Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №12 за 2018 рік

16 с. · 36 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 12 (960), 22—28 березня 2018 ЗДАТНІСТЬ ДО СПРОТИВУ «І засміялась провесінь: — Пора!» «І засміялась провесінь: — Пора!»

19 березня українці вітали Ліну Костенко з днем народження (продовження теми на с. 10) СВІТ ЩЕ ПІЗНАЄ ЙОГО ШЕВЧЕНКІВ ЩОДЕННИК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Законопроект № 5670-д «Про мови...» може стати «троянським конем»

Василь БОЙЧУК Тільки через піклування про національну освіту, національну культуру і національну економіку можна збудувати успішну міцну країну. Прикладом цього є Польща, Литва, Латвія, Естонія. Одна єдина офіційна і державна мова є безумовним чинником єдності й благополуччя держави. На жаль, Міністерство освіти України чомусь постійно проштовхує рівність між мовами національних меншин і державною мовою. Прикладом цього є так званий громадський законопроект №5670-д від 09.06.2017 року “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Саме так можна трактувати пункт 2 статті 1 цього законопроекту, де написано, що “Статус української мови як єдиної державної мови не може бути підставою для заперечення мовних прав і потреб осіб, що належать до національних меншин”. Разом із Законом України “Про освіту”, де “гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної і загальної середньої освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідного корінного народу” (ст. 7, п. 1, абз. 3) ми отримуємо повну рівність і законні права мови національних меншин і державної української мови. Але ж Конституція України стверджує, що державна мова у нас одна і такої рівності бути не може. Мовою навчання має бути державна мова, а мова національних меншин може вивчатися як елемент навчання. Чому ж тоді закладають міну сповільненої дії у мовному законі і замість об’єднавчого чинника ми знову хочемо помилятись. Адже ігнорування колишнього недосконалого Закону України “Про мови в Українській РСР” від 1989 року, брак української мови в Криму і на сході України було причиною непорозумінь, бажання північного сусіда захистити “російськомовних”, тобто війни. У законопроекті № 5670-д подають також невигідні щодо української мови відсоткові співвідношення у питаннях книгодрукування, мови ЗМІ та ін., що загалом не сприяло б формуванню українськомовного державотворчого середовища в Україні. Є підозра, що попри великий список відомих ініціаторів законопроекту №5670-д, багато хто з них його просто не читав, довіряючи тим, хто має на меті вчергове звести нанівець усі потуги щодо утвердження української України. Такий підхід у законопроекті № 5670-д суперечить висновкам Венеціанської комісії про те, що “заохочувальна політика щодо державної мови гарантує становлення самобутності загальнодержавної спільноти і, зі свого боку, забезпечує взаєморозуміння — як поміж різними частинами населення, так і всередині кожної з них. Можливість застосовувати офіційну мову на всій території країни має бути забезпечена громадянам також і з метою запобігання дискримінації при здійсненні ними своїх основоположних прав – у тих регіонах, де більшістю населення є особи, що належать до національної меншини” (CDL-AD(2010)035, параграф 42). Європейська Хартія регіональних або міноритарних мов від 5 листопада 1992 року (ратифікована Законом України № 802-IV від 15.05.2003) стверджує, що “захист і підтримка регіональних або міноритарних мов не повинні здійснюватися на шкоду офіційним мовам і необхідності їх вивчати” (преамбула). Пояснювальна доповідь до Рамкової конвенції про захист національних меншин від 1 лютого 1995 року (ратифікована Законом України № 703/97-ВР від 09.12.1997) зазначає, що “зобов’язання Сторін щодо застосування мов меншин жодним чином не порушує статусу офіційної мови (офіційних мов) держави” (пункт 66) і “насправді знання офіційних мов є чинником суспільної злагоди та єдності” (пункт 78). Окрім законопроекту № 5670-д у Верховній Раді України зареєстровані також ще два законопроекти про мови: законопроект народного депутата України Ярослава Лесюка № 5556 від 19.12.2016 року “Про мови в Україні” та законопроект № 5669 від 19.01.2017 року “Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні”. Кожен із цих трьох законопроектів має вади. Проте у двох останніх законопроектах спроби витіснення державної мови немає, навпаки, є кращі відсоткові співвідношення щодо книгодрукування, мови ЗМІ та ін. На похвалу законопроекту № 5670-д від 09.06.2017 року “Про забезпечення функціонування української мови як державної” — останні статті щодо взаємодії з поліцією, інспекціями та ін. виписані краще. Підтримуючи ініціативу Лариси Ніцой, пропоную об’єднати кращі статті кожного з цих трьох законопроектів, вийти на консолідований законопроект “Про мови в Україні” задля законодавчого утвердження української мови як об’єднавчого чинника усіх громадян України незалежно від етнічного походження. БАРВИ СЛОВА ЗАПРОШУЄ ЙОСИП МАРУХНЯК
Погляд · “Не завадить наголосити, що антиукраїнська інформаційно-психологічна інтервенція є зовнішньою і внутрішньою”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Посилюймо інформаційно-психологічну безпеку в умовах гібридної війни Росії проти України!

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка, завідувач кафедри радіомовлення і телебачення Гібридна агресія Російської Федерації є головною загрозою національної безпеки України. Адже типовими компонентами гібридної війни Росії проти України є: — створення внутрішніх суспільно-політичних протиріч в Україні через маніпулятивну пропаганду з її потужним продовженням в інформаційно-психологічній війні; — створення соціально-економічних проблем через економічне протистояння з переходом в економічну війну та протидію доброчинним зв’язкам України з близькими і далекими сусідами; — підтримка національного нігілізму українців, сепаратизму і тероризму аж до актів державного тероризму; — сприяння створенню нерегулярних збройних формувань та їх оснащення. Російська Федерація водночас із неоголошеною війною проти України також застосовує інші гібридні комунікативні методи задля поглинання, завоювання, колонізації нашої держави. Дискурс гібридної війни набув глобального масштабу, є новітньою формою протистояння у сучасному безпековому довкіллі. Вашу увагу привертаю до одного з методів ведення гібридної війни Росією — інформаційно-психологічної війни, метою якої є не знищення мільйонів людей, а залякування, деморалізація, світоглядне, духовно-моральне, національне покалічення українців і таким чином підпорядкування їх російській імперській ідеології та політиці. Потужним засобом, тонким інструментом маніпуляції свідомістю є засоби масової комунікації, зокрема телебачення, радіомовлення, інтернет. Під час нинішньої російсько-української війни інформаційно-психологічна складова є вельми суттєва, важлива і помітна, по суті, визначальна. Не завадить наголосити, що антиукраїнська інформаційно-психологічна інтервенція є зовнішньою і внутрішньою. На жаль, під зовнішню агресивну мелодію московської балалайки танцюють також шовіністи у Польщі, Угорщині, Румунії та деяких інших країнах, зневажають, перекручують історичну правду, доводять її до абсурду, не цураючись банальної фальсифікації, відвертої дезінформації, упереджених суджень, брехні, наклепів та інших методів гібридно-інформаційної війни проти України. Тобто, в Україні триває війна на двох фронтах: проти ворожого наступу і впливу Росії та її сателітів, і проти совкових, олігархічних та корумпованих і промосковських сил в Україні. Другим фронтом і є внутрішня агресія, носіями якої є творці багатьох передач на телеканалах “Інтер”, “NewsOne” (Ньюс Ван), “112 Україна”, “ZIK”, “Прямий” та на інших комерційних, приватних телевізійних і радіоканалах. У них розкошують українофоби, московські прислужники Мураєв, Ганна Герман, Новінський, Рабінович, Добкін, Червоненко та інші, які, спекулюючи багатьма недоліками суспільно-політичного і соціально-економічного життя, своїми брехливими виступами допомагають російським агресорам завадити утвердженню духовно-національної соборності України. Шквал обурення в соціальних мережах викликали інтерв’ю Наталії Влащенко (чомусь вона каже називати її Наташею) на телеканалі ZIK (“Hard з Влащенко”) із колишнім заступником голови Адміністрації Президента часів Віктора Януковича Андрієм Портновим та на телеканалі “112 Україна” (програма “Гордон”) бесіда Дмитра Гордона з колишнім депутатом від Партії регіонів, запеклою україноненависницею Оленою Бондаренко. Гучний скандал виник, коли голова Комісії з журналістської етики (?!) Андрій Куликов як ведучий “Громадського радіо” у сторічний ювілей так званої “Великої жовтневої соціалістичної революції”, запросив до студії… лідера недозабороненої Комуністичної партії України Петра Симоненка. Кожний із Вас, шановні читачі, може назвати багато прикладів повзучого проросійського, антимайданівського, антиукраїнського напряму діяльності ЗМІ, які пов’язані або з Віктором Медведчуком, або з колишніми аморальними можновладцями, які підгодовували узурпатора Віктора Януковича, а сьогодні, як і тоді, володіють телевізійними і радіоканалами та газетами. З їхнього благословення ЗМІ маніпулятивним гібридно-інформаційним впливом, поширенням фейків, дезінформацією намагаються посіяти розбрат в українському суспільстві, навіяти почуття стомлюваності, змучуваності від війни, національний нігілізм, відмовлення від самостійності, мовляв, українці й росіяни — один народ, у них спільна історія, а націоналісти, фашисти, нацисти та американські агресори роз’єднують російську братерську любов до українців. У журналістському середовищі московські ідеологи та їхні прислужники в Україні нав’язують фальшиве гасло “Дві країни — одна професія”, однобоко, викривлено трактують природу журналістських стандартів з метою позбавити українську журналістику національної сутності, зіштовхнути її у багно космополітизму, меншовартості, інертності, дисперсної комунікації, візитною карткою яких мають бути новини про вбивства, аварії, пограбування, секс, смерть, страх, гроші та інші складові аморального бізнесового букета. Саме цього прагне одвічний ворог України — Московія-Росія, яка хоче утвердити в Україні хижий “русскій мір”. Прикро, що проти цієї загрозливої для України ситуації належним чином не спрямували свої правові та інтелектуальні зусилля Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, Міністерство інформаційної політики України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Рада національної безпеки і оборони України, Національна спілка журналістів України та інші владні інституції. Вони мляво, про людське око, або зовсім не вживають ефективних заходів щодо припинення ЗМІ внутрішньої агресії проти України. Тому за умов військової, гібридної, інформаційно-психологічної агресії Російської Федерації проти України реформування державного телерадіомовлення у Суспільне має бути надзвичайно виваженим, щоби не нашкодити створенню українського національного інформаційного, гуманітарного простору з урахуванням історичних особливостей кожного краю держави. Ми є свідками, як то в тій, тов тій області спалахують вибухи, скандали, пов’язані з аморальними методами реформування, до яких вдалося правління національної Суспільної телерадіокомпанії України. Повним ходом запрацював механізм безпрецедентного за всі роки відновленої незалежності України масового скорочення журналістів, режисерів, телеоператорів та інших працівників колишніх обласних телерадіокомпаній, а нині філій ПАТ НСТУ. Головна теза реформаторів на чолі з Зурабом Аласанією — позбутися совковості, нафталіновості, дикого несмаку телеі радіопередач, підпорядкованості телерадіокомпаній місцевій владі. Безперечно, потрібно удосконалювати професійний рівень підготовки телерадіоматеріалів, поглиблювати тематично-змістовий, художньо-естетичний, соціальнопсихологічний характер їхнього змісту. Але механічне зведення базового контенту на регіональному суспільному мовленні до 185 хвилин щоденного ефіру без урахування історичних особливостей областей завдає шкоди життєвим інтересам громад, місцевому самоврядуванню, децентралізації влади, яка здійснюється в Україні. У Законі “Про Суспільне телебачення і радіомовлення України” наголошено, що Суспільне телебачення і радіомовлення створюється з метою задоволення інформаційних потреб суспільства, залучення громадян до обговорення та вирішення найважливіших соціально-політичних питань, забезпечення національного діалогу, сприяння формуванню громадянського суспільства (Стаття 1). Тобто чим більше людей вчасно усвідомить власну відповідальність за майбутнє України, то швидше ми будемо жити краще в національно-життєвому середовищі. Не можна жити за принципом “Не ми такі, життя таке”. Правила життя також встановлюють закони і їх треба дотримуватися. Одним із таких правил є чесність, яка органічно пов’язана з морально-духовною, національною гідністю. Якби члени Наглядової Ради і правління НСТУ уважно читали статтю 1 Закону України, то побачили б, що Суспільне телебачення і радіомовлення утворюється також на базі обласних державних телерадіокомпаній, що реорганізовуються шляхом приєднання до національної телерадіокомпанії України. Однак нинішня практика функціонування центральних телеі радіоканалів Суспільного мовлення свідчить про максимальне обмеження показу багатогранного життя регіонів і централізоване нав’язування тих телепередач, які вже транслювали по UA:Першому. Тобто усунуто поняття, сутність базовості. Транслювання матеріалів місцевих телерадіоканалів по всеукраїнських телерадіоканалах — це один із важливих способів інтегрування усіх регіонів в єдине політично-ідеологічне ціле України. Спочатку Наглядова Рада ПАТ НСТУ мала затвердити тематично-змістову концепцію функціонування регіонального мовлення як базового, а вже потім мало йтися про перегляд штатної структури. Адже жодного слова у Законі нема про масове скорочення працівників. Якщо потрібно оптимізувати структури обласних філій НСТУ, то спочатку треба провести чесний, наголошую, ЧЕСНИЙ конкурс ідей, проектів телеі радіопередач. Потім, за результатами конкурсів, переможці залишаються працювати на телебаченні і радіо, а переможеним треба допомагати влаштуватися на іншу роботу. У пункті 7 Статті 3 Закону записано, що у формуванні програмної політики телерадіокомпаній має брати участь громадськість. Але стосовно обласних філій правління НСТУ це положення порушило, також зігнорувало думку львівської громадськості. У зв’язку з російсько-українською війною та ґрунтуючись на Доктрині інформаційної безпеки України, затвердженої Президентом 25 лютого 2017 року, вношу пропозицію змінити формулювання 5 пункту статті 3 Закону про вільне вираження поглядів, думок і переконань. Адже дуже часто вільне вираження поглядів, думок і переконань є антиукраїнським, антидержавним. Я вже називав телеканали, які плодять українофобію. Тому цей пункт треба сформулювати так: “Вільне вираження поглядів, думок і переконань має здійснюватися тільки на засадах україноцентризму”. Дискутувати можуть на телебаченні, радіо й у пресі лише ті, хто має чітку стратегічну мету розбудови української України і під час дискусії уточнюється тактика досягнення позитивної державотворчої мети. Модна формула західної журналістики для мирних умов про “баланс думок і поглядів” під час війни не має права на існування в Україні. Як можна надавати ефір і шпальти газет тим, хто підриває національний фундамент розбудови української України? Про це потрібно також внести поправку, наголосити у Законі України “Про телебачення і радіомовлення” стосовно комерційних телерадіоканалів, багато програм яких носять антиукраїнський характер. Пункт 2 статті 18 Закону доцільно викласти у такій редакції: “НСТУ має висвітлювати діяльність органів виконавчої влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб з метою контролю суспільством за виконанням ними своїх обов’язків”. Потрібно внести також зміни до статей 3 і 4 Закону України “Про Суспільне телебачення і радіомовлення України”, де чітко визначити у принципах, завданнях і програмній політиці, що передачі Суспільного телебачення і радіомовлення стовідсотково мають звучати тільки українською мовою. Такого змісту поправку треба внести у Закон “Про телебачення і радіомовлення”, яка має стосуватися комерційних телеі радіоканалів. Верховна Рада України покликана відреагувати на московську антиукраїнську агресію та світову гібридну війну, яку розв’язала Росія, законодавчо. Тобто, доповнити Закони “Про телебачення і радіомовлення” і “Про суспільне телебачення і радіомовлення” розділом “Функціонування електронних ЗМІ в умовах війни Росії проти України”. Іван Франко завжди виступав за єдність слова і діла. “Щоб слово сталося ділом, — говорив він, — треба духу свободи і любові до правди та до народу”. Ця морально-духовна, національно-громадянська вимога стосується очільників держави, політиків, депутатів усіх рівнів, громадських діячів, журналістів, кожного громадянина України. Отже, гібридна війна Російської Федерації проти України спонукає по-новому сповідувати стандарти журналістської професії, їх потрібно застосовувати на засадах україноцентризму. Нагадаю, що україноцентризм — це світоглядна, філософська, морально-ідеологічна, громадянська, духовно-національна позиція. І політики, і громадські діячі, і журналісти мають оцінювати факти, події, явища з позицій інтересів української людини, українського суспільства, української соборної держави. До речі, всупереч деяким недолікам у творчій роботі Львівському телерадіомовленню притаманний україноцентризм. Україноцентризм ґрунтується на концепції націоналізму, який є філософією буття Нації, її життя, розбудови, а шовінізм, фашизм, нацизм і московський рашизм, що увібрав у себе шовінізм, фашизм, нацизм і більшовизм — це філософія поневолення і гноблення інших націй. Націоналізм породжує подвижників і героїв, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм — убивць, грабіжників, загарбників, яничарів, холуїв. Українські ЗМІ покликані називати українських героїв — героями, подвиг захисників України — подвигом, сепаратистську зраду — зрадою, російську брехню — брехнею, московський злочин — злочином, російську агресію — агресією, російських прислужників, за висловом Тараса Шевченка, — московською блекотою і гряззю. Російсько-українська війна — це війна морально-духовних, національних цінностей, світоглядних, гуманістичних орієнтирів. Українці завжди були будівничими і в матеріальному, і в духовному сенсі. Нинішня російська агресія — це визначальний момент історичної Істини. Допоможемо кожному українцеві — від прибиральниці і двірника до Президента, Голови Верховної Ради і Прем’єр-міністра — всім серцем і душею пізнати цю історичну Істину і будемо вільними, духовно і матеріально багатими.
Суспільство · “У Донецькій області всіх розстріляних могло бути від 50 до 90 тисяч”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Історичний злочин не залишається для нащадків безкарним, коли їхнє сумління про нього мовчить

Ми переживаємо складні історичні часи, пов’язані з руйнуванням стійких міфологем радянського періоду. Перебування народів під тиском комуністичної системи призвело до спотворення колективної і особистої свідомості не менше ніж трьох поколінь людей. Міфологеми радянських часів продовжують керувати суспільством, а в нестабільні пе" ріоди історії стають ключовою установкою, яка визначає поведінку великої кількості людей. Саме до такого процесу керованого суспільного явища через активізацію стій" ких стереотипів мислення ми були залучені внаслідок відкритої агресії Росії проти Укра" їни, яка має назву гібридної війни. Події, які відбуваються в Україні з 2014 року, — спро" ба встановлення тоталітарної системи через людей, свідомість яких продовжує актив" но жити в радянські часи, повертаючи минуле в сьогодення. Вікторія БАК, кандидат педагогічних наук Світлана КРАВЧЕНКО, член правління ГО “Бахмут Український” В Україні тривають треті визвольні змагання за незалежність. Її прискорення можливе не тільки через успіхи у військовій, економічній та політичній сферах, а також через руйнування радянських міфів, які перетворюють українців на слухняних виконавців волі тих, хто володіє кодом доступу до ключових пускових механізмів покори “старшому братові”. Руйнування міфів радянських часів через викриття злочинів, скоєних радянською владаю, є гуманістичним шляхом у здобутті Україною остаточної незалежності та звільнення від культурного колоніалізму. Територія Донбасу залишається ареною геополітичних інтересів Росії, які реалізуються передусім через ствердження цінностей “русского міра”, до яких належать ідеї зверхності російського народу, міцної влади, придушення вільнодумства, заперечення внутрішніх та зовнішніх свобод заради порядку, який насаджують владні структури. У 20—40 рр. XX ст. на території міста Бахмут (на той час Артемівськ) відбувалися масові розстріли жертв репресій, тому віднайдення місць поховань та розповсюдження інформації про ці факти, як про злочин радянського режиму проти людяності та вшанування пам’яті безвинно закатованих тоталітарним режимом людей є важливим кроком у руйнуванні міфів тоталітаризму. Опрацьовуючи матеріали про події тих часів, стало очевидним, що страждали під час репресій не тільки жертви, а й представники репресивних органів, але їхнє глибоке переконання, що вороги не повинні викликати ніякого співчуття, урешті заспокоювало катів і переконувало в тому, що виконують важливу для суспільства справу. Це формувало ілюзію потреби репресивних дій для існування міцної радянської держави. Це призвело до духовних втрат не тільки у тих, хто брав безпосередню участь у дозволених системою злочинах, а й на нащадків виконавців злочину. Людина має подвійну, духовну та матеріальну, природу, причому її внутрішній духовний стан визначає зовнішнє життя, а не навпаки. Брак всебічної моральної оцінки історії виявляється у подальшому соціальному устрої держави, який не може бути змінений на краще, доки не відбудеться спокутування нащадками гріхів батьків через їхнє визнання. Тоталітарний режим завжди призводить до втрат людських ресурсів та духовного виснаження народу внаслідок переривання культурної тяглості поколінь та накопичення непрощених гріхів, скоєних одними людьми проти інших. Тому спроби розібратись, що саме відбувалося на території рідного міста в першій половині XX ст., є спробою морального переосмислення власної історії та пояснення собі, чому трагічні події XXI століття знов захопили наше місто і стали викликом для існування цілісності України. У 1937—1938 рр. в Артемівську існували три окремі відділки НКВД: Дорожньо-транспортний ДТО, міський та військовий. Кожний з них вів слідчі справи та виконував вироки згідно з рішенням обласної Трійки УНКВД. [1, с. 37]. Відповідно до директиви Політбюро ЦК ВКП(б) у Сталіно 10.07.1937 було створено обласну трійку УНКВД, яка виносила вироки про розстріл та засудження. До її складу ввійшли: Є. К. Прамнек, секретар Донецького обкому КПРС, начальник облуправління НКВД по Донецькій області, старший майор Держбезпеки Б. М. Соколінський, Руденко, облпрокурор [1, с. 37]. 30.06.1937 р., згідно з наказом народного комісара внутрішніх справ СРСР № 00447 “Об операции по репрессированию антисоветских элементов”, вводились ліміти на розстріли (1 категорія) та на 8—10 років ув’язнення (2 категорія категорія). Для Донецької області попередньо вони склали: 4000 людей (1000 — по 1-й, 3000 — по 2-й). Трійка УНКВД по Донецькій області в 1937 р. перевищила всі ліміти. Було засуджено 12383 осіб (5430 до розстрілу, 7107 до таборів), а в січні — червні 1938 г. — 3280 — всі до розстрілу [М. Юнге, Г. Бордюгов и Р. Биннер] [1]. За нашими дослідженнями, розстріли засуджених у період з 1937-го до 1938 року в місті були наймасштабнішими, вони почались із 20-х та не припинялись до 40-х років. На запит в ГДА СБУ про місце поховань жертв ми отримали відповідь, що таким місцем у Донецькій області був пустир біля селища шахти № 11 у Кіровському районі м. Донецька, а інші місця не відомі. Враховуючи масштаби терору, лише одне місце поховань у Донецькій області не могло вмістити всіх розстріляних, яких, за даними професора В. М. Нікольського, могло бути від 50 до 90 тисяч [2]. У Бахмуті з XIX століття існує в’язниця, до якої везли засуджених з різних регіонів Донецької області та виконували вироки зі страти. Микола Чернявський (03.01.1868—19.01.1938 засуджений і розстріляний), громадський діяч, письменник, мешкав у Бахмуті, автор першої української книжки на Донбасі, поетичної збірки “Донецькі сонети”, в оповіданні “Проклятий город” розповідає про страту чотирьох молодих в’язнів місцевої тюрми, яка, найімовірніше, була на околицях Бахмута. В’язнів, пише автор, вивезли за місто. “Приїхали туди, на каторжну балку, а там шибениця і трохи осторонь яма… Піп, дохтор, поліція, прокурор іще якийсь чиновник, — він читав їм приговор… Як вичитав, тоді повісили одного, за ним другого, третього й четвертого. Зарили в яму й затоптали, так що нічого йне видно, як осе тут. Мов і могил немає… Їх уже двадцять повісили, а ще двадцять чотири вішатимуть” [5, с.21]. “Каральна традиція”, як відомо, не переривається, якщо залишаються каральні структури. Крім того, за свідченням кандидата історичних наук, колишнього директора краєзнавчого музею Артемівська (Бахмута) Сергія Татаринова в Артемівську з 1921 року існував один із перших радянських концентраційних таборів — табір примусових робіт, у ньому утримували розкуркулених селян і виконували вироки з розстрілів. Репресивна машина періоду Великого терору захлиналася від перевиконання плану з викриття ворожих груп, серед слідчих НКВД розпочалось “змагання” за виявлення ворогів народу, тому вироки з розстрілу виконували не тільки в обласних, а й у кущових осередках НКВД. В Артемівську було створено такий осередок. За свідченнями Сергія Татаринова, розстріли проводили всі три відділки НКВД у підвалах та глухих дворах будівель, де вони були розташовані: міський (сучасна будівля дитячої музичної школи), дорожньо-транспортний (будівля сучасної залізничної лікарні) та військовий (сучасна будівля тюрми). Тіла розстріляних вночі вивозили за місто підводами або “полуторками”. Науковий співробітник Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Карнацький показав нам свідчення, які зберігаються в музеї, про те, що родичи засуджених, переважно жінки, коли дізнавались про перебування своїх близьких у тюрмі, винаймали квартири у будівлі неподалік та слідкували вночі за вулицею. Якщо бачили рух підвод по вулиці, то непомітно йшли слідом за ними. Підводи були заповнені тілами людей, невідомо, живими чи мертвими. Їх везли до так званих “садів НКВД”, за місто, в район села Отрадівка та закопували в невідомому місці. Інколи жінкам вдавалось за гроші викупити тіла своїх родичів та поховати їх. Наведемо ще свідчення мешканців міста, які зберігаються в Артемівському краєзнавчому музеї (мовою оригіналу). “В самом городе производились расстрелы арестованных. Той страшной зимой 1937— 1938 г. мы с матерью видели на городском кладбище неглубокие ямы, заполненные мерзлыми трупами, едва прикрытые землей. Когда весной земля оттаяла и просела, на кладбище стоял страшный трупный смрад <…>. Это место, где хоронили жертв сталинских репрессий, находится напротив братской могилы на старом кладбище, сейчас там делаются новые захоронения”. Киловатая Н. Е. “По улице Тюремной (Циолковского) часто водили арестованых на допрос в НКВД, которое располагалось в здании нынешней детской музыкальной школы (ул. Советская)”. Богадица А. П.[4] На підтвердження того, що розстрільні вироки виконували саме в Артемівську, ми відшукали у Галузевому державному архіві СБУ “Розпорядження про виконання вироків згідно з рішенням трійки УНКВС (м. Артемівськ)” [3], об’ємом понад 300 аркушів. Кожен аркуш — це надрукований на пожовклому папері текст наказу по УНКВД за 1937 та 1938 рр. Всі накази, крім першого, адресовані (далі мовою оригіналу) коменданту УНКВД, сержанту Госбезопасности товарищу Аксельроду. Далі текст: Немедленно привести приговор в исполнение. Нижче перелік прізвищ. Найкоротший за 13.01.38 — шість осіб, найдовший — 182 особи за 30.12.37 р. Усі накази підписав старший майор Соколинский. Перший наказ у підшивці спрямовано лейтенанту Добровольскому. У наказах є помітки олівцем червоного, зеленого та синього кольорів. Червоним закреслені прізвища, біля яких у деяких наказах стоїть дата тим же червоним, іноді напроти не закресленого прізвища — помітки: синім або зеленим, але викреслених червоним прізвищ більше, це майже всі. У виконавців вироків був свій рахунок страчених, можемо припустити, що олівці різного кольору використовувались виконавцям як мова підрахунку, відома лише їм. Червоний — це ті, кого страчували відразу, синій — пізніше, а зелений — залишались останніми для страти. Інколи біля викреслених прізвищ стоїть дата олівцем того ж кольору, частіше за все вона збігається з датою наказу, але біля інших прізвищ такого немає. Не можна сказати, що олівці випадково потрапляли до рук виконавців. Є накази, на яких зустрічаються помітки одразу трьох кольорів. Чим більше прізвищ у наказах, тим більше поміток різнобарвними олівцями. Це може свідчити лише про одне: не вистачало “рук”, щоб швидко розстрілювати всіх. “Немедленно привести приговор в исполнение” виходило не завжди. Ще дуже цікава деталь. Олівці гостро заточені, наведені смуги досі зберігають яскравість, папери охайні, нічого зайвого. До появи німецьких концентраційних таборів ще залишалось майже 5 років, а на території радянської країни вже з’явилась німецька педантичність у веденні справ. Кількість засуджених Артемівської тюрми, яких було розстріляно відповідно до списків у наказах з 03.12.1937 до 13.01.1938 така: 03.12.37 — 55; 21.12.37 — 119; 27.12.37 — 5; 27.12.37 — 59; грудень 37-го — 12; грудень 37-го — 42; грудень 37-го — 51; 30.12.37 — 182; 03.01.38 — 31; 13.01.38 — 6; разом — 562. На 67 листі “Розпоряджень” червоним олівцем вище наказу на вільному місці перелічені такі цифри: 113; 111; 117; 101; 115; 68; 73; 112; 114; 103; 116; 98; 72; 119; 108; 110; 102; 99; 104; 106 [3]. Припускаємо, що це теж був рахунок страчених. У підшивці “Розпоряджень” наказів, які стосуються в’язнів Артемівської тюрми, близько третини. Всі інші накази стосуються в’язнів різних міст Донецької області: Маріуполя, Сталіно, Ворошиловграда та ін. З 03.06.1938 року Донецьку область розділили на Сталінську та Ворошиловградську. Можемо лише здогадуватись, чому накази про розстріли з різних міст потрапили до “Розпорядження про виконання вироків згідно з рішенням трійки УНКВС (м. Артемівськ)”. В’язнів могли перевозити до Артемівська залізницею для виконання вироку. Свідчення мешканки міста Киловатої Н. Е з фондів Бахмутського краєзнавчого музею підтверджують це припущення (наводимо мовою оригіналу) “В 1937—1938 гг. мы жили недалеко-от станции и своими глазами видели небывалый до тех пор размах репрессий. На станцию каждый день подавались составы с теплушками, куда грузили заключенных. Каждый раз можно было видеть по сотне заключенных, сидящих на корточках между путями, ожидающих посадки в вагоны. Напротив станции была выстроена загородка из колючей проволоки, где держали заключенных” [4]. Якщо в Артемівську тюрму звозили в’язнів зі всієї Донецької області для подальшого розподілу та страти, то кількість страчених з 03.12.1937 до 13.01.1938 збільшується більш ніж удвічі. Завдяки реєстру службовців органів державної безпеки у ГДА СБУ та допомозі Вадима Золотарьова [1] стало відомо, що Аксельрод Леонід Соломонович (1908 р. народження) мав нищу освіту, член ВКП(б) з 1932 року, працював в органах з 1932 року, проходив службу з 22.03.1936 р. в Донецькій області, співробітник НКВД, комендант УНКВД, сержант Держбезпеки. 19.12.1937 р. його нагороджено орденом Червоної Зірки (саме після масштабних розстрілів в Артемівській тюрмі), 09.08.1938 г. звільнено. Причина — арешт судовими органами. Не відомо, яким чином Аксельрод уникнув подальшого ув’язнення, але 1941 р. опинився на фронті (мобілізований Сталінським МВК Донбас). Воював на Західному, Волховському, Брянському, 1-му Прибалтійському, 2- му Українському фронтах. 1942 р. — комендант Особливого відділу НКВС 4-ї армії. Навесні 1943-го — комендант Особливого відділу НКВС 16-ї (15-ї -?) повітряної армії. Як комендант Особливого відділу НКВС відзначився саме тим, що власноруч розстрілював людей. На 1943 р. він майор державної безпеки. У 1945 р. — командир батальйону аеродромного обслуговування 5-ї повітряної Продовження на стор. 4
Суспільство · “На нашій землі війна не закінчувалася ніколи, нас вбивали, а ми вигартовували в собі здатність до спротиву”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Історичний злочин не залишається для нащадків безкарним, коли їхнє сумління про нього мовчить», с. 3

Історичний злочин не залишається для нащадків безкарним, коли їхнє сумління про нього мовчить

Закінчення. Початок на стор. 3 армії. Вдруге нагороджений орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни 2-го ступеню (двічі), медалями “За бойові заслуги”, “За оборону Москви”, “За оборону Сталінграду”. У 50-х рр. — заступник директора Львівської опери. Соколинский (Гімельман) Давид Мойсейович (06.1902— 21.01.1940), закінчив у 1914 та 1916 рр. — трикласне вище початкове училище та двокласне ремісниче училище в Одесі, член ВКП(б) з 12.1920 р., старший майор Держбезпеки. З 03.04.1937 до 25.02. 1938 р. — начальник УНКВС Донецької області (входив до складу Трійки). Нагороджений орденом Леніна (19.12.1937) саме за “плідну” роботу в Донецькій області. Депутат Верховної Ради СРСР 1-го скликання. 02.03.1939 р. його заарештовано. 19.01.1940 р. — ВК ВС СРСР засуджено та розстріляно в Москві. Старший лейтенант Добровольский (єдиний наказ адресовано саме йому), 21.03.1939 р. — звільнено зовсім з виключенням з обліку та неможливістю використання на службі. Більше ніяких відомостей про нього немає. Під час Великого терору були слідчим НКВД в Артемівську [1]. Шелудченко Матвій Іванович (1898—02.02. 1940) з весни 1935— 08.08.1937 р. — начальник Артемівського міського відділу НКВС та за сумісництвом начальник особливого відділу 80-ї стрілецької дивізії. На 29.09.1937 р. — начальник Артемівської міжрайонної слідчої групи УНКВС Донецької області. Розстріляний у Москві 02.02.1940 (за іншими даними — 01.02.1940). Демидов Олексій Петрович (03.06.1898—1960). Член ВКП(б) з 1919 р. З 07.1938 р. до 12.1939 р. — начальник Артемівського міськвідділу НКВС. Помер у Харкові в 1960 р., мав звання полковника держбезпеки. Кристаль Анатолій Самійлович (1901— 20.05.1938), освіта початкова. З осені 1937р.—22.03.1938 р. — начальник Артемівського МВ НКВС. 23.03.1938 заарештований. Повісився в камері. Старший лейтенант державної безпеки (23.03.1936). Член ВКП(б) з 1920 р. У серпні 1937 р. в Донбасі було створено самостійні підрозділи Дорожньо-транспортні відділи (ДТО) ГУГБ НКВД: Північно- Донецький (м. Артемівськ) та Південно-Донецький (ст. Ясинувата). Начальником ДТО ГУГБ НКВД Північно-Донецької залізниці було призначено капітана Держбезпеки Кочергінського Георгія Ізралієвича. 30.06.1938 р. заарештований та розстріляний 20.10.1939 в Києві. В архіві СБУ ми отримали слідчу справу Г. І. Кочергінського (№67988, фонд №5), в ній була велика кількість свідчень про знущання та катування, які проводив особисто Кочергінський та до яких залучав підлеглих. Свідчення вибивали з в’язнів різними засобами. При відділку ДТО НКВД існувала так звана “лабораторія”, в яку направляли тих, хто відмовлявся свідчити проти себе та безвинних людей. Допити в “лабораторії” проводили інші підслідчі, залучаючи їх до катувань. Наведемо показання зі справи Кочергінського (мовою оригіналу). “По свидетельству оперуполномоченного ОДТО НКВД станции Ворошиловград К. Т. Ковалёва все чекисты: транспортники знали, что в Артемовске Г. И. Кочергинский и помощник начальника ДТО ГУГБ НКВД Северо:Донецких железных дорог Н. И. Антоненко “бьют во всю”. Причем Н. И. Антоненко, до 1937 г. работавший секретарем одного из райкомов партии, “как раз ударит арестованного, так и есть одна вербовка”. К допросам арестованных привлекались беспартийные стрелки НКПС, которые избивали арестованных не хуже кадровых сотрудников НКВД. Во время выезда на места начальник ДТО ГУГБ НКВД Северо:Донецких железных дорог показывал подчиненным, как надо работать с врагами народа на личном примере. По свидетельству начальника ОД- ТО НКВД станции Купянск лейтенанта госбезопасности А. В. Залозного “в присутствии лично меня Кочергинский избивал арестованного Кравченко — немецкого шпиона и Китаева — участника польской шпионской организации, приказывая и мне бить”. Г. И. Кочергинский говорил подчиненным, что “январская операция дала по области 180 тысяч человек, но это мало и надо так напрячь силы, чтобы в февральской операции дать в 2—3 раза больше арестованных, говоря, что “это специальный заказ партии”. Называя такие фантастические цифры арестованных, Г. И. Кочергинский пытался показать подчиненным, что они работают плохо и должны смелее арестовывать, заявляя, что арестованных можно бить сего разрешения и что: “Если нет достаточных материалов, изобличающих кулака, петлюровца или белогвардейца в инкриминируемом ему преступлении, но это кулак белогвардеец или петлюровец, то можно допросить надежных осведомителей или членов партии об их деятельности”. [1, с.40]. Інколи постає питання, чи можливо було все це зупинити? Може, ще 1917 року на роздоріжжі історії, коли можна було обирати напрям руху, мій прадід Микита не взяв до рук зброю, щоб захищати не зовсім зрозумілу для нього УНР, а 1937-го його зятя Андрія, мого діда, заарештували за залишки тютюну в кишені під час обшуку в забої шахти, а потім вибору вже не було. Здається, що знову ми на роздоріжжі та знову хтось із нас вважає, що можна пересидіти, перечекати поки, йде не його війна на його землі. На нашій землі війна не закінчувалася ніколи, нас вбивали, ами вигартовували в собі здатність до спротиву. Навколо Бахмута та в самому місті на міському Маріупольському цвинтарі поховані люди, про яких ніхто не згадує, їх немає, тому що цвинтар розрісся та тепер ховають на місці старих могил, ніхто не знайде доказів, а навкруги міста степ та балки. “Сади НКВД”, які ми шукаємо, розташовані в сірій зоні поблизу Отрадівки та села Кодемо, але ми їх повинні знайти, можливо, пошуки — це і буде наш спротив силі знищення людської гідності. Працюючи з наказами та розпорядженнями про виконання вироків 1937—1938 рр., звернули увагу на те, що папери підписували тільки прізвищами: і того, хто підписував, і того, кому наказ було адресовано, але обов’язковим було звернення “товарищ”. Показова деталь для тоталітарної системи. Коли особа починала працювати в органах влади, вона втрачала свої національні та родинні ознаки і ставала одиницею, що виконувала накази партії та її вождів, останні заміняли їй сім’ю, родину, націю, тому у виконавця залишалось лише прізвище, а ім’я зникало. Звернення “товарищ” творило ілюзію єдності нової сім’ї, в ній існував глибинний зв’язок структурних одиниць через знищення опору недоторканності духовного життя. Той, хто погоджувався на умови існування в системі та ставав її солдатом, отримував матеріальні привілеї, а ще привілей впливати на духовне життя інших через владу, яка трималась на страху. Той, хто потрапляв під коліщатка системи, повинен був віддати не тільки життя, а й свою душу через страх знущання та тілесного болю погодитись на дії, які призводили до морального занепаду та духовної смерті. Якщо людські втрати машини терору можна підрахувати, то духовні практично неможливо, тому, що їх наслідки змінюють хід історії та залишають свої відбитки в десятках або сотнях поколінь, вмикаючи механізм самознищення держав та націй. Долі тих, хто належав до репресивної машини, не можна назвати щасливими, кожен з них мав дітей, в яких теж з часом народились діти, що за життя чекало на них? В моральному сенсі кара, якої злодії встигли зазнати за життя, якимсь чином була спокутою, але злочин системи продовжує існувати не покараний, тому відтворюється у різних формах сучасного життя. Досі існує міф, що Сталін спотворив план Леніна про будову світлого комуністичного майбутнього, і якби він не прийшов до влади, а Ленін прожив довше, то щасливе майбутнє робітників і селян було б можливим. Мало хто розуміє, що система тоталітаризму: Ленін— Сталін—Радянський Союз закладалась не частками, а цілком і повністю в свідомості багатьох людей, які вважали, що за рахунок когось іншого можна поліпшити своє життя, головне, щоб був лідер, який знає, хто ворог загального щастя та як організувати проти нього “праведную борьбу”. Гортаючи аркуші слідчих справ у Галузевому архіві СБУ, ми розуміли, що на початку XX ст. людство свідомо робило вибір між добром і злом. Кожний на своєму місці в своїх обставинах обирав особистий шлях життя, який визначав майбутнє його наступних поколінь та після цього вибору навряд чи можна було щось змінити. За той вибір ми платили століття, виробляючи в собі імунітет проти тоталітаризму, але події 2014 року показали, що все знову може повернутись. Злам історії знову відбувається та цього разу проходить через наше життя. Коли почалась війна на сході України, в нас відбувся зсув свідомості. Все, чого не розуміли раніше, стало таким прозорим та зрозумілим, з’явились мужність та сміливість, відчуття діяти в певному напрямі, щоб зберегти внутрішню цілісність, гідність та свою причетність до єдиного українського народу. Попри паніку та хаос навкруги міцнішав спротив у наших душах. Звідкіля ж у нашому народові і в кожного з нас, його маленькій часточці, з’являються сили супротиву в умовах, коли немає для цього ніяких зовнішніх об’єктивних обставин. Відповідь одна: вона в існуванні Вищого закону, відповідно до якого Україна та український народ потрібні Світові. Його доля не може бути вирішена купкою людей при владі. Вона залежить від тої спільноти, котра відчуває Вищий закон та діє відповідно до нього в найкритичніших обставинах. Улітку 2014 року відлік часу почався в бік війни, відокремлюючи нас від іншого світу. Тепер ми всі знаємо, що війна ніколи не закінчується швидко. Вона починається заздалегідь передчуттям хаосу, а продовжується доти, поки не поглине певну кількість жертв — не обов’язково життів. Гинуть мрії, надії, згасають вогники віри, люди втрачають себе. Хаос війни поглинає світло та стверджує темряву. Пляма темряви як епідемія розповсюджувалась на сході України, виокремлюючи її як самотній острів. Усі, хто міг, втікали з острова, але водночас почали з’являтись люди зі Стрижнем Життя та зупиняти зневіру. Багато людей у нашому місті свідомо обирали шлях боротьби за гідне життя, нам допомагала вся Україна, хоча інколи ми відчували себе на острові, що горить з усіх боків. На Донбасі відбуваються важливі події, які поки ще чекають на свою оцінку, це самовідтворення нації. Відбувається звільнення людей зі стану постійного страху та приниження. Національна гідність не пробуджується в людині, коли вона не пам’ятає свого ім’я по батькові, забула колискові матусі та мову, якою до неї зверталась бабуня. Але все це швидко згадується під гуркіт гармат та при загрозі реального знищення роду, і робить людину сильнішою. Наведемо цікаві роздуми учня 11 класу Бахмутської школи № 11 Едуарда Котенджи, він мешкає в місті з народження, був свідком трагічних подій війни, тому його думки мають цінність як вистраждані та доведені власним життям. “Національна гідність є почуттям власної самоповаги на тлі поваги нації, частиною якої ти є. Національна гідність є глобальним поняттям, проте чи не ключовим фундаментом моралі, який протистоїть асиміляції, знищенню або приниженню національного життя, духу або культури. Розмірковуючи над цим поняттям, згадую слова Ярослава Стецька: “Кожне відродження нації виходить з неї самої”. В цих словах показана вся сутність національної гідності як чи не єдиного чинника, що може перетворити етнос на націю, в необхідний час консолідувати суспільство навколо великих ідей та спрямувати націю, як важливу форму природної організації суспільства на боротьбу за місце під сонцем. Останні потрясіння, що вразили мій народ, довели мені, що біль українського народу — мій біль, а його тріумф — мій тріумф. Однозначним доказом моєї ідентичності українця є нерозривна спільність із рідною землею, бо покинути Україну було б психологічним ударом для мене. У мене є бажання бути частиною нації та виконувати свою органічну роль у цілеспрямованій, сильній, згуртованій нації, що йде до свого соціального і національного ідеалу”. Справу звільнення України та побудову її державності не доведено до кінця. Все знов може повторитись і це усвідомлюємо не тільки ми. Система існує як незнищенний фантом, який матеріалізується через живих людей за певних обставин і в певних умовах. Можна пильнувати події протягом років, а за лічені години все може змінитись, якщо ми почнемо зраджувати собі, погоджуватись на компроміси меншовартості заради спокою та стабільності. Наші припущення про розстріли в місті Артемівську в період 30—40 рр. підтверджено, але пошук місць поховань триває. Для поширення інформації, яка стосується репресій, створено сторінку в Фейсбуці https://www.facebo- ok/com/represiiArtemivsk/. Жертви були жахливі, тому у нас з’явилось питання: чому в Бахмуті не існує місця вшанування пам’яті жертвам червоного терору? Ми пам’ятали, що наприкінці 90-х років минулого століття на правому березі річки Бахмутки, неподалік від міського ринку, з’явилась кам’яна брила з написом: “Здесь будет установлен памятник жертвам политических репрессий”, але вона швидко зникла невідомо куди. Бахмут в радянські часи був місцем катувань і розстрілів великої кількості людей до 90-х років, тому що закриті судові процеси над політв’язнями тривали в Бахмуті до відновлення Незалежності України, а тепер знову почалися над військовими добровольчих батальйонів. Зі свідчень мешканки села Званівка Марії Шваник стало відомо, що в 50-х роках на закритому судовому процесі в Бахмуті було засуджено бійців підрозділу УПА, який діяв на Донбасі (пані Марія не пам’ятає ані прізвищ, ані подробиць справи, переказувала історію з розповіді голови Званівського колгоспу, присутнього на засіданні суду). Коли до одного з засуджених прокурор гнівно проголосив, що його буде розстріляно в невідомому місці та поховано, як собаку, вояка відповів: “Настануть часи і нас будуть згадувати як героїв”. Віднайти місця поховання жертв совєтського режиму та привернення до цього уваги мешканців Бахмуту і всього Донбасу — важлива справа в розвіюванні міфу про щасливе радянське минуле. Є думка, що якщо на місці поховання безвинно закатованих жертв провести панахиду та постійно вшановувати їх пам’ять, то війна піде з нашої землі, тому що “історичний злочин не залишається для нащадків безкарним, коли їхнє сумління про нього мовчить”. Література. 1. Золотарьов В. А., Стьопкін В. П. ЧК:ДПУ:НКВС в Донбасі: Люди та документи 1919 — 1941 / В. А. Золотарьов, В. П. Стьопкін. — Донецьк, Апекс, 2010 — 512 с., ілл. 2. Реабілітовані історією. Донецька область. Книга шоста. — Донецьк: вид:во КП “Регіон” — “ФО — П Колесниченко”, 2009. — 592 с (з іл.) 3. Розпорядження про вико: нання вироків згідно з рішенням трійки УН КВС (м. Артемівськ), — Галузевий Державний Архів СБУ. — Фонд 6, справа № 6184 4. Фонд № 52, справи 12; 17 Бахмутського краєзнавчого му: зею Донецької області. 5. Чернявський М. Вибрані твори / М. Чернявський. — Ічня: ПП “Формат”, 2017. — 48 с.
Незабутні · “Маємо унікальну школу, і ця школа може і повинна дати нових космонавтів”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

нина його пам’яті. Намагаємося переконати керівництво країни, що ми космічна держава, щоб ук: раїнці продовжували літати і від: кривати космос. Маємо унікальну школу, і ця школа може і повинна дати нових космонавтів. Валентин Порфирович ЯЦЕН- КО, голова комісії Охорони здоров’я “Космічна біомедицина”, присутній на усіх етапах програми, коли Каденюка обирали для почесної місії: — Уже працює школа імені Л. Каденюка, яка готуватиме астронавтів України в чотирьох напрямах, є програма підкорення Місяця з метою виконання програ: ми підготовки нового покоління людей, готових освоювати космос за межами нашої планети. Олександр Миколайович СЕ- МЕНЕНКО, голова громадського об’єднання “Трибунал”: — Сьогодні в залі дуже мало людей. А знаєте, скільки до нього зверталося щодня і скільком допо: магав? Він щодня мені телефону: вав увечері й радився, як кому можна допомогти. Він нікому не відмовляв. Моя мама казала: “Льо: нечка, ти такий добрий, як же ти зміг полетіти в космос із твоєю добротою?”. Але в цьому була і ве: лика мудрість. Не забуваймо, такі люди народжуються дуже рідко. Віра Юріївна КАДЕНЮК, дружина космонавта: — Я розкажу про ті речі, про які ніхто ніколи не чув. Коли Лео: нід Костянтинович подав заявку в загін космонавтів — тоді ще був Радянський Союз — їх було 9 тисяч охочих. Потім почався відбір, про: водили різні випробування, тести. Потім їх лишилося 4 тисячі, а під кінець лишилося 9 осіб, які увійшли до Загону космонавтів. І Льоня був серед них. А знаєте, які тести про: водили над ними? Розкажу лише про один. Людину клали на стіл, пропускали через неї струм, доки серце не зупинялося. А тоді прово: дили реанімаційні заходи, щоб по: бачити, як швидко можна “запус: тити” серце і чи можна це зроби: ти взагалі. Як їм потім пояснюва: ли, це робили для того, щоб зрозу: міти, що буде, якщо в космосі рап: том космонавта вдарить стру: мом, як швидко людина опритом: ніє. Отакі були тести. І це лише один, а їх були сотні. Життя Леоніда Костянтино: вича було суцільним ризиком. Він був льотчиком:випробовувачем, і щоразу, коли їм привозили необка: таний літак, з якого треба було витиснути все, — це був ризик. Часто проводили таке випробу: вання: літак піднімали на макси: мальну висоту і там вимикали двигун, і коли літак починав пада: ти, на мінімальній висоті треба було запустити двигун, знову його вирівняти. Але це не завжди вдава: лося. А ще був експеримент, коли льотчика садили в кабіну і її об: бризкували радіоактивною речови: ною, щоб подивитися, як поводи: тимуться льотчик і машина. І ду: же часто після таких випробувань льотчика витягували з кабіни, бо він не розумів, де він і що відбува: ється. Це був жах. І Льоня через це пройшов. Із 50 льотчиків:випробо: вувачів загону, в якому служив Ле: онід, серед живих лишилося семеро. І ми, жінки, що жили тоді у вій: ськовому містечку, понад усе боя: лися моменту, коли починали вити сирени. Бо це означало, що знову хтось розбився, і кожна молила Бога, щоб то був не її чоловік. Але попри те, в житті Леонід був м’якою людиною. За 38 років, що ми прожили разом, він жодного разу не підвищив на мене голос, не сказав поганого слова. Наш син ні: коли не стояв у кутку — просто не було причини. Ми ніколи не ділили домашню роботу — кожен робив те, що міг. Він і посуд мив, і підло: гу, і прасував. Льоня протягом 40 років бігав. Через день бігав свої 10 кілометрів. У нас на Печерську біля будинку є куток, де живуть бродячі пси. І щоразу напередодні Льоня питав мене: “А у нас є щось у холодильни: ку собачкам”? І ми вигрібали все, і він щоразу брав пакет і годував со: бак. А коли помер наш Аякс, ні: мецький боксер, Льоня всю ніч про: сидів на лоджії з ним в обнімку — він не міг його кинути. Таким був мій чоловік. Нізар Аль-Рафаї, віце-президент Української Академії наук із міжнародних відносин: — Немає людей, які можуть наблизити інших до проблем еколо: гії більше, ніж космонавти. І що справді дивувало і вражало, нас: кільки він був скромною людиною. І це відчувалося. Я згадую, як Леонід Каденюк був головою делегації НА: НУ в Тайвані й там була зустріч із Мастер Дар Маші. Щоб було зро: зуміло, така Мама Тереза в Азії, дуже авторитетна людина. І вона після зустрічі сама встала і прове: ла Леоніда Костянтиновича. Та: кого ніколи не було. На зустріч із нею чекають місяцями. А вона са: ма встала і провела. Це багато го: ворить про людину. Зараз Академія наук готує пе: реклад його книги “Місія — Кос: мос” англійською та арабською мовами. Також ми хочемо допов: нити видання спогадами людей, які близько знали його, працювали з ним, любили його. Бо світ знає ле: генду про Леоніда Каденюка. А ми хочемо, щоб світ пізнав його як лю: дину. Наталка ПОЗНЯК
Незабутні · “Маємо унікальну школу, і ця школа може і повинна дати нових космонавтів”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Пам’яті Першого космонавта України Леоніда КАДЕНЮКА

11 березня виповнилося 40 днів із того дня, коли раптово зупинилося серце першо" го космонавта Незалежної України, Героя України Леоніда Каденюка. З цієї нагоди Ук" раїнське молодіжне аерокосмічне об’єднання “Сузір’я” ініціювало тиждень пам’яті ві" домої людини, завдяки якій 20 років тому на орбіті Землі вперше пролунав гімн, був роз" горнутий прапор Незалежної України та в космосі побував “Кобзар” Тараса Шевченка. Завершив тиждень вечір пам’яті Леоніда Каденюка, який відбувся у п’ятницю, 16 берез" ня, у приміщенні КМДА. Організаторами виступили УМАКО “Сузір’я” та Київська міська держадміністрація, участь у вечорі взяли відомі науковці, громадські діячі, люди, які близько знали Леоніда Костянтиновича, колеги з Державного космічного агентства України, Аерокосмічного товариства України, Українського молодіжного аерокосмічного об’єднання “Сузір’я”, Міжнародної екологічної ради, Буковинського земляцтва та ін. Гості вечора отримали можливість дізнатися про маловідомі сторінки життя та діяльності Леоніда Каденюка, відкрити його зовсім з іншого боку: як людину, як професіонала, як льотчикавипробовувача і сім’янина. Крім теплих спогадів на вечорі презентували кілька громадських ініціатив щодо увічнення пам’яті Героя України, які взяли під свою опіку УМАКО “Сузір’я” та інші громадські організації. Передусім — перейменування вулиці Московської в столиці на вулицю Леоніда Каденюка, створення волонтерського руху КОЗАК (КОсмічний ЗАгін Каденюка), створення серії муралів на космічну тематику в Києві та по всій Україні, перевидання різними мовами, передусім — англійською й арабською книжки Леоніда Каденюка “Місія — Космос”, створення меморіалу на могилі космонавта на Байковому кладовищі (цим опікується народний художник України Анатолій Гайдамака). А ще УМАКО “Сузір’я” спільно з Міжнародною радою екологічної безпеки й Аерокосмічним агентством України вирішили започаткувати почесну відзнаку “Зірка космонавта Каденюка”, якою щороку в день народження космонавта нагороджуватимуть людей за досягнення в науці, ракетно-космічній галузі й захисті екології. Але найбільшим вшануванням пам’яті Леоніда Каденюка, як відзначали учасники вечора, стане збереження в Україні аерокосмічної галузі й статусу однієї з шести космічних держав світу. Бо, як радив землякам знаменитий фізик Стівен Хокінг, з яким нещодавно попрощалася Америка, треба не дивитися під ноги, а звернути погляди до зір. Ось які фрагменти виступів учасників вечора. Олег Володимирович ПЕТ- РОВ, народний депутат IV скликання, голова правління УМАКО “Сузір’я”: — Леонід Каденюк — не просто Герой України, не просто генерал, не просто космонавт. Це один із десяти символів Незалежної Укра: їни. І патріотизм його глибокий: 1997 року, готуючись до польоту, взяв із собою на орбіту томик “Кобзаря” Шевченка. І це єдина друкована книжка, яка побувала в космосі — зараз цей том зберіга: ється у Каневі в музеї Тараса Шев: ченка. Це Леонід Каденюк робив щиро і від усього серця. Це якраз той символ, який потрібен Україні. Я дякую нашим американським дру: зям, які організували зустріч із американським астронавтом Брезвіком. І мене вразило, що на зустріч із американським астро: навтом були черги школярів і сту: дентів. А тут так мало людей. Він пішов із життя дуже рано, раптово, на бігу. Мені здається, ми самі ще не зрозуміли, кого втра: тили. Інший американський аст: ронавт Майкл Лопес, який приїж: джав на один день, сказав, що нам треба готувати космонавтів, бо ми лишилися без символа. Йому запропонували зробити екскурсію по Києву, а він сказав, що хотів би поїхати до Леоніда. І ми повезли його на Байкове кладовище. Пишаємося, що, дякуючи Лео: ніду Каденюку, вперше в космосі пролунав державний гімн України, і наш прапор уперше піднявся вище зірок. Мало хто знає, але ми пра: цювали над проектом, і він хотів знову полетіти в космос і НАСА розглядала саме його кандидатуру на командира Шатла. На жаль, Господь розпорядився по:іншому. Мабуть, йому там більше потрібні астронавти. Едуард Іванович КУЗНЕЦОВ, радник голови Державної космічної агенції України, керівник проекту підготовки космонавтів до польоту: — Хочеться пригадати, як Ле: онід Костянтинович став нашим космонавтом, як здійснив завдан: ня, поставлене перед ним держа: вою, як жив після повернення з не: вагомості. Коли мені доручили керувати цим проектом, ми перебрали бага: то людей, адже участь у конкурсі зголосилося взяти близько 30 осіб. Він викликав у нас симпатію і як фахівець, і як звичайна людина. І в НАСА, де він стажувався, на нього звернули увагу через його допитли: вість і бажання пізнати нове. Коли екіпаж повернувся з по: льоту, командир екіпажу Кельвер Кегер сказав, що вони дуже раді, що Україну представляв саме Лео: нід Каденюк і що це гордість для всієї України. Леонід Костянтинович завжди ходив пішки, їздив у метро, корис: тувався громадським транспор: том, без охорони, був надзвичайно скромною людиною. Валерій Іванович ЦИБУХ, Надзвичайний і Повноважний Посол України, голова Буковинського земляцтва в Києві: — У грудні ми звернулися до нього з проханням стати почесним головою Буковинського земляцтва в Києві. Він погодився. І це підняло наш авторитет і статус земляц: тва. Також він очолював Раду еко: логічної безпеки, яка об’єднала і ві: домих науковців, і депутатів, і громадських діячів. Ми разом із ним переконували в Будапешті в Центральному офісі регіонального екологічного центру для Центральної і Східної Європи втому, що Україна має серйозні проблеми, особливо на сході. І нам вдалося переконати і нещодавно ухвалено рішення, що Україна увійшла до складу регіонального екологічного центру. Леонід Костянтинович був ав: тором Екологічної конституції Землі, і кілька президентів із три: буни ООН зверталися до міжна: родної спільноти із закликом ухва: лити таке зібрання законів. Я спо: діваюся, що цю роботу продов: жать. Сергій Олексійович ТАРУТА, народний депутат України, лідер партії “Основа”: — Леонід Каденюк із 10 років мріяв стати космонавтом, і він свою мрію здійснив. У нас був про: ект — “Космічна мрія” для моло: дих космонавтів на кращу концеп: цію розвитку космосу. Виграла конкурс дівчина, яка з рук Каденю: ка отримала тижневу путівку до НАСА, щоб на власні очі побачити, як це відбувається. Він теж любив мріяти. Хотів ще раз полетіти в космос — на жаль, не судилося. Але в Леоніда Костянтиновича була ще одна мрія, яка залежить тепер від нас. Він бачив, як руйнується космічна галузь і намагався це зупинити. І якщо ми залишимося серед шести країн світу, які мають космічні програми, — це буде найкраща да: Син та дружина Леоніда Каденюка з ведучим вечора народним артистом України Анатолієм Матвійчуком
«Просвіта» сьогодні · с. 6сторінка оригіналу ↗

Музей Полтавської битви започаткував просвітницький проект про інформаційну війну Московщини проти України

“У наші міста і села повертаються імена людей, згадувати про яких уголос за радянського окупаційного режиму було заборонено і небезпечно для життя цілих родин”. “Інформаційна війна московського царя Петра І проти гетьмана України Івана Мазепи: мова документів та експо" натів Музею історії Полтавської битви”. Таку назву має нау" ковий історико"просвітницький проект, який стартував у Музеї історії Полтавської битви. “Це лише один із перших заходів, присвячений інформаційній війні. Далі буде”, — за" певняють у дирекції музею. Презентацію проекту відвідали журналісти, історики"науковці облцентру, працівники відді" лу культури і туризму міськвиконкому, активісти товариства “Просвіта”, ГО “ВелоПолтава” та Українського козацтва. історії Полтавської битви з наукової роботи Людмила Шендрик, оперуючи документами — джерелами з монографій вітчизняних, польських, російських істориків (зокрема, й петербурзької дослідниці Таїрової-Яковлевої), висвітлила такі моменти: — причини переходу І. Мазепи на сторону Карла ХІІ; — хто підтримав І. Мазепу в ухваленні рішення про вибір шведського короля як союзника? — чи укладав І. Мазепа договір із польським королем Станіславом Лещинським? — методи боротьби Петра І проти І. Мазепи, війна без правил; — з якою метою була проголошена анафема І. Мазепі? — позиція запорозьких козаків у подіях 1708—1709 рр. А ще, повідомляє офіційна сторінка музею у Фейсбук, йшло- Військовим діям на полях битв передувала потужна ідеологічна кампанія. Війна, яку вів цар Петро І проти воєнно-політичного виступу гетьмана Івана Мазепи за звільнення від Московії, відрізнялася від попередніх московсько-українських війн безпрецедентним пропагандистським супроводом. Так звану “війну маніфестів”, на жаль, українська сторона програла. Чому так сталося? На це запитання й спробували відповісти організатори заходу — співробітники музею. Один із кращих вітчизняних мазепознавців, заступник директора музею ся про медалі, медальйони, гравюри, живописні полотна у колекції музею історії Полтавської битви, які за часів Петра І використовували з пропагандистською метою як засіб впливу на свідомість людей. З їхньою допомогою творився імперський міф про “великого правителя”, який здобув блискучі перемоги. Перший заступник голови Полтавського ОО товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка Олег Пустовгар зичив успіху проекту й подарував музею унікальне видання “Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія”. Цю книжку професора Володимира Кривошеї видано на замовлення Українського інституту національної пам’яті (УІНП). Ця енциклопедія — розкішне полігра- Виступ Людмили Шендрик фічне видання, на 789 сторінках якого зібрано понад 14 тис. даних козацьких старшин-полковників, сотників, Генерального військового суду та ін. “У часи російської і більшовицької окупації України тема генеалогії козаччини замовчувалася. Перші, хто почав її розробляти, — науковці з української діаспори, котрі мали доступ до багатьох архівів і дбали про збереження історії своєї етнічної Батьківщини. І ось цю естафету підхопив УІНП. “Просвіта” як громадський партнер УІНП на Полтавщині має честь поширювати цю Енциклопедію серед цільової аудиторії”, — повідомив Олег Пустовгар. Прес-центр Полтавського обласного товариства “Просвіта” своєю дружиною, коли вона була вагітною: “Як буде син, назвеш Степаном, якщо дочка — Галиною. За кумів візьмеш Євдокію Маношенко, а хрещеним батьком — Тимоша Коваленка”. Таке було його прощальне слово і остання воля… Отаманова дочка Галина, хоч у неї були постійні проблеми як у дочки “ворога народу”, усе ж здобула вищу освіту (закінчила Київський учительський інститут), працювала вс. Боровій вчителькою молодших класів та української мови, померла 2007 року… Після арешту вороги не наважилися ув’язнювати отамана Бурлаку в Києві — вивезли аж у столицю окупаційної адміністрації Харків до в’язниці на Холодній Горі. Проте навіть у малознаному місті знайшлися люди, що допомогли втекти, але незабаром отаман загинув у перестрілці… Попри дослідження Романа Коваля, Андрія Мороза, Анатолія Страшука, Едуарда Мондзелевського та інших істориків-краєзнавців про отамана-просвітянина та його козаків-повстанців все ще недостатньо відомо широкому загалу. Маю надію, що дослідники визвольних змагань звернуть увагу на цю овіяну легендами особистість.
«Просвіта» сьогодні · с. 6сторінка оригіналу ↗

Овсій Гончар: отаман-просвітянин

Євген БУКЕТ, голова Київської обласної “Просвіти” Навесні 1919 року він, зібравши 8000 мешканців Панської і Казенної Мотовилівки, Борової, Оленівки, Мар’янівки, Руликова, Барахтів, Глевахи, Великої Вільшанки, Яцків, Митниці, Крушинки та інших сіл повіту, організував Васильківське повстання проти більшовицьких окупантів. Тільки зняті з фронту додаткові регулярні червоноармійські підрозділи змогли 1919 року розсіяти його козаків і на недовгий час поновити частковий контроль над землями Фастівщини і Васильківщини. У липні 1919 року більшовики через повстанців отамана Бурлаки навіть перевели адміністративний центр Васильківського повіту до Білої Церкви. Останній при цьому було надано статус міста, а повіт перейменовано на Білоцерківський, який проіснував лише три роки. До речі, до подібної тактики більшовики вдавалися не раз. Найвідоміший факт: 16 травня 1920 року для боротьби з Холодноярською Республікою було створено Кременчуцьку губернію, яка припинила існування одразу після придушення повстання холодноярських отаманів. 16 березня 2018 року земляки урочисто відкрили меморіальну дошку Овсію Гончару біля центрального входу Великомотовилівської школи. Ініціювали її встановлення онука отамана Наталя Дубровська та краєзнавець Андрій Мороз. Саме їм було надано почесне право відкрити дошку. “Овсій Іванович, — писав у “Записках повстанця” глеваський отаман Кармелюк (справжнє прізвище Марко Шляховий), — дуже любив свій скривджений нарід і багацько віддавав для нього, не жаліючи ні здоров’я, ні життя свого”. “Як Овсій приходив на сходку, — оповідав односелець Федір Дубровський, — і розказував, як треба жити, щоб українці вільні були, то так розказував, що всі люди плакали”. 6 квітня 1917 року Овсій Гончар заснував у с. Казенна Мотовилівка “Просвіту” ім. Бориса Грінченка, яку очолив місцевий священик о. Ігор Давиденко, а в своїй хаті О. Гончар організував просвітянську читальню. Сестра Ганна розповідала, що “вся хата була забита книжками”. Овсій Гончар — людина шляхетної вдачі і чистих помислів — головним вважав поширення освіти серед селянства. Його дружина Марія Клименко була єдиною дочкою депутата Державної Думи Росії двох скликань Івана Клименка. Зрозуміло, що Марія була освіченою — закінчила гімназію. 1918 року членами “Просвіти” були понад 90 місцевих мешканців, а очолював її 17-річний брат Овсія Терентій Іванович Гончар. Після того, як у другій половині лютого 1919 р. більшовики знову вдерлися на Фастівщину, вони розграбували і спалили “Просвіту” ім. Бориса Грінченка, знищили усі книжки, забрали худобу і майже весь посаг Марії: золото в торбинці, килими, швейну машину, скриню, навіть скатертину. Але особливо тяжкою втратою для Овсія була загибель меншого брата Терентія в Боярці, якого, як очільника “Просвіти”, закатували червоноармійці... Для сучасних просвітян Київщини встановлення цієї меморіальної дошки — подія знакова. Саме тому до Великої Мотовилівки прибула представницька делегація громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка”: голова Київського обласного об’єднання Євген Букет, голова Фастівської “Просвіти” Едуард Мондзелевський і Васильківської — Артем Щербанівський. Власне, рік тому саме Е. Мондзелевський, спільно з головою Фастівської станиці Братства ветеранів УПА Володимиром Підіпригорою та членом Національної спілки краєзнавців України та українознавчого клубу “Спадщина” Андрієм Морозом звернулися до Мотовилівської сільської ради й отримали дозвіл на встановлення дошки. Потім було організовано збір коштів, найактивнішу участь у якому взяли учні Мотовилівської (директор — Т. І. Абдрахманова) та Великомотовилівської (директор — С. А. Войналович) шкіл, нащадки отамана та повстанців Васильківського повіту. І ось, рівно за рік, усі вони прибули на урочисту подію. Також на заході були присутні автор художнього втілення — макета меморіальної дошки Василь Легкий, скульптор Михайло Дмитрів, настоятель церкви о. Леонід, який освятив дошку, бандурист Василь Жованик, голова села Велика Мотовилівка Наталя Сперкач, члени громадської організації “Ініціативна молодь Мотовилівських сіл” Олег і Юлія Тетенькіни, Андрій Гладченко та ін. Історія отамана Бурлаки та його родини, безумовно, варта окремої книги. Розлучався він зі Сьогодні країна переосмислює значення подій 100"річної давнини — української національної революції 1917—1921 рр. У наші міста і села повертаються імена людей, згадувати про яких уголос за радянського окупаційного режиму було заборонено і не" безпечно для життя цілих родин. Одним із таких “ворогів радянської влади” є уродже" нець Панської Мотовилівки Васильківського повіту на Київщині Овсій Іванович Гончар — видатний громадський діяч і військовик Центральної Ради — отаман Бурлака.
7 «Просвіта» сьогодні “Цього дня, багато років тому, Україна народила свого Пророка”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Шевченків березень

Тетяна БУДАР, член НТШ, м. Бережани, Тернопільська обл. 9 березня із нагоди 204-ї річниці з дня народження славетного Кобзаря на площі Ринок м. Бережани священики різних християнських конфесій відслужили молебень. Представники влади й громадськості, учасники війни на сході України поклали квіти до підніжжя пам’ятника геніальному Поетові Тарасові Шевченку. “Кобзареве слово вічне!” — під такою назвою в районному Будинку народної творчості відбулося Шевченківське свято, у якому взяли участь аматори сцени міста і району. Прозвучало чимало зворушливих пісень на вірші славетного сина України. Їх виконували народний аматорський хор “Просвіта”, солісти Лілія Слободна та Михайло Атаманчук (хормейстер Євгенія Біркова), народна аматорська хорова капела “Боян” (хормейстер Юрій Васенко), народний аматорський хор “Родоспів” с. Шибалин (керівник Юлія Бабухівська, хормейстер Юрій Васенко, концертмейстер Дмитро Загородній), жіноче вокальне тріо “Вишневий цвіт” (керівник — заслужений працівник культури України Зиновій Головацький), учасники зразкової вокальної студії “Арт-Крок” (керівники Роксолана та Роман Видиші) Анастасія Видой ник і Аліна Кміта. Зразковий аматорський драматичний театр “Зернятко” (керівник Галина Єлісевич) представив сценку “Тарасова доля”, зразковий аматорський хореографічний ансамбль “Водограй” (керівник Ольга Сорочан) — танець “Не шуми калино”. Сподобалась глядачам і літературно-хореографічна композиція “Плач Ярославни” за участю хореографічного колективу агротехнічного коледжу (режисер-постановник Леся Метельська, хореограф-постановник Христина Антонів). Шевченкову баладу “Утоплена” натхненно читала Галина Походжай. Завершилось дійство піснею на слова Великого Кобзаря “Реве та стогне Дніпр широкий” у спільному виконанні хорової капели “Боян”, хору “Родоспів” і всіх присутніх. Також цього дня демонструвалися вироби умільців нашого краю, зокрема виставки вишивок, експонатів місцевих музеїв, літературно-художніх видань на тему Шевченкіани. У районній бібліотеці пошановувачі Шевченкового слова провели годину-роздум “Кобзар” у нашій оселі”. Учасники зустрічі читали улюблені твори геніального поета. Цікава вікторина переконала, що “Кобзар” є настільною книгою й повинен бути в кожній українській домівці. На годину поезії “Велич Шевченкового слова” завітали учні школи-інтернату. Присутні оглянули книжкову виставку — “Поклонімося Кобзарю”. Заходи до дня народження видатного українського поета відбулися у всіх селах краю.
7 «Просвіта» сьогодні “Цього дня, багато років тому, Україна народила свого Пророка”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

«…І будуть люди на землі»

Концерт із такою назвою, приурочений до 204-річчя від дня народження Тараса Шевченка та 150-річчю заснування Товариства “Просвіта”, відбувся в залі органної та камерної музики Чернівецької обласної філармонії ім. Д. Гнатюка. Марина ГЕРЕЛЮК, магістрантка кафедри музики ЧНУ імені Ю. Федьковича Його підготували голова Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України Остап Савчук, заслужений артист України Іван Дерда, завідувач кафедри музики Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича Вадим Лісовий. Ведуча концерту — Анжеліка Маріянчук. Розпочався вечір твором Миколи Лисенка “Свято в Чигирині” з циклу “Музика до Кобзаря”. Неперевершений баритон Івана Дерди пролунав закликом по всій залі і привернув увагу кожного зі слухачів. У програмі прозвучало 18 вокальних творів на вірші Тараса Шевченка: “Гетьмани, гетьмани”, “Чого мені тяжко”, “Доля”, “Минають дні”, “Мені однаково”, “Із-за гаю сонце сходить”, “Зацвіла в долині”, “Ой три шляхи широкії”, “Сонце заходить, гори чорніють”, “За думою дума роєм вилітає”, “Огні горять”, балада Гната з опери “Назар Стодоля” лібрето Л. Предславича, “Од села до села”, “Така її доля”, “По діброві вітер виє”, “Думи мої” композиторів М. Лисенка, Я. Степового, С. Воробкевича, К. Данькевича, Ю. Мейтуса, Л. Ржецької, К. Скорохода та Л. Остріна у виконані Івана Дерди під акомпанемент лауреата мистецької премії ім. Сидора Воробкевича Вадима Лісового. Завершився великий сольний концерт твором Данила Крижанівського (обробка Віктора Косенка) “Реве та стогне Дніпр широкий”, під час якого зал разом із виконавцем заспівав стоячи. Серед глядачів концерту були люди різного віку. Це ще раз доводить, що поезія Кобзаря невмируща. Вона житиме у поколіннях і залишатиметься затребуваною на всі віки.
7 «Просвіта» сьогодні “Цього дня, багато років тому, Україна народила свого Пророка”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

А ви давно читали Кобзаря?

Людмила ВЕЛИЧКО, член Слов’янського об’єднання ВУТ “Просвіта” Похмурого весняного дня просвітяни Слов’янська й шанувальники творчості Великого Кобзаря зустрілися біля його пам’ятника. Попри примхи погоди, на душі була радість: цього дня, багато років тому, Україна народила свого Пророка. За щорічною традицією отець Владислав, священик храму Всіх Святих Української Православної Церкви Київського Патріархату, відслужив панахиду пам’яті великого Тараса. Мітинг розпочала наймолодша просвітянка міста, студентка Донбаського університету Владислава Сенченко — продекламувала вірш “Минають дні, минають ночі…”. Один із творців Народного руху на Слов’янщині Микола Сіробаба закцентував на унікальності постаті Кобзаря як поета, художника, громадського діяча не тільки для його сучасників, а й для нас, нині сущих, і для прийдешніх поколінь. Про роль творчості Тараса Шевченка, його особистості у формуванні самосвідомості в кожного з нас колоритно і яскраво говорив просвітянин Микола Холоша. Вчитель і волонтер Марина Данилова переконливо показала роль Тараса Шевченка як поводиря нації, її пророка в сьогоднішній московсько-українській війні та висловила впевненість у перемозі нашого народу. Вірменин за національністю Мартирос Григорян, який прожив на Слов’янщині майже 20 років, добірною українською мовою заявив: “Схиляючись перед могутністю слова Великого Кобзаря, вважаю за велику честь назватися українцем”. Яскраво та емоційно читали вірші Тараса Шевченка просвітянка Марія Колеснікова, мешканці міста і навіть сусіди з Лиману. Історик Людмила Величко нагадала присутнім: без мови немає нації і підкреслила, як багато зусиль докладають українці до утвердження і власної мови, і нації. Тому для всіх нас є перемогою визнання неконституційним Закону про мови Ківалова-Колесніченка. Це значить, що державною, а отже, і захищеною, у нас буде своя, українська мова. Проте нам необхідно продовжити боротьбу за її реальне запровадження у всі сфери життя, що на нашому міському рівні означає: говори тільки українською вдома, з сусідами, на роботі, в транспорті, вимагай, щоб українською тобі відповідали чиновники будь-якого рівня, а найголовніше — доклади зусиль, щоб її любили твої дітий онуки, вміли донести її красу до кожного співрозмовника. Це і буде нашим внеском у процес утвердження української мови не тільки як державної, а й як рідної, невід’ємної від кожного з нас.
7 «Просвіта» сьогодні “Цього дня, багато років тому, Україна народила свого Пророка”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Наші побратими зі США

Євгенія ГЛАДУНОВА, Рівненська громадська організація ВУТ “Просвіта” У Рівному почали гуртуватися в Товариство шанувальників української мови ще 1988 року, а вже до 1993 р. було створено велику організацію з філіями у районах, яка обрала історичну назву “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Процес духовного піднесення ширився за межами України. Наші друзі за океаном шукали шляхів до співпраці: створили сильну організацію у березні 1990 р., у яку влилися найактивніші вчителі, лікарі, юристи, підприємці, журналісти українського походження. На чолі Товариства української мови (Чикаго) стала професор Віра Боднарук. Її підтримав чоловік, доктор Богдан Боднарук (організаційний референт). Подружжя Боднаруків ладнало сотні пакунків книг для українських бібліотек, університетів, обласних “Просвіт”. Перші книги від Віри та Богдана Боднаруків отримав голова “Просвіти” професор Борис Степанишин у серпні 1992 р. На основі цих видань закладено першу читальню “Просвіти” в Народному домі. Крім цього наші побратими збирають кошти для видавничої справи в Україні. З цією метою влаштовують вечірки, пікніки, ярмарки, печуть, шиють, продають українські страви, сувеніри. Ці гроші переказують на підтримку Рівненської “Просвіти”, зокрема на книговидання. На одному із засідань ради відповідальним за видавничу справу призначили Михайла Борейка, самовідданого патріота, який і в Україні знаходить небайдужих людей для підтримки і популяризації української книги. За благодійні внески видано книжки, що були заборонені за радянської влади, забуті й викреслені з культурного процесу, це зокрема “Кобзар” Т. Шевченка 1840 року, “Енеїда” І. Котляревського за редакцією Б. Лепкого 1922 року, “Юність Василя Шеремети” Уласа Самчука, “Правда Кобзаря” В. Барки, “Українські ночі, або Родовід генія” Є. Єнджеєвича, “Повісті та оповідання” І. Франка, “Голод 1933 в Україні” та багато інших. Із 1998 до 2015 року видано більше 50 книжок і майже всі фінансово підтримало подружжя Боднаруків. Наші друзі мріють побачити землю, оспівану в піснях, розповідях, переказах батьків. Уперше зустрілися з унікальним подружжям улітку 1996 р., коли вони завітали до Рівного. Ми показали їм наше місто, познайомили з активістами і нашою діяльністю, відвідали Острог, познайомили з ректором Острозької академії Ігорем Пасічником, який особисто провів екскурсію. Відтоді листуємося систематично. Щороку на Різдво, Великдень, День незалежності ми одержуємо теплі привітання з Чикаго або з Флориди від наших побратимів. Зі свого боку інформуємо їх про події в Україні. Час від часу нашу інформацію вміщують у газеті “Свобода”. Віра та Богдан не тільки допомагають Рівненській “Просвіті”, вони надсилають книги і кошти до Львова, Харкова, Києва, Чернівців, Чернігова, Одеси, Полтави, Сум, Тернополя та інших міст України. Надають кошти для стипендій здібним студентам із патріотичних родин в університетах Миколаєва, Києво-Могилянської та Острозької академій, студентам-переможцям творчих конкурсів, видавництву “Смолоскип”. Значну фінансову допомогу надали Острозькій академії на спорудження університетської бібліотеки. У час російсько-української війни ці самовіддані люди підтримують фінансово лікування поранених воїнів, забезпечують одягом переселенців із Донбасу. Український патріотизм — рушійна сила цих самовідданих людей. І вони не одні. Поряд із ними доктор В. Сіменович, благодійники Л. Куляс, О. Коновал (фундація ім. І. Багряного), Л. Еліяшевська та інші. У США для наших земляків члени Товариства української мови проводять вечори “Поклін мові”, літературні вечори І. Багряного, Ю. Тарнавського, В. Махна, І. Франка, В. Стуса, Шевченківські вечори та вечори до Дня незалежності України та ін. Про це можна прочитати у книжці “Мости в Україну”, — за словами Віри Боднарук, вони п’ять днів працюють для США, які стали для них другою батьківщиною, а два вихідних повністю присвячують Україні.
Шевченкіана “Про знайомство поета з С. Т. Аксаковим у Москві”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Шевченковому Щоденнику — 160 років

Продовжуємо проект, присвячений 160'й річниці ведення Шевченкового Щоденни' ка. Розпочавши його у червні 1857 р., Тарас Григорович вів записи протягом січня— травня 1858 р., а в липні подарував Щоденник М. М. Лазаревському. Цього місяця історик'шевченкознавець Володимир Мельниченко коментує запис від 22 березня 1858 р., в якому йдеться, зокрема, про знайомство поета з С. Т. Аксаковим у Москві та відвідання ним великодньої служби у Кремлі. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії УкY раїни імені Тараса Шевченка 22 березня Радостнейший из радостных дней. Сегодня я видел человека, которого не надеялся увидеть в теперешнее мое пребывание в Москве. Человек этот — Сергей Тимофеевич Аксаков. Какая прекY расная, благородная старческая наружность! Он нездоров и никого не принимает. Поехали мы с М[ихайлом] С[еменовичем] сеY годня поклониться его семейству. Он узнал о нашем присутствии в своем доме и, вопреки заповеди доктора, просил нас к себе. СвидаY ние наше длилось несколько миY нут. Но эти несколько минут сдеY лали меня счастливым на целый день и навсегда останутся в кругу моих самых светлых воспоминаY ний. После постного обеда в ТроицY ком трактире отправился я доY мой с намерением приготовиться к ночному кремлевскому торжесY тву. Намерение мне не удалось. Прочитав статью в 3 № “ПолярY ной звезды” о записках Дашковой, в 11 часов я отправился в Кремль. Если бы я ничего не слыхал прежде об этом византийско9 староверском торжестве, то, моY жет быть, оно бы на меня и проY извело какоеYнибудь впечатлеY ние, теперь же ровно никакого. Свету мало, звону много, кресY тный ход, точно вяземский пряY ник, движется в толпе. ОтсутсY твие малейшей гармонии и ни теY ни изящного. И до которых пор продлится эта японская комедия? В 3 часа возвратился домой и до 9 часов утра спал сном праведY ника. ...мое пребывание в Москве. Ці слова визначили назву одY нієї з перших моїх шевченкознавY чих книг, що вийшла в російській столиці 2007 р. українською моY вою: “Тарас Шевченко: “Моє пеY ребування в Москві”. Уперше Шевченко побував у Москві у 1844 р. дорогою з УкраїY ни в Петербург — з 12 до 20 лютоY го. Вдруге він відвідав місто в 1845 р. дорогою з Петербурга в Україну з 28 березня до 2 квітня. У 1858 р. поет перебував у Москві дорогою із заслання в Петербург з 10 до 26 березня. Ще двічі побуY вав Шевченко в місті наступного 1859 р. — у травні та вересні. 27 травня він прибув до Москви, а вже 29Yго виїхав з міста в Україну. На зворотному шляху Шевченко прибув до Москви не пізніше 4 вересня 1859 р. А вже 6Yго — виїY хав залізницею до Петербурга. Человек этот — Сергей ТимоY феевич Аксаков. Аксаков Сергій Тимофійович (1791—1859) — російський письY менник, літературний і театральY ний критик, членYкореспондент петербурзької Академії наук (1856). Автор книг “Семейная хроника” (1856), “Детские годы БагроваYвнука” (1858). С. Т. АкY саков — вихідець зі старовинного дворянського роду. Батько російY ських письменників і публіцистів Івана і Костянтина Аксакових. Закінчив гімназію в Казані, вчивY ся у Казанському університеті (не закінчив). До Москви приїжджав з 1811 р., остаточно переселився 1826Yго. У 1827—1832 рр. (із пеY рервою) — цензор Московського цензурного комітету, потім його голова. В 1833—1838 рр. — інсY пектор Костянтинівського земY лемірного училища, перетвореY ного на Межовий інститут, був його першим директором. У 1839 р. почалася тісна дружба письменника з М. В. Гоголем. Був у дружніх стосунках із О. М. БоY дянським, М. О. Максимовичем, П. О. Кулішем. У 1843 р. придбав підмосковY ну садибу Абрамцеве, куди запроY шував і Шевченка. Тарас ГригоY рович планував відвідати Москву і побувати в Абрамцевому, проте встановлення за ним поліційного та жандармського нагляду не доY зволило це зробити. 25 квітня 1858 р. Шевченко повідомив С. Т. Аксакову: “Предположение мое посмотреть на Москву в конце мая и вас поцеловать не сбылось”. Утім, і хворий С. Т. Аксаков не зміг уже після їхнього знайомства відпочити в Абрамцевому, про що писав Шевченкові в червні: “Я не попал в свою подмосковную деY ревню”. До речі, тут бували М. В. ГоY голь, М. С. Щепкін, І. С. ТургеY нєв, П. О. Куліш та ін. У ЩоденY нику О. М. Бодянського знайшов цікавий запис від 1 лютого 1854 р.: “Відправившись вранці до С. Т. Аксакова в село АбрамцеY ве під Москвою… П. О. Куліш знайшов там повну готовність старого допомагати йому в досY тавленні матеріалів для біографії Гоголя” (Бодянський О. М. ДневY ник. 1852—1857. М.: Жизнь и мысль, 2006. С 104). Буваючи у Державному істоY рикоYхудожньому і літературноY му музеїYзаповіднику “АбрамцеY ве”, ходив я тими стежками, що й Портрет Т. Г. Шевченка. Фото 30 березня 1858 р. Звичайно, маємо пам’ятати, що аксаківське щиросердя не виY ходило за межі слов’янофільY ськоYімперського мислення, сім’я виявила справді доброзичY ливе ставлення до “малоросів” як органічноYневід’ємної частини великоросійського народу, що розчиняються в середовищі роY сійської культури і літератури. Досить нагадати максиму КосY тянтина Аксакова про те, що “тільки пишучи поYросійськи (тобто, поYвеликоросійськи) моY же з’явитися поет із Малоросії”. Втім, задовго до написання цих рядків Аксаковим Шевченко відY повів йому і таким, як він, своїм “Кобзарем”. великі українці, заходив до скромного робочого кабінету С. Т. Аксакова. Подумалося, що Шевченку тут було б просто й заY тишно. Он нездоров... У 1845 р. С. Т. Аксаков почав втрачати зір. Лікування, за його словами, “не дало ні найменшої користі…”. Він страждав на очні та головні болі. У 1858 р. письменник почував себе дуже погано, зокрема в черY вні він писав Шевченкові: “Я все ще хворий і, незважаючи на деяке покращення, не чекаю не тільки повного одужання, але навіть і того терпимо хворого стану, в якому я знаходився до кінця січY ня нинішнього року”. За словами І. С. Аксакова, батько перебував “на одрі тяжкої хвороби”. Пам’ятаймо, що С. Т. Аксаков помер уже за рік після знайомсY тва з Шевченком — наприкінці квітня 1859 р. ...и, вопреки заповеди доктора, просил нас к себе. Знаючи про тяжку хворобу письменника, чутливий ШевченY ко щиро й високо оцінив його гостинність і те, що він подарував колишньому засланцеві хвилини приязні та дружби. Поехали мы... поклониться его семейству. ...эти несколько минут сделаY ли меня счастливым... Дякуючи М. С. Щепкіну, ТаY рас Григорович справді познайоY мився з усім сімейством С. Т. АкY сакова, у Щоденнику він згадував не тільки Сергія Тимофійовича, ай синів його Івана та Костянтина, доньку Надію. Зокрема 25 березY ня записав: “Все сімейство АксаY кових щиро сердечно співчуває МаY лоросії і її пісням і взагалі її поезії”. Шевченко прекрасно розумів значення С. Т. Аксакова для роY сійської літератури. Якраз 1858 р. у Москві побачила світ його автоY біографічна книга “Детские годы БагроваYвнука”, в якій автор підY нявся до художнього рівня, встаY новленого його молодшим велиY ким сучасником Л. М. Толстим в автобіографічній трилогії “ДетсY тво”, “Отрочество”, “Юность” (1852—1857). Прослухавши на початку 1857 р. “Детские годы БагроваYвнука” у прочитанні авY тора, Л. М. Толстой занотував у щоденнику: “Чтение у С. Т. АксаY кова. “Детство” прелестно!” КоY ли в 1860 р. Шевченко взявся за написання автобіографії, він одY нозначно висловився за такий виклад фактів у ній: “Я бы желал изложить их в такой полноте, в какой покойный С. Т. Аксаков представил свои детские и юноY шеские годы...” После постного обеда в ТроицY ком трактире... Шевченко обідав один — обід був “пісним” з нагоди останY нього дня Великого посту. Про розташування трактиру в сучасY ному академічному коментарі говориться дещо мудрувато: “Троїцький трактир містився на правому березі річки Неглинної (захованої тепер у підземну труY бу), на шляху з Кремля в район міста, що звався Занеглинням і заселявся в основному ремісниY ками”. Простіше буде сказати, що Троїцький трактир, який особливо славився в 1840Yх рр., передусім серед купецтва, був на вулиці Ільїнка, якою Шевченко вже проходив 20 березня, навY проти Біржі. Зауважимо, що це далеченько від будинку С. Т. АкY сакова; щоб дістатися сюди, треY ба було вийти чи виїхати на Тверську й по ній простувати до Красної площі або спуститися по Тверському й Нікітському бульварах у район Арбату, а далі — по Великій Нікітській чи ВозY движенці. Можливо, М. С. ЩепY кін їхав у своїх справах і підвіз Шевченка ближче до Красної площі, не виключено, що поет сам прогулявся, попрощавшись біля будинку С. Т. Аксакова з М. С. Щепкіним, але Шевченко нічого не писав про це в ЩоденY нику. Досить далека й несподівана Шевченкова прогулянка до ТроY їцького трактиру здається навіть загадковою. Чому в Троїцькому? Поет міг пообідати значно ближY че та швидше. На той час у МосY кві була понад сотня трактирів, а три найзнаменитіші — трактири Гуріна, Єгорова та “Саратов” — містилися в самому центрі. Та Шевченко попрямував у ТроїцьY кий трактир, отже, він хотів відвіY дати саме його. Може, Тарас ГриY горович побував у Троїцькому ще в 1840Yх рр., коли слава трактиру була найбільшою? До того ж, трактир був відомим саме пісниY ми стравами, а в 1844 і 1845 рр. Шевченко перебував у Москві таY кож у дні Великого посту. Може, в цей приїзд у Москву М. С. ЩепY кін чи хтось інший порадив поеY тові відвідати саме Троїцький? Це схоже на правду. Так я писав у вже згаданій книзі “Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”.
Шевченкіана · “Усяке фарисейство було Шевченкові огидне, а фарисейство релігійне — особливо”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Вже після її виходу у світ перечиY тував спогади О. І. Герцена про М. С. Щепкіна і раптом звернув увагу на фразу, яку той побіжно кинув, описуючи зустріч артиста в англійському порту Фокстон восени 1853 р.: “Он был тот же, как я его оставил: с тем же доброY душным видом, жилет и лацканы на пальто так же в пятнах, точно будто сейчас шел из Троицкого трактира к Сергею Тимофеевичу Аксакову”. О. І. Герцен, як відоY мо, емігрував у 1847 р., а в “ЗаY писках актера Щепкина” зустріY чаємо фразу, що вже на початку 1830Yх рр. Троїцький трактир був звичним для Михайла СеменовиY ча: “Мы отправились в Троицкий трактир, где заняли наверху своY бодную комнату и велели давать обедать”. Сумнівів не залишилоY ся! Напевне, що саме М. С. ЩепY кін, тількиYно вони вийшли від С. Т. Аксакова, настійно порадив Шевченкові поласувати пісними стравами саме в Троїцькому тракY тирі. Цей трактир потрапив до ноY вітнього лінгвоенциклопедичноY го словника “Язык старой МосY квы” В. С. Єлістратова (2004), в якому читаємо: “Один із найзнаY менитіших трактирів, нарівні з Гуріна та ін. в Москві (на ІльїнY ці). Згадується багатьма автораY ми, наприклад, О. СуховоYКобиY ліним у “Весіллі Кречинського”. Нагадаю, що “Весілля КречинY ського” вперше було поставлеY ноу 1855 р., і Шевченко, на якого доречно було б послатися у поY дібному словникові, згадує ТроY їцький трактир практично в цей час. В одному з сучасних москвоY знавчих видань зустрів захоплену згадку про те, що в Троїцькому трактирі на Ільїнців 1818 р. снідав пруський король Фрідріх ВільY гельм III, а у 1880Yх рр. — велиY кий князь Микола ОлександроY вич, майбутній російський імпеY ратор. Але хто вони порівняно з Шевченком. ...приготовиться к ночному кремлевскому торжеству. Ішлося про великодню служY бу в Кремлі. Вона впродовж стоY літь залишалася значною подією для Москви. ...статью в 3 № “Полярной звезды” о записках Дашковой... Дашкова Катерина Романівна (1744—1810) — княгиня, учасниY ця державного перевороту 1762 р., внаслідок якого на царY ський престол прийшла КатериY на II. Відома діячка періоду цаY рювання Катерини II, перший президент Російської академії наук. “Записки” Дашкової були опубліковані в 1840 р. англійY ською мовою. ЛітературноYполітичний альY манах “Полярная звезда” видаваY ли за кордоном у 1855—1869 рр. О. І. Герцен і М. П. Огарьов. ЗгаY дану статтю написав якраз О. І. Герцен. Нічого дивного неY має в тому, що в сім’ї М. С. ЩепY кіна Шевченко знайшов “ПолярY ную звезду”. Ще в 1853 р. артист із Лондона після зустрічі з О. І. Герценом привіз нелегальну літературу, зокрема книгу лонY донського революціонера “О разY витии революционных идей в России” (1850), з якою ознайоY мився, хоча був далеким від того, щоб однозначно підтримати поY літичну позицію О. І. Герцена, та і взагалі М. С. Щепкін тримався осторонь від політики, особливо в 40Yх рр. Що привернуло Шевченкову увагу у великій, майже 70YсторінY ковій статті шанованого ним О. І. Герцена? Княгиня К. Р. ДашY кова була унікальним явищем в історії Росії другої половини XVIII ст. Відомий російський просвітитель М. І. Новиков, порY трет якого 18 березня подарував Шевченкові син декабриста І.Д.ЯкуY шкіна Є. І. Якушкін, назвав її “любителькою вільних наук”. Напевне, поетовий погляд зупиY нився у статті на оцінці О. І. ГерY ценом історичної постаті К. Р. ДашY кової та її записок, зробленій уже на другій сторінці статті: “В роY сійській історії, бідній особисY тостями, записки жінки… яка баY чила… всі події від смерті ЄлизаY вети до Тільзітського миру, надY звичайно важливі…”. Потім через пару сторінок Шевченко не міг пропустити ниY щівні герценівські думки про Миколу І: “СувороYпохмурий, пригноблюючий вигляд грубої сили набуло імператорство особY ливо в тридцятиліття миколаївY ського царювання… Якби він прожив ще десять років, його трон розвалився б сам собою; все перестало рухатися, все зів’яло, стало сохнути… Його царювання було безглуздістю”. Поет повною мірою відчув на собі сувороYпоY хмуру, грубу силу і духовну безY глуздість миколаївського царюY вання, майже третину якого він провів у засланні. Очевидно, Шевченко звернув увагу на таку побіжну оцінку О. І. Герцена: “Малоросія голосY но ремствувала, всі зневажені або придушені імператорством заявY ляли свій протест — староYруська партія в Росії — ніколи. У неї не було ні мови, ні відданих людей, ні Полуботки, ні Мазепи!”. НагаY даю, що наказного гетьмана П. Л. Полуботка Шевченко назиY вав “славним Полуботком”, а в поемі “Сон” (1844) протиставив його Петру І, який “розпинав наY шу Україну”, і поетові симпатії, безперечно, були на боці гетьмаY на І. С. Мазепи. ...в 11 часов я отправился в Кремль. Саме в цей час, як свідчать суY часники, москвичі поспішали на пасхальну службу. ...об этом византийско4стаY роверском торжестве... І. М. Дзюба висловив обґрунY товане припущення, що на вжиY вання Шевченком після заслання Герценового терміна “візантійсY тво” поряд зі словом “правоY слав’я” вплинуло його знайомсY тво з емігрантською газетою “КоY локол”, яку видавали в Лондоні О. І. Герцен і М. П. Огарьов у 1857—1865 рр. А панство буде колихать, Храми, палати муровать, Любить царя свого п’яного, Та візантійство прославлять… ...теперь же ровно никакого. Цікаво, що водночас із ШевY ченком один із кремлівських храY мів відвідав Л. М. Толстой, який дивився на релігійне дійство зовY сім іншими очима: “Пошел... на площадь в Кремль. Глазеющий народ. Зашел в церковь. Хорошо! Христос Воскресе!” Не можу тут не сказати про маловідоме. За щоденниковими записами Л. М. Толстого, з 18 беY резня до 9 квітня він перебував у Москві, звідки виїхав до Ясної Поляни. Найцікавіше, що в цей час, а точніше, 21 березня, ШевY ченко і Л. М. Толстой могли зуY стрітися. В Щоденнику тридцяY тирічного письменника за цей день серед інших нотаток є чотиY ри слова: “У Щепкина видел КетY чера”. Тобто, Л. М. Толстой захоY див до М. С. Щепкіна впродовж 21 березня, коли М. С. Щепкін і Шевченко, як свідчить запис у поетовому Щоденнику, зранку в прольотці “пустилися Москву споглядати”, відвідавши, до речі, насамперед письменника та пеY рекладача М. Х. Кетчера, якого Шевченко називав серед “мосY ковської вченоYлітературної знаY менитості”. Скоріше за все, Л. М. Толстой зайшов до М. С. Щепкіна надвечір, коли Шевченко був, уже без артиста, у Михайла і Марії Максимовичів. Через рік, 10 березня 1859 р., Шевченко і Л. М. Толстой зустріY лися в Петербурзі на урочистому обіді на честь актора О. Є. МарY тинова. ...крестный ход, точно вяземY ский пряник... Яке знання Шевченком тоY дішньої московської мови! СуY часник поета, москвознавець П. Ф. Вістенгоф згадував знамеY ниті на всю Москву пряники з міста В’язьми як типові купецькі ласощі. Вислів “вяземские пряY ники” увійшов до вже згаданого лінгвоенциклопедичного словY ника В. С. Єлістратова “Язык старой Москвы”. Тільки, на жаль, зновуYтаки без посилання на Шевченка, який єдиний ужив його як образну та вражаючу меY тафору. Йшлося про пряник, тобто солодке печиво, приготовY лене на меду, патоці або цукровоY му сиропі з доданням прянощів, від якого в роті залишається відY чуття терпкості, стягування, в’язкості. У “Словнику мови ШевченY ка” слово “пряник” відсутнє. И до которых пор продлится эта японская комедия? Маємо справу з емоційною реакцією глибоковіруючої людиY ни, роздратованої фарисейством релігійного обряду. “Усяке фариY сейство було Шевченкові огидне, а фарисейство релігійне — особY ливо” (І. М. Дзюба). Адже ШевY ченко відправився у Кремль на пасхальну службу не як упередY жений споглядач і, тим паче, неY нависник релігії, а навпаки — він готувався до важливого “нічного кремлівського торжества”. Проте щира віра в Бога та його воскреY сіння (перші два слова, які насY тупного ранку на Великдень Шевченко написав у ЩоденниY ку: “Христос воскрес!”) уже вкотY ре не збіглися з його розумінням естетики такого справді великого свята. Що дратувало поета? “СвітY ла мало, дзвону багато”, одним словом, “відсутність найменшої гармонії і навіть тіні витонченоY го”. Враження таке, що ШевченY ко сприйняв великодню відпраY ву не як релігійне торжество, а скоріше, як ритуальноYсоціальY ний фарс (“японську комедію”). До речі, запис у Щоденнику по духу нагадує рядки з комедії “Сон”: І зробився Я знову незримий Та й пропхався у палати. Боже мій єдиний!! Так от де рай! Уже нащо Золотом облиті Блюдолизи... ………………… За богами — панства, панства В серебрі та златі, Мов кабани годовані Пикаті, пузаті!.. Немає сумніву, що у поета Бог небесний не перетинається з боY гами земними “в серебрі та злаY ті”. Навпаки, на останніх чекає дорога “до суду Божого страшноY го!”. Наш сучасник, шевченкознаY вець Л. І. Плющ наголошував, що “любов до Бога народної віри Шевченко зберіг до останнього періоду... але віру в Нього, якщо вона перетворювалася на забобоY ни, поганство, тибетськоYяпонY ську лялькову комедію, шаманY ське обрядовірство та культ блисY кіток, оцінював негативно” (Плющ Л. Християнська філосоY фія Шевченка // Сучасність. 1997. №3. С. 97). Недавній царський засланець не побачив і не відчув у пишній “візантійсько9старовірській” службі справжнього Бога, того Бога, в якого глибоко вірив (докY ладніше див. публікацію з нашоY го проекту в “Слові Просвіти” 28 вересня—4 жовтня 2017 року). Чи Бог бачить із9за хмари Наші сльози, горе? Може, й бачить, та помага, Як і оті гори Предковічні, що политі Кровію людською!.. Душе моя убогая! Лишенько з тобою. Уп’ємося отрутою, В кризі ляжем спати, Пошлем думу аж до Бога, Його розпитати, Чи довго ще на сім світі Катам панувати?? Це поетове питання здається мені чимось подібним до поставY леного наприкінці запису в ЩоY деннику 22 березня 1858 р. Автограф Шевченкового запису в Щоденнику від 22 березня 1858 р.
“Як ніхто, вчить нас шанувати українську націю, працювати на її користь, бути чесними та справедливими”. Національна еліта · с. 10сторінка оригіналу ↗

«Горіть сьогоднішнім вогнем»

19 березня 2018 року українці вітали з днем народження Ліну Костенко. Не кожен міг особисто висловити свої побажання найвизначнішій письменниці сучасності, озвучити свою вдячність і любов до її Слова, але всі, в чиє життя книги Ліни Василівни прийшли назавжди, знайшли спосіб заадресувати свої почуття. Літературні вечори, флешмоби, читання віршів у молодіжних колективах. А соціальні мережі просто вибухнули читацькими зізнаннями, які часто супроводжувалися цитуванням улюблених віршів та висловлювань Ліни Костенко. Сподіваємося, що ця сторінка “Слова Просвіти” передасть почуття і настрої віншувальників Ліни Василівни. “Митець не може залишатися осторонь реалій свого часу та викликів, які ставить доля його країні. Саме тому вірші та проза Ліни Костенко актуальні. Ліна Василівна — людина принципова та щира, для якої бути чесною з собою та з читачем завжди важливіше за віяння моди та політичну кон’юнктуру. Навіть від звання Героя України вона відмовилася зі словами: “Політичної біжутерії не ношу”. Гострий розум, чесність і любов до України — все це у віршах й прозі Ліни Костенко: “Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі”. Її твори читають у тилу і на передовій, на її вірші складають пісні. Душа в словах — як море в перископі, І спомин той — як відсвіт на чолі… Мій перший вірш написаний в окопі. Він друкувався просто на землі. Вітаємо Ліну Василівну зі святом, зичимо довгих творчих років та натхнення! І краще, ніж вона, ніхто не скаже про сьогодення: “Так, держава — це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава — це він, то досі у нас вже була б достойна держава”. Автор: Julia Aquarius Фонд “Повернись живим” Я виросла у Київській Венеції... Костенко Ліна * * * Я виросла у Київській Венеції. Цвіли у нас під вікнами акації. А повінь прибувала по інерції і заливала всі комунікації. Гойдалися причали і привози. Світилися кіоски, мов кіотики. А повінь заливала верболози по саме небо і по самі котики. О, як було нам весело, як весело! Жили ми на горищах і терасах. Усе махало крилами і веслами, і кози скубли сіно на баркасах. І на човнах, залитими кварталами, коли ми поверталися зі школи, дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами балкончиків причалені гондоли. І слухав місяць золотистим вухом страшні легенди про князів і ханів. І пропливав старий рибалка Трухан. Труханів острів... острів Тугорханів... А потім бомби влучили у спокій. Чорніли крокв обвуглені трапеції. А потім повінь позмивала попіл моєї дерев’яної Венеції. Подав В’ячеслав ГУК Ліна Костенко Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином. На росах і дощах настояний бузок. Оця реальна мить вже завтра буде спомином, а післязавтра — казкою казок. А через півжиття, коли ти вже здорожений, ця нереальна мить — як сон серед садів! Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений, і навіть той їжак, що в листі шарудів. Подав Максим Дорофєєв в Ліні Костенко — 88 років Сьогодні свій день народження святкує незламна українська письменниця, справжній класик української літератури — Ліна Костенко. Про неї можна говорити багато, бо не існує людей, яких би не зачепиє али її рядки — чи то у віршах, чи то у прозі. Та сьогодні я хотів би наголосити не на її творчості, яка, без сумніву, надзвичайно цінна для українців. Я хотів би навести кілька цитат цієї величної жінки, які розкривають її як людину, з якої ми маємо брати приклад. Під час Революції гідності багато хто застосовував наче кліше слова, що “Україна встає з колін”. Це надзвичайно обурило Ліну Костенко. Тоді вона відреагувала так: “Я читаю отут: “коли Україна встала з колін”. І мені робиться млосно. Коли я ще раз почую, що Україна встала з колін, я випишуся з українців. Якщо українці це не опротестують. Хто встав із колін? Як на мене, теперішнє оце збурення все-таки молодь в основному підняла. Старші дуже переживають, у старших сльози стоять на очах від того, що зараз відбувається. Але сказати, що це Україна встала з колін, не можна, бо ця молодь ніколи не стояла на колінах. Не стояли ж ви на колінах? Як вам ця ідея, що ви стояли на колінах? Навіть я у своєму віці не стояла ніколи на колінах”. Мені здається, у цих словах ховається чи не ціла національна ідея. Не існує ніяких “колін”, на яких стояли українці. Є лише злети і падіння, які переживає кожна нація. Ліна Костенко для нас із вами не просто людина. Вона — моральний авторитет, надзвичайно могутня жінка, яка не йшла на компроміси з будьякою владою і завжди чинила так, як підказувала совість. Без остраху письменниця підписувала 1965 року лист-протест проти арештів української інтелігенції. 1966 року під час львівського судилища над братами Горинями кинула їм квіти. Згодом написала лист на захист В’ячеслава Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті “Літературна Україна”. Вона ніколи не замовчувала свою громадянську позицію. Хоча це коштувало їй права друкувати власні твори, яке просто відняли. Вона, як ніхто, вчить нас шанувати українську націю, працювати на її користь, бути чесними та справедливими. Дякую Ліні Василівні за творчість, за приклад, за дух та за щирість. Многая літа! Олег Вишняков Олег Вишняков І засміялась провесінь: — Пора! — за Чорним Шляхом, за Великим Лугом — дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра — усі ідуть за часом, як за плугом. За ланом лан, за ланом лан і лан, за Чорним Шляхом, за Великим Лугом, вони уже в тумані — як туман — усі вже йдуть за часом, як за плугом. Ліна Костенко * * * 5 TV-канал на день народження Ліни Костенко: ТОП-15 гострих цитат про Україну, кохання та Путіна Сьогодні, 19 березня, виповнюється 88 років Ліні Костенко — письменниці, чиє гостре перо заворожує українців своєю щирістю та патріотизмом. Її твори перекладені англійською, білоруською, естонською, італійською, литовською, німецькою, російською, словацькою та французькою мовами. Ця талановита жінка написала і вимовила дуже багато мудрих слів. Редакція 5.UA зробила добірку найвлучніших цитат письменниці на різні теми. Про Україну: “А ви думали, що Україна — так просто. Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни”. Про владу: “Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма ду , ду ф р Яка важка у вічності хода! — за Чорним Шляхом, за Великим Лугом. Така свавільна, вільна, молода — невже і я іду вже, як за плугом?! І що зорю? Який засію лан? За Чорним Шляхом, за Великим Лугом. Невже і я в тумані — як туман — і я вже йду за часом, як за плугом?.. несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії”. Про українських чиновників: “Чому канадський прем’єр-міністр може проїхати до парламенту на ковзанах по замерзлій річці через всю Оттаву, а у нас людей розкидають мало не в кювети, коли їде якесь цабе”. Про державу: “Починаю розуміти, чому Людовік XIV сказав: “Держава — це я”. Так, держава — це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава — це він, то досі у нас вже була б достойна держава”. Про мову: “Ну, от і дожилася наша мова, була-була безсмертною в віках, але прийшли бендюжники від слова і потопили мову в матюках”. Про життя: “Нам треба жити кожним днем. Не ждать омріяної дати. Горіть сьогоднішнім вогнем, Бо “потім” може й не настати”. Про стосунки між людьми: “Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я кажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа — то тихе море сліз. Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна”. Про уроки історії: “Йдемо по колу, як сумирні конячки в топчаку історії, б’ючи у тій самій ступі ту ж саму олію”. Про вирішення проблем: “У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років — а вона та сама”. Про страх: “Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів”. Про менталітет українців: “Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас воляче терпіння”. Про жінок: “Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти у її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли вона кохана. Так що бажано підтримувати в ній цей стан”. Про п’яту колону: “Я ніколи не дозволяв собі думати, що в Україні є п’ята колона. Але ж вона вже йде потоптом по моїй душі! Раніше ж принаймні ненависть до українців хоч якось камуфлювалася, а тепер тебе просто готові знищити: “Хотєли свою нєзалєжность? Вот вам!” Виїли Україну зсередини, як лисиця бік у спартанця, ще й дивуються — чого ж вона така скособочена? Чого кульгає в Європу, тримаючись за скривавлений бік? Всю обгризуть, як піраньї, і сипонуть врозтіч. Від України залишиться тільки скелет”. вс Про Путіна: “І жах, і кров, і смерть, і відчай, і клекіт хижої орди. Маленький сірий чоловічок накоїв чорної біди. Це звір огидної породи, Лох-Несс холодної Неви. Куди ж ви дивитесь, народи?! Сьогодні ми, а завтра — ви”. х н Л т Про переселенців: “Вночі скриплять вози. Переселенці їдуть. Світ за очі, покидавши своє. Шукати Україну в Україні, десь має ж бути, десь вона та є!” ї тв
Очевидець і літописець · “Людей поєднало непоборне прагнення захистити рідну домівку від ворога”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

чання, адже робота цивільного медика у стерильному кабінеті різниться від тих завдань, що постають в умовах бойових дій. Так виникли перші медичні батальйони “Госпітальєри”, ПДМШ імені Миколи Пирогова, “ASAP ESCUE” та інші. Серед експонатів розділу — речі, які волонтери передали в зону АТО, та нагороди учасників волонтерського руху. І завершується експозиція розділом “Надія”. Організатори виставки стверджують, що головним і найпотужнішим мотиваційним чинником, який підтримує українських бійців на війні, є мир та добробут майбутніх українців. Кожен воїн, стаючи на захист країни, водночас боронить свою сім’ю, своїх рідних та близьких. На жаль, не одна дитина внаслідок російської збройної агресії залишилася сиротою, тисячі втратили одного з батьків і ростуть у неповних сім’ях. Дитячі малюнки завжди викликали щиру усмішку на суворих обличчях бійців. Беручи до рук твори “маленьких художників”, кожен воїн бачив набагато більше, ніж просто дитячий малюнок. Адже це те майбутнє, заради якого солдати ладні щодня жертвувати своїм життям. Також в експозиції представлено інтерактивний куточок, де кожен відвідувач може відчути на собі вагу спорядження сучасного українського воїна. Важливою складовою оформлення виставки є твори Олеся Кромпляса — прострелені кулями двовимірні скульптури-силуети бійців, а також мирних мешканців, що символізують громадян України, які стали на заваді російським агресорам. У відкритті виставки взяли участь ветерани і воїни-добровольці, які проходили і проходять службу і в добровольчих формуваннях, і у Збройних силах України; волонтери, які опікуються забезпеченням фронту та члени родин солдатів-добровольців. Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА До привітального слова також долучилися голова районної “Спілки воїнів АТО” Ігор Педченко та голова районної організації ветеранів України Ігор Савченко. А після перегляду виставки присутні подивилися виступ національно-патріотичного клубу “Яструб”, вихованці якого продемонстрували елементи бойової майстерності. На більшості представлених Мариною Соченко картин — добровольці: Андрій Іванов, Сергій Бондаренко, Сергій Дімчук, Андрій Грицан, Євген Марчук та інші. Серед зображених на портретах воїнів є загиблі, а й є ті, хто продовжує боронити східні терени України. Одна з картин присвячена другій розвідгрупі батальйону “Донбас”, 9 бійців якої загинули під час виконання бойового завдання. Наразі мисткиня готується до великої виставки, яка має відбутися в травні у Музеї шістдесятництва, а також хоче представити кілька експозицій своїх робіт у районах Київської області. Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Очевидець і літописець · “Людей поєднало непоборне прагнення захистити рідну домівку від ворога”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

М Мооттииввааццііяя ууккррааїїннссььккиихх ддооббрррооввооллььцціівв

Музею надали особисті речі, нагороди та відзнаки бійці, які в цей складний для країни час зуміли захистити українську державу від російського агресора. Також до організації виставки долучилися волонтерські організації з усієї України. Перший розділ — “Передумови”. Тут представлені медаль “Учаснику Євромайдану. Слава Україні — Героям Слава!” — нею нагороджували активних учасників Революції гідності; листівка “Крим — це Україна”; агітаційна та друкована продукція так званої ДНР. Серед експонатів розділу “Консолідація” — нотатник із записами лекцій із тактичного навчання, який належить добровольцю А. Гуменюку; “Присяга воїна Збройних сил України”; ідентифікаційні жетони та обереги добровольців АТО на сході України; агітаційна друкована продукція. Розділ “Боротьба” розповідає, що з початком антитерористичної операції на сході України українці стали до боротьби з російськими окупантами та їхніми місцевими колаборантами в лавах різних військових підрозділів. До захисту української державності долучаються представники інших націй: чеченці, грузини, татари, які формують самостійні добровольчі підрозділи. Вони на власному життєвому досвіді відчули агресію російських окупантів і усвідомили, що в такий спосіб можуть вести боротьбу за свободу своїх народів. Війна перетворила тисячі цивільних людей на воїнів, багато з яких до початку російської військової агресії навіть не тримали зброї в руках. Загроза, що постала перед Батьківщиною, змусила їх залишити свої звичні мирні справи та опанувати військові професії. Вчителі, службовці, програмісти, будівельники заради свободи та незалежності рідної землі вдягають військовий однострій і стають кулеметниками, гранатометниками, саперами, артилеристами. Всі ці люди дуже різні. Їхній вік, життєвий досвід, рівень освіти, релігійні переконання — усе, що раніше могло їх розділяти, — втратило для них значення. Цих людей поєднало непоборне прагнення захистити рідну домівку від ворога. За активної участі добровольців повернули під контроль України багато захоплених проросійськими терористами міст. Зокрема Маріуполь, Лисичанськ, Сіверськодонецьк та інші населені пункти окупованих областей. Тим часом Росія ввела регулярні війська, аби не допустити поразки своїх найманців. І хоча Кремль заперечує свою участь у конфлікті на сході України, є безліч доказів участі у подіях на Донбасі саме регулярних частин російської армії та ак- У Національному музеї історії України відкрили виставку “Добровольці — історія нескорених”, присвячену Дню українського добровольця. В екс" позиції представлено шеврони та бойові прапори добровольчих батальйонів і регулярних підрозді" лів Збройних сил України. тивне забезпечення промосковських терористів зброєю, боєприпасами та військовою технікою з території РФ. Іловайськ, Дебальцеве, Піски, Авдіївка… Для кожного українця це не просто назви населених пунктів, а місця, де пролито кров борців за волю України. Тисячі військових віддали життя за те, щоб мільйони громадян могли жити у вільній, незалежній державі й не знали, що таке війна. У цьому розділі йдеться про Віталія Вікторовича Теліженка (позивний “Кекс”) — бійця ТГ “Білорусь” у складі ДУК “Правий сектор”, який загинув під час оборони позиції 72-ї механізованої бригади в районі села Старогнатівка Донецької області 10.08.2015; Ігоря Івановича Гальченка (позивний “Ернест”) — 18-річного добровольця полку “Азов”, який загинув у бою за звільнення с. Широкине Донецької області 14.02.2015; Станіслава Анатолійовича Дерев’янка, який загинув від вогнепального поранення під час виконання бойового завдання у складі розвідгрупи у промзоні міста Авдіївка Донецької області 27.03.2016; Родіона Костянтиновича Добродомова — бійця батальйону патрульної служби міліції особливого призначення “Азов’я” ГУМВС України в Донецькій області, який загинув у бою з озброєними сепаратистами, що атакували будівлю Маріупольського міського управління міліції 09.05.2014. Поряд — особисті речі учасників АТО, їхні нагороди. З розділу “Вол о н т е р с т в о ” можна дізнатися, що здатність українського народу до консолідації в критичні моменти історії, а також його жертовність були яскраво продемонстровані з початком війни на сході України. Тисячі українців жертвували найнеобхіднішим для того, щоб передати на фронт нашим захисникам одяг, засоби захисту, медичні препарати і продовольство. Волонтерський рух доклав титанічних зусиль, аби “вдягнути” та “взути” українську армію на початковому етапі війни, нагодувати і хоча б частково забезпечити технічними приладами і речами загального вжитку. З появою української військової сили на сході країни виникла потреба медичного забезпечення військових автомобілями та відповідними спеціалістами, які в екстримальних умовах можуть надати першу допомогу і доправити поранених до найближчої лікарні. Тому в лексиконі нової доби з’явилося слово “парамедик”, що буквально означає “наближений до медицини”. У перші медичні добровольчі загони на сході України брали і професійних медиків, і людей без відповідної освіти. Кожен із них обов’язково проходив нав-
Очевидець і літописець · “Людей поєднало непоборне прагнення захистити рідну домівку від ворога”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Свято у Миронівці

За останні чотири роки пані Марина провела більше трьох десятків виставок, присвячених учасникам Революції гідності і воїнам АТО. Одна з перших таких виставок відбулася у селі Рогозові Бориспільського району Київської області. Згодом було багато виставок у київських школах. “Якщо ми хочемо, щоб наша країна змінилася, потрібно працювати з підростаючим поколінням починаючи з дошкільного віку. У нас чудова молодь, потрібно лише спрямувати її у правильне русло”, — переконана художниця. Крім шкіл виставки відбулися у Київському військовому училищі зв’язку, Київському військовому ліцеї ім. Івана Богуна, Міжнародному виставковому конгрес-центрі “Український дім”, Канівському музеї Тараса Шевченка на території Шевченківського національного заповідника, відділі Національного музею Тараса Шевченка — “Хата на Пріорці”, Національному музеї літератури України, ВР України. Допомогу в організації експозицій надавав Народний рух України. А провести виставку в Миронівці запросили добровольці цього району. На Миронівщині активно діє організація ветеранів АТО, учасники російсько-української війни проводять багато заходів із патріотичного виховання молоді. До них У Миронівці, що на Київщи" ні, відзначили День українсько" го добровольця. Серед прове" дених заходів — урочиста хода, заупокійний молебень по за" гиблих і виставка київської ху" дожниці Марини Соченко. долучаються і ветерани АТО з інших районів Київської області. З нагоди відзначення Дня українського миротворця учасники антитерористичної операції зібралися біля пам’ятника воїнам-визволителям району і святковою ходою пройшли вулицями Миронівки до церкви Всіх Святих Землі Української Київського Патріархату, де й відбувся молебень по загиблих учасниках АТО. Потім у районному будинку культури всіх об’єднала виставка заслуженого діяча мистецтв України Марини Соченко, яка представила понад 50 робіт, написаних в зоні АТО. Вічна слава героям! З привітальним словом до присутніх звернувся виконувач обов’язків голови Миронівської райдержадміністрації Костянтин Жданов.
12 З роси й води! “Визначальною національною домінантою у творчості О. Лупія є українська мова”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ленних творах О. Лупія. У вір шах міститься заклик до використання ресурсів української мови, заперечення будь-яких альтернативних мов, які не можуть відтворити специфіку етнічного світобачення та заважають розвитку національної мови. Зазначимо також, що мова у творах письменника є джерелом натхненної поетичної праці: слово стає незнищенним скарбом, виявляє свідомі прагнення до звеличення, уславлення героїчних подій (“Сказати все”), висвітлює несвідомі бажання до самовираження, літературного покликання (“Таїна поезії”). Архітектонічним у віршах цієї тематики стає слово, що людство розуміє як першооснову всього сущого. У “Словнику символів” слово тлумачиться як “символ Бога, Логоса; Енергії Космосу… материнської мови; гігантського акумулятора інформації; досвіду; мудрості, духовності; етнічної самосвідомості; Вічності; Безмежності; духовного оберега української нації”. У віршах О. Лупія ці значення поєднуються зі значенням слова як символу спадкоємності поколінь, важливою ланкою в розвитку національної єдності. Отже, нація, держава та історія стають узагальнювальними естетичними домінантами лірики О. Лупія, відбивають основи поетичного мислення, стають основними обʼєктами художнього аналізу. Лірика письменника відображає різні тематично-змістові домінанти, серед яких постають культурно-історичні, індивідуально-авторські й онтологічно-антропологічні. Так, національна історія постає в ліриці О. Лупія предметом детального аналізу, розгляду закономірностей розвитку національної ідеї, відзначається багатоаспектністю ліричного зображення. Проводячи аналіз віршів, у яких показані події козаччини, відзначимо, що більшість творів об’єднані образом автора-оповідача. На першому плані постає висвітлення певної історичної постаті (Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Івана Сірка) завдяки аналізу політичної чи військової діяльності, а найперше завдяки виявленню ролі особистості у формуванні української національної ідеї. Творам козацької тематики притаманний героїчний пафос, у них створено приклад відданого служіння батьківщині. Контрастним ідейно-емоційним тоном виокремлені ліричні твори повстанської тематики. Позиція ліричного героя часто виявлена в тексті експліцитно, за допомогою метафор, порівнянь, епітетів, риторичних фігур, анафор, висхідної градації. Ліричний герой відображає події національно-визвольних змагань, використовуючи образ батька, матері, відтворює крізь призму родинних взаємин трагедію всіх репресованих українських сімей. Твори повстанської тематики мають виразні біографічні подробиці й деталі. Лірика письменника насичена багатьма образами та символами, які стають предметом осягнення протягом усієї творчості. Образ рідної землі, багатої та квітучої, відображено відповідно до циклічних природних змін, зумовлено часовими координатами зображення. Отже, лірика О. Лупія відзначена тематичною та жанровою різноманітністю, виразною аксіологічною системою домінант, що відображено в багатовимірності лірики, насиченій змістовності всього поетичного набутку письменника.
12 З роси й води! “Визначальною національною домінантою у творчості О. Лупія є українська мова”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Барви мистецького слова

Анна КОЛЕСНІКОВА, кандидат філологічних наук Діяльність письменника, розпочата ще 1957 року збіркою “Вінки юності”, триває й сьогодні. Обдарованість і своєрідність таланту Олеся Лупія неодноразово відзначали критики. У передмові до збірки “Поезії” (1972) Андрій Малишко писав: “Пригляньтеся уважно до його писань, адже він весь повен тонкої акварельної прозорості і того хорошого оптимізму, що не цурається гострих граней чи болючих імпульсів людської душі”. Поетичні й прозові твори письменника відзначаються помітним інтересом до історичного минулого українського народу, захопленням красою та багатством рідної землі, шанобливим ставленням до рідного краю. Письменника турбує минуле нашої землі у зв’язку із сучасними проблемами глобалізації та деморалізації суспільства. Зокрема безпосередньо це обов’язок перед батьківщиною та нащадками, які мають знати й цінувати національну культуру та мову. Критик О. Сливинський відзначав, що “усі твори О. Лупія, буквально кожен його рядок, безпосередньо чи опосередковано, публіцистично, а чи через образ, метафору, працюють на головне — формування в людській душі гуманістичного й особливо національно-патріотичного начала”. Свою мистецьку ідею автор утілює в різних жанрових формах: роман, поема, балада, елегія, сонет, рубаї та ін. О. Мишанич порівнює лірику О. Лупія з поезією М. Рильського, знаходячи чимало спільного в стильовій манері обох авторів, щирості та безпосередності мовленнєвого вираження. Особливий ліризм поезій сприяв тому, що чимало з них були покладені на музику й здобули неабияку популярність: “Подай крилята” (муз. О. Білаша), “Якби ти знав, Богдане”, “Що тобі до того, соловію”, “Любімо Україну, українці” (муз. Л. Романчук), “Незабудки” (муз. К. Домінчена), “Ой-то не зима” (муз. В. Губи), “Білий лелека” (муз. М. Збаразького). О. Лупій одним із перших підтримав роман О. Гончара “Собор” у час, коли він піддавався жорстокій критиці. У своєму Щоденнику О. Гончар позначив: “…І сьогодні ж, в цей самий день, коли там “Собор” обкидають брудом, в “Літературній Україні” стаття “Собори душ людських” О. Лупія, в якій молодий письменник пише, що цей твір — свято української літератури. Аж так”. За свою принципову позицію він був звільнений із посади відповідального секретаря “Літературної України”, потрапив до “чорних списків” і тривалий час не міг знайти роботу. Стаття О. Лупія “Собори душ людських” виявляла протест автора проти нав’язувань та заборон, які існували в літературі тих часів. Автор виступив проти неправомірної їдкої критики на адресу роману О. Гончара, висвітливши справжню цінність твору, його літературно-мистецьку вартість. “Собор” насамперед сприймається як пісня світлих соборів людських душ, — пише він у статті, — як епопея величі нашого сьогодення із усією складністю, але й прозорістю, яка нуртує в кожному, хто любить, береже й творить прекрасне”. Такий художньо-естетичний підхід до аналізу твору українського письменника викликав дуже багато нарікань і надовго визначив долю митця. У книзі спогадів “Вікнина” (2005) В. Бровченко підтвердив, що твори О. Лупія були “небажаними для публікації” після статті на підтримку твору О. Гончара. “Отже, на питання, чи був маланчуківський “чорний список”, кому заборонялось “писать и рисовать”, з повною відповідальністю можу сказати, що був…”. Твори О. Лупія видавали й за кордоном, зокрема, у Нью-Йорку виходить антологія Б. Кравціва “Шістдесят поетів шістдесятих років” (1967), де представлена лірика найкращих українських поетів, серед яких уміщено й добірку віршів О. Лупія. Твори письменника, присвячені Україні та її історії, відразу привернули увагу не тільки читачів, а й працівників відповідних органів. Письменника викликали до ЦК комсомолу та почали вести допит щодо його причетності до таких публікацій. Хоча О. Лупій не знав про видання своїх творів у цьому альманасі, його відразу зацікавив збірник з українською символікою на обкладинці. “Дивно, — закивав головою апаратник. — Коли читаєш твої вірші у такій підбірці, можна подумати, що ти націоналіст”. О. Лупію порадили виступити із заявою-протестом у пресі, яка б засуджувала дії видавців альманаху, але він цього не зробив. Згодом у видавництві “Молода Україна” (Торонто—Нью-Йорк) було опубліковано роман О. Лупія “Грань”. Видавали його поезії й у періодиці української діаспори, зокрема в газетах “Наше слово” у Варшаві, “Українська думка” в Лондоні, у журналах “Дукля” (Словаччина), “Молода Україна” (Канада) тощо. 1971 року в Мюнхені виходить збірка літературно-критичних статей “Зруб і парости” Ю. Лавріненка, у ній автор використовує цитату з вірша О. Лупія, що образно ілюструє загальну концепцію його праці. “Метафора “зруб і парости” неначе витає в повітрі нашого часу, — зауважує Ю. Лавріненко. — Творчо відчув її львівський поет-шістдесятник Олесь Лупій”. Саме “паростями” називає науковець митців доби шістдесятництва, адже вони на духовному рівні засвоїли здобутки літератури Розстріляного Відродження. Виокремлення історичної тематики у творчості О. Лупія зумовлене насамперед багатством історичного матеріалу, творчо переосмисленого письменником. Серед постатей, які стають предметом художнього зображення в прозових творах, представлені князь Данило Галицький, воє вода Дмитро, гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Виговський та ін. Ґрунтовним зображенням історичної дійсності позначений роман “Падіння давньої столиці”. Стильовою домінантою зображення стає динамізм оповіді, перманентна зміна часопросторових позицій. У творі кілька сюжетних ліній, завдяки яким розкривається панорама тогочасного суспільства, виокремлюється галерея образів захисників рідного краю, городян і селян, військових і ченців, бояр, князів тощо. Виразним стильовим прийомом стає антитеза, що виявляється в протиставленні язичницького та християнського світоглядів, сільського та міського способу життя, слов’янської та монгольської культур. Зображення історичної доби в повісті “Гетьманська булава” відзначається за законами жанру більш сконцентрованим відтворенням однієї сюжетної лінії, що пов’язана з діяльністю гетьмана Івана Виговського. Стильовою домінантою твору стає динамізм та виразний психологізм, що виявляється в осягненні внутрішнього світу персонажа. Панорамність зображення визначає художній світ історико-пригодницького роману “Лицарі помсти”. Пригодницька інтрига, динамічний сюжет, реалізований у формі подорожі головного героя повною мірою відображає суспільно-національний колорит доби. На своєму шляху Іван Федоренко зустрічає представників різних верств населення — від невільників і наложниць до отаманів і козацьких старшин. Композиційно твір складається з послідовності епізодів, у яких відбуваються несподівані зустрічі, смертельні випробування, героїчні подвиги. Визначальною національною домінантою у творчості О. Лупія є українська мова. У віршах зі збірок останніх років “Непокора літери Ґ”, “Найдорожчий скарб”, “Говоріть”, “Знайте рідну мову”, “Боротьба за рідну мову”, “Щоб вас почули”, “Рідної мови душа”, “Державна мова” виявляється система цінностей, пов’язана з вивченням, функціонуванням і використанням рідної мови. У цих віршах відстоюється першочергове значення мови для всього українського народу. Ліричний герой відображує мову як найдорожчий скарб, який дістався в спадок українцям: “Мов криницю для тебе її берегли, / Щоб наснагу черпав знов і знову. / Бережи і нащадкам своїм передай / Найдорожчий цей скарб — рідну мову”. Мова відображена у вірші наймогутнішим джерелом історичного й духовного досвіду народу, стає запорукою розвитку і нації, і людини. Композиційна будова вірша визначена трикратним анафоричним повтором (Хто зрікається мови), що розгортає думку ліричного героя про закономірність гармонійного розвитку особистості тільки засобами рідної мови (“Виявляти найвищі палкі почуття / Можна мовою тільки своєю”). Мова зображена в тісному поєднанні з історією українського народу, її розвиток відбувається завдяки довготривалим процесам, наприклад, у вірші “Боротьба за рідну мову” хід мовного розвитку порівнюється із сівбою, використовується аналогія: зерна — слова, ґрунт — мовці, будяччя — перешкоди для розвитку. Боротьба за мову стає ефективною тільки якщо мовці бережуть і шанують “мову прадідів своїх”. В інших віршах ліричний герой зупиняється на особливостях милозвучності української мови, її мелодійності. У вірші “Говоріть” стверджується, що багатство української мови можна пізнати за допомогою правильного добору мовних засобів (“Слів умові мільйони, вибирайте найкращі”) та щирого спілкування: “Говоріть про любов і про віру у щастя, / Уникайте мовчання, нудьги і ниття”. Слова рідної мови у творі увиразнюються за допомогою епітетів (зрозумілі, вагомі, мелодійні, дзвінкі, натхненні), порівнюються з іншомовними (кострубатими, чужинними). Метафори, пов’язані зі словами, становлять естетичний центр твору: слова були в русі; не тримайте слова; слова радість принесуть; відображають значення мови в житті людини. “Музика в кожнім слові” стає обʼєктом осягнення у вірші “Рідної мови душа”. Усвідомлення цінності мови як основи державності постає в чис- Відомий український пись менник, лауреат Шевченківської премії Олесь Лупій відзначає дві знаменні дати у своєму житті: 80-річчя від дня народження і 60-річчя творчої діяльності. Молоді літератори П. Щириця, В. Діденко, П. Засенко та О. Лупій приймають автографи від Андрія Малишка
“Державотворчі процеси в історії України простежуються на кілька століть раніше київського періоду”. Про-читання 13 · с. 13сторінка оригіналу ↗

Книжкова весна почалася!

Ольга ЖМУДОВСЬКА Саме це проголосила 15 березня головний редактор державного видавництва “Мистецтво” Інна Прибега під час офіційної церемонії відкриття книжкової виставки “Читай.UA” в Українському домі (Київ, вул. Хрещатик, 2). І хоча крізь вікна-вітрини проглядала засніжена і зальодовіла Європейська площа, усі присутні їй повірили. Бо ж весняний настрій створювали рясно розташовані стенди, вкриті яскравими обкладинками книжок, журналів і альбомів. Початок виставки привітали і директор Українського дому Юрій Стельмащук, президент Української Асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін, поетеса Ганна Чубач. Привітали виставку перший заступник Голови Держкомтелерадіо України Богдан Червак та начальник Управління видавничої справи та преси Держкомтелерадіо України Олексій Кононенко. Виставка тривала 4 дні — і кожен із цих днів зацікавлював відвідувачів різноманітними подіями: численні автограф-сесії літераторів, майстер-класи, дискусії за участю відомих українських письменників, літературознавців, художників та молодих авторів-початківців. Серед авторів, яких представили майже 80 видавництв і видавців, були й просвітяни Любов Голота та Павло Мовчан, а також любі українським читачам літератори Михайло Слабошпицький, Дмитро Павличко, Богдан Горинь, Неля Герасименко, Юрій Мицик, брати Капранови, Ірен Роздобудько, Сашко Дерманський, Марія Морозенко, Артем Полежака, Анатолій Сахно та десятки інших знаних і цікавих письменників. Величезна кількість нових книжок, представлених на виставці, надихає. Радували стенди з яскравими, привабливими стосами дитячої літератури українською мовою — бо саме з дитячої літератури починається у людини любов до книги і до рідної мови. “Наша виставка демонструє книжки тільки українською мовою, — зазначила організатор виставки, директор ТОВ ТДС- Експо Наталя Ключник. — Окрім власне українських авторів маємо ще й багато перекладної літератури, адже нині попит на неї зростає, а українські перекладачі дуже майстерно передають тонкі нюанси іншомовних творів. Маємо книжки, перекладені майже з усіх європейських мов. Співпрацюємо з турецькою компанією Sozler. Декілька років тому вони привозили свої книжки в Україну з російським перекладом, але вже два роки, познайомившись з нашими видавцями, видають українською мовою. Судячи з настрою, це пішло на користь їхній діяльності”. На виставці представлено різноманітну літературу: наукову, публіцистичну, навчальну, довідкову, мистецтвознавчу, музичну, художню для дорослих і дітей, періодичні і газетно-журнальні видання, подарункові й мистецькі альбоми.
“Державотворчі процеси в історії України простежуються на кілька століть раніше київського періоду”. Про-читання 13 · с. 13сторінка оригіналу ↗

«Слово, обірване у Биківні»

У Музеї книги та друкарства України (м. Київ, вул. Лаврська, 9, корпус 9, на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника) відкрилася розширена версія фотодокументальної виставки “Слово, обірване у Биківні”. Виставку підготували науковці Національного історико-меморіального заповідника “Биківнянські могили” за сприяння Українського незалежного видавництва “Смолоскип”. Вона розповідає про долі 28 представників покоління Розстріляного відродження, знищених упродовж 1937—1940 років у в’язницях НКВС УРСР у Києві та похованих на території таємної спецділянки у Биківнянському лісі. У Биківні знайшли свій останній спочинок письменники Михайль Семенко, Майк Йогансен, Володимир Ярошенко, Андрій Михайлюк, Микола Борисов, Вероніка Черняхівська, Іван Маловічко, Мирослава Сопілка, Яків Водяний та інші. Використані у виставці матеріали з архівно-кримінальних справ репресованих письменників та інші документи особистого характеру стисло відтворюють біографії митців, а також інформують про те, як комуністична тоталітарна система виокремлювала жертв і, пропускаючи крізь сито допитів і “очних ставок”, змушувала їх визнавати інкриміновані радянськими спецслужбами абсурдні звинувачення. Також експонуються книжки письменників — жертв сталінських репресій із фондів Музею книги та друкарства України. У виставці використано матеріали з фондів Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Державної наукової установи “Книжкова палата України імені Івана Федорова”, Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, Архіву СБУ в Харківській області, Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського НАН України, Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Державного архіву Харківської області, Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького, Наукової бібліотеки ім. М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка та приватних зібрань. Виставка працює щодня, крім вівторка, з 10:00 до 17:00 Власн. інф.
“Державотворчі процеси в історії України простежуються на кілька століть раніше київського періоду”. Про-читання 13 · с. 13сторінка оригіналу ↗

Презентація книжки О. Панасюка «Давня Волинь…»

Нещодавно у приміщенні Товариства “Знання” України відбулася презентація книжки краєзнавця Олексія Панасюка “Давня Волинь та Велика (Біла) Хорватія”, яка побачила світ у видавництві ПрАТ “Волинська обласна друкарня” м. Луцька. Автор, колишній нейрофізіолог-дослідник, упродовж майже сорока років захоплювався дослідженнями в галузі краєзнавства, закінчивши 1983 року дворічні курси лекторів-екскурсоводів у Народному університеті при Українському товаристві охорони пам’яток історії та культури. Книга увібрала в себе матеріали відомого археолога-волинознавця Олександра Цинкаловського (“Стара Волинь та Волинське Полісся” 1986 р., Вінніпег, Канада) та львівського історика проф. Святослава Семенюка (“Історія українського народу”, 2010 р., Львів, “Апріорі”). Микола ЦИМБАЛЮК Серед присутніх у залі були народний депутат України минулих скликань Мирослав Горбатюк, журналістка з Українського інституту національної пам’яті Тетяна Привалко, письменник Василь Василашко, краєзнавець, науковець Олексій Шпоть, лауреат Шевченківської премії історик Сергій Білокінь, викладач НаУКМА Луція Забава, скульптор Григорій Басанський, фахівець з питань релігії Василь Яковенко та інші небайдужі до рідної історії. Доповідач закцентував увагу слухачів на тому, що державотворчі процеси в історії України, що закономірно, простежуються на кілька століть раніше київського періоду. Серед перших руських князів того часу виділяються імена Самослава, Прибини, Добренти, Коцеляі (Гасила), а також Одоакра, який правив Римом в VІІ cт. н. е. цілих 14 років. До речі, під Зальцбургом збереглася могила Одоакра (він же Одонацер, Отко) з відповідним написом. З 627 року на західних теренах України існувала хорватська держава князя Самослава, яка перемогла аварів, франків, моравів та інших. Ця держава значно розширила свої межі та вплив у Чехії, Богемії, Саксонії, Польщі, Угорщині, Валахії, Волині, Галичині. Її спадкоємцем у Х ст. н. е. став білохорватський князь Славник, який правив цілих 35 років. 981 року Великий київський князь Володимир вирішив повернути цю новостворену державу в підлеглість Києву. Це йому вдалося лише 993 року з допомогою чеського князя Пржемисла. Було спалено 26 поселень, хорватів вивезли на околиці Київської держави. Імовірно, що білі хорвати пішли на службу до Литви, значно укріпивши її позиції в Європі. Замість створення тандему дружніх держав на пограниччі з агресивними сусідами Угорщиною, Польщею Київ набув у особі білих хорватів для себе серйозного супротивника, який мав значні людські та економічні резерви. Зміцніла Литва в ХV ст. разом з Польщею легко захопили українські землі. Відвойовані важливі хорватські поселення Краків, Перемишль та інші міста Володимир Великий втратив уже через кілька років після цих подій. Вони перейшли до Польщі мирним шляхом через об’єднання князівських династій — польської та хорватської. Маємо повчальний приклад одностороннього вирішення конфліктної ситуації в Європі. І хоча Біла Хорватія на першому етапі протистояння була лише об’єктом реалізації інтересів зацікавлених держав і згодом зійшла з політичної арени, однак через кілька століть білі хорвати взяли реванш вкупі з Литвою. Нове державне утворення стало називатися Литовсько-Руським князівством, в якому білі хорвати грали провідну роль. На думку доповідача, не менш цікавим може бути для читачів розділ з минувшини Волині. Археологи засвідчують існування на землях Волині (с. Зимне) великих ремісничих та торгових поселень волинян чи, можливо, білих хорватів (V—VІ cт. н. е.). Саме цей факт дає підстави думати про існування державних утворень на теренах Волині ще в ранньому середньовіччі. Отже, князівське правління в Україні було на кілька століть раніше від часів Аскольда, тому звуження нашої давньої історії веде до роз’єднання близьких слов’янських народів і не дає цілісної картини минувшини України. Мовна та культурно-традиційна близькість волинян, хорватів та сербів свідчить про спільний етногенез цих народів. У книжці автор також намагається дослідити етногенетичні та історичні зв’язки інших слов’янських народів, що мешкали поза межами України, — в басейні річок Одри та Лаби. В Додатку 1 вміщено короткий життєпис автора, в якому описано пережиті його сім’єю трагічні епізоди з волинсько-польського конфлікту 40-х років минулого століття. В Додатку 2 автор представив газетні статті полемічного характеру. Одна з них (“Комуністична селекція в пошуках універсального солдату”) є результатом дослідження краєзнавцем характеру особливо жорстоких тортур над в’язнями Соловецького табору, який в умовах тоталітарної системи виконував особливе призначення. Автор як фізіолог робить висновок, що часто під виглядом покарання фактично проводились жорстокі біологічні досліди над людьми з військовою метою. Придбати цю цікаву й пізнавальну книжку можна на книжковому ринку м. Києва за адресою: ст. М “Петрівка”, книжк. р-к, ряд 34, м. 3, “Українська книжка”.
14 “Іконопис — не тільки володіння майстерністю, а ще й духовний подвиг”. Арт-калейдоскоп · с. 14сторінка оригіналу ↗

В очікуванні Великодня

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора Мета проекту — підтримка українського декоративно-ужиткового мистецтва та залучення родин до вивчення великодніх звичаїв. На гостей чекає персональна виставка розписних керамічних картин і тарелів переможця конкурсу “Великоднє диво”, який відбувався у рамках минулорічного “Сонячного Великодня”, Олега Керця; декоративний розпис по дереву від молодої художниці Олени Косінської та майстерні “Iva folk art” (м. Київ); вироби від майстерні “Sahno Art”: глиняні декоративні писанки від майстринь Богдани Федорової та Лілії Дяк; авторський живопис від вінницької художниці Мар’яни Сілагіної; сучасні ікони за старовинною технологією від Іконописної майстерні “Небо на землі” (м. Миколаїв). Також у рамках проекту передбачено понад 40 родинних заходів для дітей і дорослих, зокрема, майстер-класи, екскурсії. 60 народних майстрів з усієї України представляють великодню атрибутику. А у великодній крамничці охочі зможуть придбати святкові сувеніри. — Хочу подякувати всім народним майстрам, які представляють у залах нашого Центру свою творчість. За ці роки у нас з’явилося коло народних умільців, які з нами постійно співпрацюють і щоразу приносять нові ідеї. Запрошую всіх на наші майстер-класи, аби разом насолодитися сонячним святом, — зазначила куратор проекту Анастасія Горобець. Гурт народної пісні “Божедари” представив автентичні зразки весняної обрядової народної творчості. Українська народно-поетична творчість послужила основою для творення Мар’яною Сілагіною полотен “Гаївки”, “Прихід весни”, “Зв’язок з предками” та її триптиха “Свято на селі”. Інна Дубосар представила створені нею ікони “Святий Роман”, “Святий Миколай”, “Божа Мати”, “Святий архангел Михаїл”, “Ікона Божої Матері “Нев’янучий світ”. Своє бачення Великодніх свят представили Ольга Денисюк (“Великодній час”, “Великодня традиція”, “Великодня абстракція”, “Великодній натюрморт”) і Олена Косінська (“Алегорія Великодня”, “Дарунок предків”, “Антологія Великодня”). Багатьом запам’яталися квіткові композиції Світлани Клименко “Півники”, “Бузок”, “Натюрморт”, “Півонії” та натюрморти Венери Сабі “Півонії аромат”, “Тюльпани. Натюрморт”, “Спрага життя”, “Прохолода та тепло”, “Бузковий аромат”. Олег Крець представив надглазуровий розпис, виконаний у стилі петриківського розпису, — “Закохане дерево”, “Щастя”, “У саду”, “Квітуче літо”, “Рідне дерево”, “Зорі”; Ольга Угнівенко, Тетяна Коновал та Олеся Токарська — писанки; Марія Халавко — ляльки-мотанки: “Родючість і багатство”, “Ангел”, “Берегиня”, “Пасхальна голубка”, “Мати з дитиною”, “Семитравка”. Ав картинах Роксолани Дудки “Юний фазан”, “Джерело натхнення”, “Весела парочка”, “У ранковому тумані”, “Святкові рибки”, “Файні куріпки” відчувається вплив Марії Примаченко. Одне з центральних місць у проекті належить іконам від майстерні “Небо на землі”. Цю майстерню створили 2004 року в Миколаєві, де практично не збереглися церковні та іконописні традиції, тому їх створювали заново. З часом майстерня стала своєрідною іконописною школою, в якій миколаївські майстри практикують різноманітні живописні техніки та духовний зміст ікони. На переконання керівника майстерні, іконопис — не тільки володіння майстерністю, а ще й духовний подвиг. Тому справжніми іконописцями можуть стати не всі. Із багатьох учнів, які приходили до майстерні, залишилися працювати переважно молоді жінки. Сьогодні тут працюють Наталія Соболєва, Марія Павелко, Катерина Цирулик, Сергій Павелко, Костянтин Самойленко. ідея втілити всі свої творчі задуми в авторський патріотичний мюзикл “Український вимір”. Олег написав лібрето, а Катерина — музику. А натхненниками цього задуму стали їхні діти. Мюзикл не розважальний, як більшість творів цього жанру. В основі сюжету — дві лінії, які уособлюють життя та смерть. Хлопець заручається з коханою дівчиною, а незабаром йде на війну та гине. На сцені лунають монологи з живим звучан- У Центрі української культури та мистецтва вже всьоме відрили виставковий проект “Сонячний Великдень”, який щовесни дарує українським родинам свято, наповнене великодніми звичаями та виробами народних майстрів з усієї України.
14 “Іконопис — не тільки володіння майстерністю, а ще й духовний подвиг”. Арт-калейдоскоп · с. 14сторінка оригіналу ↗

Почуття прекрасного від студії «Пролісок»

Театральна студія “Пролісок”, що діє при Херсонському академічному музично-драматичному театрі ім. Миколи Куліша під керівництвом заслуженого діяча мистецтв України Олега Натяжного, нещодавно відзначила своє перше десятиріччя. Олег ОЛЕКСЮК, м. Херсон “Ми працюємо з обдарованими дітьми Херсонщини, прагнемо, аби зі стін нашої студії вийшли культурно освічені люди, які розуміються на мистецтві, яким притаманне почуття Прекрасного, які нестимуть одвічне і добре в маси”, — зізнався Олег Степанович. Любов до театрального мистецтва зріднила вихованців студії в одну велику родину театроманів. 28 випускників студії “Пролісок” сьогодні навчаються у різних театральних вишах Києва, Харкова, Кракова та інших міст. А Ліза Неглядюк і Костя Рогань уже актори в Херсонському театрі. Я був на прем’єрі однієї з п’яти вистав “Проліска”. Запальну, емоційно насичену, музично збагачену виставу “Алладдін” показали на сцені театрального кафе театру імені Миколи Куліша. Юні артисти не просто грали, а проживали на сцені свої сценічні ролі. Театральні навички глядачам продемонстрували цьогорічні випускники студії Валентин Фоменко (в ролі Чаклуна), Артем Сухіна (Алладдін), Світлана Ніколенко (Мати) та Всеволод Рилєєв (Казкар), які мають намір вступати до Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого. Також глядачів не залишила байдужими і майстерна гра зовсім юних акторів Марії Іллянди (Принцеса), В’ячеслава Буренка (Водовоз), Олі Тріус (Джин). Переповнена зала театру-кафе, де переважна більшість діти молодшого шкільного віку, від початку вистави і до кінця з величезним захопленням спостерігала за дійством на сцені. А це вже заслуга всієї команди, яка працювала над постановкою вистави, костюмами, декорацією та музичним супроводом. ням різноманітних інструментів, українські народні пісні в обробках відомих композиторів та авторському аранжуванні артистів колективу, танці та авторські пісні. Прем’єра мюзиклу “Український вимір” відбулася у Вінниці 24 січня до Дня Соборності України і мала великий успіх. Інформація надійшла від Олега та Катерини МАЛИКІВ
14 “Іконопис — не тільки володіння майстерністю, а ще й духовний подвиг”. Арт-калейдоскоп · с. 14сторінка оригіналу ↗

Знайомтесь: Musica dal vivo — Ukraine

Цей молодий творчий колектив розпочав свою діяльність 2015 року. Він об’єднав професійних артистів, які пропагують власні ідеї розвитку музичного мистецтва крізь призму синтезу сучасного бачення та закономірностей класичного погляду на мистецтво загалом. Пріоритетне завдання колективу — створення культурно-суспільного осередку талановитої молоді для задоволення потреб творчої самореалізації засобами мистецького дослідження і аналізу та виконавської практики. Його заснували, аби нести українську культуру в світ, зокрема народно-пісенну творчість та зразки світової музичної спадщини. Кожна творча особистість колективу — універсальна людина, яка віддана мистецтву і займає певну нішу в житті проекту. Артисти — синтез південної, східної, північної, центральної та західної України. Олег Малик — директор та режисер проекту, оперний співак, поет, актор. Член творчої спілки “Асоціація діячів естрадного мистецтва України”. Це людина, яка у 28 років усвідомила, що музика — її покликання. Він вивчає стильові закономірності розвитку українського мелосу, грає на багатьох музичних інструментах. Прагне нести нашу культуру у світ, аби нас — українців — упізнавали завдяки чудовій етноісторії. Серед виконавців Musica dal vivo — Ukraine Катерина Малик — художній керівник, Pr-менеджер проекту, співачка, композитор. Катерина Іващенко вправно поєднує кілька стилів співу. Наталка Ягодинець поєднує оперний спів із грою на бандурі. Ольга Дорощук — талановита оперна співачка та актриса. Олександр Скрипченко – актор і ведучий, він закликає всіх любити свою культуру, свою мову та звичаї. Ангел Георгієв — оперний співак. Діедонне Нгелека — уродженець Конго (Африка). Він приїхав в Україну майже 10 років тому. Для нього це друга Батьківщина. Митець знає українську мову краще, ніж деякі громадяни нашої країни. Наталія Шкіра — пише патріотичну поезію та інтимну лірику. Катерина Телюк — креативна артистка оригінального жанру. Соломія Пеца-Ославська — піаністка. Даная Саулко — керівник шоу-балету “Вольтаж”. Півроку тому в засновників проекту Олега та Катерини Маликів виникла
Арт-калейдоскоп · “Ця фотовиставка — не стільки до дати, а радше від душі”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ІІррииннаа Ф ФО ОТТУУЙ ЙМ МАА:: «Думки нанизуєш на серце...»

Є таке село Будзин на Дністрі. Ото родом із цього села і є молода особа, яка не лю: бить називатися поетесою і не дуже часто пише вірші. Правда, вчиться вже 9:й рік, якщо брати до уваги педагогічний коледж, а тепер філфак Прикарпатського націо: нального університету. Тепер стоїть перед вибором: іти на роботу, бо така:сяка ви: мальовується, чи вчитися далі з непевністю перспектив. Я дивуюся, що в нас ще є на українській філології розумні й талановиті діти. Бо сьогоднішній принцип узаконеного навчання, т. зв. “болонський”, перевернутий з ніг на голову. І талановиті діти, як правило, зникають — по заграницях або ж рідних і чужих для них селах. Ірина Фотyйма вже друкувала свої вірші в журналі “Перевал” і була позаторік на нараді молодих літераторів у Тернополі. Вражень мала багато, але тримала їх у собі. Вірші добрі. Вірші зрілі. Вірші талановиті. Не знаю, чи додадуть вірші щастя їх: ній авторці, але виповнюють ходою дещо позірно загонистою, хоч і дуже вразливою. Євген БАРАН На порозі весни… Тут холодні дощі, що вкривають сліди порожнечі. Ну і добре, мабуть, бо ця спека собою п’янила. Розбавляєш любов, ну, а це не так легко, до речі, Це немов в молоко додавати густого чорнила. День іде навмання, заплітаючи миті у зграю, Розбиває думки і у клітку складає потроху. Ця розкута межа — то дорога до пекла чи раю? А можливо, то старт до безмежних шляхів на Голгофу? Ти приборкуєш страх і від власних думок затерпаєш, І в пориві натхнень відтираєш свідомість до крові, На порозі весни ти із квітів вінки вибираєш, Та у твоїх руках вони зразу стають, як тернові. Переплетені сни, як стихії в душі колобродять, Ця циклічність подій безкінечна, як сильне прокляття. І в реальність твою дивні спогади знову приходять, Бо то ж пам’ять людська є, напевно, найбільше розп’яття. *** Загрузла, як в магму, у світі своїх сподівань, Ображена доля твоїми жонглює думками, Зв’язала слова аж занадто тугими нитками, Згубила надії у мареві власних бажань. Стояла в молитві, ніяк не знаходячи слів, Ця вічність блукала й нависла тепер над тобою. Ти, певно, забула, як важко лишатись святою, Коли відреклася від всіх імовірних богів. Вдихаєш повітря, нестерпне від зрад і обмов, Якими словами твій голос цю тишу порушить? Бракує повітря, безмежність зсередини душить, Відчуєш на дотик, як венами бігає кров. Предтечею днів ти загорнеш своє небуття, Холодна вода аж свідомість твою обпікає, І кожної ночі надія твоя помирає, А кожного ранку вертається знов до життя. Хай котиться мить у якийсь там сучасний прорив! І мчиш ти за нею, та совість твоя не встигає. Якщо хоч весна оцю прірву між нами з’єднає, То, певно, цей світ ще насправді таки не здурів. *** Думки нанизуєш на серце, як для страт, І в них шукаєш мудрість Соломона Й душа твоя на роздоріжжі втрат Стояла, мов осквернена ікона. І для спокут не знайдеш молитов, Міцна надія зігнена у дуги, Вже розійшовся той сталевий шов, Не втримавши душевної напруги. І кожна мить, неначе на ножах, Катує пам’ять дивним відголоском. Твою свідомість огортає страх І обпікає, мов гарячим воском. І в цьому світі, в хаосі гординь, Так важко подолати злу пихатість! Немає місць для скривджених святинь — Вони давно згубили свою святість. Грішиш в думках та мариш каяттям — Такі бажання спасу не пророчать. Не маєш влади над своїм життям, Та над таким ікони мироточать. *** Гріховне причастя твоїх заяложених снів В гіркому світанку шукало солодку відраду. Зірвались із уст оберемки задавнених слів І раптом упали до стін твого райського саду. Пусті міражі не такі, бо не мають страху. Чому не шукаєш для них пастуха, корифея? Отари думок не проходять прямого шляху, Вони не знайшли ще для себе пророка-Мойсея. Затьмарює душу не кількість дурних нагород, А прагнення бути сильнішим за власні бажання, Не хоче душа, як безстрашний єврейський народ, Безтямно блукати пустелею свого страждання. Стривай, зупинись, хоч поруш оцю тишу німу (Вона проростає безчесним початком між нами) Й для себе скажи: ти для кого будуєш й чому У серці своєму назавжди окривджені храми. *** Твоя любов — немовби біг галопом — Стрімка спочатку, а в кінці безсила, І як би я безтямно не просила, До серця не дістатись автостопом. Будуєш замки із думок і згадок, А потім їх розчиниш, як нітрати, Коли приходить відчуття утрати, Надія не лишається у спадок. Міркуєш вголос з мудрістю Сократа, Кудись зникає днів пустих рутина, Твоїй любові світить гільйотина Вона не заслужила адвоката. Цей світ — без Дон-Кіхотів і відважних, Усі бояться бою з вітряками. Твої слова — це поле з будяками, Твоя душа, неначе зал присяжних. Й куди подіти це життя хронічне Із вічним смутком і дрібним трагізмом? Від пам’яті так пахне егоїзмом — Її б я посадила на довічне… *** Втрачає осінь свої привілеї, Нанизані у пам’яті, як вервиця. Іде зима у сад душі твоєї, Іде і хреститься. І як би заховати в серці спогади? Коли в душі печаль до щастя молиться, Надія розбивається об здогади, Як крига ломиться. Обвітрені бажання не зігріються, Закутані холодною безмовністю. І чим на цей раз ця зима засіється? Мабуть, гріховністю. м. Івано-Франківськ
Арт-калейдоскоп · “Ця фотовиставка — не стільки до дати, а радше від душі”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Запрошує Йосип Марухняк

Ігор ГАЛУЩАК, Львів Йосип Марухняк — член Національної спілки фотохудожників України, художник міжнародної федерації фотомитців AFIAP, член Національної спілки журналістів Укра: їни, член СОФУ (Світове об’єднання фото: графів — українців), учасник і призер міжна: родних та всеукраїнських фо: товиставок, лауреат облас: ної премії в галузі культури 2017 року в номінації “Жур: налістика і публіцистика” (премія ім. В’ячеслава Чорно: вола). Він — автор фотокниг “Молитва і пісня Михайла Вербицького”. В:во “Каму: ла”. Львів. 2016; “Відлуння дзвонів Маркіяна Шашкеви: ча”. В:во “Камула”. Львів. 2017; “Границі долі Осипа Маковея”. В:во “Камула”. Львів. 2017, співавтор книг і фотоальбомів. “Ця фотовиставка — не стільки до дати, а радше від душі”, — каже фотомитець, у якого Шевченкіана є домінуючою темою творчості і яку він уже увосьме пропонує глядачеві — й не лише львівському. Нині це новий виток світлинної Шевченкіани невтомного фотомайстра, яка експонувалась у Львові, Каневі, Мінську у різні роки й під різними назвами: “Ну щоб, здавалося, слова…”, “Натхненні Кобзарем”, “Тарасовими шляхами”, “Шевченківськими місцями Білорусі”, “Тарас Шевченко на Львівщині (пам’ятники)”, “Свою Україну любіть”… Цю фотовиставку формує кілька тем: місця, пов’язані з Тарасом Шевченком у Санкт-Петербурзі, в Україні і в Білорусі, де він теж бував, ще один блок формують світлини з циклу “Натхненні Кобзарем”, де йдеться про тих митців, яких надихнула творчість Шевченка, й авторська інтерпретація творів Кобзаря із циклу “Читаючи Шевченка”. “2001 року група львівських художників, яких надихнув тодішній директор Палацу мистецтв Роман Наконечний, здійснила цікаву поїздку в Санкт-Петербург і відвідала пам’ятні місця, пов’язані з Коб- Пам’ятник Тарасу Шевченку в Слуцьку, Бiлорусь зарем. Це й надало імпульс натхненню львівських митців і відобразилося в їхній подальшій творчості, що було згодом представлено на різних виставках, — розповідає Йосип Марухняк. — Я був учасником поїздки і задокументував події. Сьогодні це вже історія. Звичайно, документував місця, пов’язані зі світлою пам’яттю Тараса Шевченка. Велике враження на нас усіх справила “Академія художеств”, де він навчався і жив у маленькій мансардній кімнатці, ті сходи, на яких обірвалося його життя, Літній сад, куди він ходив малювати з натури… Пізніше були поїздки художників до Канева і Білорусі, де ми теж відвідали місця, пов’язані з Тарасом Шевченком, про які мало хто знає. Дещо з цього доробку представлено на фотовиставці… Це були роки великого національного піднесення, відродження нації, і хотілося глибше торкнутись до творчості Шевченка. Це піднесення було відчутне у творчих майстернях художників”. Окремий блок Марухнякової Шевченкіани — світлини із зображеннями пам’ятників Кобзарю. “Нині встановлено 1384 пам’ятників, бюстів і скульптурних комплексів Тарасові Шевченкові у 35 країнах світу на всіх континентах. За цим показником на нашій планеті геній українського духу поступається лише Будді. Звісно, мені не вистачить і кількох творчих життів, аби відвідати всі ці місця й показати їх широкому загалові своїм фотооком у найкращому У свiтлицi Тараса Мiсце першого захоронення Т. Шевченка в С.-Петербурзi, Смоленське кладовище світлі. Але, сподіваюсь, що моя Шевченкіана, котрою я займаюсь уже низку років, буде цікавою для галицького глядача”, — каже автор. Варто додати, що вагомими мистецькими подіями в житті Львівщини стали фотовиставки Йосипа Марухняка, присвячені не лише Тарасові Шевченку, а й 200- літнім ювілеям видатних постатей України: Маркіянові Шашкевичу та Михайлові Вербицькому, авторові мелодії Державного гімну, об’єднані спільною тематичною рубрикою “Великі ювілеї”. Окрім цих експозицій, великий резонанс серед громадськості та у пресі мали фотовиставки “Мені життя прожитого не жаль…” (до 75-ліття Романа Лубківського), “Вітай життя!”, “Вишнева віхола”, “Світ грає мерехтливо” (за мотивами творчості Богдана-Ігоря Антонича), “В дорогу! Іду, моя доле…” (до 150- річчя Осипа Маковея) та інші. У стінах Національного університету “Львівська політехніка” відбува" ється виставка “Любітеся, брати мої, Україну любіте…”. Це вже 24"та пер" сональна фотовиставка відомого львівського фотомитця Йосипа Марухня" ка, і присвячена вона 204"річчю від дня народження Тараса Шевченка.
Поетичний автограф · “...Ця весна, що так рано прийшла, Запізніло, а все ж — розцвіла...” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Анна КОСМАЧ. Анна КОСМАЧ.

*** P. S. Я вас — люблю!.. *** Дивна музика луна — Диригує ж бо весна. І дзвенять з усіх боків Солоспіви солов’їв. Роздзижчалися джмелі, Закружляли журавлі… В хороводі солов’я Ожила душа й моя, Я запитую весну, Чи її наздожену? …Тяжко вибратись з зими З обгорілими крильми. А вона відповіда: — Ти, мов з чуркала вода, Ти, мов плуг у борозні, Мамине тепло Ранок, п’ята, Ще б поспати — Ластівка не спить. Підростають ластів’ята — І вона летить… Підростають ластів’ята — І вона летить, Щоб усіх погодувати, Весна у горах запізніла... І звідки б крихітку тепла?! Вже ніжна маргаритка біла Поміж снігами розцвіла. Ще бузьки гріють чорні крила, Леди! Леди — несе вода... А скромна диво-квітка біла З-під снігу в душу загляда. Як часто отаке буває — Серед хурдель і холодів — Вже первоцвіт тебе стрічає, Хоч цього ти б і не хотів, Бо з неба сиплеться сніжниця, Вітрець... А холод — до кісток... І сонце... Сонце — для годиться — на кілька ніжних пелюсток... Здивуюся і порадію? О ні! Зажуxрюся чогось... Знайду сухий листок — й накрию... А ну, як вдарить ще мороз? ...Не поспішайте, первоцвіти, Хай першою зросте трава! Я буду вам не менш радіти, Я буду вас не менш любити, Як з’явитесь за день чи два... ………………………………. Не поспішайте, первоцвіти, Спокуса ходить без жалю: Не легко так сиріт глядіти, Не кожен схоче їм радіти... Це будуть тільки ваші діти...
Поетичний автограф · “...Ця весна, що так рано прийшла, Запізніло, а все ж — розцвіла...” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Капає зі стріхи — перезимували!..

Твоя вдача по мені… Ти, мов ластівки крило, Нам би добре вдвох було! Піднялася в небеса В стужі стомлена душа — В світ, де гніздиться Краса, В слід з весною по-с-пі-ша-а-а! Бо весни пора, як мить, Треба нам обом спішить. …Дивна музика луна — Диригує ж бо весна! Я лиш — скромний музикант, Та прийміть і мій талант: Чи я — тенор, чи я — бас, Хор і соло водночас. Як душа велить. І тріпочуть чорні крильця — Ні зоря, ні світ. Мамам спокій тільки сниться До старечих літ. Мамам спокій тільки сниться До старечих літ. Годувати, доглядати, Щоб в добрі росло, Потім вчити в вись літати, Підставлять крило. Поки сонця, поки світу, — Так завжди було: Допоможе нам злетіти Мамине тепло. *** Хмаро, пречорна градова хмаро! Перекуй свій меч на орало. Будеш хліба ростити І поміж нас ходити, Я тобі вшию свиту, Чоботи дам хромові. В красній святковій промові Буду тебе хвалити. Скажу: — Яка трудівниця, Мудра і роботяща! З неба над нами глумитися — Справа пропаща. Хмаро, пречорная хмаро, Скажи-но: — Я градом не вдарю! ...Землю до осені з маю Тобі доручаю. *** Ця весна, що так рано прийшла, Вона строга, неначе мати, І не хоче тепла впускати, Щоб верба до пори не цвіла, (Потім може про це шкодувати). От і дивиться строго з порога — Хто пішов, як пішов і куди, Щоб не збився, крий Боже, з дороги Й не накоїв собі біди. Ранній цвіт звеселяє світ, Але рідко заходить у зав’язь Й краще б зважити на це зараз, Ніж в пору уже сивих літ. ...Ця весна, що так рано прийшла, Може, й більше мене засмутила, Вона, мабуть, старе не простила, Тому в дім мій тепла не впустила, А в душі сніг-дощі розвезла. Не тримаю на неї зла, Маю те, що собі заслужила. Хай втекло, чим давно дорожила, Ким була, й чим, до краплі, жила. А все ж прошу — тепла! Бо у всьому — межа і міра. Холод — брат порожнечі й біди... Ну, куди мені далі втекти, Ну, які мені чари знайти, Щоб надія і віра зігріла. ...Ця весна, що так рано прийшла — Вона мною ще вчора була... Але строгих не дуже люблять: Вони скупо так гріють й голублять І не терплять брехні і зла. ...Ця весна, що так рано прийшла, Запізніло, а все ж — розцвіла... (Вона мною ще вчора була). *** Капає зі стріхи: Кап та кап… Позбираю в міхи, Зроблю трап. І по трапу тому Побіжу… Що було потому, Не скажу. Чи далеко трапом Я зайшла, Чи чого бажала, Те й знайшла?! Якщо знайду скарб, То зроблю “хап”. Якщо буде хлам — Вітрам віддам. Вітер мою яблуньку Обтрусив, Щонайкраще яблучко Надкусив. І свистить, що яблунька Не моя, І шумить, що яблучко З’їла я. Візьму в свідки дідька Й докажу, Лиш по трапу з крапель Пробіжу. с. Білоберезка (Гуцульщина) Будьмо разом! П ЕРЕДПЛАТА—2018 П ЕРЕДПЛАТА—2018 Вартість передплати Вартість передплати
Поетичний автограф · “...Ця весна, що так рано прийшла, Запізніло, а все ж — розцвіла...” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Поетичний автограф · “...Ця весна, що так рано прийшла, Запізніло, а все ж — розцвіла...” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

(з доставкою і поштовими витратами): (з доставкою і поштовими витратами): Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 76

Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Загальний наклад у березні — 13 200 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Інтерекспресдрук”, вул. Сім’ї Сосніних, 3.
Поетичний автограф · “...Ця весна, що так рано прийшла, Запізніло, а все ж — розцвіла...” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Головний редактор Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) на 1 місяць на 1 місяць 14 грн 56 коп. на півроку на півроку 80 грн 90 коп.
Поетичний автограф · “...Ця весна, що так рано прийшла, Запізніло, а все ж — розцвіла...” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на 3 місяці на 3 місяці 42 грн 25 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ просвітянської роботи Ольга ЖМУДОВСЬКА Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
Поетичний автограф · “...Ця весна, що так рано прийшла, Запізніло, а все ж — розцвіла...” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на рік на рік 159 грн 20 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Просвітянин