Пам’ятаємо! · “Хочу вірити, що його Уроки української каліграфії вписані в культуру лініями і знаками, які не вицвітуть”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
“Українським елементам не дають вільно жити” Політика Тодося Осьмачки щодо української національної культури
Слово Просвіти, №11 за 2025 рік
Валентина КОВАЛЕНКО
Позиція поета-націоналіста (а ще, за радянськими мірками, – “ідеологічно переконаного шовініста”) у вимірі репресивного тогочасся вражає сміливістю і актуальністю означених ним українських проблем. Це чітко прослідковується у матеріалах двох кримінальних справ щодо Теодосія Осьмачки (1933 і 1934 років), які зберігаються в Державному архіві Хмельницької області і які знайшов та оприлюднив відомий письменник-літературознавець Василь Горбатюк (Горбатюк В. “Офірую усим моїм життям” (дві кримінальні справи Тодося Осьмачки). – Дзвін, № 1. – 2010. – С. 97–106.). Протокол допиту завідувачки Драганівської школи Стефаниди Савівни Мороз (там певний час працював поет) красномовно свідчить про Осьмаччину радикальну проукраїнську позицію: “…Осьмачко належав до українських письменників і за ідеологічну невитриманість усі твори розкритиковані і зі складу письменників виключений. Працюючи навчальний рік у школі, він не міг дати учням того, чого вимагає сучасна школа. Під час своєї роботи як літератор він посилався завжди на письменників, як от: Шевченко, Франко, Винниченко, письменників західної літератури, а сучасної літератури не визнає, вважаючи її не художньою, ні газет, ні журналів теперішніх не читає, навіть не передплачує. Зовсім відстав від сучасного життя не в курсі справи Соціалістичного будівництва. В політичних компаніях, що проводяться на селі, ніколи не брав участі”. У розмові, за свідченням С. Мороз, завжди скаржився на утиски вільної літературної діяльності і весь час мріяв про поїздку за кордон, покладаючи великі надії на свою літературну діяльність там…”. Ідалі читаємо: “…Моя думка щодо Осьмачка, що він напрямку СВУ, що проскакує завжди у розмові з ним, і ненавидить російської мови… Були моменти, коли заявляє, що: “Нема настрою займатися – піду за осінніми хмарами”. Бо, мовляв, “Я хочу там бути, де є вільна громадянська культура, де є можливість розвивати її”. Із запису протоколу допиту від 15 лютого 1933 року дізнаємося, що Тодось Осьмачка у 1931 році їздив до Москви, аби взяти дозвіл уряду на виїзд за кордон, де прагнув набратися досвіду щодо шляхів розвитку української національної культури, яка в Україні ще не має необхідних умов для її розвою. І тут же сміливо пояснює причину – “хибні” настанови партії більшовиків. Осьмачка переконує, що “національна за формою і соціальна за змістом”, українська культура “не (має) бути залежною від центральної культури, якою є в СРСР російська культура...”. Поет упевнений, що самостійність української культури спонукала би до “значно більших темпів розвитку”. Очевидно, на закиди слідчих щодо його перебування в Західній Україні, Тодось Степанович пояснює, що “Галичина, Західна Україна, є з нашою Україною одне ціле, і я, як син українського трудового народу, вважав цілком можливим своє перебування в будь-якому місці України…”. Отже, не вчинив ніякого “державницького злочину”. А своє бажання виїхати за кордон пояснює можливістю “вільно виявляти себе в українській літературній діяльності”, відзначаючи при цьому, що західний світ його тільки цікавить через те, що “там є цивілізація і культурні вікові традиції”. Щодо ж української мови, то в записі слідчого Тодось Осьмачка не заперечує, що завжди вів і веде боротьбу за те, щоби українська мова займала у шкільному процесі “перше місце, а не другорядне, оскільки рідна мова є для людини фактично найсильнішою зброєю для боротьби за національне культурне визволення”. Зокрема, привчав дітей у трудшколах “звертати основну увагу на правильність мови української, на гарні книги, яких, до речі, дуже мало…”. Свої погляди на тогочасне становище України Осьмачка відверто висловлює в спогади людей, причетних до осягнення шкільної науки каліграфії, захоплюючись Майстром, поспішали розповісти йому про диво особистого творення літери, незабутнього відчуття лінії, вправності, якою поволі наповнювалися твій розум, пальці, серце... Бо Чебаник знав, володів, навчав, знову творив це диво – Рутенію. Посвячений... Василь Якович Чебаник пішов цього березня на 92-му році життя, залишивши учнів, здійснивши багато задуманого... Виростивши прекрасні графічні сади, в яких переплетіння ліній неймовірної краси назавжди засвідчуватимуть трагедії і радощі української писемності. Не спрощуючи, а прощаючись з великою людиною (байдуже, чи пам’ятав мене Василь Якович), а я – назавжди, і хочу вірити, що його Уроки української каліграфії вписані в культуру лініями і знаками, які не вицвітуть. Рутенія...
Любов ГОЛОТА есеї, де, очевидно, своїми щирими помислами намагається наблизити свідомість “гепеви” до розуміння його як митця, який “жертвує і офірує” своїм життям і спокоєм заради вільної літературної праці. За епіграф до свого твору бере поетичні рядки Олександра Олеся: Не беріть із зеленого лугу верби ні на жовті піски, ні на скелі, бо зів’яне вона від жалю і жури по зеленому лузі в пустелі... Поет споглядає навкільний світ своїм “духовним зором”, і кожну його зміну (весняну чи то осінню) паралельно порівнює із Україною. Підкреслю, що ті аналогії не скрізь природньо і не скрізь вправно (де-інде, навіть штучно) 175 вмонтовані автором у те “ткання”. Можливо, це пов’язано із тим, що Осьмачка під час письмового пояснення на допиті двічі нарікає на сильні головні болі. Однак його
“проясні” свідомості щодо українських справ чітко і непохитно стримлять помежи сюрреалістичних рядків: він ратує за незалежну українську армію (для гідного життя) і за незалежну економіку – аби “місцеві творчі сили мали змогу розвиватися на повну широчінь”. А у справі № 1848 під грифом “Цілком таємно. Серія “К”, розпочатої 13 квітня 1934 року, слідчим доповнено матеріали допиту інформацією, що Осьмачка категорично заявляє, що “...на Україні жити і працювати не може, оскільки Українським елементам не дають вільно жити, і кращі “поети Українські” через те, що їм не дають жити і вільно розвивати національну культуру, покінчують життя самогубством, як от: Хвильовий, Маяковський та ін…”. “...мене із сучасного життя доля викинула, бо я не згоджуюся з деякими точками його, це в літературі: я ж себе не мислю іначе, – хоча і тяжко мені зараз це з’ясувати, бо почуваю себе недужим, лише як поета”, – напише у своєму поясненні слідчому 13 квітня 1934 року Тодось Осьмачка. Другого дня арештованого поета черговий особливого відділу встигне вхопити за пальто, коли той наміриться випасти із третього поверху... Чи насправді поет був готовий вчинити самогубство, чи то була маніпуляція – неважливо. Важливо те, що Осьмачка усвідомлював невідворотність трагедії, пов’язаної із винищенням українців. Як і усвідомлював те, що величчю свого таланту він таки здатний був протистояти терористичному потопту України чужою (“од північних льодів, од глибоких, мохнатих, далеких снігів”) тоталітарною “колісницею” (“Колісниця”). Протистояти величною планетарною стихією отих первнів слова, що, стаючи міфом, постійно в скрутні для порятунку України часи зрушують наше природне сумління – бути.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
