Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Необхідно представити кожну постать, хоча б один раз означену Шевченком у творах і Щоденнику та листуванні”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Вісім нових прізвищ до «Шевченківської енциклопедії»

Слово Просвіти, №11 за 2020 рік

Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” вмотивований усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Володимир Мельниченко вважає, що “Шевченківська енциклопедія” в 6 томах, видана в Україні у 2012—2015 рр., є видатною працею світового значення. Саме тому він продовжує пропонувати прізвища осіб, які, на його думку, мали б увійти в майбутньому в енциклопедію чи спеціальний додаток до неї. Цього разу автор розповідає про вісьмох історичних персонажів: Н. С. Аксакову, О. І. Головкіна, А. А. Закревського, О. Д. Крилова, М. І. Мирцева, В. М. Роде, О. І. Тон, Федора Івановича (царя). Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “З насолодою слухав мої рідні пісні, спі% вані Надією Сергіївною” За словами Шевченка, “все сімейство Аксакових невдавано сердечно співчуває Малоросії та її пісням і взагалі її поезії”. В Щоденнику поет поіменно називав главу сім’ї С. Т. Аксакова та його синів Івана, Костянтина і дочку Надію: “До 9-ої години (25 березня 1858 р. — В. М.) пробув я у Аксакових і з насолодою слухав мої рідні пісні, співані Надією Сергіївною”. Не згадав Тарас Григорович лише старшу дочку Віру Сергіївну, втім статтю про неї вміщено в “Шевченківській енциклопедії”, що правильно. Дивно лише, що немає статті про Надію Сергіївну, тепло згадану Шевченком. Аксакова Надія Сергіївна (1829—1869) — молодша донька С. Т. Аксакова. Виявила особливий інтерес до українських пісень, мала музично-вокальні здібності, грала на гітарі. Відомо, що М. В. Гоголь любив слухати українські пісні у її виконанні. Скажімо, 16 січня 1850 р. на вечорі у Аксакових він попросив Н. С. Аксакову співати: “Гоголю я пела, по его просьбе, малороссийские песни... Гоголь слушал, кажется, с удовольствием…” С. Т. Аксаков писав, що на початку жовтня 1851 р. М. В. Гоголь заїхав до них: “Наденька пела малороссийские песни, и он сам пел с живостью и очень забавно”. У щоденнику В. С. Аксакової розповідається, як у грудні 1854 р. до них приїхав П. О. Куліш, але без дружини, і “Наденька жалела, потому что желала видеть малороссиянку и слышать малороссийские песни”. Є й запис про те, що “после чаю Кулиш предложил Наденьке читать по-малороссийски и подарил ей свою тетрадку выписок из малороссийских песен, потом пелись малороссийские и славянские песни”1. А на початку 1855 р. П. О. Куліш писав С. Г. Аксакову: “…27 января послал я для Надежды Сергеевны 11 голосов малороссийских песен, переписанных мною собственноручно…” Погодьтеся, це переконливо свідчить, що Пантелеймон Олександрович відчув і підтримав щире захоплення Н. С. Аксакової українськими народними піснями. Особливо важливо відзначити, що в березні 1858 р. Шевченко в один вечір оцінив таланти Н. С. Аксакової, якими захоплювалися його земляки. Молодша дочка С. Т. Аксакова ввійшла в історію самодіяльною співачкою, яка подарувала чимало приємних і радісних хвилин великим українцям. “...У відомого табачника Онисима Го% ловкіна в Петербурзі” У Шевченковому Щоденнику є цікаві записи розповідей його знайомого по Новопетровському укріпленню, відставного чиновника 12 класу, приватного крамара К. М. Зигмунтовського. Свого часу К. Г. Паустовський писав, що той “был лживый, невежественный старик”. Насправді нібито автобіографічні розповіді К. М. Зигмунтовського були переважно безневинними вигадками. Принаймні так вважав Шевченко: “...Добродушний старик, але пренаївний і зовсім не шкідливий брехунець”. Визнано, що розповіді К. М. Зигмунтовського досі не мають, як правило, документального підтвердження. Утім, його побрехеньки викликають інтерес у короткому викладі доброго генія, який не тільки покірно вислуховував “чарівні пригоди наївного Телемона”, але й записував їх із особливою точністю, фіксуючи й невідомі йому прізвища. Скажімо, така нотатка з “автобіографії” К. М. Зигмунтовського: “Першу частину юності провів він у званні домашнього вчителя у відомого табачника Онисима Головкіна в Петербурзі”. Мені вдалося встановити, що такий табачник існував насправді! Більше того, Головкін Онисим Іванович (? —1832) був засновником тютюнової фабрики у Петербурзі. Тож, яким би брехунцем не був К. М. Зигмунтовський, а він додав ще одне реальне прізвище до величезного списку людей, так чи інакше зафіксованих Шевченком. Очевидно, що цього було замало, щоб раніше згадати невідоме прізвище в коментарях до Щоденника, а, тим більше, включити до “Шевченківської енциклопедії”, але в майбутньому... Вже писав про те, що в енциклопедії, чи додатку до неї, на мій погляд, необхідно представити кожну постать, хоча б один раз означену Шевченком у творах і Щоденнику та листуванні. “...Назвав себе племінником графа Зак% ревського, московського генерал%губернатора...” У контексті згаданих Шевченкових записів зі слів К. М. Зигмунтовського засланець згадує справжнього, “безсовісного” брехуна, “мерзотника Кампіньйоні” — гарнізонного інженера-підпоручика А. О. Компіоні, який “забрехався одного разу до того, що назвав себе племінником графа Закревського, московського г[енерал]-губернатора...” Цей персонаж, очевидно, має бути в “Шевченківській енциклопедії”! Закревський Арсеній Андрійович (1783—1865) — фінляндський генерал-губернатор у 1823—1831 рр., а з 1828 р. одночасно міністр внутрішніх справ Росії. Був членом Верховного карного суду у справі декабристів. З травня 1848 р. і до квітня 1859 р. — московський військовий генерал-губернатор. Тобто, обіймав цю посаду і під час найдовшого перебування Шевченка в Москві — в березні 1858 р. У Центральному історичному архіві Москви мені вдалося знайти невідомі документи, зокрема повідомлення з управління петербурзького військового генерал-губернатора, відправлене А. А. Закревському ще 28 вересня 1857 р. “на случай прибытия рядового Шевченко в Москву или Московскую губернию”, а також офіційного листа військового губернатора Нижньоновгородської губернії О. М. Муравйова, надісланого “господину Московскому Военному Генерал Губернатору”, в якому безпосередньо йшлося про приїзд Шевченка в Москву в березні 1858 р. У доповіді виконувача обов’язків московського обер-поліцмейстера князя О. І. Кропоткіна на ім’я А. А. Закревського зазначалося, що “за Шевченко до выезда его отселе в С.-Петербург, строгий полицейский надзор учреждён”2. А. А. Закревський здобув недобру славу в ліберальних колах через свій деспотизм і непримиренність до нових віянь, отримав навіть прізвисько “Чурбан-паша”. Особливо підозріло А. А. Закревський ставився до слов’янофілів, вважаючи їх “таємним політичним товариством”. Але не любив губернатор і західників. За часів А. А. Закревського було складено поліцейський “Список підозрілих осіб у Москві”, в ньому числилися чимало людей, з якими Шевченко познайомився в місті в березні 1858 р., скажімо, Іван і Костянтин Аксакови, І. К. Бабст, М. Х. Кетчер, О. І. Кошелєв, О. С. Хомяков, Є. І. Якушкін. На думку пильного губернатора, Шевченків друг М. С. Щепкін узагалі був готовий на все аж до перевороту. Між іншим, О. Й. Смирнова попереджувала М. В. Гоголя: “По почте берегитесь писать, мы окружены шпионами Закревского, и письма наши читаются…” А. А. Закревський виступав проти будівництва фабрик, заводів і мануфактур, обмежував притік у Москву робітних людей і вимагав вислати з міста вихідців із села, мотивуючи все це необхідністю запобігання безпорядків. Москвичі говорили, що “при Закревському Москва стала великомученицею”. Російський історик і публіцист Б. М. Чичерін, з яким Шевченко познайомився в Москві в березні 1858 р., писав про А. А. Закревського, що той “з’явився в Москві справжнім типом миколаївського генерала, уособленням усієї нахабності грубої, невігласької й нічим не стриманої влади. Він хотів, щоби все перед ним тріпотіло... В Москві встановилися непогамовні свавілля, хабарництво і грязь”. Важливо, що в єфремівських коментарях до Шевченкового Щоденника (1927) сам Сергій Олександрович особливо жорстко відзначив: “Москвою правив Закревський як справжній сатрап, виявивши себе одним з найгірших адміністраторів Миколаєвського часу, втручався він у все, що тільки впадало йому в око, широко практикував систему шпигунства, утисків, дрібного винишпорювання”. На жаль, усі ці оцінки зникли в подальших виданнях Шевченкового Щоденника. Про реакцію московської громадськості на відставку непопулярного А. А. Закревського свідчить курйозне повідомлення в одній із газет: “Нам пишут из Москвы, что в нынешнем году наступила весна очень рано, так что прежде Юрьева дня выгнали скотину в поле”. Шевченків друг О. М. Бодянський знав А. А. Закревського, навіть був у нього на прийомі, неодноразово згадував його в щоденнику, проте ніколи — в критичному контексті. “...Надумав почастувати мене якимось молодим генералом Криловим...” Ця згадка про невідомого поетові генерала з’явилася в Шевченковому Щоденнику 16 квітня 1858 р., коли І. Л. Дзюбин познайомив його з “земляком із Харкова”: “Незважаючи на молодість і люб’язність, генерал виявився далеко не симпатичним. А обід його, майже царський, теж видався якимсь нудотним”. Цікаво, що на полях цього Шевченкового запису в Щоденнику, подарованого, як відомо, М. М. Лазаревському, той зробив власноручно припис: “Известная каналья”. Враховуючи те, що М. М. Лазаревський лише в цьому випадку, тобто всього раз (!), дозволив собі приписати коментар до поетового тексту, він був, очевидно, вражений людинознавчою спостережливістю Шевченка, який залишив малоприємну характеристику генерала. Безперечно, що М. М. Лазаревський, та й не тільки він, знав набагато більше, ніж ми сьогодні, про генерала-каналію, тобто, підступну, хитру людину, шельму і шахрая. Крилов Олександр Дмитрович (1819— 1887) — уродженець України, кар’єру розпочав у Харкові. Був директором канцелярії головнокомандувача Кримською армією О. С. Меншикова у вересні 1854 р. — лютому 1855 р. Серед паперів О. Д. Крилова збереглася доносительна записка про М. Д. Горчакова, який у лютому 1855 р. очолив Кримську армію й керував обороною Севастополя до серпня 1855 р. Утім, архів О. Д. Крилова, який зберігається в Російській національній бібліотеці в Петербурзі (Ф. 396), залишається недостатньо вивченим. О. Д. Крилов служив чиновником Військового міністерства (числився в цивільному генеральському чині дійсного статського радника), був членом Головного військового суду. Навіть обід із несимпатичним йому генералом здався Шевченкові нудотним. А, скажімо, наступного дня поет познайомився з інтелектуалом, симпатичним чоловіком К. Д. Кавеліним, і ось уже 20 квітня він “обідав у... Кавеліна”, а невдовзі знову “вмовилися обідати у К. Д. Кавеліна”. “Уклала угоду... з п. Мирцовим” Того дня — 23 лютого 1858 р. — Шевченко був прикро вражений і ображений, адже дізнався, що його “люба Піунова”, яку, на її прохання, він із допомогою М. С. Щепкіна намагався влаштувати в Харківський театр, “не дочекавшись листа з Харкова, уклала умову з тутешнім новим директором театру, з п. Мирцовим”. Відомо, що директором Нижньоновгородського ярмаркового театру був О. П. Варенцов, про якого є відповідна стаття в “Шевченківській енциклопедії” (т. 1). Ще в єфремівському виданні Шевченкового Щоденника (1927) український театрознавець П. І. Рулін звернув увагу на те, що М. І. Мирцев “був директором не нижего- Т. Шевченко. Печерський монастир у Нижньому Новгороді. Зарисовка. 9 жовтня 1857 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин