Суспільство · “У Донецькій області всіх розстріляних могло бути від 50 до 90 тисяч”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Історичний злочин не залишається для нащадків безкарним, коли їхнє сумління про нього мовчить
Слово Просвіти, №12 за 2018 рік
Ми переживаємо складні історичні часи, пов’язані з руйнуванням стійких міфологем радянського періоду. Перебування народів під тиском комуністичної системи призвело до спотворення колективної і особистої свідомості не менше ніж трьох поколінь людей. Міфологеми радянських часів продовжують керувати суспільством, а в нестабільні пе" ріоди історії стають ключовою установкою, яка визначає поведінку великої кількості людей. Саме до такого процесу керованого суспільного явища через активізацію стій" ких стереотипів мислення ми були залучені внаслідок відкритої агресії Росії проти Укра" їни, яка має назву гібридної війни. Події, які відбуваються в Україні з 2014 року, — спро" ба встановлення тоталітарної системи через людей, свідомість яких продовжує актив" но жити в радянські часи, повертаючи минуле в сьогодення.
Вікторія БАК, кандидат педагогічних наук Світлана КРАВЧЕНКО, член правління ГО “Бахмут Український”
В Україні тривають треті визвольні змагання за незалежність. Її прискорення можливе не тільки через успіхи у військовій, економічній та політичній сферах, а також через руйнування радянських міфів, які перетворюють українців на слухняних виконавців волі тих, хто володіє кодом доступу до ключових пускових механізмів покори “старшому братові”. Руйнування міфів радянських часів через викриття злочинів, скоєних радянською владаю, є гуманістичним шляхом у здобутті Україною остаточної незалежності та звільнення від культурного колоніалізму. Територія Донбасу залишається ареною геополітичних інтересів Росії, які реалізуються передусім через ствердження цінностей “русского міра”, до яких належать ідеї зверхності російського народу, міцної влади, придушення вільнодумства, заперечення внутрішніх та зовнішніх свобод заради порядку, який насаджують владні структури. У 20—40 рр. XX ст. на території міста Бахмут (на той час Артемівськ) відбувалися масові розстріли жертв репресій, тому віднайдення місць поховань та розповсюдження інформації про ці факти, як про злочин радянського режиму проти людяності та вшанування пам’яті безвинно закатованих тоталітарним режимом людей є важливим кроком у руйнуванні міфів тоталітаризму. Опрацьовуючи матеріали про події тих часів, стало очевидним, що страждали під час репресій не тільки жертви, а й представники репресивних органів, але їхнє глибоке переконання, що вороги не повинні викликати ніякого співчуття, урешті заспокоювало катів і переконувало в тому, що виконують важливу для суспільства справу. Це формувало ілюзію потреби репресивних дій для існування міцної радянської держави. Це призвело до духовних втрат не тільки у тих, хто брав безпосередню участь у дозволених системою злочинах, а й на нащадків виконавців злочину. Людина має подвійну, духовну та матеріальну, природу, причому її внутрішній духовний стан визначає зовнішнє життя, а не навпаки. Брак всебічної моральної оцінки історії виявляється у подальшому соціальному устрої держави, який не може бути змінений на краще, доки не відбудеться спокутування нащадками гріхів батьків через їхнє визнання. Тоталітарний режим завжди призводить до втрат людських ресурсів та духовного виснаження народу внаслідок переривання культурної тяглості поколінь та накопичення непрощених гріхів, скоєних одними людьми проти інших. Тому спроби розібратись, що саме відбувалося на території рідного міста в першій половині XX ст., є спробою морального переосмислення власної історії та пояснення собі, чому трагічні події XXI століття знов захопили наше місто і стали викликом для існування цілісності України. У 1937—1938 рр. в Артемівську існували три окремі відділки НКВД: Дорожньо-транспортний ДТО, міський та військовий.
