Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Складно усвідомити, як життя однієї людини · могло зачепити стільки подій”. Книга в газеті 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Обличчя з фотографії на стіні Долі людські очима студентів-журналістів КНУКІМу», с. 1

Обличчя з фотографії на стіні Долі людські очима студентів-журналістів КНУКІМу

Слово Просвіти, №12–13 за 2021 рік

Продовження. Початок на стор. 1, 7–9 Вона завше була гостинною. Її руки любили тісто, любили готувати, нарізати, пекти. Ніхто не виходив голодним із гостини. Говорили сусіди: “От Галя, от господиня! Такої по селу не знайти”. А я завжди порівнював її з героїнями Квітки-Основ’яненка: як та Маруся – і працьовита, і гарна! Пригадую, розповідала, що лишень хтось народиться, односельці йдуть просити, щоб стала хрещеною. Каже: “Погоджувалась завше, бо від цього відмовлятися не можна, то від Бога!” Бабуся могла б працювати вчителькою, але оскільки була віруючою людиною, то їй заборонили вчителювати. “Ой тяжко було мені на серці, довелося все життя горбатитись на заводі, але людям я завше йшла на допомогу”. Розплющую очі – нема бабусі, то все лише мої думки, спогади… Погляну на фото й ніжно усміхнусь, як вона, бувало. Ні, так, як вона, не усміхався ніхто. Роман Сірук, с. Глинянка, Житомирська область Присвячую йому свої перемоги Верхня полиця шафи. Картон­на коробка. Одна фотографія – сотні спогадів. Натрапивши на цю фотокартку, можна побачити шалене щастя в очах маленької дівчинки, бо поруч – рідна людина, опора, підтримка. Дідусь Микола Славський. У думках спливає безліч моментів і всі – про дідуся. Я дивлюсь на фотографію і не можу повірити, наскільки детально пам’ятаю все, що відбувалося того дня. Микола Славський (дідусь) Зима була моєю улюбленою порою року. Щойно випадав перший сніг, я брала дідуся за руку зі словами: “Ходімо кататись на санчатах та грати в сніжки”. Він завжди відкладав усі справи, щоб провести час зі мною. І ця фотокартка зроблена в один із таких днів, коли ми, з червоними щоками та носами, стоїмо на морозі біля будинку. Навіть тепер, коли приходжу до бабусі в гості, перед очима постає саме ця картинка. Бачите великий каптур, що закриває мені все обличчя? То дідусь надягав. Сам не застебнутий, але мені завжди надівав шапку, рукавички і навіть колготи з начосом. Кожні 15 хвилин питав, чия не змерзла. Знімав мої рукавички, щоб перевірити, чи теплі руки. Якщо ж ні, огортав мої маленькі долоні своїми і ставало тепло. Коли поверталися додому, не роздягаючись, дідусь біг на кухню ставити чайник, заварював мені чай із лимоном, щоб я не захворіла. Так, я пам’ятаю все, пов’язане з дідусем. Але водночас жалкую, що провела мало часу в його обіймах, нечасто підходила, щоб поцілувати і сказати, як я його люблю. Зараз мені вісімнадцять, і я впевнена, що з небес він дивиться на мене – моя підтримка, опора, мій дідусь. І кожну свою перемогу я присвячую йому, як колись він присвячував мені свій час, увагу, любов і своє життя. Аліна Славська, м. Бердянськ, Запорізька область Досі сниться Афган Переглядаючи сімейний архів, я помітила куточок фотографії, що була прихована. На світлині красувався мій дідусь – стрункий радянський солдат у військовій формі, аза його спиною виднілася прикордонна вишка. Мене це здивувало, адже я ніколи не чула розповідей про те, де він служив. Та й батьки уникали розповідей про це. Але я була настирливою, і фотографія-таки “заговорила” до мене. Виявляється, той юний солдат майже закінчував службу водній із прикордонних радянських частин і вже збирався “на дембель”. Але за декілька днів до того взвод перенаправили в… Афганістан, на справжню війну. Чому ж тоді цю сторінку з життя мій дідусь намагався приховати? Адже цим треба вихвалятися, показувати медалі, розповідати байки… Та не для Юрія Сови. Щодня їхній табір обстрілювали. Вони ховалися в холодних землянках, постійно хворіючи то на дизентерію, то на гепатит. Окрім того, табір був замінований, виїжджати дозволялося лише на операції, а харчі їм привозили колони з Радянського Союзу, якщо пощастить і їх вдасться доставити. Зі слів дідуся: “Спека вдень стоїть за 50 градусів, а у нас всього по пляшці води на момент висадки. З водою були великі проблеми на цій операції. У багатьох просто “дах їхав”. Хочеться пити, а нема ні краплини. Ще через добу нам стали скидати воду, заварену з верблюжою колючкою, – з гелікоптерів, у твердих поліетиленових пакетах. Пілоти, звичайно, скидали ці пакети способом зависання гвинтокрила, сісти ж було ніде. З двох викинутих пакетів один розбивався. Збережену воду ділили порівну по фляжці. Всіх мучило єдине питання: чи привезуть воду завтра? На все інше було начхати, в тому числі на мінометні обстріли. Думали: якщо не від міни загинемо, то набагато швидше помремо від спраги. Обстріл міг початися в будь-яку хвилину”. Ось так, ризикуючи своїм життям, під постійними обстрілами, Юрій Сова змушений був нести службу на нікому не потрібній війні, не на захисті кордонів нашої Батьківщини. Він, як і десятки тисяч інших радянських солдатів, пішов воювати в іншу країну. А що вони там забули? Навіщо стільки молодих смертей? Тоді все відбувалося під гаслами інтернаціонального обов’язку. Весь світ знав про війну, але радянська пропаганда вперто називала це “допомогою братньому народу Афганістану на прохання його законного уряду”. Радянська влада ретельно приховувала інформацію, тому ми не знаємо ні реальної кількості загиблих, ні подробиць військових дій. Навіть нагороди вручалися за “успішні дії на тактичних навчаннях з бойовою стрільбою”. Імовірно, неоднозначне ставлення до війни є однією з причин, чому колишні афганці вкрай неохоче діляться спогадами. Дідусь часто повторює фразу: “Не смерть страшна, а забуття”. На тій страшній війні далеко від України полягли нізащо тисячі молодих українських чоловіків. Не вони обирали війну, але мусили виконувати безумні накази Москви. Та війна залишила в забутті багатьох нині живих її учасників. Але поруч – рідні люди, онуки, які не забудуть 15 лютого, в День виходу військ з Афганістану, привітати тих, хто вижив заради нас. А полеглих – пом’янути. Анастасія Круглікова, смт Велика Олександрівка, ­Херсонська область Дитинство під скиртою соломи Мою прабабусю звали Любов Павлівна Цупко. Жила вона спочатку в селі Піски Баштанського району, а потім разом із батьками приїхали до Миколаєва. Любонька, так ми її називали, пішла в 1-й клас до загальноосвітньої жіночої школи (тепер – Перша українська гімназія). У травні 1941-го вона закінчувала сьомий клас, ще не знаючи, що шкільна пора для неї закінчилася назавжди. Бабуся розповідала моїй мамі: “Коли почалася війна, не всі люди розуміли, що коїться. Але згодом, коли прийшли фашисти, був жах. Ми постійно ховалися в льоху. То літаки ревіли над головами (аеродром знаходився поруч), то фашисти грабували, забирали все, що під руки потрапить”. Дітей вдень переховували у скиртах соломи. Мама прабабусі Улита наказувала, щоб діти не ворушилися. Часто повторювала: “Хоч би німці не здогадалися туди піти, там же ховалися діти”. Кілька разів Любоньку забирали до розподільного пункту, куди звозили звідусіль майбутніх вільнонайманців для Німеччини. Тричі вдавалося звідти втекти. Вчетверте, щоб уникнути насильного вивезення, вирішила зробити собі шкоду – обсипала руки вапном, що спричинило сильні опіки шкіри. Знала, що фашисти не любили таких – із ранами та інфекціями. Завжди кричали: “Інфекція, ін­ Любов Павлівна Цупко фекція!”. Здавалося, на п’ятий раз відправки не уникнути. Але захворіла на малярію і знову не потрапила до вагонів, куди вантажили молодь у Німеччину. Інших відправляли до таборів смерті… Так наша родина ховалася та захищала дітей від фашистів три роки. Батько бабусі Павло загинув у Німеччині, в Лейпцигу. Вона дуже хотіла знайти його могилу, але в радянські часи це було майже неможливо. На 9 травня бабуся завжди гірко плакала, особливо під пісню “День Перемоги”. А мамі моїй казала: “Слава Богу, ви не знаєте, що таке війна!”. Валерія Вайнберг, м. Миколаїв Петро Грізний із бантом на голові Похмурий погляд, широко розкинуті брови, темні, мов дві вуглинки. Здається, він від народження такий: суворий, розсудливий, невблаганний. У селі його поважали. У колгоспних гаражах, де після збору врожаю мирно відпочивали ЗІЛи й МАЗи, часто збиралися чоловіки, аби погомоніти про своє й відпочити “під огірочок”. Така місцева традиція. Там завжди згадували Петра: мовляв, і жінка порядна, і хатина з городом, і двоє дітей гарних. Там же казали, що з нього був добрий солдат. Одне його “ану цить” змушувало замовкати цілу роту. Навіть досвідчені старшини боялися цього “цитькання”. Коли смолисті брови насуплювалися й розліталися в різні боки, усі одразу розуміли – буде пекло. За це його й прозвали Петром Грізним. Мій дідусь Петро Іванович М’якота Та це для них він був Петро Грізний, а для мене завжди “дідусевич”, який фарбував лялькам нігті в рожевий колір, а потім стирав і перефарбовував у блакитний, бо так мені подобалося більше. З ним було зовсім нестрашно летіти з височенної засніженої гірки, бо я точно знала, що мене впіймають. Петро Грізний дозволяв розчісувати своє чорнильне волосся гребінцем “маленька фея” і зав’язувати його червоним бантом. Усміхався й поправляв зачіску у відображенні невеликого люстерка. Ніколи не сварив за мокрі рукавички, бо завжди носив у кишені свої сухі – спеціально для мене. Він зігрівав їх своєю долонею, а потім натягував одну велику рукавицю на дві мої маленькі долоньки. Кажу про нього в минулому часі, бо 28 вересня 2005 року дідусь полетів за небокрай. Якби йому дано було обирати, коли відлітати, то ще жив би й жив, плекаючи нових онуків і правнуків. Його забрав дріт, чорний, як ті самі брови. Ним рухався безжальний Тетяна Василівна Коркішко Юрій Сова

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин