Позиція · “Світова політологія висловила аналітичні висновки стосовно агресора і жертви, але театр абсурду не полишає гастролі на міжнародній арені”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
“Дозіровщики нашої крові”: гірке пророцтво Олександра Довженка
Слово Просвіти, №11 за 2025 рік
Василь МАРОЧКО, доктор історичних наук, професор
Фраза, яка стала лейтмотивом моїх роздумів про соціально-гуманітарні та військово-політичні обставини російсько-української війни 2022-2025 рр., належить українському режисеру Олександру Довженку. Вона постає у його щоденнику від 26 листопада 1943 р. У душі кіномайстра вирували радість і смуток, гнів і ненависть: у звільненому Києві помер від голоду його батько, проклинаючи Гітлера і Сталіна; знайшов “стареньку свою матір”, шокований сталінською критикою повісті “Україна в огні”, відчув особисту образу від ігнорування публічного перегляду кінокартини “Битва за Україну” в Англії та США. Зруйнований вщент Хрещатик, згарища навколишніх сіл, фізично і психологічно виснажені люди, які мовчазно снували вулицями, – гнітили військового кореспондента, режисера і полковника Довженка. Майстер великого екрану сприймав довколишній світ глибиною внутрішнього потрясіння, тому ретельно підбирав емоційні вирази, наповнював їх ментальним колоритом. Чому український народ, якого “правди сила – ніким звойована ще не була”, спокутував незвідані гріхи, проливши мільйони літрів своєї крові? Усвідомлюючи біблейське протистояння добра і зла, трагічні наслідки війни для України, Олександр Петрович переклав провину на американців та британців: “Закляті наші друзі!союзники, що ненавидять нас і зневажають, прагнуть до нашого ослаблення, коли не загибелі, оці наші друзі і дозіровщики нашої крові, не захотіли показувати своїм народам нашу криваву картину”. Особиста образа навіяла йому щось монументальне, глибинне, доленосне. Минуло 80 років від його запису, а нас вкотре настигла жахлива іронія долі: Кремль вирішив “повторить” злочин проти людяності, засуджений у Нюрнберзі 1946 р. Вранці 24 лютого 2022 р. росіяни бомбили наші міста і села, вбивали мирне населення, грабували магазини і домівки. У перші години російської агресії західні політики заходилися гадати на кавовій гущі: як довго Україна протримається – два, максимум три дні. Вони обурювалися і співчували, але сама процедура зважування нагадувала довженківський вираз про дозування “нашої крові”. Закривавлені обличчя дітей, дорослих, трупи людей на вулицях Бучі, Ірпеня та інших міст. Ми вистояли ціною великих руйнувань і жертв, зупинили ворога і навіть погнали його від Києва, Херсона, Харкова. США і
Європа схаменулися – почали надавати військову і фінансову допомогу. Вона надходила за принципом американських гойдалок, інколи зависала на пів року, а Україна платила високу ціну. Усі відчували трагічну дію: менше допомоги – більше крові, призупинення постачання зброї – збільшення вантажу “200”, “300”. Вони щодня надходять зі сходу, навіть 11 березня, коли пишу ці рядки, повз мій будинок рухається траурна процесія з полеглим героєм. Завмерла на хвилину мовчання перед його будинком – і далі “плине кача” у вічність. Таке враження, що вони пливуть неосяжними ріками української крові. Вони все наповнюються, ніби весняна повінь, а “дозатори” полохливо піднімають шлюзи, вагаються спинити її нестримний потік. Цинічний кровообіг у ХХI ст. з постійно діючим таймером смерті. У 1943 р., коли Довженко шаленів від гніву, західні союзники “ненавиділи” і “зневажали” СРСР (ідеологема протистояння двох світових систем – капіталізму і соціалізму), але трималися антигітлерівської коаліції. Вони не укладали військово-політичного союзу між собою, американці зволікали з відкриттям “другого фронту”, а натомість солдатські окопи багровіли від крові на Східному фронті. Навесні 1945 р. “друзі-союзники” не прагнули “нашого ослаблення”, але унеможливили просування Червоної армії на цивілізований Захід. У стосунках України з демократичним світом вживаються усталені слова – “наші партнери”, “наші американські друзі”, які загалом відповідають спільним завданням і цілям: зупинити агресора та звільнити українські землі від російського окупанта. Почесна і справедлива місія цивілізованих країн, навіть ООН донедавна підтримувала її, засуджуючи агресивну війну Росії. Світова політологічна наука висловила десятки аналітичних висновків стосовно агресора і жертви, але театр абсурду не полишає гастролі на міжнародній арені. Завершилися вибори у США. 20 січня 2025 р. в Овальний кабінет Білого дому зайшов Дональд Трамп. Його друге пришестя виявилося багатообіцяючим, бурхливим і доленосним для українців. Нас системно і дозовано схиляють до капітуляції, звинувачують інколи Україну в розв’язанні війни, а на полі бою та під руїнами власних домівок гинуть сотні українців. Фактичне припинення військової і фінансової допомоги, оперативного обміну даними супутникової розвідки викликали подив у світі. Ми, безумовно, не союзники, тому що не укладали військово-політичного союзу з США, відтак нас не зрадили, а перестали вважати за партнерів, переймаючись власними економічними інтересами. Америка, схоже, зрадила сама себе, “кинула” в очах усього демократичного світу, викликала дуже негативні емоції серед відомих акторів, політиків, громадських діячів США та Європи. Голова Білого дому дорікає нам, що Україна не має “козирів”. У 1994 р. в Будапешті, коли США, Росія, Франція, Велика Британія і Китай сіли з Україною “грати” у покер, на стіл поклали її потужний ядерний потенціал: 4155 боєголовок, 100 літаків бомбардувальників, 176 ракетно-пускових комплексів (кілька з яких перебувало біля мого рідного Овруча – у селищі Усово). Ми віддали ядерну зброю в обмін на гарантії нашої територіальної цілісності та суверенітету. Меморандум не передбачав жодних гарантій, але була консенсусна угода, якої дотримуються запопадливі гравці у карти. Вони поважають честь і гідність гравця, тому що неповернений картковий борг завжди вважався ганебним шулерством і злочином. У Будапешті ніхто не обіцяв нам гарантій: нахабно обібрали, пошили в дурні з тузом козирним. Президент США Клінтон визнав свою помилку, навіть вибачився, адже змусив Україну віддати ядерну зброю. Мавр зробив свою справу, а тепер вимагають вибачення від нас за відсутність краплених карт. З Україною торгуються не “рідкоземельними” металами, а її суверенітетом, нашим життям, виставляють астрономічні борги за допомогу. Чому на терези не кладуть вартість позбавленої у Будапешті 1994 р. ядерної зброї та її носіїв? Франція і Велика Британія, спокутуючи той ганебний фарс, надають Україні допомогу, США демонструють американські гойдалки: любимо – не любимо, співчуваємо – караємо, призупиняємо – не розгортаємо. Хіба не дозатори української крові, якою переповнені окопи, лісопосадки, поля? У 1991 р. Україна отримала незалежність, яка дісталася у спадок від краху СРСР. Розчулені українські політики, які не стали державниками, швидко “розтринькали” потужний військовий потенціал, а суспільство поринуло у чергову шароварщину: шукало історичні витоки могутності у минулому, не дбаючи про розбудову власної військової потуги. Навіщо нам армія: Європа ніколи не нападе на Україну, а Росія – наш старший брат. Не наважились тоді перерізати пуповину народженому немовляті, яке блукало наосліп, шукало поводиря. Почали проситися у НАТО, навіть записали свій намір до Конституції. Дивно, що саме просування НАТО на схід Росія вважає “першопричиною” війни проти України. Насправді агресор не приховує геноцидного наміру, висуваючи всілякі умови та забаганки. Нещодавно американська сторона заявила, що між США та Росією відбувається “проксі” війна. Ментально так, адже Кремль не приховував погроз ядерного удару по Вашингтону. Для Москви, враховуючи військову потугу Америки, подібні її заяви – зоряні мрії, а не зоряні війни. Відомий американський історик, політолог, радянолог Роберт Конквест (автор книг “Великий терор”, “Жнива скорботи”) опублікував у 1984 р. монографію “Що буде, коли Росія нападе на Америку”. Він показав футуристичний сценарій дій, елементи якого ми відчули у лютому-березні 2022 р. в Україні. Війна між “міцними хлопцями”, тобто просування принципу “право сили”, а не “сила права”, доволі небезпечна гра. Вона неминуче