Кожний з них вів слідчі справи та виконував вироки згідно з рішенням обласної Трійки УНКВД. [1, с. 37]. Відповідно до директиви Політбюро ЦК ВКП(б) у Сталіно 10.07.1937 було створено обласну трійку УНКВД, яка виносила вироки про розстріл та засудження. До її складу ввійшли: Є. К. Прамнек, секретар Донецького обкому КПРС, начальник облуправління НКВД по Донецькій області, старший майор Держбезпеки Б. М. Соколінський, Руденко, облпрокурор [1, с. 37]. 30.06.1937 р., згідно з наказом народного комісара внутрішніх справ СРСР № 00447 “Об операции по репрессированию антисоветских элементов”, вводились ліміти на розстріли (1 категорія) та на 8—10 років ув’язнення (2 категорія категорія). Для Донецької області попередньо вони склали: 4000 людей (1000 — по 1-й, 3000 — по 2-й). Трійка УНКВД по Донецькій області в 1937 р. перевищила всі ліміти. Було засуджено 12383 осіб (5430 до розстрілу, 7107 до таборів), а в січні — червні 1938 г. — 3280 — всі до розстрілу [М. Юнге, Г. Бордюгов и Р. Биннер] [1]. За нашими дослідженнями, розстріли засуджених у період з 1937-го до 1938 року в місті були наймасштабнішими, вони почались із 20-х та не припинялись до 40-х років. На запит в ГДА СБУ про місце поховань жертв ми отримали відповідь, що таким місцем у Донецькій області був пустир біля селища шахти № 11 у Кіровському районі м. Донецька, а інші місця не відомі. Враховуючи масштаби терору, лише одне місце поховань у Донецькій області не могло вмістити всіх розстріляних, яких, за даними професора В. М. Нікольського, могло бути від 50 до 90 тисяч [2]. У Бахмуті з XIX століття існує в’язниця, до якої везли засуджених з різних регіонів Донецької області та виконували вироки зі страти. Микола Чернявський (03.01.1868—19.01.1938 засуджений і розстріляний), громадський діяч, письменник, мешкав у Бахмуті, автор першої української книжки на Донбасі, поетичної збірки “Донецькі сонети”, в оповіданні “Проклятий город” розповідає про страту чотирьох молодих в’язнів місцевої тюрми, яка, найімовірніше, була на околицях Бахмута. В’язнів, пише автор, вивезли за місто. “Приїхали туди, на каторжну балку, а там шибениця і трохи осторонь яма… Піп, дохтор, поліція, прокурор іще якийсь чиновник, — він читав їм приговор… Як вичитав, тоді повісили одного, за ним другого, третього й четвертого. Зарили в яму й затоптали, так що нічого йне видно, як осе тут. Мов і могил немає… Їх уже двадцять повісили, а ще двадцять чотири вішатимуть” [5, с.21]. “Каральна традиція”, як відомо, не переривається, якщо залишаються каральні структури.
Крім того, за свідченням кандидата історичних наук, колишнього директора краєзнавчого музею Артемівська (Бахмута) Сергія Татаринова в Артемівську з 1921 року існував один із перших радянських концентраційних таборів — табір примусових робіт, у ньому утримували розкуркулених селян і виконували вироки з розстрілів. Репресивна машина періоду Великого терору захлиналася від перевиконання плану з викриття ворожих груп, серед слідчих НКВД розпочалось “змагання” за виявлення ворогів народу, тому вироки з розстрілу виконували не тільки в обласних, а й у кущових осередках НКВД. В Артемівську було створено такий осередок. За свідченнями Сергія Татаринова, розстріли проводили всі три відділки НКВД у підвалах та глухих дворах будівель, де вони були розташовані: міський (сучасна будівля дитячої музичної школи), дорожньо-транспортний (будівля сучасної залізничної лікарні) та військовий (сучасна будівля тюрми). Тіла розстріляних вночі вивозили за місто підводами або “полуторками”. Науковий співробітник Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Карнацький показав нам свідчення, які зберігаються в музеї, про те, що родичи засуджених, переважно жінки, коли дізнавались про перебування своїх близьких у тюрмі, винаймали квартири у будівлі неподалік та слідкували вночі за вулицею. Якщо бачили рух підвод по вулиці, то непомітно йшли слідом за ними. Підводи були заповнені тілами людей, невідомо, живими чи мертвими. Їх везли до так званих “садів НКВД”, за місто, в район села Отрадівка та закопували в невідомому місці. Інколи жінкам вдавалось за гроші викупити тіла своїх родичів та поховати їх. Наведемо ще свідчення мешканців міста, які зберігаються в Артемівському краєзнавчому музеї (мовою оригіналу). “В самом городе производились расстрелы арестованных. Той страшной зимой 1937— 1938 г. мы с матерью видели на городском кладбище неглубокие ямы, заполненные мерзлыми трупами, едва прикрытые землей. Когда весной земля оттаяла и просела, на кладбище стоял страшный трупный смрад <…>. Это место, где хоронили жертв сталинских репрессий, находится напротив братской могилы на старом кладбище, сейчас там делаются новые захоронения”. Киловатая Н. Е. “По улице Тюремной (Циолковского) часто водили арестованых на допрос в НКВД, которое располагалось в здании нынешней детской музыкальной школы (ул. Советская)”. Богадица А. П.[4] На підтвердження того, що розстрільні вироки виконували саме в Артемівську, ми відшукали у Галузевому державному архіві СБУ “Розпорядження про виконання вироків згідно з рішенням трійки УНКВС (м. Артемівськ)” [3], об’ємом понад 300 аркушів. Кожен аркуш — це надрукований на пожовклому папері текст наказу по УНКВД за 1937 та 1938 рр. Всі накази, крім першого, адресовані (далі мовою оригіналу) коменданту УНКВД, сержанту Госбезопасности товарищу Аксельроду. Далі текст: Немедленно привести приговор в исполнение. Нижче перелік прізвищ. Найкоротший за 13.01.38 — шість осіб, найдовший — 182 особи за 30.12.37 р. Усі накази підписав старший майор Соколинский. Перший наказ у підшивці спрямовано лейтенанту Добровольскому. У наказах є помітки олівцем червоного, зеленого та синього кольорів. Червоним закреслені прізвища, біля яких у деяких наказах стоїть дата тим же червоним, іноді напроти не закресленого прізвища — помітки: синім або зеленим, але викреслених червоним прізвищ більше, це майже всі. У виконавців вироків був свій рахунок страчених, можемо припустити, що олівці різного кольору використовувались виконавцям як мова підрахунку, відома лише їм. Червоний — це ті, кого страчували відразу, синій — пізніше, а зелений — залишались останніми для страти. Інколи біля викреслених прізвищ стоїть дата олівцем того ж кольору, частіше за все вона збігається з датою наказу, але біля інших прізвищ такого немає. Не можна сказати, що олівці випадково потрапляли до рук виконавців. Є накази, на яких зустрічаються помітки одразу трьох кольорів. Чим більше прізвищ у наказах, тим більше поміток різнобарвними олівцями. Це може свідчити лише про одне: не вистачало “рук”, щоб швидко розстрілювати всіх. “Немедленно привести приговор в исполнение” виходило не завжди. Ще дуже цікава деталь. Олівці гостро заточені, наведені смуги досі зберігають яскравість, папери охайні, нічого зайвого. До появи німецьких концентраційних таборів ще залишалось майже 5 років, а на території радянської країни вже з’явилась німецька педантичність у веденні справ.
Кількість засуджених Артемівської тюрми, яких було розстріляно відповідно до списків у наказах з 03.12.1937 до 13.01.1938 така: 03.12.37 — 55; 21.12.37 — 119; 27.12.37 — 5; 27.12.37 — 59; грудень 37-го — 12; грудень 37-го — 42; грудень 37-го — 51; 30.12.37 — 182; 03.01.38 — 31; 13.01.38 — 6; разом — 562. На 67 листі “Розпоряджень” червоним олівцем вище наказу на вільному місці перелічені такі цифри: 113; 111; 117; 101; 115; 68; 73; 112; 114; 103; 116; 98; 72; 119; 108; 110; 102; 99; 104; 106 [3]. Припускаємо, що це теж був рахунок страчених. У підшивці “Розпоряджень” наказів, які стосуються в’язнів Артемівської тюрми, близько третини. Всі інші накази стосуються в’язнів різних міст Донецької області: Маріуполя, Сталіно, Ворошиловграда та ін. З 03.06.1938 року Донецьку область розділили на Сталінську та Ворошиловградську. Можемо лише здогадуватись, чому накази про розстріли з різних міст потрапили до “Розпорядження про виконання вироків згідно з рішенням трійки УНКВС (м. Артемівськ)”. В’язнів могли перевозити до Артемівська залізницею для виконання вироку. Свідчення мешканки міста Киловатої Н. Е з фондів Бахмутського краєзнавчого музею підтверджують це припущення (наводимо мовою оригіналу) “В 1937—1938 гг. мы жили недалеко-от станции и своими глазами видели небывалый до тех пор размах репрессий. На станцию каждый день подавались составы с теплушками, куда грузили заключенных. Каждый раз можно было видеть по сотне заключенных, сидящих на корточках между путями, ожидающих посадки в вагоны. Напротив станции была выстроена загородка из колючей проволоки, где держали заключенных” [4]. Якщо в Артемівську тюрму звозили в’язнів зі всієї Донецької області для подальшого розподілу та страти, то кількість страчених з 03.12.1937 до 13.01.1938 збільшується більш ніж удвічі. Завдяки реєстру службовців органів державної безпеки у ГДА СБУ та допомозі Вадима Золотарьова [1] стало відомо, що Аксельрод Леонід Соломонович (1908 р. народження) мав нищу освіту, член ВКП(б) з 1932 року, працював в органах з 1932 року, проходив службу з 22.03.1936 р. в Донецькій області, співробітник НКВД, комендант УНКВД, сержант Держбезпеки. 19.12.1937 р. його нагороджено орденом Червоної Зірки (саме після масштабних розстрілів в Артемівській тюрмі), 09.08.1938 г. звільнено. Причина — арешт судовими органами. Не відомо, яким чином Аксельрод уникнув подальшого ув’язнення, але 1941 р. опинився на фронті (мобілізований Сталінським МВК Донбас). Воював на Західному, Волховському, Брянському, 1-му Прибалтійському, 2- му Українському фронтах. 1942 р. — комендант Особливого відділу НКВС 4-ї армії. Навесні 1943-го — комендант Особливого відділу НКВС 16-ї (15-ї -?) повітряної армії. Як комендант Особливого відділу НКВС відзначився саме тим, що власноруч розстрілював людей. На 1943 р. він майор державної безпеки. У 1945 р. — командир батальйону аеродромного обслуговування 5-ї повітряної
Продовження на стор. 4
с. 4 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 3
армії. Вдруге нагороджений орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни 2-го ступеню (двічі), медалями “За бойові заслуги”, “За оборону Москви”, “За оборону Сталінграду”. У 50-х рр. — заступник директора Львівської опери. Соколинский (Гімельман) Давид Мойсейович (06.1902— 21.01.1940), закінчив у 1914 та 1916 рр. — трикласне вище початкове училище та двокласне ремісниче училище в Одесі, член ВКП(б) з 12.1920 р., старший майор Держбезпеки. З 03.04.1937 до 25.02. 1938 р. — начальник УНКВС Донецької області (входив до складу Трійки). Нагороджений орденом Леніна (19.12.1937) саме за “плідну” роботу в Донецькій області. Депутат Верховної Ради СРСР 1-го скликання. 02.03.1939 р. його заарештовано. 19.01.1940 р. — ВК ВС СРСР засуджено та розстріляно в Москві. Старший лейтенант Добровольский (єдиний наказ адресовано саме йому), 21.03.1939 р. — звільнено зовсім з виключенням з обліку та неможливістю використання на службі. Більше ніяких відомостей про нього немає. Під час Великого терору були слідчим НКВД в Артемівську [1]. Шелудченко Матвій Іванович (1898—02.02. 1940) з весни 1935— 08.08.1937 р. — начальник Артемівського міського відділу НКВС та за сумісництвом начальник особливого відділу 80-ї стрілецької дивізії. На 29.09.1937 р. — начальник Артемівської міжрайонної слідчої групи УНКВС Донецької області. Розстріляний у Москві 02.02.1940 (за іншими даними — 01.02.1940). Демидов Олексій Петрович (03.06.1898—1960). Член ВКП(б) з 1919 р. З 07.1938 р. до 12.1939 р. — начальник Артемівського міськвідділу НКВС. Помер у Харкові в 1960 р., мав звання полковника держбезпеки. Кристаль Анатолій Самійлович (1901— 20.05.1938), освіта початкова. З осені 1937р.—22.03.1938 р. — начальник Артемівського МВ НКВС. 23.03.1938 заарештований. Повісився в камері. Старший лейтенант державної безпеки (23.03.1936). Член ВКП(б) з 1920 р. У серпні 1937 р. в Донбасі було створено самостійні підрозділи Дорожньо-транспортні відділи (ДТО) ГУГБ НКВД: Північно- Донецький (м. Артемівськ) та Південно-Донецький (ст. Ясинувата). Начальником ДТО ГУГБ НКВД Північно-Донецької залізниці було призначено капітана Держбезпеки Кочергінського Георгія Ізралієвича. 30.06.1938 р. заарештований та розстріляний 20.10.1939 в Києві. В архіві СБУ ми отримали слідчу справу Г. І. Кочергінського (№67988, фонд №5), в ній була велика кількість свідчень про знущання та катування, які проводив особисто Кочергінський та до яких залучав підлеглих. Свідчення вибивали з в’язнів різними засобами. При відділку ДТО НКВД існувала так звана “лабораторія”, в яку направляли тих, хто відмовлявся свідчити проти себе та безвинних людей. Допити в “лабораторії” проводили інші підслідчі, залучаючи їх до катувань. Наведемо показання зі справи Кочергінського (мовою оригіналу). “По свидетельству оперуполномоченного ОДТО НКВД станции Ворошиловград К. Т. Ковалёва все чекисты: транспортники знали, что в Артемовске Г. И. Кочергинский и помощник начальника ДТО ГУГБ НКВД Северо:Донецких железных дорог Н. И. Антоненко “бьют во всю”. Причем Н. И. Антоненко, до 1937 г. работавший секретарем одного из райкомов партии, “как раз ударит арестованного, так и есть одна вербовка”. К допросам арестованных привлекались беспартийные стрелки НКПС, которые избивали арестованных не хуже кадровых сотрудников НКВД. Во время выезда на места начальник ДТО ГУГБ НКВД Северо:Донецких железных дорог показывал подчиненным, как надо работать с врагами народа на личном примере. По свидетельству начальника ОД- ТО НКВД станции Купянск лейтенанта госбезопасности А. В. Залозного “в присутствии лично меня Кочергинский избивал арестованного Кравченко — немецкого шпиона и Китаева — участника польской шпионской организации, приказывая и мне бить”. Г. И. Кочергинский говорил подчиненным, что “январская операция дала по области 180 тысяч человек, но это мало и надо так напрячь силы, чтобы в февральской операции дать в 2—3 раза больше арестованных, говоря, что “это специальный заказ партии”. Называя такие фантастические цифры арестованных, Г. И. Кочергинский пытался показать подчиненным, что они работают плохо и должны смелее арестовывать, заявляя, что арестованных можно бить сего разрешения и что: “Если нет достаточных материалов, изобличающих кулака, петлюровца или белогвардейца в инкриминируемом ему преступлении, но это кулак белогвардеец или петлюровец, то можно допросить надежных осведомителей или членов партии об их деятельности”. [1, с.40]. Інколи постає питання, чи можливо було все це зупинити? Може, ще 1917 року на роздоріжжі історії, коли можна було обирати напрям руху, мій прадід Микита не взяв до рук зброю, щоб захищати не зовсім зрозумілу для нього УНР, а 1937-го його зятя Андрія, мого діда, заарештували за залишки тютюну в кишені під час обшуку в забої шахти, а потім вибору вже не було. Здається, що знову ми на роздоріжжі та знову хтось із нас вважає, що можна пересидіти, перечекати поки, йде не його війна на його землі. На нашій землі війна не закінчувалася ніколи, нас вбивали, ами вигартовували в собі здатність до спротиву. Навколо Бахмута та в самому місті на міському Маріупольському цвинтарі поховані люди, про яких ніхто не згадує, їх немає, тому що цвинтар розрісся та тепер ховають на місці старих могил, ніхто не знайде доказів, а навкруги міста степ та балки. “Сади НКВД”, які ми шукаємо, розташовані в сірій зоні поблизу Отрадівки та села Кодемо, але ми їх повинні знайти, можливо, пошуки — це і буде наш спротив силі знищення людської гідності. Працюючи з наказами та розпорядженнями про виконання вироків 1937—1938 рр., звернули увагу на те, що папери підписували тільки прізвищами: і того, хто підписував, і того, кому наказ було адресовано, але обов’язковим було звернення “товарищ”. Показова деталь для тоталітарної системи. Коли особа починала працювати в органах влади, вона втрачала свої національні та родинні ознаки і ставала одиницею, що виконувала накази партії та її вождів, останні заміняли їй сім’ю, родину, націю, тому у виконавця залишалось лише прізвище, а ім’я зникало. Звернення “товарищ” творило ілюзію єдності нової сім’ї, в ній існував глибинний зв’язок структурних одиниць через знищення опору недоторканності духовного життя. Той, хто погоджувався на умови існування в системі та ставав її солдатом, отримував матеріальні привілеї, а ще привілей впливати на духовне життя інших через владу, яка трималась на страху. Той, хто потрапляв під коліщатка системи, повинен був віддати не тільки життя, а й свою душу через страх знущання та тілесного болю погодитись на дії, які призводили до морального занепаду та духовної смерті. Якщо людські втрати машини терору можна підрахувати, то духовні практично неможливо, тому, що їх наслідки змінюють хід історії та залишають свої відбитки в десятках або сотнях поколінь, вмикаючи механізм самознищення держав та націй. Долі тих, хто належав до репресивної машини, не можна назвати щасливими, кожен з них мав дітей, в яких теж з часом народились діти, що за життя чекало на них? В моральному сенсі кара, якої злодії встигли зазнати за життя, якимсь чином була спокутою, але злочин системи продовжує існувати не покараний, тому відтворюється у різних формах сучасного життя. Досі існує міф, що Сталін спотворив план Леніна про будову світлого комуністичного майбутнього, і якби він не прийшов до влади, а Ленін прожив довше, то щасливе майбутнє робітників і селян було б можливим. Мало хто розуміє, що система тоталітаризму: Ленін— Сталін—Радянський Союз закладалась не частками, а цілком і повністю в свідомості багатьох людей, які вважали, що за рахунок когось іншого можна поліпшити своє життя, головне, щоб був лідер, який знає, хто ворог загального щастя та як організувати проти нього “праведную борьбу”. Гортаючи аркуші слідчих справ у Галузевому архіві СБУ, ми розуміли, що на початку XX ст. людство свідомо робило вибір між добром і злом. Кожний на своєму місці в своїх обставинах обирав особистий шлях життя, який визначав майбутнє його наступних поколінь та після цього вибору навряд чи можна було щось змінити. За той вибір ми платили століття, виробляючи в собі імунітет проти тоталітаризму, але події 2014 року показали, що все знову може повернутись. Злам історії знову відбувається та цього разу проходить через наше життя. Коли почалась війна на сході України, в нас відбувся зсув свідомості. Все, чого не розуміли раніше, стало таким прозорим та зрозумілим, з’явились мужність та сміливість, відчуття діяти в певному напрямі, щоб зберегти внутрішню цілісність, гідність та свою причетність до єдиного українського народу. Попри паніку та хаос навкруги міцнішав спротив у наших душах. Звідкіля ж у нашому народові і в кожного з нас, його маленькій часточці, з’являються сили супротиву в умовах, коли немає для цього ніяких зовнішніх об’єктивних обставин. Відповідь одна: вона в існуванні Вищого закону,
відповідно до якого Україна та український народ потрібні Світові. Його доля не може бути вирішена купкою людей при владі. Вона залежить від тої спільноти, котра відчуває Вищий закон та діє відповідно до нього в найкритичніших обставинах. Улітку 2014 року відлік часу почався в бік війни, відокремлюючи нас від іншого світу. Тепер ми всі знаємо, що війна ніколи не закінчується швидко. Вона починається заздалегідь передчуттям хаосу, а продовжується доти, поки не поглине певну кількість жертв — не обов’язково життів. Гинуть мрії, надії, згасають вогники віри, люди втрачають себе. Хаос війни поглинає світло та стверджує темряву. Пляма темряви як епідемія розповсюджувалась на сході України, виокремлюючи її як самотній острів. Усі, хто міг, втікали з острова, але водночас почали з’являтись люди зі Стрижнем Життя та зупиняти зневіру. Багато людей у нашому місті свідомо обирали шлях боротьби за гідне життя, нам допомагала вся Україна, хоча інколи ми відчували себе на острові, що горить з усіх боків. На Донбасі відбуваються важливі події, які поки ще чекають на свою оцінку, це самовідтворення нації. Відбувається звільнення людей зі стану постійного страху та приниження. Національна гідність не пробуджується в людині, коли вона не пам’ятає свого ім’я по батькові, забула колискові матусі та мову, якою до неї зверталась бабуня. Але все це швидко згадується під гуркіт гармат та при загрозі реального знищення роду, і робить людину сильнішою. Наведемо цікаві роздуми учня 11 класу Бахмутської школи № 11 Едуарда Котенджи, він мешкає в місті з народження, був свідком трагічних подій війни, тому його думки мають цінність як вистраждані та доведені власним життям. “Національна гідність є почуттям власної самоповаги на тлі поваги нації, частиною якої ти є. Національна гідність є глобальним поняттям, проте чи не ключовим фундаментом моралі, який протистоїть асиміляції, знищенню або приниженню національного життя, духу або культури. Розмірковуючи над цим поняттям, згадую слова Ярослава Стецька: “Кожне відродження нації виходить з неї самої”. В цих словах показана вся сутність національної гідності як чи не єдиного чинника, що може перетворити етнос на націю, в необхідний час консолідувати суспільство навколо великих ідей та спрямувати націю, як важливу форму природної організації суспільства на боротьбу за місце під сонцем. Останні потрясіння, що вразили мій народ, довели мені, що біль українського народу — мій біль, а його тріумф — мій тріумф. Однозначним доказом моєї ідентичності українця є нерозривна спільність із рідною землею, бо покинути Україну було б психологічним ударом для мене. У мене є бажання бути частиною нації та виконувати свою органічну роль у цілеспрямованій, сильній, згуртованій нації, що йде до свого соціального і національного ідеалу”. Справу звільнення України та побудову її державності не доведено до кінця. Все знов може повторитись і це усвідомлюємо не тільки ми. Система існує як незнищенний фантом, який матеріалізується через живих людей за певних обставин і в певних умовах. Можна пильнувати події протягом років, а за лічені години все може змінитись, якщо ми почнемо зраджувати собі, погоджуватись на компроміси меншовартості заради спокою та стабільності. Наші припущення про розстріли в місті Артемівську в період 30—40 рр. підтверджено, але пошук місць поховань триває. Для поширення інформації, яка стосується репресій, створено сторінку в Фейсбуці https://www.facebo- ok/com/represiiArtemivsk/. Жертви були жахливі, тому у нас з’явилось питання: чому в Бахмуті не існує місця вшанування пам’яті жертвам червоного терору? Ми пам’ятали, що наприкінці 90-х років минулого століття на правому березі річки Бахмутки, неподалік від міського ринку, з’явилась кам’яна брила з написом: “Здесь будет установлен памятник жертвам политических репрессий”, але вона швидко зникла невідомо куди. Бахмут в радянські часи був місцем катувань і розстрілів великої кількості людей до 90-х років, тому що закриті судові процеси над політв’язнями тривали в Бахмуті до відновлення Незалежності України, а тепер знову почалися над військовими добровольчих батальйонів. Зі свідчень мешканки села Званівка Марії Шваник стало відомо, що в 50-х роках на закритому судовому процесі в Бахмуті було засуджено бійців підрозділу УПА, який діяв на Донбасі (пані Марія не пам’ятає ані прізвищ, ані подробиць справи, переказувала історію з розповіді голови Званівського колгоспу, присутнього на засіданні суду). Коли до одного з засуджених прокурор гнівно проголосив, що його буде розстріляно в невідомому місці та поховано, як собаку, вояка відповів: “Настануть часи і нас будуть згадувати як героїв”. Віднайти місця поховання жертв совєтського режиму та привернення до цього уваги мешканців Бахмуту і всього Донбасу — важлива справа в розвіюванні міфу про щасливе радянське минуле. Є думка, що якщо на місці поховання безвинно закатованих жертв провести панахиду та постійно вшановувати їх пам’ять, то війна піде з нашої землі, тому що “історичний злочин не залишається для нащадків безкарним, коли їхнє сумління про нього мовчить”.
Література. 1. Золотарьов В. А., Стьопкін В. П. ЧК:ДПУ:НКВС в Донбасі: Люди та документи 1919 — 1941 / В. А. Золотарьов, В. П. Стьопкін. — Донецьк, Апекс, 2010 — 512 с., ілл. 2. Реабілітовані історією. Донецька область. Книга шоста. — Донецьк: вид:во КП “Регіон” — “ФО — П Колесниченко”, 2009. — 592 с (з іл.) 3. Розпорядження про вико: нання вироків згідно з рішенням трійки УН КВС (м. Артемівськ), — Галузевий Державний Архів СБУ. — Фонд 6, справа № 6184 4. Фонд № 52, справи 12; 17 Бахмутського краєзнавчого му: зею Донецької області. 5. Чернявський М. Вибрані твори / М. Чернявський. — Ічня: ПП “Формат”, 2017. — 48 с.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
