Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №11 за 2025 рік

16 с. · 36 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 11 (1294), 20—26 березня 2025 Шевченковий голос

Цьогоріч ми відзначаємо 211-ту річницю від дня народження Тараса Шевченка – письменника, художника, постаті, яка посідає знакове місце в українській культурі. Тисячі українців пошановували Кобзаря, беручи участь у різних заходах. Не оминув цієї багаторічної традиції й Київський національний університет імені Тараса Шевченка. “Є 4 заклади освіти, які носять ім’я Тараса. Одним із них є наш університет. Це честь для нас і водночас відповідальність, бо маємо сповідувати й розвивати ідеї Тараса Шевченка, поширювати їх у світі”, – зауважив ректор університету Во¥ лодимир Бугров. Ректор, проректори, директор Навчально-наукового інституту філології Григорій Семенюк, а також очільники різних структурних підрозділів університету, викладачі та студенти, посли, іноземні партнери – усі разом рушили до пам’ятника Тарасу Шевченку 9 березня 2025 року, щоб покласти квіти на вшанування Шевченкового духу. Продовжити єднання з Тарасовим словом і духом шевченківці з іноземними партнерами вирішили в Каневі, на Чернечій горі. У цій місцевості Кобзар хотів оселитися після звільнення. В епістолярній спадщині зустрічаємо листи Тараса зі своїм небожем Варфоломієм Шевченком, де вони обговорюють та шукають житло мрії письменника: “Вище по Дніпру од того місця, де ти сам вибрав, коло Пекарів, на правім же березі, між Каневом і Пекарями, на городських землях, на високій горі, єсть лісочок, граничить з Монастирищем; посеред того лісочка – поляна, далеченько од города; внизу кілька рибальських хаток; на тій горі дуже багато дичок – яблунь і груш: садочок завести можна. А любий староденний Дніпро буде здаваться тобі під ногами...”. На жаль, спочити тут він зміг лише посмертно. На Чернечій горі пам’ятник Тарасу Шевченку стоїть велично, ніби на сторожі українського народу. Після відвідин Чернечої гори, яка є частиною Шевченківського національного заповідника “Тарасова гора”, наступного дня, 10 березня 2025 року, на університетську громаду чекала зустріч із лавреатами Національної премії імені Тараса Шевченка. У Мистецькому салоні зібралися діячі, які отримали найвищу в Україні творчу відзнаку, та поділилися своїм тернистим шляхом. Кожен лавреат – “це не просто гості, а великі друзі Шевченкового університету”, – зазначив ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Бугров. Серед присутніх були лавреати цьогорічної премії – кінорежисер Олесь Санін, композиторка Алла Загайкевич, публіцист Павло Казарін, скрипалька Богдана Півненко, режисер-постановник, лібретист Василь Вовкун, а також переможці минулих років – співачка Джамала, художник Валерій Франчук, літературознавець Михайло Назаренко. Від Шевченківських лавреатів віяло творчістю, неординарністю, тобто тим, чим жив Тарас. Може здатися, що спадщина поета вже досліджена всебічно, але щороку виринають нові факти про його життєпис. Досвідчені шевченкознавці та юні науковці мали змогу розкрити нові, або ж переосмислити вже відомі грані особистості Шевченка на Міжнародній науково-практичній конференції “Сучасне шевченкознавство: мультидисциплінарні дискурси”, яка відбулася в Навчально-науковому інституті філології 11 березня 2025 року. “Ми чуємо Шевченковий голос, відчуваємо його присутність у всіх суспільних подіях. Кожна епоха, кожен день вносить свої корективи у прочитання творчості великого поета, дає змогу нам відкрити в ній і наш час, і самих себе. Бо як пафосно писав Юрій Мушкетик: “Шевченко – це вишка, маяк на українському полі. І ще більше: він посланець Бога у нашому народі”. І як національний пророк, він знав, що від москаля нам не сподіватися добра вовіки віків, бо єдине, що хоче московит, то це “щоб не було і знаку на землі від України””, – сказав директор Навчально-наукового інституту філології Григорій Семенюк, відкриваючи конференцію й висловлюючи вітання з нагоди цього. Організована конференція згуртувала 140 учасників, серед яких 9 іноземних лекторів із різних закладів освіти. Кожен із них, за словами завідувачки кафедри історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості Оксани Сліпушко, по-своєму розкрив шевченківські теми чи проблематику доби Тараса. Честь презентувати свої дослідження на пленарному засіданні конференції випала професору Канзаського університету (США), Президентові НТШ у США Віталію Чернецькому; професору, завідувачу кафедри україністики Познанського університету імені Адама Міцкевича (Польща) Ярославу Поліщуку; директорці Інституту україністики Варшавського університету (Польща) Катажині Якубовській; професору Інституту славістики Віденського університету (Австрія) Міхаелю Мозеру; професорові, завідувачу кафедри історії філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Тарасу Кононенку; завідувачу відділу шевченкознавства, заступникові директора з наукової роботи Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Олександру Бороню; доцентці кафедри історії мистецтв історичного факультету, директорці Музею історії Київського національного університету імені Тараса Шевченка Людмилі Кругловій та асистенту кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу, директору Центру мови гінді та індійської літератури Юрію Ботвінкіну. Ми маємо велику знаменну перспективу занурюватися у світи Шевченка. Він незглибинний. Шевченкове слово відлунює у сучасності й часом в неочікуваних аспектах. У цьому переконалися учасники конференції в межах секційних засідань, пірнаючи в засадничі істини буття завдяки Шевченковому слову. Наступного дня навздогін науковому зібранню глибше пізнавали Кобзаря й студенти-іноземці кафедри української філології для іноземних громадян Навчально-наукового інституту філології. Студенти з Китаю слухали лекцію від асистентки кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Ольги Щелкунової про зв’язок Тараса Шевченка й Київського університету. Завершальною, проте не останньою подією в межах Шевченківських днів, стала презентація колективної монографії “Тарас Шевченко: сучасна рецепція” у Мистецькому залі ННІФ 12 березня 2025 року. Автори видання – Олександр Боронь, Леся Генералюк, Анна Гудима, Алла Калинчук, Ірина Приліпко, Оксана Сліпушко, Анатолій Ткаченко. “Кожна епоха читає Шевченка по-своєму. Поет і художник Шевченко залишається актуальним і важливим, бо він – єднає. І як приклад він об’єднав авторів написаної монографії”, – сказала завідувачка кафедри історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості Оксана Сліпушко. Анатолій Ткаченко запропонував студентам і викладачам під час презентації послухати фрагмент аудіозапису “Радіо Культура” 2012 року. А Анна Гудима поділилася переконанням: “Твору, співмірного з творчістю Шевченка, у світі не існує”. Вона також розповіла, що в основі її розділу – автопортрет Шевченка 1859 року, “який ви не знайдете в інтернеті. Саме про нього я і пишу”. Ірина Приліпко звернула увагу на важливу роль Данила Танячкевича та Ксенофонта Климовича в популяризації творчості Шевченка: “Попри те, що в той час просвітницька діяльність не заохочувалась, вони доклали чимало зусиль і дуже точно описали його творчість”. Хоча активні заходи, присвячені Шевченку, відбуваються саме в березні, можна сказати, без перебільшень, що кожен день ми живемо з ним – із наставником, пророком – Тарасом Шевченком. Підготували Олександра КАСЬЯНОВА, кандидатка філологічних наук, координаторка відділу зв’язків із громадськістю імені Володимира Мукана, Олександра ГОНЧАРУК, співробітниця Всеукраїнського навчально-наукового центру шевченкознавства ННІФ КНУ ім. Т. Шевченка
Події, факти, коментарі · “Донести до кожного громадянина заповіти, заклики і настанови про життєву необхідність боротьби за Свободу й Державність”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

торії, і відзначила її авторів. – Коли я побачила, який це огром матеріалу зібраний, що навіть порівнюючи з попередніми дослідженнями родоводу, книжкою “Коріння Шевченкового роду” Миколи Лисенка, скажімо, який до цього моменту вважався досить повним, то ця книга абсолютно його перевершує. Її безпрецедентна унікальність у тому, що тут все базується на архівних документах, – наголосила Галина Карпінчук. Видавець Марко Мельник вважає, що цільовою аудиторією цієї книжки є вся Україна і весь світ. Вона знімає Тараса Шевченка зі стіни й повертає в реальний світ, показуючи, що він жив в реальному світі, де мав велику родину, оточення, впливав на них, змінював. “Зараз ті ідеологеми, які формувалися Шевченком, слугують нам джерелом натхнення в сьогоднішній боротьбі проти ворога. Тому ця книга надзвичайно цінна. Підтвердженням цього є підтримка держави в особі Українського ветеранського фонду, який профінансував видання”, – відзначив Марко Мельник. Основний наклад книги буде надруковано в середині травня, тому зараз кожен, хто хоче долучитися, може здійснити передзамовлення зі знижкою на сайті видавництва markobook.com та стати її меценатом. За матеріалами Українського кризового медіацентру дар нагадав присутнім, що пан Ушинський є ініціатором спорудження перших пам’ятників і засновником першого музею Голодомору 1930-х років в Україні, він – активний учасник російськоукраїнської війни, голова ГО “Асоціації ветеранів, учасників АТО (ООС)”, волонтер. 2024 року пошанований Відзнакою Навчально-наукового інституту журналістики Шевченкового університету “Медаль Ґарета Джонса. Правда і Честь” – за громадянську позицію, публікації, присвячені Голодоморам в Україні, сприяння відновленню історичної правди про трагічні сторінки минулого України. Шкода, що непересічна патріотична подія у Володарці не зацікавила не тільки медіа, але й на сайті Володарської селищної територіальної громади про Кобзареву світлицю – жодного слова. “Слово Просвіти”, певно, чи не єдине всеукраїнське друковане видання, що виконує державницьку і професійну місію як належить. І справді – нам своє робити!
Події, факти, коментарі · “Донести до кожного громадянина заповіти, заклики і настанови про життєву необхідність боротьби за Свободу й Державність”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Що в Шевченковому саду

Напередодні 211-річчя від Дня народження Тараса Григоровича Шевченка у Видавництві Марка Мельника за підтримки Українського ветеранського фонду побачив світ передсерійний наклад книги “Шевченків сад. Родові дерева Моринців і Кирилівки”. Її презентації відбулися 10 березня в Білоцерківському краєзнавчому музеї та 11 березня – під час конференції “Громадянсько-патріотичні ідеї Тараса Шевченка в соціокультурному просторі України” із циклу “Шевченківські імперативи”, яку організувало ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Ще одна презентація видання “Шевченків сад. Родові дерева Моринців і Кирилівки”, в якому розкрито родовід Тараса Шевченка як по батькові, так і по матері, пройшла 11 березня в Українському кризовому медіацентрі. Автори книги (Євген Матвієнко, Євген Букет, Олексій Дєдуш) дослідили архівні документи, які раніше не були доступні для загалу, щоб детально описати переплетіння різних гілок роду Шевченків та з’ясувати, як він пов’язаний з іншими родами сіл Кирилівка (Шевченкове) і Моринці. Загалом зібрано відомості про понад 2000 осіб, оприлюднено понад 500 архівних документів, більшість з яких публікується вперше. На сторінках книги також спростовано чи уточнено щонайменше 50 усталених тверджень про Тараса Шевченка, його родину та оточення. Ідея цього видання до дослідника-генеалога Євгена Матвієнка прийшла після 2008 року. Тоді він вирішив дослідити родовід своєї дружини. Почав розпитувати родичів, досліджувати їхні архіви, і виявилося, що її дідусь з Моринців. Для нього великою несподіванкою стало те, що діди й бабусі Тараса Григоровича є також предками дружини. – За багато років я виявив дуже великий масив інформації, і почавши перевіряти з іншими дослідниками Шевченка, відкрив, що ці документи взагалі ніхто не знає. І ще тоді я вирішив написати книгу, щоб українці дізналися справжній родовід Тараса Григоровича, – наголосив Євген Матвієнко. У цій роботі йому допомогли письменник, краєзнавець, журналіст, голова Київського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Євген Букет та науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, кандидат історичних наук Олексій Дєдуш, якого на цей шлях привів генеалогічний слід. – Одна з гілок мого роду походить від Домникії Іванівни Шевченко, доньки Тарасового діда Івана. Я вирішив підтвердити це по Шевченківській енциклопедії, інших виданнях і там дізнався, що Домна нібито померла в 1812 році. Але, як нас вчили на історичному факультеті, джерела треба ставити під сумнів. Я подивився на запис про шлюб Домникії і побачив, що свідком на весіллі був Григорій Грушівський – тобто батько Тараса Григоровича Шевченка. На основі цього я написав невелику статтю, яку подав у свою альма-матер – КНУ імені Шевченка на конференцію і виклав її у вільний доступ, – розповів Олексій Дєдуш. – Кожна книга про Тараса Шевченка є унікальною по-своєму. Ця ж вирізняється тим, що містить документи генеалогічного характеру, які стосуються Тараса Григоровича, його родичів по батьківській і материнській лініях, а також людей з його найближчого оточення – тих, з ким він жив в один час, хто його навчав, хто брав із нього приклад, і з кого він сам брав приклад. Тут описані його рідня, друзі, знайомі та багато інших людей, пов’язаних із його родоводом. Це виключно документальна книга, що базується лише на архівних матеріалах – у ній немає лірики, легенд чи переказів, а лише документальні факти, – розповів письменник Євген Букет. Авторка передмови до книги “Шевченків сад”, кандидатка філологічних наук, науковий співробітник відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Галина Карпінчук зазначила: – Сьогодні ми добре знаємо, наскільки суспільство зацікавлене дослідженням родоводів, встановленням генеалогії – ця тема на слуху і дуже актуальна зараз. Але це вражає, коли, здавалося б, уже стільки відомо про Тараса Шевченка, а ти тримаєш в руках матеріал, який абсолютно новий. І це попри те, що про рід Шевченків писалися статті та книжки від 1860 року. Також Галина Карпінчук зі свого боку засвідчила, що книга “Шевченків сад. Родові дерева Моринців і Кирилівки” буде дуже корисною для широкої аудивідвідувачів унікальним експонатом – постаттю Тараса Шевченка, яка була привезена з Музею становлення української нації вм. Києві. Також у Світлиці були представлені різні видання “Кобзаря”, окремі поетичні твори Великого Пророка та малюнки на тему його творчості. Олександр Євгенович закликав відвідувачів долучитися до флешмобу “Подаруй “Кобзар” Світлиці”, в якому вже зголосилися взяти участь перші його відвідувачі, подарувавши військовий міні-“Кобзар”. – Наразі юне покоління – молоді юнаки, які тримають стрій у боротьбі з рашистською нечистю, завжди залишаться патріотами рідної батьківщини. Цього вже ніколи і нікому не викорінити з їхніх сердець, – поділилася враженнями Леся Порядченко. Учасники заходу, гості уклінно дякували Олександру Ушинському за збереження пам’яток, за патріотизм, за просвітницьку діяльність і популяризацію творчості Т. Шевченка. А Юрій Бон-
Події, факти, коментарі · “Донести до кожного громадянина заповіти, заклики і настанови про життєву необхідність боротьби за Свободу й Державність”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

“Шевченкові імперативи”

Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка спільно з Інститутом педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України провели конференцію “Громадянсько-патріотичні ідеї Тараса Шевченка в соціокультурному просторі України” з циклу “Шевченкові імперативи”. Захід розпочався з перегляду фрагментів документального фільму кінорежисера, лавреата Шевченківської премії Дмитра Ломачука, присвяченого українському Пророку. Співтворцем фільму є Павло Мовчан. У конференції взяли участь і виступили Павло Мовчан, Георгій Філіпчук, Валерій Франчук, Юрій Нагулко, Сергій Файфура, Кирило Стеценко, Євген Букет, Валерій Бітаєв, Владислав Корнієнко, Петро Чернега, Сергій Присухін, Валерій Юрченко та інші науковці та громадські діячі. Учасники у своїх доповідях наголосили на необхідності радикального масового поширення творчості нашого Пророка, геніального поета Т. Шевченка в усіх засобах масової інформації, особливо в закладах освіти всіх рівнів, зокрема в умовах загарбницької війни Московії. Донести до кожного громадянина, зокрема чиновників владних органів його заповіти, заклики і настанови про життєву необхідність боротьби за Свободу й Державність, рідну мову, національну ідентичність українців, культуру як головні чинники нашого життя на рідній землі. “Шевченківські дні – пора для розмислів про те, хто ми, чому тут і для чого”, – зазначив у своєму виступі заслужений художник України Юрій Нагулко. Він, зокрема, повідомив, що в Каневі в музеї Тараса Шевченка 9 березня відкрилася виставка “Перехрестя часів”, де представлені 100 картин. До слова, у попередньому номері “СП” надруковано статтю Михайла Жайворона про Юрія Нагулка під назвою “У справжнього творця лише одна зброя – Любов”. Родзинкою заходу стала міні-презентація книги “Шевченків сад. Родові дерева Моринців і Кирилівки”, авторами якої є Євген Матвієнко, Євген Букет та Олексій Дєдуш. Власн. інф.
Події, факти, коментарі · “Донести до кожного громадянина заповіти, заклики і настанови про життєву необхідність боротьби за Свободу й Державність”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Відкрили Кобзареву світлицю

Ігор ЗОЦ У День українського добровольця в селищі Володарка Білоцерківського району Київської області відбулося урочисте відкриття Світлиці Тараса Шевченка. З допомогою небайдужих українців організував захід капітан ЗСУ, військовий волонтер Олександр Ушинський. Це з його ініціативи торік у День захисників і захисниць України було відкрито пам’ятник Пророку, і ось тепер спільними волонтерськими зусиллями з’явилася Кобзарева світлиця. У велелюдному як для селища заході взяли участь митці, політики, громадські діячі, військовослужбовці, волонтери. Серед них, зокрема, народні депутати України попередніх скликань Іван Заєць, Віктор Шишкін, Євген Лупаков. Активно долучилися і представники освітніх закладів: Юрій Бондар – директор Навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Т. Шевченка, науковці УДУ імені Михайла Драгоманова: народний артист України, військовий волонтер, магістрант ОПП “Педагогіка вищої школи” Анатолій Демчук і доцент кафедри педагогіки, заслужена діячка естрадного мистецтва України Леся Порядченко. Артисти-освітяни не просто виступили, а й виконали пісні і твори на патріотичну тематику. Під час заходу О. Ушинський познайомив гостей з експонатами створеного ним музейного комплексу. Неймовірна кількість зібраних ним артефактів – це великий внесок в усвідомлення майбутніми поколіннями справжньої цінності незламності й незалежності українського народу. Голова Спілки Офіцерів України Олександр Сасько вручив нагороди військовим добровольцям Володарщини. Щемливо з вуст нового покоління українських офіцерів звучала молитовна присяга за Україну. Кобзарева світлиця вразила
Суспільство · “Світ має знати більше про феномен людей, які б’ються за свою свободу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

