16 с. · 29 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0
Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Художниця Марина Соченко: — Низький доземний уклін усім добровольцям, які стали на захист України в тяжку годину. Хай Бог оберігає, заступає і допомагає перемогти сили тьми, що обсіли нашу землю! Усім пораненим Героям – швидкого зцілення, полоненим – якнайшвидшого звільнення та повернення додому. Вічна пам’ять усім полеглим за Волю і Свободу Батьківщини! Хто ще не був на моїй художній виставці “Нам Україна вища понад все” – маєте нагоду відвідати її в Музеї Шістдесятництва, вул. Олеся Гончара, 33.
шував: “А на москалів не вважайте, не хай вони собі пишуть по
своєму, а ми по
своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово”. …Однією з алюзій на тему Шевченкової передмови 1847 року до нездійсненого видання “Кобзаря” свого часу став есей “Не заглядаючи у святці” українського інтелектуала ХХ–ХХІ століть М. Руденка. Автору випало твори ти його в концтабірній лікарні Передуралля. Один із фрагментів есею отримав назву “Розмова різними мовами”. Вказуючи на глибоку несхожість української та російської мов, письменник і правозахисник ілюстрував їхню світоглядну розбіжність на прикладах цілковито різної змістовності слів, залежної від того, якою мовою ці слова промовляються. Проєкт поета, політика і громадського діяча П. Мовчана “Логос”, котрий є сучасною алюзією на мотиви Шевченкової творчості загалом, покликаний стати дороговказом, що повертає суспільство, особливо молодь, до життєдайних витоків творення, становлення і розвитку української мови, взаємних впливів слова, культури й історії нашого етносу. Доречно вказати, що насправді ця алюзія є істотно масштабнішою: коли йдеться про “логос”, то мається на увазі не тільки той, що перекладається з грецької як “слово”, а передовсім мова, керована верховенством розуму, мова, котру за Т. Шевченком належить “возвеличувати розумом”. Тож поняття “Логос” запроваджуємо не як традиційне тлумачення через дослівний переклад з грецької, а як окреслення сфери розумного у загальнолюдському бутті, сфери, котра інформаційно опосередковує інтелектуальну культуру в її широкому розумінні – як науку й освіту, літературу і мистецтво тощо.
Закінчення на стор. 3
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Колективне звернення до співгромадян та українців усього світу в день народження національного символу України, видатного поета і мислителя
Дорогі українці, побратими і посестри усієї планети! Звертаємося до вас учас другого року війни, перемога України в якій визначає подальше буття всього світу. Вітаємо вас із 209
ю річницею, яка продовжує відлік третього століття з дня народження духовного Батька нації Тараса Шевченка. Здобувши ще в лютому 2022 року свою найпершу перемогу у спротиві Росії, Україна докорінно змінила парадигму чинного розуміння світу, світової історії та сучасного світоустрою. Осягнення українського світобачення потребує вселюдського усвідомлення того, що Україна зобов’язана перемог ти – заради утвердження життєдайних змін для власних і загальнолюдських нащадків. Виборюючи остаточну перемогу у війні, вона перекреслює попередні концепції “гарячих” чи “холодних” воєн, стратегії “зіткнення цивілізацій”, “кінця історії” тощо. І започатковує водорозділ між цивілізаціями, адекватний викликам епохи ноосфери та умовам гібридної війни. Розмежування цивілізацій, яке запроваджує Україна, засноване на принциповій несумісності життєствердних та/чи смертоносних знань. Йдеться про дихотомічність життя і смерті та відповідних знань, що віддзеркалюють їх. Звідси випливає необхідність демонтажу ворожих життю знань та їх витіснення рятівними знаннями, але в жодному разі не “примирення” і не “узгодженість”. Життєствердне знання, котре є і питомо українським, і загальнолюдським, призначеним для порятунку сучасних і майбутніх поколінь, спонукає до з’ясування світоглядних джерел, за хованих у національному середовищі українства, першою чергою до незбагненної творчої спадщини Великого Кобзаря – духовно
інтелектуального символу України, подвижника національного руху, мислителя і поета, живописця, громадського діяча. ...Тарас Шевченко з юних літ осягнув глибину розбіжностей між українським народом, новітнє інтелектуальне осердя якого йому судилося витворювати, та народом російським, серед якого прожив більшу частину свого не довгого життя. Перебуваючи в Україні, він у березні 1847 року написав перед мову до другого видання “Кобзаря”, яке не вдалося здійснити. Звертаючись до майбутнього читача, поет наголо
ГАЛИНА ДАЦЮК
ВАСИЛЬ КУЗАН
ПЕРЕДПЛАТА—2023 Тижневик “Слово Просвіти” (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях “Укрпошти” за допомогою Інформаційного листа № 1 (вкладка № 1) додатку до “Каталогу видань України “Преса поштою” на 2023 рік (I півріччя)” з доставкою: 1 міс. – 28,39 грн. 3 міс. – 80,17 грн. 6 міс. – 154,34 грн. Також можна передплати ти нашу газету на сайтах “Укрпошти” https://pered plata.ukrposhta.ua/ та ДП “Преса” http://presa.ua/
Разом до Перемоги! · “Що для вільного світу добре, то московиту – смерть“. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Любов до Батьківщини, правда та наука – триєдина основа Перемоги
Віктор СКОРИК, оглядач “СП”
І день іде, і ніч іде. І голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки! Ці рядки, написані Тарасом Шевченком 162 роки тому, на превеликий жаль, є актуальними саме зараз, у ці дні. Відбивши ворога в перший рік Великої війни, наше суспіль$ ство дедалі більше почало зану$ рюватися у внутрішні чвари, що загрожує нашій успішній ході до перемоги. Потрібна правда про війну, а не пропаганда та проду$ кування солодких міфів та нік$ чемних пишномовних промов. Потрібна правда, що ґрунтується на чесних фактах і є джерелом до$ віри і єдності в суспільстві; прав$ да, яка є фундаментом міцності нації. Любов до Батьківщини, правда та наука – це триєдина ос$ нова успішного народу, його єд$ ності в боротьбі з ворогом. Саме так, як це було у Вели$ кій Британії під час Другої світо$ вої війни, коли уряд і британська еліта говорили зі своїм народом мовою правди і науки. Вони не приховували труднощів і небез$ пек від суспільства, починаючи із заклику Вінстона Черчилля до єдності всього британського на$ роду, який у боротьбі крізь “кров, важку працю, сльози і піт...” по$ винен був торувати свій шлях до перемоги над ворогом. Вони, наприклад, не прихо$ вували втрат Британії на війні вході боїв, не приховували на$ стільки, що інколи в зведеннях британського уряду називались втрати, які оголошували вороги вустами сумнозвісної геббельсів$ ської пропаганди і які насправді перевищували чисельність втрат британців. Така правда викликала повагу суспільства, повну довіру до сво$ го уряду і лідерів суспільної дум$ ки, що максимально сприяло ви$ сокому духу і єдності британців у боротьбі з лютим ворогом. Така правда надихала на впевненість суспільства у правильності та послідовності дій свого уряду. Правда й наука стали тим най$ міцнішим бруком, який став ос$ новою дороги, що привела Бри$ танію до перемоги. Так, до пере$ моги, яка б не була можливою без допомоги своїх друзів і союзни$ ків, постійних або ситуативних, але той брук, та дорога була осно$ вою, завдяки якій здобувалась спільна перемога. Така довіра до власних джерел інформації і, хай часто сувора, але правда повністю знецінили всі потуги геббельсівської пропа$ ганди, і жодні ворожі ІПСО не мали ефективності, люди не шу$ кали альтернативної правди. На$
род вірив своєму уряду, а уряд ві$ рив у свій народ, тому суспіль$ ство було єдиним, сильним і не$ переможним. Британці відмовились від по$ літичних змагань під час війни, чесно та принципово дотримува$ лись цього курсу, який став запо$ рукою успішної боротьби за існу$ вання своєї держави у битві з во$ рогом. Без лукавства, підступ$ ності, чвар і роздраю. Усі сили для перемоги. Попри втому від війни, яка тривала для них 6 ро$ ків, попри всі втрати, нестатки та руїни, що несла війна, вони тору$ вали свій шлях до перемоги і ми$ ру. Все це дало змогу досягти пе$ ремоги, причому зробити це за найменш можливих втрат у цій війні. Так працює зріла, відпові$ дальна демократія, в цьому її сила та успішність на війні та в мирі. Тож тримаймо один народний стрій задля перемоги, у такому строю ми непереможні. Вчімося з прикладів успішних історій і до$ даваймо свій хист, розум і вправ$ ність. І чужого навчаємось, і сво$ го не цураємось (с). Ми пройшли ще один, 55"й, тиждень війни. Знову, після місяч$ ного накопичення ракет, ворог атакував наші міста, нашу енер$ гетику масованим ударом. Він особливий не тільки тому, що був одним із найбільших з усіх попе$ редніх, а ще й тому (і це головне), що ворогом у великій кількості були залучені ракети, які наша система ППО не має змоги зби$ вати, а саме гіперзвукові баліс$ тичні ракети. Тому результати бою з повітряними цілями були помітно нижчими за тих, що були при останніх масованих атаках. Крім того, пуски ракет здійсню$ вались з багатьох напрямків і джерел, для створення додатко$ вих труднощів роботи систем на$ шої ППО. Були задіяні аж шість “Кин$ джалів” – аеробалістичних, гі$ перзвукових ракет високої точ$ ності. Чому – “аж”? Тому що цих ракет у Москви лише кілька де$ сятків у наявності – за різними оцінками, від 50 до 75 штук. Тож пуск зразу шести ракет – це дуже витратний крок, і він свідчить про те, що для Кремля було важ$ ливо досягти гарантовано макси$ мального ефекту в результаті цієї атаки, тому що ці ракети мають високу точність і наша ППО не має можливості захистити від цих ракет енергооб’єкти. Звісно, приваблива для воро$ га ціль – це, насамперед, ТЕЦ$5 у Києві. Щоб було найгучніше і найболючіше для України. Туди й прилетів “Кинджал”. Я живу не$ подалік від тієї ТЕЦ, бачив поже$ жу, вона була нетривалою. Світло не зникало, тепло теж. Хоча де$ який час не було світла в 15% по$ мешкань киян, а в 40% не було тепла. Однак за три дні по всьому місту наслідки удару були зніве$ льовано до нуля. Енергетики нав$ чились долати проблеми – швид$ ко і ефективно. Важче прий$ шлось Харкову, який на свою біду має близький кордон з терорис$ тичною імперією зла, тому йому дісталось більше. Але й там все вже працює. Якось так сталося, що основний удар там був нане$ сений по місцю, яке знаходиться недалеко від мого родинного до$ му, в якому я народився і де виріс. На тій же недалекій відстані, щой у Києві, – вдарили. Ось так особисте переплітається в цій війні. Ці удари ще раз засвідчили, що ми навчились ухилятись від наслідків, швидко їх долати, але нам потрібне якнайшвидше зміц$ нення наших сил ППО система$ ми, які здатні боротися з гіпер$ звуковими та балістичними раке$ тами. Такими у світі є ЗРК PAT$ RIOT та SAMP/T Mamba. І рятів$ на мить постачання таких систем вже настає: за даними видання “Файненшл Таймс”, перша PAT$ RIOT вже в Україні! Звісно, вона зразу не стане до бою, потрібні підготовчі роботи, але незабаром наше небо стане набагато захи$ щенішим і безпечнішим. Поча$ ток є, далі буде! Для того, щоб створити ефективну оборону на$ шого неба потрібно бодай з деся$ ток таких батарей – і PATRIOT, і SAMP/T. З часом так і буде.
Щодо ситуації на фронтах. Найперше – це наш біль і на$ ша гідність Бахмут. Він, як я і прогнозував, і сьогодні успішно борониться у запеклому бою, в якому перемелюються 5$7 кратно ворожі сили, які рвуться на захід, аби встигнути загарбати бодай щось до того неминучого часу, коли масштабні постачання зброї та боєприпасів, які спланували поставити Україні наші партне$ ри, у повній силі надійдуть устрій ЗСУ; того часу, коли наші збройні сили набудуть змогу пе$ рейти у визвольний наступ. Це ворог розуміє, тому дуже поспі$ шає, і тому робить більше поми$ лок, втрачаючи останній терпець і притомність розуму. Ворог у від$ чаї від того, що не спромігся прорватися з півночі в історичну, основну частину міста, пішов на захід, просуваючись автодорогою на Слов’янськ, тим самим розпо$ рошуючи, розтягуючи свої сили і водночас наражаючись на мож$ ливі контрудари з флангів мо$ більними загонами українських військ. Ціль такого просування зрозуміла: налякати ЗСУ насту$ пом на Слов’янськ, а головне – спробувати поспіхом дійти як$ найближче до міста автодорогою і почати штурм Слов’янська, роз$ раховуючи, що коли розкисне земля навколо, то автодорога ста$ не для них панівним, безпечним логістичним чинником, без не$ безпек ударів по ній з боку ЗСУ упродовж місяця, поки висохне ґрунт. Я переконаний, що їх чекає неприємний, смертельний сюр$ приз. Поспіх – поганий порад$ ник, а бажання похизуватись пе$
ред своїм “русскім міром” бодай якимись успіхами неодмінно обернеться “організованной пє$ редіслокацієй” – втечею. На півдні Бахмута ворог теж не спромігся пробитися до авто$ траси, що веде з міста до Костян$ тинівки, тобто перебити важливу логістичну артерію ЗСУ у цій ді$ лянці фронту. Також не має ваго$ мих успіхів і в просуванні безпо$ середньо у південну частину Бах$ мута. Але в Бахмуті наші військови$ ки не тільки встояли цього тиж$ ня, а й почали на різних ділянках чисельні контратаки, тобто пе$ рейшли до активної, маневреної оборони із загрозами переходу у контрнаступ. На інших ділянках фронтів без істотних перемін, що в цей час, коли ніч війни найтемніша перед світанком, є найоптималь$ нішим природним станом. Варто знати, що вже зараз на$ ше військо на 30% має на озбро$ єнні техніку і боєприпаси НАТО. Надалі цей відсоток буде не$ ухильно зростати. Такі ж процеси набудуть сили в усіх сферах на$ шого буття – соціальній, еконо$ мічній, правовій та політичній. Час фікцій, ухиляння та пошуку свого цивілізаційного велосипеду йде до скону. Якщо ми хочемо справді вижити у цій війні із злом і перемогти, то ми повинні зрозу$ міти, що наша інтеграція в “за$ хідний” світ є об’єктивним, при$ родним процесом, який, попри опір та інерцію свідомості чима$ лої частини нашого суспільства і, як не прикро, особливо так зва$ ної “еліти”, буде зростати. Бо це аж ніяк не “західний світ”, це світ сучасної цивілізації, з її усіма на$ бутками і труднощами, гармоні$ єю і протиріччями. Цей світ – це і Америка (США, Канада, Уруг$ вай та ін.), і Європа (від Британії до України), і Азія (Південна Ко$ рея, Японія тощо), і Австралія з Новою Зеландією, а в майбутньо$ му й Африка. Щоб протиставити сили демократії та свободи ток$ сичним тенденціям авторитариз$ му, диктатур та насилля, нам не$ обхідно бути разом із світом роз$ витку і свободи. Зараз фактично формується вісь зла – Московія, Китай, Іран та Північна Корея, до яких з наді$ єю на свій куш приглядаються ін$ ші конкурсанти. Тому світу сво$ боди необхідно згуртуватись, щоб зупинити новітню навалу Всесвітньої Орди Насилля. Так сталось, і це сталось не вперше в світовій історії, що ми, Україна$ Русь, опинились в бойовому авангарді у битві з Ордою. Наша битва з Ордою триває рівно 800 років. Її треба закінчити нашою остаточною перемогою. Але перемога у війні, навіть у справедливій, – це не гарантія успіху в майбутньому. Гарантія успіху – розвиток у свободі, у від$ повідальній свободі. Як розпоря$ дились перемогою різні держави після Другої світової війни, є на$ очним прикладом цієї тези: що набули одні і “набули” інші? На$ віть ті, хто програв у війні, але зробили правильні висновки, з часом виграли, а ті, хто переміг уній, але залишились у тоталітар$ ному світі неволі – програли. Те$ пер Німеччина, Італія, Японія – сучасні, розвинуті держави, а Московія – антицивілізаційне дно. Московія за своєю суттю не$ виправна. Її переформатувати не$ можливо, будь-які спроби її циві$ лізувати, навернути до світу сво$ боди та демократії є для неї смер$ тельним вироком, бо її суть від початку і її спосіб існування – насилля, брехня, грабіж. Вона може тільки мімікрува$ ти, вдавати щось цивілізаційне, красти тотально все – історію, культуру, етноніми та топоніми, але її справжня, єдина “скрєпа” – культ сили і ординської зграї з обожествленням вожака як запо$ руки сили “священної” зграї. То$ му будь-яка демократизація, про$ яви свободи в цій імперія зла є ментальним, руйнівним “злочи$ ном” проти “русского міра”. Що для вільного світу добре, то моско$ виту – смерть. Були вже такі спроби демо$ кратизацій. Але як тільки вона починає демократизуватися, то починає сипатися, руйнуватися. Будь-яка демократизація закін$ чується в ній бунтом, громадян$ ською війною і як наслідок – ще більш звірячим режимом та агре$ сією проти навколишнього світу. Московська Орда – це “івани нє знающіє родства”, це зґвалто$ вані народи та етноси, яких в різ$ ні часи загнали у стійло та приму$ сили бути “русскімі”, тобто річ$ чю, не іменником, а прикметни$ ком належності то краденого ет$ ноніму. Отже, ця орда в умовах “демократизації” приречена не тільки на бунт, громадянську вій$ ну, а й національно-визвольну боротьбу здеградованих націй та етносів, які бажають повернути собі ім’я, суб’єктність та свою власну суть. Тому той, хто за де$ мократизацію, за свободу, за пра$ вову державу в цій імперії, є руй$ нівником цієї держави, антидер$ жавним елементом і підлягає знищенню. Ось чому всі споді$ вання на новітнє “обустройство росії” є нездійсненою маячнею. Вона або буде такою, якою була завжди – імперією зла, або буде знищена, фрагментована – в но$ вих державах, а також частиною в нині існуючих сусідніх державах. Московія – це імперія не на гли$ няних ногах, вона на ватних но$ гах. Ватна держава йде до “бавов$ ни”, до “окончатєльного рєшенія своєго вопроса”. Україна дає вичерпні відпові$ ді на всі запитання: “Бажаєш “окончатєльного рєшенія вопро$ са””? То ти його нарешті отрима$ єш! Остаточно і точно. Той, хто до нас із своїм злом прийшов, той від нашого добра згине! Слава ЗСУ! Слава Україні!
Суспільство · “Війна засвідчує: настав час розуміння визначального історичного шансу, який наближав Т. Шевченко своїм поетичним словом”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Секретаріат НСПУ закликає членів Шевченківського комітету скласти повноваження
Світле й величне ім’я Пророка україн$ ської нації Тараса Шевченка цьогоріч за$ плямував черговий скандал, що його спри$ чинив Комітет із Національної премії імені Тараса Шевченка, – найвагомішої та ос$ новної мистецької премії України. Вперше в історії Шевченківської пре$ мії, в день народження Тараса Шевченка 9 березня, не були оприлюднені імена лау$ реатів та не опублікований відповідний указ Президента, яким і мають оголошува$ тися результати. При цьому прес-служба В. Зеленського поширила новину про його зустріч із діячами культури та мистецтва з нагоди 209$ї річниці від дня народження Шевченка. Підкреслимо, що на цю зустріч не були запрошені представники ні від Інс$ титуту літератури, ні від Національної спілки письменників України, ні від Това$ риства “Просвіта” імені Т. Шевченка, тоб$ то були проігноровані фахівці, однак на зустріч із Президентом прийшли переваж$ но представники шоу-бізнесу. 10 березня голова Комітету Юрій Ма$ каров на своїй сторінці у фейсбуці опублі$ кував повідомлення про те, що існуючі но$ мінації вирішено доповнити додатковим конкурсом “За внесок у перемогу” й оголо$ сити раніше визначених лауреатів та нових разом 22 травня, в день перепоховання Та$ раса Шевченка. Нагадаємо, що подібна дія – грубе по$ рушення Положення про Шевченківську премію. 11 березня, після шквалу обурення в соцмережах, Шевченківський комітет оп$ рилюднив заяву з іменами лауреатів 2023 року. Втім, переможців назвали лише у час$ тині категорій, а на сайті Президента указ, яким і оголошують переможців, не опри$ люднений. Це ще одне грубе порушення Положен$ ня про премію, згідно з яким лауреати ого$ лошуються відповідно до Указу Президен$ та. Згодом стало відомо, що на хвилі низки скандалів голова Шевченківського Коміте$ ту Юрій Макаров подав у відставку. Ще ра$ ніше з Комітету вийшла художниця Влада Ралко. Ми, українські письменники, в цій га$ небній ситуації, що склалася, не можемо стояти осторонь. Адже відбулося не лише грубе порушення Закону України, а й фак$ тичне зневаження великого і святого для кожного українця імені Тараса Шевченка, цинічне нехтування багаторічних традицій нашої національної культури, що є симво$ лом нашої єдності та ідентичності. При цьому нагадуємо, що при форму$ ванні нинішнього складу Шевченківського комітету були повністю проігноровані про$ позиції Спілки письменників, відтак у йо$ го нинішньому складі немає Шевченків$ ських лауреатів і жодного представника НСПУ. Ми цілковито переконані, що Шевчен$ ківський комітет у нинішньому складі не здатен повноцінно виконувати свої фун$ кції, оскільки заплямував себе низкою гуч$ них скандалів і втратив довіру творчої спільноти. Закликаємо членів Комітету добровіль$ но скласти повноваження. Якщо цього не станеться – звертаємося до Президента України підписати Указ про припинення повноважень нинішнього складу Комітету з Національної премії Ук$ раїни імені Тараса Шевченка і ініціювати підготовку до формування нового складу Комітету. Звертаємося до керівників національ$ них творчих спілок України висловити свою позицію щодо цієї заяви письменників.
Секретаріат Національної спілки письменників України
Суспільство · “Війна засвідчує: настав час розуміння визначального історичного шансу, який наближав Т. Шевченко своїм поетичним словом”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Колективне звернення до співгромадян та українців усього світу в день народження національного символу України, видатного поета і мислителя
Закінчення. Поч. на стор. 1
А українську мову вважаємо своєрід$ ним “ключем” до відкриття надбань життєствердного Логосу. …Дерево як алюзія на мотиви Шев$ ченкової поезії, що віддзеркалює діа$ лектику загальнолюдського пізнання, знаходить втілення у творчості відомих світові українських письменників ХХ–ХХІ століть. У М. Руденка – це кар$ тина пізнання людства, зображена у вигляді метафоричних дерев; картина, що розвиває як алюзію на Шевченкове розмежування народів і мов, так і мета$ фору про світоглядно різні логоси, а в ширшому розумінні – несумісність до$ статніх та недостатніх теорій. Шевчен$ кова алюзія у В. Стуса – це дихотомія “зимових дерев”: дерева, зрощеного там, де світає, і дерева, котре виросло там, де смеркає. …Украй зневажливе ставлення Ро$ сійської імперії до уярмлених народів стало предметом поетового обурення ім$ перським гнітом, яке Т. Шевченко пере$ дав непроминущими наративами поеми “Кавказ” та гнівними словами про “молдованина” і “фіна” та решту коло$ нізованого посполитства. Словами “на всіх язиках все мовчить. Бо благоден$ ствує”. Великий Кобзар затаврував то$ тальний гніт російської імперськості, котрий донині загрожує світові. Аналізуючи сучасний стан згаданих Т. Шевченком етносів, наголосимо: фі$ ни, понад 100 років тому отримавши не$ залежність і 3/4 століття дотримуючись політики нейтралітету, нині прагнуть за$ хистити себе під “парасолькою” спіль$ ної безпеки. Ще складнішою є сучасна доля Молдови, котра дедалі болючіше потерпає від загроз імперського тоталі$ таризму з боку Росії. Власному і дружнім Україні народам Т. Шевченко дав однозначні наративи, які у середовищі українства донині зали$ шаються афористичними посланнями націям: В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля! Утверджуючись у правді і силі цих переконань, на противагу імперським викликам світові Великий Кобзар про$ тиставив велич розуму і мови, які нам належить проявити: І возвеличимо на диво І розум наш, і наш язик… Вказуючи на верховенство розуму, Т. Шевченко апелював до того, що іме$ нується питомо українським поняттям “світ правди”. Нині стає все актуальні$ шою алюзія на пророче твердження Кобзаря про світ правди та перекона$ ність у призначенні України: адже засві$ тить його саме вона! Війна засвідчує: настав час розуміння визначального історичного шансу, який наближав Т. Шевченко своїм поетичним словом. Це пророцтво він передав слова$ ми про те, що якраз Україна ...розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить. Меседжі Кобзаря знаменують загаль$ нолюдську місію, котру саме зараз нале$ жить втілити українству. 178 років тому Т. Шевченко передбачив зіткнення не$ сумісних “тьми неволі” і “світу правди”
та пророче окреслив неминучість пере$ можного фіналу “світу правди”. Тоталі$ тарне радянське літературознавство по$ боювалось національного трактування вірша “Стоїть в селі Суботові”, він був забороненим у радянській імперії, а в Україні його почали оприлюднювати аж у часи розпаду СРСР. “Битва” дихото$ мічних сутностей, на які вказав Великий Кобзар, матиме воістину грандіозне за$ вершення: адже завдяки Україні засві$ титься “світ правди”, бо якраз вона по$ кликана розвіяти “тьму неволі”! Лейтмотив зіткнення Світла і Пітьми пронизує інтелектуальне надбання вже згаданого М. Руденка, котрий звернувся до онтологічного осмислення грандіоз$ них наративів більш ніж через століття після розкриття духовним Батьком нації цих непроминущих сутностей. Варто зо$ середитися на двох алюзіях на цю тему. Першою є алегорія протистояння, в якій Вершник, котрий є віддзеркаленням Світла, прагне приборкати уособлення Пітьми – Коня, що прагне скинути Верш$ ника. В есеї “Не загубити ліхтарика”, що став передостаннім заповітом інтелекту$ ала, він філософськи розвинув алюзію на цей мотив. Він вказав роздвоєння Субстанції на Світло й Темряву і наголо$ сив: у цьому роздвоєнні проявляється всесвітня діалектична потужність. Ця сентенція наповнена глибоко субстан$ ційним змістом: Матерія Світла і Мате$ рія Темряви віддзеркалюють непроми$ нущість їх віковічного протиборства як прояв потужності Всесвіту. Належить підкреслити суголосність життєствердних меседжів ХІХ і ХХІ сто$ літь: Т. Шевченко особливо наголошував на плеканні життєдайної мови, адже са$ ме вона засвічує “світ правди” та розві$ ює “тьму неволі”. Завдяки рятівним на$ ративам Матерія Світла витискає із ча$ сопростору Матерію Темряви та несу$ місне із життям мислення і матеріальне діяння. …В умовах, коли докорінно зміню$ ється глобальний часопростір, Україна покликана ініціювати внесення змін першою чергою до міжнародних доку$ ментів, що унормовують чинну парадиг$ му знань. Від 2005 року, коли в Женеві оприлюднена доповідь ЮНЕСКО “До суспільств знань”, упродовж 18 років зростає актуальність оприлюднення по$ зиції нашої країни, в епоху ноосфери покликаної наголошувати на пріоритет$ ності життєствердних знань, керуючись їх докорінною відмінністю від смерто$ носних знань, неприйнятних ні для жит$ тєдіяльності, ані для розвитку міжнарод$ ного співтовариства. Стає дедалі невідкладнішим подаль$ ший розвиток цих ініціатив України, особливо з огляду на оприлюднення у 2019$2021 рр. доповідей ЮНЕСКО, що розвивають платформу суспільств знань, торкаючись так званих цифрових су$ спільств. Ми переконані, що рятівна па$ радигма подальшого розвитку цивіліза$ ції, яку здатна пропонувати Україна, має рішуче витісняти чинну парадигму, за$ сновану на знаннях, зміст яких до цього часу продовжує залишатися несумісним із життям. Зростання геополітичної значущості України актуалізує питання запрова$
дження української мови як засобу оп$ рилюднення принципово нових міжна$ родних ініціатив. Передовсім належить вказати на Балто-Чорноморську вісь (проєкт Балто-Чорноморського союзу), під яким розуміється створення наддер$ жавного об’єднання, ініційованого за участю України ще понад 100 років тому. Втілення цього проєкту відкрило б пер$ спективу застосування української мови як засобу спілкування з іншими держа$ вами у передбачуваному міждержавному союзі. З погляду перспектив подальшого застосування мови належить розглядати ідею союзу, що вже отримав умовну на$ зву “УПА” (Україна – Польща – Англія, точніше Велика Британія), висловлену в час нинішньої війни. Повноцінне за$ провадження української мови у сферу міждержавного спілкування сприяло б встановленню певних “неписаних” тра$ дицій новітніх союзів держав і слугувало б взірцем для новітніх принципів нала$ годження стосунків між ними. Введення України до складу Ради безпеки ООН за$ мість Росії, котра заслуговує видворен$ ня, відкриє ще масштабнішу перспекти$ ву — застосування української мови в ООН. Таким чином, налаштовуючись на властивий українству лад життєстверд$ ного мислення, якраз у Т. Шевченка зна$ ходимо відповіді на найпосутніші пи$ тання сучасності, спричинені глобаль$ ними викликами ХХІ ст. Алюзії на моти$ ви поезій Великого Кобзаря, згадані у нашому Зверненні, віддзеркалюють пи$ томо національний характер мислення і спрямовуються на утвердження цивілі$ заційного зламу, що відбувся завдяки першій українській перемозі, здобутій на початку війни унаслідок краху намі$ рів ворожого бліцкригу. Наша найперша перемога вказує: Ук$ раїна започатковує докорінні трансфор$ мування, здатні мотивувати виживання людства та безпечну життєдіяльність ци$ вілізації. Ноосфера відкриває епоху жит$ тєствердного розвитку, покликаного якомога швидше витісняти смертоносні наративи. Україна володіє пріоритетами рятівного знання, здатного протидіяти загрозливим для планети викликам.
Микола Жулинський, голова Товариства зв’язків з українця$ ми за межами України (Товариство “Ук$ раїна – Світ”), директор Інституту лі$ тератури ім. Т. Г. Шевченка НАН Украї$ ни, академік НАН України
Павло Мовчан, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка
Михайло Сидоржевський, голова Національної спілки письменни$ ків України
Володимир Шевчук, голова Наукового товариства імені Сергія Подолинського
Георгій Філіпчук, голова Конгресу української інтелі$ генції
9 березня 2023 року
Добровольці · “Нема більшої жертви, як віддати себе за брата свого”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Антон Пушкар – молодший брат зі старшими вчинками
Війна глибше в’їдається в душу, коли дізнаєшся про смерть дорослого сина-воїна когось із тих, кого знаєш із юності. Читаю у стрічці “Заги$ нув Антон Пушкар”, а бачу Харків межі 70$80$х років, зосе$ реджену дівчину в темно-виш$ невому пальтечку, яка широко ступає, щоб іти швидше проти вітру й устигнути на першу пару з проспекту Леніна (тепер Нау$ ки) аж на вулицю Гоголя, де був тоді університетський філфак. Особняк вікнами на костел, ві$ дібраний тоді у вірян. Бачила Олену з вікна переповненого тролейбуса і дивувалася, як за різної погоди вона продовжує свої кількакілометрові перед$ лекційні походи. Потім дізнала$ ся, що вона вчителює в Терно$ полі, у неї підростають сини, продовжує писати вірші. Через багато років повернулася на Харківщину, де в Антона і Тара$ са додалася сестричка Олеся. Олена Степанівна загинула на зимовій трасі в січні 2018 року. Тій са$ мій трасі, якою після 24 лютого 2022$го во$ рог рвався на Харків. У ті дні її син Антон, який уже пройшов АТО, став доброволь$ цем-тероборонівцем, а згодом і нацгвар$ дійцем. Як близько вона відчувала солдат$ ські випробування, коли син був на Дон$ басі… Як пророчо передала мати той стан, коли Антон у січні 2023 року був смертель$ но поранений і фактично загублений од$ нополчанами, став “зниклим без вісти”. Вона писала за кілька років до власної смерті: “Не вір у темряву й недолю, // хоч об$ лягла така пітьма, // і серце кришиться від болю // й, здається, сил уже нема. // Вір попри все в горішнє світло // – хай казить$ ся, лютує звір, // і навіть, як надія зникне, // у незнищенність духа вір. // Як ворог нищитиме тіло, // і затуманиться твій зір, // ти все ж до безуму, до крику // в свою безсмертну душу вір!” (Із посмертної збірки Олени Голуб-Пушкар “Пелюстка з Божого саду”). На сороковини після загибелі молод$ шого брата Тарас Пушкар, науковий спів$ робітник у Національній академії Наук України, доктор філософії з біології розпо$ вів про Антона: “Взимку 1995 чи 1996 ро$ ків, у розпал Чеченської війни, ми з бра$ том віддали всі свої наколядовані дитячі кошти на допомогу дітям-одноліткам у Чечні. Це були кілька тисяч гривень – неймовірне багатство на той час. Ще пару десятків тисяч зібрали на мітингу, який проводив Народний Рух у Тернополі. За прикрим збігом обставин, Антон загинув, можливо, від рук кадирівців, у яких могли вирости саме ті діти, яким ми віддали все, що у нас було, коли вони цього потребува$ ли. А можливо, завдяки цим грошам хтось із тих бідних дітей вижив, став опозиціоне$ ром? Антон народився 13 жовтня 1985 року в Харкові у сім’ї вчителів: тернополянина, вчителя фізики, еколога, співзасновника
“З повагою до минулого, з увагою до людей, з поглядом у майбутнє” – такими словами керуються в щоденній роботі автори мережі місцевих ЗМІ “Громада.груп”. На сайті https://gromada.group/ об’єдналися інформаційні ресурси більшості гро% мад Харківської області. Мережа згодом охопить усі 56 ОТГ Харківщини. Навіть в умовах воєнного стану та постійних бойо% вих дій, проблем деокупованих міст і сіл краю, а та% кож кількох десятків населених пунктів, які залиша% ються в руках ворога чи під постійним його вогнем, журналісти продовжують шукати нові форми подачі якісної достовірної інформації. Чимало уваги “Громада.груп” приділяє досвіду самоорганізації громад, людським історіям, долям
“Партії зелених України”, пізніше мето$ диста з козацького патріотичного вихо$ вання Тернопільського міського відділу освіти Ігоря Корнійовича Пушкаря (1944 року народження) та харків’янки, філоло$ га, викладачки християнського вихован$ ня, пізніше перекладачки, авторки трьох збірок власних поезій, волонтерки Олени Голуб (Пушкар) (1958–2018). Прадід Антона по маминій лінії мав трагічну долю: Володимир Пантелеймоно$ вич Багазій, викладач української та росій$ ської мов, аспірант Київського НДІ педаго$ гіки (відділ методики української мови) у 1941 році під час гітлерівської окупації очо$ лював ОУН-підпілля у Києві і одночасно займав посаду голови Київської міської управи. Разом із сином-студентом Ігорем, поетесою Оленою Телігою, Олегом Ольжи$ чем та багатьма іншими українськими пат$ ріотами Володимир Багазій був ув’язнений, а в 1942 році розстріляний у Бабиному Яру. Виростали ми з братом у Тернополі. Антон періодично вів щоденник (або ж він зберігся лише частково). Завдяки цьому можемо відтворити його життя на основі його власних вражень, починаючи з пер$ шого запису у 12 років і закінчуючи запис$ ками зі служби в 56$й бригаді ЗСУ в АТО і, повторно, в НГУ від моменту повномас$ штабного вторгнення росії в Україну. Перший запис у щоденнику датується 1 лютого 1997 року (Тернопіль): “Сьогодні пишу цей щоденник, щоб мати постійного друга, з яким легше мені буде жити, в яко$ му би я міг писати про події, які сталися за день, змальовувати гарні краєвиди і, на$ решті, описувати їх”. Останні записи зроб$ лені 25 січня (Бахмут), у переддень загибе$ лі Антона і закінчуються словами: “Було важко, але слава Богу, ми вистояли, були важкі бої! З Богом буде перемога!”. Одні з найперших спогадів про Антона стосуються періоду, коли наш батько став керівником екологічних походів по річках, що протікали в Тернопільській області: Дністру (1985–88 роки, згодом у 1997), Стрипі (1982), Серету (1983) та Збручу (1984). Тоді й ми з братом Антоном почали мандрувати разом з батьками. У походах траплялося всяке – і добре, і важке, і курйозне. Пригадуються неймо$ вірні краєвиди, чудові місцеві люди, які могли прийняти незнайомого мандрівни$ ка, дикі тварини, які підходили впритул і, звісно ж, древня артерія нашого народу – річка Дністер. Але також і труднощі: спека, дощі, відсутність якісної води, що одного разу призвело до випадкового частування бензином, який зберігався у банці з-під соку. Після цього відчуваєш себе вогне$ дишним драконом. Можливо, саме ці по$ ходи, як і необхідність долати труднощі, сформували характер Антона. У Тернополі, біля нашої 13$ї школи, відновили церкву, колись зруйновану біль$ шовиками. Щонеділі ми разом з мамою, активною прихожанкою цього храму, хо$ дили на службу і згодом часто “прислуго$ вували” священнику під час служби: одя$ гали відповідний блискучий одяг, носили свічки, кадило та підставляли столик для читання Святого письма. З часом, брат по$ чав служити у притворі; тоді від нього ми й почули бажання у майбутньому стати свя$ щенником. Але не судилося, доля обрала для нього іншу, мученицьку стезю, адже “нема більшої жертви, як віддати себе за брата свого”...
захисників, волонтерів і вимушених переселенців. Постійні теми новин, статей і подкастів – воєнні зло% чини окупантів; життя після окупації; російська про% паганда: маніпуляція та брехня на прикладі подій в окупованих громадах; економіка регіону в умовах війни: життя підприємців та фермерів; волонтер% ська допомога; герої серед нас. Герой%доброволець молодший сержант міномет% ної роти Нацгварції, у мирному житті – ветеринар, 37-річний Антон Пушкар загинув під Бахмутом напри% кінці січня 2023 року. Похований під Харковом поряд із могилою мами – поетеси Олени Голуб%Пушкар. Йому присвятила публікацію авторка статей і подкастів “Громади” журналістка і літераторка Іри% на Мироненко.
Із проголошенням Незалежності наш батько перейшов від суто екологічної ді$ яльності до патріотичної. Він організову$ вав “Козацькі забави” для школярів Тер$ нопільщини, походи та поїздки по області. Ми відвідали всі замки Тернопільщини. Не раз доводилося бувати і в Києві. Глибо$ ко закарбувалась у пам’яті поїздка до Бе$ рестечка на козацькі могили, до Запоріж$ жя на могилу Івана Сірка, до Конотопа на річницю перемоги козаків Виговського над московським військом. Найбільш бурхливим та різноманітним на події видався 1997 рік: два літні місяці ми, разом з кількома десятками патріотич$ ної молоді, взяли участь у сплаві по Дніс$ тру на катамаранах, що було продовжен$ ням екологічних походів кінця 80$х, але вже мало національно-патріотичний під$ хід. Кожен для походу отримав військовий однострій з синьо-жовтим і червоно-чор$ ним прапором та міг обрати собі псевдо, за яким його кликали інші учасники. Наша сім’я обрала назви річок: батько – Буг, Та$ рас – Збруч і Антон – Серет. Ми з братом були зачаровані загадко$ вими звуками нічного Дністра. У цілкови$ тій тиші і повній темряві через тихе хлю$ пання води та розмірене рохкання жаб пе$ ріодично лунали трубні доісторичні звуки численних чапель – цих цибатих спадко$ ємців динозаврів. Не дивно, що в “Парку юрського періоду” птеродактилів озвучи$ ли саме голосами чапель. Липень був присвячений народженню нашої сестрички Олесі в Харкові, де у на$ шої бабусі чекала з походу мама Олена. Майже одразу після завершення походу ми переїхали до бабусі, у власний будинок з господарством, яке могло забезпечити не$ мовля свіжим козячим молоком. Після пе$ реїзду ми почали вчитись у Дергачівський школі № 3 – найближчій до нас україно$ мовній. Однією з патріотичних організацій Харкова була Спілка Української Молоді (СУМ), яку активно підтримувала сім’я Черемських. СУМ мав щорічні вишколи для молоді: кожного травня на Харківщині
Герої України · “Був направлений у “гарячу точку”, Бахмут, де під час бойового завдання під шквальним обстрілом против$ ника отримав поранення, не сумісне з життям”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
відбувалась теренова гра “Слобідська січ”, яка передбачала опанування навичок та$ борування та командного протистояння з метою захоплення захованого іншою ко$ мандою ворожого прапора. Антон брав ак$ тивну участь у “Слобідській січі” 1999 ро$ ку, коли піший похід пролягав через Коро$ бові хутори тодішнього Зміївського району Харківської області до відомої мальовни$ чої місцевості над Сіверським Дінцем – Козачої гори. Також учасники організації проводили вишкільно-відпочинкові табори в Криму у 2001 та 2002 роках (Великий Каньйон, Алушта), де українська молодь могла позна$ йомитися з природою Криму та пройти ці$ каві маршрути, набути нових знань в табо$ руванні в умовах гір. Спілка активно долу$ чала молодь до спорту, особливо до вивчен$ ня бойових мистецтв, які мали за основу різні стилі – від карате та дзюдо до україн$ ського традиційного “Гопака” та “Спаса”. Група молоді, до якої входив і Антон, у 2001 та 2002 роках брала участь у змаган$ нях із “Спаса” в Запоріжжі, де брат двічі поспіль виборював третє місце у своїй ва$ говій категорії. 2004 року всією сім’єю здійснили спуск по мальовничій річці Лопані в межах Хар$ ківської області на саморобному катамара$ ні з пластикових пляшок, напханих у міш$ ки. Після закінчення Дергачівської школи № 3 Антон 2002 року вступив до Харків$ ської зооветеринарної академії, де про$ вчився до академічної відпустки 2005–2006 років. У цей час він вирішив спробувати себе у сільськогосподарській галузі Англії, а після повернення із заро$ бітків продовжив навчання до успішного випуску 2008 року. Став магістром ветери$ нарної справи. Цікаво, що Антон вступав до академії не надто захопленим перспек$ тивами професії і лише під кінець навчан$ ня зрозумів, що ветеринарія справді йому подобається. Була в його біографії Данія, де у 2009–2010 роках працював на тварин$ ницькій фермі. Після повернення – при$ ватна практика в різних ветклініках Хар$ кова. Тут Антон “увійшов у смак” і навчив$ ся майже всіх видів операцій, які міг пов$ торити навіть із заплющеними очима, опе$ рував вдома у власника кота чи собаки. Після анексії Криму його мобілізували в АТО, де прослужив від 13.03.2015 до 4.04.2016 р. у складі 56 бригади ЗСУ. Слу$ жив спочатку на посаді солдата-телефо$ ніста, згодом був підвищений до старшого солдата, механіка радіорелейної станції
Батько та песики, які не дочекалися Антона з фронту радіорелейного взводу центру зв’язку ко$ мандного пункту головного вузлу зв’язку. Мало розповідав про особливості служби. Правда, уточнив, що за весь час єдиний раз мали тренування на полігоні, де кожен відстріляв лише по ріжку патронів з авто$ мата. Після демобілізації Антон відкрив ФОП та заснував свій ветеринарний кабі$ нет “Пухнастик”. Мав багато викликів, бо міг упоратися з будь-якою задачею вдома у замовника. Збирав покинутих та безпри$ тульних собак і котів. На момент повномасштабної агресії Антон мав чотирьох собак (Каріна, Маль$ віна, Грімм, Нільс), шестеро котів (Кус$ кус, Білок, Жовток, Орео, Ліза, Гарбуз) і голуба, яких залишив на догляд батька та бабусі. Був справжнім опікуном своєї бабусі, Раїси Василівни Голуб-Багазій, яка усе життя вчителювала і недавно відзначила 96$річчя. Її фото біля домовини онука об$ летіло не тільки соцмережі, а й було опуб$ ліковано у США. Антон у складі свого підрозділу визво$ ляв Харківську і Херсонську області. Не отримавши обіцяної щорічної відпустки, був направлений у “гарячу точку”, Бахмут, де під час бойового завдання під шкваль$ ним обстрілом противника отримав пора$ нення, не сумісне з життям. Був загубле$ ний своїм підрозділом та вважався “зник$ лим без вісти” аж до моменту знаходження його тіла у морзі міста Дніпра. Очевидно, був евакуйований іншим підрозділом ЗСУ та ідентифікований за посвідкою учасника бойових дій іще часів АТО, де не було вка$ зано його актуальну військову частину. Під час АТО Антон Пушкар був нагороджений пам’ятними відзнаками “Учасник бойових дій”, “Учасник АТО”, “Відвага та честь” (від Всеукраїнського об’єднання “Краї$ на”), “Ветеран бойових дій”. У період пов$ номасштабного вторгнення 17 квітня 2022 року отримав медаль “За військову службу Україні”. Військова частина подала на на$ городження всіх загиблих під Бахмутом відзнакою “За мужність” (3$го ступеня). Чи достатньо цього для пошанування ге$ роїв, що віддали життя за Україну – рито$ ричне запитання. Брат хоч і був молодший за мене на два роки, але вчинки його завжди були, як у старшого брата. Та й життя його потріпало – коли на нас дивилися, то завжди стар$ шим братом називали його, а мене молод$ шим, попри те, що я з бородою, а він тоді ще – ні. І загинув мій брат, як старший, – захищаючи Україну. Із “зоопарку” підібраних Антоном тварин, яких він за$ лишив перед відправленням на фронт, вижили лише один собака і троє котів. Пес Нільс помер від серцевого нападу під час російських бомбарду$ вань Харкова, життя інших тварин обірвалося з різних причин або вони зникли. Го$ луб, підібраний колись із по$ ламаним крилом, за рік пов$ ністю одужав і був випуще$ ний на волю”.
Ірина МИРОНЕНКО, м. Харків Фото для публікації надав Тарас ПУШКАР писаний. Наш фольклор стане іншим. Бо концентрація героїчних особистостей у нинішню епоху перевищує звичайні ліміти і відтискає на другий план ледь не полови$ ну героїв попередніх віків.
Руслан КУХАРЧУК
Алла ТКАЧ
Герої України · “Був направлений у “гарячу точку”, Бахмут, де під час бойового завдання під шквальним обстрілом против$ ника отримав поранення, не сумісне з життям”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
“Да Вінчі” житиме завжди
Дмитро “Да Вінчі” Коцюбайло – не ге$ нерал, не полковник, не майор і навіть не капітан. Він лейтенант. Молодший лейтенант. Який після завершення школи пішов на війну як доброволець, ще у 2014$му. І залишався в такому статусі багато років, перебуваючи на фронті. Аж поки у 2021 році не був визнаний державою – отримав найвище звання “Герой України”. А потім почалася Велика війна. Понад рік воює і командує вже своїм механізова$ ним батальйоном. На початку березня – здобуває життя вічне в бою біля Бахмута. Український народ виходить на Май$ дан, щоб вклонитися. Багатотисячне віче. Урочисте. Лунають сурми. Люди на колінах. Генерали на колінах. Головнокомандувач на колінах. Перед мо$ лодшим лейтенантом, перед Героєм України. Нам так хотілося, щоб Дмитро про$ йшов всю війну, вцілів і жив років сто, ви$ ховуючи не одне покоління майбутніх ук$ раїнців розповідями про Велику війну. Але Господь вирішив, що 100 років для цього воїна замало – тепер він житиме зав$ жди. Такими історіями цементується на$ ція, такі імена звучать віками у народних піснях і думах. Український народний епос буде пере$
Герої України · “Був направлений у “гарячу точку”, Бахмут, де під час бойового завдання під шквальним обстрілом против$ ника отримав поранення, не сумісне з життям”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
“Мамо, я ніколи не здамся в полон!” – слова воїна Олександра Мацієвського, страшні кадри страти якого ми бачили
Служба безпеки України остаточ% но підтвердила особу військового, якого росіяни розстріляли через сло% ва “Слава Україні!”. Це снайпер 163 батальйону 119 окремої бригади ТрО Чернігівської області Олександр Ма% цієвський. З кінця грудня він вважався зник% лим безвісти поблизу населеного пункту Красна Гора в Донецькій об% ласті. СБУ встановила, що його роз% стріляли 30 грудня 2022 р. Тіло повернули додому в лютому 2023 року. Президент Володимир Зелен% ський присвоїв Олександру Мацієв% ському звання Героя України “за його хоробрість, за його впевненість – в Україні – і за його “Слава Україні!”
Регіональне управління Сил ТрО “Пів$ ніч” оприлюднило підтвердження іденти$ фікації героя, який був воїном 163 баталь$ йону 119 окремої бригади ТрО Чернігів$ ської області. 30 грудня 2022 року на околицях Соле$ дару він і ще четверо військовослужбовців під час переміщення прийняли зустрічний бій з переважаючими силами противника. Десь о 12$й годині візуальний контакт і зв’язок з ними зник. Прорватися до місця їхньої позиції підкріплення не змогло че$ рез безперервний мінометний обстріл та щільний вогонь зі стрілецької зброї. Ми до кінця не знаємо подробиць того бою. Невідомо, хто і як загинув, невідомо, як Олександр потрапив у полон, свідків, на жаль, не лишилося – всі загиблі або зниклі безвісті. Щодо відео: мати Олександра, його син Михайло і військовослужбовці його під$ розділу впізнали побратима на цих кадрах. Кадри розстрілу українського військово$ службовця, який потрапив у полон, вже обле$ тіли інформаційний простір України і світу. Це порушення Женевських конвенцій. А ще – це підлість і їхній страх. Бо навіть у такому становищі, наш воїн не злякався та промовив “Слава Україні”. На ці кадри дуже боляче ди$ витися, але вони не викликають в українців страху. Ні, нація стає ще більш рішучою у прагненні знищити всіх ворогів і звільнити нашу землю. За деякий час відбувся обмін, і тіла наших Героїв, що загинули в тому бою, було переда$ но українській стороні. 14 лютого 2023 року Ніжин зміг провести в останню путь свого Воїна. Без сина лишилася мати, без батька син. Але буде пам’ять про те, як гідно, без щонайменшого страху українській воїн сприймає свою смерть заради Батьківщини. Народився Сашко 10 травня 1980 року в Молдові, куди за розподіленням була направлена його мати Парасковія Михай$ лівна. Вона працювала технологом на Ки$ шинівській взуттєвій фабриці. Олександр закінчив середню школу і електротехніч$
ний коледж. Потім родина повернулася до Ніжина, на батьківщину. До лютого 2022 року Олександр працював за фахом. З першого дня повномасштабної агре$ сії він пішов до Ніжинського ТЦК та СП, але відразу не зміг потрапити до війська. Він допомагав робити укріплення, чатував на блокпосту, готував пляшки із запалю$ вальною сумішшю і наполегливо знову звертався до збірного пункту. 11 березня його зарахували до Ніжинського батальйо$ ну територіальної оборони. Олександр старанно вчився військової справи, його призначили снайпером. У грудні, коли ба$ тальйон збирався на схід, Олександр не сказав мамі, що він поїде в зону активних бойових дій, не хотів, щоб вона хвилюва$ лася. Коли він прощався з мамою, то подя$ кував їй за те, що вона його народила. 29 грудня він зателефонував мамі, це була їхня остання розмова. Після слів Саш$ ка: “Мамо, я ніколи не здамся в полон!” Парасковія Михайлівна зрозуміла, що син на фронті. Потім були важкі дні, Сашко не дзвонив, його телефон не відповідав. І ли$ ше ввечері 7 січня прийшло повідомлення “Абонент знову на зв’язку”. Після слів побратимів, що Сашка вже нема, життя ма$ ми поділилося на “до” і “після”… А потім – знову випробування: впі$ знання рідної дитини в київському морзі, огляд кульових отворів, що обірвали життя Воїна… Мати згадує: “З появою в мережі відео загибелі моє серце знов сколихнулось. Це був мій Сашко! А потім дзвінок від його сина, що зі сльозами кричав: “Я бачив, як вбили мого батька!” Мати знає, що фото про вчинок сина облетіло ввесь світ. Вона впевнена, що побратими помстяться за нього. Слава Україні!
Спеціальний проєкт “СП” · “Визнання у 2010 р. українським судом В. Молотова винуватим в організації Голодомору$ геноциду є актом історичної справедливості”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Сталінський посланець В’ячеслав Молотов – молотобоєць Голодомору
22 жовтня 1932 р., тобто 90 років тому, політбюро ЦК ВКП(б) відряди% ло в Україну “групу Молотова” з “надзвичайними повноваженнями”. На% віщо? Для чого? До московської бригади ударників%молотобійців залучи% ли перевірених і досвідчених продармійців: Мойсея Калмановича (зас% тупник наркома продовольства УСРР у 1920 р., який переймався тоді “відбудовою” Донбасу, голова Держбанку і заступник наркома фінансів СРСР), Саркіса Данієляна (голова акціонерного товариства “Хлібопро% дукт”, секретар Донецького обкому КП(б)У в роки Голодомору), А. Марке% вича (заступник наркома землеробства СРСР), Михайла Кренцеля (член правління “Хлібопродукт” і “Союзхліб”, зазначені контори були власни% ками експропрійованого українського хліба). Вони приїхали в Україну для здійснення терору голодом, а не порятунку українських хліборобів.
Василь МАРОЧКО, почесний голова Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду україн$ ців, професор, доктор історичних наук
Настанови і “надзвичайні повнова$ ження” морити українців голодом отрима$ ли від найвищого політичного органу дер$ жави – політбюро на чолі зі Сталіним. Так розпочалася кремлівська спецоперація Го$ лодомору в Україні, для проведення якої обрали загартованих “донецьких” і “мос$ ковських” поплічників. Визначення “донецькі” в нашому ви$ падку – не політична алегорія. В’ятський “міщанин” В’ячеслав Скрябін, не закінчив$ ши Казанське реальне училище у 1908 р., захопився більшовицькою ідеологією, а 1917 р. пожертвував задля революції ро$ динним прізвищем: став Молотовим. Со$ ціально тягнувся до промислового проле$ таріату, тому обрав шлях політичного мо$ лотобійця. У вересні 1920 – березні 1921 р. працював на посаді секретаря Донецького губкому, першого секретаря ЦК КП(б)У. Ленін особисто доручив Молотову кон$ троль за діяльністю комісії з вивчення продовольчих ресурсів в Україні, займати$ ся викачкою хліба. Він скаржився на від$ сутність тісної співпраці з більшовиками України, вважав себе “недосвідченим ук$ раїнцем”. Тоді ж познайомився з Кагано$ вичем, мав змогу перевірити його дієздат$ ність на “продовольчому фронті”. Полі$ тична діяльність Молотова в Україні спів$ пала з апогеєм і завершальним акордом воєнно-комуністичного штурму проти се$ лян. Саме російські більшовики на чолі з Леніним принесли в українські села прод$ розверстку, Ревтрибунали з хлібозаготі$ вельних справ, інститут заручників, заго$ роджувальні і надзвичайні продовольчі за$ гони. Наслідком діяльності фанатичних “штурмовиків” був масовий голод 1921–1923 рр. Довіра самого Леніна й висока полі$ тична посада стимулювали запопадливого партійного чиновника, якого за бюрокра$ тичний мазохізм називали “стальним за$ дом”. Він ретельно стежив за роботою “ко$ місії Попова”, тобто групи російських ста$ тистиків, які встановлювали плани прод$ розверстки і згодом продподатку. Україна була окупована, тому “зайди” поводилися наче на Росії. Комісія “Молотова-Попо$ ва”, враховуючи тандем тісної співпраці, встановила обсяги, норми і порядок стяг$ нення 120 млн пудів українського хліба з мізерного врожаю 1921 р. Молотов осо$ бисто вимагав від уряду України відправи$ ти 40 вагонів з хлібом до Москви у травні 1921 р. Скрябін-Молотов усім своїм єством був покликаний “вишкрібати” селянський хліб. За його сприяння до українських сіл “приписали” населення кількох росій$ ських губерній для відгодівлі виснажених голодом мешканців Поволжя. Україна, яка сама потерпала від голоду, приймала на ут$ римання десятки тисяч дітей і дорослих росіян, які перебували на її території до 1924 р. Голод накрив територію з населен$ ням 35 млн осіб, а розподіл смерті і страж$ дань виявився не зовсім “братським”. Ук$ раїнських селян ніхто не рятував на Росії, не влаштовував санаторії для соціально$ медичної реанімації виснажених голодом біженців. Вони масово помирали, тому що Ленін заборонив визнавати голод в Украї$ ні, закликав міжнародні громадські орга$ нізації допомагати лише Росії. Майже рік тривала інформаційна і опе$ ративна ізоляція України, відтак основна діяльність міжнародних організацій (АРА, Комісія Нансена, Вереліф, Джойнт та ін.) зосереджувалася у російських губерніях. Українські селяни заплатили високу ціну за більшовицьку окупацію – щонайменше сім голодуючих губерній і життя близько третини їхнього населення, з яких полови$ ну становили діти. Учень Леніна, перейнявши від вождя жорстокість у ставленні до “капіталістич$ них елементів” і заможних селян, “при$ глянувся” Сталіну. Новоявлений лідер не забував про відданого йому посадовця, а за вірну службу – просував владними кабіне$ тами. 1 січня 1926 р. Молотова обрали чле$ ном політбюро ЦК ВКП(б), доручили ви$ голосити промову “Про роботу на селі” на XV з’їзді партії у грудні 1927 р. Надзвичай$ но стрімке сходження на політичний Олімп. Йому постійно доручали ідеологіч$ но-політичне забезпечення хлібозаготі$ вельних кампаній, ніби він був витонче$ ним знавцем аграрної проблематики. Швидше навпаки: село було для нього чу$ жим і далеким, але у міщанина Молотова глибоко зачаїлась класова ненависть до се$ лян. Заклики до класової боротьби проти куркуля і “капіталістичних елементів” се$ ла – не політологічна забава, а конкретні дії з наміром фізичного винищення людей. 28 грудня 1927 р. Молотов приїхав в Україну для організації хлібозаготівлі. Він отримав від політбюро “надзвичайні пов$ новаження”. 30 грудня зобов’язав україн$ ських урядовців терміново експортувати 23 млн пудів хліба, тобто по одному пуду із кожного селянина, або ж 4,5 пуда з двору. Повноважний комісар у спеціальному урядовому потязі, ніби чорний ворон, кружляв над селами біля Харкова, Меліто$ поля, Запоріжжя, Кривого Рогу, Полтави, Кременчука. Викликав до вагона місцевих керівників і вимагав від них виконання плану. Молотов особисто встановив обсяг вилучення хліба в Україні – 265 млн пудів, запропонував “розверстати” його по райо$ нах і округах. Знадобився досвід роботи в Україні початку 20$х рр. Безжалісно звіль$ няв керівників, які вважали його дії “теро$ ром на місцевий заготівельний апарат”. Сталінський емісар пропонував тоді вико$ ристовувати методи “воєнного комуніз$ му”, вважав їх дуже ефективними. Так від$ бувалася генеральна репетиція Голодомо$ ру, яка у 1928–1929 рр. супроводжувалася локальним голодом у південних округах України. Поява цього демона голоду зав$ жди супроводжувалася чисельними жерт$ вами, свавіллям органів влади, знецінен$ ням людського життя. Злочинний тандем Сталіна і Молотова, а інколи до них приєднувався і Лазар Кага$ нович, руйнував українське село, висна$ жував його продовольчий потенціал, на$ ближав національну трагедію. У серпні 1930 р. Сталін радив Молотову “форсувати вивіз хліб понад усе”, навіть заохочував “скажено форсувати вивіз хліба” (2,4 млн т), тому що радянський зерновий експорт програвав американському фермеру. Кремлівський агроном знав, що ціни на хлібні культури на зовнішньому ринку мі$ зерні, але наполягав на експорті. Офіційне призначення Молотова “ко$
місаром”, тобто керівником якоїсь комісії, означало його безпосередню участь в орга$ нізації Голодомору. Досвідчений і загарто$ ваний хлібозаготівельний інквізитор очо$ лював собі подібних: 5 січня 1932 р. “комі$ сію Молотова” для стимулювання хлібоза$ готівлі в Україні; 5 лютого 1931 р. контро$ лював діяльність комісії з хлібозаготівлі, 7 червня 1932 р., коли більше третини ра$ йонів УСРР знемагали від голоду, голову Раднаркому СРСР призначили відпові$ дальним за проведення жнив. Вони стали для селян справжніми жнивами розпачу. Троє кремлівських косарів (Сталін, Моло$ тов, Каганович), ніби крамарі, що дбали про власний хліб, планували отримати “валютну виручку” від торгової операції – 620 млн руб. (понад 300 млн доларів за то$ дішнім курсом). Скільки життів можна бу$ ло врятувати?! За участі Молотова відбувся “перелом” політичного хребта опору хлібозаготівлі в Україні на початку літа 1932 р. Переважна частина членів ЦК КП(б)У, навіть голова Раднаркому УСРР Влас Чубар і голова ВУЦВК Григорій Петровський визнали помилковими “оптимістичні оцінки ста$ новища”, тому що “переоцінили свої мож$ ливості”. Вони наважились доповісти Ста$ ліну про катастрофічні наслідки хлібозаго$ тівлі – масовий і “штучний” голод в Укра$ їні, який охопив щонайменше третину ра$ йонів. 1 липня 1932 р. Сталін зобов’язав Молотова організувати нараду секретарів з питань хлібозаготівлі, вимагати від них ви$ конання плану “на 100 процентів”. Крем$ лівський вождь, як справжній фельдмар$ шал, наказав: “Головний удар потрібно спрямувати проти українських демобіліза$ торів”. Він мав на увазі розгубленість і па$ нічні настрої українського політичного ке$ рівництва, деморалізованого наслідками голоду і власною безхребетністю. 2 липня Сталін вимагав від Кагановича і Молотова звернути особливу “увагу на Україну”, на її лідерів, які своїм “злочин$ но-легковажним ставленням до справи – загублять остаточно Україну”. Перегляд методів і планів хлібозаготівлі, прохання про термінову продовольчу допомогу, які пропонували Чубар і Петровський, вважа$ лися “злочинно-легковажними”. Молотов не хотів їхати в Україну, щоб приборкати “опортуністичні витівки” політичної трій$ ці в Україні з кількома десятками членів ЦК. Каганович і Сталін його швидко умо$ вили. 6 липня Молотов повідомив сочин$ ського курортника про “бунт” усіх членів політбюро ЦК КП(б)У на чолі з Миколою Скрипником, які вимагали зниження пла$ ну хлібозаготівлі. Він знав, що Україна не посіяла 2,2 млн га, а 0,8 млн га озимих за$ гинуло. Голова уряду зі “стальним задом” заспокоїв стурбованого Сталіна: “ми кате$ горично відхилили перегляд плану”. На партійній конференції ЦК КП(б)У 7 лип$ ня генсек Станіслав Косіор уже “захищав позицію виконання плану”. Історичний шанс порятунку українців було втрачено, а вірніше, свідомо відхилено Москвою, яка обрала шлях Голодомору. Підпис Молотова навічно впікся під постановою ЦВК і РНК про охорону соці$ алістичної власності від 7 серпня 1932 р. Українці назвали її законом про “п’ять ко$ лосків”. Селян калічили, розстрілювали, саджали до таборів на 10 років. Провиною вважалися дії: зібрав з колгоспного поля кілька колосків або ж розпочав жнива на власному полі без дозволу влади – сабо$
тажник, крадій. Сталін і Молотов, тобто дві перші посадові особи в СРСР, довели село до занепаду, яке конало від голоду під час жнив, а натомість запропонували вій$ ськам брати участь у косовиці, унеможли$ вити соціальний бунт. Дивний символ ко$ си і гвинтівки червоноармійця: символ смерті з обох боків. 90 років тому “група Молотова” топтала" ся українськими хлібами, засіваючи села тру" пами виснажених від голоду хліборобів. А сьогоднішня Росія Путіна засіває наші поля мінами і снарядами, блокує експорт надлиш" кового зерна з України, викрадає дітей, при" мушує українців поповнювати лави біженців, убиває і руйнує. Історія повторилася, але не комічним фарсом, а жахливою трагедією з виразними ознаками геноциду. З якими поту" гами демократична і незалежна Україна до" магалася визнання Голодомору"геноциду, закликала міжнародну спільноту до визнання, а у відповідь – мовчазне занепокоєння. Спо" діваюсь, світові лідери переглянуть свої пози" ції, розглядаючи зруйновані міста України, покалічених дітей, розбиті мінами могили. Примара голоду повернулася, злий дух Сталі" на прокинувся і кружляє над світом. Більшо" вицька когорта маскувала власні злодіяння, а войовнича зграя сучасних московитів не при" ховує власного злочину. Путін публічно дек" ларує свої наміри денацифікації, тобто фізич" ного та духовного винищення українців. Союзний продкомісар Молотов пере$ бував в Україні до 7 листопада, тобто до 15$ї річниці жовтневого перевороту. Діяв культовий символізм, успадкований Путі$ ним. 30 жовтня Молотов головував на по$ літбюро ЦК КП(б)У, що визнало незадо$ вільними темпи хлібозаготівлі. Присутній на засіданні Молотов дозволив зменшити план на 70 млн пудів. Його справжнє пріз$ вище вимагало “вишкребти” зерно у се$ лян, а набуте засвідчувало дії ударника$ молотобійця першої сталінської п’ятиріч$ ки. З України вивезли понад 7 млн тонн зерна. Настав колапс хлібофуражного ба$ лансу, тобто недосів кількох мільйонів гек$ тарів ріллі, масовий падіж худоби, а за да$ ними західних дипломатів тих років – убивство голодом від 7 до 10 мільйонів ук$ раїнців. Скільки нас загинуло і загине від сучасної агресії Росії?.. Будемо знову спе$ речатися? Молотобоєць Голодомору, яким вия$ вився сталінський прем’єр-міністр Моло$ тов, ніколи не молотив ціпом житніх і пшеничних снопів. Він досяг “успіхів” в іншому: злочинними ініціативами, ухвале$ ними постановами і незаконними діями перемолотив людські долі і життя мільйо$ нів. Голова союзного уряду заборонив ви$ давати колгоспам і радгоспам насіння для сівби озимих і ярих культур, запропонував систему натуральних штрафів за невико$ нання плану до двору (у розмірі ринкової вартості незданого хліба), повторне стяг$ нення завдання, припинення товарного постачання сіл (ще до режиму “чорних до$ щок”), “судові репресії” проти “ухильни$ ків” і “саботажників” хлібозаготівлі. Голо$ ва союзного уряду вимагав від місцевих ке$ рівників встановлення контролю за робо$ тою кожного млина, а від каральних – проведення “виїзних сесій” судів, тобто повернув практику польових судів періоду воєнного комунізму. Вимога “суворих ре$ пресій” проти селян означала позасудову вакханалію і безмежне свавілля влади. Ор$ гани юстиції і прокуратури почали займа$ тися забезпеченням примусової заготівлі, тобто стали співучасниками злочину Голо$ домору. На його совісті, якщо вона у нього була, лишається малопомітна історикам обставина: він заборонив біженцям голоду перевозити продуктові валізи вагою біль$ ше 16 кг. Отже, задовго до появи “коктей$ ля Молотова” з’явилися своєрідні “моло$ товки”, тобто дозволений (менше 16 кг) і заборонений ручний вантаж (понад 16 кг). Визнання у 2010 р. українським судом В. Молотова (Скрябіна) винуватим в орга$ нізації Голодомору-геноциду є актом істо$ ричної справедливості. У його діях був на$ мір масового і системного позбавлення се$ лян хліба, майна, продовольства.
Історія “Просвіти” · “Тернополяни ім’я Йосипа Вітошинського, який у числі перших воздвигнув українську культуру на високі щаблі слави, підзабули”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Селянський диригент Пам’яті отця Йосипа Вітошинського
Богдан САВАК, директор Денисівського краєзнавчого музею, голова контрольно-ревізійної ко$ місії Тернопільської ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Чого тільки вартував демонстративний виступ хору в Тернополі під час привітан$ ня престолонаслідника австрійського тро$ ну кронпринца Рудольфа 4 липня 1887 ро$ ку! Тоді було виконано “Народний гімн”, спеціально укладену А. Вахнянином кан$ тату та “Многая літа”. У міському парку влаштували етнографічну виставку, на якій також співав уславлений хор під керівницт$ вом о. Вітошинського. Як кореспондент польської газети “Kurijer Lwowski” на це$ ремонію прибув Іван Франко. Газета “Діло” подавала інформацію, що хор складався зі 122$х співаків. Учасни$ ками його були селяни з Білої, Чистилова, Вороб’ївки, Курівців, Цеброва, Березови$ ці, Настасова, міщани з Тернополя, а осе$ редок хору становили співаки з Денисова, Купчинців і Городища. Із “Музичного аль$ манаху” (Львів, 1904 р.) дізнаємося, що хор виступив 9 разів у Тернополі, 6 разів – у Бережанах, двічі – у Станиславові. Ви$ ступав також у Коломиї, Бучачі, Копичин$ цях, Теребовлі, Струсові, Микулинцях, Зо$ лочові та ін. “Кожного дня, не раз, до пізньої ночі відбувались проби хору та оркестри на де$ нисівському приходстві”, – писала у спо$ гадах про отця Вітошинського письменни$ ця Іванна Блажкевич (книга “Шляхами золотого Поділля”, Філадельфія, 1970 р.). Я іноді запитую інших: ви би погодилися мати щодня такий гамір у хаті? А наш па$ нотець, жертвуючи домашнім затишком, ішов на таку пожертву. Щоби організувати концерт, ширити нашу культуру, з якої шляхтичі сміялися, кажучи, що українська мова – це діалект польської, що нею мож$ на спілкуватися тільки з тваринами у хліві, він ділом довів, яка вона мелодійна й пі$ сенна. Щоби поставити концерт, хористи му$ сили переважно на драбинястих возах до$ лати десятки кілометрів. Але перед поїз$ дкою треба було домовитися про те, щоб у дорозі знайти перепочинок, нагодувати коней, а можливо, й переночувати. Всіма цими питаннями опікувався він, священ$ ник. Саме тому його особистість мене зав$ жди цікавила, я був захоплений його под$ вижницькою працею на культурній ниві. У мене виникали закономірні запитання: що це був за священник? Адже зустрічались із ним та писали про нього такі класики ук$ раїнської літератури, як Іван Франко, Ва$ силь Стефаник, Михайло Павлик, Осип Маковей, Володимир Гнатюк, у пізнішому часі – Богдан Лепкий, а Андрій Чайков$ ський увіковічнив його працю у книзі$ повісті “Панич” (Львів – Тернопіль – Ню$ Йорк, 1926. – 259 с.). Чи вдавалось о. Йосипу Вітошинсько$ му легко запроваджувати свої ініціативи? Адже, крім пастирської праці та хору, він заснував у селі першу після Львова читаль$ ню “Просвіти” (1870), перший на Терно$ піллі духовий оркестр, школу диригентів хорів та духових оркестрів, драматичний гурток, братство тверезості, зробив чимало інших благородних починань. Членів чи$ тальні “Просвіти” було 80, членів читальні ім. Качковського – 60. За спогадами Іван$ ни Блажкевич у книзі “Шляхами золотого Поділля” є повідомлення, що з’єдналися ці дві читальні аж після смерті панотця (помер на 63$му році). “Умер старий батько-співак, – писав сучасник, денисівчанин Григорій Головка, – завмерли-замовкли і його соловейки, що так гарно, так голосно та часто співа$ ли…” (“Альманах музичний”, 1904, с. 135–137).
*** 1984 рік. Тодішня влада визначилася, щоби перенести експонати зі шкільного краєзнавчого музею в будинок, який ко$ лись належав о. Йосипу Вітошинському. Але потрібно було ще зробити капітальний ремонт. Я працював тоді в Козові, але щод$ ня після повернення з роботи заходив у це помешкання й цікавився процесом. Якось майстри, які вкладали паркет по де$ рев’яній підлозі, сказали, що в одному міс$ ці дошки вгиналися і під час заміни під підлогою знайшли згорток паперів, який віднесли до школи. Наступного дня я звер$ нувся до заступника директора Тараса Бу$ рина, якому віддали згорток, бо хотів пе$ реглянути ці матеріали. На моє прохання він відповів, що там не було нічого цікаво$ го, тому він їх спалив. Коли я намагався його перепитати, він відповів: “Я тобі все сказав. Прошу більше мені запитань не ставити, я не маю часу”. Але й сьогодні ме$ не гризе думка, що там могли були вартіс$ ні документи, тому о. Вітошинський захо$ вав їх під підлогу, напевно, хотів передати майбутнім поколінням… Коли почав тріщати айсберг москов$ сько-більшовицької імперії, на основі зіб$ раних тоді ще скупих матеріалів про о. Йо$ сипа Вітошинського я написав статтю “Селянський диригент”, яку опублікував львівський журнал “Жовтень” (1989, № 3. – С. 87–91; тепер “Дзвін”). Це була запіз$ ніла присвята до 150$річчя від його народ$ ження. У той час я належав до правління Козівського районного товариства охоро$ ни пам’яток історії та культури. На одному з його зібрань я запропонував на знак по$ шанування ювілейної річниці цього виз$ начного музичного та культурно-громад$ ського діяча Галичини встановити на його будинку в селі Денисові меморіальну таб$ лицю, і цю ініціативу схвалили. Клопотався я тоді, щоби відкрити ме$ моріальні таблиці двом священникам: у Денисові – о. Йосипу Вітошинському, у Великому Ходачкові – письменнику Ти$ мотею Бордуляку. Тоді весь християнський світ готувався відзначати 1000$ліття Хре$ щення України-Руси. Тож я апелював, що, відкриваючи ці таблиці, ми засвідчимо, що йдемо в ногу з перебудовчими процесами. Мене підтримували в Тернополі Ігор Ґере$ та та Петро Медведик, але їх ніхто не слу$ хав, зате з розумінням поставилися очіль$ ник товариства Роман Пінь і голова облас$ ного планового відділу Володимир Вих$ рущ, а в Козові – завідувачка ідеологічно$ го відділу райкому партії Ярослава Шкіль$ на. 18 вересня 1988 року. День видався теп$ лий, сонячний. І хоча керували святковим процесом комуністи, але вже відчувалося, що це свято наше, українське. Прекрасні вірші о. Вітошинському присвятили та прочитали тернопільські поети Роман Пінь, Володимир Вихрущ, Георгій Петрук-Попик, з Козови – Григорій Сім’я. На захід зійшовся великий здвиг людей. У концертній програмі виступили Струсівська за$ служена капела бандуристів, які в обхід санкцій заспівали на могилі отця пісню на слова Богдана Лепко$ го “Видиш, брате мій”. Віддали ша$ ну о. Йосипу Вітошинському також студентський Народний колектив пісні і танцю Львівського універси$ тету імені Івана Франка “Черемош”, Бережанська народна самодіяльна хорова капела “Боян”, Денисівський хор та інші фольклорні колективи Козівщини, участь взяли кінооператор Ярослав Кензьор, львівські письменники Роман Дідула, Богдан Чепурко, Марія Чу$ марна, Андрій Содомора та інші діячі. 12 грудня ювілейну річницю о. Йосипа Вітошинського відзначили й у концертно$ му залі імені Станіслава Людкевича Львів$ ської обласної філармонії. Зі вступним словом звернувся голова обласного Това$ риства української мови Роман Іваничук, а доповідь виголосив Михайло Косів. З кон$ цертною програмою виступили хорові ка$ пели “Боян”, “Черемош”, “Антей”, “Ду$ дарик”, “Прометей”, відомі артисти дра$ матичного театру імені Марії Заньковець$ кої Юрій Брилинський і Леся Бонковська. А 19 грудня урочисті заходи були проведе$ ні в Тернопільській філармонії. 14 липня 1991 року в Тернополі на бу$ динку по вул. Юліана Опільського, 6, від$ крили меморіальну таблицю Василеві Сте$ фанику та о. Йосипу Вітошинському. Тут колись мешкали його син Володимир та невістка Олімпія Вітошинські (скульптор І. Мулярчук). 4 липня 1992 року в селі Денисові від$ булася ще одна організована мною подія – відкриття трьох пам’ятників, у тому числі о. Йосипу Вітошинському (скульптор О. Мудрак). Кошти на пам’ятник о. Віто$ шинському взято з внесків обласного То$ вариства охорони пам’яток історії та куль$ тури. Подія відбулася під прапором очо$ люваного мною Денисівського осередку “Просвіти”.
*** З часом людський ентузіазм почав гас$
О. Йосип Вітошинський з Василем Стефаником нути, десь загубилося й ім’я отця Йосипа Вітошинського. Його ювілей відзначався завдяки сприянню автора цього матеріалу, вчителів і учнів школи. Раніше в усіх просвітницьких заходах брав участь ще духовий оркестр, як це бу$ ло за часів о. Йосипа Вітошинського. За$ раз залишилася тільки назва. І якось нія$ ково стає: львів’яни пам’ятають та шаноб$ ливо відзначають роковини авторів “Русь$ кої трійці”, які написали першу книжку українською мовою “Русалку Дністро$ вую”, а тернополяни ім’я Йосипа Віто$ шинського, який у числі перших воздвиг$ нув українську культуру на високі щаблі слави, – підзабули. Мовляв, нехай тим і надалі займаються громадські організації. А державні інституції від його імені відсто$ ронилися… Щоправда, 23 серпня 2001 року ПАП “Агропродсервіс”, під керівництвом депу$ тата Верховної Ради України Івана Чай$ ківського, організували в селі Денисові грандіозне свято “Фест-господар”. Приу$ рочили його до Дня Незалежності Украї$ ни, Дня Прапора, відкриття ферми та пам’яти Йосипа Вітошинського, хор яко$ го в числі перших виконав “Ще не вмерла Україна”. Це святкове дійство було веле$ людне: одні кажуть, що на ньому були присутні 15 тисяч глядачів, інші назива$ ють число 30 тисяч. Була запрошена й ро$ дина Вітошинського, яка приїхала із За$ карпатської області, вони мали намір вис$ тупити, адже привезли унікальні матеріа$ ли, але через людську тисняву їм так і не вдалося звернутися до гостей урочистос$ тей зі словом. Нащадки Вітошинського, крім Дени$ сівського краєзнавчого музею, відвідали могилу о. Йосипа в Денисові та його невіст$ ки Олімпії в Тернополі, а музею подарува$ ли генеалогічне дослідження своєї родини. Принагідно зазначу. На матеріалах Де$ нисівського краєзнавчого музею кілька випускників Тернопільської вищої духов$ ної семінарії імені Патріарха Йосипа Слі$ пого написали дипломні роботи, копії яких зберігаються у музеї. Але досі ніхто з шукачів істини не зумів відшукати точної дати народження Йосипа Вітошинського. У своїх дописах Іванна Блажкевич писала, що народився він у селі Красноїллі біля Кут на Станиславщині 1838 року і був де$ сятою дитиною в о. Сельвестра та Марії Вітошинських. Але за десятки пошукових літ знайти ще дату та місяць його народ$ ження не вдалося нікому. Зате родина, яка приїхала із Закарпаття, зуміла відшукати та привезла нам цей метричний документ, у якому значиться, що народився Josephus 18 березня 1838 року й був третьою дитиною. Його батьки Sylvester Witozysinski (1807–1877) та Maria Wolanska (1818–1868), тож усе сходиться. У о. Йосипа Вітошин$ ського було 16 братів і сестер.
18 березня виповнюється 185 років від народження отця Йосипа Вітошинського, який у другій половині ХІХ ст., в час окупації Австро% Угорською імперією Галичини, без будь%якої підтримки одним із перших підніс на високий щабель слави українську пісню. Він ство% рив професійний хор, який співав на чотири голоси з нот, переваж% но це був чоловічий стоголосий хор.
Біля пам’ятника о. Йосипу Вітошинському. Перший ряд: Богдан Брилинський, отець-доктор Ми$ хайло Пастух, о. Омелян Кобель, о. Василь Ганішевський, Марта Дмитерко. Другий ряд: Богдан Кусень, Богдан Савак, Люба Брилинська та інші родичі о. Вітошинського. Позаду стоять семіна$ ристи. 22 червня 2003 р.
Ексклюзив “СП” · “Легковажно відпускаємо з рідної землі Тарасових нащадків, його продовження, – з торбиною в дорогу. І жебракує наша спадщина по московії”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
“Я тільки хаточку в тім раї благав…”
Відчуваю себе подорожницею, якій життя підкидає незабутні зустрічі. Час від часу вони намистинами зблискують на моїх стежках, піднімаю, кладу в долоні, роздивляюсь, нанизую на нитку, тулю до грудей і відчуваю від дотику тиху болючу нескінченість. Здається, не забути їх ніколи.
Галина ДАЦЮК, журналістка
Фотіна Тридцять років тому на Пріорці я зустрілася з Фотіною Фотіївною Красицькою, праонукою Тараса Григоровича по сестрі Катерині, донькою художника Фотія Красицького. Надворі клубочився травень. Під сонцем мліли кетяги бузку і солов’ї, а Фотіна прощалася з Україною. Сказала, що вже й квитки придбала, поїде до сина, у Воронеж. Вклала до зшитого лантуха пожитки і книжки – хоч завтра ви рушай у дорогу. А їй, Боже, як не хочеться! Скільки жила на чужині – снила Україною, мріяла про бодай маленький куточок на рідній землі. Приїхала – і нічого не домоглась. Запросила мене до квартири, де тимчасово зупинилась. У куточку бачу зібрані клунки. На підвіконні дивує маленька розсада огірочків, яку Фотіна висадила в полі етиленових торбинках, “так краще у відкритому ґрунті приживеться”. Підростатиме без неї. Хоча минулого літа вона ще поралася на городику коло батьківської хати. Восени зібрали з племінницею Софією добрий урожай горіхів, яблук, груш, трохи насушила, наварила варення. Пригостила узваром – мед. Їй можна дати пів віку: ніжне, без зморшок обличчя, молоді сіро
блакитні очі. “Що ви? Мені вже сімдесят вісім”. Намагаюся віднайти в тих гарних рисах щось Шевченкове. Зустріч зворушує любов’ю і печалить безпорадністю. Від квартири, де розмовляємо, – кілька десятків кроків до будиночка, в якому востаннє своє повернення в Україну зупинявся Шевченко. Нині тут меморіальний Музей на Пріорці.
Тарас У Києві квітувало літо. Змучений засланням і подорожжю Тарас, у солом’яному брилі та світлому плащі, стомлено брів по Куренівці. “Ішов, ішов, бачу – хатка – не-то панська, не то мужицька – біла, біла, мов сметана, та ще й садочком обросла; а надворі дитячі сороченятка сушаться, та ще й рукавами махають – мене кличуть: яй зайшов!..” Тут він оселився – у затишній кімнаті з вікном, що виходило в густий сад. Раненько Тарас виходив у садок, умивався водою з криниці, слухав птаство. Обідав улюбленим борщем з пшоном, затовченим салом, гречаними варениками чи галушками. Збирав під яблунею дітей, розповідав їм казки. Якось влаштував дітворі свято на всю Пріорку. Накупив на базарі стільки ласощів, що “ледве доніс їх до квартири”. По обіді перекупка привезла ще віз яблук, груш, пряників, бубликів. На вигоні Тарас Григорович “був сам не свій”: бігав з дітьми, пустував реготав, сам радів, як дитина, ніби передчуваючи, що радість недовга. А через три дні він вже складав речі, прощався з сусідами, розплатився з господинею. 15 серпня 1859 року старший поліцмейстер Києва повідомив цивільному губернатору Селецькому: “Тарас Шевченко, який перебуває під таємним наглядом поліції, 13 числа цього місяця виїхав до Санкт
Петербурга…” Я тільки хаточку в тім раї Благав і досі ще благаю… Не судилася хата. Він повернувся в Україну, накритий китайкою, у травневий день, коли немилосердно квітнула Божа київська краса. Через сто років потому нам, студентам Київського університету імені Тараса Шевченка, забороняли у цей травневий день підходити до пам’ятника Кобзарю, де збиралася громада свідомих українців на вшанування нашого Пророка. “Не підходьте, бо це може для вас кепсько закінчитися”. Вже маємо незалежну Україну. Здається, минули лихі часи. Шевченко вистояв, ми вільні “молитися правді на землі”. Але не молимося. Відхрещуємося від істинно го багатства. Губимо скарби по світах. Легковажно відпускаємо з рідної землі Тарасових нащадків, його продовження, – з торбиною в дорогу. І жебракує наша спадщина по московії. Понад рік лежала в Товаристві репресованих заява Фотіни Фотіївни з проханням розглянути її справу, знайти можливість і поновити у правах на маленьке житло. Безрезультатно. Кажуть: нема документів про те, що вона репресована. Так, документів нема, бо документом у страшні часи слугувало усне розпорядження: виселитися за 24 години! Чи могла Фотіна тоді думати про офіційний папірець? Опальна 19
літня вдова репресованого поета. Пра онука вигнаного колись з України прадіда – Поета з Поетів. Каже мені, що не бачила добра в житті. Я не розпитую більше. Вона тут же заспокоює себе, що “іншим буває ще гірше”. Каже, що врешті не про себе мова. Ось їде, а тривога про долю батькового музею залишається. Каже, що не шукає жодної вигоди, не претендує на володіння будь-якою частиною меморіальної садиби (земля, будинок), яка належала покійній сестрі Галині. Але як остання з нині живих дітей
Софія та Фотіна (праворуч) Красицькі, 1993 р.; аркушик споминів Фотіни художника Фотія Степановича Красицького, котра багато сил віддала музею, вважає обов’язком совісті й честі удосконалювати і пантрувати його стан.
Красицькі Ось вона, садиба Красицьких – зеленою оазою на Пріорці. Як втрималася серед шаленого напору бетону і скла – один Бог знає. Коли почалася суцільна забудова Мостицького масиву, вирок цій будівлі винесли остаточний – знести! Меморіальний дім, де по бувало немало видатних людей, де художник створив сотні художніх полотен, – зрівняти із землею. Як і веранду, що пам’ятає Лесю Українку, Миколу Лисенка, Івана Франка. Проте Острів Свободи не здавався! Оточений вишкіреними довкола екскаваторами та бульдозерами, він перетворився на безстрашну фортецю. Вікон ниці стали бійницями! Оборону тримали дві відчайдушні жінки – Галина Фотіївна Красицька та її донька Софія Казимирів на. Коли всі листи
звернення з проханням врятувати садибу виявилися безсилими перед невіглаством чиновників, Софія зважилася на нечуване: вийшла назустріч бульдозеру з вилами. Коліївщина проти вандалізму! Його позбавили електрики, води, подвір’я обкопали глибоким ровом. Кілька місяців тривала облога, аж поки нарешті Красицькі перемогли! Розпорядженням міськвиконкому забудову “житлової споруди за номером сімнадцять” було перенесено на кілька десятків метрів. Меморіальну садибу врятували. А чому, власне, мали рятувати, а не оголосили заповідною зоною з охороною грамотою? Газета “Независимость”, у якій я тоді працювала, чи не єдиною стала на захист садиби Шевченкових нащадків. Будівлі далеко за сто. Вибудована з міцного матеріалу (дерев’яної Покровської церкви, що стояла на місці нинішньої, мурованої), вона справляє враження добротної і міцної, хоча, звісно, потребує постійного догляду. У музеї скарби. Одна різьблена скриня Шевченкової матері чого варта! Скриню успадкувала від матері Тарасова сестра Катерина, по смерті матері скриня перейшла у спадок сину Степану, згодом Степановому сину Фотію – художнику Фотію Красицькому. Тут чимало оригіналів творів Красицького та його учнів, унікальні документи, старовинний посуд, зразки українського одягу, раритетні видання творів Шевченка. На стіні портрет Кобзаря. І хоча подібних – у смушевій шапці – багато, проте цей, намальований онучатим племінником, ніби випромінює життя і тепло. Колись Фотіна, за заповітом батька,
подарувала музеєві картини, передала цін ні документи, листи. Нині реліквії в Національному літературному архіві України. Ні, вона не шкодує, але ж коли спадкоємці так щедро дарують державі скарб, то хіба не можуть розраховувати на поміч держави? Фотіна прощально дивиться на липу, посаджену (за переказом) Лесею Українкою. На веранді стоїть бузковий букет, навколо літають золоті бджоли. “Коли ще приїду?” – запитує сумний погляд Фотіни Фотіївни. Не знаю. І не знаю, що відповісти. Вона протягує мені кілька маленьких списа них аркушів. “Я тут написала, що не встиг ла сказати”.
“А я тиняюся по світу, мов неприкаяна…” Наша родина жила на Пріорці – зеле
Т. Шевченко. Художник Ф. Красицький,1906 р.
ній околиці Києва. Була у нас своя хата і чималий садок. Мій батько – художник Фотій Степанович Красицький, мати господарювала вдома. Нас, дітей, було п’ятеро, я – Фотіна, наймолодша. На початку 1933 року я закінчила технікум зі спеціальності теплоенергетик. На роботу влаштуватись не могла, бо в той часу Києві було безробіття. Час був тяжкий, люди мерли з голоду. В Києві не мерли, бо за карточками видавали хліб. Але я пам’ятаю, що ходила в технікум завжди голодна, весь час хотілося їсти, особливо взимку і під весну. Мати варила тільки ріденький борщ із кислою капустою, а хліб одержували по 500 грамів на день на батька і старшого брата, який працював у книгарні, а на нас, утриманців, – лише по 300 грамів. Влітку нас виручав садок. Доводилося багато працювати, щоб виростити під деревами овочі, картоплю, щавель, який продавали, аби купити на базарі сала та якоїсь крупи. У той скрутний час для організацій виділяли землю під городи. Чоловік моєї старшої сестри Ярини – письменник Петро Мельник – порадив взяти в Спілці письменників ділянку землі, поруч з нашою садибою з запущеним садком, що зосталась без господаря. Навесні 1933 року охочі відміряли по три
чотири сотки, і почалася робота: корчували старі дерева, палили, копали. Письменники часто заходили до нас, сиділи на веранді, де батько малював, розмовляли. Під час розмов батько змальовував їхні портрети. Потім, за домовленістю зі Спілкою письменників, він намалював цілу серію портретів: Смілянського, Шия на, Терещенка, Ушакова, Скляренка, Кундзича. Намалював також два портрети поета Олекси Влизька: один у 1933 році, в на півпрофіль, вугіллям, другий – у 1934 році, аквареллю і кольоровими олівцями. Тоді ж, навесні 1933 року, я познайомилася з поетом Олексою Влизьком. Мабуть, сподобалась йому, бо він частіше за інших приїжджав на свою ділянку та більше бував у нас, ніж на власному городі. Незважаючи на те, що він страждав повною глухотою (у 13 років перехворів скарлатиною, і вона дала ускладнення на вуха), був життєрадісний, веселий, товариський, дуже енергійний і дотепний. Середнього росту, широкоплечий, з гарною поставою, вродливий, він любив багато розмовляти, голосно смівся. Але голос у нього був різкий, незвичайний, і спершу лякав мене. Потім я звикла і не помічала цього, а слухала, як цікаво він розповідає. Спілкувалися своєрідно: писали просто пальцем в повітрі, чи на руці, чи на столі, де завгодно, і він все розумів. Трохи розумів і по губах. Так минули весна, літо, ми покохали одне одного. Восени 1933 року, 10 листопада, ми одружились. Йому тоді було 25 років, мені – 18. Весілля було дуже скромне: серед запрошених – наші батьки, брат Олекси
Ексклюзив “СП” · “У долі кількох імен великої родини – трагедія народу, якого московська імперія зла позбавляла права жити на своїй землі і просто жити”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
з дружиною, мої сестри й двоє чи троє його друзів. Після весілля я залишилася жити у Влизьків. Мешкали ми на Стрілецькій вулиці, в будинку № 1, в напівпідвальній квартирі. Мали дві кімнати: перша, велика, перегороджена стінкою – для брата Сашка з дружиною і малою дитиною, маленька вузька кімнатка – для матері Олекси і темна прохідна, вузька, як коридор, – їдальня. Іноді там ночувала тітка або батько Олекси, який жив окремо. Наша з Олексою кімната була невеличка – 10
11 квадратних метрів. Проходити до неї треба було через їдальню і маленьку темну комірчину – кухню. У кімнаті стояла тахта, письмовий стіл, два стільці, а всі стіни – від підлоги до стелі – були заставлені книгами на полицях. Вішалку для одежі влаштували на дверях, що вели у кімнату матері. Жити нам було скрутнувато, бо грошей не вистачало. За книжку “Мій друг Дон Жуан”, що вийшла у 1934 році, Олекса одержав трохи грошей, підробляв у редакції газет, іноді писав окремі статті. Але були ми молоді, не журилися і жили в злагоді та коханні. Влітку мешкали у моїх батьків на Пріорці. Восени знову переїхали на власну квартиру. На вулиці Коцюбинського для письменників будувався кооперативний будинок. Членом цього кооперативу був і Олекса. Будинок мали ось
ось заселити. Олекса зі мною ходив дивитись на свою майбутню квартиру з двох кімнат. Але не судилося нам там жити. 6 листопада 1934 року вночі постукали у двері. Відчиняємо. До кімнати вдираються якісь люди у формі, двірник і ще один чоловік. Показують ордер на обшук і арешт. У кімнаті все перевернули, книжки переглядали і кидали просто на підлогу. Потім Олексу повели, не дали навіть попрощатись. Я не вірила, що він у чомусь винен, бо був щирим патріотом своєї радянської України. Сподівалася, що розберуться і його обов’язково випустять. Але більше я Олексу не побачила. Спершу його держали в Лук’янівській тюрмі. Туди я но сила йому передачі, від нього одержувала бадьорі, повні гумору записки. Після вбивства Кірова, 1 грудня, передачі вже не приймали, сказали, що чоловіка перевели в інше місце. Я ходила до КДБ на Інститутській, просила побачення з Олексою, але мені відмовили. І ось в середині грудня читаємо в газеті вирок, що терористів, які готували терористичні акти проти держав них діячів, засудили до розстрілу з конфіскацією майна. У великому списку був і Олексій Федорович Влизько.
Жодної надії більше немає, і жити більше не хотілось. Я перейшла до своїх батьків. Потім мені сказали, що нашу кімнату опечатали, а ще через деякий час все майно і книги кудись вивезли, серед них і 12 книжок поезії Олекси Влизька.
209
та річниця від дня народження Кобзаря пройшла в Київському університеті під неофіційною символічною назвою #ШевченківФронт. Таке словосполучення було обрано не випадково: по
перше, Тарас Шевченко за життя і вже півтора століття після смерті тримає бій на світоглядному фронті за українські цінності та свободи; по
друге, в Україні нині справді гаряче на південно
східних фронтах, де ведеться за пекла аксіологічна боротьба Добра зі Злом; по
третє, наявність хештегу підкреслює онлайн
формат урочистих заходів знов
таки через воєнний стан у країні. Таким чином, воїнами Шевченкового фронту сьогодні є
Наприкінці лютого 1935 року прийшов міліціонер із повісткою, у якій було сказано, щоб я за 24 години виїхала з Києва. Я поїхала до тітки в Запоріжжя. Через пів року мене викликали в міліцію, відібрали паспорт і сказали, щоб я виїхала із Запоріжжя, бо це місто стало “режимним”. Куди тепер? Вирішила поїхати туди, звідки вже не висилають. Потрапила на Урал, в Нижній Тагіл. Там будували вагоно
гігант, який повинен був випускати нові товарні вагони. Влаштувалася на роботу, з горем пополам одержала житло. Довго там працювала. У війну цей завод випускав знамениті танки Т
4. Потім де я тільки не жила! У 1959 році одержала довідку, що “Александр Федорович Влизько реабили тирован посмертно…” Тоді у мене була друга сім’я, ще малі діти. Коли діти підросли, вивчились, роз’їхались, і я зосталась одна, вирішила вернутись на батьківщину, в Київ. У 1977 році звернулася в Спілку письменників, вони – в Раду Міністрів, імені дозволили прописку в Києві, але квартиру, звісно, не дали. Найняла кімнату в приватній квартирі, прожила
промучилась там майже дев’ять років, але більше не витримала. Поїхала до сина в Москву, він тільки одружився, народився один син, потім другий, квартира стала тісною, жити мені стало ніде. Поїхала до другого сина у Воронеж, але весь час тягнуло на батьківщину. У батьківській хаті, де я виросла, тепер меморіальний музей мого батька, відомого українського художника Фотія Красицького, внука Т. Г. Шевченка по сестрі Катерині. Створила його моя сестра Галина Фотіївна і її донька Софія Казимирівна Красицькі. У серпні 1991 року сестра Галина померла, і я приїхала допомогти в музеї
Меморіальний музей Фотія Красицького у Києві племінниці Софії. Жила з нею в прибудованій до музею кухні з газовим котлом для опалення музею. Жити тут взагалі не можна, бо дошкуляє газ. Ось майже рік клопочу через комісію про поновлення прав репресованих, аби дали якесь житло, але поки що ніякої відповіді. Отак, чоловіка мого стратила, а я все життя тиняюся по світу, немов неприкаяна. Травень 1993 р. Фотіна Красицька.
Олекса Саме від Фотіни Фотіївни я вперше по чула про репресованого поета Олексу Влизька, її чоловіка, якого вона палко по кохала і стала юною вдовою. Скільки згодом не читала розвідок про поета, ніхто не згадував Фотіну, яка по суті була репресована за чоловіка. І не поновлена у правах на життя в Україні. Так само було заборонено жити і померти в Україні її прадіду Тарасу. Позбавлено життя чоловіка. Ледве не знищено дотла меморіальну садибу батька – нащадка Кобзаря. У долі кількох імен великої родини – трагедія цілого народу, якого московська імперія зла – царська й більшовицька – позбавляла права жити на своїй землі і просто жити. Олекса Влизько був найпопулярніший поет – “улюбленець свого часу”. Його перша книжка “За всіх скажу” (1927) – 19 літнього, досі невідомого, до того ж поета, що не чув жодного звука, – здійняла бурю захоплення, була тричі перевидана і роз продана накладом у 33 тисячі примірників! Його називали н о в и м поетом. На думку Юрія Лавріненка, він був “Буревісником Розстріляного Відродження, романтиком його життєвих сил і потенцій, оновлення, пригод, творчої праці, свободи і обов’язку. У глухонімому юнакові… ізольованому від звуків життя, – кипіло духове бетговен ське море… Піднявшись із надр придушеної української провінції на цю вершину, він підняв на неї і визвольну ідею свого народу – категоричний імператив свободи”. Він не почув, як чекісти постукали у двері, коли прийшли арештовувати, він не чув їхніх запитань. Він писав Фотіні з в’язниці оптимістичні листи, бо, може, не вірив у трагедію або ж не хотів засмучувати кохану. Не почув вироку і пострілу в потилицю, очевидно, в підвалах нинішнього Жовтневого палацу. Його знищили, як усі до одної його книжки. “Назвавши його білогвардійцем, Москва хотіла замаскувати свій прямий приціл у серце молодої України”… Фотіна Фотіївна виїхала через кілька тижнів, так і не висадивши у відкритий ґрунт розсаду огірків. Я видрукувала статтю “Ми серцем голі догола?..” (22.05.1993 р.) і надіслала їй у Воронеж. А згодом ми загубилися на дорогах життя. Проте скільки разів буваю на Пріорці, згадую Фотіну Фотіївну, яка понад усе мріяла “про хаточку в тім раї…”, а я не могла нічим заради ти. І тулиться до серця гірка намистинка долі, в якій – трагедія родини і цілої України, понівеченої, викошеної, вимученої і вимореної лютою московією. Вона й сьогодні щохвилини цілить і викошує молоді серця нації. Кілька разів поривалася розповісти про Фотіну Михайлу Слабошпицькому, який написав книжку про Олексу Влизька. Але не встигла… Згадала цю історію ще й тому, що 17 лютого виповнилося 115 років від дня народження поета Розстріляного Відродження Олекси Влизька.
Ексклюзив “СП” · “У долі кількох імен великої родини – трагедія народу, якого московська імперія зла позбавляла права жити на своїй землі і просто жити”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
Непереможні, незламні, бо нащадки Тараса!
всі свідомі громадяни, які поділяють національні й вселюдські ідеали, оспівані українським мислителем у геніальних творах, проголошують їх і борються за них. Готуватися до святкової дати в Шевченковому університеті почали заздалегідь. Зокрема, кафедра історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості разом із Всеукраїнським навчально
науковим центром шевченкознавства влаштували кількатижневий флешмоб, який полягав у створенні відеокомпозицій із декламуванням поезії Тараса Шевченка. У культурно
освітній активності, результати якої опубліковані на сторінці ННІФ у Facebook, взяло участь понад два десятки студентів із різних підрозділів КНУ. 9 березня, день народження Тараса Шевченка, Україна зустріла під обстріли ворожих ракет. Однак, незважаючи на це, о 10
й ранку представники всіх структурних підрозділів на чолі з ректором Володимиром Бугровим вшанували пам’ять пророка, письменника, мислителя, покладанням квітів до іменного пам’ятника, що коло Університету. Згуртовані та незламні, з Шевченковим словом на вустах, колектив вкотре засвідчив свою відданість життєвим настановам духовного батька Університету: Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая! Наступного дня в Навчально
науково му інституті філології відбулася традицій на шевченківська конференція. Співорганізаторами Міжнародної науково
практичної конференції “Сучасне шевченкознавство: мультидисциплінарні дискурси” разом із КНУ імені Тараса Шевченка стали Варшавський університет і Познанський університет імені Адама Міцкевича. У пленарному та секційних засіданнях взяли участь 125 доповідачів із 29 навчальних і наукових закладів України та закордоння. “Конференція репрезентувала розвиток шевченкознавства в часи війни з рф, вкотре засвідчила значення постаті й творів Шевченка для розвитку вільної та незалежної України”, – зазначила завідувачка кафедри історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості ННІФ проф. Оксана Сліпушко.
Наступний рік Україна відзначатиме ювілей Кобзаря – 210 років від дня народження. Щиро сподіваємося, що вже під мирним небом України університетська родина вкотре згуртується, щоб переконатися: оспіваний і досліджений Тарас Шевченко лишається незміряно глибоким і завжди актуальним.
Анна МУКАН, відділ зв’язків із громадськістю Навчально
наукового інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка
Волонтерські хроніки · “Довіра — це найдорожче і святе. Саме на довірі порядності і тримається волонтерський рух”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Книгу “Краплина добра” я присвячую величі Українського Духу Волонтерка з Дніпра Надія Таршин
Від авторки. Не в кожного, хто візьме в руки цю книгу, буде бажання дочитати її до кінця і додивитися схожі поміж собою світлини. Адже це хроніка, не роман, та ще й напряму дотична до війни, якої для бага" тьох українців і досі немає, і живуть вони, не обтяжуючи себе тими проблемами, які хвилюють нас – героїв цієї книги. Сухі факти жертовності багатьох з нас у най" важчі і трагічні часи для нашої країни не всім будуть цікаві, а хтось ще і позловтіша" ється, адже ми його антиподи. Ми – це одна ланка міцного ланцюга, який допоміг втримати Україну, зупинити ворога. Таких, як ми немало і усі ми є твор$ цями сучасної української історії. Можли$ во, і наша “Краплина добра” комусь з ча$ сом знадобиться, при дослідженні цього відрізку часу боротьби за нашу незалеж$ ність і хтось з неї почерпне факти, потріб$ ні саме йому. Прошу не ображатися, коли хтось, хто допомагав, не знайде себе в цій книзі, ад$ же звітувати ми почали з листопада місяця 2014 року, а більшість з героїв книги актив$ но включилися у волонтерську діяльність з перших днів війни, та тоді ми соромилися звітувати, та й не вірилося, що війна на$ довго. Все літо бігали в шпиталі, лікарні до поранених, збирали і пересилали кошти на тепловізори і усе найнеобхідніше. Потім інтуїтивно почали об’єднуватися в групи. Ліпилися один до одного, до тих, кому до$ віряли. Довіра — це найдорожче і святе. Саме на довірі і порядності тримається во$ лонтерський рух. Зібравши публікації про працю нашої волонтерської групи за сім років, я в жод$ ному разі не мала на меті применшити вклад інших груп чи окремих волонтерів. Всі разом ми робимо дуже необхідну спра$ ву для країни в час надважких для неї вип$ робувань. Впевнена, що наша багаторічна праця і жертовність не є марною, вона дасть свої плоди і посіяне проросте друж$ ними і міцними сходами. Сьогодні ми краще володіємо інфор$ мацією, завдяки тісним зв’язкам з передо$ вою і плідній співпраці з волонтерами з різних міст України, і це дає результат. На$ ша допомога потрібна воїнам допоки в Ук$ раїні війна з агресором, і всередині країни велика напруга. Ми, волонтери, оптимісти і найбільше покладаємося на дію, а не на слова і обіцянки. Найбільша моя мрія, як і багатьох ук$ раїнців, – щоб ця війна закінчилася, і ві$ роломний підступний агресор перед усім світом відповів за свої злочини на нашій землі, щоб ніхто більше не зазіхав на ціліс$ ність нашої держави. І ми могли спокійно жити, працювати і розбудовувати правову і гідну державу Україна. Слава Україні!
Ми плачемо обоє – Він і я, До себе пригортаю Його руки… Яка жорстока часу течія… Ні з чим не порівняти усі муки. Піднявся Він і вирівнялись плечі, Назад пішов по спаленій ріллі… У пекла повернувся глиботечі, Щоб зберегти нам світло на землі. 27.11.2022
*** Я не пам’ятаю, як воно буває: Коли серцю радісно і спокоєм сяє, Коли голос проситься заспівати пісню І спокійно спиться у годину пізню. Коли сміхом, галасом гомонять подвір’я І дарує затишок мирне надвечір’я. Коли літо радує, осінь надихає… Я чомусь сьогодні це не пам’ятаю.
А навкруг до неба – материнські руки І серця їх зболені терпнуть від розпуки, І не осягнути розумом їх болю, Що змінив навіки і життя, і долю. 21.09.2022
*** Забула я про роки – війна… Не згадую хвороби – війна…
Лише думками лину До них, хто вже загинув За Україну милу Голубку сизокрилу. Запитую у неба, Запитую у себе, Чи вистоїть вона, У чім її вина?
О світе, ти лукавий, Ти у добрі, забаві… У нас війна-а-а-а-а… 16.08.2022
*** …І літній степ із цвіркунами, Жовтогарячий і терпкий, У спеку спраглий і з дощами… Ти мій! До скону, краю мій!
Синів я тут своїх ростила, Онуків Бог мені послав І сад омріяний садила, Рід дім зі мною будував.
Бо на усе є Божа воля, Я відчувала її скрізь… І друзів дарувала доля, І щастя мати міцну вісь.
Стійку, незламну, як із криці, В ній пам’ять роду, його біль… Отож тремтіть, хто духом ниці, Не сипте нам на рани сіль…
Уже готові ми до бою І над усе болить своє, Здобуте працею важкою… Ви чуєте? Усе моє!!!
За степ, за сад, за рідну хату, Буду стояти до кінця, За землю, гідністю багату, До переможного вінця!!! 27.01.2022
*** Ти тепер таке далеке, А для мене, ніби вчора, Я літала, мов лелека, На твоїх гінких просторах.
А тепер думками лину, Обіймаю всі стежини, Вздовж яких родили рясно Дикі ягоди ожини.
Де горби були, як гори, Ліс духмянився медами, Незабудки, ніби море, У єднанні з небесами.
Нині майже недосяжне, Бо поважчали вже крила, Та мою любов до тебе Вдалині не розгубила.
І надіє серце гріє, Що зберуся у дорогу, Доторкнуся ще до хати І до рідного порогу. 10.06.2021
*** Безсоння знов проникло межи віч, Заполонило простір мій до ранку, Попереду важка, в задумі ніч І сон здолає лише на світанку.
І де той час, як спокій у світах Усі безсоння проганяв від вікон? Ми ніби знову на семи вітрах... І цим вітрам уже немає ліку. 27.11.2021
Книжка Надії Таршин “Краплина добра. Волонтерська хроніка”, Дніпро, “Ліра”, 2021
Волонтерські хроніки · “Довіра — це найдорожче і святе. Саме на довірі порядності і тримається волонтерський рух”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Степ розсудить… і життя
*** Про втрати запитайте у солдата, Повідає усе і без брехні, Як рятував Він побратима – брата, Виносив у пекельному вогні, І на своєму другу – “Патріоті” Збирав Їх – і убитих, і живих, І проривався у боїв клекоті, Щоб рятувати тих – хто не затих.
Пронизана і болем, і журбою Бійцева сповідь, та що віч на віч, Увесь Він там – на ратнім полі бою, Де у одне злилися день і ніч. Тремтячі руки, і надривний голос, Гірку сльозу змахнув з пошерхлих губ – Міцний, родючий і незламний колос, Духовний, світлий – до кровинки люб!
Юрій ФОМЕНКО, м. Дніпро
*** І не у розкоші жадане щастя, А у простому гідному житті, Коли мене прикриєш від напасті І бачитиму світло в майбутті.
І мрійників таких, як я, немало, І мрії не наївні і сліпі, А щоб біда тебе не розтоптала, Ми підпираємо з усіх боків.
І діями і словом і думками… Ти тільки виживи у хаосі оцім, Щоби Герої, що за тебе впали, Пишалися у Царствії святім. 08.06.2021 м. Дніпро
14 березня – День українського добровольця. Цього дня 2014 року перші 500 бій$ ців-добровольців прибули для формування першого добровольчого батальйону. Блокпост серед степів. Чого вони стоять зі зброєю на блокпосту? – вони живуть майбутнім! А ті люди, що далі зі зброєю по степах, – здебільшого живуть минулим. Живуть у Другій світовій. Ні, навіть у великій вітчизняній. Воюють за переконання псевдоветеранів. Комусь потрібна їхня свідомість у тому часі… Так легше управляти. Вони всі – у помсті. По-іншому життя не уявляють ані феодали їхні, ані вони. Страх. У цих, які тут, на блокпосту, є страх, що заберуть майбутнє. Вони самі собі щось метикують, планують, як прожити завтра. А в тих, що далі, за блокпостом, теж є страх. Страх втратити надію, що їм повинні дати щастя з барського плеча. Їхня фі$ лософія – залежність. Що краще? Воля чи залежність? …Велика гра на страхові лю$ дей. Одні боялись загубити волю, а інші – гарантовану залежність. Лиш степ розсу$ дить… і життя. Блокпост поміж свідомостей в степах…
Щоденник · “Сьогодні — День Добровольця. Твій день, синочку”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
наступного прощання... У місті безперервне виття си$ рен швидких, а вулиці заповнені веселим безтурботним людом, молодими і не дуже закоханими парами, і квітами... Під фешене$ бельними готелями – десятки припаркованих величезних доро$ гих машин... А на зупинках і в транспорті – хлопці в камуфляжах на мили$ цях... Вони здивовано роззира$ ються довкола.
День святого Валентина... У моєму месенджері і вайбері – прохання про допомогу... Де$ сятки прохань, як до волонтера і до мами Воїна, після моїх “листів з війни”... Найстрашніше – знайти хоч якусь інформацію про рідних, які пропали безвісти в тих боях, де був і мій син... Найлегше – допомогти кош$ тами на протез ока (чекати на до$
помогу від держави дуже дов$ го...). Люди, з нами щось не так... Я не закликаю всіх перестати радіти життю, бо цілком ймовір$ но завтра воно для багатьох обі$ рветься. Але це неправильно – така нестримна показова радість, весе$ лощі, поряд із величезним горем в тисячах українських родин... А може, Бог нас так випробо$ вує? Дає шанс схаменутися, і ди$ виться на нас зверху, щоб прий$ няти нарешті рішення $ варті ми Його допомоги, порятунку, чи ні. Війна має стосуватися усіх, без винятку. Лише так можна пе$ ремогти ворога. Або я чогось таки не розумію...
Вдячність “Фортеця Бахмут, всі молитви наші тут...”, весь день виспівує мій маленький внук. Тепер це і моя пісня з ранку до вечора. Мої молитви, мій страх і біль... Дякую тим, хто поруч в ці ду$ же важкі дні... Ми сьогодні плели сітки і мо$ лилися. І так буде щодня, доки триватиме ця кривава війна. До$ ки не повернеться мій син, і всі ті, кого ми чекаємо. На завтра потрібна велика сіт$ ка на танк... До кінця тижня – ще декілька сіток, бо хлопці їдуть під Мар’їн$ ку... Одному снайперу треба допо$ могти з планкою і кільцями для СВД... Підрозділ Льови потребує 16 пар берців... Треба замовити буржуйки, привезти камуфляж на сітки, від$ правити декілька посилок, розпа$ кувати допомогу, яка приїхала з Італії. Без цієї щоденної роботи можна б було з’їхати з глузду... Часом я розклеююся, але не$
надовго. Потім збираю себе доку$ пи... ДЯКУЮ Людям, які поруч вже багато років, і зараз.
Листи від сина Після страшних боїв за Крас$ ну Гору: – Я живий. Нашу роту розби$ ли. Ми з С. і К. вивели вночі ці$ лим наш взвод, а зранку вивезли з-під обстрілів ще 17 пацанів... Наша “Мавка” немов зачарова$ на. Десятки машин згоріли, зла$ малися, а вона майже ціла. (“Мавка” – це баггі, яке ми їм ку$ пили. Якби не вона...). А цього листа надіслав сьо$ годні: – Наша 14$годинна операція по відбиттю і виводу останніх на$ ших 19 хлопців завершилась ус$ пішно. При прикритті мінометів і вертушок з повітря вирвались. ЖИВІ!!! Не всі, правда... Втрати – 20% вбитими, 40% пораненими. – У нас були скептики, і на$ віть атеїсти, які посміювалися з наших вервичок і оберегів. Тепер повірили і вони... – Мамо, якщо то було пекло, то ми там вже були. Тепер не страшно...
Твій день, синочку – Мамо, ти тільки спокійно до того віднесися. В мене все доб$ ре, але я 300$й. Легкий. Контузія. На нас чекали... Вирахували, де ми будемо. Там, на жаль, працю$ ють не тільки тупі чмобіки, але й специ... Ми ще раз зрозуміли си$ лу окопів, і силу молитви. Знаєш, я ще ніколи так не молився... І ще я щасливий, що всі мої хлопці живі, хоча летіло і падало перед нами, над нами, і за декілька сан$ тиметрів. Не метрів... Я слухаю і дивуюся сама со$ бі... Не плачу, майже без емоцій, лише подумки дякую Богові. Мої страхи і почуття зазнали значної еволюції за той час, відколи він на війні... Передчуття є... Вчора ми плели сітки, і жар$ тували більше, ніж завжди. Смія$ лися аж до сліз, а мене не покида$ ла тривога... Хоча вона присутня завжди, але вчора, за цим сміхом, я про$ бувала її втихомирити, вгамувати. – Коли то сталося, синочку? – Десь після десятої... І годи$ ну тривав дуже сильний обстріл. Потім, коли все стихло, ми пора$ хували всіх. Крім мене ще двоє контужених. Один набагато сильніше за мене... – Ти знаєш, а я вчора якраз в цей час молилася. Псалом 90$й. Ніби відчувала... – Ті самі симптоми, які були 20 лютого на Інститутській. Сильний головний біль і сильна рвота. Але вже все минулося. Майже... Ще декілька крапель$ ниць, і все буде добре.
*** А в мене знову дежавю... Майдан... Тепер в нього буде 6 днів від$ починку і лікування. Там же, на позиціях... У шпиталь з таким не везуть... 6 днів на відновлення, і зно$ ву... І я знову буду надіятися, що за 6 днів щось зміниться. Бо мусить змінитися... А сьогодні День Добровольця. Твій день, синочку. – Мамо, я знав, куди йду. Я зараз на найважливішій чолові$ чій роботі. Знаю... Пишаюся. Молюся. Лютий — березень 2023 р.
Щоденник · “Сьогодні — День Добровольця. Твій день, синочку”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Листи з війни
Леся МЕНКУШ"МАЛЬКІВ, волонтерка, мама Воїна, м. Львів
Світлі люди Спільна Молитва за наших Воїнів, за Україну, чергова спле$ тена сітка, щирі розмови, гаря$ чий чай... Це був ще один соняч$ ний день в товаристві Світлих Людей і споріднених душ. Світлі Люди плетуть сітки і передають “патрони” нашим Воїнам. А ще до нас приходив Воїн. Хлопець виписався зі шпиталю, і незабаром повертається на фронт. Як усі справжні, соро$ миться просити щось для себе, але берці потрібно розміру таки знайшлися. Навідріз відмовився взяти каву та інші гостинці. Радо погодився лише на прапор, який ми з дівчатами підписали і домо$ вилися, що він поверне нам його після Перемоги, з підписами побратимів. І цей прапор буде в нашому майбутньому музеї доро$ гим експонатом. Є в мене така мрія – музей нашої боротьби... Нехай Бог тебе береже, Васи$ лю з Заліщиків...
Фортеця “Бахмут” “Якщо на Стрітення ведмідь побачить свою тінь, то настра$ шиться її і знову заховається до буди. І зима буде ще 40 днів”. Та$ ка народна прикмета... Сьогодні був сонячний день. А це означає, що ще буде зима, і холод, і хуртовини... Ще буде вій$ на за Бахмут, і не тільки. І потріб$ ні “теплі патрони”, і дуже багато всього потрібно... Нарешті вийшов на зв’язок! Нарешті у відносній безпеці! Чи надовго... “Що тобі передати, синоч$ ку?” “Мамо, потреби дуже вели$ кі... І недешеві. Ми з хлопцями складемо список, пізніше скину. Вологих серветок треба багато. Ми не милися 10 днів... І кави треба багато... І зігрівайок”. Вони не тільки не милися 10 днів... Вони не спали, і їли сніг, який заміняв їм воду і їжу... Напакували їм сьогодні за$ мість однієї три посилки. Зігрі$ вайки, вологі серветки (багато), шкарпетки (дуже багато), труси, футболки, кава (багато). А ще ва$ реники, яблука, панетони, шоко$ лад. Поїхали...
Про тих, з ким воюємо “У них є своя тактика. На$ приклад, вдень виходять четверо вагнерівців, і тягнуть міномет. Хлопці їх скосили. Тоді підбіга$ ють ще четверо, потім ще, і так декілька разів протягом дня. А вночі виходить їхня спецура... Вони всі в костюмах, яких не ба$ чить тепловізор. В усіх – нічни$ ки і глушники. Вони практично невидимі, знають, де ми, і ба$ чать. Нам все це також дуже пот$ рібне, але ми його не маємо. А якщо і є, то недостатньо...”
Про звикання до війни “Протягом перших двох діб, по приїзді в сектор, обстріли були практично безперервно: міномети, дашки, пушки, кулемети, 125$ті, 120$ті. Ці останні найстрашніші... На третій день звикаєш до вибухів. Дехто навіть мо$ же закимарити під час об$ стрілів”.
Про холод “Можна обійтися без їжі де$ кілька днів. Можна замість води їсти сніг чи гризти лід. Можна вмиватися вологими серветками, в кого вони є. Але коли дошкуляє холод, це нестерпно... Рятує доб$ ра термобілизна, декілька пар шкарпеток, і добрі берці. А най$ більше – зігрівайки. Саме завдя$ ки їм в нас не було обморожень”.
Про алкоголь і куриво “Курити не кинув ніхто... Навпаки – почали навіть ті, хто ніколи в житті не курив. Це допо$ магає позбутися стресу і страху. Щодо алкоголю... На нього табу. В нас діє строгий сухий закон. Він не обговорюється. Ми обов’язко$ во вип’ємо, за наших полеглих. За тих, з ким ще вчора їли з однієї миски... Але вип’ємо вже тоді, ко$ ли виберемося звідси”.
Про ворога “Те, що вони роблять з наши$ ми полоненими, неможливо опи$ сувати... Навіть з тими, які вже мертві. Тому, коли ми їх знищує$ мо, не маємо ні жалю, ні відчуття гріха. Вони не люди. Виродки, які заслужили на найлютішу смерть”. Ще раз про “Мавку” та інші машини (“Мавку” ми їм купили, і освятили). “Мамо, в неї є душа. Так ска$ зав наш ротний, і так воно є нас$ правді. Вона жива. Слухає нас. Іще вона зачарована... За 5 днів ми втратили 6 машин! А вона вивез$ ла купу БК, декілька десятків лю$ дей, і вціліла. Я б дуже хотів, щоб ті волонтери, які дорікають нам в нешанобливому ставленні до по$ дарованих машин, хоч раз поба$ чили, якими дорогами ми тут їз$ димо... Коли під обстрілами тре$ ба вивезти людей, боєприпа$ си...”.
Наші хлопці вийшли на зв’язок! Сьогодні в нас був гарний день. Не тільки тому, що Стрітен$ ня, і сонечко світило майже по весняному, але найважливіше – НАШІ ХЛОПЦІ ВИЙШЛИ НА ЗВ’ЯЗОК!!! І ми наче знову стали сильними і дужими. А ще щасливими, бо з самі$ сінького ранку отримали ось так багато відер того щастя! Це ко$ лектив однієї школи, яка носить ім’я Героя Майдану, Героя Небес$ ної Сотні і Героя України Богдана Ільківа, вже не вперше зібрав до$ помогу на фронт. Вчителі, інші шкільні працівники, батьки вкупі з дітьми робили вареники, окопні свічки, пекли пиріжки, а ще зіб$ рали кошти і купили неймовірну кількість шкарпеток (мабуть ти$ сячу пар!), трусів, рукавиць, усті$ лок, а ще багато кави, чаю, со$ лодкого. Ми сьогодні ж, попри свято, все це відразу пакували на різні напрямки фронту: Слов’янськ, Дружківка, Гуляй Поле, Зарічне, Краматорськ... Ще трохи залишили, щоб завтра завантажити бус. Особливе зворушення викли$
кали у нас рукавички з гостинця$ ми. Спочатку ми не звернули ува$ гу, але пізніше побачили, що в окремих рукавичках щось є. Це, як виявилося, діти вирішили в кожну пару покласти маленький пакуночок з цукерками $ гости$ нець “від зайчика”. І маленькі сердечка. Уявляю, як хлопці їх вийматимуть, і радітимуть. І ва$ реникам, і гостинцям, а найбіль$ ше – нашій увазі. Як сказав мені сьогодні по телефоні Віталій Шафранський: “Нам найбільше потрібні дитячі малюнки, і до$ машні гостинці”. Ірино Кріпчен$
ко, подякуй Людям, які передали нашим Воїнам так багато любові і тепла! І дякуємо за яблучка! Ми їх попакували в кожну посилку, щоб хлопці похрумали трохи ві$ тамінів. А ще прилетіли фото від на$ ших рідненьких, з минулих від$ правлень. Дякують, радіють. І ми дякуємо, і радіємо, що вони жи$ ві...
Прощання Вчора я була на Марсовому полі, потім в шпиталі, а пізніше в Гарнізонному храмі, звідки щой$ но винесли труни з полеглими Воїнами, щоб занести інші, для
Шевченкіана · “Глаголить він народними устами. Його устами, вдосвіта уставши, Народ себе глаголить на землі!”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Борис ОЛІЙНИК: “Тарас Шевченко вчинив богорівне, написавши вогненним глаголом “Кобзар” – нашу національну Біблію…”
Проєкт “Тарас Шевченко в творчій долі видатних письменників і ху% дожників” неможливо уявити без розповіді про великого поета й мисли% теля Бориса Олійника.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Ти ж мені подаруй на далекі шляхи “Кобзаря”” На світлій зорі своєї довгої й славної поетичної дороги Борис Олійник без па$ фосу, але щиро звернувся до Батьківщини: “Ти в моєму серці, Україно, / Думою Шев$ ченка гомониш”, а коли сповнилося 80 літ, в якомусь інтерв’ю, ніби навіть знічую$ чись у високості зізнання, тихо й невідво$ ротно засвідчив, що Шевченко був для нього взірцем, зокрема в тому, “як можна триматися проти цілого режиму”… Є у Бориса Олійника вірш “Тривога” (1964), звернений до Матері і пронизаний такою святою любов’ю до найріднішої лю$ дини на Землі, що мало хто із сучасних чи$ тачів узагалі зрозуміє, чому це молодий ук$ раїнський поет отак сильно тривожиться про далеку Іспанію, в якій, виявляється, “Жде Республіка нас, арештована в трид$ цять дев’ятім, / Заховавши надію в моги$ лах інтербригад”. А він готовий на іспан$ ській території розірвати своє серце, “за$ ряджене ураганом”, і своїми руками рво$ нути вибухове кільце за “силуети” вже дав$ но загиблого зеленочубого поета Гарсіа Лорки… Не стану заглиблюватися в ро$ мантизовану історію Іспанської революції 1930$х років, яку Борис Олійник щиро й заслужено шанував, адже не про це мова. Приверну увагу до, на перший погляд, менш помітного. Йдеться про те, що син абсолютно готовий у путь “по маршрутах Тривоги / з Вкраїною в серці” й лише про$ сить Матір: “Ти ж мені подаруй / на далекі шляхи / “Кобзаря””… Знайте: перед вами істинний Олійник, з яким я й познайомився в далекому 1967 році, коли був студентом історичного фа$ культету Київського державного універси$ тету імені Т. Г. Шевченка – не міг не по$ знайомитися, бо повірив його віршам, як і Симоненковим, одразу й на все життя. Скажімо, в його “Освідчення”: Скажу лиш: де б ти не ходив, Та – хай засвідчує перо! – Що не знайти дивніше з див, Як Україна і Дніпро... Те знайомство запам’яталося на все життя. Вдячний, що не забув про нього і Борис Ілліч… Через два десятиліття й піз$ ніше ми, траплялося, перетиналися, а в цьому столітті дружили, скільки він жив… Борис Ілліч неодноразово виступав у На$ ціональному культурному центрі України в Москві, де я працював генеральним ди$ ректором у 2001–2015 роках, а мені по$ щастило на його запрошення входити до складу Комітету з Національної премії Ук$ раїни імені Тараса Шевченка, який Борис Олійник очолював у 2010–2016 роках. У жовтні 2008$го він подарував мені свої “Вибрані твори у шести томах” із безцін$ ним, зворушливим автографом: “Побра$
тимові Володимиру Мельниченку – по$ земляцькому од серця”. В оцінці геніальної постаті Бориса Олійника хочу приєднатися до великих українців Дмитра Павличка, котрий за$ явив, що “Олійник завжди був і лишився українським патріотом”, і Миколи Жу$ линського, за словами якого, “Борис Ілліч належить до провідників нації”.
“В останній бій виходимо при слові…” В один із перших приїздів у Культур$ ний центр України Борис Олійник попро$ сив мене показати те місце біля колишніх Арбатських воріт, з якого козаки Петра Сагайдачного на Покрову 1618 року штур$ мували Москву… Подарував йому тоді свою книгу “Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат 55”” (2005), в якій розповідалося про цю незабутню по$ дію й наводилися в її контексті слова само$ го Бориса Ілліча: “У наш час величальне слово про коза$ ків сказав Борис Олійник: “Для українського народу, як самодос$ татньої космічної величини, однією із… святинь-оберегів стало козацтво. Хоч би як їх хто оцінював, але в основі своїй вони найточніше віддзеркалюють характерні риси саме українського народу, його віру і світоглядні та морально-етичні принци$ пи””. А Борис Ілліч згадав свій вірш “Мій борг”, у якому йдеться про те, що “Багата моя Січ була… / Могутніми синами!”: І коли Панічно борсалась перед врагом Європа, Я вислав їх на смерть, щоб ми і ви жили. Увесь вірш Олійник не читав, але про$ говорив якось особливо настійно завер$ шальні рядки: Я всесвіту боржник! Але комусь одному – Не був. Не є. Й не буду. І на тім стою! Згадую творчу зустріч Бориса Олійника з його палкими шанувальниками у вересні 2013 року. Поготів, що збереглася доклад$ на розповідь про неї у документальній книзі про діяльність Культурного центру України. Процитую короткий фрагмент із мого вступного слова на ній: “…Пишучи про Тараса Шевченка, я разу раз говорив собі про те, що Олійник су$ голосний із ним. – Але ж не на рівні… (втрутився у мо$ нолог Борис Ілліч). – Геніальні люди і не можуть бути врі$ вень один із одним. Кожен із них – верши$ на. Недосяжна. I Ви також одна з них, Бо$ рисе Iллічу. А я кажу про суголосність. Скажімо, свого часу Тарас Шевченко під$ ніс історичну, рятівну для нації значущість Українського Слова. Того слова, яке пла$ менем взялось і людям серце розтопило: I на Украйні понеслось, I на Україні святилось Те слово, Божеє кадило, Кадило істини. Амінь. I до таких, саме Шевченкових висот, Ви підняли Українське Слово на рубежі століть і тисячоліть, коли Україна здобула незалежність: Трубить Трубіж. На роковій межі В останній бій виходимо при слові,
Бо тільки Слово береже в основі Безсмертя української душі”.
“Шевченко став Совістю свого народу” Наприкінці 1980$х років Борис Олій$ ник написав публіцистичну статтю “Воіс$ тину народний”, у якій взявся відповісти на питання питань: “То в чому ж таїна цьо$ го феномена, коли ім’я Поета стало рів$ нозначним поняттю Народ?” А відповідь розпочав із… нового запитання: “В чому ж та унікальність обдаровання Поета, яка виводить його з просто талано$ витих на рівень не лише національного, ай вселюдського генія? Не відкриватиму вже давно відкритого, лише нагадаю аксі$ ому: коли поет закорінюється в національ$ ний ґрунт до тієї глибини, де вже пульсує плазма протолюдського, то цікавішим він стає і своєму роду, і всім сущим на землі”. Неважко здогадатися, що й аксіому сформулював сам Борис Ілліч, і пояснення до неї він доклав вагомі. Шевченко став поетом світовим саме тому, що він оком ясновидця заглянув у першоджерела ха$ рактеру рідного народу, в корені його бо$ лінь та борінь, сподівань і надій, на такому атомно-молекулярному рівні дістався до самої біології причинового механізму його поведінки, що аж розсунув національні межі й вийшов на загальнолюдські, уні$ версальні, притаманні всяк сущому наро$ дові основоположні вартості. Борис Олійник із науковою скрупу$ льозністю перелічив їх: природне прагнен$ ня до свободи, рівності, соціальної спра$ ведливості, відчуття рідного гнізда – віт$ чизни. Далі: непереборний потяг до піз$ нання світу і себе в контексті світу, вічний порив у піднебесся духовного, синівська шаноба до предтеч, священна повага до матері, гостре усвідомлення власної гід$ ності як гідності свого народу, щоденна робота душі над самовдосконаленням і вдосконаленням буття, яка органічно жи$ вить енергію до вічного революційного оновлення, категоричне неприйняття будь-якого гніту як першовитоку зла, отже – незнищенна віра в перемогу добра. Звід$ си випливає вкрай важлива загальнолюд$ ська дорогоцінність – совість, яка завжди на боці добра, а з неї виростають мораль$ но-етичні приписи: праведне – отже, со$ вісне, а найтяжчий гріх – іти проти влас$ ного чистого сумління (згадаймо про це, коли йтиметься про морально-етичну трі$ аду Бориса Ілліча). Саме в цьому контексті Олійник нага$ дував Шевченкові слова, звернені до люд$ ської Долі: Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою… Виснував таке: “І, певно ж, один із чинників, завдяки якому Шевченко здо$ був у народі не лише особливу шанобу, а й повну довіру і віру, і є саме те, що у нього не було і “зерна неправди за собою”. Жод$ ного разу не пішовши супроти власного сумління, він, по суті, став Совістю свого народу”… Втім, закінчу про роздуми поета-мис$ лителя щодо феномена Шевченка в очах і серці народу. За Борисом Олійником, мо$ рально-етичних чеснот ще далеко не до$ сить як на речника і духовного вождя на$ ції. Щоб вести за собою народ, треба воло$ діти потужною інтелектуальною енергією, і вона була притаманна національному ге$
нію! “Повінь всенародної любові до нього не спадає, – завершував Олійник. – І не обміліє вовіки, оскільки Шевченко ніколи не побутував у минулому, а завжди – тіль$ ки в сьогоднішньому та грядущому”. Здається мені, що згадані науково-пое$ тичні максими Бориса Олійника мають бути під рукою у кожного, хто справді хоче вияснити феномен істинної народності Кобзаря…
“Його устами народ себе глаголить на землі” Коротко поглянемо на поезії Бориса Олійника, присвячені Тарасу Шевченку, та ті, в яких він згадується. У тридцять років Борис Олійник напи$ сав дивовижну “Баладу про Шевченкове перо” (1965), у якій скульптор безплідно метався по майстерні, намагаючись “одкрить” Шевченка в мармурі, й нарешті-таки відмовився від нездійснимого і, замі$ сивши пругку глину, просто запросив за стіл звичайний Кобзаря: Але в нагороду за муки, За попіл завчасний скронь Значуще у праву руку Подав Кобзареві перо... Тим самим, у порух Шевченкової пра$ виці митець вклав, як йому думалося, свій секрет: Чи зараз він в шалі творчім? Запише повний псалом? Чи, може, комусь він хоче Своє... передать стило!
Уже проспівали треті, Як скульптор сказав: “Добро”. ...І сни голубі поетів Закреслив отим пером. Великі й малі поети Чекають: кому... перо?! Прекрасний і безсмертний образ, який уже переріс у символіку… Звісно, навіть не насмілився натякнути Борису Іллічу про те, що він якраз і може бути серед небага$ тьох реальних спадкоємців Шевченкової творчості… Втім, якби запитав, поет, оче$ видно, назвав би Ліну Костенко… Збірка “У дзеркалі слова” (1981) міс$ тить диптих, який Олійник озаглавив пря$ молінійно “До проблеми “Шевченко і на$ род””. У ньому поет зробив дворядковий поетичний поділ історії України, вартий енергетикою багатьох наукових моногра$ фій, про те, що зі смертю Кобзаря україн$ ці “зрозуміли уперше, кого їм не стало, – / А зрозумівши, юрба виростає в народ!” Ав збірнику “Міра” (1984) ця тема проросла ще глибше у посвяті “Тарасові Шевченку”: Ім’я його калиновим уставом В папірус літ вписали журавлі... Глаголить він народними устами. Його устами, вдосвіта уставши, Народ себе глаголить на землі! У цьому контексті захотілося мені по$ глянути на цікавий сюжет із поетичної Шевченкіани другої половини минулого століття, у якій повноваго виявив себе Бо$ рис Олійник. Відомо, що 1965 року поба$ чив світ вірш великого Дмитра Павличка “Низькопоклонники”, у якому поет яск$ раво й нещадно розвінчав радянських іде$ ологів: “Вони зі скелі Прометея / Зняли і одягли в кожух, / В смушеву шапку отама$ на…” Через три десятиліття поетичний ро$ весник Олійника, незабутній Іван Драч у вірші “Виклик” (1995) знову жорстко ви$ магав: “Скиньте з Шевченка шапку, / Та отого дурного кожуха”… Борис Олійник цими тривогами не пе$ реймався, певно вважав, що Кобзар сам
Шевченкіана · “О ти, вознесений чолом до звізд! Яку ж ти силу передав у слово...” · с. 13сторінка оригіналу ↗
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вибрав образ українського етнофора, пого$ тів іноді Тарас Григорович явно показово демонстрував національні атрибути свого вбрання й усвідомлював енергетику влас$ ного образу, створеного ним самим. У зга$ даному диптиху “До проблеми “Шевченко і народ”” Олійник мимохідь згадував у сприйнятті співвітчизників “Рідний кожух, та і ми ж не чужі – земляки!” Та й у посвяті “Тарасові Шевченку” читаємо, що “Кожух його теплом отави диха”. А в поемі “У дзер$ калі слова” (1980) йдеться про те, що Тара$ су Шевченку “зрідні… дядьківський ко$ жух”… Щодо шапки, то в згаданій посвяті Борис Ілліч перевершив самого себе: І сходить вище шапки Мономаха Козацька шапка на крутій главі. Тобто справедливо коронував Шевчен$ ка козацькою шапкою, вищою від символу російської влади, яким вінчалися на цар$ ство московські монархи. Геніально! Не проминув Борис Ілліч і “свіжу вер$ бову палку” (Шевченко), яку Тарас Григо$ рович підняв у жовтні 1850 року в Гур’єву$ містечку та посадив у Новопетровському укріпленні, з поетового тепла “вона дійсно ростки пустила, я ну її поливати, а вона рости…” Про ту вербу писали Андрій Ма$ лишко, Дмитро Павличко, Іван Драч… Але Борис Олійник підніс її до, здається, не$ мислимої поетичної високості в посвяті “Тарасові Шевченку”: Верба, злеліяна в добу глуху, Вросла в зеніт, немов зелена віха, На нашім тричі праведнім шляху. Відома поетеса Людмила Скирда ще за життя поета тепло й доречно зауважила, що “Борис Олійник не приховує свого схиляння перед великим генієм Шевчен$ ка… Схиляння це вмотивоване перш за все вірою у пророчу силу Шевченкового сло$ ва”. Справді читаємо в поемі “У дзеркалі слова”: О ти, вознесений чолом до звізд! Яку ж ти силу передав у слово, Коли безногі по твоєму зову Ідуть, підвівшись на вселюдський зріст?! І сам поет зізнається: “Немов проча$ нин крізь ману пустелі, / На клич твоєї гострої зорі / Я все життя ішов!” Принаймні двічі – в поетичному творі й публічному виступі – Борис Олійник прямо й безпосередньо порівняв Шевчен$ кове слово “Кобзаря” зі словом Біблії. То було в 1989 році. Заглянемо в поему “При$ шестя”: На відстані, пошанобливо чемній, Світились різно, різними свячені, – Два заповіти мертвим і живим: Біблейський – ветхий, сивий, наче дим, І молодо світив новий – Шевченків – Зорею совісті у небі світовім. Того ж року, виступаючи на урочистому вечорі, присвяченому 175$річчю від дня народження Тараса Шевченка, Борис Олійник сказав: “Тарас не тільки виводив і вивів нас із пустелі, він вчинив богорівне, написавши вогненним глаголом “Кобзар” – нашу на$ ціональну Біблію, яка в найтемніші годи$ ни світила нам зорею надії, будила від сплячки, не давала і не дала забути, чиїх батьків чиї ми діти”. Зверніть увагу: буквально щоразу поет порівнює Шевченкове слово із зорею – провідною, шляховою, рятівною! Наприкінці ХХ століття Борис Олій$ ник створює, на мій погляд, найглибшу й наймогутнішу свою поему “Трубить Тру$ біж”, в якій осмислено небезпеку торже$ ства гендлярського торжища для великого народу з героїчною козацькою історією, яку намагаються заступити хоч і дрібнень$ кі та меткі земляки-хазяйчики: “Не Богда$ ни, а такі / Знаєте, богданчики. / Не Шев$ ченки – шевчуки, / Не співці – кобзари$ ки…” Процитую вже згадану Людмилу Скир$ ду, котра ще на початку ХХІ століття знай$ шла високі й точні слова про видатний твір автора: “Поему Бориса Олійника “Трубить Трубіж” (1997) без перебільшення можна вважати вершинним досягненням україн$
ської літератури кінця ХХ століття. Ця мо$ гутня інвектива, спрямована проти без$ чинств і беззаконня нової влади, проти закріпачення українського народу, проти лжепророків і фарисеїв усіх рівнів і усіх широт. Не знаю в жодній літературі світу наших часів твору потужнішого за своєю художньою силою, глибшого за своєю фі$ лософською концепцією, більш пророчого за своїм художнім потенціалом”. Але, здається мені, що здійснення цьо$ го художнього пророцтва ще далеко попе$ реду… Ми не завжди вчасно й всерйоз вчи$ туємося в поетичні рядки мислителя Бо$ риса Олійника. А треба, ох як треба! Надія на те, що на рубікон боротьби з князем пітьми – володарем усього світу, котрий не військо вислав, а виставив гаман, вийшли живі для нас у віковіччі Богдан Хмель$ ницький і Тарас Шевченко, які подвига$ ють проти нього безсмертне Слово, а опліч Слова… “У нас є Меч. За нами – Україна: / Останніми засміємося ми!”
“Для мене найважливіше – не погрішити супроти своєї совісті, сумління і честі” Мене гірко зворушують своєю безцере$ монною легковажністю й напучувальною пустоцвітністю спроби перевдягнених ду$ шами кон’юнктурних опонентів Олійника судити його шевченкознавчі (й не тільки) розмисли та виступи радянських і новітніх часів, мовляв, недостатньо патріотичні, декларативні, ортодоксальні, риторичні, невіддільні від соцреалізму й радянсько$ сті… Згадую, що приблизно такі деклама$ ції почув від якогось чиновника Націо$ нальної спілки письменників України, ко$ ли на початку цього століття намірився стати її членом із рекомендацією Бориса Олійника… У результаті поступив до Спіл$ ки аж у 2007 році, зате з порукою того ж Олійника… Його недоброзичливцям варто найпер$ ше кріпко запам’ятати слова самого Бори$ са Ілліча: “Мене не цікавить, що і хто з опонентів говорить і ще скаже про мене. Для мене найважливіше – не погрішити супроти своєї совісті, сумління і честі. Ця тріада для мене уособлюється в Україні”. Нагадаю, що, ледь переступивши трид$ цятирічну межу, Борис Олійник написав знакову для його творчості “Баладу про вогонь і принципи” з італійським філосо$ фом і поетом Джордано Бруно, спаленим інквізицією в Римі 1600 року, в головній ролі. Там і сформульовано ментально важ$ ливі вагання, питання і відповіді щодо принципів, які варті людського життя: “А для чого все це?”; “Може, й не згадає / ніх$ то ніколи”… І найголовніше: “Істині од того / гірше не стане, / Коли ти відмовиш$ ся від неї”: Ах, чом він не покаявся, дивак, Ну, не насправжки… тільки на трибуні. І все було б: життя і… переляк, Хіба що не було б Джордано Бруно. Борис Олійник упродовж неустанного життя був істинно вірний принципам сво$ єї тріади й передав усе духовно набуте з чистим серцем, як і обіцяв у молодості,
всім українцям “Все наше – од дощинки на вікні / До вічної Тарасової муки…” Са$ ме тому без нього вже неможливо уявити собі Україну! А без його, за словами поета, “недругів вчених”? Хай би спочатку вони перевіри$ ли самих себе на священну тріаду та прис$ лухалися до пророчих слів того, котрий та$ ки не погрішив: “Хто зрадив чи відступив$ ся один раз, той зрадить і вдруге, і втретє… і далі, за текстом Святого Писання”. Йдеться про те, що поет іронічно називав “перевдягання душ”, од якого “уже й Шевченкові до кольок смішно…” З часом лише набирають ваги вистраждані поетові слова: “Відступник найбільше ненавидить того, хто не відступився. І – затямте, не мені вони мстять. Вони мстять собі за власне кривовірство, за малодушшя, за власне відступництво”. І все-таки, все-таки… Борис Ілліч гото$ вий був їх простити, але себе – ні! Навіть кривовірові прощаю За твоїми приписами, Отче. А собі єдиного благаю: Не прости, як на криве ізбочу! Так він розумів життя з Україною й під Богом, а, головне, так він жив і на те не бу$ ло іншої ради… Саме цим абсолютно Шев$ ченковим єством і пояснюється здатність Бориса Ілліча по-шевченківськи прямо звернутися у вірші “До Всевишнього”, що він і зробив на початку цього століття: А не послали б Ви оте все, що прикидається праведнолюбом, туди, де Макар телят пасе, щоб не поганило землю блудом? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ну, та Вам видніше, Всевишній – ще раз простіть мою душу грішну... Цікаво, що критиків якось особливо болюче зачіпає велеречивість і красно$ мовство Бориса Олійника щодо беззасте$ режної визначальної ролі творчості Тараса Шевченка для “становлення національної гідності”. Так, Олійник однозначно вва$ жав: “…Перше своє завдання Шевченко вбачав у пробудженні національної само$ свідомості народу, позаяк без цього почут$ тя, скільки б тому народові не дарувати свобод, університетів, шкіл і сала, він за$ лишиться всього-на-всього населенням, ситим, але старцем духовним”. І щодо цього його ключового переконання справ$ ді можна відрізати поетовими словами: “Але не прощу і пилинки на образ Шев$ ченка…” Тут і справді, за Борисом Олійни$ ком, однозначно “править не живіт, / А дух Шевченка – віщого месії”… Не промину викласти життєву позицію Бориса Олійника безвідносно до творчості Кобзаря: “Національна гідність, якщо, звичайно, це не просто чванлива фраза, а первісна суть її, – рівнозначна національ$ ній самосвідомості й самоповазі. А позаяк особиста гідність оплачується надбанням народу, матеріальним і духовним, що наг$ ромаджувалося у трудах праведних всіма поколіннями, то право репрезентувати на$ цію має лише той, хто вніс і свою частку в скарбницю, сукупно набуту суспіль$ ством”. Очевидно, що Борис Олійник має право репрезентувати народ України в часі і просторі. А його легковажні супротивни$ ки? Характерно, що саме в диптиху “До проблеми “Шевченко і народ”” Борис Олійник залишив історично цілющу стро$ фу, в якій і себе довірив суду народному, і прирік на ганьбу та забуття, не народом народжених: Народ не візьмеш на макуху, Він зоддаля розрізнить чин: І хто є син його по духу, І хто – по духу! – сучий син. Борис Олійник ніколи не боявся чис$ того пафосу совісті й правди, і в його вус$ тах звучить як імператив: “Я… намагаюсь, щоб кожен твір був суворим і точним зна$ ком нашого часу – часу, яким ми живемо всі… Я не надбав ніяких злат. Бо в поета є одне головне право – право на правду, з яким він може стояти за свій народ. Якщо він цим правом не користується хоч одну мить – він не поет”. На вже згаданому початку цього сто$ ліття й тисячоліття Борис Ілліч ясно й чіт$ ко заявив: “Я не збираюсь міняти свої ба$ зові принципи, на котрих стояв, стою і стоятиму”. Це викликає повагу й спонукає до подальшого дослідження творчості Бо$ риса Олійника, як і громадянської, справ$ ді державницької, патріотичної позиції ве$ ликого Поета і Державця.
Пророчі застереження Бориса Олійника щодо Росії та її царів Саме Борис Олійник на початку 1990$х років зазначав: “Сьогодні ж головне зав$ дання, як на мене, – зберегти цілісність України, недоторканність її кордонів… Бо потрібен простір, на якому можна сповіду$ вати суверенітет. У сегментованій країні такого простору вже не буде… Відтак – ще раз наголошую: нині все треба зробити, щоб не втратити цілісності держави. Дер$ жави, на яку ласо поглядають сусіди далекій близькі, бо не всім їм до вподоби наша незалежність”. Саме Борис Олійник у книзі “Два роки в Кремлі” (1992) застерігав українців: “Чо$ му ми, виходячи зі свого гіркого досвіду, не раз обдурені, – не згадали, що за благород$ ними словами може ховатись нікчемна особистість з темними помислами?” Саме він у вбивчому поетичному “Шаржі”, націленому в Єльцина, попе$ реджав Росію й нас усіх: Егей, сусідко, дочекаєш чуда, Заки тебе ще до Страшного Суду Зведе зі світу п’яний ботокуда, А потім – нас... Не забули, хто “подарував” Росії Путі$ на? Тоді давайте дочитаємо вірш Олійника про Росію та її народ до кінця: Щоб ми, зазвичай, сліпо за тобою Не забрели овечою юрбою В нову кошару, де тебе до шкури Уже обстригли і здають в натурі. Озвись, нарешті, з темної облоги. Подай свій глас: чи ти жива, небого? Бо, не докликавшись твого глаголу, Уже і Спас тривожиться з висот: “Коли мовчить, яко пустеля гола, То, взагалі, чи є ще там ... народ?” Коротка у декого пам’ять на екзистен$ ційні питання й пророчі застереження Бо$ риса Олійника щодо Росії та її царів, кон$ геніальні Шевченковим… А ще нагадаю, хто насправді першим у сучасній Україні вирік історичне звернен$ ня до Росії, що нині стало популярним у різних варіантах, але без посилання на першоджерело: А може, й справді перед судним днем Послати хлопців батька Дорошенка, Щоб твій чертог очистили вогнем? Доземний уклін Вам, Борисе Іллічу…
Гість “СП” · “Голодомори, репресії та всілякі переслідування українців за національною ознакою ще довго будуть виснажувати нас духовно і матеріально”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тануть розчаровуватися. – Ви брали інтерв’ю у багатьох відомих особистостей. Що найбільше запам’яталося у спілкування з ними? – Я спілкувався з цікавими людьми. У кожній розмові були присутні неординар$ ність, сила духу, творчий потенціал спів$ розмовника. Саме це і запам’яталося. Пер$ сонально виокремлювати нікого не буду. Більшість розмов опубліковано у моїх книгах “Віагра для поета” та “Книжка як жінка”, вони є в обласній бібліотеці імені Потушняка. – Ви серед засновників Літературної агенції “Зілля”. Що вдалося зробити на цій ділянці? – Літературна агенція працює. Ми ви$ дали два поетичні альманахи – “М’ята” та “Імбир”. Крім того, організували та прове$ ли більше десяти унікальних поетичних вечорів, презентацій та перформенсів. Знову ж таки, війна перешкоджає більш активній діяльності. Додам ще, що спів$ засновниками агенції є моя дружина та наш друг і кум, креативний журналіст та організатор унікальних фестивалів Ми$ хайло Носа (Неділя). – Багаті люди вкладають гроші в те, що може дати прибутки. У що вкладає свої кошти поет Василь Кузан? – Були б гроші (сміється). Ми вкладає$ мо гроші у нові подорожі, нові враження. Спілкування з новими друзями у нових країнах і містах робить нас духовно багат$ шими. Це робить нас вільнішими і, відпо$ відно, сильнішими. – Про що мрієте? – Про Перемогу України і звільнення усіх наших земель від москальського оку$ панта. Усіх земель, аж до Білгорода, Куба$ ні... Але ще важливіше звільнити душі на$ ших людей від брехні і стереотипів, які за$ лишив у спадок совок. Побороти пробле$ ми і вилікувати суспільство від постколо$ ніальних і посттравматичних хвороб. Адже голодомори, репресії та всілякі пересліду$ вання українців за національною ознакою залишили глибокий слід і ще довго будуть виснажувати нас духовно і матеріально. – Що вам вдалося зробити на посаді голови Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України? – Через ковід і війну вдалося мало із запланованого. Є ще кілька незавершених проєктів, які сподіваюся реалізувати. Але все впирається в кошти, які під час воєн$ ного стану використовувати заборонено. Та із усього зробленого виокремлю альма$ нах “Літературне Закарпаття” та сторінку у Фейсбуці “Письменники Закарпаття”. Завдяки цьому багато наших колег вперше засвітилися у віртуальному просторі. – І, насамкінець, ваші плани на майбутнє. – Працювати і видаватися, їздити по світу і насолоджуватися красою життя. Треба любити Україну і себе в Україні! Треба мати честь і гідність. Треба вичавити із себе не тільки раба, але і відчуття мен$ шовартісності. Треба бути вільним і люби$ ти свободу. Треба боротися, перемагати і молитися. Але спочатку перемагати. Треба любити Бога і творити добро. Що ми з ва$ ми, друже Василю, разом із мільйонами побратимів і робимо. Слава Україні! Слава нації!
Розмову записав Василь ШКІРЯ
Гість “СП” · “Голодомори, репресії та всілякі переслідування українців за національною ознакою ще довго будуть виснажувати нас духовно і матеріально”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Творець поетичної планети
Наша розмова з поетом Василем Кузаном із Довгого (Закарпатська обл.) відбулася напередодні його ювілею. Було що згадати, про що говорити, ад% же прожите цікаве і змістовне життя, наповнене яскравими подіями.
– Що із задуманого вдалося реалізувати? – Вдалося багато, але не все. Війна ви$ била нас із усіх графіків. Але 26$ту книгу я все-таки видав наприкінці минулого року. Трохи поїздив по світу. Брав участь у Франкфуртському книжковому форумі... – Що можете сказати про свій шлях у світ Поезії? – Шлях як шлях. Важливо ніколи не збиватися на манівці. А я ось уже скоро 40 років серйозно займаюся поезією, тобто не тільки римую – читаю інших, пишу пе$ редмови, відгуки, рецензії, досліджую лі$ тературний процес у його поетичному ви$ мірі. – Що спонукало вас до поезії? – Життя. Воно прекрасне, і не оспіву$ вати його неможливо. – Чи є у вас кумири в літературі? – Кумирів нема. Але є авторитети, улюблені поети, друзі, які пишуть чудові тексти. Є дружина, яка створила особли$ вий міфічно-поетичний світ. Є десятки ук$ раїнських поетів, які дозволяють мені стверджувати, що сьогодні українська пое$ зія – найпотужніша у світі. – Поезія – це ваше покликання? – Поезія – це моє життя. – Розкажіть, будь ласка, про свою творчу лабораторію. – Як такої лабораторії у класичному розумінні слова у мене нема. Жодних під$ валів, пробірок, реактивів, алхімічних приладів та матеріалів не маю (сміється). Але процес творення – це теж лабораторія, і тут я уже серйозний. Насправді це таєм$ ниця кожного автора. Ніхто не може пояс$ нити, звідки береться, як приходить той особливий стан Творення. Деякі тексти писалися за 5$10 хвилин і без жодних пра$ вок. Інші писалися довше і мали десятки правок. Але мої тексти – чудові (сміється). Це кажу не я – так кажуть мої читачі, яких у мене тільки на одному сайті Поезія.орг більше мільйона. – У кожної творчої людини свої секрети до написання. А які у вас? – Є секрет, яким я ділюся постійно: щоб добре писати поезію, треба багато чи$ тати хорошої поезії. І бажано не тільки своєї (сміється). – У ваших віршованих рядках простежується філософське сприйняття світу, десь уподібнюєтесь Петру Скунцю і Дмитру Креміню. Чи то мені просто здається? – Кожен із нас неповторний. Я люблю і Петра Скунця, і Дмитра Креміня, і бага$ тьох інших. Але не хочу бути схожим на жодного з них. Я самодостатній і не подіб$ ний на жодного автора у світі. Інша справа – мотиви моїх творів. Вони можуть пере$ гукуватися з мотивами названих вами і не названих письменників. Бо ми всі, у тому числі не письменники, замислюємося над темами життя і смерті, добра і зла, швид$ коплинності та вічності, любові та нена$ висті... І часто приходимо до спільних вис$ новків. Як Великий Тарас називав моска$ лів ворогами, так і ми їх тепер називаємо. Але ми не стаємо від цього схожими на Шевченка. Ми реально оцінюємо ситуа$ цію. Ми бачимо, хто є хто, і можемо дозво$ лити собі про це сказати. На жаль, не всі можуть на це зважитися, не можуть набра$ тися мужності. У цьому аспекті ми з Кременем та Скунцем дійсно схожі. – Не секрет, що свого часу ви починали писати російською, потім перейшли на українську, тепер робите пробу віршувати русинською. – Російською у мене було лише кілька віршів. Уся система освіти в окупованій комуномоскалями Україні була побудова$ на таким чином, що молоде покоління не мало перед собою кращих зразків україн$ ської поезії – тільки московської. Усі наші великі поети були розстріляні москалями, а їхні твори заборонені. Але я про це бага$ то писав, не буду повторюватися. Скажу тільки, що чотири роки я жив у Петербур$ зі. Уже в Ужгородському університеті по$ чав займатися в літстудії і повністю відій$ шов від росмови. Завдячую Степанові Жу$ панину, який колись зауважив: чужою мо$ вою ти ніколи не напишеш краще, ніж той, хто виріс у тій мові і увібрав її в себе з молоком матері. Певно саме це і спонукає мене час від часу писати мовою моїх предків. Це укра$ їнська мова, яка тисячоліття зберігалася у наших горах. Це як старе добре вино за$ карпатського розливу, яким насолоджуєш$ ся. Бо воно увібрало у себе соки рідної землі, правду нашої історії та мудрість на$ шого народу. – У своїй поезії Петро Мідянка намагається передати дух Закарпаття, колорит нашого краю. А для вас що є головним? – Для мене головним є душа. Наша мо$ ва колоритна сама по собі. Та і я, зізнаюся, не позбавлений цієї якості (сміється). – Ви автор багатьох книжок, лавреат обласних, всеукраїнських і міжнародних літературних премій. Що далі? Які у вас плани? Зрештою, яку ставите перед собою мету? – Далі... Намагаюся працювати. А пре$ мії, як каже наш друг Мирослав Дочинець, – вони, як яблука. Яблуко, красиве, стиг$ ле, червиве чи гниле – це вже додаю я – колись та впаде тобі на голову. Звісно, як$ що ти живеш і працюєш не у фініковому саду і не на фабриці фетрових виробів. – Пане Василю, ваші поетичні рядки покладено на музику. Пісні співають відомі виконавці. Розкажіть, будь ласка, про співпрацю з композиторами і співаками, як знаходите один одного. – Про це можна багато говорити. Адже понад сотня моїх пісень живе і виконуєть$ ся на сцені. А про те, як ми з композитора$ ми знаходимо один одного... Якщо корот$ ко, то тексти переважно самі знаходять му$ зику. Хоча тепер є багато пропозицій і від композиторів, і від співаків. Але на замов$ лення я пишу вкрай рідко. Це справді вис$ нажлива праця. – Коли ваш твір виконує народний артист, то це вже неабиякий успіх, чи не так? – Так, це успіх. Тепер я можу дозволи$ ти собі вільно і в будь-який час випити ка$ ву з народним артистом. Але це не настіль$ ки великий успіх, щоб мене впізнавали на вулиці і прагнули пригостити кавою мене. Якщо повернутися до одного з попередніх питань про мої плани, то я б додав: планую стати настільки відомим, щоб мене впізна$ вали на вулиці не тільки в моєму рідному селі (сміється). – Чим для вас є поезія? – Це повітря, яким дихає, яким наси$ чується моя душа. – Імена наших авторів нечасто з’являються у шкільній хрестоматії. Творчість закарпатських письменників майже не вивчають. – Вивчати письменника у шкільній програмі – це не найкращий спосіб його популяризувати. На жаль, рівень викла$ дання літератури в школі ще не вирвався повністю з радянської освітньої системи. Прикро, але школа не прививає любові до читання. Це найстрашніша біда і проблема нашого суспільства. Про це я теж багато писав, аналізував підручники, критикував підхід до формування освітньої програми. Охочі зможуть прочитати все на моїй сто$ рінці у Фейсбуці. – Знаю, ви багато подорожуєте, робите презентації в містах і селах України і за кордоном. Де найбільш тепло, із відкритим серцем і душею вас сприймають? – У рідному селі, в Хусті, Іршаві, Сва$ ляві, Луцьку, Ковелі, Харкові, в селі Ке$ рецьки, в Кракові, Франкфурті, Києві... Всюди, де є живі люди, здатні душею і сер$ цем сприймати живе слово. – Чи вдалося знайти свого читача прозових творів? Зрештою, яка доля роману “Експрес-наречений”? – Роман мав шалений успіх і досить швидко розійшовся серед вдячних читачів. Планую його перевидати. – Книги яких письменників стали для вас настільними? – Завершив читати “Руки і сльози” Степана Процюка. Це роман про нашого генія Івана Франка. Читаю багато поезії. З нетерпінням очікую рукопису нового ро$ ману моєї дружини Тані П’янкової. Пла$ ную познайомитися із творчістю Салмана Рушді. Люблю Маркеса. Але настільних книг не маю. У нас велика бібліотека – хо$ четься прочитати якомога більше талано$ витого, різного. – Ви були учасником трьох майданів: Революції на граніті, Помаранчевої революції та Революції Гідності. Що можете сказати про ці сторінки вашого життя? – Революцію на граніті я підтримав, але її учасником не був. Два дні моєї при$ сутності там не дають права називатися учасником студентського голодування. А-от дві наступні революції дозволяють на$ зиватися їхнім учасником. На Революції Гідності я навіть виступав із великої сцени 11 лютого – майже 25 хвилин читав свої революційні вірші. От там мене впізнавали майже всі, адже ті сміливі й актуальні тек$ сти я публікував у Фейсбуці. Вони були популярними, їх читали і цитували. Хоча... я визнаю, що у тих творах було більше на$ болілого, ніж власне поезії. Та це яскраві сторінки мого життя, життя моєї країни. Ці революції зробили націю нацією та да$ ли знати світові, що українці – це сильний волелюбний народ, який нічого спільного з москалями не мав і не хоче мати. – Людині притаманні почуття вдячності та розчарування. Що переважає у вас? – Вдячність. Я вдячний багатьом, бага$ то хто висловлює вдячність мені. Той, хто постійно творить добро, не має часу на розчарування. Я так думаю. Хоча розумію, що когось у житті я розчаровував. Головне – не розчаровувати себе. Бути собою – ось що не розчаровує. Якщо ближні зрозумі$ ють, що ти такий як є і навчаться тебе та$ ким сприймати, то пробачать тобі і перес$
Палітра · “Ми тепер як дикі звірі в лісах, все на чутті, щомиті – тривожність, пильність, часто втрата реального сприйняття або закляклість”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ся “Могутній тризуб”. Було б добре поставити цей експонат водному з парків Києва… Наша мета, аби виставка на$ була якомога більшого розголосу. Дуже хочемо показати її за кордо$ ном. Адже вона розповідає про добре відомі для українців речі, а для багатьох іноземців стала б справжнім відкриттям. – Хотілося б подякувати Збройним Силам України, – про$ довжує розмову директор Музею$ майстерні Івана Кавалерідзе Олександр Юнін. – Також слова подяки організаторам проєкту “Українська галерея Перемоги” волонтерам із Ukraine Aid Ops в особі пана Лені Придатка за те, що долучили до нього наш музей. Дякую всім митцям, які взяли, або в подальшому ще будуть бра$ ти участь в цьому проєкті та в ін$ ших заходах на підтримку ЗСУ й волонтерського руху України! Та$ кож вдячність куратору проєкту від організації міжнародних во$ лонтерів Ukraine Aid Ops Владу Никитюку. Кураторкою виставки від Музею-майстерні Івана Кава$ лерідзе була завідувачка відділу Олександра Савенок, яка дуже відповідально підійшла до її орга$ нізації. Художники Павло Шар$ ко, Андрій Серебряков та худож$ ник і боєць Національної Гвардії України Володимир Гурін допов$ нили виставкові зали музею свої$ ми роботами і таким чином під$ тримали проєкт. Ми і далі разом працюватимемо задля нашої спільної Перемоги!
труднощі через підвищену чут$ ливість, губляться і довше від$ новлюють свій життєвий ресурс. Ці маленькі портретики вибуду$ вали мій місток до світлого і спо$ кійного. У мене зародилося нове пе$ редчуття. Мистецтво війни над$ звичайно сильне емоційно. Воно залишить свій потужний світ в іс$ торії, але йому на зміну прийде інше. Яке? Побачимо. Хочеться насолодитися сходом сонця… Ви запитаєте, чому виставка називається “Жорна”. Зізнаюсь: на думку спадали різні ідеї, я б уже давно якось назвала і не мо$ рочилась. Але виставка спільна, назву узгоджували. Усі назви з погляду Юри були або занадто надумані й малозрозумілі, або мали негативні асоціації. Врешті все вирішив випадок. У день сум$ ної річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну, 24 лютого 2023 року на мене в май$ стерні впав мольберт і травмував ніс. Від удару я впала на підлогу і першим, що побачила, були жор$ на. Один із найсильніших симво$ лів, ідеальна форма і найглибша суть життя, рух, незламність. І вони працюють в парі, навіть ко$ ли камінь один – він теж близь$ кий до абсолюту. Для мене жорна – це життя, поки вони труть – ми незламні. У публікації використані ма$ теріали із соціальних мереж
Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора
Палітра · “Ми тепер як дикі звірі в лісах, все на чутті, щомиті – тривожність, пильність, часто втрата реального сприйняття або закляклість”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Мистецтво наближає Перемогу
У Музеї%майстерні Івана Кавалерідзе відбулася презентація проєкту Ukraine Victory Gallery (Українська галерея Перемоги). Унікальність цього проєкту полягає в тому, що в кожну роботу включені військові артефакти, зібрані з поля бою. Завдяки цій передумові витвір мистецтва слугує нагадуванням про звірства, вчинені Росією проти України.
– Закордонний волонтер Лені Придатко шукав можливість, як зібрати кошти для Збройних Сил України, – згадує ініціатор про$ єкту, актор і волонтер організації Ukraine Aid Ops Влад Никитюк. – Виникла ідея зробити із залишків зброї, що призначалася для на$ шого знищення, витвори мис$ тецтва. Це могла бути, приміром, використана міна або гільза. За$ галом кожен експонат, представ$ лений на виставці, містить якийсь військовий артефакт. Ініціатива з’явилася в серпні минулого року, але ідеї зробити виставку робіт тоді не було. Вирі$ шили провести її для збору коштів для ЗСУ. Вже згаданий Лені При$ датко відкрив аукціон, а забрані від продажу робіт кошти йдуть на потреби наших військових. За ці кошти організація Ukraine Aid Ops займається придбанням всього необхідного українським воїнам і передає все, без посередників, з рук в руки, на передову. Виставку вирішили зробити до річниці вторгнення Росії в Ук$ раїну. На роботу над деякими експонатами пішло близько мі$ сяця. Потім ми зібрали всі ці ро$ боти докупи. Ініціатором цієї виставки виступив я разом з Ан$ ною Гуляєвою. До ідеї долучило$ ся більше двадцяти художників з усієї України. Шукали локацію, де б можна було розмістити екс$ позицію. Сподобалося, що Му$ зей-майстерня Івана Кавалерідзе в центрі Києва. Познайомилися з директором музею Олександром Юніним. Він відгукнувся на наше прохання. Зробили виставку на волонтерських умовах, за що йо$ му дуже вдячні. На відкриття за$ вітало багато гостей. Серед них – відомі українські актори і режи$ сери. Розпочинається виставка ро$ ботою Дмитра Шиянова “Коли час зупинився”. У ній використа$ но шматок російського літака “Су$34”, який збили на початку війни в районі Бородянки. Свя$ щенник Борис збирає артефакти війни. У нього я побачив уламки цього літака, які він погодився віддати для нашого проєкту. Експонат “Російський зомбо$ ящик” зробила художниця з Дніпра Тетяна Шакун. Тут вона продемонструвала ту пропаганду, що сьогодні проводиться у Росії, зобразила Путіна, який закидає у м’ясорубку своїх солдатів. Наступна робота – “Україна об’єднана”. Її авторка – Анаста$ сія Сокол, яка займається різь$ бою по дереву. Ми дещо модерні$ зували цей виріб, аби підкресли$ ти важливість воєнної допомоги, яку сьогодні нам надає Захід. Також на виставці нас зустрі$ чають скульптури найпотужні$ ших солдатів у світі – українців. Водного з них у руках стінгер, в ін$ шого – джавелін. Наступний екс$ понат – “Мінометна лампа”. Це світлове оформлення 120$мілі$ метрового снаряду, знайденого у Київській області. Мій батько Юрій Никитюк виготовив “Бандеро-піч”. У цьо$ му експонаті використані захисні плити, які вже не підходили на$ шим солдатам. Поставили їх на гільзи від російських снарядів, що були знайдені під час деоку$ пації Бородянки. В імпровізова$ ній печі можна побачити напів$ згорілі світлини Путіна. У наступному залі відвідува$ чів зустрічає робота Анни Гуляє$ вої. На мозаїчному панно “Украї$ ночка” вона використала шрап$ нелі, якими росіяни намагаються нас знищити. Вже згадана Тетяна Шакун у мистецькому витворі “Світлова лампа” використала верхню частини однієї з ракет, якими нас бомблять рашисти. На виставці представлені та$ кож інші мозаїчні роботи, кожна з яких включає військові арте$ факти. Усі ці роботи стали для нас символами. Це наш герб Три$ зуб, “коктейлі Молотова”, літак “Мрія”, карта київського метро, що стало основним укриттям під час повітряних тривог для жите$ лів столиці. На городі в родини Семиног лежав зруйнований російський танк, Цей танк перед цим зни$ щив їхній будинок. Діти почали розмальовувати уламки танка і писати на них свої побажання. Ці уламки експонуються на нашій виставці і вже були продані на аукціоні. Матеріалом для роботи ху$ дожниці з Рівного Міли Яковлє$ вої став ящик, в якому зберігали$ ся російські боєкомплекти. Сво$ їм витвором Міла намагалася по$ казати, що український народ не боїться тих виродків, які при$ йшли на нашу землю. А залише$ ний росіянами шолом із марку$ ванням Z став експонатом під назвою “Незламний козацький дух”, на якому зображені козаки та сучасні українські воїни. На картині “Лелека” дівчина викидає залишки війни – шрап$ нелі, що перетворюються на ле$ лек і летять Україною. Hisoshi Art
Studio з Києва представили укра$ їнських солдат з джавелінами, дронами і стінгерами. А Євген Сопко зробив з блях дракона. Серед експонатів виділяється робота “Опір”. У ній використа$ но протигаз, який був знайдений на сході. Він нагадує про застосу$ вання росіянами забороненої хі$ мічної зброї, про те, що всіх нас намагаються знищити. Поруч ще один цікавий витвір – “Козак Мамай”: народний герой сидить на черепах своїх ворогів. Тетяна Аверіна із Запоріжжя використовує в роботах бавовну. Вона показала, якою була Украї$ на до війни і той непроханий “русскій мір”, який вдерся на на$ шу землю. Подобається картина із зображенням нашої держави, зроблена Тетяною зі шрапнелі. Вона показує напрямок, звідки нас атакує сусід, від нападів якого може зазнати біди будь-який ку$ точок України. У ще одній кімнаті – 30$мілі$ метрові гільзи, з яких художники зробили ліхтарики. Тут картина “Пекуче бажання”, на якій зоб$ ражено бажання кожного україн$ ця – палаючий Кремль. Мозаїка “Крізь терни” мист$ кині Тетяни Родькіної зроблена 1 травня 2022 року в парку скуль$ птури Музею-майстерні Івана Кавалерідзе за участю всіх, хто був тоді на Андріївському узвозі. Найбільше у нас купують три$ зуби, в кожному з них є шматки вже згаданого російського літака. Серед цих експонатів вирізняєть$
масштаби наслідків. Я часто бачу людей в ейфорії, в надривних станах, непередбачуваних емоці$ ях, із неадекватною поведінкою або в повній відстороненості, в’язкості й апатії. Ми проживає$ мо сотні життів за день. З реклам$ них щитів у місті все частіше на нас дивляться загиблі, а не живі Герої. Хоча вони наче й не вмира$ ють, вони живуть у наших сер$ цях, але вони там. Дивляться і обіймають звідти… Відсутня при$ сутність… Так можна сказати і про живих, і про мертвих водно$ час. Юра (Пшеничний) – мій друг, чоловік і просто рідна людина. Він перший глядач і критик моїх робіт після мене. Так от, Юра ска$ зав: “Я не люблю ці твої роботи, бо це не ти. Твій живопис завжди був дуже тонким, вивіреним на тонких нюансах. Ти пишеш, не$ мов стоїш на пуантах і не дихаєш, все на кінчиках пальців. А це гру$ бо й агресивно. Все, окрім ма$ леньких портретиків”. Ці портретики – моя вечірня мантра, я їх малюю вечорами, ні$ би п’ю трав’яний чай з медом. Пошук спокою привів мене до цієї серії розміром від 7х7 до 29х29 см. Я підсвідомо обрала квадрат, тепер розумію чому. Там зображені дивні люди, є узагаль$ нені образи, але більшість тих, кого я дуже люблю й ціную. Во$ ни часто замкнуті й непублічні (у цьому наша подібність), потре$ бують підвищеної опіки, турботи й уважності через незахище$ ність. Такі люди важче долають
Палітра · “Ми тепер як дикі звірі в лісах, все на чутті, щомиті – тривожність, пильність, часто втрата реального сприйняття або закляклість”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Виставка, народжена війною
Привітали художників із від$ криттям виставки голова Націо$ нальної спілки художників Укра$ їни Костянтин Чернявський, на$ родний художник України Ва$ силь Перевальський, голова Ки$ ївської організації НСХУ Микола Кутняхов, голова Об’єднання ху$ дожників графічного мистецтва НСХУ Микола Кочубей, дирек$ торка галереї “Митець” Карина Кравець, мистецтвознавець Олексій Овчаренко та ін. Висту$ паючі наголошували на важли$ вості мистецького фронту у воєн$ ний час, бажали нових творчих перемог Мирославі та Юрію, а всім українцям – однієї великої Перемоги. Про роботу над виставкою, емоції, переживання та мистец$ тво під час війни розповіла Ми$ рослава Перевальська: – Ця виставка про те, як змі$ нилася людина за час війни, її відчуття, образи, пошук себе в новому світі. Зруйновані тіла міст, понівечені війною тіла лю$ дей, кожен день із новою заруб$ кою на тілі. Криваві рубці на ті$ лах всього живого, відчутний на фізичному рівні біль душ, німий удушливий крик. Повітря про$ сякнуте жахами війни, болем, стражданнями… У моїй уяві можна тільки пе$ режити, трансформувати і твори$ ти далі. Будувати, засівати, рос$ тити, відновлювати, народжува$ ти, любити і робити все те, що прокладає шлях. На виставці не$ має цілісності, концепт у відсут$ ності концепту. Бо таке моє жит$
тя – розхристане, порване і частково зруйноване зсере$ дини. Я його відбудовую і збираю знову, піднімаюсь на свою гору, щоб зустріти сон$ це. Це моя праця. Більшість робіт написа$ ні наприкінці січня та в лю$ тому. Це зріз часу по-живо$ му. Щось загоїлося, щось кровоточить, а десь є спогад про ціле, неушкоджене. Є трохи робіт з 2020$го по 2023$й роки. Я дивлюсь, яке ж воно інше – мистецтво передчуття й війни. Це зов$ сім не схоже на те, що я писа$ ла раніше. Ті, хто мене знає, ба$ чили художника спокою і гармо$ нії. Я пригадала час, коли малю$ вала свій спокій, внутрішню ти$ шу, повну довіру, коли світ огор$ тав мене лагідно, без дотику. Я мала те, чого прагнуть досягнути молитвами й медитаціями, я ма$ ла спокій і любов у своїй малень$ кій праці. Для художника процес – це потік і медитація, а майстерня – це храм. Вдячна, що маю цей сильний інструмент і можливість бути щасливою у своїй праці на$ віть у такі страшні часи. Саме то$
М. Перевальська та Ю. Пшеничний му я знайшла для виставки одну роботу з минулого життя: на про$ тивагу руйнівним емоціям, там спокій, довіра і гармонія. Тепер – мистецтво війни, яке пошматувало душу й викинуло на поверхню емоції, що ми мусимо показувати, інакше будемо не чесні із собою. Людина як части$ на тваринного світу відчуває не$ минучі жахливі події, ми тепер як дикі звірі в лісах, все на чутті, що$ миті – тривожність, пильність, часто втрата реального сприй$ няття або закляклість. Цей стан виснажує людей, важко уявити
У столичній галереї “Митець” відкрили виставку майс% трів живопису і графіки Мирослави Перевальської та Юрія Пшеничного “Жорна”, на якій представлені роботи мит% ців, створені переважно під час повномасштабної росій% сько%української війни.
16 Подія року · “Світ ніколи не зміниться на краще, допоки в ньому не змінимося ми”. · с. 16сторінка оригіналу ↗
Слово – Зброя!
До Дня українського добровольця в Національній філармонії України відбулося дійство “Слово – Зброя!” за поезією Анатолія Матвійчука.
Авторка і режисерка проєкту – Надія Агєєва
Швед, художнє слово – Анатолій Паламаренко, Анатолій Матвійчук, Надія Агєєва
Швед, Наталія Насікан; Віктор Крисько (клавішні), Кирило Стеценко (скрипка), Віктор Мацко (ударні), Ганна Семець (вокал, художнє слово). Відео контент – Анастасія Крисько. Музика – Віктор Крисько, Кирило Стеценко, Михайло Швед.
Перше глядацьке враження від поетеси і волонтерки Тетяни Череп-Пероганич:
— Відбулася поетична меса до Дня українського добровольця за віршами народного артиста України Анатолія Матвійчука. І це було неперевершено. Сиділа в залі і тішилася, що глибока поезія промовляється з великої сцени, зі сцени Національної філармонії України. Шанована мною класична рима – мелодійна, змістовна, пронизлива, а часом – і різка, звучала емоцій-но, з надривом з вуст Героя України, народного артиста України, лавреата Шевченківської премії Анатолія Паламаренка, трепетно, ніжно – з вуст артисток Надії Агєєвої
Швед, Наталії Насікан, Ганни Семець.
Читав і сам автор. Скрипка творила дива в руках народного артиста України Кирила Стеценка. Додавали якогось особливого шарму поетичному перформенсу ударні, клавішні інструменти, відеоряд і тиша в залі.
Поетичний захід хоч і був присвячений українським добровольцям, але він вкотре довів те, що слово – теж зброя: “тонка, але не менш потужна та дієва”. І якби це слово чули більше людей, замість того, щоб постійно дивитися “єдині новини” чи цілодобово виступати в ролі “експертів” у соцмережах, то наша нація була б набагато розумнішою і сильнішою. Світ ніколи не зміниться на краще, допоки в ньому не змінимося ми, – зазначили організатори меси. Це справді так. Слухайте розумних людей, читайте розумні книжки, шануйте все українське. Бо воно прекрасне, чуттєве, справжнє. Коли стояли в черзі за верхнім одягом, поруч юрмився гурт військових. “Як, хлопці, вечір?” – запитав, мабуть, хтось зі старших за званням. “Це – сила!” – майже в один голос відповіли інші чоловіки. І стали в ряд для спільного фото – сміливі й усміхнені. Вони були головними глядачами в залі. Вони достойно оцінили поезію, яка звучала для них і для всіх присутніх теж. Тому такими гучними по закінченні ви далися глядацькі оплески.
Фото Едуарда МЕЖУЛА
16 Подія року · “Світ ніколи не зміниться на краще, допоки в ньому не змінимося ми”. · с. 16сторінка оригіналу ↗
ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян
Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн. 2. Музиченко О. Д. — 500 грн
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
279-39-55
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Подія року · “Світ ніколи не зміниться на краще, допоки в ньому не змінимося ми”. · с. 16сторінка оригіналу ↗
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Відповідальна за випуск
Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ
