Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гостя “СП” · “Це розповідь про творчий неспокій душі Ольги Камінської, для якої життя надсилає неймовірні творчі і душевні іспити”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Пісенний сад Вітчизни

Слово Просвіти, №11 за 2025 рік

Історія багатогранної творчості артистки, 18 музичних творів у її виконанні, серед яких арії з опер, народні пісні, пісні на слова Тараса Шевченка, чудовий відеоряд, розповідь про непроминальні події Товариства, якому виповнюється 15 років, – все це сотворило в Домі Лисенка особливу атмосферу. Де кожна нота і слово звучали високим мистецтвом. Де радість раділа сльозою... Де всі були одно! Режисеркою і ведучою літературно-музичної імпрези, у якій все було продумано і втілено до найменшої деталі, була письменниця, перекладачка, художниця Валентина Давиденко. Валентина і Ольга дружать віддавна. Коли пані Ольга працювала в Театрі оперети, Валентина не раз запрошувала її на Радіо “Голос Києва”, де працювала тоді радіоведучою. Потім доля розвела їх на роки, і-от минулого літа вони знову зустрілися на Фестивалі української Під час виступу в Будинку кіно. 2025 р. культури в Рієці. І творча співпраця, прекрасні проєкти цих двох талановитих Мисткинь розгорнулися з новою силою і заграли новими відтінками. Валентина мала презентацію своєї творчості минулого року у Ловрані. А тепер в Музеї Миколи Лисенка Ольга Камінська ніби розгорнула для нас партитуру своєї творчої долі. “Березнева імпреза зірки оперети і оперного мистецтва Ольги Камінської – осяйна подія в Меморіальному Будинку Миколи Лисенка, яка глибоко полонила слухачів. Саме тому виникла ідея зробити це щорічним монофестивалем. А для мене зустріч через роки з унікальною творчою особистістю і прекрасною щирою людиною – джерело творчого натхнення і духовна підтримка у нинішні часи”, – сказала Валентина Давиденко. На деякі запитання пані Ольга люб’язно відповіла в ексклюзивному інтерв’ю для “Слова Просвіти”. – Пані Ольго, де бере початок ваша любов до музики? – Нелюбові до музики просто не могло бути, адже із самого дитинства була в оточенні співу і звуків музики. Співу, бо батько мав чудовий драматичний тенор, у компанії його завжди просили заспівати українську пісню, і Іван Павлович Кисіль затягував “Вівці мої, вівці”, “Розпрягайте, хлопці, коней”, або ж “Черемшину”. А коли я вже вчилася в музичній школі з класу фортепіано, то сідала за піаніно і підігрувала акорди пісні і сама підспівувала разом з усією родиною солов’їні пісні. Музика ж бо була свого роду позивними, які неслися із нижніх поверхів музичного училища імені С. Крушельницької, розташованого навпроти будинку, трохи нижче, де ми проживали з батьками. Звуки музики, вірніше, звуки духових інструментів лунали вже зранку і були вранішнім горном, адже тоді ще не було звукоізоляційних вікон. А коли мати відпускала нас із сестрою гуляти у двір будинку, звісно, спокусившись цими потужними звуками, ми бігли до вікон із решіткою з підвального приміщення і просто “залипали” у цих вікнах... А студенти спеціально направляли на нас горна труб і валторн, щоби перелякати дитячу юрбу, ми верещали від радості і бігли знову у двір... Але ж не забували навідатися знову і знову. – Як ви колись потрапили до Києва? І хто ваші вчителі? – Отже, це музичне училище із самого дитинства стало рідним і привабливим, тому виявила бажання вступити до музичної школи, спочатку рік навчалася на віолончелі у педагога Теленка, а потім вирішила перевестися на фортепіано до педагога Ліни Горковець. Ну, а закінчивши музичну школу з фаху фортепіано, радо вступила до того храму звуків і музики, що був музичним маячком із самого дитинства, – Тернопільського музичного училища імені Соломії Крушельницької. Звісно, на відділення, де вчать ще й співати, а це диригентсько-хорове, бо на ті часи вокального ще не існувало. Тож з диригування навчалася у Остапа Ілліча Крицака, а зі співу першим педагогом була Алла Володимирівна Білінська. А вже по закінченні третього курсу училища я вирішила серйозніше пов’язати своє життя зі співом, поїхала до Київської консерваторії, і мене відразу ж прийняли на вокальне відділення. Ось так і почалося моє київське життя. Вдячна долі, що потрапила “до рук” чудової педагогині, професора, народної артистки України Зої Петрівни Христич. У цієї менторки співу навчалися багато тепер вже видатних і визнаних світом співаків, які отримали в Україні високі звання народних і заслужених артистів. Світла пам’ять легендарній українській співачці, справді золотому голосу України, видатній педагогині і просто чудовій людині, яка була і порадницею, і наставницею наших і творчих, і життєвих шляхів. – Які, на вашу думку, ваші найбільші досягнення в Націо¥ нальній опереті? – Після закінчення консерваторії мене запросив головний диригент, на той час ще не національного, Театру оперети Святослав Іванович Литвиненко, народний артист України, славний український диригент і професор Київської консерваторії. Пану Святославу сподобався мій голос, головному режисеру тих часів народному артисту України Сергію Костьовичу Сміяну заімпонувала моя зовнішність, яку він бачив у статусі Героїні оперети, і цей творчий тандем підтримки молодої актриси вивів мене в перший же рік служіння опереті на чотири головні ролі: Одетти Дорімонт у “Баядері” Імре Кальмана, цього ж композитора у “Маріці” і “Принцесі цирку” та штраусівській “Ночі у Венеції”. Про оперету можу говорити довго з великим сентиментом, адже то як перша любов у жінки – завжди залишиться у серці в найчистіших і найщемніших спогадах. У 1998-му я вступила до на той час Музичної Академії на фах новоствореного відділення музичної режисури і в 2001 році закінчила її з червоним дипломом фахівця режисера оперного і музичного театру. Моїми педагогами були народний артист України Валерій Курбанов, народний артист України композитор Олександр Костін, вище згаданий Сергій Сміян і заслужений артист України Віктор Шулаков. Тож не дивно, що державним іспитом мене як режисера у 2001 році була вистава у театрі оперети “Софія Потоцька” на музику Олександра Костіна, а моїм куратором проєкту був Валерій Курбанов. У виставі ж я виступала і як Софія Потоцька, головна героїня мюзиклу, і як режисерка вистави. Всі мої колеги-актори були задіяні у виставі, а диригував оркестром Лев Горбатенко. На той час це була свого роду мініреволюція, адже на сцену “прорвався” жанр мюзиклу українською мовою, який тоді майже не звучав. У своїх ліричних спогадах про дитинство молода Софія співала “Летіла зозуля” (як же не використати цю глибинну українську пісню...). Це був мій “пік” в Театрі оперети, і багато хто з акторів захотіли бачити мене в ролі головної режисерки, а чи художньої керівниці Театру оперети... Але доля написала свій подальший сценарій мого творчого життя. – Яким чином ваша творча до¥ ля простелилася у Рієку? Як там Імпреза вдалась! Ольга Камінська, Галина Дацюк, Валентина Давиденко склалася ваша кар’єра? – Здавалося б, усі головні партії в жанрі класичної оперети вже удвох-трьох режисерських версіях переспівані, вже й сама виставу поставила і в ній головну героїню зіграла, ну просто лаври – під ноги і спочивай на них. Але горн Музи кличе на вищі сходинки творчості – ану, дорогенька, покажи, чи можеш оперу? Ти жне закінчувала оперне відділення, не знаєш репертуару оперного жанру, не знаєш мов світової опери... І от доля мені вистелила новий, зовсім новий і білий, як білий аркуш, килим творчості, згорнувши той червоний, величний оперетковий. Ну що, зможеш? Змогла! Виконавши 20 головних ролей оперного репертуару в Оперному театрі імені Івана Зайця хорватського міста Рієки, перетворивши цей творчий новий білий килим на багряно-червоний, створивши образ Тоски в опері Пуччіні в проєкті славнозвісного словенсько-хорватського режисера Даміра Златара Фрея “Тоска на три локації”, аналога якому немає у світі. Це моя гордість і творчий пік у жанрі опери. – Пані Ольго, чому вам важли¥ во співати пісні Вітчизни? – Я вважаю, що всім вокалістам важливо співати пісні рідною, солов’їною, вітчизняною. По-перше, ще з першого курсу консерваторії дидактичним матеріалом навчання є обов’язкове виконання української народної пісні... Це, як перші кроки дитини, щоб опанувати впевнену і тверду ходу по землі, так і народна пісня показує вірний дороговказ до досить складного світу опанування вокальної майстерності. Тут і протяжна мелодія, яка без правильного дихання не виспівується. Тут і октавні ходи, які без вирівнювання регістрів не будуть звучати гладко, тут і слово, яке є не менш важливим, ніж мелодія. І, врешті-решт тут і емоція, адже навіть три куплети у пісні треба донести публіці, як три різні ескізи музичної картини... Тож артисту треба співати українську пісню все життя, бодай для тримання вокальної форми. І як тільки “відхилишся” у вокальних просторах модернової, чи надемоційної веристської, що спонукають до більш широкого і заглибленого вокального звукоутворення, потрібно вчасно почути в собі сигнал SOS і йти в обійми до рідної української народної пісні. В будь-якому разі вокальним “ліком” для мого голосу є українська народна пісня і твори Амадея Моцарта. Тут не сфальшивиш і не дезінтонуєш, все чується... – Чим стала для вас літературно¥музична імп¥ реза в Музеї Миколи Ли¥ сенка? – Ця імпреза для мене була творчою сповіддю друзям про пройдений мною надзвичайно цікавий і свого роду унікальний шлях співачки, актриси, музичної режи- Ольга Камінська — прима Театру оперети. 2000 р. серки і громадської діячки. Це розповідь про творчий неспокій душі Ольги Камінської, для якої життя надсилає неймовірні творчі і душевні іспити, змушуючи її бути кріпкою, як скеля, і впевненою в собі, перетинаючи всі ці бар’єри іспитів, рухатися далі, куди вказує її величність Доля. Щира подяка тій хвилині зустрічі, коли в Музеї зустрілися з Валентиною Давиденко, Галиною Дацюк і Олександром Балабком і вирішили цим історичним стінам, які чули велике і високе мистецтво генія України Миколи Лисенка, відзвітувати моїм “Пісенним садом Батьківщини”. – З яким настроєм повертаєте¥ ся у Хорватію? – Скоріше, то не стільки настрій, скільки стан душі. Коли приходжу до церкви, а вибираю такий момент, коли вона безлюдна, з відчуттям – Бог і я... Запалюю свічку пам’яті про батьків іза здоров’я родини, то відчуваю порив широкого, вільного даху у грудях, як відпущення життєвої смути і негараздів, прощення і благословення. Це неймовірне відчуття свого роду оновлення. Як тепер кажуть – перезавантаження. Ось таке відчуття я би ставила у паралель із відчуттям моєї імпрезної сповіді в Музеї. А може, ще й деяке “переформатування”, хтозна... поживемо – побачимо! Завершуючи наше з чоловіком Віктором Камінським чергове турне до Києва, можу сказати, що хорватсько-український культурний місточок, який поєднує Україну і Хорватію, і який ми будуємо вже 15 років, заснувавши УКПТ “Дніпро”-Рієка, з кожним разом стає міцнішим, ширшим для простору єднання і дружби обох культур і легшим для взаєморозуміння цілей і направленостей культурної місії дипломатії. “Єднаймося, ж, брати мої”, – настанова великого Кобзаря була домінантною тональністю всіх заходів у ці березневі дні і шляхетно панувала. Дякувати Богові і ЗСУ, жодної тривоги під час проведення заходів не було, ніби Великий Тарас стояв над небом Києва і, погрожуючи ворогу, тримав на плечі потужну зброю. – Дякую, дорога пані Ольго, за те, що свій унікальний талант не¥ сете світові з любов’ю до України. Бажаю, щоб усе, що напланували і задумали, здійснилося якнайкра¥ ще. І думаю, що так і буде. Бо ви Артистка, чий талант працює на боці Світла. Спілкувалася Галина ДАЦЮК У Меморіальному музеї Миколи Лисенка відбулося дивовижне дійство народної артистки України, солістки Національної оперети України, примадонни Хорватської опери та оперети, голови Українського культурно-просвітницького товариства “Дніпро” – Рієка Ольги Камінської, яка приїхала в Україну з творчим турне.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин