Письменники і час · “Ми маємо думати про ментально"меморіальну трансформацію нашого гніву до ворога”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
“…все це просто заї*сь…”
Слово Просвіти, №11 за 2025 рік
Галина ПАЛАМАРЧУК
Це рядок із вірша цьогорічного лавреата Шевченківської премії поета Іздрика. Бо я, пуританка, не дозволила б собі обсценну лексику публічно. Та й непублічно теж. Але якщо цей та нижче цитовані рядки з “вершинної” книжки освятив Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка, себто пустив межи люди, і не просто межи люди, а в школи, університети й трудові колективи, то виходить, що й лексику вже внормував? Житіє наше далебі ненудне. Заповіти, пам’ятки матеріальні й духовні, декларації, біллі, закони, принципи виживання, не вбий, шануй і так далі – все перевертається догори дриґом, і ми в цьому крутимося... Скільки мистецьких премій засновано в Україні – мабуть, і не злічити. Бо й справді – не гріх заснувати премію імені товариша чи однодумця, родича чи коханця, якщо маєш гроші або вплив на інституції, котрі мають гроші. Та є, як відомо, нагадаю дослівно: “Національна премія України імені Тараса Шевченка часто згадується просто як Шевченківська премія – державна нагорода України, найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури й мистецтва. Національна премія встановлена для нагородження за найвидатніші твори літератури й мистецтва, публіцистики й журналістики, які є вершинним духовним надбанням Українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення й демократизацію українського суспільства”. Я читаю дуже багато, але вибірково, бо, як відомо, необнятого – не обняти. Покоління поетів, до яких належить Іздрик, мабуть, було першим, не скутим цензурою та іншими вимогами до друкованих “текстів”. Отже, розкривалося в усі боки. Але не в кожній молюсці є те, чого шукає читач. Тож, дізнавшись, що лавреатом “найвищої творчої відзнаки” став Іздрик, моя цікавість до поетів Іздрикового покоління спалахнула заново, і я купила на Якабу, слід гадати, “вершинне духовне надбання України”, книжку “Колекція”. Згідно з анотацією – “це спроба представити феномен Іздрика власне як мережевий феномен. До збірки увійшли вірші, які після оприлюднення їх на ФБ отримали більше ніж 600 лайків. Тобто “Колекція” певною мірою (а радше – повною) сформована вподобаннями ФБ-спільноти в її Іздриковій бульбашці”. Купила і прочитала. Грудкувате хіпуватохамувате письмо. Я теж інколи пишу так, щоб не залипнути в мелясі. Кожен пише, як йому лягає на душу. І на здоров’я. Я нікого не обізву ні графоманом, ні занудою. Але ніколи не піду ні в учителі, ні в лавреати: для мене це непід’ємно відповідально. Тож хотілося б почути, чим керувався Комітет із Шевченківських премій, вибираючи серед номінованих книжку, котра найбільше відповідає вимогам до неї. Кілька цитат із книжки “Колекція”, що є вершинним духовним надбанням Українського народу. Направду, як модньо казати, “Й не відразу в’їжджаєш, що то вже пи*ець”. Отож – “Кораблі і дирижаблі наче пух летять увись все це просто formidable все це просто заї*сь”. Кохана поетова – або ж не мєстна, або біженка, але крута. “В тебе там скролінг дайвінг і майнінг в тебе там блін запари ти прилітай – все буде файно ми ж – ах*нна пара”. Ніч така місячна виють тінейджери плачуть коти божеволіють пси. А за хавчик і за драпчик за тепло і за любов буду я прикольний мальчік із усміхненим *блом. А ти вся така – на понтах і на нервах а я весь такий – ваще пацанчег втирав тобі щось грузив безперервно та ти пропускала повз вуха перли не пропустивши ані стаканчика. Я розчиняюсь у тОбі мила я пропадаю в тобі суч*о я розчиняю свою силу я здобуваю твою гнучкість”. “Іздрикова бульбашка”, звісно, краще знає свого кумира. Я не сумніваюся, що письменник він достойний, дай йому Боже здоровля, але так змішувати грішне з праведним, “Іздрикову бульбашку” – з народом на, без перебільшення, межі виживання, “усміхнене *бло” – із закривавленим бронежилетом – це вже... просто слів немає. Куди йдемо?
на, може виконувати народні пісні під бандуру, бардівські – під гітару і солоспіви під оркестр чи фонограму. Цього разу під переливи бандури вона заспівала романс Шевченка – Лисенка “Нащо мені чорні брови”, пісню Швежикайте – Нечипорука “Моє літо”. А нашому з незабутнім Леонідом Нечипоруком твору “Ярославна” передував у прекрасному виконанні Світлани, що вийшла в ошатному вбранні княгині, зачин із поезії Тараса Шевченка “Плач Ярославни”. І далі – пісня: “Княгиня Ярославна із марeва століть знов у лиху годину на кручі тій стоїть. Це жінка України, це Віра і Любов...”. А ще на цьому вечорі для мене було чимало відкриттів – приязне знайомство з мисткинею і громадською діячкою, головою Товариства зв’язків з українцями за межами України “Україна – Світ” Аллою Кендзерою; прекрасний і несподіваний виступ народної артистки України, генеральної директорки Київського академічного ансамблю української музики “Дніпро” Олена Кулик із солоспівом “Плавай, лебедонько”; вміння й неповторний шарм авторки сценарію заходу і його ведучої, старшої наукової співробітниці Музею, співачки, художниці, письменниці, композиторки, заслуженої діячки естрадного мистецтва України Ольги Угнівенко. Про тріумфальний фінал – виступ давно улюбленого мною хору “Дарничанка” на чолі з Петром Андрійчуком – не розповісти коротко. Це було просто шедеврально! Хор і увесь зал, стоячи, під управлінням маестро потужно заспівав “Реве та стогне...” Зі словами вдячності до учасників вечора та глядачів звернулася заступниця генерального директора Музею Тамара Сидоренко і вручила подяки головним дійовим особам цієї непересічної події.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
