Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Добровольці · “Нема більшої жертви, як віддати себе за брата свого”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Антон Пушкар – молодший брат зі старшими вчинками

Слово Просвіти, №11 за 2023 рік

Війна глибше в’їдається в душу, коли дізнаєшся про смерть дорослого сина-воїна когось із тих, кого знаєш із юності. Читаю у стрічці “Заги$ нув Антон Пушкар”, а бачу Харків межі 70$80$х років, зосе$ реджену дівчину в темно-виш$ невому пальтечку, яка широко ступає, щоб іти швидше проти вітру й устигнути на першу пару з проспекту Леніна (тепер Нау$ ки) аж на вулицю Гоголя, де був тоді університетський філфак. Особняк вікнами на костел, ві$ дібраний тоді у вірян. Бачила Олену з вікна переповненого тролейбуса і дивувалася, як за різної погоди вона продовжує свої кількакілометрові перед$ лекційні походи. Потім дізнала$ ся, що вона вчителює в Терно$ полі, у неї підростають сини, продовжує писати вірші. Через багато років повернулася на Харківщину, де в Антона і Тара$ са додалася сестричка Олеся. Олена Степанівна загинула на зимовій трасі в січні 2018 року. Тій са$ мій трасі, якою після 24 лютого 2022$го во$ рог рвався на Харків. У ті дні її син Антон, який уже пройшов АТО, став доброволь$ цем-тероборонівцем, а згодом і нацгвар$ дійцем. Як близько вона відчувала солдат$ ські випробування, коли син був на Дон$ басі… Як пророчо передала мати той стан, коли Антон у січні 2023 року був смертель$ но поранений і фактично загублений од$ нополчанами, став “зниклим без вісти”. Вона писала за кілька років до власної смерті: “Не вір у темряву й недолю, // хоч об$ лягла така пітьма, // і серце кришиться від болю // й, здається, сил уже нема. // Вір попри все в горішнє світло // – хай казить$ ся, лютує звір, // і навіть, як надія зникне, // у незнищенність духа вір. // Як ворог нищитиме тіло, // і затуманиться твій зір, // ти все ж до безуму, до крику // в свою безсмертну душу вір!” (Із посмертної збірки Олени Голуб-Пушкар “Пелюстка з Божого саду”). На сороковини після загибелі молод$ шого брата Тарас Пушкар, науковий спів$ робітник у Національній академії Наук України, доктор філософії з біології розпо$ вів про Антона: “Взимку 1995 чи 1996 ро$ ків, у розпал Чеченської війни, ми з бра$ том віддали всі свої наколядовані дитячі кошти на допомогу дітям-одноліткам у Чечні. Це були кілька тисяч гривень – неймовірне багатство на той час. Ще пару десятків тисяч зібрали на мітингу, який проводив Народний Рух у Тернополі. За прикрим збігом обставин, Антон загинув, можливо, від рук кадирівців, у яких могли вирости саме ті діти, яким ми віддали все, що у нас було, коли вони цього потребува$ ли. А можливо, завдяки цим грошам хтось із тих бідних дітей вижив, став опозиціоне$ ром? Антон народився 13 жовтня 1985 року в Харкові у сім’ї вчителів: тернополянина, вчителя фізики, еколога, співзасновника “З повагою до минулого, з увагою до людей, з поглядом у майбутнє” – такими словами керуються в щоденній роботі автори мережі місцевих ЗМІ “Громада.груп”. На сайті https://gromada.group/ об’єдналися інформаційні ресурси більшості гро% мад Харківської області. Мережа згодом охопить усі 56 ОТГ Харківщини. Навіть в умовах воєнного стану та постійних бойо% вих дій, проблем деокупованих міст і сіл краю, а та% кож кількох десятків населених пунктів, які залиша% ються в руках ворога чи під постійним його вогнем, журналісти продовжують шукати нові форми подачі якісної достовірної інформації. Чимало уваги “Громада.груп” приділяє досвіду самоорганізації громад, людським історіям, долям “Партії зелених України”, пізніше мето$ диста з козацького патріотичного вихо$ вання Тернопільського міського відділу освіти Ігоря Корнійовича Пушкаря (1944 року народження) та харків’янки, філоло$ га, викладачки християнського вихован$ ня, пізніше перекладачки, авторки трьох збірок власних поезій, волонтерки Олени Голуб (Пушкар) (1958–2018). Прадід Антона по маминій лінії мав трагічну долю: Володимир Пантелеймоно$ вич Багазій, викладач української та росій$ ської мов, аспірант Київського НДІ педаго$ гіки (відділ методики української мови) у 1941 році під час гітлерівської окупації очо$ лював ОУН-підпілля у Києві і одночасно займав посаду голови Київської міської управи. Разом із сином-студентом Ігорем, поетесою Оленою Телігою, Олегом Ольжи$ чем та багатьма іншими українськими пат$ ріотами Володимир Багазій був ув’язнений, а в 1942 році розстріляний у Бабиному Яру. Виростали ми з братом у Тернополі. Антон періодично вів щоденник (або ж він зберігся лише частково). Завдяки цьому можемо відтворити його життя на основі його власних вражень, починаючи з пер$ шого запису у 12 років і закінчуючи запис$ ками зі служби в 56$й бригаді ЗСУ в АТО і, повторно, в НГУ від моменту повномас$ штабного вторгнення росії в Україну. Перший запис у щоденнику датується 1 лютого 1997 року (Тернопіль): “Сьогодні пишу цей щоденник, щоб мати постійного друга, з яким легше мені буде жити, в яко$ му би я міг писати про події, які сталися за день, змальовувати гарні краєвиди і, на$ решті, описувати їх”. Останні записи зроб$ лені 25 січня (Бахмут), у переддень загибе$ лі Антона і закінчуються словами: “Було важко, але слава Богу, ми вистояли, були важкі бої! З Богом буде перемога!”. Одні з найперших спогадів про Антона стосуються періоду, коли наш батько став керівником екологічних походів по річках, що протікали в Тернопільській області: Дністру (1985–88 роки, згодом у 1997), Стрипі (1982), Серету (1983) та Збручу (1984). Тоді й ми з братом Антоном почали мандрувати разом з батьками. У походах траплялося всяке – і добре, і важке, і курйозне. Пригадуються неймо$ вірні краєвиди, чудові місцеві люди, які могли прийняти незнайомого мандрівни$ ка, дикі тварини, які підходили впритул і, звісно ж, древня артерія нашого народу – річка Дністер. Але також і труднощі: спека, дощі, відсутність якісної води, що одного разу призвело до випадкового частування бензином, який зберігався у банці з-під соку. Після цього відчуваєш себе вогне$ дишним драконом. Можливо, саме ці по$ ходи, як і необхідність долати труднощі, сформували характер Антона. У Тернополі, біля нашої 13$ї школи, відновили церкву, колись зруйновану біль$ шовиками. Щонеділі ми разом з мамою, активною прихожанкою цього храму, хо$ дили на службу і згодом часто “прислуго$ вували” священнику під час служби: одя$ гали відповідний блискучий одяг, носили свічки, кадило та підставляли столик для читання Святого письма. З часом, брат по$ чав служити у притворі; тоді від нього ми й почули бажання у майбутньому стати свя$ щенником. Але не судилося, доля обрала для нього іншу, мученицьку стезю, адже “нема більшої жертви, як віддати себе за брата свого”... захисників, волонтерів і вимушених переселенців. Постійні теми новин, статей і подкастів – воєнні зло% чини окупантів; життя після окупації; російська про% паганда: маніпуляція та брехня на прикладі подій в окупованих громадах; економіка регіону в умовах війни: життя підприємців та фермерів; волонтер% ська допомога; герої серед нас. Герой%доброволець молодший сержант міномет% ної роти Нацгварції, у мирному житті – ветеринар, 37-річний Антон Пушкар загинув під Бахмутом напри% кінці січня 2023 року. Похований під Харковом поряд із могилою мами – поетеси Олени Голуб%Пушкар. Йому присвятила публікацію авторка статей і подкастів “Громади” журналістка і літераторка Іри% на Мироненко. Із проголошенням Незалежності наш батько перейшов від суто екологічної ді$ яльності до патріотичної. Він організову$ вав “Козацькі забави” для школярів Тер$ нопільщини, походи та поїздки по області. Ми відвідали всі замки Тернопільщини. Не раз доводилося бувати і в Києві. Глибо$ ко закарбувалась у пам’яті поїздка до Бе$ рестечка на козацькі могили, до Запоріж$ жя на могилу Івана Сірка, до Конотопа на річницю перемоги козаків Виговського над московським військом. Найбільш бурхливим та різноманітним на події видався 1997 рік: два літні місяці ми, разом з кількома десятками патріотич$ ної молоді, взяли участь у сплаві по Дніс$ тру на катамаранах, що було продовжен$ ням екологічних походів кінця 80$х, але вже мало національно-патріотичний під$ хід. Кожен для походу отримав військовий однострій з синьо-жовтим і червоно-чор$ ним прапором та міг обрати собі псевдо, за яким його кликали інші учасники. Наша сім’я обрала назви річок: батько – Буг, Та$ рас – Збруч і Антон – Серет. Ми з братом були зачаровані загадко$ вими звуками нічного Дністра. У цілкови$ тій тиші і повній темряві через тихе хлю$ пання води та розмірене рохкання жаб пе$ ріодично лунали трубні доісторичні звуки численних чапель – цих цибатих спадко$ ємців динозаврів. Не дивно, що в “Парку юрського періоду” птеродактилів озвучи$ ли саме голосами чапель. Липень був присвячений народженню нашої сестрички Олесі в Харкові, де у на$ шої бабусі чекала з походу мама Олена. Майже одразу після завершення походу ми переїхали до бабусі, у власний будинок з господарством, яке могло забезпечити не$ мовля свіжим козячим молоком. Після пе$ реїзду ми почали вчитись у Дергачівський школі № 3 – найближчій до нас україно$ мовній. Однією з патріотичних організацій Харкова була Спілка Української Молоді (СУМ), яку активно підтримувала сім’я Черемських. СУМ мав щорічні вишколи для молоді: кожного травня на Харківщині

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин