Незабутні · “Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!” Василь Симоненко · с. 11сторінка оригіналу ↗
Дорога до матері
Слово Просвіти, №11 за 2025 рік
Лілія СЛЕДЗІНСЬКА, очільниця районного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка м. Кременець на Тернопіллі
Цьогоріч минуло 90 років від дня народження Василя Симоненка. І пригадались мої незабутні історії, пов’язані з іменем великого Поета. Було це в 60-х роках минулого століття. Якось під час однієї мандрівки я почула ось ці рядки: “Не вір мені, бо я брехать не вмію. Не жди мене, бо я і так прийду…” Вірш зворушив мене до глибини душі, полонив моє серце, вразив своєю незвичайністю. З перших рядків перехопило подих… І так було завжди, коли мала щастя натрапити на поезії молодого тоді поета з Черкащини – Василя Симоненка. Зацікавилася його творчістю, розповідала про нього своїм учням. Приємно мені було, коли одного разу на уроці в 9 класі СШ №1 м. Крем’янця* був присутній інспектор з обласного відділу народної освіти, добродій Макух, який у кінці уроку запитав, чи знають учні ім’я поета Василя Симоненка? Пам’ятаю, білявий юнак Сашко Гордійчук підвівся з місця і розповів про долю Поета, який вже був у засвітах. Інспектор обласного відділу народної освіти повідомив, що це єдиний клас і перша школа в області, де знають про Василя Симоненка. Я раділа за моїх учнів і за себе. І це додавало мені ще більшого бажання сіяти поетові думки в серцях дітей України. Працюючи з 1969 року в Крем’янець-кому педагогічному училищі, я кожне перше заняття у вересні для першокурсників присвячувала Василеві Симоненку. На засіданнях студії поетів-початківців “Ломикамінь”, якою керую до сьогодні, знайомила з ім’ям цього поета, читала поезії “Лебеді материнства”, “Україні”, “Земле рідна! Мозок мій світліє”, “Жорна”, “Дід умер”, “Кривда” зі збірки “Поезії” (1966). Це був мені дарунок від Софії Буняк, яка нещодавно повернулася із сибірського заслання. Книжка була підписана 3 березня 1968 року, на спомин про гарні літні дні, розмови і подорож у село Малу Андругу на Крем’янеччині, до письменника Сергія Даушкова по його “Казки старого млина”. Мої учні завжди, немов заворожені, слухали Симоненкове слово, а збірку з його віршами передавали з рук у руки. У групі ІІ-Б курсу, відділу шкільного виховання, де я була груповим керівником, проводила виховні бесіди на основі Василевих поезій. Одну з них пам’ятаю до сьогодні. Було це в 1971 році. Тема виховної години: “Ти знаєш, що ти людина…”. Женя Сковронська, профорг групи, мовила палке і хвилююче слово Симоненка про призначення людини на землі: “Скільки б не судилося страждати./Все одно благословлю завжди/День, коли мене родила мати/Для життя, для щастя, для біди…/Як мені даровано багато, скільки в мене щастя, чорт візьми!/На землі сміятись і страждати,/Жити і любить поміж людьми!” До слова. Нелегким у подальшому склалося життя самої Жені Сковронської. Вона загинула в нерівній борні за правду, натрапивши на жорстоку, тупу стіну бюрократичного свавілля. Працюючи в дитсадку, прагнула виховувати в дітях національну гордість, хотіла повернути найдорожчий скарб – звичаї, традиції свого народу. Місцеві партократи сприймали її як дивачку, не давали працювати, насміхались, звільнили з роботи. Надломили душу – і серце не витримало, розірвалось. Улітку 1972 року, під час відпустки, я з донькою помандрувала до Черкас, бо знала, що там похований мій улюблений поет. По Дніпру з Києва пливли пароплавом. Милувалися берегами великої річки нашого народу. Спілкувалися з цікавими людьми, вивчали рідний край. До Черкас прибули о 6 годині ранку. Дві години блукали містом, розпитуючи зустрічних людей, чи знають вони, де похований Василь Симоненко? Питали різних за віком – ніхто не знав. Було ще рано йти до редакції газети “Молодь Черкащини”, в якій до останнього часу працював Василь Симоненко. Однак сталося диво. Нікого не питаючи, випадково опинились біля огорожі редакції. Нашій радості не було меж. “Звідси ми вже нікуди не підемо, тут нам вже точзнавства та методик їх викладання Полтавського національного педагогічного університету, професорка, докторка історичних наук, відповідальний секретар Полтавської обласної організації спілки краєзнавців Ірина Петренко та філологиня, краєзнавиця, голова історико-краєзнавчого клубу імені Федора Борківського Ніна Кирпотіна. Вітальні слова виголосили перший проректор ПНПУ, кандидат історичних наук Олексій Гура та декан факультету історії та географії Юрій Вільховий. Наголошували на важливості популяризації постаті поетеси, класика української літератури, діячки ОУН, борця за незалежність України у 20 столітті Олени Теліги в сучасних умовах російсько-українно скажуть, де могила Поета”, – вирішила я. І раптом із редакційного будинку вийшов, дуже поспішаючи, чоловік. “Доброго ранку!” – встигла мовити я і запитала, де знайти Симоненкову могилу. “Люди добрі, та я ж із ним тут працював, а ви хто? Якраз пишу про нього спогади. А чи знаєте, що в Черкасах живе поетова мати?” Це був Микола Дашківський. Він запросив нас до свого автомобіля, відвіз на цвинтар. Розповів, як знайти вулицю Шевченка, де жила самотня Мати. Ми з донькою поклали біля підніжжя пам’ятника білі гладіолуси і ще довго стояли у важкій задумі. У гранітній скелі було висічене вольове, мужнє Поетове погруддя, смутне, сіре, кам’яне обличчя. Внизу – святі слова: “Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину”. А потім була матусина оселя. Зустріла нас Ганна Федорівна якось насторожено. І ми її розуміли: Україною котилися репресії. Домівка Матері Поета була маленька і тісна. Одна кімната, кухня, вузенький коридор. Я ніде у світі не бачила такого інтер’єру, як у цій квартирі. На стінах усюди висіли портрети, фотографії різних розмірів. На них був її дорогий Син. Ганна Федорівна дуже мила, гостинна жінка, запросила до столу. Частувала тістечками і чаєм, з материнською ніжністю ставилась до моєї донечки. “Мій внучок Олесик десь такий… Прибігає до мене, навідує бабусю”, – казала вона. Вона дуже довго розповідала нам про Сина. Згадувала, як він маленьким горнувся до дідуся, її батька. Набігається, бувало, та й до діда на піч, аби погрітись або знайти захист від тих, хто його кривдив. Казала, що Василь помер від невідомої їй хвороби. Чи приховував від рідної матусі ту важку таємницю, щоб не завдати дорогій людині тяжкого болю?! Казав, що буде жити! Просив, щоб пішла додому повечеряти… Тоді й перестало битись Синове серце. “А за цим столом у цій світлиці, – оповідала Ганна Федорівна, – збираються на Святвечір до дня народження її Сина найближчі його друзі. Серед них і Микола Дашківський. На покуті, де мав сидіти господар оселі, ставлять тарілку, ложку і чарку для Василя. Але число друзів з кожним роком усе зменшується і зменшується”, – із сумом казала мати. Вона щодня ходить на цвинтар. А ось ської війни. Олексій Гура, Юрій Вільховий та Ірина Петренко передали вітання учасникам презентації від ректорки вишу Марини Гриньової й висловили сподівання, що спілкування з Богданом Черваком стане потужним стимулом для студентів та студенток, які здобувають історичну, журналістську і філологічну освіту, докладніше знайомитися з його працями, щоб більш глибоко пізнавати історію боротьби українців за незалежність у ХХ столітті. Ніна Кирпотіна продемонструвала просвітницьке документальне відео “ВідоA мі невідомі патріоти. Олена Теліга”. Пані Ніна акцентувала на тому, що книги авA торства Богдана Червака висвітлюють геA роїчні сторінки визвольної боротьби ОУН,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