перекинеться на територію суверенної держави, ослабленої і виснаженої удаваним “братом”. Події, що розгорнулися тепер на дипломатичному і військовому фронтах, насторожують. Європа гуртується довкола власної оборонної ініціативи “рішучих”, а Україна опинилася між світовими лідерами невтішною вдовою і жебрачкою. Лячно усвідомлювати реальність пророцтва Довженка у вирішальний рік тодішньої і сучасної війни: “не буде у нас миру з закордонними купцями, не буде”. Він мав на увазі не протистояння з ними, позаяк не вірив у війну між США та СРСР, а щось потаємне і духовне. Режисер думав про сценарій фільму “Прощай, Америка!”, а вона відповіла нам прощанням з НАТО. Ми багато років сподівалися, що нас запросять, а тепер втратили надію, тому що так заявив його основний фундатор і гарант європейської безпеки. Розмов про членство України в НАТО так багато, що навіть постає сумнів у його потенційній здатності захищати незайману брюссельську принцесу. Українці виглядають славними парубками, справжніми воїнами і героями, а їх не хочуть сватати, але приглядаються. Україна наблизилась до членства в ЄС, продемонструвала готовність на Майдані у 2013 р., заплативши високу ціну – понад сотню жертв мирних громадян. Нам дозволили безвізові поїздки. Дякуємо! Нам надають велику фінансову допомогу, ведуть у світле майбуття. Дякуємо! Україна уже повелася одного разу на комуністичне майбутнє, яке завершилося репресіями і Голодомором. Що чекає нас за черговою місячною паузою у війні, на яку погодилися 11 березня з США. Роками просимося до Євросоюзу. Наші прагнення та умовляння нагадують слова української пісні: “Додому я просилася, а він мене все не пускав…”. 2 березня 2025 р. 27 країн Євросоюзу сказали нам “ЄС!”, тобто бути Україні у ЄС, але ми звикли до обіцянок. Криваві обрії війни просуваються на Захід. За три роки українці призвичаїлись до спалахів і вибухів, до нічних сирен. Смерть стала щоденним явищем, втратила почуття страху і святості. Для західних партнерів вона далека і чужа. Кров людська не водиця – проливати не годиться, як писав класик української радянської літератури Михайло Стельмах. Його застереження сприймається нами буквально. 26 лютого 2025 р. демограф Е. Лібанова назвала загальну цифру втрат населення на підконтрольній території України за десять років війни – 10 млн осіб (загиблими, безвісти пропалими, депортованими, організовані біженці тощо). У ХХ столітті територія України виявилася театром бойових дій у двох світових війнах. Уже цитований Довженко, який спілкувався з радянськими державними діячами, зафіксував у щоденнику загальну кількість втрат українців у роки Другої світової війни – 13 мільйонів осіб, а ще 1,5 млн депортованих із західних областей, крім повоєнного голоду. Вони були жертвами політичної змови, свавілля диктаторів, людської байдужості. Ні Гітлер, ні Сталін, ні Путін, ні будь-який інший тиран сучасності не захоплювали владу самотужки. Вони є породженням соціально-ментальної культури народів, які обирали їх, обожнювали, служили вірою і правдою тоталітарним режимам, поклонялися власним ідолам. Кожен обирає свою долю свідомо. Кров українців разом із весняними дощами просочує благодатну землю, але на замінованих полях і спалених садибах проростає чортополох, полин і колючки. Скільки нас полягло у війні з російськими окупантами? Називають різні цифри: 31 тисяча станом на лютий 2024 р., 43 тис. полеглих та 370 тис. поранених на грудень 2024 р. Західні “дозатори” нашої крові називають від 60 до 100 тис. вбитими та близько 400 тис. покаліченими. Справді, ріки крові, якщо спрямувати кожні її 5 літрів у єдине русло. Ачи всіх ми порахували, щоб не сталося на кшталт з кількістю жертв Голодомору: комусь цифра 10,5 млн убієнних Сталіним селян видалась захмарною. Обліковий перепис населення 2021 р. виявив понад 28 тис. сіл в Україні, відтак з розрахунку 43 тис. полеглих, матимемо 1,5 на кожне село. А як бути з містами – столиця, обласні і районні центри, СМТ. У моєму рідному селі Велика Чернігівка Овруцької територіальної громади спочиває четверо полеглих захисників (ще двоє
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
