Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Ексклюзив “СП” · “Легковажно відпускаємо з рідної землі Тарасових нащадків, його продовження, – з торбиною в дорогу. І жебракує наша спадщина по московії”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Я тільки хаточку в тім раї благав…”

Слово Просвіти, №11 за 2023 рік

Відчуваю себе подорожницею, якій життя підкидає незабутні зустрічі. Час від часу вони намистинами зблискують на моїх стежках, піднімаю, кладу в долоні, роздивляюсь, нанизую на нитку, тулю до грудей і відчуваю від дотику тиху болючу нескінченість. Здається, не забути їх ніколи. Галина ДАЦЮК, журналістка Фотіна Тридцять років тому на Пріорці я зустрілася з Фотіною Фотіївною Красицькою, праонукою Тараса Григоровича по сестрі Катерині, донькою художника Фотія Красицького. Надворі клубочився травень. Під сонцем мліли кетяги бузку і солов’ї, а Фотіна прощалася з Україною. Сказала, що вже й квитки придбала, поїде до сина, у Воронеж. Вклала до зшитого лантуха пожитки і книжки – хоч завтра ви рушай у дорогу. А їй, Боже, як не хочеться! Скільки жила на чужині – снила Україною, мріяла про бодай маленький куточок на рідній землі. Приїхала – і нічого не домоглась. Запросила мене до квартири, де тимчасово зупинилась. У куточку бачу зібрані клунки. На підвіконні дивує маленька розсада огірочків, яку Фотіна висадила в полі етиленових торбинках, “так краще у відкритому ґрунті приживеться”. Підростатиме без неї. Хоча минулого літа вона ще поралася на городику коло батьківської хати. Восени зібрали з племінницею Софією добрий урожай горіхів, яблук, груш, трохи насушила, наварила варення. Пригостила узваром – мед. Їй можна дати пів віку: ніжне, без зморшок обличчя, молоді сіро блакитні очі. “Що ви? Мені вже сімдесят вісім”. Намагаюся віднайти в тих гарних рисах щось Шевченкове. Зустріч зворушує любов’ю і печалить безпорадністю. Від квартири, де розмовляємо, – кілька десятків кроків до будиночка, в якому востаннє своє повернення в Україну зупинявся Шевченко. Нині тут меморіальний Музей на Пріорці. Тарас У Києві квітувало літо. Змучений засланням і подорожжю Тарас, у солом’яному брилі та світлому плащі, стомлено брів по Куренівці. “Ішов, ішов, бачу – хатка – не-то панська, не то мужицька – біла, біла, мов сметана, та ще й садочком обросла; а надворі дитячі сороченятка сушаться, та ще й рукавами махають – мене кличуть: яй зайшов!..” Тут він оселився – у затишній кімнаті з вікном, що виходило в густий сад. Раненько Тарас виходив у садок, умивався водою з криниці, слухав птаство. Обідав улюбленим борщем з пшоном, затовченим салом, гречаними варениками чи галушками. Збирав під яблунею дітей, розповідав їм казки. Якось влаштував дітворі свято на всю Пріорку. Накупив на базарі стільки ласощів, що “ледве доніс їх до квартири”. По обіді перекупка привезла ще віз яблук, груш, пряників, бубликів. На вигоні Тарас Григорович “був сам не свій”: бігав з дітьми, пустував реготав, сам радів, як дитина, ніби передчуваючи, що радість недовга. А через три дні він вже складав речі, прощався з сусідами, розплатився з господинею. 15 серпня 1859 року старший поліцмейстер Києва повідомив цивільному губернатору Селецькому: “Тарас Шевченко, який перебуває під таємним наглядом поліції, 13 числа цього місяця виїхав до Санкт Петербурга…” Я тільки хаточку в тім раї Благав і досі ще благаю… Не судилася хата. Він повернувся в Україну, накритий китайкою, у травневий день, коли немилосердно квітнула Божа київська краса. Через сто років потому нам, студентам Київського університету імені Тараса Шевченка, забороняли у цей травневий день підходити до пам’ятника Кобзарю, де збиралася громада свідомих українців на вшанування нашого Пророка. “Не підходьте, бо це може для вас кепсько закінчитися”. Вже маємо незалежну Україну. Здається, минули лихі часи. Шевченко вистояв, ми вільні “молитися правді на землі”. Але не молимося. Відхрещуємося від істинно го багатства. Губимо скарби по світах. Легковажно відпускаємо з рідної землі Тарасових нащадків, його продовження, – з торбиною в дорогу. І жебракує наша спадщина по московії. Понад рік лежала в Товаристві репресованих заява Фотіни Фотіївни з проханням розглянути її справу, знайти можливість і поновити у правах на маленьке житло. Безрезультатно. Кажуть: нема документів про те, що вона репресована. Так, документів нема, бо документом у страшні часи слугувало усне розпорядження: виселитися за 24 години! Чи могла Фотіна тоді думати про офіційний папірець? Опальна 19 літня вдова репресованого поета. Пра онука вигнаного колись з України прадіда – Поета з Поетів. Каже мені, що не бачила добра в житті. Я не розпитую більше. Вона тут же заспокоює себе, що “іншим буває ще гірше”. Каже, що врешті не про себе мова. Ось їде, а тривога про долю батькового музею залишається. Каже, що не шукає жодної вигоди, не претендує на володіння будь-якою частиною меморіальної садиби (земля, будинок), яка належала покійній сестрі Галині. Але як остання з нині живих дітей Софія та Фотіна (праворуч) Красицькі, 1993 р.; аркушик споминів Фотіни художника Фотія Степановича Красицького, котра багато сил віддала музею, вважає обов’язком совісті й честі удосконалювати і пантрувати його стан. Красицькі Ось вона, садиба Красицьких – зеленою оазою на Пріорці. Як втрималася серед шаленого напору бетону і скла – один Бог знає. Коли почалася суцільна забудова Мостицького масиву, вирок цій будівлі винесли остаточний – знести! Меморіальний дім, де по бувало немало видатних людей, де художник створив сотні художніх полотен, – зрівняти із землею. Як і веранду, що пам’ятає Лесю Українку, Миколу Лисенка, Івана Франка. Проте Острів Свободи не здавався! Оточений вишкіреними довкола екскаваторами та бульдозерами, він перетворився на безстрашну фортецю. Вікон ниці стали бійницями! Оборону тримали дві відчайдушні жінки – Галина Фотіївна Красицька та її донька Софія Казимирів на. Коли всі листи звернення з проханням врятувати садибу виявилися безсилими перед невіглаством чиновників, Софія зважилася на нечуване: вийшла назустріч бульдозеру з вилами. Коліївщина проти вандалізму! Його позбавили електрики, води, подвір’я обкопали глибоким ровом. Кілька місяців тривала облога, аж поки нарешті Красицькі перемогли! Розпорядженням міськвиконкому забудову “житлової споруди за номером сімнадцять” було перенесено на кілька десятків метрів. Меморіальну садибу врятували. А чому, власне, мали рятувати, а не оголосили заповідною зоною з охороною грамотою? Газета “Независимость”, у якій я тоді працювала, чи не єдиною стала на захист садиби Шевченкових нащадків. Будівлі далеко за сто. Вибудована з міцного матеріалу (дерев’яної Покровської церкви, що стояла на місці нинішньої, мурованої), вона справляє враження добротної і міцної, хоча, звісно, потребує постійного догляду. У музеї скарби. Одна різьблена скриня Шевченкової матері чого варта! Скриню успадкувала від матері Тарасова сестра Катерина, по смерті матері скриня перейшла у спадок сину Степану, згодом Степановому сину Фотію – художнику Фотію Красицькому. Тут чимало оригіналів творів Красицького та його учнів, унікальні документи, старовинний посуд, зразки українського одягу, раритетні видання творів Шевченка. На стіні портрет Кобзаря. І хоча подібних – у смушевій шапці – багато, проте цей, намальований онучатим племінником, ніби випромінює життя і тепло. Колись Фотіна, за заповітом батька, подарувала музеєві картини, передала цін ні документи, листи. Нині реліквії в Національному літературному архіві України. Ні, вона не шкодує, але ж коли спадкоємці так щедро дарують державі скарб, то хіба не можуть розраховувати на поміч держави? Фотіна прощально дивиться на липу, посаджену (за переказом) Лесею Українкою. На веранді стоїть бузковий букет, навколо літають золоті бджоли. “Коли ще приїду?” – запитує сумний погляд Фотіни Фотіївни. Не знаю. І не знаю, що відповісти. Вона протягує мені кілька маленьких списа них аркушів. “Я тут написала, що не встиг ла сказати”. “А я тиняюся по світу, мов неприкаяна…” Наша родина жила на Пріорці – зеле Т. Шевченко. Художник Ф. Красицький,1906 р. ній околиці Києва. Була у нас своя хата і чималий садок. Мій батько – художник Фотій Степанович Красицький, мати господарювала вдома. Нас, дітей, було п’ятеро, я – Фотіна, наймолодша. На початку 1933 року я закінчила технікум зі спеціальності теплоенергетик. На роботу влаштуватись не могла, бо в той часу Києві було безробіття. Час був тяжкий, люди мерли з голоду. В Києві не мерли, бо за карточками видавали хліб. Але я пам’ятаю, що ходила в технікум завжди голодна, весь час хотілося їсти, особливо взимку і під весну. Мати варила тільки ріденький борщ із кислою капустою, а хліб одержували по 500 грамів на день на батька і старшого брата, який працював у книгарні, а на нас, утриманців, – лише по 300 грамів. Влітку нас виручав садок. Доводилося багато працювати, щоб виростити під деревами овочі, картоплю, щавель, який продавали, аби купити на базарі сала та якоїсь крупи. У той скрутний час для організацій виділяли землю під городи. Чоловік моєї старшої сестри Ярини – письменник Петро Мельник – порадив взяти в Спілці письменників ділянку землі, поруч з нашою садибою з запущеним садком, що зосталась без господаря. Навесні 1933 року охочі відміряли по три чотири сотки, і почалася робота: корчували старі дерева, палили, копали. Письменники часто заходили до нас, сиділи на веранді, де батько малював, розмовляли. Під час розмов батько змальовував їхні портрети. Потім, за домовленістю зі Спілкою письменників, він намалював цілу серію портретів: Смілянського, Шия на, Терещенка, Ушакова, Скляренка, Кундзича. Намалював також два портрети поета Олекси Влизька: один у 1933 році, в на півпрофіль, вугіллям, другий – у 1934 році, аквареллю і кольоровими олівцями. Тоді ж, навесні 1933 року, я познайомилася з поетом Олексою Влизьком. Мабуть, сподобалась йому, бо він частіше за інших приїжджав на свою ділянку та більше бував у нас, ніж на власному городі. Незважаючи на те, що він страждав повною глухотою (у 13 років перехворів скарлатиною, і вона дала ускладнення на вуха), був життєрадісний, веселий, товариський, дуже енергійний і дотепний. Середнього росту, широкоплечий, з гарною поставою, вродливий, він любив багато розмовляти, голосно смівся. Але голос у нього був різкий, незвичайний, і спершу лякав мене. Потім я звикла і не помічала цього, а слухала, як цікаво він розповідає. Спілкувалися своєрідно: писали просто пальцем в повітрі, чи на руці, чи на столі, де завгодно, і він все розумів. Трохи розумів і по губах. Так минули весна, літо, ми покохали одне одного. Восени 1933 року, 10 листопада, ми одружились. Йому тоді було 25 років, мені – 18. Весілля було дуже скромне: серед запрошених – наші батьки, брат Олекси

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин