Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · “Земляк мінливий і непередбачуваний настроями, як жінка — до нього ніяк не можеш звикнути”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Книжка, яку мене просили написати Василь Земляк

Слово Просвіти, №11 за 2020 рік

Михайло Слабошпицький завершує четвертий том мемуарної прози, котра побачить світ, як і всі попередні, у видавництві “Ярославів Вал”. Презентація її планується в травні. Пропонуємо фрагмент з книжки. Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Важко було сказати: то оглядається раптовим снігом зима, чи обізвалася першими зухвалими струмками весна — це було щось межове. Мовби вони стали одна проти одної і вирішили помірятися силами. Я відчинив вікно великої прокуреної кімнати, де на дверях було написано суворе: “Відділ літературно-мистецької критики”, і відчув, як мої легені, вхопивши свіжого повітря, напнулися, немов вітрила. І тут пролунав телефонний дзвінок од нього. “Ви що там робите, Михайле?” — цей глибокий і повільний голос не можна було не впізнати, якщо ви чули його тільки дватри рази. Здавалося, що для нього було насолодно навіть вимовляти самі слова. Здається, геть усе Василь Сидорович робив із насолодою. Пив горілку, пив каву, пив сік, виголошував натхненні орації, читав книжку, писав. Жив із насолодою. Милувався вродливицями, добродійствував для друзів і навіть просто казав звичайні речі, в яких невідь відкіля бралося щось ритуально-сакральне; і навіть з них крізнила якась магія. Знаючи його, розумієш, чому так сохли по ньому ті жінки, які спіткалися йому на кожному кроці, і він — вірю, сам того не бажаючи — множив кількість розбитих жіночих сердець. Справді, чоловік-екзот. Чоловік-свято. Талановитий актор, який натхненно грав ту роль, котру сам собі придумав у театрі життя. Мовби підкреслював усіма вчинками та словами: я не такий, як усі, я не вмію зрозпачено хлипати носом од невдач та стогнати через те, що хтось наступив мені на ногу. Це для мене було б надто принизливо. Найбільше, чого я боюся на світі, — бути жалюгідним. Я не стверджую: це все справді так, а не інак. Але я не можу позбутися в собі цього відчуття, коли згадую цього, може, найколоритнішого і найхимернішого чолов’ягу з усіх, кого мені довелося знати донині. Чолов’ягу, якого я справді полюбив чи не від перших днів знайомства і якого з непідробним душевним зворушенням згадую сьогодні. І я свято переконаний, що його любили і ним щиро захоплювалися багато людей. Павло Загребельний, який приязнився з ним, писав у післямові до перевидання “Підполковника Шиманського”: “Мені здається, що в Земляка не було ворогів. Може, всі, хто його знав, підсвідомо відчували не тільки талановитість, а й дивовижну доброту цього красивого чоловіка, доброту справді великого письменника, який щедро дарує це високе почуття людям, тваринам і рослинам, дорогам і річкам, небесам і сонцю, світові й рідній землі…” Розумію патетику Павла Архиповича в словах про Земляка, який, бувши натурою з романтичними обертонами душі, сам незрідка зривався на високі — аж до риторики — слова. “Земле! Ти народжуєш нас неначе для того, щоб ми звіряли тобі своє горде серце. Ми нікуди не можемо подітися від тебе, як від власної долі…” Це — Земляк у “Лебединій зграї”. Можливо, сьогодні, коли ми стали приземленішими, прозаїчнішими й меркантильнішими на пару поколінь, те звучить аж надто високослівно й запатетизовано, але тоді ці слова, пам’ятаю, були суголосні нашому душевному регістру. А от щодо ворогів, то тут Загребельний видав бажане за дійсне. Ворогів і в цього демонстративно доброзичливого та дружелюбного чоловіка було таки чималенько. Хіба що значно менше, аніж у Загребельного, який умудрявся примножувати їх своїм вибухово-холеричним, зухвало-загонистим характером, поспішною безапеляційністю та невиправною звичкою правдорубства в очі й поза очі. Вороги Земляка, як правило, були глибоко законспіровані під друзів або нібито зовсім нейтральних до нього. Причина ворожнечі — смертельна заздрість. Його успіхи, добру славу про нього, популярність дехто сприймав як особисте горе. Мудрий Земляк те підозрював, але ніде нічим не показував, що він бачить свого недоброзичливця наскрізь, а тому може відповісти на його ворожість ворожістю. Він майстерно вдавав із себе короткозорого простачка (як любить висловлюватися сучасна молодь, прикидався шлангом) і його блефування сприймалося заздрісниками за чисту монету. Вони свято були переконані, що цей наївний і простосердечний примітив не здатний збагнути, що в них на мислі й у чорній душі. Але повертаюся до телефонного дзвінка Василя Сидоровича, коли він запитував, що саме я роблю, сидячи перед стосом рецензій, статтей, фейлетонів та інтерв’ю, де пишеться про книжки, про особливості літпроцесу й обов’язки письменника перед суспільством розвинутого (тоді його називали вже таким) соціалізму. Відповів Земляку, що читаю всі ці опуси, і мені здається, що від нудьги, котру вони навівають, у мене скоро почнуть випадати зуби. “То киньте все до бісової матері — й ходімо на Дніпро. Побачимо, чи вже почався льодохід!..” Абсолютно в дусі непрогнозованого Василя Сидоровича, бо ж не знаєш, чого від нього в яку хвилину чекати. Вайлуватий недвига, який видавався і внутрішньо таким же уповільненим та неповоротким, дивував імпульсивністю бажань і настроїв. “Аж на Дніпро?.. — розгублено промимрив я. — І прямо зараз?!” “Аж на Дніпро! — голос його взяв вищі октави. — І прямо зараз! Це ж так прекрасно: виглянути весну, котра припливе в Київ по Дніпру!” Я так і не встиг звикнути до його фанаберій. І його відданий адоратор Анатолій Шевченко, для якого Василь Сидорович був мов Наполеон для французького нацгвардійця, неоднораз розгублено казав: “Земляк мінливий і непередбачуваний настроями, як жінка — до нього ніяк не можеш звикнути”. Хотів запропонувати Василеві Сидоровичу зустрітися в метро — так найпростіше дістатися до Дніпра. Але згадав: він чомусь панічно боїться метро і ним не користується. Колись нам пояснював: “Хіба ж розумний чоловік ні з сього ні з того полізе під землю?! Це я не знаю, ким треба бути, щоб отак просто повзти в оте метро!” Сказав Землякові: “Ви добирайтеся, як вам зручно, а я — на метро”. Він зіронізував з того: мовляв, я не хочу рівнятися на таких видатних, як він, письменників, що не уподібнюються смертним, котрі, мов роботи або шахтарі, запрограмовані повзати під землею. Я не вдавався в дискусію, а сказав, що вже вибираюся і чекатиму його в павільйоні на набережній, де є кава з коньяком. “Насухо” Василь Сидорович ніде й ніколи не зустрічався. Це в нього була така ж непорушна звичка, як, скажімо, слова вітання при зустрічі. Чекати, як це завжди було з Земляком, довелося довгенько. Я встиг і каву з коньяком випити, і кілька разів вийти покурить. Дивився на мовчазний Дніпро, по якому вже пливли великі крижини. Вони раптово зіштовхувалися одна з одною й тоді чутно було притишений тріск. Бачив, як уздовж набережної там чи там зупинялися поодинокі людські постаті й задивлялися на повільну, наче вуж, льодотечію Дніпра. Очевидно, передчуття весни і її обережні незримі авангарди, що з’являються десь у небесах, у повітрі, в ще недовірливому по-шумі зчорнілих за зиму й напівсонних дерев, озиваються в наших душах неусвідомленою бентегою та надією на благовісні зміни в житті. А ж ось зупинилося таксі і з нього незграбно виборсується Василь Сидорович. Уважно придивляюся до нього, мовби бачачи вперше. Хочу зрозуміти, що ж у ньому так подобається жінкам. Довготелесий, цибатий, ступає довгокроко і невпевнено, наче б боїться заточитися, довговидий, з крупними рисами обличчя, а сивогриву непокриту голову тримає гордо, мовби високосановна особа чи полководець, що оглядає своє воїнство. Суцільна суперечність у самому собі і суцільна загадка цей Земляк. Мабуть, мені не дано його збагнути. А може, тоді все стане зрозумілим, якщо дивитися на нього жіночими очима? Вони бачать те, що не дано побачити чи навіть і уявити нам, а ми — те, чого не бачать вони. Та й вони ж інакше за нас влаштовані. На цьому наголошував Жан Поль: “У жінок навіть розум — серце”. “Михайле, яка краса! — аж мовби проспівав Земляк. — Це ж оновлюватися починає ввесь світ — кожна деревина і стеблина, кожна душа, саме життя!..” Він завжди був трохи перечулений та патетичний, але аж таким екзальтованим я його ще не бачив. Ми довго мовчки стояли над рікою. Кожен думав щось своє. Тоді йому було 53 — і він видавався мені, тридцятирічному, таким далеко старим. Тому я й дивувався його динамічній душевній реакції на весняні вітри і дніпровий льодохід. Все це не тільки хвилювало його. Він насолоджувався тим, наче б дегустатор дивовижним трунком. Я, звичайно, не знав, що мине рік — і Василя Сидоровича не стане. Якби мені хтось тоді це сказав, я ніколи б у те не повірив би. Я знав розмах його творчих планів: роман “Веселі Боковеньки” завершить трилогію, де вже є “Лебедина зграя” і “Зелені Млини”. Далі має бути роман про Київ. Уже є не тільки назва: “Місто добрих духів”, а й патетична інтродукція до нього. А ще ж Василь Сидорович похвалявся, що напише — і вже подумки пише — роман про Сковороду. І покаже його зовсім не таким, до якого нас привчили. Бо він був зовсім інший. Він явився Землякові вві сні — й Василь Сидорович запам’ятав, який він. Не знаю, чому саме тоді Василь Сидорович розпочав розмову на цю тему. Знаючи, який я захоплений його “Лебединою зграєю” (у своїх згадках про неї і в друці, й в “усному жанрі” я не скупився на суперлативи), він, очевидно, вірив, що я виконаю його прохання. А прозвучало воно так: оскільки всі люди вмирають, то не стане на світі і його; і він просить мене, щоб після його смерті я написав про нього книжку. Мовляв, ми багато про що говорили, ви любите мою прозу, ви вмієте слухати й запам’ятовувати, отому вам буде неважко це зробити. Можливо, Земляк передчував, що його судний день уже близько? В історії літератури немало таких провіденціальних осяянь, коли письменники називали час або обставини свого відходу з цього світу. Згадую його в тодішньому літературному гурті. Земляк умудрявся приязнитися з колегами різних поколінь. З одного боку — Борис Антоненко-Давидович, Олесь Гончар, Павло Загребельний, Дмитро Павличко, з другого — В’ячеслав Брюховецький, Анатолій Скрипник та ще і ще. Особливо дружні стосунки поєднували його з шістдесятниками (Григір Тютюнник, який був для нього поза конкуренцією, Роман Андріяшик, Євген Гуцало, Микола Вінграновський, Віталій Дончик, Григорій Сивокінь, Микола Жулинський). Не бувши критиком і загалом не маючи закоханості в критичну музу, він незрідка брався підтримати похвальними словами когось із приятелів. Пам’ятаю, як було висунуто на здобуття Шевченківської премії Дмитра Павличка. Тоді поповзли чутки, що премії поетові не буде, бо ж хоч і ставить він подеколи “свічку за здравіє партії”, усе-таки не перестає бути для неї неблагонадійним. Василь Сидорович приніс у відділ критики цілий стос списаних величезними (мовби дитина писала!) літерами паперів. “Оце тут стаття про Павличка, — сказав мені. — Допоможіть її стулити до купи”. То були фрагменти вражень про різні Павличкові книжки, довгі цитації того, що Землякові особливо подобалося. Загальні його розмірковування про природу поезії та її значення в житті культурних народів. Усе те ніяк не надавалося стати цілісною статтею. Просто розрізнені імпресії, медитації та цитації. Кожен окремо взятий фрагмент був цікавий, але майже всі вони рішуче відштовхувалися один від одного. З того відчувалося, що для автора властиве фрагментарне мислення. Цілий день стулювали ми з Василем Сидоровичем усе те в один текст. Він змушений був писати переходи й усякі прокладки між фрагментами. Врешті з того всього вже проглядалася нібито закінчена стаття з феєричними спалахами думок у різних абзацах. Читач скаже, що це характерне для автора імпульсивне думання, коли він накидає вражіннєвий пунктир, не клопочучись докладністю пояснень своїх вражень. Не пригадую, яку назву притулив до статті Василь Сидорович. Здається, це було щось таке патетичне про вічні партитури поета. Я пропонував уникнути патетики й подати абсолютно буденне: “Павличко сьогодні”. Мовляв, цим ми наголосимо, що Павличко — це не той варіант, коли треба пояснювати, хто це. До того ж цим натякнемо, що за автором уже є і літературне минуле; можна говорити про особливості його творчої еволюції. Василь Сидорович трохи подумав і погодився. Я тішився: класик до мене прислухався. З ними це рідко бувало — мало не на смерть стоять на своєму. “Оскільки наша співпраця була в полюбовному дусі, — мовив із задоволеним усміхом Земляк, — пропоную відзначити її в “Енеї” на рівні вічних партитур!” І ми відзначили — Василь Сидорович, оскільки він виявився без грошей, частував не тільки мене, а й усіх, хто до нас поналипав (а налипало чимало!) у борг. Павличко не приховував свого захвату від Землякової статті. Вона справді була нестандартна й живомовна. Без усяких “поет вдається до…”, “автор яскраво змальовує…” і т. ін. До того ж Павличко таки лауреатом став. І Василь Сидорович виразно наголосив, що це і його, Земляка, частка перемоги. Він, людина абсолютно благородна, таки вмів радіти за приятеля. Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин