Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Глаголить він народними устами. Його устами, вдосвіта уставши, Народ себе глаголить на землі!”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Борис ОЛІЙНИК: “Тарас Шевченко вчинив богорівне, написавши вогненним глаголом “Кобзар” – нашу національну Біблію…”

Слово Просвіти, №11 за 2023 рік

Проєкт “Тарас Шевченко в творчій долі видатних письменників і ху% дожників” неможливо уявити без розповіді про великого поета й мисли% теля Бориса Олійника. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Ти ж мені подаруй на далекі шляхи “Кобзаря”” На світлій зорі своєї довгої й славної поетичної дороги Борис Олійник без па$ фосу, але щиро звернувся до Батьківщини: “Ти в моєму серці, Україно, / Думою Шев$ ченка гомониш”, а коли сповнилося 80 літ, в якомусь інтерв’ю, ніби навіть знічую$ чись у високості зізнання, тихо й невідво$ ротно засвідчив, що Шевченко був для нього взірцем, зокрема в тому, “як можна триматися проти цілого режиму”… Є у Бориса Олійника вірш “Тривога” (1964), звернений до Матері і пронизаний такою святою любов’ю до найріднішої лю$ дини на Землі, що мало хто із сучасних чи$ тачів узагалі зрозуміє, чому це молодий ук$ раїнський поет отак сильно тривожиться про далеку Іспанію, в якій, виявляється, “Жде Республіка нас, арештована в трид$ цять дев’ятім, / Заховавши надію в моги$ лах інтербригад”. А він готовий на іспан$ ській території розірвати своє серце, “за$ ряджене ураганом”, і своїми руками рво$ нути вибухове кільце за “силуети” вже дав$ но загиблого зеленочубого поета Гарсіа Лорки… Не стану заглиблюватися в ро$ мантизовану історію Іспанської революції 1930$х років, яку Борис Олійник щиро й заслужено шанував, адже не про це мова. Приверну увагу до, на перший погляд, менш помітного. Йдеться про те, що син абсолютно готовий у путь “по маршрутах Тривоги / з Вкраїною в серці” й лише про$ сить Матір: “Ти ж мені подаруй / на далекі шляхи / “Кобзаря””… Знайте: перед вами істинний Олійник, з яким я й познайомився в далекому 1967 році, коли був студентом історичного фа$ культету Київського державного універси$ тету імені Т. Г. Шевченка – не міг не по$ знайомитися, бо повірив його віршам, як і Симоненковим, одразу й на все життя. Скажімо, в його “Освідчення”: Скажу лиш: де б ти не ходив, Та – хай засвідчує перо! – Що не знайти дивніше з див, Як Україна і Дніпро... Те знайомство запам’яталося на все життя. Вдячний, що не забув про нього і Борис Ілліч… Через два десятиліття й піз$ ніше ми, траплялося, перетиналися, а в цьому столітті дружили, скільки він жив… Борис Ілліч неодноразово виступав у На$ ціональному культурному центрі України в Москві, де я працював генеральним ди$ ректором у 2001–2015 роках, а мені по$ щастило на його запрошення входити до складу Комітету з Національної премії Ук$ раїни імені Тараса Шевченка, який Борис Олійник очолював у 2010–2016 роках. У жовтні 2008$го він подарував мені свої “Вибрані твори у шести томах” із безцін$ ним, зворушливим автографом: “Побра$ тимові Володимиру Мельниченку – по$ земляцькому од серця”. В оцінці геніальної постаті Бориса Олійника хочу приєднатися до великих українців Дмитра Павличка, котрий за$ явив, що “Олійник завжди був і лишився українським патріотом”, і Миколи Жу$ линського, за словами якого, “Борис Ілліч належить до провідників нації”. “В останній бій виходимо при слові…” В один із перших приїздів у Культур$ ний центр України Борис Олійник попро$ сив мене показати те місце біля колишніх Арбатських воріт, з якого козаки Петра Сагайдачного на Покрову 1618 року штур$ мували Москву… Подарував йому тоді свою книгу “Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат 55”” (2005), в якій розповідалося про цю незабутню по$ дію й наводилися в її контексті слова само$ го Бориса Ілліча: “У наш час величальне слово про коза$ ків сказав Борис Олійник: “Для українського народу, як самодос$ татньої космічної величини, однією із… святинь-оберегів стало козацтво. Хоч би як їх хто оцінював, але в основі своїй вони найточніше віддзеркалюють характерні риси саме українського народу, його віру і світоглядні та морально-етичні принци$ пи””. А Борис Ілліч згадав свій вірш “Мій борг”, у якому йдеться про те, що “Багата моя Січ була… / Могутніми синами!”: І коли Панічно борсалась перед врагом Європа, Я вислав їх на смерть, щоб ми і ви жили. Увесь вірш Олійник не читав, але про$ говорив якось особливо настійно завер$ шальні рядки: Я всесвіту боржник! Але комусь одному – Не був. Не є. Й не буду. І на тім стою! Згадую творчу зустріч Бориса Олійника з його палкими шанувальниками у вересні 2013 року. Поготів, що збереглася доклад$ на розповідь про неї у документальній книзі про діяльність Культурного центру України. Процитую короткий фрагмент із мого вступного слова на ній: “…Пишучи про Тараса Шевченка, я разу раз говорив собі про те, що Олійник су$ голосний із ним. – Але ж не на рівні… (втрутився у мо$ нолог Борис Ілліч). – Геніальні люди і не можуть бути врі$ вень один із одним. Кожен із них – верши$ на. Недосяжна. I Ви також одна з них, Бо$ рисе Iллічу. А я кажу про суголосність. Скажімо, свого часу Тарас Шевченко під$ ніс історичну, рятівну для нації значущість Українського Слова. Того слова, яке пла$ менем взялось і людям серце розтопило: I на Украйні понеслось, I на Україні святилось Те слово, Божеє кадило, Кадило істини. Амінь. I до таких, саме Шевченкових висот, Ви підняли Українське Слово на рубежі століть і тисячоліть, коли Україна здобула незалежність: Трубить Трубіж. На роковій межі В останній бій виходимо при слові, Бо тільки Слово береже в основі Безсмертя української душі”. “Шевченко став Совістю свого народу” Наприкінці 1980$х років Борис Олій$ ник написав публіцистичну статтю “Воіс$ тину народний”, у якій взявся відповісти на питання питань: “То в чому ж таїна цьо$ го феномена, коли ім’я Поета стало рів$ нозначним поняттю Народ?” А відповідь розпочав із… нового запитання: “В чому ж та унікальність обдаровання Поета, яка виводить його з просто талано$ витих на рівень не лише національного, ай вселюдського генія? Не відкриватиму вже давно відкритого, лише нагадаю аксі$ ому: коли поет закорінюється в національ$ ний ґрунт до тієї глибини, де вже пульсує плазма протолюдського, то цікавішим він стає і своєму роду, і всім сущим на землі”. Неважко здогадатися, що й аксіому сформулював сам Борис Ілліч, і пояснення до неї він доклав вагомі. Шевченко став поетом світовим саме тому, що він оком ясновидця заглянув у першоджерела ха$ рактеру рідного народу, в корені його бо$ лінь та борінь, сподівань і надій, на такому атомно-молекулярному рівні дістався до самої біології причинового механізму його поведінки, що аж розсунув національні межі й вийшов на загальнолюдські, уні$ версальні, притаманні всяк сущому наро$ дові основоположні вартості. Борис Олійник із науковою скрупу$ льозністю перелічив їх: природне прагнен$ ня до свободи, рівності, соціальної спра$ ведливості, відчуття рідного гнізда – віт$ чизни. Далі: непереборний потяг до піз$ нання світу і себе в контексті світу, вічний порив у піднебесся духовного, синівська шаноба до предтеч, священна повага до матері, гостре усвідомлення власної гід$ ності як гідності свого народу, щоденна робота душі над самовдосконаленням і вдосконаленням буття, яка органічно жи$ вить енергію до вічного революційного оновлення, категоричне неприйняття будь-якого гніту як першовитоку зла, отже – незнищенна віра в перемогу добра. Звід$ си випливає вкрай важлива загальнолюд$ ська дорогоцінність – совість, яка завжди на боці добра, а з неї виростають мораль$ но-етичні приписи: праведне – отже, со$ вісне, а найтяжчий гріх – іти проти влас$ ного чистого сумління (згадаймо про це, коли йтиметься про морально-етичну трі$ аду Бориса Ілліча). Саме в цьому контексті Олійник нага$ дував Шевченкові слова, звернені до люд$ ської Долі: Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою… Виснував таке: “І, певно ж, один із чинників, завдяки якому Шевченко здо$ був у народі не лише особливу шанобу, а й повну довіру і віру, і є саме те, що у нього не було і “зерна неправди за собою”. Жод$ ного разу не пішовши супроти власного сумління, він, по суті, став Совістю свого народу”… Втім, закінчу про роздуми поета-мис$ лителя щодо феномена Шевченка в очах і серці народу. За Борисом Олійником, мо$ рально-етичних чеснот ще далеко не до$ сить як на речника і духовного вождя на$ ції. Щоб вести за собою народ, треба воло$ діти потужною інтелектуальною енергією, і вона була притаманна національному ге$ нію! “Повінь всенародної любові до нього не спадає, – завершував Олійник. – І не обміліє вовіки, оскільки Шевченко ніколи не побутував у минулому, а завжди – тіль$ ки в сьогоднішньому та грядущому”. Здається мені, що згадані науково-пое$ тичні максими Бориса Олійника мають бути під рукою у кожного, хто справді хоче вияснити феномен істинної народності Кобзаря… “Його устами народ себе глаголить на землі” Коротко поглянемо на поезії Бориса Олійника, присвячені Тарасу Шевченку, та ті, в яких він згадується. У тридцять років Борис Олійник напи$ сав дивовижну “Баладу про Шевченкове перо” (1965), у якій скульптор безплідно метався по майстерні, намагаючись “одкрить” Шевченка в мармурі, й нарешті-таки відмовився від нездійснимого і, замі$ сивши пругку глину, просто запросив за стіл звичайний Кобзаря: Але в нагороду за муки, За попіл завчасний скронь Значуще у праву руку Подав Кобзареві перо... Тим самим, у порух Шевченкової пра$ виці митець вклав, як йому думалося, свій секрет: Чи зараз він в шалі творчім? Запише повний псалом? Чи, може, комусь він хоче Своє... передать стило! Уже проспівали треті, Як скульптор сказав: “Добро”. ...І сни голубі поетів Закреслив отим пером. Великі й малі поети Чекають: кому... перо?! Прекрасний і безсмертний образ, який уже переріс у символіку… Звісно, навіть не насмілився натякнути Борису Іллічу про те, що він якраз і може бути серед небага$ тьох реальних спадкоємців Шевченкової творчості… Втім, якби запитав, поет, оче$ видно, назвав би Ліну Костенко… Збірка “У дзеркалі слова” (1981) міс$ тить диптих, який Олійник озаглавив пря$ молінійно “До проблеми “Шевченко і на$ род””. У ньому поет зробив дворядковий поетичний поділ історії України, вартий енергетикою багатьох наукових моногра$ фій, про те, що зі смертю Кобзаря україн$ ці “зрозуміли уперше, кого їм не стало, – / А зрозумівши, юрба виростає в народ!” Ав збірнику “Міра” (1984) ця тема проросла ще глибше у посвяті “Тарасові Шевченку”: Ім’я його калиновим уставом В папірус літ вписали журавлі... Глаголить він народними устами. Його устами, вдосвіта уставши, Народ себе глаголить на землі! У цьому контексті захотілося мені по$ глянути на цікавий сюжет із поетичної Шевченкіани другої половини минулого століття, у якій повноваго виявив себе Бо$ рис Олійник. Відомо, що 1965 року поба$ чив світ вірш великого Дмитра Павличка “Низькопоклонники”, у якому поет яск$ раво й нещадно розвінчав радянських іде$ ологів: “Вони зі скелі Прометея / Зняли і одягли в кожух, / В смушеву шапку отама$ на…” Через три десятиліття поетичний ро$ весник Олійника, незабутній Іван Драч у вірші “Виклик” (1995) знову жорстко ви$ магав: “Скиньте з Шевченка шапку, / Та отого дурного кожуха”… Борис Олійник цими тривогами не пе$ реймався, певно вважав, що Кобзар сам

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин