“Для мене журналістика — це вільне, незалежне · СЛОВО, рупор правди”. · 8 Молода країна · с. 8сторінка оригіналу ↗
«Моя хата скраю? Неправда!» Новітня російсько-українська війна очима першокурсників спеціальності «Журналістика» КНУКіМу
Слово Просвіти, №11 за 2020 рік
Шукаю місце, де є українське в українцях
Олександра КАПАНІНА,
м. Маріуполь Донецької області
Маріуполь. Одні вважають, що місто названо на честь Марії Федорівни, дружини Павла I. Інші з цим не погоджуються й доводять, що назва походить з грецької і складається з двох частин: “мар” — море, “поль” — місто. Цей варіант мені подобається більше.
Але це не принципово. Важливо, що
Маріуполь — це місто, де народилася я, мій молодший брат, батьки і батьки батьків.
Біжу з танців — серйозно займаюся спортивно-бальними. Щороку беру призові місця на міжнародному турнірі в Харкові. Танці — моє життя. Вдома по телевізору показують Київ. Я була там один раз, але Майдан пам’ятаю. Тепер на ньому багато людей. Чому?
Тепер на ньому вбивають людей. Чому? Травень, їдемо з родиною на вихідних у центр міста. Всюди гарно розмальовані дивні фігури. Нам сказали, що навіть був конкурс серед художників, хто краще оздобить триногу скульптуру з бетону. Зупиняємося на світлофорі, повз нас уперше проїжджає бронетранспортер — гарні фігури виявилися протитанковими загорожами.
Червень. Мені виповнилося 12. Відпочиваємо й святкуємо на морі. Мама натякає, що у місті занадто неспокійно і, мабуть, нам доведеться кудись переїхати.
Субота. Клеїмо з батьками шпалери на другому поверсі будинку бабусі й дідуся. За планом — це нова кімната брата. У неділю приїжджаємо сказати, що їдемо у Київ, надовго. У понеділок сідаємо в потяг, у вівторок сидимо на валізах у столиці. Поки що схоже на пригоду.
Закінчила в Києві сьомий клас. Танцями більше не займаюся, у столиці на це потрібні зовсім інші фінанси. Мені тут подобається, але дуже сумую за рідними.
Я в київському метро, дзвонить бабуся.
Їхній дачний кооператив постраждав від обстрілу, який було націлено на українські війська, що дорогою вище змінювали свою позицію. Тепер у наших воротах на згадку діра від уламка снаряда.
24 січня 2015 року. Обстріл мікрорайону “Східний”, півгодини машиною від місця, де ми раніше жили. Вперше бойові дії відбуваються в самому Маріуполі. Батькові дзвонить кум, плаче у трубку, каже, дружину його друга пошматувало склом вікон у власній квартирі, маленька донька вижила. У місті паніка, постріли чутно всім районам.
Осінь 2019 року. Мені 17. Сидимо з хлопцем у великій компанії друзів, набагато старших за мене, на Подолі. Одна з нових знайомих годину розповідає, як вона була сьогодні вражена після розмови з військовим зі сходу. Виявляється, дивується, що є ще люди зі справжнім почуттям любові до України, патріотизмом, розумінням, що це — земля їхніх предків.
Всі інші з компанії теж дивуються…. А я кажу їм прямо, що відчуваю кожною клітиною мозку й серця все те, що тільки-но було перераховано, — патріотизм, Україна, вірність Батьківщині.
На мене всі дивляться з лукавою посмішкою, відповідають, що не розуміють таких людей.
Тихо плачу. Просто сидячи за столом.
Відчуваю жахливий біль за свою країну.
Я не хочу більше бути в такій компанії. А де мені взагалі бути? Чи є місце, де ще є українці в українцях?
Читаймо, думаймо разом.
Донецьк, якого для мене вже немає
Дар’я БЕРЕЗАН,
м. Волноваха Донецької області
(народилася та зростала у Донецьку) Я народилася у Донецьку. Це місто завжди було для мене рідним, теплим, затишним. Із ним мене пов’язує безліч радісних дитячих спогадів: мій перший похід у кіно, перший велосипед, перший боязкий підйом на верхню точку оглядового колеса, коли тобі здається, що ти на самісінькій вершині цього світу.
Вихована в атмосфері патріотизму та цілковитій впевненості у завтрашньому дні, я ніколи не змогла б уявити, що саме у моєму регіоні у 2014 році можуть початися бойові дії. Що саме у Донецьку буде литися стільки крові невинних. Крові, навпіл змішаної з політичним брудом.
Неможливо передати це гіперболізоване дитяче почуття страху, несправедливості, образи та огиди, коли ти розумієш, що все це відбувається у реальності, буквально з тобою. І що ці події наскрізь просочені брехнею. Що так звана “статистика” — ніщо інше, як тотальна фальсифікація даних. Що ти — дванадцятирічна дівчинка — на власні очі бачила те, про що ЗМІ не розкажуть ніколи. Бо це не вигідно, це не поєднується з тією ілюзією, яку треба нав’язати натовпу. Ілюзію, в яку всі мають повірити. І люди вірили. А більшість журналістів, які висвітлювали події на Донбасі, продавали своє слово, були однією з ключових складових цієї страшної політичної гри. На жаль.
У той момент мені так хотілося донести всім хоч крихту правди, сказати, що ми, українці, самі того не розуміючи, поринаємо в інформаційну оману дедалі більше. Це почуття, коли тобі так по-дитячому нестримно хочеться кричати про це…
Але ти не можеш. Ти — дитина. Ти не маєш впливу. Ти не маєш слова. Ти — німа в очах суспільства.
Тоді я почала писати. Писати про те,
що важливо. Писати про те, що стосується кожного. Я зрозуміла, що в подальшому житті я не хочу мовчати. Не хочу бачити, як українців із головою занурюють в інформаційний морок, у якому вони не змо
Микола ТИМОШИК,
викладач журналістики жуть відрізнити правду від брехні.
Колись мені сказали, що журналістика — це асиміляція, пристосування. Уміння писати те, що вигідно комусь. Тому, хто заплатить більше.
Для мене журналістика — це вільне, незалежне СЛОВО, рупор правди. Джерело подачі інформації, яке повинно залишатися чистим і прозорим. Завжди. Попри все.
Я не була вдома вже шість років. І у моєму Донецьку я не побуваю вже ніколи. Для мене це місто стало чужим та неіснуючим. Зникло. Сонячні вулиці, якими гуляла з мамою в дитинстві, забризкані кров’ю. Кінотеатр зачинено. Оглядове колесо не працює. Від мого міста в мене залишаться лише спогади. Спогади маленької дівчинки.
Але зараз, коли мені 18, я вже не просто дівчинка, у якої вкрали дім, вкрали дитинство. Я — майбутній журналіст. Обравши цю професію, більше не маю права мовчати. Обравши цю професію, я буду говорити.
Того дня мій друг “зустрівся” з міною
Олександра БЕРВІНОВА,
м. Лисичанськ Луганської області
Згадую найсонячніший день того літа.
Приємний вітерець трохи торкається обличчя, навколо гармонія. Здавалося б, ніщо не може це зруйнувати…
Мала, яка щойно закінчила на відмінно шостий клас, не може вийти на вулицю цієї днини… Мама просто її не відпускає… Істерика, сльози — нічого не могло змінити маминого рішення. А дитина? Що вона могла зрозуміти? У величезних оченятах усе здавалось несправедливим: мама просто не хоче відпускати її до друга, найкращого друга, який захищав малу постійно…
Сльози… Вже у маминих очах. В іншій кімнаті бабуся розгублено збирає речі, не зрозуміло… “Ми ненадовго поїдемо звідси, дитинко”, — каже вона.
Куди поїдемо? Навіщо? А мама? Чому вона досі плаче?
У маленькій голові дівчинки зароджується страх, стає неможливим дихати. Коли вийшли з дому, на вулиці стемніло.
Глянула в бік звичного нам скляного заводу — там виготовляли скло. На його даху блискотіло багато якихось вогнів — їх раніше на помічала. Неймовірна зацікавленість замінила страх у голові дівчинки, вона дивилася, не відриваючись, на ті вогники, допоки не помітила тіні. Величезні тіні чоловіків, які тримали… автомати.
Знову страх, але не такий як від картини бабусі з валізами, а такий, що зробив малу нерухомою, тільки коліна тремтіли… Мама швидко забрала дівчинку від вікна, загорнула в обійми та чекала з молитвами ранку.
У той день сепаратисти захопили скляний завод міста Лисичанськ.
Наступна днина видалася ще страшнішою… Малу відправляють до Вінниці з бабусею. А мама? Як же мама? Мама залишилась піклуватися про дідуся… Біль ламав дитину в потязі, що кожну годину віддалявся від домівки, рідної домівки. Мала готова була відмовитися від усього, від усіх друзів, від усіх сонячних днів на цьому світі, аби хоч раз поглянути на маму…
Біль переріс у злість, жорстокість, навіть ненависть.
Але кого ненавидіти? Хто ті люди? Аби зрозуміти, дівчина почала дивитися новини, читати газети з гучними назвами на кшталт “Сепаратистський Донбас”, “Вони відриваються від нас”. А ті, хто писав заголовки, не замислювалися над тим, що у людей не було можливості бігти, вони просто сидять по розбитих від снарядів хатках, але на СВОЇЙ землі.
Мама дівчинки — українка, люди, які жили поряд, — українці, вони люблять свою Батьківщину, їм нічого іншого не треба було, як жити на своїй землі, поряд зі своїми рідними. Вони дихали Україною, а тепер це від них відбирають.
Газети писали, що населення Донбасу не хоче жити в Україні. Але ж її зрадили не всі з того населення, зрадили небагато з тих, хто незабаром став убивати братів.
Чому не написали правду? Чому заголовок не був “Захоплений зрадниками УКРАЇНСЬКИЙ ДОНБАС”?
Де та правда? Вона ж тут, біля серця. Її треба відчувати.
Там, де вчилася мала, вчителі казали: “У вас дві матінки: одна та, що народила, друга — Україна, що годує, і любити їх треба однаково”. Тільки от любить не той, хто кричить на всі заставки про любов, а той, хто віддає всього себе своїм рідним, своїй Батьківщині і залишається з ними поряд назавжди.
Що робити з тією правдою? Як донести її до людей? Як зруйнувати ворожнечу між українцями й українцями? Запитання, на які й досі шукаю відповіді…
То був 2014 рік. Лисичанськ зараз —
українське місто. Живе і дихає з Україною. Всі мої рідні живі та здорові. І люди, які там живуть, — справжні українці. Маю право так сказати. Я там народилася і виросла.
Чому мама не пусила тоді малу до друга? Бо він у той день “зустрівся” з міною…
Один мій дід був куркулем, а інший — головою колгоспу
Павло ГРАДСЬКИЙ,
м. Павлоград Дніпропетровської області
Історія. Для кожної людини це слово має різне значення. Для когось це предмет, який вони дуже не любили у школі, для інших — справа всього життя. Хтось її фальшував, а хтось шукав зерна прихованої правди, і зберігав їх за будь-яку ціну.
Особисто для мене це слово має багато значень: улюблена наука, минуле моєї родини, моя Батьківщина, події сучасності — усі
Оця добірка коротких матеріалів, яку з хвилюванням подаю на суд читачів
“Слова Просвіти”, — несподівано сильна за своїм змістом і відвертістю. Таку не вмістять редакції тих центральних друкованих чи мережевих видань, хазяями яких є олігархи або неприховані вороги українського в Україні. Там подібна тематика давно вже отримала дивний новотвір епохи — “неформат”.
Цього семестру на першій лекції з “Основ журналістики” мої вихованці виконували незвичну для них творчу вправу — “Ключове слово, яке вплинуло на вибір моєї професії”. Показово, що з-поміж не одного десятка слів, які вони обрали для творчого осмислення, були цілковито протилежні поняття: чесність і брехня, справедливість і обман, вірність і продажність, професіоналізм і невігластво, патріотизм і пристосуванство. І в контексті цих слів вони писали історії, які самі пережили і які були знакові у виборі майбутнього самостійного шляху.
Із більш ніж сотні щирих, хвилюючих і таки вправно написаних своєрідних есеїв я відібрав ті, які торкаються болючої загальноукраїнської рани — війни на сході України. Хтось із цих юних побачив її власними очима, когось вона торкнулася долями родичів, друзів, інші прагнули шукати відповіді на запитання з публікацій преси і телепередач.
Це — голос покоління, народженого вже на початку другого десятиліття існування відновленої Української держави. Чим вони стурбовані й розчаровані? Як оцінюють те, що відбувається вдома і в країні? Як війна вплинула на їхні вразливі душі і ще несформований світогляд?
У цих текстах — інший Донбас й інші його мешканці по обидва боки тимчасового розмежування. Тут — протилежність тому, про що офіційно повідомляють.
Читаєш тексти цих юних і мимоволі запитуєш себе: чому про таке і в такому ключі у нас мало пишуть професійні журналісти, чому фальшивлять політики, чому уникають правди про Донбас і навколо нього державники?
с. 10 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 8–9
Хлопці були знайомі, адже ходили в одну сільську школу. Мали різницю у віці, тому знали один одного тільки заочно. До АТО вони потрапили майже водночас, але у різні місяці 2015 року. Віталій, так звали першого хлопця, був у Дебальцевому саме тоді, коли там точилися найгарячіші бої. Ігор був направлений до селища Луганське, що на Донеччині. Так і почалася їхня військова служба, а точніше сказати — бій за незалежність.
Зима 2015 року забрала багато наших захисників, серед яких був і наш герой — Віталій, що загинув від ворожої кулі підлих зрадників. Він той, хто довів свою відданість Україні власним життям, той, чиє ім’я назавжди закарбувалося у наших серцях, той, хто не злякався ворога і дивився прямо в очі смерті.
Ігор завжди вирізнявся дружелюбністю.
Так сталося і на фронті, коли у товаришів були якісь труднощі, він завжди їм допомагав. Хто ж міг подумати, що саме ця риса характеру зіграє фатальну роль у його загибелі. 2 серпня 2015-го, повертаючись з бойових позицій у селище Луганське, потрапивши під мінометний вогонь противника, Ігор майже врятувався від смерті, але…
Там були поранені побратими. І він не зміг покинути їх….
Як жити бідолашним батькам, які мають поховати єдиного сина? А дружина? А діти полеглих героїв? На ці питання ми навряд чи зможемо дати відповідь.
Заради чого гинуть воїни на Донбасі?
Ви хоч раз замислювалися над цим питанням? Свобода. Незалежність. Територіальна цілісність. Майбутнє. Так, саме задля цього хлопці мало не щодня гинуть на полі бою, а ми маємо вічно пам’ятати та пишатися тими людьми, які не злякалися смерті і захищають наші кордони від підлих загарбників.
Ось така історія, яка сколихнула мій світогляд, трапилася у моєму селі.
Уже ніколи те село не буде таким тихим та безтурботним. Переконана: кожен там відчуває свою відповідальність перед цими хлопцями, які заплатили за наш спокій своїми молодими життями.
Люди мовчать, бо бояться
Тетяна СОБКО,
с. Дудчани Нововоронцовського району
Херсонської області
2015 року сталася переломна подія в житті однієї родини, усе поділилося на дві смуги — білу й чорну. 24-річний Дмитро Напрієнко, не задумуючись, пішов на російсько-українську війну добровольцем. Героїчно воював під Донецьком. Про його подвиги неодноразово писав часопис “Дзеркало плюс”. На передовій воював майже рік. Мріяв про перемогу, мав великі плани на майбутнє.
Хлопець міг не піти в армію через серйозну хворобу хребта (спочатку у військкоматі його й не хотіли брати). Він легко знайшов би роботу за кордоном, адже вільно володів англійською. А ще знав італійську. Рідні благали не йти на війну, але хлопець категорично настояв на своєму. Він жив війною, воював із завзяттям та рятував побратимів.
1 грудня його не стало. Його смерть і досі є загадкою, яка покрита таємницею. В офіційних паперах та в багатьох публікаціях значилося казенне: “загинув за трагічних обставин під час виконання бойового завдання”. Але в рідних та друзів інша думка. В одному інтерв’ю батько хлопця розповів про те, що його могли вбити чи заплатили, щоб вбили. Юнак у розмові телефоном один раз обмовився, що є нагорода за його голову. Напарник, який був разом із ним, кудись відійшов, залишив позицію. Усі інші нічого конкретного не говорять, опускають очі й роблять вигляд, що не знають істини.
Батько Дмитра добивається справедливого розслідування, але, на жаль, марно. Правди не добитися, а для влади — це неважливо, бо той юнак є відпрацьованим матеріалом. Жахіття війни — наше сьогодення, і кожен з нас повинен знати своїх героїв.
Скільки таких ситуацій у нашій країні — невідомо. Люди мовчать, бо бояться. Або ж розуміють, що не віднайти справедливості їм. Вони опускають руки та мусять жити зі своєю правдою.
Я хочу, щоб змінилася ця система. А також не було тих тем, які не можна піднімати в ЗМІ. А журналісти спокійно могли висвітлювати правдиву інформацію.
Найголовніше — це бути чесним перед суспільством та самим собою.
А розповіла я чесно історію про свого троюрідного брата — справжнього героя неоголошеної російсько-української війни.
Чесність і свобода — від тата
Владислав ТОКАРЄВ,
м. Старокостянтинів
Хмельницької області
Це історія про життя звичайного хлопчика, що жив як всі діти, ходив до школи та бігав з друзями у дворі. Незвичайним було хіба що те, що він був рудим.
Осінь, 2013 рік. Звичайний вечір. Тато прийшов з роботи, мама приготувала вечерю. 11-річний хлопчик разом з батьками дивиться телевізор. Показують, як десь там, аж у Києві, люди вийшли на мирний протест, а їх жорстоко побили. Страшно, адже сестра теж живе у Києві.
Січень, 2014-й. Перші вбивства на
Майдані. Всю країну покрило страхом. Ніхто не знав, що буде далі.
Лютий, 2014. Хлопчик сидить у класі.
Заходить однокласниця Маша — дуже бліда й налякана. Всі зрозуміли: сталося щось недобре. “Сергія Михайловича… вбили… на Майдані…” — ледь вимовила Маша.
У той день життя цього хлопчика, класу, школи та й усього міста перевернулося з ніг на голову. Здавалось би, це все в Києві, це все так далеко, але ж ні — дійшло і до нас.
За кілька днів — дзвоник на скайп. На екрані комп’ютера — обличчя мого нового друга Єгора, який мешкає з батьками в Москві. Щоліта Єгор приїздив до бабусі в село на Хмельниччину. Каже:
— Там по новостям показывали, что у вас стреляют. Не приеду этим летом. У вас русских убивают.
У той день хлопчик нічого не зрозумів.
До чого там Росія? І наступного дня теж не розумів.
Зрозумів трохи згодом, коли до двору зайшла поштарка. Вона принесла якийсь “казьонний” лист, адресований татові. Тато прийшов з роботи, вони з мамою відкрили конверт і мама чомусь почала плакати.
Хлопчик знову нічого не розумів, аж потім мама заспокоїлась і сказала: “Тата забирають на війну”.
Далі все було ще більш незрозумілим.
Тато пішов з роботи, знову одягнув військову форму, як тоді, в дитинстві. І став кудись їздити. Куди їздив тато, хлопчик не знав. Точно не знає і досі.
Пам’ятаю, що одного вечора дзвонила тьотя Свєта — татова сестра. У житті хлопчик бачив її щонайбільше тричі. Вона була монашкою в монастирі десь в Умані й до нас приїздила рідко. Того вечора вона сказала, що тато хахол і бандєровец. Пам’ятаю, тато був засмучений.
Знаю тепер, що “тьотя Свєта” переїхала в Ростов до родичів. А ще тато, який виріс у Росії, почав розмовляти українською. Розмовляв, як міг, але українською!
Тато завжди каже: “Треба бути чесним перед собою! Бо чесність — це свобода!”
Тому і я вирішив бути чесним. Щоб мати свободу!
Чим затьмарена річниця героїв Небесної Сотні
Інна ТКАЧУК,
м. Лубни Полтавської області
В епоху, коли сторінка в Інстаграм стає щоденником під назвою “Як я провів день?”, вважається чомусь модно вести таку сторінку. Тому і я започаткувала там скриню своїх думок та роздумів. Донедавна то був мій світ, в якому були тисячі літер — про все і ні про що. Але в один день все стало з ніг на голову. І це спонукало мене припинити писати солодкі слова та ванільні тексти.
18 лютого 2020 року. День, коли минало вже шість років від уперше почутого нового словосполучення “Небесна Сотня”. День загальнонаціональної жалоби за загиблими на Майдані, що став символом Революції Гідності.
Шість років тому на цьому місці озброєні не лише кийками уніформівці з нелюдською жорстокістю вбивали мирних протестантів. Здебільшого молодь. Кривавий дощ покрив бруківку Майдану, а на ній — бездиханні тіла ні в чому не винних людей. Чиїсь сини, батьки, кохані чоловіки… Море горя і смутку з роками поповнилося ще почуттям зневіри і розчарування, безвиході. Ніхто не покараний, злочинці відпущені в країну агресора, велич подвигу справжніх українських патріотів намагаються знівелювати, а пам’ять — засмітити.
Я, юна дівчинка, є свідком цих днів. І ці запитання — чому, за що — залишаються зі мною в голові, думках, серці.
Здавалося б, так мало би бути у кожного. Адже ці місяці були справжнім потрясінням для нас, юних українців, які чули про війну в Ірані, Іраку (й інших далеких країнах) з екранів телевізорів. Довго не могло прийти усвідомлення, що те, далеке від нас, прийшло до наших домівок.
Але… В цьогорічну сумну річницю 18
лютого журналісти одного з національних телеканалів організували пряме включення з Майдану. На тих стежках, де помирали люди, від болі мучились наші брати, сьогодні ми побачили інші обличчя. Ні, вони не вшановували пам’ять загиблих, не клали квіти там, де й нині зримо відчуваєш пролиту молоду кров. Вони пили алкоголь, танцювали, реготали і лаялися. І це показали на всю Україну. Крижаний дощ випав на мою душу.
Яка ганьба! Яка зневага! Соромно. Боляче.
У цей день я зрозуміла, що даремно чекати від усіх і кожного щирого співчуття і глибокого розуміння того, що відбулося. Головне — бути відвертим із собою.
Нічого не говорити — не означає бути байдужим. Голосно кричати — не означає повністю пройнятися ситуацією. На думку спадає поняття про втрачене покоління. Через нерозважливість політиків, через постійні чвари на верхах влади. Через її некомпетентність. Через нездатність закінчити війну на сході України.
Набридла неправда й пустопорожні обіцянки. Хочемо реальних змін.
Моя історія любові до України
Еліна ЛАНЕЦЬКА,
м. Кропивницький
Коли я була маленькою, завжди цікавилася усім, що бачила або чула навколо, починаючи з квітів, дерев, веселки, закінчуючи історією, політикою.
З дитинства для мене головною розвагою було говорити. Обговорювати будь-які теми, цікаві й не дуже, висловлювати свою думку, слухати інших, сперечатися, дискутувати… Інші діти бавилися ляльками і пісочком, я вважала це дурною справою. “Дитячі ігри нічого не вчать, з дітьми нема сенсу дружити, вони ще недосвідчені, багато чого не знають, а от дорослі розмови — це моя тема”, — так вважала маленька Еля.
Коли ж я підросла, зрозуміла, що багато чого і дорослим не дано осягнути. Наприклад, чому хтось живе від зарплати до зарплати, а інший купається в грошах? Чому люди помирають на війні, котра триває просто тому, що комусь це вигідно? Чому, коли горить наша планета, гасити полум’я “економічно не вигідно”? Чому моя країна повинна принижуватись перед Європою і Америкою? Чому у моїй державі гроші — це все, а життя людини не коштує нічого? Чому моє місто перейменували і чому цю назву хотіло так мало мешканців?
Такі питання я ставлю собі, починаючи з того моменту, коли у нашу країну прийшла війна… Не те, щоб мене не цікавило це раніше, просто саме в цей момент, як бомба уповільненої дії, вибухнуло стільки горя, трауру, нещастя, беззаконня, відкрилися справжні обличчя нашої влади, найстрашніше — прийшло розуміння нашого тяжкого і безвихідного становища…
Біль на серці і важкість у душі з’явилися саме в той момент, коли на Донбасі загинув син моєї вчительки, коли моя сестра і дядько пішли в АТО, коли у новинах я частіше стала чути слова “війна” і “смерть”…
От тоді я задумалася: а за що нам таке життя? Немає справедливості у світі? Що ж, тоді ми повинні створювати її для себе, нашу власну справедливість!
І я вирішила її творити. Мені захотілося навчитися правильно доносити свою ідею, вміти встановлювати з людьми контакт, позбутися страху, що мене не зрозуміють, і просто йти до своєї мети, знайти однодумців, які так само небайдужі до майбутнього України, кому болить і хто не скаже, що його це не стосується, і так все добре. Ні, не добре! Я не бачу нічого доброго у нашій владі, яка тільки обіцяє, не відчуваю підтримки з її боку, не люблю і не поважаю її.
“Кожен сам за себе”, “моя хата скраю
— нічого не знаю” — нам нав’язали ці приказки, нібито наш менталітет — це егоїстичність, байдужість, зневіра. Не знаю, хто це зробив: ті, хто були нашими братами, ті, хто нами керує, чи ті, хто намагається забрати у нас свободу і незалежність, виборені кров’ю? Але це не так важливо.
Головне те, що хоч би як там було, я хочу бути небайдужою. Я вірила, вірю і буду вірити, що ще не пізно, що все тільки попереду, і кожен відповість за свої вчинки, хоч би хто це був — керівник держави чи мізерний чиновник.
Я — українка, я люблю Україну, я люблю наших людей, мені болить за Батьківщину, моє слово — Україна! Заради неї я хочу стати професіоналом, аби мати можливість все змінити.
Ось така моя історія любові до своєї країни!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
