Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” “Доки людина читає – доти й живе”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Центри ментального здоров’я

Слово Просвіти, №11 за 2025 рік

Володимир ВАКУЛЕНКО, член НСПУ, Харківська обл. Коли від самого початку війни 2014 року і наступних років доводилося натрапляти на повідомлення про те, що окупаційна влада завозить літературу на непідконтрольну українській владі територію, завжди з гіркотою думав: є чому повчитися в агресора. Зокрема, в інформаційного агресора. А коли з весни 2022 року стало відомо про подібну практику вже й на новоокупованих територіях Харківщини, сам собою прийшов висновок: а відповіді симетричної немає. Як у попередньої, заслужено забутої обласної влади, так і в її теперішніх спадкоємців. Хай навіть завозиться пропагандистський непотріб, але ж його привозять на місце українських книжок і преси, що знищувалися не лише чужинцями, а й просто часом. І про це треба на всіх рівнях говорити зараз, не відкладати до умовної перемоги над агресором. Її просто не буде без перемоги в інформаційній війні. Саме тому я й вирішив замість творчої зустрічі із завідувачками сільських бібліотек провести з ними розмову про нашу спільну діяльність. Бо всі причетні до книжки як явища – то колеги. Природно, почали зі ставлення до неї представників теперішньої влади на місцях. Читачами (абонентами) бібліотек є приблизно чверть керівників старостинських округів нашої громади. Якби за такою аналогією кожен четвертий дорослий українець був читачем, це було б непогано? Ні, це був би лише початковий чи проміжний результат, який потребує негайних змін у кращий бік. І першою такою зміною має бути повернення в бібліотеки центральної та місцевої преси. Всі розмови про те, що нині газети мають електронні варіанти, і саме їх, мовляв, люди нині й читають, не варто сприймати всерйоз. Все насправді значно простіше. І це явище, на жаль, всеукраїнське, характерне й для великих Людмила ЗАЛІЩУК, просвітянка, молодша наукова співробітниця Житомирського обласного літературного музею Наприкінці 2024 року побачила світ книга Святослава Васильчука “По некошених травах”. Це четверта поетична збірка автора, в якій він залишається вірним не тільки обраній ліричній тематиці, а й життєвому кредо: “Живу Україною, працюю для неї, пишаюся нею”. Святослав Карпович успішно зарекомендував себе в багатьох напрямках діяльності. Це знаний громадський та політичний діяч, заслужений журналіст України, почесний професор Поліського національного університету, більше двадцяти років очолює Житомирське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка. Становлення письменника розпочалося з юних літ, звідки він черпає натхнення. Збірка “По некошених травах” засвідчує, що творить поет за покликом душі, прагнучи припасти до смаку читачам та докликатися до їхніх сердець, пройтися разом “по некошених травах” у ритмі настроєвого стану. Видання увібрало кращі здобутки творчості попередніх років міст, і для старостинських округів. У час воєнного стану знаходять кошти для премій, доплат, надбавок до жалування (саме так) для службовців. А на газети й журнали немає. От саме тому й немає, хоча це й не єдина причина. І тут, як і в усьому, постраждали саме найбільш незахищені, як, до прикладу, в недавній справі виплати “Зимової єПідтримки” (хто не мав телефона з “Дією”, той її не отримав). Хто звик знайомитися бодай з якоюсь пресою саме в бібліотеках, а не на сайтах, у того цю можливість забрано. А одним із наслідків адміністративної реформи стало те, що в селах, колишніх центрах сільських рад, уже й не може бути своїх коштів на передплату. Все – в центрах громад. А там раджу небайдужим людям цікавитися, зокрема, і в керівників фінансових управлінь, чи вони бодай собі додому передплачують щось. Якщо ні – це чіткий критерій непрофесіоналізму, показник того, що ці люди не на своїх місцях, а займають чужі, і треба на ці місця рекомендувати більш фахових. Деякі з керівників сільгосппідприємств і старостатів все-таки допомагають бібліотечним закладам, навіть не будучи публічними читачами. Це позитивне, хоча й не дуже поширене явище. Бо тут і тепер немає більш або менш важливих справ. Якщо хтось купив банку фарби для поточного ремонту сільської бібліотеки або печиво для святкової акції, це означає, що в ній життя триває. Але загалом становище таке, що, наприклад, фермери чи керівники інших підприємницьких структур можуть сказати у відповідь на якесь прохання: ‘’Вибачте, але ви у нас не в пріоритеті’’. Маючи на увазі постійні прохання про допомогу і від воїнів-земляків з діючих частин, і на реабілітацію після поранень... Все правильно, але в той же час позиція хибна. Бо війна не десь там, на передовій лінії зіткнення. Тилу немає й не буде ніде: війна скрізь, і все наше життя сповнене війною. Наше покоління приречене бути в ній, скільки й віку нашого. Зокрема, і в інформаційній війні. А як саме вона ведеться в книжковому світі? (Так і згадалася назва найбільшої харківської книгарні). З 2014 року, з початком гарячої фази війни, було вилучено літературу, видану в державі-агресорі, тобто в рф, після 1991 року. Це робилося поступово, на бібліотеки надходили від керівних органів списки авторів, твори яких підлягали вилученню. Що ж до літератури, яка вийшла у радянські часи, то застосовувався такий принцип: забороні та вилученню підлягає не російська література, а антиукраїнська. Так само, як із мовою, якою ніхто не забороняє спілкуватися в побуті. Але антиукраїнській мові місця в Україні бути не може. Як і її носіям-користувачам. Що ж до користування книжками російських авторів, то рекомендувався такий принцип: якщо у книжковому фонді є і російський оригінал і український переклад, то саме цей переклад і потрібно пропонувати насамперед читачам, які запитують цей твір. Бо ж навіщо стільки десятиліть успішно працювала українська школа художнього перекладу? Тим паче ця практика має стосуватися творів іншомовних авторів, це й коментувати немає потреби. З деяких джерел велося й поповнення книжкових фондів, але про системну підтримку книговидавничої галузі та творців книжки з боку держави, а тим паче з боку харківської обласної влади за останні років 15, говорити нема сенсу. А для кого все-таки зберігається й поповнюється книжковий фонд у сільських бібліотеках? Довелося й почути про читачку 1931 року народження. Це не дивина, це те, що має бути нормою і звичним явищем. Бо доки людина читає – доти й живе. А як перестає – то певна ознака того, що невдовзі на той світ. Дай Боже читачам поважного віку здоров’я й наснаги, але вже чимало років чи не ключовим питанням сьогодення є прилучення до книжки юного покоління. Бо кожен читач – це як близька чи споріднена душа. А таких, мабуть, багато йне буває, тому треба дорожити кожним. І бодай когось із юних відірвати від телефонів, бо годі очікувати звідти Божого одкровення. і права України на існування. Заколихує словом лірика поета, легка до сприймання та наспівування, є справжнім дивом любові. Святослав Васильчук звертається і до пейзажної лірики, пише про рідну землю зі щирою любов’ю та філософськими роздумами про владу часу над людським життям: “...Вереси, вере- Дехто з таких все ж заходить, просить літературу, що вивчається в межах шкільних програм. Інші просять щось, наприклад, із жанру фентезі. Це теж не гірший варіант, бо гірше, коли книжка взагалі відсутня в житті. Важливо, аби було з кого брати приклад. Нині безсумнівними авторитетами для школярів є українські воїни, а тим паче земляки-односельці. І коли такий солдат є читачем, то за ним потягнуться й молодші. Мені розповідали про випадок в одному із сіл, коли такий військовослужбовець привіз кілька журналів ‘’Шлях до Перемоги’’, і школярі почали активно знайомитися з цим виданням. А чому акції до того чи іншого свята бажано проводити в читальних залах бібліотек? І робити книжкові виставки? Саме для того, аби юні учасники й гості таких святкових заходів бачили, що є на світі, окрім іншого, ще й книжки, і їх можна взяти до рук. Бо вдома, може, нема взагалі нічого. І тут якогось зв’язку з матеріальним станом родини не простежується й нині, і раніше його не було. Які ще можуть бути шляхи і засоби привернення чи повернення людей до книжки? Виставки на стендах у читальних залах – це те, що може бути, але цього недостатньо. Це для тих, хто таки зайшов. У затишну будівлю. А для тих, хто теж зайшов, але на обліковий запис у мережі? Може бути художнє читання поезій того чи іншого автора, чий ювілей чи річниця пам’яті відзначається в певному місяці. Можуть бути нескладні тести для дорослих на зразок шкільних. В ідеалі, але реально досяжному, ці споруди мають знову стати народними домами, як це було в позаминулому столітті, коли вони засновувалися за участю тодішніх активістів “Просвіти”. Бо поки що сільських бібліотек-таки більше, аніж храмів і молитовних будинків різних конфесій. А в суспільстві має сформуватися переконання, що сільські бібліотекарки є успішними жінками. Адже люди оцінюються за їхніми добрими справами. си, / Дивний розсип краси, / Осінь дзвонить у мідні літаври... / Журавлів голоси / Линуть журно з коси, / Б’ють копитами дні, мов кентаври...”. Прикметною складовою книги є переклади з французької та іспанської мов. Письменник вдало доповнив народну творчість, “доспівавши” відомі дитячі забавлянки: “Їде, їде пан-пан”, “Гойдаша”, “Порятована киця”, “Налетіли гулі” та інші. Відкриває цей розділ порада автора до молодих батьків: “...Дорожіть дитячим довір’ям: / Це ж бо щастя коротка мить, / Поспішіть бути з ними щасливими...” Приємною та чистою є мова, якою написано книгу. Святослав Васильчук дозовано вводить слова із забутого словничка українця: притьмом, повідь. Книга “По некошених травах” є витвором поліграфічного мистецтва. Поетичне слово Святослава Васильчука — багатогранне та наповнене різними сенсами людського існування: від лірики і патріотизму – до народної творчості для дітей. Вважаю, що книга обов’язково знайде свого читача будь-якого віку, адже “Вкраїнське слово — то наш код!..”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин