Історія “Просвіти” · “Тернополяни ім’я Йосипа Вітошинського, який у числі перших воздвигнув українську культуру на високі щаблі слави, підзабули”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Селянський диригент Пам’яті отця Йосипа Вітошинського
Слово Просвіти, №11 за 2023 рік
Богдан САВАК, директор Денисівського краєзнавчого музею, голова контрольно-ревізійної ко$ місії Тернопільської ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Чого тільки вартував демонстративний виступ хору в Тернополі під час привітан$ ня престолонаслідника австрійського тро$ ну кронпринца Рудольфа 4 липня 1887 ро$ ку! Тоді було виконано “Народний гімн”, спеціально укладену А. Вахнянином кан$ тату та “Многая літа”. У міському парку влаштували етнографічну виставку, на якій також співав уславлений хор під керівницт$ вом о. Вітошинського. Як кореспондент польської газети “Kurijer Lwowski” на це$ ремонію прибув Іван Франко. Газета “Діло” подавала інформацію, що хор складався зі 122$х співаків. Учасни$ ками його були селяни з Білої, Чистилова, Вороб’ївки, Курівців, Цеброва, Березови$ ці, Настасова, міщани з Тернополя, а осе$ редок хору становили співаки з Денисова, Купчинців і Городища. Із “Музичного аль$ манаху” (Львів, 1904 р.) дізнаємося, що хор виступив 9 разів у Тернополі, 6 разів – у Бережанах, двічі – у Станиславові. Ви$ ступав також у Коломиї, Бучачі, Копичин$ цях, Теребовлі, Струсові, Микулинцях, Зо$ лочові та ін. “Кожного дня, не раз, до пізньої ночі відбувались проби хору та оркестри на де$ нисівському приходстві”, – писала у спо$ гадах про отця Вітошинського письменни$ ця Іванна Блажкевич (книга “Шляхами золотого Поділля”, Філадельфія, 1970 р.). Я іноді запитую інших: ви би погодилися мати щодня такий гамір у хаті? А наш па$ нотець, жертвуючи домашнім затишком, ішов на таку пожертву. Щоби організувати концерт, ширити нашу культуру, з якої шляхтичі сміялися, кажучи, що українська мова – це діалект польської, що нею мож$ на спілкуватися тільки з тваринами у хліві, він ділом довів, яка вона мелодійна й пі$ сенна. Щоби поставити концерт, хористи му$ сили переважно на драбинястих возах до$ лати десятки кілометрів. Але перед поїз$ дкою треба було домовитися про те, щоб у дорозі знайти перепочинок, нагодувати коней, а можливо, й переночувати. Всіма цими питаннями опікувався він, священ$ ник. Саме тому його особистість мене зав$ жди цікавила, я був захоплений його под$ вижницькою працею на культурній ниві. У мене виникали закономірні запитання: що це був за священник? Адже зустрічались із ним та писали про нього такі класики ук$ раїнської літератури, як Іван Франко, Ва$ силь Стефаник, Михайло Павлик, Осип Маковей, Володимир Гнатюк, у пізнішому часі – Богдан Лепкий, а Андрій Чайков$ ський увіковічнив його працю у книзі$ повісті “Панич” (Львів – Тернопіль – Ню$ Йорк, 1926. – 259 с.). Чи вдавалось о. Йосипу Вітошинсько$ му легко запроваджувати свої ініціативи? Адже, крім пастирської праці та хору, він заснував у селі першу після Львова читаль$ ню “Просвіти” (1870), перший на Терно$ піллі духовий оркестр, школу диригентів хорів та духових оркестрів, драматичний гурток, братство тверезості, зробив чимало інших благородних починань. Членів чи$ тальні “Просвіти” було 80, членів читальні ім. Качковського – 60. За спогадами Іван$ ни Блажкевич у книзі “Шляхами золотого Поділля” є повідомлення, що з’єдналися ці дві читальні аж після смерті панотця (помер на 63$му році). “Умер старий батько-співак, – писав сучасник, денисівчанин Григорій Головка, – завмерли-замовкли і його соловейки, що так гарно, так голосно та часто співа$ ли…” (“Альманах музичний”, 1904, с. 135–137).
*** 1984 рік. Тодішня влада визначилася, щоби перенести експонати зі шкільного краєзнавчого музею в будинок, який ко$ лись належав о. Йосипу Вітошинському. Але потрібно було ще зробити капітальний ремонт. Я працював тоді в Козові, але щод$ ня після повернення з роботи заходив у це помешкання й цікавився процесом. Якось майстри, які вкладали паркет по де$ рев’яній підлозі, сказали, що в одному міс$ ці дошки вгиналися і під час заміни під підлогою знайшли згорток паперів, який віднесли до школи. Наступного дня я звер$ нувся до заступника директора Тараса Бу$ рина, якому віддали згорток, бо хотів пе$ реглянути ці матеріали. На моє прохання він відповів, що там не було нічого цікаво$ го, тому він їх спалив. Коли я намагався його перепитати, він відповів: “Я тобі все сказав. Прошу більше мені запитань не ставити, я не маю часу”. Але й сьогодні ме$ не гризе думка, що там могли були вартіс$ ні документи, тому о. Вітошинський захо$ вав їх під підлогу, напевно, хотів передати майбутнім поколінням… Коли почав тріщати айсберг москов$ сько-більшовицької імперії, на основі зіб$ раних тоді ще скупих матеріалів про о. Йо$ сипа Вітошинського я написав статтю “Селянський диригент”, яку опублікував львівський журнал “Жовтень” (1989, № 3. – С. 87–91; тепер “Дзвін”). Це була запіз$ ніла присвята до 150$річчя від його народ$ ження. У той час я належав до правління Козівського районного товариства охоро$ ни пам’яток історії та культури. На одному з його зібрань я запропонував на знак по$ шанування ювілейної річниці цього виз$ начного музичного та культурно-громад$ ського діяча Галичини встановити на його будинку в селі Денисові меморіальну таб$ лицю, і цю ініціативу схвалили. Клопотався я тоді, щоби відкрити ме$ моріальні таблиці двом священникам: у Денисові – о. Йосипу Вітошинському, у Великому Ходачкові – письменнику Ти$ мотею Бордуляку. Тоді весь християнський світ готувався відзначати 1000$ліття Хре$ щення України-Руси. Тож я апелював, що, відкриваючи ці таблиці, ми засвідчимо, що йдемо в ногу з перебудовчими процесами. Мене підтримували в Тернополі Ігор Ґере$ та та Петро Медведик, але їх ніхто не слу$ хав, зате з розумінням поставилися очіль$ ник товариства Роман Пінь і голова облас$ ного планового відділу Володимир Вих$ рущ, а в Козові – завідувачка ідеологічно$ го відділу райкому партії Ярослава Шкіль$ на. 18 вересня 1988 року. День видався теп$ лий, сонячний. І хоча керували святковим процесом комуністи, але вже відчувалося, що це свято наше, українське. Прекрасні вірші о. Вітошинському присвятили та прочитали тернопільські поети Роман Пінь, Володимир Вихрущ, Георгій Петрук-Попик, з Козови – Григорій Сім’я. На захід зійшовся великий здвиг людей. У концертній програмі виступили Струсівська за$ служена капела бандуристів, які в обхід санкцій заспівали на могилі отця пісню на слова Богдана Лепко$ го “Видиш, брате мій”. Віддали ша$ ну о. Йосипу Вітошинському також студентський Народний колектив пісні і танцю Львівського універси$ тету імені Івана Франка “Черемош”, Бережанська народна самодіяльна хорова капела “Боян”, Денисівський хор та інші фольклорні колективи Козівщини, участь взяли кінооператор Ярослав Кензьор, львівські письменники Роман Дідула, Богдан Чепурко, Марія Чу$ марна, Андрій Содомора та інші діячі. 12 грудня ювілейну річницю о. Йосипа Вітошинського відзначили й у концертно$ му залі імені Станіслава Людкевича Львів$ ської обласної філармонії. Зі вступним словом звернувся голова обласного Това$ риства української мови Роман Іваничук, а доповідь виголосив Михайло Косів. З кон$ цертною програмою виступили хорові ка$ пели “Боян”, “Черемош”, “Антей”, “Ду$ дарик”, “Прометей”, відомі артисти дра$ матичного театру імені Марії Заньковець$ кої Юрій Брилинський і Леся Бонковська. А 19 грудня урочисті заходи були проведе$ ні в Тернопільській філармонії. 14 липня 1991 року в Тернополі на бу$ динку по вул. Юліана Опільського, 6, від$ крили меморіальну таблицю Василеві Сте$ фанику та о. Йосипу Вітошинському. Тут колись мешкали його син Володимир та невістка Олімпія Вітошинські (скульптор І. Мулярчук). 4 липня 1992 року в селі Денисові від$ булася ще одна організована мною подія – відкриття трьох пам’ятників, у тому числі о. Йосипу Вітошинському (скульптор О. Мудрак). Кошти на пам’ятник о. Віто$ шинському взято з внесків обласного То$ вариства охорони пам’яток історії та куль$ тури. Подія відбулася під прапором очо$ люваного мною Денисівського осередку “Просвіти”.
*** З часом людський ентузіазм почав гас$
О. Йосип Вітошинський з Василем Стефаником нути, десь загубилося й ім’я отця Йосипа Вітошинського. Його ювілей відзначався завдяки сприянню автора цього матеріалу, вчителів і учнів школи. Раніше в усіх просвітницьких заходах брав участь ще духовий оркестр, як це бу$ ло за часів о. Йосипа Вітошинського. За$ раз залишилася тільки назва. І якось нія$ ково стає: львів’яни пам’ятають та шаноб$ ливо відзначають роковини авторів “Русь$ кої трійці”, які написали першу книжку українською мовою “Русалку Дністро$ вую”, а тернополяни ім’я Йосипа Віто$ шинського, який у числі перших воздвиг$ нув українську культуру на високі щаблі слави, – підзабули. Мовляв, нехай тим і надалі займаються громадські організації. А державні інституції від його імені відсто$ ронилися… Щоправда, 23 серпня 2001 року ПАП “Агропродсервіс”, під керівництвом депу$ тата Верховної Ради України Івана Чай$ ківського, організували в селі Денисові грандіозне свято “Фест-господар”. Приу$ рочили його до Дня Незалежності Украї$ ни, Дня Прапора, відкриття ферми та пам’яти Йосипа Вітошинського, хор яко$ го в числі перших виконав “Ще не вмерла Україна”. Це святкове дійство було веле$ людне: одні кажуть, що на ньому були присутні 15 тисяч глядачів, інші назива$ ють число 30 тисяч. Була запрошена й ро$ дина Вітошинського, яка приїхала із За$ карпатської області, вони мали намір вис$ тупити, адже привезли унікальні матеріа$ ли, але через людську тисняву їм так і не вдалося звернутися до гостей урочистос$ тей зі словом. Нащадки Вітошинського, крім Дени$ сівського краєзнавчого музею, відвідали могилу о. Йосипа в Денисові та його невіст$ ки Олімпії в Тернополі, а музею подарува$ ли генеалогічне дослідження своєї родини. Принагідно зазначу. На матеріалах Де$ нисівського краєзнавчого музею кілька випускників Тернопільської вищої духов$ ної семінарії імені Патріарха Йосипа Слі$ пого написали дипломні роботи, копії яких зберігаються у музеї. Але досі ніхто з шукачів істини не зумів відшукати точної дати народження Йосипа Вітошинського. У своїх дописах Іванна Блажкевич писала, що народився він у селі Красноїллі біля Кут на Станиславщині 1838 року і був де$ сятою дитиною в о. Сельвестра та Марії Вітошинських. Але за десятки пошукових літ знайти ще дату та місяць його народ$ ження не вдалося нікому. Зате родина, яка приїхала із Закарпаття, зуміла відшукати та привезла нам цей метричний документ, у якому значиться, що народився Josephus 18 березня 1838 року й був третьою дитиною. Його батьки Sylvester Witozysinski (1807–1877) та Maria Wolanska (1818–1868), тож усе сходиться. У о. Йосипа Вітошин$ ського було 16 братів і сестер.
18 березня виповнюється 185 років від народження отця Йосипа Вітошинського, який у другій половині ХІХ ст., в час окупації Австро% Угорською імперією Галичини, без будь%якої підтримки одним із перших підніс на високий щабель слави українську пісню. Він ство% рив професійний хор, який співав на чотири голоси з нот, переваж% но це був чоловічий стоголосий хор.
Біля пам’ятника о. Йосипу Вітошинському. Перший ряд: Богдан Брилинський, отець-доктор Ми$ хайло Пастух, о. Омелян Кобель, о. Василь Ганішевський, Марта Дмитерко. Другий ряд: Богдан Кусень, Богдан Савак, Люба Брилинська та інші родичі о. Вітошинського. Позаду стоять семіна$ ристи. 22 червня 2003 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