нові маршеві батальйони для поповнення втрат на фронті”. У “суперечці” Зеленського з Кривоносом щодо підготовки громадян до війни історія швидко стала на бік генерала: “У перший рік війни, згідно зі свідченнями багатьох моїх побратимів і з різних інших джерел, рівень небойових втрат був понад 50%” – негативно-захмарний показник особистої непідготовленості бійців для будь-якого війська. Що ж до “П’яти кроків”, навіть російський президент зрозумів більше за українського: з огляду на “ідеологічні” провали бліцкригу РФ виділила на “патріотичне виховання молоді” на 2023 рік ушестеро більше коштів. Відтак загальний висновок нашого генерала аж ніяк не популістичний: “Значною мірою саме дії людей, які взялися керувати країною без досвіду й розуміння, що ворог уже в нашій хаті, призвели до втрати величезної частини української території та загибелі тисяч патріотів... Саме злочинна бездіяльність військовополітичного керівництва держави й призвела до жахливого вторгнення й виснажливої війни”. Від дня вбивства мовознавиці й колишньої народної депутатки Ірини Фаріон 19 липня 2024 року минуло вже більш ніж пів року, а розмови про мотиви, які рухали вбивцею, і дописи в соцмережах з головним посилом: “Відпустіть дитину, бо вона цього зробити не могла!” накочуються щоразу новими хвилями. Львівська газета “Ратуша” вирішила звернутися до людини, котра, як ніхто інший, знайома з усіма нюансами цієї справи, – адвоката Наталії Романик, яка представляє в суді потерпілу Софію Особу, доньку Ірини Фаріон. Ось фрагмент із розповіді пані Романик газеті “Ратуша”: “Ви будете неймовірно здивовані, але після вбивства Фаріон В’ячеслав Зінченко, якого успіх надихнув, стерши у своїх нотатках попередні плани (які слідством відновлені), готувався до нових звершень. Після 19 липня, повернувшись у Дніпро, обвинувачений шукав інформацію про наступних потенційних жертв, про їхнє місце перебування, проживання, родини, роботу. Наприклад, особливий інтерес в нього викликав Максим Бужанський. Також його цікавив депутат Геннадій Вацак та коли відбуваються сесії Вінницької обласної ради. Ось які кандидатури він розглядає як наступні жертви, цитую: “Ахметов, Бужанский, Глава ТЦК (если такой есть), Дмитрук, Вацак, Порошенко (было б идеально), Яценюк”. Депутати держдуми рф вкотре вразили своїми ідеями. Цього разу обранець Буланов запропонував перейменувати Чорне море на “російське море”, аргументуючи це “поверненням історичної назви”. На думку Буланова, море нібито “завжди так називалося”, хоча історія свідчить зовсім інше. У різні епохи Чорне море мало десятки назв: Понтійське, Скіфське, Козацьке та навіть Руське море в XI столітті. Проте до сучасної Росії ці назви, як і більшість історії, не мають жодного відношення. У соцмережах ідею вже висміяли, назвавши її черговою спробою присвоїти те, що Росії не належить, – повідомляє “Фокус”. Підготував Ігор ЗОЦ
Суспільство · “Світ має знати більше про феномен людей, які б’ються за свою свободу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Політик, народний депутат України кількох скликань Павло Жебрівський у своєму блозі на Фейсбуці під заголовком “Джиддівські перемовини” непокоїться з огляду на відсутність оцінки цих перемовин через призму інтересів України: “Який баланс маємо для України на цих джиддівських перемовинах? Можливо, припинення вогню на 30 днів, можливо, відновлення обміну розвідувальними даними й імовірно – постачання боєприпасів та озброєння, виділеного ще президентом Байденом. Натомість американські перемовники отримали карт-бланш для переговорів з агресором путіним, право вести розмови про ослаблення санкцій, зафіксовану лінію розмежування, припинення вогню, що дозволить ворогу 30 днів формувати лінію оборони на нашій території. Адміністрація Трампа спрацювала за давнім єврейським принципом: “Заведи козла в хату, а коли жити стане вже нестерпно, запропонуй вивести козла – і українці скажуть, що вони наче заново народилися”, – з розвідданими”. Телеканал “Ми – Україна” завдяки допомозі Офісу президента та сотням мільйонів гривень з держбюджету за кілька років існування перетворився на медіа-гіганта. Про це написав народний депутат Ярослав Железняк із посиланням на відповідне розслідування. “Це історія про те, як зробити власну медіа-імперію з двох каналів (“Ми – Україна” та “Єдиного марафону”) і ще трьох радіо за сотні мільйонів гривень з бюджету, замовлення від переможців держтендерів та державних компаній і… за рахунок майна від зрадників (яке мало би наповнювати держбюджет)… Ми з командою знайшли і прямі зв’язки з Офісом Президента”, – зазначив депутат. За його словами, люди, які раніше не мали жодного стосунку до журналістики, просто вирішили створити свій канал і заробляти на ньому. Свої особисті враження від розслідування депутат висловив так: “Це було настільки відкрито та зухвало, що ми майже на кожному етапі зупинялись зі словами “та ну ви серйозно!” Понад те, днями ОП вирішив збільшити фінансування телеканалу. “Вони (ОП) знову на “Єдиний марафон” ще 800 млн грн злили як оплату за цей, 2025 рік. Прямі контракти підписані 13-м березня. На канал свій “Ми – Україна” ще 184 млн грн! Тобто було 400 млн в сюжеті, тепер вже буде 584 млн на тупо свій бізнес!” – додав пан Железняк. В Україні серед членів правління національної енергокомпанії “Укренерго” найбільша зарплата в січні становила 451,5 тис. грн. При цьому голова правління за перший місяць 2025-го отримав усього 415,8 тис. грн. Своєю чергою звичайні українці отримують в середньому в 20 разів менше, ніж в “Укренерго”. В Україні середня зарплата, за даними великих кадрових порталів, становить 23,5 тис. грн. За останній місяць середня зарплата зросла всього на 500 грн. При тому серед областей із найбільшою середньою зарплатою, згідно з даними work.ua, традиційно на першому місці опиняється Київщина (середня зарплата становить 26,5 тис. грн), – повідомляє сайт “Економічні новини”. “У США ліквідували “Радіо Свобода” і “Голос Америки”. У світі стало темніше…”, – Володимир Коскін у Фейсбуці. Журналісти Bihus.Info проаналізували роботу 452 депутатів 9-го скликання Верховної Ради та з’ясували, що кожен десятий нардеп був чи є фігурантом кримінальних справ за час свого депутатства. Таких народних обранців понад 50. У Верховній Раді 9-го скликання в кожній фракції чи депутатській групі щонайменше 10% депутатів – фігуранти кримінальних справ. Найпоширеніші звинувачення: держзрада чи корупція. Депутати лише однієї фракції не мають підозр станом на зараз. Йдеться про фракцію “Голос”. Журналісти Bihus.Info підрахували відсоткове співвідношення депутатів, які фігурують у кримінальних справах. І з’ясували, що найбільше таких депутатів у нині забороненої фракції “Опозиційна платформа “За життя” (27%). Серед депутатів-фігурантів кримінальних справ – Віктор Медведчук, Вадим Рабінович, Нестор Шуфрич, Ренат Кузьмін та інші. Багатьом із них вдалося втекти за кордон. На другому місці – депутатська група “Довіра” – 24%. Далі – фракція колишнього президента Петра Порошенка “Європейська солідарність” – серед них 18,5% депутатів-фігурантів кримінальних справ. У депутатській групі “За майбутнє”, яку пов’язують із олігархом Ігорем Коломойським, – 17% таких депутатів. У фракції Юлії Тимошенко “Батьківщина” – 12%. У президентській фракції “Слуга народу” – 9,8%. Близько 25 “слуг” мали чи мають підозри у кримінальних справах, а кожен 13-й депутат, котрий був чи є у фракції, – підозрюваний у корупції. Йдеться і про Олександра Трухіна, котрий пропонував патрульному хабар 150 тисяч (слідство так і не уточнило, про яку валюту йшлося) за те, щоб залишити місце ДТП. Йдеться також про Андрія Одарченка, який став першим, хто, за версією слідства, пропонував хабар криптовалютою. Згодом суд відпустив його під заставу, а сам Одарченко втік до Румунії. Зрештою нардепа визнали винним та засудили до 8 років за ґратами. Цікаво, що ті, хто підбирав депутатів у списки “Слуги народу” до Ради, не вважають себе відповідальними за таку кількість фігурантів кримінальних справ серед народних обранців. Перший номер у списку “Слуги народу” Дмитро Разумков у коментарі журналістам Bihus.Info сказав, що це відповідальність самих депутатів. А Олександр Корнієнко відповів, що лише частково несе моральну відповідальність за тих, хто прийшов у Раду під брендом партії “Слуга народу”, а нині фігурує у криміналі. Колишній головнокомандувач Збройних Сил України, а нині посол України у Великій Британії Валерій Залужний відвідав на Лондонському книжковому ярмарку український стенд та анонсував нову книжку про повномасштабне російське вторгнення. Про це пан Залужний повідомив на своїй сторінці у Face- book, пише видання “Рубрика”. Як зауважив український дипломат, Лондонський книжковий ярмарок є однією з найважливіших подій у видавничій індустрії, і тут є українські книжки. “Багато дитячих, художні на різний смак, освіта, психологія. Але особливе місце займає воєнна література, яка розповідає про складний досвід українців у темні часи. Наша книга не просто пред! ставляє Україну, а й привертає увагу до проблем та розповідає про героїчний спротив. Бо світ має знати більше про феномен людей, які по цей час б’ються за свою сво! боду”, – висловився Залужний. Як зазначає видання “Читомо”, під час зустрічі пан Залужний анонсував вихід своїх нових книжок, серед яких є роман, що розповідає про 13 різних подій, які реально сталися під час повномасштабного вторгнення. Роботу над книгою посол планує завершити вже цієї осені. У Софіївській Борщагівці стартував проєкт “Теревені” для переселенців, які проживають в Hansen’s Apartamens ЖК “Львівський затишок”. Проєкт “Теревені” – це інтерактивне вивчення української мови, програму і методику навчання розробили три науковиці Українського державного університету імені Михайла Драгоманова. Заплановано 24 заняття на 6 місяців. На перше заняття, які проводить у Софіївській Борщагівці мовознавиця з Херсона Людмила Костюкевич, прийшло близько 30 слухачів, кожен із певним рівнем знань української мови. “Завдяки розробленій методиці та інтерактиву заняття пройшло продуктивно і цікаво”, – говорить мовознавиця. Пані Людмила має досвід роботи з дорослими слухачами, вміючи кожного залучити до вивчення мови. В Київській області проживає понад 300 тисяч ВПО, які поступово переходять на спілкування українською мовою, – повідомляє видання “Український південь”. У Харкові все ще стоїть погруддя російському військовому Міхаїлу Шумілову, а Мінкультури не прибрав його з реєстру пам’яток. Як передає видання “Думка”, про це повідомила громадська ініціатива “Деколонізація. Україна”. За словами активістів, Михайло Шумілов – радянський окупант, що брав участь у численних військових конфліктах, зокрема у громадянській війні в Іспанії, радянсько-фінській війні, а також захопленні Західної Білорусі. Проте його погруддя досі стоїть у Харкові на вулиці Морозова, і воно все ще перебуває в Державному реєстрі нерухомих пам’яток України. Нещодавно активісти звернулися до міської ради з вимогою демонтувати пам’ятник, але, за словами адміністрації району, наразі це неможливо через наявність погруддя в реєстрі. “Генерал без права на роботу: політична історія Сергія Кривоноса у його книжці “Зі щитом або на щиті”, – під такою назвою “Україна молода” (№ 11, 12.03.) друкує статтю Костянтина Родика про цю книгу. С. Кривонос – бойовий генерал-спецпризначенець, представник елітних військ – Сил спеціальних операцій, він один із небагатьох військових, хто публічно попереджав про небезпеку російського вторгнення та необхідність належним чином готувати націю до широкомасштабної війни. Газета нагадує, що, перебуваючи на посаді заступника секретаря РНБО, паралельно з опрацюванням законопроєкту про тероборону, Кривонос написав суспільну-освітню програму “П’ять кроків”, спрямовану на нейтралізацію “невиліковного московського шовінізму”, на повну дерусифікацію України. “Хоч ця сфера здається дещо віддаленою від оборонного потенціалу, насправді є фундаментом для його укріплення та подальшого розвитку... Толерантність і внутрішня готовність певної частини суспільства до замирення й притягли цю війну... Зі згаданою толерантністю важливо розібратися дуже докладно”, – напише він згодом у книжці. Усе те відбувалося за два з половиною роки до 24.02.2022 р. “Олексій Данілов ще в жовтні 2019 року, у день свого призначення секретарем РНБО, неочікувано висловився, що війна вкраїні закінчилася. І тому Радбезу не потрібна моя програма “П’ять кроків”. Наступного року Зеленський звільнив Кривоноса з РНБО. Законопроєкт про тероборону п’ять місяців никав парламентськими кабінетами, аж поки з ОПУ не надійшов владний проєкт про “територіальну оборону”, який, пише Кривонос, лише давав “змогу кидати людей на фронт, як гарматне м’ясо... Влада цинічно надурила український народ і під вивіскою територіальної оборони просто сформувала
Позиція · “Світова політологія висловила аналітичні висновки стосовно агресора і жертви, але театр абсурду не полишає гастролі на міжнародній арені”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

“Дозіровщики нашої крові”: гірке пророцтво Олександра Довженка

Василь МАРОЧКО, доктор історичних наук, професор Фраза, яка стала лейтмотивом моїх роздумів про соціально-гуманітарні та військово-політичні обставини російсько-української війни 2022-2025 рр., належить українському режисеру Олександру Довженку. Вона постає у його щоденнику від 26 листопада 1943 р. У душі кіномайстра вирували радість і смуток, гнів і ненависть: у звільненому Києві помер від голоду його батько, проклинаючи Гітлера і Сталіна; знайшов “стареньку свою матір”, шокований сталінською критикою повісті “Україна в огні”, відчув особисту образу від ігнорування публічного перегляду кінокартини “Битва за Україну” в Англії та США. Зруйнований вщент Хрещатик, згарища навколишніх сіл, фізично і психологічно виснажені люди, які мовчазно снували вулицями, – гнітили військового кореспондента, режисера і полковника Довженка. Майстер великого екрану сприймав довколишній світ глибиною внутрішнього потрясіння, тому ретельно підбирав емоційні вирази, наповнював їх ментальним колоритом. Чому український народ, якого “правди сила – ніким звойована ще не була”, спокутував незвідані гріхи, проливши мільйони літрів своєї крові? Усвідомлюючи біблейське протистояння добра і зла, трагічні наслідки війни для України, Олександр Петрович переклав провину на американців та британців: “Закляті наші друзі!союзники, що ненавидять нас і зневажають, прагнуть до нашого ослаблення, коли не загибелі, оці наші друзі і дозіровщики нашої крові, не захотіли показувати своїм народам нашу криваву картину”. Особиста образа навіяла йому щось монументальне, глибинне, доленосне. Минуло 80 років від його запису, а нас вкотре настигла жахлива іронія долі: Кремль вирішив “повторить” злочин проти людяності, засуджений у Нюрнберзі 1946 р. Вранці 24 лютого 2022 р. росіяни бомбили наші міста і села, вбивали мирне населення, грабували магазини і домівки. У перші години російської агресії західні політики заходилися гадати на кавовій гущі: як довго Україна протримається – два, максимум три дні. Вони обурювалися і співчували, але сама процедура зважування нагадувала довженківський вираз про дозування “нашої крові”. Закривавлені обличчя дітей, дорослих, трупи людей на вулицях Бучі, Ірпеня та інших міст. Ми вистояли ціною великих руйнувань і жертв, зупинили ворога і навіть погнали його від Києва, Херсона, Харкова. США і Європа схаменулися – почали надавати військову і фінансову допомогу. Вона надходила за принципом американських гойдалок, інколи зависала на пів року, а Україна платила високу ціну. Усі відчували трагічну дію: менше допомоги – більше крові, призупинення постачання зброї – збільшення вантажу “200”, “300”. Вони щодня надходять зі сходу, навіть 11 березня, коли пишу ці рядки, повз мій будинок рухається траурна процесія з полеглим героєм. Завмерла на хвилину мовчання перед його будинком – і далі “плине кача” у вічність. Таке враження, що вони пливуть неосяжними ріками української крові. Вони все наповнюються, ніби весняна повінь, а “дозатори” полохливо піднімають шлюзи, вагаються спинити її нестримний потік. Цинічний кровообіг у ХХI ст. з постійно діючим таймером смерті. У 1943 р., коли Довженко шаленів від гніву, західні союзники “ненавиділи” і “зневажали” СРСР (ідеологема протистояння двох світових систем – капіталізму і соціалізму), але трималися антигітлерівської коаліції. Вони не укладали військово-політичного союзу між собою, американці зволікали з відкриттям “другого фронту”, а натомість солдатські окопи багровіли від крові на Східному фронті. Навесні 1945 р. “друзі-союзники” не прагнули “нашого ослаблення”, але унеможливили просування Червоної армії на цивілізований Захід. У стосунках України з демократичним світом вживаються усталені слова – “наші партнери”, “наші американські друзі”, які загалом відповідають спільним завданням і цілям: зупинити агресора та звільнити українські землі від російського окупанта. Почесна і справедлива місія цивілізованих країн, навіть ООН донедавна підтримувала її, засуджуючи агресивну війну Росії. Світова політологічна наука висловила десятки аналітичних висновків стосовно агресора і жертви, але театр абсурду не полишає гастролі на міжнародній арені. Завершилися вибори у США. 20 січня 2025 р. в Овальний кабінет Білого дому зайшов Дональд Трамп. Його друге пришестя виявилося багатообіцяючим, бурхливим і доленосним для українців. Нас системно і дозовано схиляють до капітуляції, звинувачують інколи Україну в розв’язанні війни, а на полі бою та під руїнами власних домівок гинуть сотні українців. Фактичне припинення військової і фінансової допомоги, оперативного обміну даними супутникової розвідки викликали подив у світі. Ми, безумовно, не союзники, тому що не укладали військово-політичного союзу з США, відтак нас не зрадили, а перестали вважати за партнерів, переймаючись власними економічними інтересами. Америка, схоже, зрадила сама себе, “кинула” в очах усього демократичного світу, викликала дуже негативні емоції серед відомих акторів, політиків, громадських діячів США та Європи. Голова Білого дому дорікає нам, що Україна не має “козирів”. У 1994 р. в Будапешті, коли США, Росія, Франція, Велика Британія і Китай сіли з Україною “грати” у покер, на стіл поклали її потужний ядерний потенціал: 4155 боєголовок, 100 літаків бомбардувальників, 176 ракетно-пускових комплексів (кілька з яких перебувало біля мого рідного Овруча – у селищі Усово). Ми віддали ядерну зброю в обмін на гарантії нашої територіальної цілісності та суверенітету. Меморандум не передбачав жодних гарантій, але була консенсусна угода, якої дотримуються запопадливі гравці у карти. Вони поважають честь і гідність гравця, тому що неповернений картковий борг завжди вважався ганебним шулерством і злочином. У Будапешті ніхто не обіцяв нам гарантій: нахабно обібрали, пошили в дурні з тузом козирним. Президент США Клінтон визнав свою помилку, навіть вибачився, адже змусив Україну віддати ядерну зброю. Мавр зробив свою справу, а тепер вимагають вибачення від нас за відсутність краплених карт. З Україною торгуються не “рідкоземельними” металами, а її суверенітетом, нашим життям, виставляють астрономічні борги за допомогу. Чому на терези не кладуть вартість позбавленої у Будапешті 1994 р. ядерної зброї та її носіїв? Франція і Велика Британія, спокутуючи той ганебний фарс, надають Україні допомогу, США демонструють американські гойдалки: любимо – не любимо, співчуваємо – караємо, призупиняємо – не розгортаємо. Хіба не дозатори української крові, якою переповнені окопи, лісопосадки, поля? У 1991 р. Україна отримала незалежність, яка дісталася у спадок від краху СРСР. Розчулені українські політики, які не стали державниками, швидко “розтринькали” потужний військовий потенціал, а суспільство поринуло у чергову шароварщину: шукало історичні витоки могутності у минулому, не дбаючи про розбудову власної військової потуги. Навіщо нам армія: Європа ніколи не нападе на Україну, а Росія – наш старший брат. Не наважились тоді перерізати пуповину народженому немовляті, яке блукало наосліп, шукало поводиря. Почали проситися у НАТО, навіть записали свій намір до Конституції. Дивно, що саме просування НАТО на схід Росія вважає “першопричиною” війни проти України. Насправді агресор не приховує геноцидного наміру, висуваючи всілякі умови та забаганки. Нещодавно американська сторона заявила, що між США та Росією відбувається “проксі” війна. Ментально так, адже Кремль не приховував погроз ядерного удару по Вашингтону. Для Москви, враховуючи військову потугу Америки, подібні її заяви – зоряні мрії, а не зоряні війни. Відомий американський історик, політолог, радянолог Роберт Конквест (автор книг “Великий терор”, “Жнива скорботи”) опублікував у 1984 р. монографію “Що буде, коли Росія нападе на Америку”. Він показав футуристичний сценарій дій, елементи якого ми відчули у лютому-березні 2022 р. в Україні. Війна між “міцними хлопцями”, тобто просування принципу “право сили”, а не “сила права”, доволі небезпечна гра. Вона неминуче перекинеться на територію суверенної держави, ослабленої і виснаженої удаваним “братом”. Події, що розгорнулися тепер на дипломатичному і військовому фронтах, насторожують. Європа гуртується довкола власної оборонної ініціативи “рішучих”, а Україна опинилася між світовими лідерами невтішною вдовою і жебрачкою. Лячно усвідомлювати реальність пророцтва Довженка у вирішальний рік тодішньої і сучасної війни: “не буде у нас миру з закордонними купцями, не буде”. Він мав на увазі не протистояння з ними, позаяк не вірив у війну між США та СРСР, а щось потаємне і духовне. Режисер думав про сценарій фільму “Прощай, Америка!”, а вона відповіла нам прощанням з НАТО. Ми багато років сподівалися, що нас запросять, а тепер втратили надію, тому що так заявив його основний фундатор і гарант європейської безпеки. Розмов про членство України в НАТО так багато, що навіть постає сумнів у його потенційній здатності захищати незайману брюссельську принцесу. Українці виглядають славними парубками, справжніми воїнами і героями, а їх не хочуть сватати, але приглядаються. Україна наблизилась до членства в ЄС, продемонструвала готовність на Майдані у 2013 р., заплативши високу ціну – понад сотню жертв мирних громадян. Нам дозволили безвізові поїздки. Дякуємо! Нам надають велику фінансову допомогу, ведуть у світле майбуття. Дякуємо! Україна уже повелася одного разу на комуністичне майбутнє, яке завершилося репресіями і Голодомором. Що чекає нас за черговою місячною паузою у війні, на яку погодилися 11 березня з США. Роками просимося до Євросоюзу. Наші прагнення та умовляння нагадують слова української пісні: “Додому я просилася, а він мене все не пускав…”. 2 березня 2025 р. 27 країн Євросоюзу сказали нам “ЄС!”, тобто бути Україні у ЄС, але ми звикли до обіцянок. Криваві обрії війни просуваються на Захід. За три роки українці призвичаїлись до спалахів і вибухів, до нічних сирен. Смерть стала щоденним явищем, втратила почуття страху і святості. Для західних партнерів вона далека і чужа. Кров людська не водиця – проливати не годиться, як писав класик української радянської літератури Михайло Стельмах. Його застереження сприймається нами буквально. 26 лютого 2025 р. демограф Е. Лібанова назвала загальну цифру втрат населення на підконтрольній території України за десять років війни – 10 млн осіб (загиблими, безвісти пропалими, депортованими, організовані біженці тощо). У ХХ столітті територія України виявилася театром бойових дій у двох світових війнах. Уже цитований Довженко, який спілкувався з радянськими державними діячами, зафіксував у щоденнику загальну кількість втрат українців у роки Другої світової війни – 13 мільйонів осіб, а ще 1,5 млн депортованих із західних областей, крім повоєнного голоду. Вони були жертвами політичної змови, свавілля диктаторів, людської байдужості. Ні Гітлер, ні Сталін, ні Путін, ні будь-який інший тиран сучасності не захоплювали владу самотужки. Вони є породженням соціально-ментальної культури народів, які обирали їх, обожнювали, служили вірою і правдою тоталітарним режимам, поклонялися власним ідолам. Кожен обирає свою долю свідомо. Кров українців разом із весняними дощами просочує благодатну землю, але на замінованих полях і спалених садибах проростає чортополох, полин і колючки. Скільки нас полягло у війні з російськими окупантами? Називають різні цифри: 31 тисяча станом на лютий 2024 р., 43 тис. полеглих та 370 тис. поранених на грудень 2024 р. Західні “дозатори” нашої крові називають від 60 до 100 тис. вбитими та близько 400 тис. покаліченими. Справді, ріки крові, якщо спрямувати кожні її 5 літрів у єдине русло. Ачи всіх ми порахували, щоб не сталося на кшталт з кількістю жертв Голодомору: комусь цифра 10,5 млн убієнних Сталіним селян видалась захмарною. Обліковий перепис населення 2021 р. виявив понад 28 тис. сіл в Україні, відтак з розрахунку 43 тис. полеглих, матимемо 1,5 на кожне село. А як бути з містами – столиця, обласні і районні центри, СМТ. У моєму рідному селі Велика Чернігівка Овруцької територіальної громади спочиває четверо полеглих захисників (ще двоє
Письменники і час · “Ми маємо думати про ментально"меморіальну трансформацію нашого гніву до ворога”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

зникли безвісти), а загалом у кількох селах громади – 227 осіб; у селі Березняки Хорольського (тепер Лубенського) району — четверо (один безвісти). Маємо поважати прах полеглих, щоб засвідчити світові жахливу катастрофу ХХI століття, не перетворити наших героїв на статистику мертвих душ. На сільських кладовищах можна побачити кілька жовто-синіх прапорів над могилами героїв, а на київських кладовищах (Північному, Південному, Берковцях) майорить море стягів, ховаючись за горизонтом. Ми не маємо морального права забувати про розстріляних українських синів, героїчну постать Олександра Мацієвського, який загинув 30 грудня 2022 р. під Соледаром зі словами “Слава Україні!”. Символ нашої стійкості. Сподіваймося на ЗСУ, наших героїв, на прозріння західних партнерів, які мають сприймати нас повноцінними союзниками, щоб миротворчий “Титанік” обійшов айсберги Гренландії, повноводні береги Канади та нарешті утихомирив Росію. Можливо, на Росії ще залишились рештки інтелігенції, яка донесе до вух росіян застереження їхнього історика ХIX ст. Сергія Соловйова: “Якщо Росія не виконає свого морального обов’язку. Якщо вона не відмовиться від права сили і не повірить у силу права, якщо вона не забажає щиро і міцно духовної свободи та істини – вона ніколи не матиме стійкого успіху ні у будь! яких своїх справах – ні зовнішніх, ні внутрішніх”. Учений не був прихильником України, тому що усе своє наукове життя писав історії російської держави, звеличував царів, імператорів. Коли настане його “якщо”? Схоже, ніколи, а можливо, “до суду Божого, страшного”. Російський поет Андрій Дементьєв (1928–2018), засуджуючи російське вторгнення до Криму і на Донбас, коли пролилася перша кров, виголосив тяжкий вирок: “Снимите кресты, россияне. Они вам больше не нужны. И не креститесь больше в храме”. Забули Христові заповіді: не вбий, не вкради. Патріарх РПЦ Кирило освячував зброю, якою вбивали українців, мирних мешканців міст і сіл, дітей. Людина, яка покликана просувати заповіді християнського милосердя, стала на шлях злочину. Війна закінчиться, а ми маємо думати про ментально-меморіальну трансформацію нашого гніву до ворога. Моралісти кажуть, що вічна ненависть руйнує людську душу, тому Христова віра закликає проявити любов до ближнього. Маємо вибудувати не політику пам’яті, бо загубимо її у всіляких концепціях, а реальні застереження, свою моральну конституцію поведінки, щоб унеможливити проникнення руського миру. Він зачаївся, спостерігає. Знайте, якщо політична партія назве себе “за життя” – чекай біди, а щойно з’явиться “за їжу” – готуйтеся до чергового Голодомору. Якщо українські політики почнуть надувати газові кульки з різною псевдопатріотичною символікою – знайте: вони хочуть вас надути. Маємо бути пильними. Ми уже мали Партію регіонів, а тепер втратили весь регіон Донбасу з Луганщиною, з повзучою агонією на південь. Кожна зруйнована оселя промовляє до нас: “Забуттю не підлягає!”. Світ став жорстокий, і в ньому чимало “дозаторів” людської крові.
Письменники і час · “Ми маємо думати про ментально"меморіальну трансформацію нашого гніву до ворога”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

“…все це просто заї*сь…”

Галина ПАЛАМАРЧУК Це рядок із вірша цьогорічного лавреата Шевченківської премії поета Іздрика. Бо я, пуританка, не дозволила б собі обсценну лексику публічно. Та й непублічно теж. Але якщо цей та нижче цитовані рядки з “вершинної” книжки освятив Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка, себто пустив межи люди, і не просто межи люди, а в школи, університети й трудові колективи, то виходить, що й лексику вже внормував? Житіє наше далебі ненудне. Заповіти, пам’ятки матеріальні й духовні, декларації, біллі, закони, принципи виживання, не вбий, шануй і так далі – все перевертається догори дриґом, і ми в цьому крутимося... Скільки мистецьких премій засновано в Україні – мабуть, і не злічити. Бо й справді – не гріх заснувати премію імені товариша чи однодумця, родича чи коханця, якщо маєш гроші або вплив на інституції, котрі мають гроші. Та є, як відомо, нагадаю дослівно: “Національна премія України імені Тараса Шевченка часто згадується просто як Шевченківська премія – державна нагорода України, найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури й мистецтва. Національна премія встановлена для нагородження за найвидатніші твори літератури й мистецтва, публіцистики й журналістики, які є вершинним духовним надбанням Українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення й демократизацію українського суспільства”. Я читаю дуже багато, але вибірково, бо, як відомо, необнятого – не обняти. Покоління поетів, до яких належить Іздрик, мабуть, було першим, не скутим цензурою та іншими вимогами до друкованих “текстів”. Отже, розкривалося в усі боки. Але не в кожній молюсці є те, чого шукає читач. Тож, дізнавшись, що лавреатом “найвищої творчої відзнаки” став Іздрик, моя цікавість до поетів Іздрикового покоління спалахнула заново, і я купила на Якабу, слід гадати, “вершинне духовне надбання України”, книжку “Колекція”. Згідно з анотацією – “це спроба представити феномен Іздрика власне як мережевий феномен. До збірки увійшли вірші, які після оприлюднення їх на ФБ отримали більше ніж 600 лайків. Тобто “Колекція” певною мірою (а радше – повною) сформована вподобаннями ФБ-спільноти в її Іздриковій бульбашці”. Купила і прочитала. Грудкувате хіпуватохамувате письмо. Я теж інколи пишу так, щоб не залипнути в мелясі. Кожен пише, як йому лягає на душу. І на здоров’я. Я нікого не обізву ні графоманом, ні занудою. Але ніколи не піду ні в учителі, ні в лавреати: для мене це непід’ємно відповідально. Тож хотілося б почути, чим керувався Комітет із Шевченківських премій, вибираючи серед номінованих книжку, котра найбільше відповідає вимогам до неї. Кілька цитат із книжки “Колекція”, що є вершинним духовним надбанням Українського народу. Направду, як модньо казати, “Й не відразу в’їжджаєш, що то вже пи*ець”. Отож – “Кораблі і дирижаблі наче пух летять увись все це просто formidable все це просто заї*сь”. Кохана поетова – або ж не мєстна, або біженка, але крута. “В тебе там скролінг дайвінг і майнінг в тебе там блін запари ти прилітай – все буде файно ми ж – ах*нна пара”. Ніч така місячна виють тінейджери плачуть коти божеволіють пси. А за хавчик і за драпчик за тепло і за любов буду я прикольний мальчік із усміхненим *блом. А ти вся така – на понтах і на нервах а я весь такий – ваще пацанчег втирав тобі щось грузив безперервно та ти пропускала повз вуха перли не пропустивши ані стаканчика. Я розчиняюсь у тОбі мила я пропадаю в тобі суч*о я розчиняю свою силу я здобуваю твою гнучкість”. “Іздрикова бульбашка”, звісно, краще знає свого кумира. Я не сумніваюся, що письменник він достойний, дай йому Боже здоровля, але так змішувати грішне з праведним, “Іздрикову бульбашку” – з народом на, без перебільшення, межі виживання, “усміхнене *бло” – із закривавленим бронежилетом – це вже... просто слів немає. Куди йдемо? на, може виконувати народні пісні під бандуру, бардівські – під гітару і солоспіви під оркестр чи фонограму. Цього разу під переливи бандури вона заспівала романс Шевченка – Лисенка “Нащо мені чорні брови”, пісню Швежикайте – Нечипорука “Моє літо”. А нашому з незабутнім Леонідом Нечипоруком твору “Ярославна” передував у прекрасному виконанні Світлани, що вийшла в ошатному вбранні княгині, зачин із поезії Тараса Шевченка “Плач Ярославни”. І далі – пісня: “Княгиня Ярославна із марeва століть знов у лиху годину на кручі тій стоїть. Це жінка України, це Віра і Любов...”. А ще на цьому вечорі для мене було чимало відкриттів – приязне знайомство з мисткинею і громадською діячкою, головою Товариства зв’язків з українцями за межами України “Україна – Світ” Аллою Кендзерою; прекрасний і несподіваний виступ народної артистки України, генеральної директорки Київського академічного ансамблю української музики “Дніпро” Олена Кулик із солоспівом “Плавай, лебедонько”; вміння й неповторний шарм авторки сценарію заходу і його ведучої, старшої наукової співробітниці Музею, співачки, художниці, письменниці, композиторки, заслуженої діячки естрадного мистецтва України Ольги Угнівенко. Про тріумфальний фінал – виступ давно улюбленого мною хору “Дарничанка” на чолі з Петром Андрійчуком – не розповісти коротко. Це було просто шедеврально! Хор і увесь зал, стоячи, під управлінням маестро потужно заспівав “Реве та стогне...” Зі словами вдячності до учасників вечора та глядачів звернулася заступниця генерального директора Музею Тамара Сидоренко і вручила подяки головним дійовим особам цієї непересічної події.
Письменники і час · “Ми маємо думати про ментально"меморіальну трансформацію нашого гніву до ворога”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

“Дніпро” – Рієка і Тарас Шевченко

Олександр БАЛАБКО, журналіст, письменник У Національному музеї літератури України, мабуть, ще не було такого дійства, яке відбулося в день пам’яті Тараса Шевченка 10 березня. Адже в рамках літературно-мистецького вечора звітували перед громадськістю столиці творці українського товариства, що ось уже впродовж 15 років активно діє за кордоном. Йдеться про народну артистку України, відому багатьом шанувальникам Київської оперети Ольгу Камінську та її чоловіка, музиканта Віктора Камінського, і очолюване ними культурно-просвітнє товариство “Дніпро” – Рієка, що діє у приморському хорватському місті. Потрапивши сюди на початку 2000-х років, фаготист Віктор чудово вписався в оркестр знаного оперного театру імені Івана Зайця, а сопрано Ольга стала примадонною цієї сцени, улюбленицею хорватських слухачів. Проте хіба могли вони забути Шевченків заклик, що став назвою цього вечора, організованого Музеєм і товариством “Україна-світ”, – “Свою Україну любіть”? Тож разом із однодумцями подружжя стало гуртувати не лише місцевих українців і їхніх друзів-хорватів, а й шанувальників української культури з усієї країни. Адже мистецькі фестивалі, які проводить “Дніпро” – Рієка уже вісім років поспіль, мають розголос і в Хорватії, і в Україні. Щороку вокалісти і танцюристи приїжджають, аби продемонструвати свою творчість перед вимогливим журі. Біля витоків фестивалів був, приміром, світлої пам’яті народний артист України Мар’ян Гаденко. А мене до Рієки привела наша незабутня Соломія Крушельницька – роман про її життя “Кімоно для Баттерфляй”. Почувши про нього, пані Ольга не лише забажала неодмінно мати цей твір про свою землячку, а й бачити автора в Рієці. Так відбулася моя перша мандрівка 2023 року: конкурс вокалістів – під знаком Соломії Крушельницької, а переможці в різних вікових групах отримали по примірнику роману з дарчим написом. Торік ми з Олею вже додали до фестивальної палітри ще й поетично-прозове ревю “Франкові зорі” у місті Ловрані (сюди 1908 року Іван Якович приїжджав на лікування). Мені випала честь очолити журі конкурсу, на який приїхали автори з Хорватії, інших країні, звісно, з України. Публіцистка Галина Дацюк стала володаркою першого місця, а поетеса з Переяслава Вікторія Шевель із сином-поетом Іванком здобула гран-прі. Окрім цього, шанувальники прекрасного мали змогу відвідати творчий вечір членкині журі, поетеси і художниці з Києва Валентини Давиденко. Про це та інше Ольга й Віктор розповіли численним присутнім і показали документальний фільм про своє дітище. А який же звіт без співу? Тож Ольга виконала солоспів на слова Шевченка “Така її доля”, пісню до матері “Летіла зозуля” (10 березня народилася світлої пам’яті матуся примадонни) і романтичну “Серенаду” хорватського композитора Йосіфа Хатсе. А мені додавав хвилювання виступ багатолітньої творчої подруги, народної артистки України, “королеви українського романсу” Світлани Мирводи. Вона артистка багатогран-
Тільки в “СП” · “Послуговування чужинськими словотворами чи покручами нищить правдиву маєстатну материнську мову”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Про войовниче невігластво в науковій мові

Володимир КОЗИРСЬКИЙ Микола ТИМОЧКО Василь ШЕНДЕРОВСЬКИЙ Сучасна енциклопедистика є універсальний і вийнятково потужній інструмент сприяння росту культури й освічености суспільства. Понадто то стосується сучасного українського суспільства, що, не виборсавшись остаточно з колоніяльних лабет московщини, зазнає потужніх гібридних атак усе ще живих залишків імперських метастаз у культурі, науці й освіті. Й триває це, незважаючи на, здавалося б, цілковите зрозуміння беззглядно шкідного впливу не лише москвомовних наративів політичної природи, а й підступного накидання правдивій українській слівні (понадто в ділянці наукового й технічного назовництва) невластивої їй спотвореної семантики (сенсу), вжитку мавпованих недолугих кальок зі штучно вигаданих складаних московських прикметників на кшталт монстрів типу пожежезагрозливий, вогненебезпечний, викидонебезпечність, використовувальний, високовогнестійкість, демпфірування, денатуруючий, збезводнюючий, маркірований, обезкрилювач, освинцювальник, пиловидальник, полум’яуловлювач, посадочний, пробкозакупорювальний, протиспрацьовувальний, прямоємнісний, птахорадгосп (!), пустотілість, пустотність, радирований, радіонавушники, розгравірувати, розмаркірувати, садильний, самоцентруюча, у/по/просадочн(ий/ість), товщина багаточлена, шуруючий, виправлячка, розбирачка, розважувачка, роздирачка, розмотувачка, розрізувачка й т. ін. На превеликий жаль, більшість навчених розбирати друковане нездатні, а чи й не мають охоти мислити критично. Сприймаючи кожен писаний чи мовлений знак за щиру істину, несвідомо потрапляють у пастку досвідчених, добре й довго готованих і винятково на те навчених людожерів, брехунів і окозамилювачів – звичаєво й з давніх-давен щедро приплачуваного розгалуженого на всі напрями забезпечення існування й розвитку суспільства укладу впливу, накинення руйнівних думок і нищення вільної діяльности людського духу. Вочевидь, це зло має бути знищено. Єдиний чинний засіб на ту мету є правдиве й переконливе знання, приступно донесене до кожної свідомої охочої особи. І таке знання містять видання енциклопедичні (всеосяжні), що мають безнастанно розвиватися так у сенсі наповнення предметового, як і з огляду на глибину й приступність його викладу. Правдива українська мова, особливо сфера наукової й технічної термінології, стає в цих умовах безпосереднім чинником національної безпеки, бо має подолати той гніт штучно накинених спеціяльних термінів, що виник під вигаданими гаслами потреби уніфікації й інтернаціоналізації в ділянці наукових і технічних дисциплін. Це ж стосується й гуманітарних напрямів науковопрактичної діяльности: економічних, соціологічних наук і т. ін. Виклики й загрози національній самототожності в ділянці культури загалом, науково-технічної діяльности зокрема й понадто в галузі енциклопедистики, що беззглядно бере на себе тягар освіти, просвіти, подання досконалого рівня правдивих сучасних знань, набутих людством, і ріжнобічного виховання усіх верств української людности, не є якимись навіяними загальниками чи підбурювальними закликами до безпідставних і беззмістових обговорень. Як дещо докладніше й уважніше придивитися до перебігу пересічних щоденних подій у нашім сучаснім світі своїми, не змосковщеними, очима, то стане цілком ясно, що це не просто виклики і загрози, а потужня зараза, що всебічно й доволі послідовно руйнує національний і державний організм. І тут йдеться не про якийсь хутірський егоїзм, ізоляціонізм чи автаркію. Це не бажання вивищитися над кимось через хибно покручені звивини сірої речовини. Мова про очевидну й доконечну потребу не дати злу знищити давню націю, чий внесок до світової скарбниці культури неоціненний і глобально визнаний. Послуговування чужинськими словотворами чи покручами нищить правдиву маєстатну материнську мову й у той спосіб збіднює світ. А що зовні логічної й розумної реакції немає, то чужі злочини наших гріхів не применшують. На превеликий жаль, висловлені тези щодень ілюстровано радіо-й телепересиланнями. А колись же в етері працювали найфаховіші мовні редактори. Маємо витончений вербоцид. Нищення питомої слівні й накидання природнім словам і виразам невластивих значень. Злочин проти семантики й етимології. Аби є питоме українське сло! во, але воно не є синонімом щоб, бо з давніх давен уживають його в контексті аби лиш чогось не ста! лося. Коли на всю країну звучать пояснення горе-філологів, що по голосівках слід писати ймовірність, а по шелестівках імовірність і то з міркувань милозвучности, то вже не знаєш, якого терміна вжити на означення їхньої фаховости. Побіжно завважмо, що імовірність є легковірність і не є назва математичної величини. Вельми брутальна дуже поширена заміна з на із, ще на іще, що її пропихають уже всуціль незалежно від будь-якої милозвучности. Дуже вже комусь до шмиги перемовини замісць перемов. Чи то вони ефективніші, чи результативніші, а чи може ліпші для української вимовини? Майже повальна заміна !а на !у в родовику – талановитий винахід невігласів! Майстри мистецького відмінювання іменників ще не доперли до Київу, проте Кракову, Лондону і Львову вже дісталися. Чується, що закінчення –а є вочевидь клясовий ворог родовика. Себто, як ворожа кляса має бути знищено. Сливе канонізовано вжиток зголоситися в сенсі московськ. согласиться замісць питомого звернутися. Поширено покруч двух тисяч двадцять четвертий рік замісць дві тисячі двадцять четвертий. Попри вживано вийнятково як всупереч чи незважаючи на, хоч сама будова з по й при свідчить, що йдеться про повз, поза, разом з. А, і, й є рівнозначні за сенсом сполучники, що можна вживати цілком на смак автора з урахуван! ням милозвучности речення. Та сенсово стоїть дещо осібно, бо в разі перелічення сукупу предме! тів, дій чи явищ він іде як прави! ло останнім, доєднуючи вочевидь найменш важливу складову. Смакувати може лише щось комусь. Ніхто не може смакувати щось чи чимось. Малеча є слово, що означає збірне поняття, себто може бути вжито хіба до двох малят, а не до одного малят:и/ка. Датчанин споконвіку зветься данець. Полтавчанин в Україні називається полтавець, а уманчанин – уманець. Приклади чи міркування не можна приводити, а слід наводити. Означення за жадних обставин не є визначення, позаяк перше є опис істотніх властивостей пред! мета, за яким його пізнають чи ототожнюють, а друге є сукуп! ність дій, що мають підтвердити чи спростувати відповідність притаманних властивостей озна! ченому предмету. Проте цю під! міну запроваджено навіть у пре! амбулях законів, що їх приймає Верховна Рада. Густина є фізична власти! вість, яка дорівнює кількості ре! човини в одиниці обсягу, а щіль! ність є властивість просторова, що свідчить про віддаль між складниками речовини. Вбирання є фізичне явище пронику однієї речовини в іншу, а не приписуваний людожер! ською уявою антропологізм по! глинання. Прибуток є ріжниця між по! чатковим і кінцевим (для означе! ного відтинку часу) фінансового стану чинної фізичної чи юри! дичної особи внаслідок вироб! ництва товарів чи послуг, а дохід, поза тим, що це просто чужин! ське слово, ще й приховує, чи в законний спосіб те щось дійшло. Втрачати свідомість і бути без свідомости є явище світогляд! не, а не медично-травматичне яким його подають щодень невігласи. Якась прикра подія може стати причиною того, що людина (а чи тварина) знепритомніє, ста! не безтямна. Проте свідомість тут ні до чого. Довір’я й насилля цілковито витіснили з писаного й мовлено! го слова довіру й насильство. Ніхто вже не згадує, що когось можна позбавляти й позбавити чогось, але позбавлятися й позбавитися (ще й часто від) чогось є нісенітниця. Для цього є позбуватися й позбутися чогось (певно ж, без від). Повідомити й подякувати можна й часом варто кому, а не кого. Біжуча строка цілковито знищила біжучий рядок. Нерозуміння правдивого роду іменників поза уявою: Біль він, а не вона. Рись він, а не вона. Собака він, а не вона. А крім того, риж, а не рис. Вельми поширені розмовні хиби, які заповнюють так друковані видання, як і етерові ЗМІ. Панує словосполука більше того, хоч правдивий український відповідник є мало того. Невігласові то може видатися неважливою дрібницею. Направду ж це засаднича відмінність світосприйняття, способу думання. Й, певно, не личить намагатися зректися питомого свого на користь чужинських покручів. Слова важкий, !а, !е, !і, !о стали послідовно вживати, коли зовсім не йдеться про будь-яку вагу. В такім разі в українській мові вживають слова тяжкий, !а, !е, !і, !о. Москвомовна калька відбірні посіла місце українського добірні. Кожному цікавому не відтепер відомо, що відтак це зовсім не тому, що, а просто після. Досі панує колись скопійована в москві глава (держави), коли є правдиві українські голова, керівник, провідник, провідця. Слово гнида просто чуже, йому відповідає питомо українське нужа. Жасмин українською віддається як ясмин. Скорот зарплата направду має подаватися як зарплатня. Уживане на кожнім кроці знаходитися на ділі означає просто бути, перебувати. Це стосується й іменно, бо це означає а саме. До москвомовного кишечника вигадали наче свій кишківник, хоча правильно кишковик. Й досі дехто вважає, що клянутися чи клястися виглядає витонченіше, ніж звичайне питоме присягати. Ніяк не доходить до багатьох, що порівняльна форма кращий є похідна від прикметників гарний, красний, красивий і не може замінювати ліпший, що є порівняльна форма від добрий, якісний. І хоча семантичну ріжницю між котрий і який уже жовано й пережовано не одне десятиріччя, штучний добір редакторів виразно надає перевагу першій формі, хоча семантика сливе в 99% випадків надала би перевагу другій. Питоме українське необхідний (завада, що її не можна обійти) уживають вийнятково (й навіть у математичних роботах) в москвомовнім сенсі, чий український відповідник є конче потрібний, (до)конечний. Часто муляє око нехватка, коли тут же поруч наштовхнешся на брак. Усе ще не можуть вилучити з обігу оскільки й остільки. А що, бой то чекають, хоч і не вельми байдужно. Москвомовні островок і хуторок випхали з мови острівець і хутірець. Хоча власне явище ВПО й викликано зажерливими зайдами, не конче уживати накиненого ними ж переселенці, маючи своє пересельці. Тисячорічна практика українського словотвору зазвичай називає особу-фахівця іменником, що походить від назви фаху, себто не пожежний, а пожежник, не поліцейський (може бути автомобіль, захід, собака), а поліцай, поліціянт. Не може не дратувати сливе суцільна підміна посмішкою усмішки, хоча семантика практично навпачна, що можна бачити хоча б зі словосполук посміхатися з кого й усміхатися до кого чи кому. Москвомовне посягання цілковито заступає наші зазіхання, замах, замір. Нарешті вже оскомину набило по життю, що в ориґіналі має сенс на волі (москвомовна блатна феня). Гадаємо, не лише майстрам красного письменства, а й пересічним українськомовним авторам не забракне питомої української слівні, щоб вичерпно й приступно донести читачеві чи слухачеві конче потрібні міркування, не вдаючися до безпідставних запозичень із невіглаських запасів. Прикро й сумно, та маємо визнати, що суцільне змосковщення лексики науково-технічної спільно з утворенням огидних недолугих і тяжковимовних складаних монстрів і далі триває, при тому заполонює навіть поважні академічні видання. Нижче подаємо кількоро ілюстрацій. Далі виклад містить неправильне вживання слова і правильний відповідник, виділений жирним шрифтом. Арочнобалочний – арко/луко/дуготрямовий, аспід – гаспид, багатовид – многовид, багаточлен – многочлен, багатогранник – многогранник (чому вже тоді множина, а не багатина чи багатство, множити, а не багатити, множник, а не багатник чи багач?), багор – очепа, гак, ості, бакен – бакатина, плавак, башмак – підкладень, поковзень, черевик, беззіштовхувальний – беззіткненний, безшарнірний – безсуставний, безпустотний – бездуплинний і безпорожнинний, блискавковідвід – блискавничка, блок – баранець, валок, вертіло, воротило, коліща, кружіль, блочність і блочний – блоковість і блоковий, бойок – клюпа, болван – виливанець, надібок, оцупок, болт – прогонич, бочонок і барило – кухва і полубочок, бриючий – (по)приземний, бронза – спиж, броня – панцер, бугель – рихва, буй – байдик, букса – вісяниця, буксир – галівник, галюн, тяг(ач), буксирувати – галювати, булижник – брукняк, бумазея – бархан, бункер – кіш, бур – свідер, бурильна – свідрова, бусина – намистина, буфер – відпружник, валун – кругляк і наметень, ванта і строп – отоса, вантовий щабель – бирфа, отосина, отосний щабель, вата – бавна, ватерлінія – водокрес, ведуче – повідне, погонове, тягове, ведучий – повідний, погоновий, тяговий, вентиль – вентиль і кляпа, вибухаючий – вибуховий і вибухущий, вигравіруваний – виґравійований, вимоїна – вимивина, виникаючий – зароджуваний, випроменений – випромінений, виродження – перевід, висновок – вислід і наслідок, вихлоп – вихлип і викид, вишка – фіґура, від’єднання – роз’єднання й розлучення, відлитий – вилитий, відокремлений – усамітнений, поєдинчий, осібний і окремішній, відсік – переділка, відстій – перестій, відчеканювання – карбування. Далі буде.
Пам’ятаємо! · “Хочу вірити, що його Уроки української каліграфії вписані в культуру лініями і знаками, які не вицвітуть”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Українським елементам не дають вільно жити” Політика Тодося Осьмачки щодо української національної культури

Валентина КОВАЛЕНКО Позиція поета-націоналіста (а ще, за радянськими мірками, – “ідеологічно переконаного шовініста”) у вимірі репресивного тогочасся вражає сміливістю і актуальністю означених ним українських проблем. Це чітко прослідковується у матеріалах двох кримінальних справ щодо Теодосія Осьмачки (1933 і 1934 років), які зберігаються в Державному архіві Хмельницької області і які знайшов та оприлюднив відомий письменник-літературознавець Василь Горбатюк (Горбатюк В. “Офірую усим моїм життям” (дві кримінальні справи Тодося Осьмачки). – Дзвін, № 1. – 2010. – С. 97–106.). Протокол допиту завідувачки Драганівської школи Стефаниди Савівни Мороз (там певний час працював поет) красномовно свідчить про Осьмаччину радикальну проукраїнську позицію: “…Осьмачко належав до українських письменників і за ідеологічну невитриманість усі твори розкритиковані і зі складу письменників виключений. Працюючи навчальний рік у школі, він не міг дати учням того, чого вимагає сучасна школа. Під час своєї роботи як літератор він посилався завжди на письменників, як от: Шевченко, Франко, Винниченко, письменників західної літератури, а сучасної літератури не визнає, вважаючи її не художньою, ні газет, ні журналів теперішніх не читає, навіть не передплачує. Зовсім відстав від сучасного життя не в курсі справи Соціалістичного будівництва. В політичних компаніях, що проводяться на селі, ніколи не брав участі”. У розмові, за свідченням С. Мороз, завжди скаржився на утиски вільної літературної діяльності і весь час мріяв про поїздку за кордон, покладаючи великі надії на свою літературну діяльність там…”. Ідалі читаємо: “…Моя думка щодо Осьмачка, що він напрямку СВУ, що проскакує завжди у розмові з ним, і ненавидить російської мови… Були моменти, коли заявляє, що: “Нема настрою займатися – піду за осінніми хмарами”. Бо, мовляв, “Я хочу там бути, де є вільна громадянська культура, де є можливість розвивати її”. Із запису протоколу допиту від 15 лютого 1933 року дізнаємося, що Тодось Осьмачка у 1931 році їздив до Москви, аби взяти дозвіл уряду на виїзд за кордон, де прагнув набратися досвіду щодо шляхів розвитку української національної культури, яка в Україні ще не має необхідних умов для її розвою. І тут же сміливо пояснює причину – “хибні” настанови партії більшовиків. Осьмачка переконує, що “національна за формою і соціальна за змістом”, українська культура “не (має) бути залежною від центральної культури, якою є в СРСР російська культура...”. Поет упевнений, що самостійність української культури спонукала би до “значно більших темпів розвитку”. Очевидно, на закиди слідчих щодо його перебування в Західній Україні, Тодось Степанович пояснює, що “Галичина, Західна Україна, є з нашою Україною одне ціле, і я, як син українського трудового народу, вважав цілком можливим своє перебування в будь-якому місці України…”. Отже, не вчинив ніякого “державницького злочину”. А своє бажання виїхати за кордон пояснює можливістю “вільно виявляти себе в українській літературній діяльності”, відзначаючи при цьому, що західний світ його тільки цікавить через те, що “там є цивілізація і культурні вікові традиції”. Щодо ж української мови, то в записі слідчого Тодось Осьмачка не заперечує, що завжди вів і веде боротьбу за те, щоби українська мова займала у шкільному процесі “перше місце, а не другорядне, оскільки рідна мова є для людини фактично найсильнішою зброєю для боротьби за національне культурне визволення”. Зокрема, привчав дітей у трудшколах “звертати основну увагу на правильність мови української, на гарні книги, яких, до речі, дуже мало…”. Свої погляди на тогочасне становище України Осьмачка відверто висловлює в спогади людей, причетних до осягнення шкільної науки каліграфії, захоплюючись Майстром, поспішали розповісти йому про диво особистого творення літери, незабутнього відчуття лінії, вправності, якою поволі наповнювалися твій розум, пальці, серце... Бо Чебаник знав, володів, навчав, знову творив це диво – Рутенію. Посвячений... Василь Якович Чебаник пішов цього березня на 92-му році життя, залишивши учнів, здійснивши багато задуманого... Виростивши прекрасні графічні сади, в яких переплетіння ліній неймовірної краси назавжди засвідчуватимуть трагедії і радощі української писемності. Не спрощуючи, а прощаючись з великою людиною (байдуже, чи пам’ятав мене Василь Якович), а я – назавжди, і хочу вірити, що його Уроки української каліграфії вписані в культуру лініями і знаками, які не вицвітуть. Рутенія... Любов ГОЛОТА есеї, де, очевидно, своїми щирими помислами намагається наблизити свідомість “гепеви” до розуміння його як митця, який “жертвує і офірує” своїм життям і спокоєм заради вільної літературної праці. За епіграф до свого твору бере поетичні рядки Олександра Олеся: Не беріть із зеленого лугу верби ні на жовті піски, ні на скелі, бо зів’яне вона від жалю і жури по зеленому лузі в пустелі... Поет споглядає навкільний світ своїм “духовним зором”, і кожну його зміну (весняну чи то осінню) паралельно порівнює із Україною. Підкреслю, що ті аналогії не скрізь природньо і не скрізь вправно (де-інде, навіть штучно) 175 вмонтовані автором у те “ткання”. Можливо, це пов’язано із тим, що Осьмачка під час письмового пояснення на допиті двічі нарікає на сильні головні болі. Однак його “проясні” свідомості щодо українських справ чітко і непохитно стримлять помежи сюрреалістичних рядків: він ратує за незалежну українську армію (для гідного життя) і за незалежну економіку – аби “місцеві творчі сили мали змогу розвиватися на повну широчінь”. А у справі № 1848 під грифом “Цілком таємно. Серія “К”, розпочатої 13 квітня 1934 року, слідчим доповнено матеріали допиту інформацією, що Осьмачка категорично заявляє, що “...на Україні жити і працювати не може, оскільки Українським елементам не дають вільно жити, і кращі “поети Українські” через те, що їм не дають жити і вільно розвивати національну культуру, покінчують життя самогубством, як от: Хвильовий, Маяковський та ін…”. “...мене із сучасного життя доля викинула, бо я не згоджуюся з деякими точками його, це в літературі: я ж себе не мислю іначе, – хоча і тяжко мені зараз це з’ясувати, бо почуваю себе недужим, лише як поета”, – напише у своєму поясненні слідчому 13 квітня 1934 року Тодось Осьмачка. Другого дня арештованого поета черговий особливого відділу встигне вхопити за пальто, коли той наміриться випасти із третього поверху... Чи насправді поет був готовий вчинити самогубство, чи то була маніпуляція – неважливо. Важливо те, що Осьмачка усвідомлював невідворотність трагедії, пов’язаної із винищенням українців. Як і усвідомлював те, що величчю свого таланту він таки здатний був протистояти терористичному потопту України чужою (“од північних льодів, од глибоких, мохнатих, далеких снігів”) тоталітарною “колісницею” (“Колісниця”). Протистояти величною планетарною стихією отих первнів слова, що, стаючи міфом, постійно в скрутні для порятунку України часи зрушують наше природне сумління – бути.
Пам’ятаємо! · “Хочу вірити, що його Уроки української каліграфії вписані в культуру лініями і знаками, які не вицвітуть”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Любов до каліграфії Василь Чебаник пішов на 92/му році життя, здій/ снивши багато задуманого

В молодшій школі найбільше любила каліграфію, тверді олівці, спеціальні зошити, в міжрядді яких висаджувала спочатку складові літер, а потім, поволі збагнувши тонкощі володіння писачком, і самі літери. Відстань між думкою (як це робиться?) і пальцями, які роблять, склалась природньо, навіть інтуїтивно: ось тонка лінія, тут натискаємо, а тут вже народжується краса, її особливий знак, літера, яка несе в собі змісти, а в поєднанні із сотнями складів – цілі світи слів... Мову. Писемність маленької людини... Я вважаю себе і цілі покоління щасливцями, яким шкільна каліграфія, сталеве перо і чорнильниця щедро і назавжди вимінювали кулькові-гелеві ручки, фломастери, клавіатури, “гаджети-віджети”, що ними нині захоплено володіють мої онуки. Інша ера, інші світи. Іноді питаю себе: яким чином сучасні діти отримують оте божисте відчуття творення літери, слова, письма, мови? ...Про Василя Яковича Чебаника в газеті “Слово Просвіти” ми писали досить часто. Особливо гарно це вдалося Олександру Скриннику, Уляні Глібчук, іншим авторам, які ніколи не повторювалися: Василь Якович – геній. Тому все, що він знав про таємниці каліграфії, графіку письма, друку, творення абеток, національну поліграфію, захоплювало глядачів, співрозмовників, слухачів. Багато разів у цьому переконувалася, запрошуючи професора Чебаника на прямі радіоефіри. Десятки дзвінків, несподівані запитання, цікавезні
Пам’ятаємо! · “Хочу вірити, що його Уроки української каліграфії вписані в культуру лініями і знаками, які не вицвітуть”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Час героїв

7 березня в Музеї української книги Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. С. Грушевського відбулася презентація мистецького видання “Час героїв”, що знайомить нас із маленькою частиною життя по-справжньому великих людей. На сторінках зображені портрети мужніх Героїнь та Героїв, які мали плани на майбутнє, мрії, поки росія не вирішила вторгнутися до нас із війною. Ще вчора хтось із них був психологом, барбером, моряком, тренеркою з йоги, вчителем історії, співаком. Сьогодні ж вони стали тими, хто рятує, бореться та наближає перемогу. Каталог одеської художниці, членкині НСХУ, волонтерки Ольги Погрібної зберігає їхні образи як свідчення незламності українського народу для наступних поколінь. Видання містить 25 портретів, п’ять пейзажів і один автопортрет. Художниця пояснила, що спочатку планувала розмістити роботи в хронологічному порядку, проте врешті-решт обрала емоційний принцип. Так, однією з найновіших картин є “Балада про мальви” (2024), але саме з неї починається знайомство із серією. Пані Ольга розповіла присутнім: “Мене надихнула пісня Івасюка, яку всі знали, окрім мене. І є нові виконання цієї пісні, але мені дуже сподобалося, як її співає Анна Мнішек. Вона гармоніює з моїми почуттями, з моїм ставленням до музики і до життя... Там такий сюжет, що мати чекає сина, але його вже не буде. І з його серця проросли мальви. Це моя данина тим, хто вже не повернеться. Але каталог не про це. Каталог про тих, хто зараз воює, хто лікується, тому що не всі зараз здорові, але всі живі”. Подія об’єднала прихильників мистецтва, журналістів та героїв портретів: британського волонтера Стівена Ходсона, військовослужбовицю Олену з позивним “Косуля”. Також було організовано онлайн-зустріч зі співачкою і поетесою Олесею Чайкою та ветераном 28-ї ОМБр Іваном з позивним “Бернір”. Протягом години Ольга Погрібна розповідала про кожну картину, про людей, яких вона зобразила, акцентуючи увагу на важливих деталях і закладеному символізмі, що приховується у тлі. Вона пояснювала, як кожен елемент композиції відображає внутрішній світ її героїв, а також поділилася історією про особливий зв’язок між натурою та митцем. Створення картини “Ніна. Портрет сестри” (2022 р.) стало для неї непростим процесом. Спочатку робота йшла легко, але згодом художниця кілька разів змушена була відкласти її. З’ясувалося, що саме в той час Ніна почувалася погано після відвідування деокупованого Ізюма на Харківщині, де вона брала участь в ексгумації тіл загиблих. Ольга каже: “Я зрозуміла, що це правда, що це не міф, коли ти відчуваєш людину, яку ти малюєш, івона стає частиною тебе. І от Ніна мені – рідна людина... вона мені просто сестра. Хоча й не по крові, але по серцю”. Під час презентації Ольга Погрібна подарувала один із каталогів Роману Кракалію – заслуженому журналісту України, автору передмови до книги, а ще один передала до Музею української книги. Каталог “Час героїв” доступний для перегляду в Музеї української книги за адресою: вул. Троїцька, 49/51 (вихідний – неділя). Анастасія ТІТАРЧУК, м. Одеса
Гостя “СП” · “Це розповідь про творчий неспокій душі Ольги Камінської, для якої життя надсилає неймовірні творчі і душевні іспити”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Пісенний сад Вітчизни

Історія багатогранної творчості артистки, 18 музичних творів у її виконанні, серед яких арії з опер, народні пісні, пісні на слова Тараса Шевченка, чудовий відеоряд, розповідь про непроминальні події Товариства, якому виповнюється 15 років, – все це сотворило в Домі Лисенка особливу атмосферу. Де кожна нота і слово звучали високим мистецтвом. Де радість раділа сльозою... Де всі були одно! Режисеркою і ведучою літературно-музичної імпрези, у якій все було продумано і втілено до найменшої деталі, була письменниця, перекладачка, художниця Валентина Давиденко. Валентина і Ольга дружать віддавна. Коли пані Ольга працювала в Театрі оперети, Валентина не раз запрошувала її на Радіо “Голос Києва”, де працювала тоді радіоведучою. Потім доля розвела їх на роки, і-от минулого літа вони знову зустрілися на Фестивалі української Під час виступу в Будинку кіно. 2025 р. культури в Рієці. І творча співпраця, прекрасні проєкти цих двох талановитих Мисткинь розгорнулися з новою силою і заграли новими відтінками. Валентина мала презентацію своєї творчості минулого року у Ловрані. А тепер в Музеї Миколи Лисенка Ольга Камінська ніби розгорнула для нас партитуру своєї творчої долі. “Березнева імпреза зірки оперети і оперного мистецтва Ольги Камінської – осяйна подія в Меморіальному Будинку Миколи Лисенка, яка глибоко полонила слухачів. Саме тому виникла ідея зробити це щорічним монофестивалем. А для мене зустріч через роки з унікальною творчою особистістю і прекрасною щирою людиною – джерело творчого натхнення і духовна підтримка у нинішні часи”, – сказала Валентина Давиденко. На деякі запитання пані Ольга люб’язно відповіла в ексклюзивному інтерв’ю для “Слова Просвіти”. – Пані Ольго, де бере початок ваша любов до музики? – Нелюбові до музики просто не могло бути, адже із самого дитинства була в оточенні співу і звуків музики. Співу, бо батько мав чудовий драматичний тенор, у компанії його завжди просили заспівати українську пісню, і Іван Павлович Кисіль затягував “Вівці мої, вівці”, “Розпрягайте, хлопці, коней”, або ж “Черемшину”. А коли я вже вчилася в музичній школі з класу фортепіано, то сідала за піаніно і підігрувала акорди пісні і сама підспівувала разом з усією родиною солов’їні пісні. Музика ж бо була свого роду позивними, які неслися із нижніх поверхів музичного училища імені С. Крушельницької, розташованого навпроти будинку, трохи нижче, де ми проживали з батьками. Звуки музики, вірніше, звуки духових інструментів лунали вже зранку і були вранішнім горном, адже тоді ще не було звукоізоляційних вікон. А коли мати відпускала нас із сестрою гуляти у двір будинку, звісно, спокусившись цими потужними звуками, ми бігли до вікон із решіткою з підвального приміщення і просто “залипали” у цих вікнах... А студенти спеціально направляли на нас горна труб і валторн, щоби перелякати дитячу юрбу, ми верещали від радості і бігли знову у двір... Але ж не забували навідатися знову і знову. – Як ви колись потрапили до Києва? І хто ваші вчителі? – Отже, це музичне училище із самого дитинства стало рідним і привабливим, тому виявила бажання вступити до музичної школи, спочатку рік навчалася на віолончелі у педагога Теленка, а потім вирішила перевестися на фортепіано до педагога Ліни Горковець. Ну, а закінчивши музичну школу з фаху фортепіано, радо вступила до того храму звуків і музики, що був музичним маячком із самого дитинства, – Тернопільського музичного училища імені Соломії Крушельницької. Звісно, на відділення, де вчать ще й співати, а це диригентсько-хорове, бо на ті часи вокального ще не існувало. Тож з диригування навчалася у Остапа Ілліча Крицака, а зі співу першим педагогом була Алла Володимирівна Білінська. А вже по закінченні третього курсу училища я вирішила серйозніше пов’язати своє життя зі співом, поїхала до Київської консерваторії, і мене відразу ж прийняли на вокальне відділення. Ось так і почалося моє київське життя. Вдячна долі, що потрапила “до рук” чудової педагогині, професора, народної артистки України Зої Петрівни Христич. У цієї менторки співу навчалися багато тепер вже видатних і визнаних світом співаків, які отримали в Україні високі звання народних і заслужених артистів. Світла пам’ять легендарній українській співачці, справді золотому голосу України, видатній педагогині і просто чудовій людині, яка була і порадницею, і наставницею наших і творчих, і життєвих шляхів. – Які, на вашу думку, ваші найбільші досягнення в Націо¥ нальній опереті? – Після закінчення консерваторії мене запросив головний диригент, на той час ще не національного, Театру оперети Святослав Іванович Литвиненко, народний артист України, славний український диригент і професор Київської консерваторії. Пану Святославу сподобався мій голос, головному режисеру тих часів народному артисту України Сергію Костьовичу Сміяну заімпонувала моя зовнішність, яку він бачив у статусі Героїні оперети, і цей творчий тандем підтримки молодої актриси вивів мене в перший же рік служіння опереті на чотири головні ролі: Одетти Дорімонт у “Баядері” Імре Кальмана, цього ж композитора у “Маріці” і “Принцесі цирку” та штраусівській “Ночі у Венеції”. Про оперету можу говорити довго з великим сентиментом, адже то як перша любов у жінки – завжди залишиться у серці в найчистіших і найщемніших спогадах. У 1998-му я вступила до на той час Музичної Академії на фах новоствореного відділення музичної режисури і в 2001 році закінчила її з червоним дипломом фахівця режисера оперного і музичного театру. Моїми педагогами були народний артист України Валерій Курбанов, народний артист України композитор Олександр Костін, вище згаданий Сергій Сміян і заслужений артист України Віктор Шулаков. Тож не дивно, що державним іспитом мене як режисера у 2001 році була вистава у театрі оперети “Софія Потоцька” на музику Олександра Костіна, а моїм куратором проєкту був Валерій Курбанов. У виставі ж я виступала і як Софія Потоцька, головна героїня мюзиклу, і як режисерка вистави. Всі мої колеги-актори були задіяні у виставі, а диригував оркестром Лев Горбатенко. На той час це була свого роду мініреволюція, адже на сцену “прорвався” жанр мюзиклу українською мовою, який тоді майже не звучав. У своїх ліричних спогадах про дитинство молода Софія співала “Летіла зозуля” (як же не використати цю глибинну українську пісню...). Це був мій “пік” в Театрі оперети, і багато хто з акторів захотіли бачити мене в ролі головної режисерки, а чи художньої керівниці Театру оперети... Але доля написала свій подальший сценарій мого творчого життя. – Яким чином ваша творча до¥ ля простелилася у Рієку? Як там Імпреза вдалась! Ольга Камінська, Галина Дацюк, Валентина Давиденко склалася ваша кар’єра? – Здавалося б, усі головні партії в жанрі класичної оперети вже удвох-трьох режисерських версіях переспівані, вже й сама виставу поставила і в ній головну героїню зіграла, ну просто лаври – під ноги і спочивай на них. Але горн Музи кличе на вищі сходинки творчості – ану, дорогенька, покажи, чи можеш оперу? Ти жне закінчувала оперне відділення, не знаєш репертуару оперного жанру, не знаєш мов світової опери... І от доля мені вистелила новий, зовсім новий і білий, як білий аркуш, килим творчості, згорнувши той червоний, величний оперетковий. Ну що, зможеш? Змогла! Виконавши 20 головних ролей оперного репертуару в Оперному театрі імені Івана Зайця хорватського міста Рієки, перетворивши цей творчий новий білий килим на багряно-червоний, створивши образ Тоски в опері Пуччіні в проєкті славнозвісного словенсько-хорватського режисера Даміра Златара Фрея “Тоска на три локації”, аналога якому немає у світі. Це моя гордість і творчий пік у жанрі опери. – Пані Ольго, чому вам важли¥ во співати пісні Вітчизни? – Я вважаю, що всім вокалістам важливо співати пісні рідною, солов’їною, вітчизняною. По-перше, ще з першого курсу консерваторії дидактичним матеріалом навчання є обов’язкове виконання української народної пісні... Це, як перші кроки дитини, щоб опанувати впевнену і тверду ходу по землі, так і народна пісня показує вірний дороговказ до досить складного світу опанування вокальної майстерності. Тут і протяжна мелодія, яка без правильного дихання не виспівується. Тут і октавні ходи, які без вирівнювання регістрів не будуть звучати гладко, тут і слово, яке є не менш важливим, ніж мелодія. І, врешті-решт тут і емоція, адже навіть три куплети у пісні треба донести публіці, як три різні ескізи музичної картини... Тож артисту треба співати українську пісню все життя, бодай для тримання вокальної форми. І як тільки “відхилишся” у вокальних просторах модернової, чи надемоційної веристської, що спонукають до більш широкого і заглибленого вокального звукоутворення, потрібно вчасно почути в собі сигнал SOS і йти в обійми до рідної української народної пісні. В будь-якому разі вокальним “ліком” для мого голосу є українська народна пісня і твори Амадея Моцарта. Тут не сфальшивиш і не дезінтонуєш, все чується... – Чим стала для вас літературно¥музична імп¥ реза в Музеї Миколи Ли¥ сенка? – Ця імпреза для мене була творчою сповіддю друзям про пройдений мною надзвичайно цікавий і свого роду унікальний шлях співачки, актриси, музичної режи- Ольга Камінська — прима Театру оперети. 2000 р. серки і громадської діячки. Це розповідь про творчий неспокій душі Ольги Камінської, для якої життя надсилає неймовірні творчі і душевні іспити, змушуючи її бути кріпкою, як скеля, і впевненою в собі, перетинаючи всі ці бар’єри іспитів, рухатися далі, куди вказує її величність Доля. Щира подяка тій хвилині зустрічі, коли в Музеї зустрілися з Валентиною Давиденко, Галиною Дацюк і Олександром Балабком і вирішили цим історичним стінам, які чули велике і високе мистецтво генія України Миколи Лисенка, відзвітувати моїм “Пісенним садом Батьківщини”. – З яким настроєм повертаєте¥ ся у Хорватію? – Скоріше, то не стільки настрій, скільки стан душі. Коли приходжу до церкви, а вибираю такий момент, коли вона безлюдна, з відчуттям – Бог і я... Запалюю свічку пам’яті про батьків іза здоров’я родини, то відчуваю порив широкого, вільного даху у грудях, як відпущення життєвої смути і негараздів, прощення і благословення. Це неймовірне відчуття свого роду оновлення. Як тепер кажуть – перезавантаження. Ось таке відчуття я би ставила у паралель із відчуттям моєї імпрезної сповіді в Музеї. А може, ще й деяке “переформатування”, хтозна... поживемо – побачимо! Завершуючи наше з чоловіком Віктором Камінським чергове турне до Києва, можу сказати, що хорватсько-український культурний місточок, який поєднує Україну і Хорватію, і який ми будуємо вже 15 років, заснувавши УКПТ “Дніпро”-Рієка, з кожним разом стає міцнішим, ширшим для простору єднання і дружби обох культур і легшим для взаєморозуміння цілей і направленостей культурної місії дипломатії. “Єднаймося, ж, брати мої”, – настанова великого Кобзаря була домінантною тональністю всіх заходів у ці березневі дні і шляхетно панувала. Дякувати Богові і ЗСУ, жодної тривоги під час проведення заходів не було, ніби Великий Тарас стояв над небом Києва і, погрожуючи ворогу, тримав на плечі потужну зброю. – Дякую, дорога пані Ольго, за те, що свій унікальний талант не¥ сете світові з любов’ю до України. Бажаю, щоб усе, що напланували і задумали, здійснилося якнайкра¥ ще. І думаю, що так і буде. Бо ви Артистка, чий талант працює на боці Світла. Спілкувалася Галина ДАЦЮК У Меморіальному музеї Миколи Лисенка відбулося дивовижне дійство народної артистки України, солістки Національної оперети України, примадонни Хорватської опери та оперети, голови Українського культурно-просвітницького товариства “Дніпро” – Рієка Ольги Камінської, яка приїхала в Україну з творчим турне.
Добрі новини · “Обробіток” людини культурою ніколи не заважав її професійному зрощенню, зате слугував для особистості, як вічний двигун”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

поета Василя Стуса – Дмитро Стус; голова ГО “Вірменське товариство АОКС – Україна”, директорка Музею Сергія Параджанова ПЗВО “КиМУ” Олена Оганесян, які засвідчили особливе значення цього заходу з метою призначення художника для служіння потреб ЗСУ в умовах сьогодення. Надалі відбувся благодійний аукціон з продажу мистецьких робіт художника Василя Вовчка, кошти від яких були публічно передані для потреб Воїнів Збройних Сил України: у присутності всіх гостей і учасників художнього вернісажу та жінок-волонтерів. Серед шести авторських картин (відповідно шість лотів): №1 – “Дорога в гори”, №2 – “Пора цвітіння”, №3 – “Кольоровий ранок”, №4 – “Хатина в Негровці”, №5 – “Тепла осінь, Кострино”, №6 – “Синевирська Поляна”, також було продано картини “Костринська осінь”, “Осінній день”, “Ранній сніг. Оноківці” та “Холодний вечір”. Бистрий”. Крім цього, до аукціону було представлено полотна молодої художниці Катерини Данник, присвячені творчості видатного українського та вірменського кінорежисера Сергія Параджанова, а саме чотири художні твори, написані в 2023–2024 рр.: “Три долі Сергія Параджанова”, “Серце на замку”, “Найстрашніше проґавити Прекрасне” (оригінальний вислів С. Параджанова) і “Глибина душі” (морський пейзаж). Всі чотири картини К. Данник були подаровані КУП НАН України. По завершенні аукціону відбувся концерт фортепіанної музики у виконанні лавреата міжнародних і всеукраїнських конкурсів, заслуженого діяча естрадного мистецтва України, члена правління творчих спілок України Лариси Горенко, яка була водночас координатором цього мистецького проєкту і ведучою аукціону. У концерті прозвучали твори: Ф. Шопена, Дж. Керна, авторські твори Л. Горенко для фортепіано та концертна обробка для фортепіано і вокальної партії української народної пісні “Ой під вишнею, під черешнею” (слова І. Котляревського, музика народна) з опери М. Лисенка “Наталка Полтавка”.
Добрі новини · “Обробіток” людини культурою ніколи не заважав її професійному зрощенню, зате слугував для особистості, як вічний двигун”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Музи художнього вернісажу – для ЗСУ

Лариса ГОРЕНКО, кандидат мистецтвознавства, старша наукова співробітниця, член НСХУ 28 лютого в Київському університеті права НАН України відбулося закриття виставки заслуженого художника України, лавреата премії імені Й. Бокшая та А. Ерделі (2017 р.) у номінації “Живопис” за найкращий традиційно реалістичний твір “Ужгород святковий”, лавреата міжнародної українсько-румунської літературномистецької премії “Карпатська корона” (2003 р.), члена Закарпатської організації Національної спілки художників України (1995 р.) Василя Вовчка. Ректор Київського університету права НАН України, професор, заслужений юрист України Юрій Бошицький оголосив про закриття художнього вернісажу В. Вовчка, де було представлено 25 полотен, створених митцем упродовж 2003–2024 рр., та додатково ще 6 картин художника за 2010–2023 рр. Тематика всіх робіт присвячена мальовничим краєвидам Закарпаття, Карпатських гірських масивів, урбаністичних і сільських пейзажів, а також історичним пам’яткам архітектури і побуту рідного краю XVIII–XX ст. Професор Ю. Бошицький окреслив основні напрямки науково-освітньої діяльності університету напередодні 30-річчя від його заснування, а також активну участь КУП НАН України у забезпеченні життєдіяльності Києва і киян від перших днів початку повномасштабної війни до сьогодення. Серед присутніх і почесних гостей – священники Київської православної богословської академії, жінки воїни-волонтери, зарубіжні дипломати, керівники провідних навчальних закладів і громадських організацій м. Києва, творчих спілок України, науковці й освітяни, митці і студенти, культурологи і мистецтвознавці, відомі громадські діячі. Загалом представлено понад 40 установ і організацій столиці України. З вітальним словом виступив доктор фізико-математичних наук, академік НАН України, двічі лавреат Державної премії України, заслужений діяч науки і техніки, член Президії НАН України Ярослав Яцків, який наголосив на значимості цього мистецького заходу в державо-і культуротворчих процесах України в умовах повномасштабної війни. Від Київської православної богословської академії виступив протоієрей, вчений секретар Сергій Колот, кандидат наук з богослов’я, доцент, який акцентував на духовному змістів системі національної освіти у формуванні професійних якостей майбутніх правників Української держави новітньої епохи. З вітальним словом виступила Єва Хеізерне – дипломат Посольства Угорщини в Україні з питань культури і освіти, яка українською мовою розповіла про активну співпрацю дипломатичної установи з Київським університетом права НАНУ і висловила вдячність ректору Ю. Бошицькому за співдружність та виховання правників на засадах високої професійності з усвідомленням їх національної ідентичності та самосвідомості. Також з вітальним словом виступив ректор Міжнародної академії екології та медицини, доктор медичних наук, професор Іван Ставицький, він відзначив особливий внесок КУП НАНУ щодо підтримки ЗСУ від початку повномасштабних військових дій 2022 р., а також застосовування інтегративних культурологічних методів у навчальному процесі та в підготовці високопрофесійних фахівців у галузі юридичної науки, історії, теорії і практики. І саме художнє мистецтво (на прикладі виставки В. Вовчка) засвідчує інтерпретацію молодими фахівцями з правознавства навколишнього світу. Від ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка” з привітальним словом виступив голова організації, відомий громадський діяч, журналіст і політик, поет і перекладач, сценарист, заслужений діяч мистецтв України, лавреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, член Комітету Національної премії України імені Тараса Шевченка, шеф-редактор газети “Слово Просвіти”, член Національної спілки письменників України Павло Мовчан. Він наголосив на значимості збереження національної пам’яті, культурно-мистецьких традицій і національної ідентифікації. І саме художня творчість В. Вовчка наповнена особливою колористикою і мозаїкою закарпатського пейзажу, де присутня краса Карпат, цвітіння садів, колорит дерев’яних церков. Водночас дві провідні організації – Національну академію педагогічних наук України і ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка представив доктор педагогічних наук, професор, перший заступник голови товариства “Просвіта” Георгій Філіпчук. У своїй промові він наголосив на визначній ролі організатора цього суспільно значимого заходу, ректора і професора Ю. Бошицького, який “презентує надзвичайно затребуваний в умовах сьогодення принцип – “Культ культури в системі національної освіти”. Як зазначив Г. Філіпчук, за період 2022–2025 рр. ректор організував на всеукраїнському рівні близько семи десятків подібних творчих акцій, об’єднуючи в єдину сув’язь культурно-громадських діячів, науковців і освітян, студентів і широку громадськість, ЗСУ і Церкву. Як приклад особливого значення культури в умовах війни Г. Філіпчук згадав видатного політика і державного діяча XX століття, прем’єр-міністра Великої Британії Вінстона Черчилля, який наголошував: “За що воюємо?!”. Знаковий політик, вигравши війну, але програвши вибори, у виступі в Лондонському університеті (1948 р.) промовить: “Перший обов’язок університету – навчити мудрості (людяності і гуманізму), а не професії, сформувати характер, а не лише дати формальні знання”. Як означив Г. Філіпчук, т. зв. “обробіток” людини культурою ніколи не заважав її професійному зрощенню, зате слугував для особистості, як вічний двигун, був мотиватором інтелектуального, духовного самовдосконалення”. Адже без культури людині не вдасться зреалізувати дві найважливіші якості з глобальної освітньої моделі “4-К” за методом кейсів – від теорії до практики: Креативність, Критичність мислення, Комунікація і Кооперація. Серед почесних гостей вернісажу і аукціону була Наталія Філіпчук, доктор педагогічних наук, старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник відділу змісту і технологій педагогічної освіти Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені І. Зязюна НАПН України, яка вказала на науководослідну цінність художніх полотен В. Вовчка, в яких зафіксовано історичні пам’ятки Закарпаття для подальших мистецтвознавчих досліджень. З привітальними словами виступили також проректор з наукової роботи НМАУ ім. П. І. Чайковського, професор Адріана Скорик; начальник Науково-інформаційного відділу Центру музичної україністики імені Героя України Мирослава Скорика Інна Антіпіна; декан факультету образотворчого мистецтва Київського столичного університету імені Б. Грінченка Остап Ковальчук; генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, син
Добрі новини · “Обробіток” людини культурою ніколи не заважав її професійному зрощенню, зате слугував для особистості, як вічний двигун”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Премія імені Михайла Чабанівського

Засновники Всеукраїнської літературної премії імені М. Чабанівського (в їх числі: Сахновщинська селищна рада, Харківська обласна організація Національної Спілки письменників України, ПСП “Агрофірма “Прогрес”) повідомляють про прийняття творів на здобуття премії 2025 року в номінаціях “Проза”, “Публіцистика”, “Поезія” та “Література для дітей”. На розгляд приймаються прозові, публіцистичні та твори для дітей, видані у 2022–2025 рр. українською мовою. А також поетичні твори, видані у 2024-2025 рр. українською мовою. Твори необхідно надіслати у 2-3-х примірниках до 1 липня 2025 року за адресою Сахновщинської селищної ради: вул. Шмідта, 10, сел. Сахновщина, Харківська обл., 64501 (на конкурс). До творів автори обов’язково повинні надати заяву, біографічну довідку та за бажанням і можливістю клопотання, копії рецензій, відгуків. Важливо: на конкурс не приймаються книжки, які були раніше відзначені іншими літературними преміями. Урочисте вручення відбудеться у другій половині вересня. Премія вручається автору особисто. Довідки за тел.: ([контакт приховано] – Лариса Валентинівна.
Пошта “СП” “Доки людина читає – доти й живе”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Центри ментального здоров’я

Володимир ВАКУЛЕНКО, член НСПУ, Харківська обл. Коли від самого початку війни 2014 року і наступних років доводилося натрапляти на повідомлення про те, що окупаційна влада завозить літературу на непідконтрольну українській владі територію, завжди з гіркотою думав: є чому повчитися в агресора. Зокрема, в інформаційного агресора. А коли з весни 2022 року стало відомо про подібну практику вже й на новоокупованих територіях Харківщини, сам собою прийшов висновок: а відповіді симетричної немає. Як у попередньої, заслужено забутої обласної влади, так і в її теперішніх спадкоємців. Хай навіть завозиться пропагандистський непотріб, але ж його привозять на місце українських книжок і преси, що знищувалися не лише чужинцями, а й просто часом. І про це треба на всіх рівнях говорити зараз, не відкладати до умовної перемоги над агресором. Її просто не буде без перемоги в інформаційній війні. Саме тому я й вирішив замість творчої зустрічі із завідувачками сільських бібліотек провести з ними розмову про нашу спільну діяльність. Бо всі причетні до книжки як явища – то колеги. Природно, почали зі ставлення до неї представників теперішньої влади на місцях. Читачами (абонентами) бібліотек є приблизно чверть керівників старостинських округів нашої громади. Якби за такою аналогією кожен четвертий дорослий українець був читачем, це було б непогано? Ні, це був би лише початковий чи проміжний результат, який потребує негайних змін у кращий бік. І першою такою зміною має бути повернення в бібліотеки центральної та місцевої преси. Всі розмови про те, що нині газети мають електронні варіанти, і саме їх, мовляв, люди нині й читають, не варто сприймати всерйоз. Все насправді значно простіше. І це явище, на жаль, всеукраїнське, характерне й для великих Людмила ЗАЛІЩУК, просвітянка, молодша наукова співробітниця Житомирського обласного літературного музею Наприкінці 2024 року побачила світ книга Святослава Васильчука “По некошених травах”. Це четверта поетична збірка автора, в якій він залишається вірним не тільки обраній ліричній тематиці, а й життєвому кредо: “Живу Україною, працюю для неї, пишаюся нею”. Святослав Карпович успішно зарекомендував себе в багатьох напрямках діяльності. Це знаний громадський та політичний діяч, заслужений журналіст України, почесний професор Поліського національного університету, більше двадцяти років очолює Житомирське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка. Становлення письменника розпочалося з юних літ, звідки він черпає натхнення. Збірка “По некошених травах” засвідчує, що творить поет за покликом душі, прагнучи припасти до смаку читачам та докликатися до їхніх сердець, пройтися разом “по некошених травах” у ритмі настроєвого стану. Видання увібрало кращі здобутки творчості попередніх років міст, і для старостинських округів. У час воєнного стану знаходять кошти для премій, доплат, надбавок до жалування (саме так) для службовців. А на газети й журнали немає. От саме тому й немає, хоча це й не єдина причина. І тут, як і в усьому, постраждали саме найбільш незахищені, як, до прикладу, в недавній справі виплати “Зимової єПідтримки” (хто не мав телефона з “Дією”, той її не отримав). Хто звик знайомитися бодай з якоюсь пресою саме в бібліотеках, а не на сайтах, у того цю можливість забрано. А одним із наслідків адміністративної реформи стало те, що в селах, колишніх центрах сільських рад, уже й не може бути своїх коштів на передплату. Все – в центрах громад. А там раджу небайдужим людям цікавитися, зокрема, і в керівників фінансових управлінь, чи вони бодай собі додому передплачують щось. Якщо ні – це чіткий критерій непрофесіоналізму, показник того, що ці люди не на своїх місцях, а займають чужі, і треба на ці місця рекомендувати більш фахових. Деякі з керівників сільгосппідприємств і старостатів все-таки допомагають бібліотечним закладам, навіть не будучи публічними читачами. Це позитивне, хоча й не дуже поширене явище. Бо тут і тепер немає більш або менш важливих справ. Якщо хтось купив банку фарби для поточного ремонту сільської бібліотеки або печиво для святкової акції, це означає, що в ній життя триває. Але загалом становище таке, що, наприклад, фермери чи керівники інших підприємницьких структур можуть сказати у відповідь на якесь прохання: ‘’Вибачте, але ви у нас не в пріоритеті’’. Маючи на увазі постійні прохання про допомогу і від воїнів-земляків з діючих частин, і на реабілітацію після поранень... Все правильно, але в той же час позиція хибна. Бо війна не десь там, на передовій лінії зіткнення. Тилу немає й не буде ніде: війна скрізь, і все наше життя сповнене війною. Наше покоління приречене бути в ній, скільки й віку нашого. Зокрема, і в інформаційній війні. А як саме вона ведеться в книжковому світі? (Так і згадалася назва найбільшої харківської книгарні). З 2014 року, з початком гарячої фази війни, було вилучено літературу, видану в державі-агресорі, тобто в рф, після 1991 року. Це робилося поступово, на бібліотеки надходили від керівних органів списки авторів, твори яких підлягали вилученню. Що ж до літератури, яка вийшла у радянські часи, то застосовувався такий принцип: забороні та вилученню підлягає не російська література, а антиукраїнська. Так само, як із мовою, якою ніхто не забороняє спілкуватися в побуті. Але антиукраїнській мові місця в Україні бути не може. Як і її носіям-користувачам. Що ж до користування книжками російських авторів, то рекомендувався такий принцип: якщо у книжковому фонді є і російський оригінал і український переклад, то саме цей переклад і потрібно пропонувати насамперед читачам, які запитують цей твір. Бо ж навіщо стільки десятиліть успішно працювала українська школа художнього перекладу? Тим паче ця практика має стосуватися творів іншомовних авторів, це й коментувати немає потреби. З деяких джерел велося й поповнення книжкових фондів, але про системну підтримку книговидавничої галузі та творців книжки з боку держави, а тим паче з боку харківської обласної влади за останні років 15, говорити нема сенсу. А для кого все-таки зберігається й поповнюється книжковий фонд у сільських бібліотеках? Довелося й почути про читачку 1931 року народження. Це не дивина, це те, що має бути нормою і звичним явищем. Бо доки людина читає – доти й живе. А як перестає – то певна ознака того, що невдовзі на той світ. Дай Боже читачам поважного віку здоров’я й наснаги, але вже чимало років чи не ключовим питанням сьогодення є прилучення до книжки юного покоління. Бо кожен читач – це як близька чи споріднена душа. А таких, мабуть, багато йне буває, тому треба дорожити кожним. І бодай когось із юних відірвати від телефонів, бо годі очікувати звідти Божого одкровення. і права України на існування. Заколихує словом лірика поета, легка до сприймання та наспівування, є справжнім дивом любові. Святослав Васильчук звертається і до пейзажної лірики, пише про рідну землю зі щирою любов’ю та філософськими роздумами про владу часу над людським життям: “...Вереси, вере- Дехто з таких все ж заходить, просить літературу, що вивчається в межах шкільних програм. Інші просять щось, наприклад, із жанру фентезі. Це теж не гірший варіант, бо гірше, коли книжка взагалі відсутня в житті. Важливо, аби було з кого брати приклад. Нині безсумнівними авторитетами для школярів є українські воїни, а тим паче земляки-односельці. І коли такий солдат є читачем, то за ним потягнуться й молодші. Мені розповідали про випадок в одному із сіл, коли такий військовослужбовець привіз кілька журналів ‘’Шлях до Перемоги’’, і школярі почали активно знайомитися з цим виданням. А чому акції до того чи іншого свята бажано проводити в читальних залах бібліотек? І робити книжкові виставки? Саме для того, аби юні учасники й гості таких святкових заходів бачили, що є на світі, окрім іншого, ще й книжки, і їх можна взяти до рук. Бо вдома, може, нема взагалі нічого. І тут якогось зв’язку з матеріальним станом родини не простежується й нині, і раніше його не було. Які ще можуть бути шляхи і засоби привернення чи повернення людей до книжки? Виставки на стендах у читальних залах – це те, що може бути, але цього недостатньо. Це для тих, хто таки зайшов. У затишну будівлю. А для тих, хто теж зайшов, але на обліковий запис у мережі? Може бути художнє читання поезій того чи іншого автора, чий ювілей чи річниця пам’яті відзначається в певному місяці. Можуть бути нескладні тести для дорослих на зразок шкільних. В ідеалі, але реально досяжному, ці споруди мають знову стати народними домами, як це було в позаминулому столітті, коли вони засновувалися за участю тодішніх активістів “Просвіти”. Бо поки що сільських бібліотек-таки більше, аніж храмів і молитовних будинків різних конфесій. А в суспільстві має сформуватися переконання, що сільські бібліотекарки є успішними жінками. Адже люди оцінюються за їхніми добрими справами. си, / Дивний розсип краси, / Осінь дзвонить у мідні літаври... / Журавлів голоси / Линуть журно з коси, / Б’ють копитами дні, мов кентаври...”. Прикметною складовою книги є переклади з французької та іспанської мов. Письменник вдало доповнив народну творчість, “доспівавши” відомі дитячі забавлянки: “Їде, їде пан-пан”, “Гойдаша”, “Порятована киця”, “Налетіли гулі” та інші. Відкриває цей розділ порада автора до молодих батьків: “...Дорожіть дитячим довір’ям: / Це ж бо щастя коротка мить, / Поспішіть бути з ними щасливими...” Приємною та чистою є мова, якою написано книгу. Святослав Васильчук дозовано вводить слова із забутого словничка українця: притьмом, повідь. Книга “По некошених травах” є витвором поліграфічного мистецтва. Поетичне слово Святослава Васильчука — багатогранне та наповнене різними сенсами людського існування: від лірики і патріотизму – до народної творчості для дітей. Вважаю, що книга обов’язково знайде свого читача будь-якого віку, адже “Вкраїнське слово — то наш код!..”.
Пошта “СП” “Доки людина читає – доти й живе”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Живе Україною

Святослав Васильчук. По некошених травах. — Житомир: ФОП Гембарський О. П., 2024. — 188 с. Святослава Васильчука і нові твори. Книга складається з окремих за темами розділів, наведемо деякі, що уповні розкривають глибину таланту письменника: “Знайома й незнана Вкраїна”, “Рідна Україна переможе”, “Іду по росі”, “Пахне вітер, кохана”, “Тлумачення (переклади) з інших мов”, “Віночок дитячих колисанок”. Основним ключем до книги є пісня, цитата з якої дала назву збірці, привертають увагу й інші, не менш цікаві поезії-пісні. Загалом музичність, втілена у віршах поета, приємно вражає, а пісенний камертон сприяє бажанню прочитати книгу до кінця. Зазначу, що відомий житомирський співак Олексій Буднік взяв до свого репертуару дві пісні зі збірки: “Я туди ще прийду” та “Кличе Мати-Слава”. Глибоким є історичний блок, у якому автор показує витоки та причини біди, що знову змушує вмиватися кров’ю Україну. У своїх поезіях він відверто пише про сутність москаля: Брехня, насильство, зрада і обман, — То політичне кредо цих ординців. Так підло діяв завжди цар!хакан, Чи то генсек, чи президент!опричник... Тексти письменника віддзеркалюють і сьогодення: “Ми встоїм, бо Правда і Бог — за нас, / Поб’ємо ми лихого окупанта, / І знову повернемо наш Донбас, / І Південь, Крим: на це нам стане сил, таланту...”. Важливою темою для Святослава Карповича є мова, читаємо в поезії “Допоки мова — ми народ!”: “...Бо мова наша рідна — маркер / Всього вкраїнського, і нас. / Без неї ми — юрба базарна / Овечий гурт, що пастух пас... / На вовну й м’ясо окупантам...”. Автор, мов наказом, підштовхує читача до здійснення вибору на користь націєтворення, відстоювання української самобутності
Незабутні · “Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!” Василь Симоненко · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

недавно, мовила, хтось поклав у холодну важку складку його кам’яного одягу аркуш, на якому були слова: “А мене болить – не догляділи,/А мене болить – не вберегли”. Вже потім я довідалась, що це була поезія Тамари Коломієць, присвячена Василеві Симоненку. Сумно було прощатись із одинокою, згорьованою поетовою ненькою, усвідомлюючи її важке горе, її незагойні материнські страждання. Я свято бережу дарунок Ганни Федорівни Щербань- Симоненко – її світлину на могилі Сина, підписану мені влітку 1972 року. Іноді надсилала їй до Святвечора, напередодні дня народження її дорогого Сина, сухі волинські гриби, яблука, щоб хоч якось розрадити її тугу. Про мою подорож на Черкащину відразу довідались працівники Кременецького кдб. Вони, як потім з’ясувалося, давно за мною стежили. На допитах сам начальник цієї горезвісної установи викрикував: “Що ти носишся зі своїм Симоненком?! Яке ти маєш право читати його вірші учням педучилища?” Допити тривали від перших днів листопада 1974 року до 10 квітня 1975-го. Мене звинувачували в тому, що читаю дітям Шевченкового “Кобзаря” та Симоненкове слово, що захоплююсь прекрасними віршами гордої жінки — поетеси Ліни Костенко, що позичаю учням “Собор” Олеся Гончара та “Мальви” Романа Іваничука, що збираю народні пісні та старі книжки, що організувала в педучилищі студію початківців і назвала її ім’ям Лесі Українки – Ломикамінь (творче псевдо), що мандрую з учнями славетними місцями, що плекаю в їхніх серцях любов до рідного слова, до материнської пісні, до батьківської оселі. Та найбільше гудили за Симоненкове слово, яке видавалося їм дуже небезпечним. Попри все, Поет воскрес у своїх думках, він живе з нами в ці буремні роки. І хочеться сьогодні його ж словами запитати. Де зараз ви, кати мого народу? Де ваша велич, сила ваша де? На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде. І хочу відповісти його ж словами. Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, І орди завойовників – заброд. Ви, байстрюки катів осатанілих, Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є! В його волячих жилах Козацька кров клекоче і гуде! _____________ *Давня назва Кременця. яку продовжили воїни ЗСУ – Герої сучасA ної народної російсько-української війни за незалежність: “Книги допомагають моA лоді усвідомити, якою ціною здобувається свобода і демонструють: сьогоднішня війA на – це продовження боротьби, яка триває проти московитів вже багато століть”. Богдан Червак розповів, що книга “Олена Теліга” – це розповідь про життя і творчість однієї з найяскравіших постатей української літератури та ОУН – Олени Теліги. Дослідник вияскравив історичний портрет жінки, яка присвятила своє життя боротьбі за незалежність України. Пан Богдан під час презентації не лише реA конструював життєвий шлях поетеси і діA ячки ОУН, але й повідав про перипетії на шляху до спорудження і урочистого відA криття пам’ятника Олені Телізі у БабиноA му Яру в Києві. Богдан Червак також нагоA лошував на вагомості творчої спадщини Олени Теліги як класика української літеA ратури в літературно-мистецькому конA тексті. Кожен охочий полтавець може прочитати книги, відвідавши бібліотеку ПНПУ. Адже книги про ОУН, а також “Олена Теліга” та “Окупація, або Правда про український Київ 1941–1942 рр.” наприкінці презентації було передано до бібліотек Полтавської громади та ПНПУ. Захід завершився автограф-сесією Богдана Червака та його фаховими відповідями на запитання учасників просвітницького зібрання. Представництво УІНП в Полтаві Фото Олександра РОЗУМА
Незабутні · “Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!” Василь Симоненко · с. 11сторінка оригіналу ↗

Дорога до матері

Лілія СЛЕДЗІНСЬКА, очільниця районного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка м. Кременець на Тернопіллі Цьогоріч минуло 90 років від дня народження Василя Симоненка. І пригадались мої незабутні історії, пов’язані з іменем великого Поета. Було це в 60-х роках минулого століття. Якось під час однієї мандрівки я почула ось ці рядки: “Не вір мені, бо я брехать не вмію. Не жди мене, бо я і так прийду…” Вірш зворушив мене до глибини душі, полонив моє серце, вразив своєю незвичайністю. З перших рядків перехопило подих… І так було завжди, коли мала щастя натрапити на поезії молодого тоді поета з Черкащини – Василя Симоненка. Зацікавилася його творчістю, розповідала про нього своїм учням. Приємно мені було, коли одного разу на уроці в 9 класі СШ №1 м. Крем’янця* був присутній інспектор з обласного відділу народної освіти, добродій Макух, який у кінці уроку запитав, чи знають учні ім’я поета Василя Симоненка? Пам’ятаю, білявий юнак Сашко Гордійчук підвівся з місця і розповів про долю Поета, який вже був у засвітах. Інспектор обласного відділу народної освіти повідомив, що це єдиний клас і перша школа в області, де знають про Василя Симоненка. Я раділа за моїх учнів і за себе. І це додавало мені ще більшого бажання сіяти поетові думки в серцях дітей України. Працюючи з 1969 року в Крем’янець-кому педагогічному училищі, я кожне перше заняття у вересні для першокурсників присвячувала Василеві Симоненку. На засіданнях студії поетів-початківців “Ломикамінь”, якою керую до сьогодні, знайомила з ім’ям цього поета, читала поезії “Лебеді материнства”, “Україні”, “Земле рідна! Мозок мій світліє”, “Жорна”, “Дід умер”, “Кривда” зі збірки “Поезії” (1966). Це був мені дарунок від Софії Буняк, яка нещодавно повернулася із сибірського заслання. Книжка була підписана 3 березня 1968 року, на спомин про гарні літні дні, розмови і подорож у село Малу Андругу на Крем’янеччині, до письменника Сергія Даушкова по його “Казки старого млина”. Мої учні завжди, немов заворожені, слухали Симоненкове слово, а збірку з його віршами передавали з рук у руки. У групі ІІ-Б курсу, відділу шкільного виховання, де я була груповим керівником, проводила виховні бесіди на основі Василевих поезій. Одну з них пам’ятаю до сьогодні. Було це в 1971 році. Тема виховної години: “Ти знаєш, що ти людина…”. Женя Сковронська, профорг групи, мовила палке і хвилююче слово Симоненка про призначення людини на землі: “Скільки б не судилося страждати./Все одно благословлю завжди/День, коли мене родила мати/Для життя, для щастя, для біди…/Як мені даровано багато, скільки в мене щастя, чорт візьми!/На землі сміятись і страждати,/Жити і любить поміж людьми!” До слова. Нелегким у подальшому склалося життя самої Жені Сковронської. Вона загинула в нерівній борні за правду, натрапивши на жорстоку, тупу стіну бюрократичного свавілля. Працюючи в дитсадку, прагнула виховувати в дітях національну гордість, хотіла повернути найдорожчий скарб – звичаї, традиції свого народу. Місцеві партократи сприймали її як дивачку, не давали працювати, насміхались, звільнили з роботи. Надломили душу – і серце не витримало, розірвалось. Улітку 1972 року, під час відпустки, я з донькою помандрувала до Черкас, бо знала, що там похований мій улюблений поет. По Дніпру з Києва пливли пароплавом. Милувалися берегами великої річки нашого народу. Спілкувалися з цікавими людьми, вивчали рідний край. До Черкас прибули о 6 годині ранку. Дві години блукали містом, розпитуючи зустрічних людей, чи знають вони, де похований Василь Симоненко? Питали різних за віком – ніхто не знав. Було ще рано йти до редакції газети “Молодь Черкащини”, в якій до останнього часу працював Василь Симоненко. Однак сталося диво. Нікого не питаючи, випадково опинились біля огорожі редакції. Нашій радості не було меж. “Звідси ми вже нікуди не підемо, тут нам вже точзнавства та методик їх викладання Полтавського національного педагогічного університету, професорка, докторка історичних наук, відповідальний секретар Полтавської обласної організації спілки краєзнавців Ірина Петренко та філологиня, краєзнавиця, голова історико-краєзнавчого клубу імені Федора Борківського Ніна Кирпотіна. Вітальні слова виголосили перший проректор ПНПУ, кандидат історичних наук Олексій Гура та декан факультету історії та географії Юрій Вільховий. Наголошували на важливості популяризації постаті поетеси, класика української літератури, діячки ОУН, борця за незалежність України у 20 столітті Олени Теліги в сучасних умовах російсько-українно скажуть, де могила Поета”, – вирішила я. І раптом із редакційного будинку вийшов, дуже поспішаючи, чоловік. “Доброго ранку!” – встигла мовити я і запитала, де знайти Симоненкову могилу. “Люди добрі, та я ж із ним тут працював, а ви хто? Якраз пишу про нього спогади. А чи знаєте, що в Черкасах живе поетова мати?” Це був Микола Дашківський. Він запросив нас до свого автомобіля, відвіз на цвинтар. Розповів, як знайти вулицю Шевченка, де жила самотня Мати. Ми з донькою поклали біля підніжжя пам’ятника білі гладіолуси і ще довго стояли у важкій задумі. У гранітній скелі було висічене вольове, мужнє Поетове погруддя, смутне, сіре, кам’яне обличчя. Внизу – святі слова: “Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину”. А потім була матусина оселя. Зустріла нас Ганна Федорівна якось насторожено. І ми її розуміли: Україною котилися репресії. Домівка Матері Поета була маленька і тісна. Одна кімната, кухня, вузенький коридор. Я ніде у світі не бачила такого інтер’єру, як у цій квартирі. На стінах усюди висіли портрети, фотографії різних розмірів. На них був її дорогий Син. Ганна Федорівна дуже мила, гостинна жінка, запросила до столу. Частувала тістечками і чаєм, з материнською ніжністю ставилась до моєї донечки. “Мій внучок Олесик десь такий… Прибігає до мене, навідує бабусю”, – казала вона. Вона дуже довго розповідала нам про Сина. Згадувала, як він маленьким горнувся до дідуся, її батька. Набігається, бувало, та й до діда на піч, аби погрітись або знайти захист від тих, хто його кривдив. Казала, що Василь помер від невідомої їй хвороби. Чи приховував від рідної матусі ту важку таємницю, щоб не завдати дорогій людині тяжкого болю?! Казав, що буде жити! Просив, щоб пішла додому повечеряти… Тоді й перестало битись Синове серце. “А за цим столом у цій світлиці, – оповідала Ганна Федорівна, – збираються на Святвечір до дня народження її Сина найближчі його друзі. Серед них і Микола Дашківський. На покуті, де мав сидіти господар оселі, ставлять тарілку, ложку і чарку для Василя. Але число друзів з кожним роком усе зменшується і зменшується”, – із сумом казала мати. Вона щодня ходить на цвинтар. А ось ської війни. Олексій Гура, Юрій Вільховий та Ірина Петренко передали вітання учасникам презентації від ректорки вишу Марини Гриньової й висловили сподівання, що спілкування з Богданом Черваком стане потужним стимулом для студентів та студенток, які здобувають історичну, журналістську і філологічну освіту, докладніше знайомитися з його працями, щоб більш глибоко пізнавати історію боротьби українців за незалежність у ХХ столітті. Ніна Кирпотіна продемонструвала просвітницьке документальне відео “ВідоA мі невідомі патріоти. Олена Теліга”. Пані Ніна акцентувала на тому, що книги авA торства Богдана Червака висвітлюють геA роїчні сторінки визвольної боротьби ОУН,
Незабутні · “Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!” Василь Симоненко · с. 11сторінка оригіналу ↗

Боротьба триває

Днями кафедра всесвітньої історії, релігієзнавства та методик їх викладання Полтавського національного педагогічного університету (ПНПУ), Центральна бібліотека Полтавської міської територіальної громади (ЦБ ПМТГ), краєзнавчо-історичний клуб імені Федора Борківського при ЦБ ПМТГ організували презентацію книг “Олена Теліга” та “Окупація, або Правда про український Київ 1941–1942 рр.”. Зібрання відбулося на історичному факультеті ПНПУ. На презентацію книг завітав їхній автор – громадський діяч, голова Організації українських націоналістів (ОУН), перший заступник голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України Богдан Червак. Презентацію відвідали викладачі і студенти ПНПУ, зосібна майбутні історики, журналісти та історики; громадські діячі; бібліотекарі Полтавської міської громади, краєзнавці; слухачі соціального проекту “Університет третього віку” від Полтавського університету економіки і торгівлі; представник Українського інституту національної пам’яті (УІНП) в Полтавській області Олег Пустовгар та директорка Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Вікторія Пилипенко. Модерували зібрання завідувачка кафедри всесвітньої історії, релігіє-
Про-читання · “За цей час він опублікував близько 200 статей, що могли б скласти кілька капітальних книг”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Володимир Мельниченко: 20 років у “Слові Просвіти”

Сергій ГАЛЬЧЕНКО Певно, що постійні читачі “Слова Просвіти” знайомі з публікаціями доктора історичних наук, лавреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимира Мельниченка. Так він підписує свої статті, а ще додам: заслужений діяч науки України, академік Національної академії педагогічних наук України, почесний академік Національної академії мистецтв України, член Національної спілки письменників України, лавреат Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди. Так от, я підрахував, що цього року виповнюється 20 літ співпраці Володимира Мельниченка зі Всеукраїнським культурологічним тижневиком “Слово Просвіти”, іза цей час він опублікував у ньому близько 200 статей, що могли б скласти кілька капітальних книг. Власне, так і сталося, бо згадані статті, особливо ті, що побачили світ у 2015–2025 роках, забезпечили повнокровну новизну фундаментального трикнижжя автора1. Саме 2015 року генеральний директор Культурного центру України в Москві з 2001-го, який разом із колективом здобув йому статус Національного (2010) і світове визнання, повернувся додому, в Київ. Академік Микола Жулинський, який постійно був у гущі величезної патріотичної роботи Володимира Мельниченка, щиро зізнався: “Досі залишаюся враженим і захопленим, яку колосальну працю виконав на початку XXI століття Володимир Мельниченко в Москві “во ім’я матері нашої України безталанної”. Як самовіддано стимулював своїми словами й діяннями незламність та незнищенність українського духу в усій Московщині… Володимир Мельниченко мужньо підтвердив, що патріотизм і любов до Батьківщини – це-таки, говорячи словами Івана Франка, не сентимент, не національна гордість, а нелегка й відповідальна ноша, покладена долею на плечі”. На власні очі бачив я й унікальний текст незабутнього Дмитра Павличка, звернутий до Володимира Мельниченка, коли навесні 2014 року в російській столиці вийшла українською мовою його книга “Москва Михайла Грушевського: авторська енциклопедія-хроноскоп”: “Дуже дякую за “Москву М. Грушевського”. Сучасна московська влада за таку енциклопедію-хроноскоп про найвидатнішого українського націоналіста мала б Вас замкнути на багато літ до криміналу…” Відразу хочу сказати вкрай важливе, а саме: публікаторська діяльність автора у “Слові Просвіти” здійснювалася системно в рамках масштабних проєктів. Перший із них був присвячений 150-річчю з дня народження Михайла Грушевського. Надзвичайно цікаво, що після його завершення… Втім процитую публікацію у “Слові Просвіти” в листопаді 2016-го під значущою назвою “Михайло Грушевський: уроки для нації”: “На відзнаку ювілею Михайла Грушевського ми щомісяця присвячували йому статті, важливою особливістю яких стало відображення Шевченкової невіддільності від життя та творчості, від ментальності та духовності великого українця. Автор публікацій Володимир Мельниченко на цьому віртуальному перетині двох національних геніїв заторкнув чимало важливих для сучасної України проблем. З відомим українським істориком, якого нещодавно обрано академіком Національної академії педагогічних наук України, зустрілася головний редактор “Слова Просвіти” Любов Голота”. Значна частина розмови стосувалася війни Росії проти України, що йшла вже третій рік, і Володимир Мельниченко чітко відповів на запитання Любові Голоти: “Чи залишив Грушевський передбачення майбутньої воєнної російської загрози для України?” Не промину коротко викласти відповідь ученого, сформульовану понад вісім років тому. Отже, за словами Грушевського, більшовицький збройний похід на Україну на початку 1918 року мав завдання “бити хохлів”, які по 250-літнім поневоленні наважились піднести голову “скинути з себе московську кормигу…”. В історичному підході нинішньої Росії до незалежної України сутнісно нічого не змінилося. Кажучи словами Грушевського, “старий московський централізм” – “самий поганий, терористичний централізм” – знову дає “генеральну битву нашому національному життю”. У статті “Очищення вогнем” (лютий 1918 року) Грушевський по суті закликав позбавитися від ілюзій про “братні народи” й усвідомити, що насправді “ми самим очевидним способом маємо боротьбу самих народів – великоруського й українського. Один наступає, другий борониться”. Погодьтеся, ніби сьогодні сказано! Далі цитую Володимира Мельниченка дослівно: “Цей висновок уже не може здаватися зануреним у глибину минулого століття. Нині він щодня наповнюється зловісно новими, реальними підтвердженнями, котрі узагальнюються навіть у наукових дослідженнях. Відомий історіософ і політолог, академік Академії політичних наук Василь Ткаченко у щойно виданій книзі “Россия: беспутье агрессора” пише, що наростає загроза великомасштабної війни Росії проти України, “проте громадська думка Росії сприймає це як належне, не відчуваючи за собою ніякої відповідальності за сподіяне””2. В Україні, найперше у владі, не дослухалися до застороги того ж Василя Ткаченка, поготів, що його прогностично-капітальне наукове видання, представлене 2019 року на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка, навіть не було номіновано Комітетом (“Шевкомом”, як його називали). За висновком Володимира Мельниченка, “цей системний промах виявив убивчо низький рівень осмислення частиною нинішніх інтелектуалів проблеми національної ідентифікації в Україні…”. Рецензуючи книгу Володимира Мельниченка3, яку тоді вже згадували в розмові Любов Голота і Володимир Мельниченко, я вважав обов’язковим нагадати: “Між іншим, деякі історії з нової книги минулого року були опубліковані в “Слові Просвіти”. В. Мельниченко високо оцінює діяльність Всеукраїнського культурологічного тижневика, відзначивши вже на першій сторінці рецензованої книги, що редколегія “показала всій Україні, як треба системно пропагувати й плекати рідну мову””4. Зазначу, що саме 24 лютого 2022 року в “Слові Просвіти” побачила світ стаття Володимира Мельниченка: “Тарас Шевченко: “Довелось запить з московської чаші московську отруту!””, в якій доказано, що “Тарас Шевченко заклав у Заповіт значно більше пророчого сенсу, ніж ми досі вважали…”. Йшлося про те, що в Заповіті йшлося про необхідність розірвати саме московські кайдани. Автор нагадав, як Шевченко “заявив у Заповіті, що “полину / До самого Бога” лише після того, “Як понесе з України / У синєє море / Кров ворожу…””. Московську кров! Процитую буденне повідомлення тижневика “Слово Просвіти” на самому початку 2019 року: “Розпочинаємо новий масштабний проєкт “Подробиці Шевченкового життя”… Новий проєкт здійснюватиме наш постійний автор Володимир Мельниченко, який уже реалізував два великі редакційні задуми, присвячені 150- річчю з дня народження Михайла Грушевського (2016 р.) та 160-річчю Шевченкового Щоденника (2017–2018 рр.). Його публікації в жанрі історичної мініатюри, щоразу присвячені новій темі, з’являтимуться щомісяця”5. Так і було! Вже після виходу книги, однойменної зі згаданим проєктом, академік Микола Жулинський виснував: “Володимир Мельниченко виконує титанічну працю на стратегічних магістралях сучасного шевченкознавства”. Готуючи передмову до книги “Подробиці Шевченкового життя”, значною мірою створеної зі статей у “Слові Просвіти”, звернувся до найславетнішого автора тижневика Дмитра Павличка. Мудрий Дмитро Васильович одразу відізвався: “Дуже люблю читати статті Володимира Мельниченка. У них багато цікавих фактів, а з нових історичних подробиць постає значно багатший образ Тараса Шевченка”. На цій хвилі писав і я: “Володимир Мельниченко не лише набрався духу, щоб “увійти” в деякі подробиці Шевченкового життя, а й достойно виконав це важливе завдання. Бо сукупна біографія Поета є синтезом дорогоцінних подробиць його побуту й творчості. Усе почалося з масштабного проєкту “Подробиці Шевченкового життя” у “Слові Просвіти”…”6. За оцінкою шевченкознавиці Світлани Брижицької, “подробиці Шевченкового життя у неперевершеному фаховому дослідженні автор розкрив вагомо й переконливо”. Читачі тижневика мали змогу вперше дізнатися чимало нового про “дрібний будень” поета, зокрема, в історіях про Шевченків одяг, в тому числі його взуття, найперше чоботи, головні убори – бриль, кашкет, картуз, знамениту шапку, в захопливій розповіді про те, коли й чому з’являлася у Тараса Григоровича його борода, чи про поетові сновидіння… Дослідник глибоко розкрив кулінарні смаки поета, його ставлення до куріння та вживання алкогольних напоїв… Важливу групу розповідей історик об’єднав темою “Друзі мої єдині”, яку знає досконало, навіть присвятив їй окрему книгу7. Представив автор і своє бачення стосунків Тараса Григоровича з жінками, яке вирізняється скрупульозним ставленням до фактології і нетерпимістю до фактографічності й суб’єктивістської сліпоти та обмеженості в освітленні почуттів Поета і Мужчини. Окремо та з особливим акцентуванням означу вкрай важливі пропозиції Володимира Мельниченка щодо нових статей до “Шевченківської енциклопедії”, запропоновані через “Слово Просвіти”. Вчений справедливо вважає, що в “Шевченківській енциклопедії” чи додатку до неї необхідно представити кожну постать, хоча б один раз означену Шевченком у творах і Щоденнику, листуванні та його дарчих написах, або причетну до поетової біографії. Загалом він запропонував понад 90 нових імен і термінів. Уже згаданий Микола Жулинський особливо відзначив, що Шевченкіана “Слова Просвіти”, яку переважно представляє Володимир Мельниченко, відзначу, до речі, вже 10 років (і це теж ювілей), є кращою в українській періодиці. Видатний вчений наголошував, що шевченкознавець яскраво демонстрував переконливі результати своїх досліджень “в авторському проєкті “Шевченковому щоденнику – 160 років”, який здійснив у тижневику “Слово Просвіти” 2017–2018 рр., ів книжці “Мої духовні криниці”, де коментарі до Щоденника являють собою справжню монографію в монографії”8. Володимир Мельниченко справедливо вважає, що Шевченків Щоденник важить не менше, ніж “Кобзар”, але, на жаль, ми знаємо й цінуємо поетів Щоденник значно менше. На його думку, Шевченкові “Кобзар” і “Щоденник” є духовними скріпами нашої національної ідентичності. Він пропонує відобразити у великому Державному Гербі України Шевченкову присутність у якійсь особливо-виразній деталі. Не можу не підтримати. Наприкінці 2021 року тижневик “Слово Просвіти” започаткував новий великий проєкт Володимира Мельниченка – “Тарас Шевченко у творчій долі письменників і художників”. У ньому було надруковано понад 20 науково ґрунтовних і художньо захопливих статей. Прецікавими були публікації про тих, яких Тарас Шевченко знав особисто: Василь Штернберг, Олександра і Глафіра Псьол, Микола Костомаров. Особливо новаторськими виявилися статті про письменників Володимира Короленка, Івана Нечуя-Левицького, Мусія Кононенка, Григорія Косинку, Олександра Олеся, художників Іллю Рєпіна, Фотія Красицького, Петра Носка… Кожна з публікацій обов’язково містила відкриття, несподіванку. Скажімо, друкуючи статтю “Григорій Косинка: “В попелі тліє горе матері… сини в бою за волю лягли!””, редколегія “Слова Просвіти” наголосила: “Медвинчанин Володимир Мельниченко показує, що у відомому оповіданні Григорія Косинки “На золотих богів” (1920) йдеться про селянські бої не з білогвардійцями, як це завжди трактувалося, аз червоними військами біля повсталого 1920 року проти більшовиків Медвина, в якому наприкінці серпня була проголошена знаменита Медвинська республіка”9. Особливе значення мають спомини, дослідження і роздуми Володимира Мельниченка про своїх друзів і знайомих, великих українців Бориса Олійника, Івана Драча, Леся Танюка, Дмитра Павличка, Богдана Козака, Юрія Барабаша, Петра Перебийноса, Павла Мовчана, Миколу Жулинського. Не можу не відзначити, що навіть назви цих статей “стріляють” у ворога: “Борис Олійник: “В останній бій виходимо при слові…””, “Лесь Танюк: “Відступати нікуди. Позаду Україна. Україна з Тарасом Шевченком””, “Дмитро Павличко: “Україно, ми йдемо до бою – дай нам Трикнижжя Володимира Мельниченка, що пішло в світ зі сторінок “Слова Просвіти”
Пошта “СП” “Дорога до Кобзаря не закінчується ніколи”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

смертоносного меча!””, “Петро Перебийніс: “Дай, Тарасе, бурелому, щоб сахнулася орда!””. Наступний проєкт, розпочатий у березні 2024-го до 210-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка, став абсолютно новим не лише для тижневика “Слово Просвіти”, а й для всього шевченкознавства. Вчений опублікував статтю “Розмова з Тарасом Шевченком”, пояснивши: “Звісна річ, уявна. Зате Шевченкові тексти реальні, справжні – кожне слово, кожна буква, ніже тая кома. З його Щоденника, листів, поезій… Мені здається, нині вкрай важливо подумки зійтися з українським Кобзарем “на раду тиху, на розмову…””10. Того разу були по-шевченківськи “зачеплені” чотири теми: “Покликання”; “Заслання”; “Журнал”; “Будень”. Наступна публікація: “Розмова з Тарасом Шевченком (про книги, які, “читая, оживаєм…”)”. Далі – нові теми чергових розмов автора з Тарасом Шевченком: “Історія з мерзотниками”; “Про зворушливість і ніжність”; “Самотина”; “Про земляка і друга”; “Про дорогу з заслання”; “Кілька днів і миттєвостей опісля повернення з заслання”; “Про Михайла та Марію Максимовичів”… Так народився новий жанр у шевченкознавстві. У передмові до книги автора “Осінені Шевченком”, що побачила світ у цьому році, я зазначив: “Жанр “Розмови з Тарасом Шевченком” є не лише новим у шевченкознавстві, а й непростим і відповідальним, але саме Володимиру Мельниченку під силу продовжити цю роботу, збагатити Шевченкіану новими фактами, штрихами і висновками11”. Микола Жулинський вважає, що ці публікації вченого необхідно видати окремою книгою. Насамкінець хочу наголосити Мельниченкову “високого лету ідею” (Жулинський): учений обґрунтував необхідність створення нової наукової кількатомної академічної біографії Тараса Шевченка, що має стати національною ідеєю у шевченкознавстві. Це було зроблено у виступах на Міжнародних Шевченківських читаннях у Києві в 2021 і 2024 роках, але першодрук в обох випадках належить “Слову Просвіти”12. Блискучий і важливий приклад істинної довіри вченого до справді національного періодичного видання та високого розуміння тижневиком концептуальної креативності свого провідного автора, необхідності його всеукраїнської підтримки. Залишається побажати Володимиру Мельниченку довгих літ подальшої творчої співпраці з Всеукраїнським культурологічним тижневиком “Слово Просвіти”. ______________ 1 В. Мельниченко. Мої духовні криниці: Статті та інтерв’ю XXI століття. К. : Либідь, 2019. 752 с.; Його ж. Подробиці Шевченкового життя : 370 історичних мініатюр, есеїв і начерків. К. : Либідь, 2021. 560 с.; Його ж. Осінені Шевченком. Статті першої половини 2020-х років. К., 2025. 600 с. 2 Слово Просвіти. Ч. 46, 17–23 листопада 2016 р. 3 Мельниченко В. Михайло Грушевський: “Шевченко – святий національний прапор”. 100 історій і розповідей про двох українських геніїв. К.: Либідь, 2017. 440 с. 4 Гальченко С. Книга во славу двох українських геніїв // Літературна Україна. 27 липня 2017 р. 5 Слово Просвіти. Ч. 1, 3–9 січня 2019 р. 6 Гальченко С. Новий творчий внесок у сучасне шевченкознавство // Мельниченко В. Подробиці Шевченкового життя. С. 4–20. 7 Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Друзі мої єдині”: десять постатей у поетовому житті. М., 2013. 704 с. 8 Жулинський М. 370 історій, сповнених відкриттів. Побачила світ книга Володимира Мельниченка “Подробиці Шевченкового життя” // День. 5 серпня 2021 р. 9 Слово Просвіти. Ч. 24–25, 23–30 червня 2022 р. 10 Слово Просвіти. Ч. 9, 7–13 березня 2024 р. 11 Гальченко С. Володимир Мельниченко виконує титанічну працю на стратегічних магістралях сучасного шевченкознавства. // Осінені Шевченко. Статті першої половини 2020-х років. С. 46. 12 Слово Просвіти. Ч. 38, 23–29 вересня 2021 р.; Ч. 42, 24–30 жовтня 2024 р. тичної збірки), заслужена працівниця культури України, поетеса, прозаїкиня, публіцистка, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка; славна також як багатолітня головна редакторка “Слова Просвіти” – Всеукраїнського культурологічного тижневика, що його Ви розгорнули для читання. Заслуга Любові Василівни і в тому, що вона, разом з однодумцями-просвітянами, не дала “Слову Просвіти” зникнути – як це сталося з багатьма періодичними виданнями. Пані Любі – мій Букет, який не в’яне Прилинув вітер із висот, Немов знайшов я згубу: – Чи ти не чув, що весь народ Голоту славить Любу? – О ні, не весь!.. – сказав йому Я замість привітання. – Хіба не весь народ? Чому? – Він стих від здивування. – Та ж Люба – постать видатна: Прозаїк, поетеса. Її прославили сповна І радіо, і преса. – Авжеж! – згодився я. – Вона “Просвіти” цвіт, окраса. І має мужа Мовчана, І премію Тараса. – То чом не був ти з усіма У ювілейне свято? – Жадав пробитись, та дарма: Звеличників багато!!! Лиш нині, у лютневу рань, Від себе особисто Голоті шлю букет бажань, Вітаю урочисто… Війнув вітрець ласкаво: “От Ми творим справу гожу. Вітає Любу весь народ!” – Тепер сказати можу. Петро ШКРАБ’ЮК, письменник, доктор історичних наук томик “Кобзаря” і засунула їй під подушку в домовину. Так і поховали… Осьо – раритетний фотоальбом Шевченка-художника, осьо – унікальний “Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови” митрополита Іларіона, осьо – цікаве дослідження Петра Арсенича “Тарас Шевченко і Прикарпаття”, осьо – “Свіча вічності” з Хмельниччини, ось… Серед експонатів – видання творів Кобзаря різних літ, кілька літературних збірників українських поетів, які присвятили свої твори Шевченкові, журнали… Кмітливий учитель-словесник чи навіть учень, студент знайде тут джерело для написання реферату чи курсової роботи тощо. До слова, не оминуло Шевченківської тематики й перо самої Ганни Костів-Гуски, яка в низці своїх збірок опублікувала посвяти Кобзареві (взяти хоча б “На могилі матері Тараса Шевченка”, “Остання ніч поета”, “Шевченко в Кос-Аралі”). Літературна Шевченкіана, про яку йдеться, – постійна щорічна чільна виставка тут, коли науковці музею у весняні березнево-травневі дні проводять шевченківські заходи, учасниками яких є школярі міста й району, студенти, інтелігенція. Дорога до Кобзаря не закінчується ніколи.
Пошта “СП” “Дорога до Кобзаря не закінчується ніколи”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Ювіляри та їх чари

Редакція “Слова Просвіти”, зосібна головний редактор Ігор Зоц, провадить у кожному числі тижневика місткий “Огляд медіа та соціальних мереж”. Це своєрідний дайджест, який розширює світ правдивої інформації. І я залюбки його перечитую. А тому й собі намислив зробити огляд ювілеїв, які минулого року привернули увагу нашого громадянства. І надихнули його. Йдеться про колишніх шістдесятників, а тепер дев’яностодесятників. Це майстри художньо-інтелектуального слова і глибокої думки Микола Ільницький (нар. 23 вересня), Юрій Щербак (12 жовтня), РаA їса Іванченко (30 листопада) і Михайло КоA сів (28 грудня)… Усіх поважаю, читаю, а про Михайла Васильовича нагадую, що він не тільки з плеяди з шістдесятників і дисидентів, а й один із творців самвидавного журналу “Український вісник”, за яким невтомно – і безрезультатно – полював КГБ; це він – народний депутат Верховної Ради п’ятьох (!) демократичних скликань, який 24 серпня 1991 року, разом із побратимами, проголошував АКТ Незалежності України… Його 90-ліття 28 грудня 2024-го ми шанобливо відзначали у Львівському палаці мистецтв. І я під час виступу зачитав цей свій вірш-експромт, який є оглядом його житія та діянь. Зерна Рясно зерен у колоссі Виростив Михайло Косів. Хоч і срібло у волоссі, Любить дні він теплоросі. І літа шанує босі Син Рожнятівщини – Косів. Пережив підозри косі Златоуст Михайло Косів. Бо в тотальнім безголоссі Не мовчав Михайло Косів. “Вісник” в час борні й доносів З Чорноволом творить Косів. У парламентському кросі П’ять забігів мав наш Косів. Київ, Львів чи місто Косів – Всюди свій Михайло Косів. Ось такий – без перекосів – Вже в державницькій епосі, Серед літ, як між покосів, Між простих людей і босів, Серед книг духовних стосів, У письменськім суголоссі Й д е в п е р е д Михайло Косів… Золота у нього осінь. Недарма Василь й Марія* Його ніжно люблять й досі. _____________ *Марія (Марія Антонівна) – дружина Михайла Косіва; Василь – їхній син, ректор Львівської національної академії мистецтв. *** Любов Василівна Голота теж минулорічна ювілярка (нар. 31 грудня). Проте у віковому змаганні їй ще далеко до згаданих осіб. Одначе на творчо-духовному рівні п. Любов не поступається корифеям. Вона – уродженка Кривого Рогу, себто Народжена в степах (назва першої пое- Заслужений журналіст України і письменник Зиновій Суходуб, ювіляр Михайло Косів, народний артист Укра" їни і член Національної спілки письменників Святослав Максимчук, Петро Шкраб’юк
Пошта “СП” “Дорога до Кобзаря не закінчується ніколи”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Шевченкіана поетеси з берегів Нічлави

Борщів’янка Ганна Костів-Гуска з берегів Нічлави на Тернопіллі – одна з княгинь української поезії періоду останньої чверті ХХ – перших десятиліть ХХІ ст., чиє Слово – поміж найкоштовніших перлин, якими наповнені скарбничі скрині сучасної української літератури. Її привільний поетичний сад, що розкинувся на просторах невмирущості України, і нині манить до себе, вабить своїм многоквіттям і велезвуччям, у ньому завше затишно й щемливо, тут наповнюєш серце любов’ю до отчої землі, до України-матері. Можливо, тому, що постав той сад із Шевченкового едему й политий щедро з Кобзаревої криниці. Можливо… Степан ТАТАРСЬКИЙ, член НСЖУ, Борщівщина на Тернопіллі Ганна Михайлівна охоче згодилась зустрітися в Музеї Тараса Шевченка – відділі Борщівського обласного краєзнавчого музею, в якому панує дух минувшини Поета й дух багатьох десятиліть пост-шевченківських, настояних на всенародній пам’яті й шані українців, увічненій у живописі та графіці відомих і талановитих українських художників. Особливою окремою експозицією цієї світлиці є літературна Шевченкіана Ганни Костів-Гуски, од якої віє вітром доріг-мандрів поетеси, що закарбували в пам’яті серця незгладимий слід. Неповторні враження залишилися від першого свята “Від серця Європи – до серця України” (Канів, Київ), а також від тих, котрі відбувалися на Вінниччині, Івано- Франківщині, Рівненщині, Черкащині, Херсонщині, Львівщині, Хмельниччині, Буковині, Тернопільщині, Чернігівщині… – Тут лише частина моєї домашньої Шевченкіани, – каже Ганна Михайлівна. – В основному – подарунки, привезені з різних областей України, де я побувала в складі письменницьких делегацій Тернопілля на Міжнародних Шевченківських літературно-мистецьких святах “В сім’ї вольній, новій…”, які проводили Міністерство культури України і Національна спілка письменників України в дні перенесення праху Кобзаря в Україну. Значна частина моєї Шевченкіани, велика колекція “Кобзарів”, книг на Шевченківську тематику, сувенірів, подарунків зберігається вдома й неодноразово представлялися на виставках “Шевченко у моєму житті” в Борщівському й Тернопільському краєзнавчих музеях. Моя співбесідниця з трепетом бере в руки то одну, то другу з виставлених книг у цій Шевченківській світлиці. Ось – дуже цінний для поетеси екземпляр – “Кобзар” (видання 1971 року) з автографами відомих українських письменників-класиків (зокрема, Дмитра Павличка, Юрія Збанацького, Івана Драча, Олександра Ільченка, Андрія М’ястківського, Дмитра Ткача), подарований їй на Всеукраїнській нараді молодих літераторів 1974 року, предмет її особливої гордості, Книга вічності українського народу, яка мала би бути святинею в кожній оселі сущих українців, як це було колись у наших батьків, дідів… – “Кобзар” був другою біблією у нас вдома, моя мати, власне, й відкрила мені Шевченка. Вона була активісткою “Просвіти” в ті роки, знала “Кобзар” напам’ять, брала участь у просвітянських заходах в селі. Бувало ще, зберуться в нашій хаті жінки прясти, а я, мала школярка, сиджу на печі й читаю їм Шевченка, Квітку-Основ’яненка, – згадує Ганна Михайлівна. – Як читала “Наймичку”, то жінки аж плакали. Коли мама відійшла в засвіти, я взяла з полички
Культура без провінції · “Про національне, болісне, актуальне, духовне й патріотичне – без телекамер, мікрофонів”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Журналістський десант до Чернігова Випускники журфаку Шевченкового університету в незвичний спосіб нагадали громаді Придесення про завжди актуальну Софію Русову

Микола ТИМОШИК Місце дійства: Чернігівська обласна наукова універсальна бібліотека імені Софії та ОлекA сандра Русових. Ініціативна група: нинішній актив нашого курсу випуску 1978 року Юрко Плаксюк, Галина ДаA цюк та Микола Тимошик. Мета ініціативи: активніше поширення Чину і Поклику веA ликої подвижниці українського відродження Софії Русової, виA тісняючи цим з інформаційного простору краю залишки “русскоA го міра”. Засоби: - кінострічка Укртелефільму “Софіїн День” (авторка сценарію Галина Дацюк, режисер Олексій Мажуга, тривалість 20 хв, 1992 р.); - мультимедійна презентація Галини Дацюк “Обов’язок понад усе!”. Учасники: наші незмінні симA патики й однодумці: журналісти Василь Чепурний, Микола БудA лянський, активіст “Просвіти” Станіслав Журавель, доцентки національного університету “Чернігівський Колегіум” Тетяна Хомич та Світлана Молочко, кандидатка наук Валентина АнA типець, директор ОУНБ ім. РусоA вих Юрій Соболь, директорка Ріпкинської гімназії ім. Софії РуA сової Наталя Корж, студенти-фіA лологи Тетяни Хомич із місцевоA го університету. Емоційні домінанти: - невимовної краси Писанка із зображенням Чернігова, яку вручив від нас Юрко Плаксюк пані Галині з нагоди дня її народження 6 березня; - картина маслом: Сосницька хата під стріхою з мальвами над Десною пензля талановитої студентки місцевого університету Катеринки Труби, яку вона вручила авторові цих рядків; - уперше оприявлена Василем Чепурним київським гостям книга “Перша шеренга” – про патріотів Чернігівщини, які боролися Василь ЧЕПУРНИЙ, м. Чернігів Тридцять років тому ми із заздрістю дивилися на львівський журнал “Літопис Червоної Калини”, що публікував унікальні матеріали зі старовини. І коли Сергій Павленко прийшов з ідеєю видання схожого історико-краєзнавчого журналу під егідою чернігівського товариства “Просвіта”, ми з радістю вхопилися за його ідею. Назву я придумав схожу на львівську, але з нашою історичною колористикою – “Сіверянський літопис”. Тривалий час журнал і виходив під засновництвом чернігівської “Просвіти”, а тоді був пере-за вільну й незалежну Україну за часів радянської імперії; - публічна відмова письменниці Галини Дацюк від пропозиції одного з виступаючих висунути її кандидатуру на здобуття місцевої обласної літературної премії ім. М. Коцюбинського. Розчарування: Традиційно подібні заходи, підкреслено ігнорують журналісти й письменники краю, також держслужбовці, хто за високі зарплати проводить у краї державну політику у галузі освіти, культури, науки, журналістики. Не відреагувало й місцеве Суспільне ТБ, незважаючи на наперед надісланий нами пресреліз заходу. Тож, як зазвичай і в глибинці, і на загальнодержавному рівні: про національне, болісне, актуальне, духовне й патріотичне – без телекамер, мікрофонів, держчиновників, ікорних фуршетів... Лише для патріотів, національно стурбованих (клеймо від обивателів) і небайдужих, яких уже ні в чому не треба переконувати. Промовці: Галина Дацюк. Наша неймоA вірно талановита й харизматична однокурсниця. Головне з її чисA ленних чеснот: неперевершена прямоефірна журналістка; золоA тий Голос Українського радіо. Від неї завжди випромінює добро і світло. З перших хвилин спілкуA вання вона вміє запалювати й пеA реконувати, заворожувати й інтA ригувати, розжалоблювати і всеA ляти надію. Саме їй належить журналістська першість у відA критті й ствердженні Софії РусоA вої на карті новочасної України загалом і Придесення зокрема. Юрко Плаксюк. Кращий міA ністр інформації часів незалежA ної України, журналістський шлях якого беззастережно відпоA відає трьом моїм “П” в журналісA тиці – Порядности, Патріотизму, Професіоналізму. Нині сповна реалізовує себе як талановитий письменник і громадський діяч. Це був розважливий, мудрий, наA дихаючий виступ державника. Одну його фразу точно зафіксуA вали всі студенти: “Усі ці фальA шиві тік-токи відімруть, а книга, як наймудріший витвір людської цивілізації, подолає й цю смуту та житиме вічно”. Щодо мого виступу, то тут перелічу лише кілька запитань до аудиторії, які віддавна ставлю, й публічних відповідей на які ми традиційно уникаємо: - Чому такий могутній спротив перейменуванню головної бібліотеки краю з Короленка на Русових чинили окремі представники окремих груп місцевої інтелігенції? (явище “ми свого Короленка не здамо” потребує окремого осмислення); - Чому нині, після тридцяти років відновленої Української незалежности, ми чи не повсюдно спокійно говоримо про втрачений чин навчителя-патріота? - Чому наша місцева інтелігенція, разом із журналістами та письменниками, численним учительством, знову стає мовчазною, боязливою, обережною перед часто некомпетентною і непатріотичною владою? - Чому так мало з-поміж з нас тих, хто публічно готовий, як героїня сьогоднішньої зустрічі Софія Русова, стояти за правду і честь професії філолога (історика, журналіста, правника), подапросвітян з ювілеєм нашого журналу і бажаю його довгого та плідного життя, щоб ми пізнавали свою історію, писану своїми дослідниками, а не велися на історичні брехні, написані “під московським караулом”. “Сьогодні вийшов черговий номер журналу “Сіверянський літопис”! Але його особливість утому, що він показує ювілей заснування журналу. 30 років тому почалася історія творення цього часопису. Це єдиний в Україні регіональний історичний журнал, який має такий вік і головне – 181 виданий номер! “Сіверянський літопис” був створений з ініціативи просвітянина-дослідника Сергія Павленка під егідою ючи цим приклад іншим? - Чому ніхто не зупиняє осмілілих московських попів, які за фактичного мовчання влади, чи не повсюдно в селах і містечках взяли під свій контроль питання оновлення топоніміки, не допускання імен справжніх національних героїв, фактичної консервації переходу сільських храмів до національної церкви? Тому маємо повсюдну одну й ту саму картину з вулицями Веселими, Травневими, Медовими, що ефектно формують ментальність національно кастрованого хохла-малороса. До Києва поверталися дощовою негодою пізно ввечері. Не раз наверталися тривожні запитання: - А чому все, як у пісок? - А чи варто це робити далі? - А скільки ще кпинів недоброзичливців і “вічно опонентних” доведеться незримо відчувати? До слова: відкритий лист затятих прихильників Короленка в Чернігові, де мене зневажливо вичитують “заслужені працівниці культури” (України чи влади?) за неповагу до “добренького” російськомислячого і російськодіючого Короленка, й досі “висить” на поважному чернігівському сайті “Хвиля Десни”... Втім, у такі хвилини в пам’яті завжди зринає, як маячок живо-силу і переконливости, коротка та ємка фраза мого всежиттєвого навчителя Івана Огієнка: “Крапля камінь точить…” чернігівського обласного товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Публікації в просвітянському журналі, засновниками якого сьогодні є наукові інституції, не просто служить для захисту кандидатських і докторських дисертацій науковців зі всієї України, але є неоціненним джерелом знань\досліджень з історії рідного краю. Вітаємо всіх причетних до творення цього видання з ювілеєм!” До щирих слів привітання правління Чернігівського обласного товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка радо долучається редакція тижневика “Слово Просвіти”. Нових творчих успіхів вам друзі і колеги, вистоїмо – переможемо! Галина Дацюк і Катерина Денисенко, в. о. зав. відділу літератури з гуманітарних питань Слово має письменник, журналіст Юрій Плаксюк Окрилені мудрістю і чином Софії Русової
Культура без провінції · “Про національне, болісне, актуальне, духовне й патріотичне – без телекамер, мікрофонів”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Сіверянському літопису” – 30!

даний під егіду наукових інституцій, бо публікації в ньому стали зараховуватися для захисту дисертації з 4 дисциплін. Проте завжди його вів невтомний Сергій Павленко, який за ці 30 років став найвидатнішим дослідником гетьмана Мазепи і його доби. “Найвидатнішим” – це не перебільшення і тим паче не комплімент, адже якщо взяти тільки грубезні його дослідження про воєнні кампанії Мазепи, то ніхто не зможе з ним зрівнятися. Хоча закандидовані та задокторовані історики, ніде правди діти, ще довго кривили губи на історика без статусу, який втер їм носа... Та зробити йому нічого не могли, крім насипати солі на хвіст, бо журнал вперто виходив і вони йшли до нього публікуватися... Знімаю капелюха! – сказав би Сергію Олеговичу, якби я його носив. Зараз журнал має ювілей. На жаль, святкувати його недоречно через російсько-українську війну, але як це співзвучно з багатьма дослідженням “Сіверянського літопису”! Вітаю Сергія Павленка, нинішніх випускових редакторів Світлану та Віталія Шумил, всіх
Добрі новини · “Завдяки Тарасу Шевченку ми постали як нація, адже в “Кобзарі” слово “українець” трапляється більше ста разів”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Переосмислюємо Кобзареве слово

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соціальних мереж Честь відкрити це пісенне свято випала спеціальній гості Катерині Павленко, яку вважають амбасадоркою Фестивалю “Ше.Fest” та пісенного конкурсу “Ше.Пісня”. Вона подарувала всім присутнім кілька авторських пісень. Режисерка заходу Єлизавета Бойко зазначила: “Радію, що вдалося втілити один із проєктів фестивалю “Ше.Fest” – “Ше.Пісня 2025” на дуже достойному рівні. Ідеєю цього концерту було поєднати на одній, професійний сцені артистів-початківців та мастодонтів своєї справи. Я переконана, що Шевченко для кожного свій, бо він масштабний і багатошаровий. Тому, як режисерка концерту, я хотіла, щоб він прозвучав максимально по-різному. Крім нових пісень на слова Шевченка – це театралізовані номери, поетичне слово. Вже традиційно для “Ше.Пісні” згадуємо Шевченка “незлим тихим словом”, однак без радянських кліше”. Потім слово надали засновниці фестивалю “Ше.Fest” та пісенного конкурсу “Ше.Пісня” Юлії КапшученкоAШумейко: “Ше.Fest” почався після Майдану. Після того потрясіння, яке ми там відчули. Я була на похованні героїв Небесної сотні. А в цей час наближався 200-літній ювілей від дня народження Тараса Шевченка. Я поїхала в Моринці, до земляків Тараса Григоровича. Заходжу в кабінет до сільського голови. Розповідаю про свій задум щодо проведення фестивалю і думаю, наскільки я серйозна в очах пана Кириченка, тодішнього сільського голови, якому вже було за сімдесят. Він мене дуже люб’язно прийняв і сказав: “Проводьте фестиваль”. Я навіть не очікувала… Рада бачити в залі тих, хто вже був на фестивалі у Моринцях. Хочемо зустрітися з вами знову на Тарасовій землі 16-17 серпня на наступному фестивалі “Ше.Fest”. На честь 211-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка Київська міська державна адміністрація відзначила членів команди подяками Київського міського голови за вагомий особистий внесок у розвиток української культури та активну участь в організації популяризації творчої спадщини Тараса Шевченка в Україні. Про історію конкурсу “Ше.Пісня” розповів музикант Ігор Двигало: “Ше.Пісня” була заснована 2016 року як донька великого фестивалю “Ше.Fest”. Цього року “Ше.Пісня” покрила майже всю Україну. У цьому залі можна побачити найсильніших. А до Моринців у серпні з’їдуться майже всі учасники конкурсу”. Після офіційних урочистостей сцена стала майданчиком для прем’єр – фіналісти конкурсу “Ше.Пісня” виконали власні композиції на вірші Тараса Григоровича, демонструючи сучасне звучання його поезії та доводячи, що його слово залишається актуальним і сьогодні. Першими на сцену запросили Переклад творів Тараса Шевченка зайняв декілька років, розповіла Армія FM голова правління Східноєвропейського інституту розвитку, перекладачка Мрідула Гош. – Шевченко для мене – це як велике дерево баньян, якщо ви знаєте. В нас в лісі є таке дерево, яке просто не порівняти. Це одне дерево може бути лісом. Просто торкатися до такого матеріалу – це було надзвичайно. Це треба було дуже глибоко занурюватися. Пані Мрідула не покидала своїх намірів: друкувала фрагменти віршів, виступала на конференціях. Проте укласти збірку гурт жвавих романтиків “Хто-де”. В основі цього колективу лежить ліричність і драйвовість. Вони вже мають один студійний альбом та два сингли на пісні. Колектив мотивований словами – текст влучніший, ніж вірші, музика влучніша ніж звуки. Свою творчість називають прогресивним роком. Цього вечора музиканти представили акустичний варіант своєї творчості. Власні емоції колектив присвятив Тарасу Шевченку. Після цього до глядачів вийшов театральний колектив “Тиша”. Крім співаної поезії Тараса Шевченка, цей колектив бачить його творчість як театральне видовище. А продовжив концерт поет, музикант, лідер гурту “Зграя” Артур Крук. Цікавим відкриттям для багатьох присутніх став проєкт БВП (байка, вірш, проза) театру “Між трьох колон”. Мета цього проєкту – створювати драйвові композиції на вірші українських класиків. Під час виступів вони роблять збори для свого колеги, воїна ЗСУ з позивним Артист. Звучало цього вечора поетичне слово і в класичному виконанні. Під оплески на сцену запросили Національний президентський оркестр та заслуженого артиста України Дмитра Лінартовича, який проникливо виконав твори Шевченка “Минають дні, минають ночі” та “Катерина”. А народний артист України Анатолій Гнатюк, який свого часу був залучений до проєкту “Відео-кобзар”, виконав вірш “Перебендя”. Його виступ став ніби маленькою виставою. Ведучі провели також лотерею, переможницею якої стала заслужена артистка України Анна Заклецька, що отримала вишиванку від партнера конкурсу “Укрмоди”. Кульмінацією концерту став виступ Національного президентського оркестру під керівництвом диригента Максима Гусака разом із легендарним вокальним дуетом “ТЕЛЬНЮК: Сестри”, які виконали твори з проєкту “Наш Шевченко”. Це особливе музичне дійство, що переосмислює поетичну спадщину “Кобзаря”. У виконанні симфонічного оркестру знайомі твори зазвучали по-новому, розкриваючи глибину та силу Шевченкового слова. Першим в їхньому виконанні прозвучав твір “Ісая. Глава 35”. А пісня на слова Шевченка “Посаджу коло хатини” про нас з вами, про наше щастя, яке в нас хочуть забрати. Але цього не буде. Тому що Бог бачить, Бог великий, Бог з нами”. “Тече вода з-під Явора” – прекрасний вірш Шевченка, написаний незадовго до його смерті. Він знову про те, що у нас хочуть відняти волю, але ми не віддамо. “Все упованіє моє” – це уривок з поеми “Марія”. У виконанні Галини та Лесі Тельнюк він прозвучав як молитва. “Поставлю хату і кімнату” – це вірш Кобзаря про любов, яка не сталася в його житті. “Ой діброво – темний гаю!” – про красу нашої природи. Про те, що завжди з нами в нашому серці, про те, що зв’язує нас із цією землею. “Росли укупочці, зросли” – це вже вірш про кохання вічне. Про ту любов, яка починається у земному житті і здатна перенестись у життя вічне. “Садок вишневий коло хати” – твір, відомий усім. Музику до цього твору подарував сестрам Валентин Сильвестров. А музику до всіх інших пісень на слова Тараса Шевченка написала Леся Тельнюк. Свою музичну Шевченкіану сестри почали творити у 2013- му. Основна частина програми “Наш Шевченко” була завершена у 2014 році. Цю програму вони зіграли з понад 30 оркестрами. Звучав “Наш Шевченко” і в інших країнах. А коли почалося повномасштабне вторгнення і кожен на собі відчув війну, почали з’являтися нові твори на слова Шевченка. 2022 року була створена пісня “З нами Господь”. Зараз сестри працюють над новими піснями за поезією Кобзаря… Учасники концерту висловили слова щирої подяки партнерам. Серед них – Київська опера, яка гостинно надала своє ошатне приміщення для проведення цього важливого культурно-мистецького заходу. мала можливість працювати в архівах Національного музею Шевченка, що тут в Києві. І я віднайшла дуже цікаві деталі. Люди з Індії, які працювали з матеріалами Шевченка або цікавилися, – в ньому бачили антиколоніального героя. Просто не було прикладу, що кріпак стає великим поетом. Це – безпрецедентно в історії, навіть в європейській. Праця Мрідули Гош – це перший переклад творів Шевченка бенгальською мовою. Вона одна з 23-х офіційних мов Індії. У світі бенгальською розмовляє 230 мільйонів осіб. Із сайту АрміяІнформ На сцені Київської опери (Київського муніципального академічного театру опери та балету) відбувся святковий концерт “Ше.Пісня 2025”. Цього вечора звучали пісні на слова Тараса Шевченка в сучасному музичному прочитанні, об’єднуючи силу слова та велич симфонічного звучання. Також під час події відбулося акторське читання поезії “Кобзаря” зірковими гостями. Режисерка концерту Єлизавета Бойко, яка провела його разом з Юрієм Доником.
Добрі новини · “Завдяки Тарасу Шевченку ми постали як нація, адже в “Кобзарі” слово “українець” трапляється більше ста разів”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Енергія голосу

Просвітяни Житомирської області долучились до культурного простору “Шевченко. Жива енергія голосу”, щоб відчути мудрість великого Кобзаря в сучасному контексті. Слово взяв голова “Просвіти” Житомирщини, заслужений журналіст України Святослав Васильчук. Він зазначив: “Ми постійно звертаємося до Тараса, шукаємо у нього підказки, як жити і діяти. Він дорогий для нас, бо де є українці, там звучить його слово. Саме завдяки Тарасу Шевченку ми постали як нація, адже в “Кобзарі” слово “українець” трапляється більше ста разів”. З промовою виступив і просвітянин, заступник голови ГО “УВО” Михайло Сліпченко. Він нагадав присутнім, що саме Тарас Шевченко у своїй творчості висловив тезу, що таке нація. “Нація – це кровно-духовна спільнота мертвих, живих і ненарожденних, об’єднана спільною історією, мовою, звичаями, територією і національними героями”. Музичним доповненням стало виконання пісні на слова Тараса Шевченка – своєю майстерністю порадував присутніх просвітянин Юрій Іванець. Виступили й інші виконавці. Захід проходив в атмосфері єднання. ЛюдмилаAЛадаслава ЛОБАЧОВА
Добрі новини · “Завдяки Тарасу Шевченку ми постали як нація, адже в “Кобзарі” слово “українець” трапляється більше ста разів”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Шевченко – бенгальською мовою

В Індії вперше переклали поетичну збірку Тараса Шевченка бенгальською мовою. Видання вийшло друком у видавництві Ядавпурського університету. вона вагалася. Все змінилося з початком широкомасштабного вторгнення російської федерації до України. – Це мій борг Тарасу Шевченку за те, що він відкривав мені дуже багато України. Я вважаю, що він себе не буде лобіювати. Класиків української літератури потрібно більше видавати, перекладати різними мовами світу, особливо тими мовами, де їх немає. В моїй мові перекладів з оригіналу не було. Трішки було декілька перекладів віршів: “Заповіт”, можливо, хтось зробив “Катерину”, але це було через російських або англійських підрядників. Передмову до збірки написали історик Сергій Плохій та третій Президент України Віктор Ющенко. Книгу прикрашають ілюстрації самого Шевченка. – Ще відкрию таємницю: я
16 Подія · “Унікального тембру голос, бездоганна техніка виконання підкорили публіку в багатьох країнах світу”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Маестро та його учні

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Едуарда МЕЖУЛА Розпочали програму яскравою колоритною замальовкою Анатолія Дубини “Гуцульська фантазія”. Далі слово тримала пані Світлана. Хтось із мудрих сказав: “Можна самотужки навчитися читати, малювати, навіть грати на якомусь інструменті. А от академічний спів обов’язково вимагає вчителя. Цей вчитель має бути талановитим, досвідченим. Бо неможливо навчити того, чого не вмієш робити сам”. Шлях оперного співака Ігоря Борка розпочався в Одеському академічному театрі опери та балету. 2001 року у статусі маестро сцени він стає провідним солістом Національної опери України. Унікального тембру голос, бездоганна техніка виконання підкорили публіку в багатьох країнах світу. Маестро Ігорю Борку аплодували у США, Франції, Канаді, Німеччині, Іспанії, Голландії, Данії, Угорщині, Румунії, Чехії, Польщі. Нідерландська преса писала, що він найкращий Едгар Європи з опери Доніцетті “Лючія до Ламмемур”. А відомий журнал “Forbes” визнав його кращим виконавцем партії Надира в опері Бізе “Шукачі перлів”. На фестивалі імені Гектора Берліоза аплодувала нашому співакові, допоки він не виконав на біс одну з частин “Te De- um” Берліоза. Кращий виконавець цього твору за останні десять років – написала французька преса. Під гучні оплески публіки на сцену вийшов Ігор Борко з піснею на музику Олександра Зуєва і слова Миколи Сингаївського “Безсмертник”. Треті роковини від початку повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну. Три болючих роки спротиву, героїзму, віри та надії в Перемогу. Доземний уклін усім, хто приніс своє життя на вівтар незалежності і свободи України. Їм співак присвятив давню козацьку пісню “Зелений дубочку”. Пісні-романси надзвичайно красиві своїми мелодіями. Вони наче беруть у полон нашу душу. Таким є старовинний український романс “Карі очі, чорні брови”, що продовжив концерт. У пана Ігоря величезний, різноманітний за стилями, напрямами, композиторськими іменами репертуар. Але теноровий репертуар має свої особливості. Тут не обійтися без жіночих імен. У піснях, що виконує Борко, жіночі імена Франції, Італії, Іспанії, Німеччини. Але для українців найближчі саме наші імена. Певний час думали, що пісня “Гандзя” українська народна. Не так давно дізналися, що вона літературного походження. Слова і музику написав сучасник, ймовірно друг Тараса Шевченка Денис Бонковський. Тож “Гандзя” звучала далі. Наступна п’єса, яку виконав ансамбль “Рідні наспіви”, нагадала, що цьогоріч цей колектив відзначає 45-річчя філармонійної діяльності і 50 років від часу появи на світ. Спочатку студентського, а потім професійного колективу, який вже кілька десятиліть працює у Національній філармонії України. А цей твір відомий у різних тембрових забарвленнях. Написав його колишній музикант оркестру Збройних Сил України Володимир Матвійчук. Коли оркестр був на гастролях у Карпатах, його вразила краса цього краю. Називається п’єса “Ватра”, що означає дружнє, велике вогнище, навкруги якого збираються, щоб зігріти душу, підняти настрій. Цього вечора був особливий концерт. Тому що не так часто можна побачити на одній сцені, при такій поважній публіці поруч вчителя і його учнів – студентів Національної музичної академії України. Першим виступив студент першого курсу Массімо Мущак, який прагнув навчатися саме в цього викладача. Хлопець мріє виконати партію в оперному спектаклі. А цього разу мав дебют на професійній сцені з українською народною піснею “Повій, вітре, на Вкраїну”. Нещодавно був ювілей корифея української естрадної пісні Ігоря Поклада і презентація книжки, яку написала його дружина. Це книжка про життя, творчість, новаторство композитора, його спілкування з митцями, багато з яких вже пішли з життя. А ще був концерт, в якому брали участь учні Ігоря Борка. Серед них – студент п’ятого курсу, родом з Дніпропетровщини, В’ячеслав Крижанівський. Пісня Ігоря Поклада на вірші Михайла Ткача “Доленько моя”. Всього пів року навчається у професора Борка студент з Китаю Чжан Можань. Попередньо він здобув освіту у Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова. Має баритон, прагне втілювати особливості співучості української мови. З першого курсу навчається в Ігоря Борка студент з Китаю Хе Му. Влітку цього року він завершує навчання і повезе до своєї далекої країни традиції української вокальної школи. Цілеспрямовано, безперервно навчався хлопець всі ці роки. Незважаючи на війну та інші перешкоди, ішов впевнено до своєї мети – завершити навчання в Національній музичній академії. Вважається одним із найкращих студентів цього навчального закладу. У його виконанні прозвучала українська народна пісня на слова Антіна Шашкевича “Там, де Ятрань круто в’ється”. Продовжили концерт пісні, сповнені тепла, світла, радості. Оптимістично споглядає теноровий репертуар цей світ, який би складний час не був, – мексиканська пісня Cielito Lindo. – Під час гастролей Італією я звернув увагу на те, що цей народ дуже любить і шанує українську пісню, – зазначив Ігор Борко. – Нам завжди аплодували, де б ми їх не виконували. А мелодії неаполітанських пісень дуже схожі на українські. Одна з таких пісень – “Хто тобі сказав”. Наступна пісня перекладу не потребує. Вона належить до тих неаполітанських пісень, які зачаровують світ, близькі нашій українській душі “Mamma”. Як зізнався Ігор Борко, вийшов справжній сімейний вечір. Адже прийшло багато людей, яких він дуже поважає. Згадав слова Анатолія Мокренка, що перемагають не солдати, а їхні матері. Побажав усім любові і Перемоги нашої держави у цій страшній війні. Серед завершальних номерів концерту було міжнародне виконання пісні Петра з опери Миколи Лисенка “Наталка Полтавка” та уславлена “Червона калина”. А ансамбль “Рідні наспіви” запросив усіх шанувальників на свій ювілейний концерт, що відбудеться 13 квітня у Колонній залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України. У великій залі Київського будинку вчених відбувся концерт одного з найкращих українських тенорів, народного артиста України, професора кафедри оперного співу Національної музичної академії України, соліста Національної філармонії Ігоря Борка та його учнів у супроводі ансамблю “Рідні наспіви” під керівництвом Юрія Карнауха. Про багатогранну творчість та педагогічну діяльність маестро розповіла заслужена діячка мистецтв України Світлана Корецька.
16 Подія · “Унікального тембру голос, бездоганна техніка виконання підкорили публіку в багатьох країнах світу”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Подія · “Унікального тембру голос, бездоганна техніка виконання підкорили публіку в багатьох країнах світу”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин