнічну історію і великий потенціал до розвитку. Я загорілася цією метою ще в 2014 році, і цей вогонь не гасне до сьогодні, саме тому я вирішила обрати спеціальність “Журналістика”.
Пам’ятаю його очі
Юлія БАТУРІНА,
м. Кривий Ріг Дніпропетровської області
У 2015 році мені було 13. І тоді особливо врізалися в пам’ять досі незнані слова: мобілізація, АТО.
Тоді я ще не розумілася на політичних процесах та геть не задумувалася над значенням подій на сході України. Не прониклася на початку й подіями, що відбувалися на Майдані, де творилася Революція Гідності, що вже казати про те, щоб слідкувати за новинами про Революцію Гідності.
Це зараз я з болем читаю усі ті заголовки про першого загиблого Сергія Нігояна та героїв Небесної Сотні. А тоді… Ну що потрібно було дитині? Жила спокійно у Кривому Розі, гралася собі з друзями.
Та одного дня, вже у 2016-му, стався переворот моєї душі.
Точно пам’ятаю: то був четвер, мій улюблений день тижня. У розкладі було цілих дві алгебри, які я не люблю і не розумію, але навіть цей факт не зміг зіпсувати мій настрій. Сонячний день, скоро осінні канікули, надворі тепло і де-не-де пролітає павутиння. Додому ще кілька поворотів і п’ять хвилин пішки, але побачене змусило мене зупинитися.
Біля під’їзду сусіднього будинку — натовп. Усі були вдягнені у чорне. Отож подумала: похоронна процесія.
Ховали 19-річного хлопця. Мій інтерес переважив страх, і я підійшла ближче. В труні лежав ще геть юний хлопець. Ще й життя не пізнав. Він міг би закінчити університет і стати, наприклад, лікарем, рятувати людські життя. Але доля розпорядилася інакше і так безжалісно залишила бідну маму плакати над тілом власної дитини. Хоча варто сказати, що людські життя йому все ж вдалося врятувати. На жаль, поклавши своє у холодну труну.
Він лежав у військовій формі, поруч жалісно грав воєнний оркестр, а люди все гомоніли: “Віддав своє життя в АТО”.
Його обличчя з портрета когось нагадувало. До болю знайоме, неначе дежавю. І тут мене осяйнуло: я знаю його. У моїй дитячій пам’яті закарбувався образ темноволосого юнака, який колись вчив малу дівчинку їздити на велосипеді. Ми жили за кілька будинків одне від одного і гралися лише кілька разів. Я навіть імені його не знала, але обличчя...
Це обличчя пам’ятатиму усе своє життя:
очі, глибокі й повні впевненості, планів на майбутнє та мрій. Він міг би стати чудовим батьком і так само, як мене, навчити своїх дітей крутити педалі велосипеда. А став янголом і символом нового, дорослого світогляду однієї вже повнолітньої дівчини, яка після того дня не пропускає жодної новини.
Зараз, пишучи цей есей, я мрію лише про те, що колись стану професійним журналістом і зможу впливати на думку людей. Думка, що одна журналістка може припинити війну — справжня утопія, навіть натовп не здатен. Але ж боротися варто, чи не так?
Два герої з одного села
Анастасія КРУГЛОВА,
с. Докучаєве Устинівського району
Кіровоградської області
Усім відома ситуація, яка склалася на
Донбасі, але мало хто знає про вчинки тих героїв, які захищають нас ціною власного життя. Моя розповідь буде саме про них, бо завдяки їхній сміливості я можу спокійно жити у своїй Батьківщині.
Мальовниче село у безкраїм степу, яке з усіх боків оповите безмежними полями. Саме тут розпочинається історія двох звичайних парубків, які своєю відданістю сколихнули наші серця. Смерть. Страх. Гнів. Розпач. У країні почалася війна. Гинуть люди, залишають рідні домівки та йдуть назустріч невідомому. А десь там є саме ті двоє хлопців, які цілують руки своїм матерям, вклоняються батькові та йдуть на фронт, аби захистити неньку-Україну. Ні, їх не змушують, не призивають до армії, вони йдуть добровольцями, щоб відстоювати права землі, яку вони так люблять.
Закінчення на стор. 10
“Треба бути чесним перед собою! · Бо чесність — це свобода!” Молода країна 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті ««Моя хата скраю? Неправда!» Новітня російсько-українська війна очима першокурсників спеціальності «Журналістика» КНУКіМу», с. 8
Закінчення. Початок на стор. 8–9
Хлопці були знайомі, адже ходили в одну сільську школу. Мали різницю у віці, тому знали один одного тільки заочно. До АТО вони потрапили майже водночас, але у різні місяці 2015 року. Віталій, так звали першого хлопця, був у Дебальцевому саме тоді, коли там точилися найгарячіші бої. Ігор був направлений до селища Луганське, що на Донеччині. Так і почалася їхня військова служба, а точніше сказати — бій за незалежність.
Зима 2015 року забрала багато наших захисників, серед яких був і наш герой — Віталій, що загинув від ворожої кулі підлих зрадників. Він той, хто довів свою відданість Україні власним життям, той, чиє ім’я назавжди закарбувалося у наших серцях, той, хто не злякався ворога і дивився прямо в очі смерті.
Ігор завжди вирізнявся дружелюбністю.
Так сталося і на фронті, коли у товаришів були якісь труднощі, він завжди їм допомагав. Хто ж міг подумати, що саме ця риса характеру зіграє фатальну роль у його загибелі. 2 серпня 2015-го, повертаючись з бойових позицій у селище Луганське, потрапивши під мінометний вогонь противника, Ігор майже врятувався від смерті, але…
Там були поранені побратими. І він не зміг покинути їх….
Як жити бідолашним батькам, які мають поховати єдиного сина? А дружина? А діти полеглих героїв? На ці питання ми навряд чи зможемо дати відповідь.
Заради чого гинуть воїни на Донбасі?
Ви хоч раз замислювалися над цим питанням? Свобода. Незалежність. Територіальна цілісність. Майбутнє. Так, саме задля цього хлопці мало не щодня гинуть на полі бою, а ми маємо вічно пам’ятати та пишатися тими людьми, які не злякалися смерті і захищають наші кордони від підлих загарбників.
Ось така історія, яка сколихнула мій світогляд, трапилася у моєму селі.
Уже ніколи те село не буде таким тихим та безтурботним. Переконана: кожен там відчуває свою відповідальність перед цими хлопцями, які заплатили за наш спокій своїми молодими життями.
Люди мовчать, бо бояться
Тетяна СОБКО,
с. Дудчани Нововоронцовського району
Херсонської області
2015 року сталася переломна подія в житті однієї родини, усе поділилося на дві смуги — білу й чорну. 24-річний Дмитро Напрієнко, не задумуючись, пішов на російсько-українську війну добровольцем. Героїчно воював під Донецьком. Про його подвиги неодноразово писав часопис “Дзеркало плюс”. На передовій воював майже рік. Мріяв про перемогу, мав великі плани на майбутнє.
Хлопець міг не піти в армію через серйозну хворобу хребта (спочатку у військкоматі його й не хотіли брати). Він легко знайшов би роботу за кордоном, адже вільно володів англійською. А ще знав італійську. Рідні благали не йти на війну, але хлопець категорично настояв на своєму. Він жив війною, воював із завзяттям та рятував побратимів.
1 грудня його не стало. Його смерть і досі є загадкою, яка покрита таємницею. В офіційних паперах та в багатьох публікаціях значилося казенне: “загинув за трагічних обставин під час виконання бойового завдання”. Але в рідних та друзів інша думка. В одному інтерв’ю батько хлопця розповів про те, що його могли вбити чи заплатили, щоб вбили. Юнак у розмові телефоном один раз обмовився, що є нагорода за його голову. Напарник, який був разом із ним, кудись відійшов, залишив позицію. Усі інші нічого конкретного не говорять, опускають очі й роблять вигляд, що не знають істини.
Батько Дмитра добивається справедливого розслідування, але, на жаль, марно. Правди не добитися, а для влади — це неважливо, бо той юнак є відпрацьованим матеріалом. Жахіття війни — наше сьогодення, і кожен з нас повинен знати своїх героїв.
Скільки таких ситуацій у нашій країні — невідомо. Люди мовчать, бо бояться. Або ж розуміють, що не віднайти справедливості їм. Вони опускають руки та мусять жити зі своєю правдою.
Я хочу, щоб змінилася ця система. А також не було тих тем, які не можна піднімати в ЗМІ. А журналісти спокійно могли висвітлювати правдиву інформацію.
Найголовніше — це бути чесним перед суспільством та самим собою.
А розповіла я чесно історію про свого троюрідного брата — справжнього героя неоголошеної російсько-української війни.
Чесність і свобода — від тата
Владислав ТОКАРЄВ,
м. Старокостянтинів
Хмельницької області
Це історія про життя звичайного хлопчика, що жив як всі діти, ходив до школи та бігав з друзями у дворі. Незвичайним було хіба що те, що він був рудим.
Осінь, 2013 рік. Звичайний вечір. Тато прийшов з роботи, мама приготувала вечерю. 11-річний хлопчик разом з батьками дивиться телевізор. Показують, як десь там, аж у Києві, люди вийшли на мирний протест, а їх жорстоко побили. Страшно, адже сестра теж живе у Києві.
Січень, 2014-й. Перші вбивства на
Майдані. Всю країну покрило страхом. Ніхто не знав, що буде далі.
Лютий, 2014. Хлопчик сидить у класі.
Заходить однокласниця Маша — дуже бліда й налякана. Всі зрозуміли: сталося щось недобре. “Сергія Михайловича… вбили… на Майдані…” — ледь вимовила Маша.
У той день життя цього хлопчика, класу, школи та й усього міста перевернулося з ніг на голову. Здавалось би, це все в Києві, це все так далеко, але ж ні — дійшло і до нас.
За кілька днів — дзвоник на скайп. На екрані комп’ютера — обличчя мого нового друга Єгора, який мешкає з батьками в Москві. Щоліта Єгор приїздив до бабусі в село на Хмельниччину. Каже:
— Там по новостям показывали, что у вас стреляют. Не приеду этим летом. У вас русских убивают.
У той день хлопчик нічого не зрозумів.
До чого там Росія? І наступного дня теж не розумів.
Зрозумів трохи згодом, коли до двору зайшла поштарка. Вона принесла якийсь “казьонний” лист, адресований татові. Тато прийшов з роботи, вони з мамою відкрили конверт і мама чомусь почала плакати.
Хлопчик знову нічого не розумів, аж потім мама заспокоїлась і сказала: “Тата забирають на війну”.
Далі все було ще більш незрозумілим.
Тато пішов з роботи, знову одягнув військову форму, як тоді, в дитинстві. І став кудись їздити. Куди їздив тато, хлопчик не знав. Точно не знає і досі.
Пам’ятаю, що одного вечора дзвонила тьотя Свєта — татова сестра. У житті хлопчик бачив її щонайбільше тричі. Вона була монашкою в монастирі десь в Умані й до нас приїздила рідко. Того вечора вона сказала, що тато хахол і бандєровец. Пам’ятаю, тато був засмучений.
Знаю тепер, що “тьотя Свєта” переїхала в Ростов до родичів. А ще тато, який виріс у Росії, почав розмовляти українською. Розмовляв, як міг, але українською!
Тато завжди каже: “Треба бути чесним перед собою! Бо чесність — це свобода!”
Тому і я вирішив бути чесним. Щоб мати свободу!
Чим затьмарена річниця героїв Небесної Сотні
Інна ТКАЧУК,
м. Лубни Полтавської області
В епоху, коли сторінка в Інстаграм стає щоденником під назвою “Як я провів день?”, вважається чомусь модно вести таку сторінку. Тому і я започаткувала там скриню своїх думок та роздумів. Донедавна то був мій світ, в якому були тисячі літер — про все і ні про що. Але в один день все стало з ніг на голову. І це спонукало мене припинити писати солодкі слова та ванільні тексти.
18 лютого 2020 року. День, коли минало вже шість років від уперше почутого нового словосполучення “Небесна Сотня”. День загальнонаціональної жалоби за загиблими на Майдані, що став символом Революції Гідності.
Шість років тому на цьому місці озброєні не лише кийками уніформівці з нелюдською жорстокістю вбивали мирних протестантів. Здебільшого молодь. Кривавий дощ покрив бруківку Майдану, а на ній — бездиханні тіла ні в чому не винних людей. Чиїсь сини, батьки, кохані чоловіки… Море горя і смутку з роками поповнилося ще почуттям зневіри і розчарування, безвиході. Ніхто не покараний, злочинці відпущені в країну агресора, велич подвигу справжніх українських патріотів намагаються знівелювати, а пам’ять — засмітити.
Я, юна дівчинка, є свідком цих днів. І ці запитання — чому, за що — залишаються зі мною в голові, думках, серці.
Здавалося б, так мало би бути у кожного. Адже ці місяці були справжнім потрясінням для нас, юних українців, які чули про війну в Ірані, Іраку (й інших далеких країнах) з екранів телевізорів. Довго не могло прийти усвідомлення, що те, далеке від нас, прийшло до наших домівок.
Але… В цьогорічну сумну річницю 18
лютого журналісти одного з національних телеканалів організували пряме включення з Майдану. На тих стежках, де помирали люди, від болі мучились наші брати, сьогодні ми побачили інші обличчя. Ні, вони не вшановували пам’ять загиблих, не клали квіти там, де й нині зримо відчуваєш пролиту молоду кров. Вони пили алкоголь, танцювали, реготали і лаялися. І це показали на всю Україну. Крижаний дощ випав на мою душу.
Яка ганьба! Яка зневага! Соромно. Боляче.
У цей день я зрозуміла, що даремно чекати від усіх і кожного щирого співчуття і глибокого розуміння того, що відбулося. Головне — бути відвертим із собою.
Нічого не говорити — не означає бути байдужим. Голосно кричати — не означає повністю пройнятися ситуацією. На думку спадає поняття про втрачене покоління. Через нерозважливість політиків, через постійні чвари на верхах влади. Через її некомпетентність. Через нездатність закінчити війну на сході України.
Набридла неправда й пустопорожні обіцянки. Хочемо реальних змін.
Моя історія любові до України
Еліна ЛАНЕЦЬКА,
м. Кропивницький
Коли я була маленькою, завжди цікавилася усім, що бачила або чула навколо, починаючи з квітів, дерев, веселки, закінчуючи історією, політикою.
З дитинства для мене головною розвагою було говорити. Обговорювати будь-які теми, цікаві й не дуже, висловлювати свою думку, слухати інших, сперечатися, дискутувати… Інші діти бавилися ляльками і пісочком, я вважала це дурною справою. “Дитячі ігри нічого не вчать, з дітьми нема сенсу дружити, вони ще недосвідчені, багато чого не знають, а от дорослі розмови — це моя тема”, — так вважала маленька Еля.
Коли ж я підросла, зрозуміла, що багато чого і дорослим не дано осягнути. Наприклад, чому хтось живе від зарплати до зарплати, а інший купається в грошах? Чому люди помирають на війні, котра триває просто тому, що комусь це вигідно? Чому, коли горить наша планета, гасити полум’я “економічно не вигідно”? Чому моя країна повинна принижуватись перед Європою і Америкою? Чому у моїй державі гроші — це все, а життя людини не коштує нічого? Чому моє місто перейменували і чому цю назву хотіло так мало мешканців?
Такі питання я ставлю собі, починаючи з того моменту, коли у нашу країну прийшла війна… Не те, щоб мене не цікавило це раніше, просто саме в цей момент, як бомба уповільненої дії, вибухнуло стільки горя, трауру, нещастя, беззаконня, відкрилися справжні обличчя нашої влади, найстрашніше — прийшло розуміння нашого тяжкого і безвихідного становища…
Біль на серці і важкість у душі з’явилися саме в той момент, коли на Донбасі загинув син моєї вчительки, коли моя сестра і дядько пішли в АТО, коли у новинах я частіше стала чути слова “війна” і “смерть”…
От тоді я задумалася: а за що нам таке життя? Немає справедливості у світі? Що ж, тоді ми повинні створювати її для себе, нашу власну справедливість!
І я вирішила її творити. Мені захотілося навчитися правильно доносити свою ідею, вміти встановлювати з людьми контакт, позбутися страху, що мене не зрозуміють, і просто йти до своєї мети, знайти однодумців, які так само небайдужі до майбутнього України, кому болить і хто не скаже, що його це не стосується, і так все добре. Ні, не добре! Я не бачу нічого доброго у нашій владі, яка тільки обіцяє, не відчуваю підтримки з її боку, не люблю і не поважаю її.
“Кожен сам за себе”, “моя хата скраю
— нічого не знаю” — нам нав’язали ці приказки, нібито наш менталітет — це егоїстичність, байдужість, зневіра. Не знаю, хто це зробив: ті, хто були нашими братами, ті, хто нами керує, чи ті, хто намагається забрати у нас свободу і незалежність, виборені кров’ю? Але це не так важливо.
Головне те, що хоч би як там було, я хочу бути небайдужою. Я вірила, вірю і буду вірити, що ще не пізно, що все тільки попереду, і кожен відповість за свої вчинки, хоч би хто це був — керівник держави чи мізерний чиновник.
Я — українка, я люблю Україну, я люблю наших людей, мені болить за Батьківщину, моє слово — Україна! Заради неї я хочу стати професіоналом, аби мати можливість все змінити.
Ось така моя історія любові до своєї країни!
З блокнота письменника · “Земляк мінливий і непередбачуваний настроями, як жінка — до нього ніяк не можеш звикнути”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Михайло Слабошпицький завершує четвертий том мемуарної прози, котра побачить світ, як і всі попередні, у видавництві “Ярославів Вал”. Презентація її планується в травні. Пропонуємо фрагмент з книжки.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Важко було сказати: то оглядається раптовим снігом зима, чи обізвалася першими зухвалими струмками весна — це було щось межове. Мовби вони стали одна проти одної і вирішили помірятися силами. Я відчинив вікно великої прокуреної кімнати, де на дверях було написано суворе: “Відділ літературно-мистецької критики”, і відчув, як мої легені, вхопивши свіжого повітря, напнулися, немов вітрила. І тут пролунав телефонний дзвінок од нього. “Ви що там робите, Михайле?” — цей глибокий і повільний голос не можна було не впізнати, якщо ви чули його тільки дватри рази. Здавалося, що для нього було насолодно навіть вимовляти самі слова. Здається, геть усе Василь Сидорович робив із насолодою. Пив горілку, пив каву, пив сік, виголошував натхненні орації, читав книжку, писав. Жив із насолодою. Милувався вродливицями, добродійствував для друзів і навіть просто казав звичайні речі, в яких невідь відкіля бралося щось ритуально-сакральне; і навіть з них крізнила якась магія. Знаючи його, розумієш, чому так сохли по ньому ті жінки, які спіткалися йому на кожному кроці, і він — вірю, сам того не бажаючи — множив кількість розбитих жіночих сердець. Справді, чоловік-екзот. Чоловік-свято. Талановитий актор, який натхненно грав ту роль, котру сам собі придумав у театрі життя. Мовби підкреслював усіма вчинками та словами: я не такий, як усі, я не вмію зрозпачено хлипати носом од невдач та стогнати через те, що хтось наступив мені на ногу. Це для мене було б надто принизливо. Найбільше, чого я боюся на світі, — бути жалюгідним. Я не стверджую: це все справді так, а не інак. Але я не можу позбутися в собі цього відчуття, коли згадую цього, може, найколоритнішого і найхимернішого чолов’ягу з усіх, кого мені довелося знати донині. Чолов’ягу, якого я справді полюбив чи не від перших днів знайомства і якого з непідробним душевним зворушенням згадую сьогодні. І я свято переконаний, що його любили і ним щиро захоплювалися багато людей. Павло Загребельний, який приязнився з ним, писав у післямові до перевидання “Підполковника Шиманського”: “Мені здається, що в Земляка не було ворогів. Може, всі, хто його знав, підсвідомо відчували не тільки талановитість, а й дивовижну доброту цього красивого чоловіка, доброту справді великого письменника, який щедро дарує це високе почуття людям, тваринам і рослинам, дорогам і річкам, небесам і сонцю, світові й рідній землі…” Розумію патетику Павла Архиповича в словах про Земляка, який, бувши натурою з романтичними обертонами душі, сам незрідка зривався на високі — аж до риторики — слова. “Земле! Ти народжуєш нас неначе для того, щоб ми звіряли тобі своє горде серце. Ми нікуди не можемо подітися від тебе, як від власної долі…” Це — Земляк у “Лебединій зграї”. Можливо, сьогодні, коли ми стали приземленішими, прозаїчнішими й меркантильнішими на пару поколінь, те звучить аж надто високослівно й запатетизовано, але тоді ці слова, пам’ятаю, були суголосні нашому душевному регістру. А от щодо ворогів, то тут Загребельний видав бажане за дійсне. Ворогів і в цього демонстративно доброзичливого та дружелюбного чоловіка було таки чималенько. Хіба що значно менше, аніж у Загребельного, який умудрявся примножувати їх своїм вибухово-холеричним, зухвало-загонистим характером, поспішною безапеляційністю та невиправною звичкою правдорубства в очі й поза очі. Вороги Земляка, як правило, були глибоко законспіровані під друзів або нібито зовсім нейтральних до нього. Причина ворожнечі — смертельна заздрість. Його успіхи, добру славу про нього, популярність дехто сприймав як особисте горе. Мудрий Земляк те підозрював, але ніде нічим не показував, що він бачить свого недоброзичливця наскрізь, а тому може відповісти на його ворожість ворожістю. Він майстерно вдавав із себе короткозорого простачка (як любить висловлюватися сучасна молодь, прикидався шлангом) і його блефування сприймалося заздрісниками за чисту монету. Вони свято були переконані, що цей наївний і простосердечний примітив не здатний збагнути, що в них на мислі й у чорній душі. Але повертаюся до телефонного дзвінка Василя Сидоровича, коли він запитував, що саме я роблю, сидячи перед стосом рецензій, статтей, фейлетонів та інтерв’ю, де пишеться про книжки, про особливості літпроцесу й обов’язки письменника перед суспільством розвинутого (тоді його називали вже таким) соціалізму. Відповів Земляку, що читаю всі ці опуси, і мені здається, що від нудьги, котру вони навівають, у мене скоро почнуть випадати зуби. “То киньте все до бісової матері — й ходімо на Дніпро. Побачимо, чи вже почався льодохід!..” Абсолютно в дусі непрогнозованого Василя Сидоровича, бо ж не знаєш, чого від нього в яку хвилину чекати. Вайлуватий недвига, який видавався і внутрішньо таким же уповільненим та неповоротким, дивував імпульсивністю бажань і настроїв. “Аж на Дніпро?.. — розгублено промимрив я. — І прямо зараз?!” “Аж на Дніпро! — голос його взяв вищі октави. — І прямо зараз! Це ж так прекрасно: виглянути весну, котра припливе в Київ по Дніпру!” Я так і не встиг звикнути до його фанаберій. І його відданий адоратор Анатолій Шевченко, для якого Василь Сидорович був мов Наполеон для французького нацгвардійця, неоднораз розгублено казав: “Земляк мінливий і непередбачуваний настроями, як жінка — до нього ніяк не можеш звикнути”. Хотів запропонувати Василеві Сидоровичу зустрітися в метро — так найпростіше дістатися до Дніпра. Але згадав: він чомусь панічно боїться метро і ним не користується. Колись нам пояснював: “Хіба ж розумний чоловік ні з сього ні з того полізе під землю?! Це я не знаю, ким треба бути, щоб отак просто повзти в оте метро!” Сказав Землякові: “Ви добирайтеся, як вам зручно, а я — на метро”. Він зіронізував з того: мовляв, я не хочу рівнятися на таких видатних, як він, письменників, що не уподібнюються смертним, котрі, мов роботи або шахтарі, запрограмовані повзати під землею. Я не вдавався в дискусію, а сказав, що вже вибираюся і чекатиму його в павільйоні на набережній, де є кава з коньяком. “Насухо” Василь Сидорович ніде й ніколи не зустрічався. Це в нього була така ж непорушна звичка, як, скажімо, слова вітання при зустрічі. Чекати, як це завжди було з Земляком, довелося довгенько. Я встиг і каву з коньяком випити, і кілька разів вийти покурить. Дивився на мовчазний Дніпро, по якому вже пливли великі крижини. Вони раптово зіштовхувалися одна з одною й тоді чутно було притишений тріск. Бачив, як уздовж набережної там чи там зупинялися поодинокі людські постаті й задивлялися на повільну, наче вуж, льодотечію Дніпра. Очевидно, передчуття весни і її обережні незримі авангарди, що з’являються десь у небесах, у повітрі, в ще недовірливому по-шумі зчорнілих за зиму й напівсонних дерев, озиваються в наших душах неусвідомленою бентегою та надією на благовісні зміни в житті. А ж ось зупинилося таксі і з нього незграбно виборсується Василь Сидорович.
Уважно придивляюся до нього, мовби бачачи вперше. Хочу зрозуміти, що ж у ньому так подобається жінкам. Довготелесий, цибатий, ступає довгокроко і невпевнено, наче б боїться заточитися, довговидий, з крупними рисами обличчя, а сивогриву непокриту голову тримає гордо, мовби високосановна особа чи полководець, що оглядає своє воїнство. Суцільна суперечність у самому собі і суцільна загадка цей Земляк. Мабуть, мені не дано його збагнути. А може, тоді все стане зрозумілим, якщо дивитися на нього жіночими очима? Вони бачать те, що не дано побачити чи навіть і уявити нам, а ми — те, чого не бачать вони. Та й вони ж інакше за нас влаштовані. На цьому наголошував Жан Поль: “У жінок навіть розум — серце”. “Михайле, яка краса! — аж мовби проспівав Земляк. — Це ж оновлюватися починає ввесь світ — кожна деревина і стеблина, кожна душа, саме життя!..” Він завжди був трохи перечулений та патетичний, але аж таким екзальтованим я його ще не бачив. Ми довго мовчки стояли над рікою. Кожен думав щось своє. Тоді йому було 53 — і він видавався мені, тридцятирічному, таким далеко старим. Тому я й дивувався його динамічній душевній реакції на весняні вітри і дніпровий льодохід. Все це не тільки хвилювало його. Він насолоджувався тим, наче б дегустатор дивовижним трунком. Я, звичайно, не знав, що мине рік — і Василя Сидоровича не стане. Якби мені хтось тоді це сказав, я ніколи б у те не повірив би. Я знав розмах його творчих планів: роман “Веселі Боковеньки” завершить трилогію, де вже є “Лебедина зграя” і “Зелені Млини”. Далі має бути роман про Київ. Уже є не тільки назва: “Місто добрих духів”, а й патетична інтродукція до нього. А ще ж Василь Сидорович похвалявся, що напише — і вже подумки пише — роман про Сковороду. І покаже його зовсім не таким, до якого нас привчили. Бо він був зовсім інший. Він явився Землякові вві сні — й Василь Сидорович запам’ятав, який він. Не знаю, чому саме тоді Василь Сидорович розпочав розмову на цю тему. Знаючи, який я захоплений його “Лебединою зграєю” (у своїх згадках про неї і в друці, й в “усному жанрі” я не скупився на суперлативи), він, очевидно, вірив, що я виконаю його прохання. А прозвучало воно так: оскільки всі люди вмирають, то не стане на світі і його; і він просить мене, щоб після його смерті я написав про нього книжку. Мовляв, ми багато про що говорили, ви любите мою прозу, ви вмієте слухати й запам’ятовувати, отому вам буде неважко це зробити. Можливо, Земляк передчував, що його судний день уже близько? В історії літератури немало таких провіденціальних осяянь, коли письменники називали час або обставини свого відходу з цього світу. Згадую його в тодішньому літературному гурті. Земляк умудрявся приязнитися з колегами різних поколінь. З одного боку — Борис Антоненко-Давидович, Олесь Гончар, Павло Загребельний, Дмитро Павличко, з другого — В’ячеслав Брюховецький, Анатолій Скрипник та ще і ще. Особливо дружні стосунки поєднували його з шістдесятниками (Григір Тютюнник, який був для нього поза конкуренцією, Роман Андріяшик, Євген Гуцало, Микола Вінграновський, Віталій Дончик, Григорій Сивокінь, Микола Жулинський). Не бувши критиком і загалом не маючи закоханості в критичну музу, він незрідка брався підтримати похвальними словами когось із приятелів. Пам’ятаю, як було висунуто на здобуття Шевченківської премії Дмитра Павличка. Тоді поповзли чутки, що премії поетові не буде, бо ж хоч і ставить він подеколи “свічку за здравіє партії”, усе-таки не перестає бути для неї неблагонадійним. Василь Сидорович приніс у відділ критики цілий стос списаних величезними (мовби дитина писала!) літерами паперів. “Оце тут стаття про Павличка, — сказав мені. — Допоможіть її стулити до купи”. То були фрагменти вражень про різні Павличкові книжки, довгі цитації того, що Землякові особливо подобалося. Загальні його розмірковування про природу поезії та її значення в житті культурних народів. Усе те ніяк не надавалося стати цілісною статтею. Просто розрізнені імпресії, медитації та цитації. Кожен окремо взятий фрагмент був цікавий, але майже всі вони рішуче відштовхувалися один від одного. З того відчувалося, що для автора властиве фрагментарне мислення. Цілий день стулювали ми з Василем Сидоровичем усе те в один текст. Він змушений був писати переходи й усякі прокладки між фрагментами. Врешті з того всього вже проглядалася нібито закінчена стаття з феєричними спалахами думок у різних абзацах. Читач скаже, що це характерне для автора імпульсивне думання, коли він накидає вражіннєвий пунктир, не клопочучись докладністю пояснень своїх вражень. Не пригадую, яку назву притулив до статті Василь Сидорович. Здається, це було щось таке патетичне про вічні партитури поета. Я пропонував уникнути патетики й подати абсолютно буденне: “Павличко сьогодні”. Мовляв, цим ми наголосимо, що Павличко — це не той варіант, коли треба пояснювати, хто це. До того ж цим натякнемо, що за автором уже є і літературне минуле; можна говорити про особливості його творчої еволюції. Василь Сидорович трохи подумав і погодився. Я тішився: класик до мене прислухався. З ними це рідко бувало — мало не на смерть стоять на своєму. “Оскільки наша співпраця була в полюбовному дусі, — мовив із задоволеним усміхом Земляк, — пропоную відзначити її в “Енеї” на рівні вічних партитур!” І ми відзначили — Василь Сидорович, оскільки він виявився без грошей, частував не тільки мене, а й усіх, хто до нас поналипав (а налипало чимало!) у борг. Павличко не приховував свого захвату від Землякової статті. Вона справді була нестандартна й живомовна. Без усяких “поет вдається до…”, “автор яскраво змальовує…” і т. ін. До того ж Павличко таки лауреатом став. І Василь Сидорович виразно наголосив, що це і його, Земляка, частка перемоги. Він, людина абсолютно благородна, таки вмів радіти за приятеля.
Далі буде.
Шевченкіана · “Необхідно представити кожну постать, хоча б один раз означену Шевченком у творах і Щоденнику та листуванні”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” вмотивований усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Володимир Мельниченко вважає, що “Шевченківська енциклопедія” в 6 томах, видана в Україні у 2012—2015 рр., є видатною працею світового значення. Саме тому він продовжує пропонувати прізвища осіб, які, на його думку, мали б увійти в майбутньому в енциклопедію чи спеціальний додаток до неї. Цього разу автор розповідає про вісьмох історичних персонажів: Н. С. Аксакову, О. І. Головкіна, А. А. Закревського, О. Д. Крилова, М. І. Мирцева, В. М. Роде, О. І. Тон, Федора Івановича (царя).
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“З насолодою слухав мої рідні пісні, спі% вані Надією Сергіївною” За словами Шевченка, “все сімейство Аксакових невдавано сердечно співчуває Малоросії та її пісням і взагалі її поезії”. В Щоденнику поет поіменно називав главу сім’ї С. Т. Аксакова та його синів Івана, Костянтина і дочку Надію: “До 9-ої години (25 березня 1858 р. — В. М.) пробув я у Аксакових і з насолодою слухав мої рідні пісні, співані Надією Сергіївною”. Не згадав Тарас Григорович лише старшу дочку Віру Сергіївну, втім статтю про неї вміщено в “Шевченківській енциклопедії”, що правильно. Дивно лише, що немає статті про Надію Сергіївну, тепло згадану Шевченком. Аксакова Надія Сергіївна (1829—1869) — молодша донька С. Т. Аксакова. Виявила особливий інтерес до українських пісень, мала музично-вокальні здібності, грала на гітарі. Відомо, що М. В. Гоголь любив слухати українські пісні у її виконанні. Скажімо, 16 січня 1850 р. на вечорі у Аксакових він попросив Н. С. Аксакову співати: “Гоголю я пела, по его просьбе, малороссийские песни... Гоголь слушал, кажется, с удовольствием…” С. Т. Аксаков писав, що на початку жовтня 1851 р. М. В. Гоголь заїхав до них: “Наденька пела малороссийские песни, и он сам пел с живостью и очень забавно”. У щоденнику В. С. Аксакової розповідається, як у грудні 1854 р. до них приїхав П. О. Куліш, але без дружини, і “Наденька жалела, потому что желала видеть малороссиянку и слышать малороссийские песни”. Є й запис про те, що “после чаю Кулиш предложил Наденьке читать по-малороссийски и подарил ей свою тетрадку выписок из малороссийских песен, потом пелись малороссийские и славянские песни”1. А на початку 1855 р. П. О. Куліш писав С. Г. Аксакову: “…27 января послал я для Надежды Сергеевны 11 голосов малороссийских песен, переписанных мною собственноручно…” Погодьтеся, це переконливо свідчить, що Пантелеймон Олександрович відчув і підтримав щире захоплення Н. С. Аксакової українськими народними піснями. Особливо важливо відзначити, що в березні 1858 р. Шевченко в один вечір оцінив таланти Н. С. Аксакової, якими захоплювалися його земляки. Молодша дочка С. Т. Аксакова ввійшла в історію самодіяльною співачкою, яка подарувала чимало приємних і радісних хвилин великим українцям.
“...У відомого табачника Онисима Го% ловкіна в Петербурзі” У Шевченковому Щоденнику є цікаві записи розповідей його знайомого по Новопетровському укріпленню, відставного чиновника 12 класу, приватного крамара К. М. Зигмунтовського. Свого часу К. Г. Паустовський писав, що той “был лживый, невежественный старик”. Насправді нібито автобіографічні розповіді К. М. Зигмунтовського були переважно безневинними вигадками. Принаймні так вважав Шевченко: “...Добродушний старик, але пренаївний і зовсім не шкідливий брехунець”. Визнано, що розповіді К. М. Зигмунтовського досі не мають, як правило, документального підтвердження. Утім, його побрехеньки викликають інтерес у короткому викладі доброго генія, який не тільки покірно вислуховував “чарівні пригоди наївного Телемона”, але й записував їх із особливою точністю, фіксуючи й невідомі йому прізвища. Скажімо, така нотатка з “автобіографії” К. М. Зигмунтовського: “Першу частину юності провів він у званні домашнього вчителя у відомого табачника Онисима Головкіна в Петербурзі”. Мені вдалося встановити, що такий табачник існував насправді! Більше того, Головкін Онисим Іванович (? —1832) був засновником тютюнової фабрики у Петербурзі. Тож, яким би брехунцем не був К. М. Зигмунтовський, а він додав ще одне реальне прізвище до величезного списку людей, так чи інакше зафіксованих Шевченком. Очевидно, що цього було замало, щоб раніше згадати невідоме прізвище в коментарях до Щоденника, а, тим більше, включити до “Шевченківської енциклопедії”, але в майбутньому... Вже писав про те, що в енциклопедії, чи додатку до неї, на мій погляд, необхідно представити кожну постать, хоча б один раз означену Шевченком у творах і Щоденнику та листуванні.
“...Назвав себе племінником графа Зак% ревського, московського генерал%губернатора...” У контексті згаданих Шевченкових записів зі слів К. М. Зигмунтовського засланець згадує справжнього, “безсовісного” брехуна, “мерзотника Кампіньйоні” — гарнізонного інженера-підпоручика А. О. Компіоні, який “забрехався одного разу до того, що назвав себе племінником графа Закревського, московського г[енерал]-губернатора...” Цей персонаж, очевидно, має бути в “Шевченківській енциклопедії”! Закревський Арсеній Андрійович (1783—1865) — фінляндський генерал-губернатор у 1823—1831 рр., а з 1828 р. одночасно міністр внутрішніх справ Росії. Був членом Верховного карного суду у справі декабристів. З травня 1848 р. і до квітня 1859 р. — московський військовий генерал-губернатор. Тобто, обіймав цю посаду і під час найдовшого перебування Шевченка в Москві — в березні 1858 р. У Центральному історичному архіві Москви мені вдалося знайти невідомі документи, зокрема повідомлення з управління петербурзького військового генерал-губернатора, відправлене А. А. Закревському ще 28 вересня 1857 р. “на случай прибытия рядового Шевченко в Москву или Московскую губернию”, а також офіційного листа військового губернатора Нижньоновгородської губернії О. М. Муравйова, надісланого “господину Московскому Военному Генерал Губернатору”, в якому безпосередньо йшлося про приїзд Шевченка в Москву в березні 1858 р. У доповіді виконувача обов’язків московського обер-поліцмейстера князя О. І. Кропоткіна на ім’я А. А. Закревського зазначалося, що “за Шевченко до выезда его отселе в С.-Петербург, строгий полицейский надзор учреждён”2. А. А. Закревський здобув недобру славу в ліберальних колах через свій деспотизм і непримиренність до нових віянь, отримав навіть прізвисько “Чурбан-паша”. Особливо підозріло А. А. Закревський ставився до слов’янофілів, вважаючи їх “таємним політичним товариством”. Але не любив губернатор і західників. За часів А. А. Закревського було складено поліцейський “Список підозрілих осіб у Москві”, в ньому числилися чимало людей, з якими Шевченко познайомився в місті в березні 1858 р., скажімо, Іван і Костянтин Аксакови, І. К. Бабст, М. Х. Кетчер, О. І. Кошелєв, О. С. Хомяков, Є. І. Якушкін. На думку пильного губернатора, Шевченків друг М. С. Щепкін узагалі був готовий на все аж до перевороту. Між іншим, О. Й. Смирнова попереджувала М. В. Гоголя: “По почте берегитесь писать, мы окружены шпионами Закревского, и письма наши читаются…” А. А. Закревський виступав проти будівництва фабрик, заводів і мануфактур, обмежував притік у Москву робітних людей і вимагав вислати з міста вихідців із села, мотивуючи все це необхідністю запобігання безпорядків. Москвичі говорили, що “при Закревському Москва стала великомученицею”. Російський історик і публіцист Б. М. Чичерін, з яким Шевченко познайомився в Москві в березні 1858 р., писав про А. А. Закревського, що той “з’явився в Москві справжнім типом миколаївського генерала, уособленням усієї нахабності грубої, невігласької й нічим не стриманої влади. Він хотів, щоби все перед ним тріпотіло... В Москві встановилися непогамовні свавілля, хабарництво і грязь”. Важливо, що в єфремівських коментарях до Шевченкового Щоденника
(1927) сам Сергій Олександрович особливо жорстко відзначив: “Москвою правив Закревський як справжній сатрап, виявивши себе одним з найгірших адміністраторів Миколаєвського часу, втручався він у все, що тільки впадало йому в око, широко практикував систему шпигунства, утисків, дрібного винишпорювання”. На жаль, усі ці оцінки зникли в подальших виданнях Шевченкового Щоденника. Про реакцію московської громадськості на відставку непопулярного А. А. Закревського свідчить курйозне повідомлення в одній із газет: “Нам пишут из Москвы, что в нынешнем году наступила весна очень рано, так что прежде Юрьева дня выгнали скотину в поле”. Шевченків друг О. М. Бодянський знав А. А. Закревського, навіть був у нього на прийомі, неодноразово згадував його в щоденнику, проте ніколи — в критичному контексті.
“...Надумав почастувати мене якимось молодим генералом Криловим...” Ця згадка про невідомого поетові генерала з’явилася в Шевченковому Щоденнику 16 квітня 1858 р., коли І. Л. Дзюбин познайомив його з “земляком із Харкова”: “Незважаючи на молодість і люб’язність, генерал виявився далеко не симпатичним. А обід його, майже царський, теж видався якимсь нудотним”. Цікаво, що на полях цього Шевченкового запису в Щоденнику, подарованого, як відомо, М. М. Лазаревському, той зробив власноручно припис: “Известная каналья”. Враховуючи те, що М. М. Лазаревський лише в цьому випадку, тобто всього раз (!), дозволив собі приписати коментар до поетового тексту, він був, очевидно, вражений людинознавчою спостережливістю Шевченка, який залишив малоприємну характеристику генерала. Безперечно, що М. М. Лазаревський, та й не тільки він, знав набагато більше, ніж ми сьогодні, про генерала-каналію, тобто, підступну, хитру людину, шельму і шахрая. Крилов Олександр Дмитрович (1819— 1887) — уродженець України, кар’єру розпочав у Харкові. Був директором канцелярії головнокомандувача Кримською армією О. С. Меншикова у вересні 1854 р. — лютому 1855 р. Серед паперів О. Д. Крилова збереглася доносительна записка про М. Д. Горчакова, який у лютому 1855 р. очолив Кримську армію й керував обороною Севастополя до серпня 1855 р. Утім, архів О. Д. Крилова, який зберігається в Російській національній бібліотеці в Петербурзі (Ф. 396), залишається недостатньо вивченим. О. Д. Крилов служив чиновником Військового міністерства (числився в цивільному генеральському чині дійсного статського радника), був членом Головного військового суду. Навіть обід із несимпатичним йому генералом здався Шевченкові нудотним. А, скажімо, наступного дня поет познайомився з інтелектуалом, симпатичним чоловіком К. Д. Кавеліним, і ось уже 20 квітня він “обідав у... Кавеліна”, а невдовзі знову “вмовилися обідати у К. Д. Кавеліна”.
“Уклала угоду... з п. Мирцовим” Того дня — 23 лютого 1858 р. — Шевченко був прикро вражений і ображений, адже дізнався, що його “люба Піунова”, яку, на її прохання, він із допомогою М. С. Щепкіна намагався влаштувати в Харківський театр, “не дочекавшись листа з Харкова, уклала умову з тутешнім новим директором театру, з п. Мирцовим”. Відомо, що директором Нижньоновгородського ярмаркового театру був О. П. Варенцов, про якого є відповідна стаття в “Шевченківській енциклопедії” (т. 1). Ще в єфремівському виданні Шевченкового Щоденника (1927) український театрознавець П. І. Рулін звернув увагу на те, що М. І. Мирцев “був директором не нижего-
Т. Шевченко. Печерський монастир у Нижньому Новгороді. Зарисовка. 9 жовтня 1857 р.
Шевченкіана · “Будь'яке Шевченкове найменування повинно відгукнутися в енциклопедичній літературі про національного генія”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
родського, але казанського театру...” На підтвердження він нагадав, як свідчила К. Б. Піунова, що запросив її на казанську сцену у 1858 р. “Н. И. М-це-ъ”3. Через сім десятиліть це повторив Л. Н. Большаков, ав коментарях до академічного видання Щоденника на початку нинішнього століття підтверджено, що з наступного сезону К. Б. Піунова грала вже в Казанському театрі. Щодо М. І. Мирцева, то “тутешнім” він міг бути названим у запису, бо перебував на той час у Нижньому Новгороді, “новим” — бо прийняв антрепризу в Казані того ж року (або стосовно К. Б. Піунової)”4. Хоча б цю інформацію про згаданого поетом М. І. Мирцева треба в майбутньому включити до енциклопедичного видання.
“Слухали лекцію професора Роде” Через день після повернення з заслання до Петербурга — 29 березня 1858 р. — Шевченко занотував у Щоденнику: “Увечері відправилися ми в цирк-театр дивитися і слухати живописну лекцію геології професора Роде. Лекція світобудови прекрасна. І астрономічні картини майже не зайві, але до чого ці неоковирні суздальські види5 міст і будівель, що ображають мистецтво? І до чого ці живі вертляві ситцеві візерунки, що ображають науку? Дивно! А ще більше дивно, що публіка рукоплеще цій балаганній вульгарності. Натовп. Та ще столичний натовп!” Ішлося про лекцію відомого популяризатора наукових знань професора В. М. Роде “Оптичні картини до історії утворення земної кори”, про яку залишила спогади О. А. Штакеншнейдер (1838—1897) — дочка архітектора, професора Академії мистецтв А. Штакеншнейдера: “Це вистава в 40 картинах зображає поступовий розвиток земної поверхні до її нинішнього стану... Картини змінюються безперестану. І, нарешті, після різних чудовиськ, нам незнайомих, з’являються тварини знайомі і, зрештою, людина”. Саме ці картини на кшталт ілюзіону справили на Шевченка враження “балаганної вульгарності”. Недарма він так їдко відізвався про “столичний натовп”. У цьому контексті згадується крилатий латинський вираз, відомий із часів великого поета античності Горація Квінта (65-8 рр. до н. е.): “Зневажаю й жену невігласький натовп”. Між іншим, практично в той же час (5 квітня 1858 р.) у журналі “Пустозвон” з’явився такий віршик: Недавно были в моде Спектакли в новом роде: Показывал нам Роде При всем честном народе, Как в девственной природе — Урод жил на уроде. Що ж до самої наукової розповіді професора про світобудову, то вона Шевченкові сподобалася. Більше того, вона прекрасна! Тут якраз і не співпала поетова думка з оцінкою митрополита петербурзького і новгородського Григорія (Постникова Георгія Петровича), відомого своїми різкими випадами проти тогочасної науки, освіти, преси тощо. Він звернувся до оберпрокурора Синоду зі скаргою, в якій ішлося про те, що “якийсь іноземець Роде ... в різних вищих учбових закладах, різними картинами, не згадуючи жодним словом про бога творця, показує, що утворення нашої землі з усіма її рослинами і тваринами, не виключаючи й людей, походить тільки від дії природних сил якоїсь первісної матерії впродовж не простих шести днів, а шести більших чи менших довгочасних періодів. Нині, як говорять, цей Роде вже дає свої вистави публічно, біля Великого театру, в цирку...” З огляду на те, що все це “надто шкідливо для народної віри та моралі”, митрополит Григорій просив, щоб “зазначена вистава у цирку була припинена”. Так і зробили. Шевченко не міг не знати про те, бо навіть О. І. Герцен у Лондоні, відгукнувся в “Колоколе” жорсткою заміткою “Архипасторское рвение о мраке”: “Может, пастыри наши умиленно мечтают, что, уничтожая свет дневной, они усугубят продажу свечей церковных!” Принаймні, нагадаю, що в тому ж 1858 р. О. І. Герцен опублікував фейлетон “О усердному, о пастырю благоревностному!”, в якому, згадавши про гоніння митрополита Григорія на профессора В. М. Роде, висміяв і його протест проти вміщеного в журналі “Сын отечества” малюнка жіночого плаття з візерунками у вигляді хрестиків: “Газетоборче, юбкоборче, модоненавистнику, землезнания гонителю — моли Богу о нас!” Очевидно, що Тарас Григорович читав цей фейлетон і поділяв оцінки О. І. Герцена, про що свідчить його вірш “Умре муж велій в власяниці...” (17 червня 1860 р.) — сатиричний відгук на смерть митрополита Григорія, якого Шев-
К. Брюллов. Портрет О. Тон. 1837—1840 рр.
ченко назвав, по-герценівськи, “юпкоборцем”. Біографію В. М. Роде ще треба досліджувати, проте,безперечно, він має бути представлений в енциклопедії.
“Олені Іванівні Тон. Щирий Тарас Шевченко” Олена Іванівна Тон (14.05.1820— 15.06.1911) із відомого роду Бергів зрідка згадується в шевченкознавстві як дружина російського архітектора К. А. Тона (1794— 1881), який наслідував зовнішні риси давньоруського і візантійського зодчества. Цей псевдоруський стиль був визначений Миколою І офіційним. У поемі “Сон” Шевченко гротесково писав про царя, що “все храми мурує”. К. А. Тон розробив типові проекти церков на 1000, 500 та 200 осіб, і архітектори по всій імперії мали дотримуватися форм і стилю, вказаних ним. Шевченко гостро негативно ставився до Тонових споруд, зокрема, Великого Кремлівського палацу та храму Христа Спасителя. У поетовому запису в Щоденнику від 19 березня 1858 р. читаємо: “Я не бачив Кремля з 1845 року. Казармуватий палац його значно спотворив… Храм Спаса взагалі, а головний купол особливо потворний. Вкрай невдале величезне творіння. Наче товста купчиха в золотому повойнику зупинилася напоказ серед білокам’яної”. Звісно, про К. А. Тона є стаття в “Шевченківській енциклопедії” (т. 6), тому розповім лише те, що в ній не сказано. Цікаво, що сучасний російським дослідник О. Г. Митрофанов поділяє Шевченкову точку зору про храм Христа Спасителя і в своїй москвознавчій книзі навіть назвав розділ поетовими словами: “Купчиха в повойнике”6. Не можу не згадати й про те, що в російському виданні “Хроноскоп” (2003), де вміщено літопис важливих фактів і подій історії, в 1841 р. записано вихід у світ Шевченкової поеми “Гайдамаки” і оголошення “Высочайшей рекомендации” про будівництво церков у відповідності з російськовізантійським стилем архітектора К. А. Тона. Нагадаю, що за його проєктом були побудовані Миколаївський залізничний вокзал у Петербурзі (1847—1851) та однойменний вокзал у Москві (1845—1852), якими Шевченко неодноразово користувався, а наприкінці квітня 1861 р. ці вокзали стали свідками перевезення домовини з прахом поета з Петербурга в Москву. Іронія Шевченкової долі виявилася втому, що К. А. Тон, який із 1854 р. був ректором петербурзької Академії мистецтв, брав участь 2 вересня 1860 р. у попередньому засіданні академічної ради, де й було вирішено надати Шевченкові звання академіка; без ректора не могло обійтися й оформлення Диплому художникові Т. Г. Шевченку на звання академіка “за искусство и познания в гравировальном искусстве”, підписаного 31 жовтня того року президентом Академії мистецтв, великою княгинею Марією Миколаївною. Втім, усі Шевченкові негативні відзиви про К. А. Тона були занотовані ним у Щоденнику, і ректор, очевидно, про них уяви не мав. Але тут і з’являється важлива подробиця, котра зумовлює необхідність включення ректорової дружини О. І. Тон до “Шевченківської енциклопедії”. Той історичний диплом отримав М. М. Лазаревський, але Шевченко саме цим пам’ятним днем підписав щойно виданий “Кобзарь Тараса Шевченка в переводе русских поэтов”: “Елене Ивановне Тон. Искренний Тарас Шевченко. 31 октября 1860”. Певно, що такий дарунок академіку незручно було робити ректору, — їхнє знайомство не було близьким і носило офіційний характер, а ще, думаю, Шевченко й бажання не мав звертатися до К. А. Тона. Втім, і його дружині, коли б вона не була поетові знайомою, тим більше, книгу дарувати не став би! Отже, вони таки були знайомі, про що раніше не йшлося. Скажімо, у “Літописі життя і творчості Тараса Шевченка” П. В. Жура прізвище О. І. Тон узагалі не згадується. Воно не з’являлося і в коментарях про К. А. Тона до Шевченкового Щоденника, в тому числі й у знаменитому єфремівському виданні 1927 р. На мій погляд, їхнє знайомство відбулося наприкінці 1830-х рр., коли К. П. Брюллов створив прекрасний портрет О. І. Тон (1837— 1840)7, якій тоді не минуло й 20 років, а Шевченко був одним із улюблених учнів К. П. Брюллова, завсідником його майстерні, в якій у 1839 р. навіть мешкав деякий час. О. І. Тон пережила свого знаменитого чоловіка на 30 років, пішовши з життя в 91 рік.
“...Побудований за царя Федора Івановича...” Вранці 9 жовтня 1857 р. Тарас Григорович отримав нарешті довгождану книгу М. І. Храмцовського “Краткий очерк истории и описание Нижнего Новгорода”, видану 1857 р. Із неї він і дізнався, що Печерський монастир, рисунок олівцем якого він зробив того дня, “побудований за царя Федора Івановича в 1597 [р] замість розруйнованого стародавнього монастиря, заснованого архімандритом Діонисієм”. У “Шевченківській енциклопедії” (т. 2) є стаття, присвячена засновнику і архімандриту Печерського монастиря в Нижньому Новгороді Діонисію (? —1385), але відсутня відповідна публікація про царя Федора Івановича. Це виглядає дивно ще й тому, що доречно вміщено статтю про великомученика Федора Тирона, також побіжно згаданого Шевченком в одному з листів до Ф. М. Лазаревського. Згадка про російського царя була в цьому випадку не випадковою; поет, як завжди, звично зафіксував історичну подробицю важливої події. Річ у тому, що влітку 1597 р. Печерський монастир було поруйновано обвалом гори, і в тому ж році його перенесли на версту вгору за течією Волги, а “цар московський, Федір Іванович, — як зазначив ще С. О. Єфремов, — зараз же його відбудував наново”. До речі, Л. Н. Большаков, порівнюючи Шевченкові рисунки Печерського монастиря з рисунками Д. Бистрицького, докладеними до другої книги М. І. Храмцовського “Краткий очерк истории и описание Нижнего Новгорода”, котру Шевченко вже не бачив, писав: “На відміну від Бистрицького, Шевченкові пощастило підкреслити рельєф місцевості, яку колись, ще в XIV столітті, уподобав монах Діонисій, увіковічити будинки й подвір’я, які оточували територію монастиря; що ж до самого монастиря, то він у цій Шевченковій замальовці постає перед нами не застиглою, парадною фотографією фасадів, а “живою”, що дихає, пам’яткою сторіч, натхненним творінням рук людських. Шевченко схиляє голову не перед “святістю” монастиря — перед талантом творця-народу”... Цілком очевидно, що точності, достовірності, глибокому історизму малюнка сприяла не просто майстерність художника, але майстерність, помножена на знання історичних обставин. Тим, що Шевченко знав їх, він багато чим був зобов’язаний книжці М. І. Храмцовського8. Так от, цар Федір Іванович (1557— 1598) — третій син Івана IV Грозного — був останнім представником московської гілки династії Рюриковичів, знаходився на троні з березня 1584 р. Увійшов в історію царем, який мало цікавився державною діяльністю, а фактичним співправителем з 1587 р. був його шурин Борис Годунов: “Федір царював, а Борис управляв”. Між іншим, про Бориса Годунова та Івана Грозного, яких Шевченко згадує в Щоденнику 11 серпня 1857 р., вміщено енциклопедичні замітки. На мій погляд, будь-яке Шевченкове найменування повинно відгукнутися в енциклопедичній літературі про національного генія.
————————— 1 Дневник Веры Сергеевны Аксаковой. — М., 2004. — С. 21, 25. 2 Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк. 4-5 зв., 11, 15. 3 Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 4. Щоденні записки (Журнал). — К.: Державне видавництво України, 1927. — С. 676. 4 Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 5.— К.: Наукова думка, 2003. — С. 389. 5 Відомо, що “суздальщина” трактувалася Шевченком як малохудожнє ремесло й протиставлялася високому мистецтву. Художник мав на увазі популярні в Росії картинки з підписом або дешеві видання, що відзначалися примітивністю зображення та були розраховані на невибагливі смаки широких народних верств. Особливо славилося лубочними картинками та лубочною літературою місто Суздаль. У В. І. Даля лубковий твір узагалі пов’язаний лише з Суздалем: “Лубочная картина, суздальская”. Цікаво, що в повісті “Художник” є навіть місце, де Шевченко, порівнюючи нафантазований віртуальний експромт К. П. Брюллова з ермітажною картиною Н. Пуссена “Зняття з хреста” (близько 1630 р.) не на користь останньої, називає це відоме драматичне полотно “просто суздальщиною”. Йдеться, на мій погляд, не стільки про конкретний твір Н. Пуссена, скільки про гостре неприйняття Шевченком феномену примітивної суздальщини, нав’язуваної народові. 6 Митрофанов А. Прогулки по старой Москве, Пречистенка. — М.: Ключ-С, 2008. — С. 78. 7 Зберігається в Державному Російському музеї. На виставці К. П. Брюллова у Казані в 2016 р. портрет О. І. Тон у пресі відзначений, як один із кращих у художника. 8 Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання... — К.: Дніпро, 1977. — С. 104.
Театр “Ми заслуговуємо на те, що маємо”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
все, заради чого метушилися і докладали так багато зусиль, не зробило нас щасливими. Тобто, ми були щасливими, але зовсім в інші моменти життя. Мені здалося, що це дуже актуальна для нас тема. Від оригінальної п’єси Шендеровича мало що залишилося. Ми взяли в автора дозвіл не лише на переклад, а й на адаптацію. Змінено не лише імена, а й біографії героїв, не лише місце дії, а й смислові акценти. Змінили багато важливих речей. Наприклад, головний герой у нас — колишній депутат місцевого рівня. У цьому образі зібрано найгостріші хвороби нашого суспільства. Я не схильний ділити суспільство на “вони” і “ми”. Кажуть, що погані депутати, погані керівники, а народ хороший. Алея вважаю, що диму без вогню не буває. І ми заслуговуємо на те, що маємо. Адже народні обранці не з Венери прийшли. Репетирувати було непросто, тому що два актори, які виконують головні ролі, — я і Олег Шушпанніков, — виступають у цій виставі й режисерами. Це було трохи ризиковано. В деякі моменти здавалося, що все пропало і нічого не вийде. Але реакція глядачів свідчить про те, що ри-
Мій герой смиренно жив не своє, нецікаве життя — і врешті дійшов крайньої точки. І от тут хочеться, щоб людина обирала не смерть, а життя. Нове життя. Маю багато позитивних відгуків, люди дякують, що завдяки цій історії переосмислили своє життя. Вистава — це своєрідний психологічний тренінг. Відтоді, як написала п’єсу, минуло вже кілька років. Вперше її поставили у театрі-студії імені Антоніо Гауді. В цій виставі грав мій син Євгеній Конощук, вона стала його дипломною роботою як випускника Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого. Також для своєї дипломної роботи мою п’єсу об-сцені Національного академічного театру оперети вона була сценографом багатьох вистав. Я вже працював з нею разом над виставою “Калас”. Мені здається, що так само вдало знайшли з пані Іриною сценографічне рішення і у виставі “Ліквідація”. Це вхідні двері, що є лаконічним символом входу і виходу з цього світу. Пані Ірина також — художник по костюмах, це її рішення для мого персонажа, який весь у чорному. Так само вдало підкреслено стиль “пшонка-стайл” за допомогою халата, який носить Тарасенко Тарас Тарасович. Я врешті-решт знайшов матеріал для своєї нової моновистави. Це буде п’єса “Спостерігач” канадського драматурга українського походження Моріса Панича. П’єса написана для двох виконавців. Але я бачу, як з неї можна зробити моновиставу. На наш арт-центр незабаром чекає досить серйозна реконструкція, яка почнемо в травні і триватиме пів року. Ми відкриємося зміненими, оновленими, значно зручнішими для глядачів. З’явиться ще одна сцена. А одну з нових музичних вистав присвятимо Івану Семеновичу Козловському, ім’я якого ми носимо.
до режисерського бачення моїх п’єс, бо ще пишу сценарії для дитячих анімаційних фільмів і знаю, хто такий режисер, яке його бачення. Літературний твір живе в одному вимірі, а режисер бачить його в іншому. І за рахунок цього твір має цікаве та багатогранне життя. П’єсу ставили і в Коломиї, у театрі “Соломія”. Готується вистава в Маріуполі. Всі інші вистави у мене для дитячої аудиторії. В Одеському академічному театрі музичної комедії ім. М. Водяного — “Єгорка в країні ґудзиків”, в Черкаському академічному театрі імені Тараса Шевченка — “Королева країни ґудзиків”, в Луганському академічному українському музично-драматичному театрі в м. Сіверськодонецьк йде вистава “Як врятувати Мережину”. Дуже люблю дитячі проєкти. Один із них — “Моя країна — Україна”, робимо у співпраці зі студією “Новаторфільм”, художній керівник якої режисер Степан Коваль, їздимо різними містами України. Були і на сході — в Слов’янську, Сіверськодонецьку, Лисичанську, Маріуполі, Авдіївці, Попасній. В цьому у мене команда: чоловік Вадим та син Євгеній.
Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Театр “Ми заслуговуємо на те, що маємо”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Репертуар Арт-центру імені Івана Козловського Національного академічного театру оперети нещодавно поповнила вистава “Ліквідація” за п’єсою Віктора Шендеровича “Два янголи, чотири людини”. Поставив виставу керівник арт-центру, заслужений артист України Володимир Голосняк у співавторстві з Олегом Шушпанніковим, а її жанр визначили так: “Не просто комедія”.
Раніше в арт-центрі йшли переважно концерти, а відтоді, як його очолив пан Володимир, почали розвивати як мультикультурний і мультижанровий центр. Додалися вистави. І не лише драматичні, а й музичні. Одна з них — “Калас”. А verbatim вистава “#додому” режисерки Олени Щурської є зразком документального театру, який набуває дедалі більшого поширення в Європі. Додалися концерти інструментальної музики. Зі сцени можна почути багато сучасної бандури. Це Роман Гриньків, Ярослав Джусь, Георгій Матвіїв. Чудові скрипкові концерти Богдани Півненко і Мирослави Которович. Партнер арт-центру — кіноклуб BLOW UP. Тож щонеділі о 13 годині тут можна подивитися якісне арт-хаузне кіно з обов’язковим обговоренням після перегляду. — Твір Віктора Шендеровича зацікавив мене в першу чергу тим, що там є дуже хороша межа між смішним і чимось дуже важливим для кожної людини — пошуком відповіді на питання “для чого ти живеш”, — розповідає Володимир Голосняк. — Метушня, в якій ми постійно перебуваємо, робота, клопоти нас затягують. І раптом одного дня, як герой вистави Тарасенко Тарас Тарасович, починаємо розуміти, що
Вистава “Невчасно” — це інтригуюча життєствердна оповідь про віру у свою невипадковість. Головний герой, перебуваючи на межі життя і самогубства, має зробити складний вибір. Та під наглядом Янгола-охоронця поступово відбувається його прозріння… І нарешті — герой себе знаходить там, де зовсім не очікував. — Багато хто хоч разу житті впадає у відчай, розмірковуючи, що прожив не те життя, чогось не досягнув. І чим більше таких висновків, тим більше руйнації собі завдає. Питання, порушені в п’єсі, турбують багатьох людей, насамперед чоловіків. Вони впадають у відчай, бувають періоди, коли взагалі не знають, що робити, як виходити з ситуації, — розповідає Лана Ра. — Мені хотілося, щоб кожен зрозумів, що завжди є вихід, є сила, здатна допомогти. Цією силою, цим гачком може бути янгол, жінка, діти, незнайомий перехожий або хтось, хто прийде на допомогу. Ця тема особлива актуальна зараз, коли наші хлопці повертаються з війни зі сходу і опиняються між двома світами. Але треба жити.
зик виправдався, що нам вдалося зачепити почуття людей, натиснути на якісь болючі точки, при тому залишаючись в жанрі сатиричної комедії. Ми доволі цікаво, як мені здається, обіграли локацію, де відбувається дія — “прихватизований” культурний центр. Це теж дуже впізнавано, тому що у нас, на жаль, така доля вже спіткала багато соціальних і культурних закладів. Тож ми намагалися зачепити і цю проблему. Актор театру і кіно Олег Шушпанніков грає Тарасенка Тараса Тарасовича. Також він виконує одну з головних ролей у виставі “Дикого театру” — “Гей-парад”, яка має великий успіх. Саме Олег прийшов до мене з ідеєю поставити п’єсу Шендеровича. У мене були застереження. Проте ми разом шукали рішення. Актор Київського національного академічного театру оперети Ігор Матейко грає відразу дві ролі — Лікаря і Нотаріуса. Оскільки наша сцена мала, ми намагалися задіяти якомога меншу кількість артистів. Ігор зміг зробити ці обидва образи так, що люди, які його особисто не знають — не впізнають, що це один і той самий актор створив два різних образи. А роль Янгола-ліквідатора грає актор і режисер Михайло Воробйов. Мого персонажа ми нарекли Темний. Це особа з загостреним почуттям справедливості, такий собі дисидент на небі. Йому здається, що Господня воля спотворена небесними канцеляристами і клерками. Він намагався щось змінити, налагодити первозданну гармонію і через це постраждав. Відправлений у заслання на землю. Це його розплата. Але він не такий простий персонаж. Його може схарактеризувати фраза: “Диявол починається з піни на губах у янгола, який бореться за справедливість”. Звідси його жорсткі й жорстокі дії, за допомогою яких він хоче виправити ситуацію. Ми вже зіграли сім вистав, але я ще продовжую внутрішньо працювати над персонажем. Продовжую розставляти акценти, шукати відповіді на запитання стосовного мотивації його поведінки. Дуже щасливий, що маю можливість працювати з художницею Іриною Давиденко. На
Театр “Ми заслуговуємо на те, що маємо”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Український формат Міжнародного театрального фестивалю AndriyivskyFest активно пропагує сучасну українську драматургію. Завдяки фестивалю на сцені Київського академічного театру “Колесо” столичний глядач мав змогу побачити вистави за п’єсами Тетяни Іващенко, Неди Неждани, Олександра Вітра, Олександра Володарського, що йдуть на сценах театрів різних областей країни. А нещодавно комедію “Невчасно” за п’єсою Лани Ра тут представив Чернігівський обласний академічний музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка.
рала ще одна випускниця цього вишу Анастасія Кузик, але поставила її зовсім під іншим кутом. Всією сім’єю їздили на прем’єру цієї вистави до Чернігова у листопаді 2018 року. Було цікаво і неочікувано. Янгол — муха, ще й такий нахаба. Я легко ставлюся
15 Палітра · “Ми всі брати і сестри, тому що батько у нас — Тарас Шевченко”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе відкрили вистав
Як зазначила провідний науковий співробітник музею, магістр мистецтвознавства Кетевані Маркарова, цей проєкт існує вже багато років. Художники, які проводили тут персональні виставки, дарували музею власні картини. Чимало з них були створені на Шевченківську тематику. На сьогодні Шевченкіана музею досить велика. А ця виставка представила краще з того, що вдалося зібрати за ці роки.
Тут можна побачити роботу молодої білоруської художниці Надії Пашкевич, присвячену поемі “Сон”. Грузинський митець Тамаз Аваліані подарував музею портрет Тараса Шевченка та картину “Іван Кавалерідзе в оточенні персонажів пам’ятника княгині Ользі”. Тамаз працює у дуже цікавій і складній техніці кулькової ручки. Поруч портрет Шевченка, створений невідомим автором наприкінці ХІХ — початку ХХ століття. Цей портрет з родини Кавалерідзе, який свого часу належав письменнику Пилипу Капельгородському. Тут же роботи Миколи Сліпченка, створені в різних техніках. Портрет Шевченка роботи Бориса Плаксія, який він написав для серії “Творці Незалежності”.
— Сьогодні ми зібралися у
Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе з нагоди дня народження Тараса Шевченка, — наголосив директор музею Олександр Юнін. — Також радий вітати з новою персональною виставкою нашого багатолітнього друга, заслуженого художника України Анатолія Буртового. В одному з вистав
Світлана Леонтьєва — відома журналістка і популярна ведуча телевізійних та концертних програм. 27 років працює на провідних телеканалах України. Понад 21 рік вела інформаційні програми на каналах ЮТАР, “Інтер”, ДР ТРК, Перший Національний. Брала інтерв’ю в перших осіб багатьох держав світу та видатних особистостей, вела репортажі з “гарячих точок”, створювала авторські проєкти “Як ваше здоров’я?”, “Час країни”, “Театральні сезони”. Паралельно на радіо “Ера-ФМ” вела спільний з ВВС проєкт “Women’s hour”.
Пані Світлана нагороджена орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. Має почесне звання “Заслужений журналіст України”. Переможець загальнонаціональної програми
“Людина року”, визнана “Журналістом 2012 року”. Лауреат професійної премії “Золоте перо”. Член наглядової ради Благодійного фонду “Мистецький арсенал”.
Мисткиня живе і працює в
Києві. Перші картини написала 2015 року для благодійного аукціону, виручені кошти від якого спрямували для Центру дитячої кардіології та кардіохірургії. Роботи Світлани неодноразово виставлялися на благодійних аукціонах Києва та Харкова. Протягом останніх п’яти років живопис — невід’ємна частина її життя.
У січні 2017 року відбулася перша персональна виставка робіт Світлани Леонтьєвої у філії Національного музею “Київська картинна галерея” — мистецькому центрі “Шоколадний будиночок”. А в травні того ж року відбулася друга її персональна виставка “Перша на Подолі” у творчій вітальні Київського академічного театру “Колесо”.
Фото Ігоря Лісецького
Олександр Юнін, Анатолій Буртовий та Ігор Ліховий кових залів музею експонуються його роботи, намальовані спеціально до цієї дати.
тих проблем, які порушував Тарас Григорович у своїй творчості.
— Я дуже добре знаю твор
— Ми всі брати і сестри, тому чість Анатолія і є його шанувальницею, — зізналася заслужена артистка України, дружина художника Світлана Князєва. — Почала читати чоловіку поезії Тараса Шевченка про жіночу долю. Вони надихнули його на створення цих картин. Серія цікава технікою, в якій виконані роботи. Це не полотно, а інші матеріали. Для однієї з картин я позувала і як дочка, і як її матір.
що батько у нас — Тарас Шевченко, — підкреслив громадський діяч, колишній міністр культури України Ігор Ліховий. — Весна в Україні починається не лише першого березня, а й у день народження Тараса Григоровича. Він прийшов у цей світ і змінив його. Зробив українців більш осмисленим, більш мистецьким і більш духовним народом. Шевченко — унікальна постать, він надзвичайно багато зробив для усвідомлення нами своєї національної ідентичності.
— Творчість Тараса Шевченка — здобуток і гордість не тільки України, а й усього світу, — переконаний Анатолій Буртовий. — А для мене ця виставка — сповідь перед самим собою.
Роботи Анатолія Буртового це і ілюстрації до творів Шевченка, і авторське, особистісне бачення ку до 206-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка, на якій представили Шевченкіану з фондів музею, а також нові роботи заслуженого художника України Анатолія Буртового.
15 Палітра · “Ми всі брати і сестри, тому що батько у нас — Тарас Шевченко”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Національному музеї Тараса Шевченка відкрили експозиційно-книжковий проєкт “Століття українського абстракціонізму”. Його організатор — видавництво ArtHuss. До проведення заходу долучилися Мистецький арсенал, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Музей українського мистецтва Корсаків (Луцьк), Karas Gallery.
Виникнення абстрактно-ньому житті принаймні кількох міст України (Київ, Львів, Луцьк, Одеса) в різні періоди.
го мистецтва як окремого стилю живопису, графіки, скульптури пов’язане з духовними ідеями, що хвилювали європейців на межі ХІХ—ХХ століть. Прагнення висловити невимовне, передати відчуття єдності душі, матерії, Всесвіту, космосу зажадало від художників пошуку радикально нової образної мови. У витоків абстракціонізму на початку ХХ століття були В. Кандинський, К. Малевич, П. Мондріан, Р. Делоне, Ф. Купка, Ласло Могой- Надь. Відтак Україна й українці були знаною мірою серед засновників цього напряму.
Одним із важливих завдань проєкту є виокремити українську абстракцію з практики авангардизму, представити її як суму певних категорій, що в живописі, скульптурі, графіці, перформансі представлені низкою імен та творів.
— Сьогодні відкриваємо проєкт, організатором якого є видавництво ArtHuss, — зазначив продюсер виставки Костянтин Кожемяка. — Нам цікавий зріз українських авторів. У царині української культури багато білих плям. І кожна нова книжка, яка доносить нові знання, — великий внесок у розуміння української культури та мистецтва.
Попри репресії проти модернізму й модерністів, в Україні абстракціонізм мав тяглість і після Другої світової війни. Щоправда, не в публічному просторі, як це було з абстрактним експресіонізмом у США, а в прихованому, приватному спілкуванні художників, які тихо, але наполегливо у такий спосіб опонували радянському офіціозу, що його як єдиний метод провадила Спілка художників. Збережений спосіб образного мислення почав набирати публічних рис у 90-ті, коли за часів незалежної України неформальні художні об’єднання почали демонструвати абстрактні твори на виставках. Наразі наприкінці другого десятиліття ХХІ віку, абстракція на актуальній артсцені України активно розвивається. І це лише підтверджує думку, що абстрактне мистецтво в українській культурі має глибші корені, методики неакадемічної школи, історію, більшу від того, що термінологічно називається “авангардом”, а відтак — і цілісну, більш ніж столітню традицію.
— Те, що ця виставка відкрилася — вже велика перемога, — зізналася медіа-куратор Діана Клочко. — Приходьте на наші лекції, кураторські екскурсії, аби більше дізнатися про виставку. Я ще не знаю, про що буде моя книжка, адже історії українського абстракціонізму ще немає. Для мене дуже важлива реакція кожного, хто завітає сюди.
— Цей проєкт — ніби оголошення намірів, — переконаний експозиційний куратор Петро Бевза. — Цей пласт культури ще не було належним чином представлено, і наше завдання — спробувати показати цю конструкцію протягом століття.
Виставка у Національному музеї Тараса Шевченка триватиме до 5 квітня. Далі проєкт розгортатиметься у кількох просторах і містах: Луцьку (Музей сучасного українського мистецтва Корсаків), Львові (Національний музей Андрея Шептицького) та Українському музеї в Нью-Йорку. А завершиться він наступного року великою експозицією в Мистецькому арсеналі або Українському домі.
Проєкт “Століття української абстракції” прагне дослідити, як розвивалася ця традиція, яким чином встановлювався і триває сьогодні діалог між художниками, розділеними в часі, оприлюднення приватних колекцій і музейних спецархівів і показати цю традицію, не підкріплену безпосередньо передачею знання від учителя до учня, без жодної “школи” чи академічного курсу, як актуальне існування у худож
По закінченні проєкту видавництво ArtHuss видасть книжку, до якої, окрім аналітичних текстів, увійдуть матеріали усіх експозицій.
Сторінку підготував
Едуард ОВЧАРЕНКО
Петро Бевза, Діана Клочко і Костянтин Кожемяка
15 Палітра · “Ми всі брати і сестри, тому що батько у нас — Тарас Шевченко”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Камінній залі Київського академічного театру “Колесо” відкрили виставку “Duoble Світ” двох художниць — Світлани Леонтьєвої та Світлани Жукової.
В червні роботи Світлани стали частиною експозиції виставки “К-квадрат” у Музеї книги та друкарства України.
Нині живопис Світлани Леонтьєвої прикрашає приватні колекції в Німеччині, Греції, Люксембурзі, Канаді, США, Казахстані, Білорусі, Україні.
А Світлана Жукова народилася на східному кордоні колишньої великої і “непереможної” країни. Здобула три вищі освіти. Багато працювала, але в якийсь момент зрозуміла — досить. Настало прозріння — Світлана зрозуміла, що найцікавіша справа — це подорожі й пізнання світу. Одного разу, “пролітаючи” на авто по Трансильванії, вона побачила та
Світлана Леонтьєва і Світлана Жукова ку красу, що в душі пронизливо прозвучало прагнення: “Хочу це зобразити!” Відтоді її не залишає бажання малювати. Світлана залишила бунтівний і гамірний Київ, переїхала до Борисполя.
Вітаючи гостей, заслужений артист України Станіслав Колокольніков зазначив, що це визначна подія для театру “Колесо” — відкривати виставку двох таких самобутніх художниць. Актор театру і кіно Владислав Пупков побажав успіху двом талановитим мисткиням. А керівник літературно-драматургічної частини
Київського академічного театру “Колесо” Настя Шеліга-Савицька розповіла про своє знайомство зі Світланою Леонтьєвою.
Вернісаж · “Наш народ має витончений · морально-естетичний спадок тисячоліть”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
царів… Тарас Шевченко ствердив і оформив сакральний вимір українського світу. Влучно підмічено В. Кирунчиком: “Це дійство “не земного” програмного рівня”.
Посеред розмаїтих тем у творчості митця, звичайно присутні образи її величності Жінки… Володимир — один із небагатьох, хто прокладає стежини до Нових взірців української культури, в літературі також. Прочитав новелу його авторства “Яблука із саду юності”, вдруге прочитав… Текст просякнутий щемним, тонким психологізмом, подібне віднайдеш хіба що у Григора Тютюнника. Ось невеличкий уривок: “Усі його жінки-музи пахли яблуками… Справжній божественний сад”.
Творчість художника, літератора, а віднещодавна і творця кіно (перша картина “Сонце над Борисфеном”, артгаусний фільм) побудовано на знаках і символах, на баченні себе в просторі і часі, підтверджує вкотре — у сфері духу немає нічийної території. Усе, що створено, — створено на національному ґрунті…
Вернісаж · “Наш народ має витончений · морально-естетичний спадок тисячоліть”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Володимир Гарбуз належить до нечисленної когорти
Андрій БУДКЕВИЧ, історик мистецтва
“Лежать ще під руїнами й курганами, золотом горять у надії бути знайденими, сліди тисячолітньої Слави України. А що під болотами угро-фінськими і оксько-волзькими, рязано-суздальськими? Золотої Орди спадщина, Золотої Орди…” — так правдиво писав В’ячеслав Кулаков, науковець-географ.
Як віднайти образ, близький за духом тій землі, на якій живеш? Кожен має своє бачення реалій, різні люди — різне й бачення… Образ місцевості має бути зрозумілий, радше відчутний, свій для своїх, не для чужинців, бо у них своє бачення — теж національне. Адже Україна — вкраяна частина планети Земля для нас, українців.
Наш народ має витончений морально-естетичний спадок тисячоліть. Тому є надія, що саме з наших земель піде у світ Новий високий етичний імператив. Доктор психології О. Губко доводив: “Утім, він йшов і йде безперервно, ще з Трипільських часів, у всі краї планети, куди тільки не заносить наших пращурів їхня могутня енергія. Рід людський був би значно гірший, якби не це месіанське, моральне, духовне наснажування людства українською душею…” А що роблять історики, письменники, люди гуманітарного простору? Замість того, щоб віднаходити, возвеличувати, розвивати своє, продовжують користуватися наліпками, створеними чужинцями. Тому і не маємо долі, тому і блудимо в потемках, шукаючи своєї, української ідеї…
Ще раз почуймо голос науковця О. Губка: “Земні й космічні пульсації (сонячні й місячні цикли хоча б) найістотнішим чином впливають на психіку людей і тварин, на психічні й інші захворювання, на різні соціальні катаклізми (революції, війни, тощо), на з’яву епохальних ідей, теорій, відкриттів, винаходів, видатних зразків художньої творчості…” В 1970 році вченийсамоук з Миколаєва В. Кучинський доводив, що існує зв’язок творчості Тараса Шевченка з сонячними циклами.
Тому й маємо сподівання на
Новий потужний творчий спалах пасіонарних представників українства. Поодинокі спалахи чи то правдивого українського слова, чи твору живопису з’являлися і в добу нестерпної задухи… До плеяди тих творчих осіб, які не втомлюються запалювати свічку, належить В. Гарбуз.
Уродженець села Карапиші
Миронівського району, що неподалік од Канева, Трипільська територія, — так її окреслив художник. Дитинство значилося бабусиними казками, а це усна народна творчість, пов’язана з прадавниною. Коли був підлітком, батько Володимира пояснював йому сенс історії для українців. Митець розповідає: “Радянська освітня система вбивала в учнів цікавість до пізнання. Я це не сприймав, тому прогулював шкільні заняття, йшов у ліс, гуляв там… Малюванням запалився десь з семи років, 8 класів закінчив з трійками чи не з усіх предметів. Та була одна вчителька, вона казала: “Він буде або письменником, або художником…”
Після 8-го класу пішов на курси трактористів, був випадок, — задрімав від перевтоми і заїхав трактором у ставок… Майбутній художник сприйняв це як знак… Згодом навчався у Києві в ремісничому професійно-технічному училищі, відтак у вечірній школі, отримав атестат без жодної трійки. Потрапив у коло шістдесятників. Вступив до Київського відділення Львівського поліграфічного інституту ім. І. Федорова. Цьому стовідсотково українському митцеві ніколи нічого легко не давалося. Коли був абітурієнтом, то професори казали: “Ви не туди прийшли, маєте неабиякий хист. Хист малювати. За природою Ви кольорист. І з Вас ніколи не буде ілюстратора…”. Та вже на другому курсі його графічні роботи представляли на республіканському конкурсі, брали також і на Всесоюзний рівень виставок. Сильну підтримку надавав Георгій Якутович, а завше сам собі прокладав шлях. З плином років ілюстрував “Кобзар” Т. Шевченка — у цього митця є власне, неповторне сприйняття Шевченкового Слова. Він порушив традиції поверхового ілюстрування. Почуймо художника: “Мені відкрилася інша сторона образного, символічного мислення. Вже під небесним “всевидящим” оком створив цілий цикл давньоукраїнських, космогонічних символів — їхню семантику, направду, і сам до решти не візьму: прийшло і все!!! Певно, ще не приспів час, бо я був лишень виконавцем…”
Космогонічні ілюстрації художника подибаєш і в книжці Г. Булашева “Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях”. (в-во “Довіра”, 1991 р.).
Володимир Гарбуз — Шевченківська людина, тому й ілюстрації поезій Пророка є могутнім проявом урочистої і трагічної краси, як сплеск енергій, закладений в українську Природу, у відвазі лимитців глибинно національного мислення. Українці — то раса, не тільки на думку мислителя Ю. Липи, який наголошував, що розуміння слова раса не пов’язане з вимірюванням черепів. Раса — то етнопсихологія, дух, генетика. Раса — це думання, психологія.
Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 2 0 Вартість передплати
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА”
(з доставкою і поштовими витратами):
Вернісаж · “Наш народ має витончений · морально-естетичний спадок тисячоліть”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник:
Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Реєстраційне свідоцтво
КВ № 4066
від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор
Павло МОВЧАН
Вернісаж · “Наш народ має витончений · морально-естетичний спадок тисячоліть”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Черговий редактор
Едуард ОВЧАРЕНКО
Бухгалтерія
279-41-46
Адреса редакції:
вул. Хрещатик, 10-Б,
м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами —
тільки на сторінках газети.
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
Вернісаж · “Наш народ має витончений · морально-естетичний спадок тисячоліть”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Головний редактор
Микола ЦИМБАЛЮК
Редколегія
Любов ГОЛОТА (голова),
Павло МОВЧАН,
Олександр ПОНОМАРІВ,
Микола ТИМОШИК,
Георгій ФІЛІПЧУК,
Микола ЦИМБАЛЮК,
Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК
278-01-30 (тел/факс)
на 1 місяць 19 грн 82 коп.
на півроку 107 грн 32 коп.
Вернісаж · “Наш народ має витончений · морально-естетичний спадок тисячоліть”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
Відділ коректури
Ольга ЖМУДОВСЬКА
Ірина СТЕЛЬМАХ
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Володимир ЖИГУН
Інтернет-редактор
279-39-55
Вернісаж · “Наш народ має витончений · морально-естетичний спадок тисячоліть”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти”
обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и
“Слово Просвіти” — 30617