Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “На нашій землі війна не закінчувалася ніколи, нас вбивали, а ми вигартовували в собі здатність до спротиву”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Історичний злочин не залишається для нащадків безкарним, коли їхнє сумління про нього мовчить», с. 3

Історичний злочин не залишається для нащадків безкарним, коли їхнє сумління про нього мовчить

Слово Просвіти, №12 за 2018 рік

Закінчення. Початок на стор. 3 армії. Вдруге нагороджений орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни 2-го ступеню (двічі), медалями “За бойові заслуги”, “За оборону Москви”, “За оборону Сталінграду”. У 50-х рр. — заступник директора Львівської опери. Соколинский (Гімельман) Давид Мойсейович (06.1902— 21.01.1940), закінчив у 1914 та 1916 рр. — трикласне вище початкове училище та двокласне ремісниче училище в Одесі, член ВКП(б) з 12.1920 р., старший майор Держбезпеки. З 03.04.1937 до 25.02. 1938 р. — начальник УНКВС Донецької області (входив до складу Трійки). Нагороджений орденом Леніна (19.12.1937) саме за “плідну” роботу в Донецькій області. Депутат Верховної Ради СРСР 1-го скликання. 02.03.1939 р. його заарештовано. 19.01.1940 р. — ВК ВС СРСР засуджено та розстріляно в Москві. Старший лейтенант Добровольский (єдиний наказ адресовано саме йому), 21.03.1939 р. — звільнено зовсім з виключенням з обліку та неможливістю використання на службі. Більше ніяких відомостей про нього немає. Під час Великого терору були слідчим НКВД в Артемівську [1]. Шелудченко Матвій Іванович (1898—02.02. 1940) з весни 1935— 08.08.1937 р. — начальник Артемівського міського відділу НКВС та за сумісництвом начальник особливого відділу 80-ї стрілецької дивізії. На 29.09.1937 р. — начальник Артемівської міжрайонної слідчої групи УНКВС Донецької області. Розстріляний у Москві 02.02.1940 (за іншими даними — 01.02.1940). Демидов Олексій Петрович (03.06.1898—1960). Член ВКП(б) з 1919 р. З 07.1938 р. до 12.1939 р. — начальник Артемівського міськвідділу НКВС. Помер у Харкові в 1960 р., мав звання полковника держбезпеки. Кристаль Анатолій Самійлович (1901— 20.05.1938), освіта початкова. З осені 1937р.—22.03.1938 р. — начальник Артемівського МВ НКВС. 23.03.1938 заарештований. Повісився в камері. Старший лейтенант державної безпеки (23.03.1936). Член ВКП(б) з 1920 р. У серпні 1937 р. в Донбасі було створено самостійні підрозділи Дорожньо-транспортні відділи (ДТО) ГУГБ НКВД: Північно- Донецький (м. Артемівськ) та Південно-Донецький (ст. Ясинувата). Начальником ДТО ГУГБ НКВД Північно-Донецької залізниці було призначено капітана Держбезпеки Кочергінського Георгія Ізралієвича. 30.06.1938 р. заарештований та розстріляний 20.10.1939 в Києві. В архіві СБУ ми отримали слідчу справу Г. І. Кочергінського (№67988, фонд №5), в ній була велика кількість свідчень про знущання та катування, які проводив особисто Кочергінський та до яких залучав підлеглих. Свідчення вибивали з в’язнів різними засобами. При відділку ДТО НКВД існувала так звана “лабораторія”, в яку направляли тих, хто відмовлявся свідчити проти себе та безвинних людей. Допити в “лабораторії” проводили інші підслідчі, залучаючи їх до катувань. Наведемо показання зі справи Кочергінського (мовою оригіналу). “По свидетельству оперуполномоченного ОДТО НКВД станции Ворошиловград К. Т. Ковалёва все чекисты: транспортники знали, что в Артемовске Г. И. Кочергинский и помощник начальника ДТО ГУГБ НКВД Северо:Донецких железных дорог Н. И. Антоненко “бьют во всю”. Причем Н. И. Антоненко, до 1937 г. работавший секретарем одного из райкомов партии, “как раз ударит арестованного, так и есть одна вербовка”. К допросам арестованных привлекались беспартийные стрелки НКПС, которые избивали арестованных не хуже кадровых сотрудников НКВД. Во время выезда на места начальник ДТО ГУГБ НКВД Северо:Донецких железных дорог показывал подчиненным, как надо работать с врагами народа на личном примере. По свидетельству начальника ОД- ТО НКВД станции Купянск лейтенанта госбезопасности А. В. Залозного “в присутствии лично меня Кочергинский избивал арестованного Кравченко — немецкого шпиона и Китаева — участника польской шпионской организации, приказывая и мне бить”. Г. И. Кочергинский говорил подчиненным, что “январская операция дала по области 180 тысяч человек, но это мало и надо так напрячь силы, чтобы в февральской операции дать в 2—3 раза больше арестованных, говоря, что “это специальный заказ партии”. Называя такие фантастические цифры арестованных, Г. И. Кочергинский пытался показать подчиненным, что они работают плохо и должны смелее арестовывать, заявляя, что арестованных можно бить сего разрешения и что: “Если нет достаточных материалов, изобличающих кулака, петлюровца или белогвардейца в инкриминируемом ему преступлении, но это кулак белогвардеец или петлюровец, то можно допросить надежных осведомителей или членов партии об их деятельности”. [1, с.40]. Інколи постає питання, чи можливо було все це зупинити? Може, ще 1917 року на роздоріжжі історії, коли можна було обирати напрям руху, мій прадід Микита не взяв до рук зброю, щоб захищати не зовсім зрозумілу для нього УНР, а 1937-го його зятя Андрія, мого діда, заарештували за залишки тютюну в кишені під час обшуку в забої шахти, а потім вибору вже не було. Здається, що знову ми на роздоріжжі та знову хтось із нас вважає, що можна пересидіти, перечекати поки, йде не його війна на його землі. На нашій землі війна не закінчувалася ніколи, нас вбивали, ами вигартовували в собі здатність до спротиву. Навколо Бахмута та в самому місті на міському Маріупольському цвинтарі поховані люди, про яких ніхто не згадує, їх немає, тому що цвинтар розрісся та тепер ховають на місці старих могил, ніхто не знайде доказів, а навкруги міста степ та балки. “Сади НКВД”, які ми шукаємо, розташовані в сірій зоні поблизу Отрадівки та села Кодемо, але ми їх повинні знайти, можливо, пошуки — це і буде наш спротив силі знищення людської гідності. Працюючи з наказами та розпорядженнями про виконання вироків 1937—1938 рр., звернули увагу на те, що папери підписували тільки прізвищами: і того, хто підписував, і того, кому наказ було адресовано, але обов’язковим було звернення “товарищ”. Показова деталь для тоталітарної системи. Коли особа починала працювати в органах влади, вона втрачала свої національні та родинні ознаки і ставала одиницею, що виконувала накази партії та її вождів, останні заміняли їй сім’ю, родину, націю, тому у виконавця залишалось лише прізвище, а ім’я зникало. Звернення “товарищ” творило ілюзію єдності нової сім’ї, в ній існував глибинний зв’язок структурних одиниць через знищення опору недоторканності духовного життя. Той, хто погоджувався на умови існування в системі та ставав її солдатом, отримував матеріальні привілеї, а ще привілей впливати на духовне життя інших через владу, яка трималась на страху. Той, хто потрапляв під коліщатка системи, повинен був віддати не тільки життя, а й свою душу через страх знущання та тілесного болю погодитись на дії, які призводили до морального занепаду та духовної смерті. Якщо людські втрати машини терору можна підрахувати, то духовні практично неможливо, тому, що їх наслідки змінюють хід історії та залишають свої відбитки в десятках або сотнях поколінь, вмикаючи механізм самознищення держав та націй. Долі тих, хто належав до репресивної машини, не можна назвати щасливими, кожен з них мав дітей, в яких теж з часом народились діти, що за життя чекало на них? В моральному сенсі кара, якої злодії встигли зазнати за життя, якимсь чином була спокутою, але злочин системи продовжує існувати не покараний, тому відтворюється у різних формах сучасного життя. Досі існує міф, що Сталін спотворив план Леніна про будову світлого комуністичного майбутнього, і якби він не прийшов до влади, а Ленін прожив довше, то щасливе майбутнє робітників і селян було б можливим. Мало хто розуміє, що система тоталітаризму: Ленін— Сталін—Радянський Союз закладалась не частками, а цілком і повністю в свідомості багатьох людей, які вважали, що за рахунок когось іншого можна поліпшити своє життя, головне, щоб був лідер, який знає, хто ворог загального щастя та як організувати проти нього “праведную борьбу”. Гортаючи аркуші слідчих справ у Галузевому архіві СБУ, ми розуміли, що на початку XX ст. людство свідомо робило вибір між добром і злом. Кожний на своєму місці в своїх обставинах обирав особистий шлях життя, який визначав майбутнє його наступних поколінь та після цього вибору навряд чи можна було щось змінити. За той вибір ми платили століття, виробляючи в собі імунітет проти тоталітаризму, але події 2014 року показали, що все знову може повернутись. Злам історії знову відбувається та цього разу проходить через наше життя. Коли почалась війна на сході України, в нас відбувся зсув свідомості. Все, чого не розуміли раніше, стало таким прозорим та зрозумілим, з’явились мужність та сміливість, відчуття діяти в певному напрямі, щоб зберегти внутрішню цілісність, гідність та свою причетність до єдиного українського народу. Попри паніку та хаос навкруги міцнішав спротив у наших душах. Звідкіля ж у нашому народові і в кожного з нас, його маленькій часточці, з’являються сили супротиву в умовах, коли немає для цього ніяких зовнішніх об’єктивних обставин. Відповідь одна: вона в існуванні Вищого закону, відповідно до якого Україна та український народ потрібні Світові. Його доля не може бути вирішена купкою людей при владі. Вона залежить від тої спільноти, котра відчуває Вищий закон та діє відповідно до нього в найкритичніших обставинах. Улітку 2014 року відлік часу почався в бік війни, відокремлюючи нас від іншого світу. Тепер ми всі знаємо, що війна ніколи не закінчується швидко. Вона починається заздалегідь передчуттям хаосу, а продовжується доти, поки не поглине певну кількість жертв — не обов’язково життів. Гинуть мрії, надії, згасають вогники віри, люди втрачають себе. Хаос війни поглинає світло та стверджує темряву. Пляма темряви як епідемія розповсюджувалась на сході України, виокремлюючи її як самотній острів. Усі, хто міг, втікали з острова, але водночас почали з’являтись люди зі Стрижнем Життя та зупиняти зневіру. Багато людей у нашому місті свідомо обирали шлях боротьби за гідне життя, нам допомагала вся Україна, хоча інколи ми відчували себе на острові, що горить з усіх боків. На Донбасі відбуваються важливі події, які поки ще чекають на свою оцінку, це самовідтворення нації. Відбувається звільнення людей зі стану постійного страху та приниження. Національна гідність не пробуджується в людині, коли вона не пам’ятає свого ім’я по батькові, забула колискові матусі та мову, якою до неї зверталась бабуня. Але все це швидко згадується під гуркіт гармат та при загрозі реального знищення роду, і робить людину сильнішою. Наведемо цікаві роздуми учня 11 класу Бахмутської школи № 11 Едуарда Котенджи, він мешкає в місті з народження, був свідком трагічних подій війни, тому його думки мають цінність як вистраждані та доведені власним життям. “Національна гідність є почуттям власної самоповаги на тлі поваги нації, частиною якої ти є. Національна гідність є глобальним поняттям, проте чи не ключовим фундаментом моралі, який протистоїть асиміляції, знищенню або приниженню національного життя, духу або культури. Розмірковуючи над цим поняттям, згадую слова Ярослава Стецька: “Кожне відродження нації виходить з неї самої”. В цих словах показана вся сутність національної гідності як чи не єдиного чинника, що може перетворити етнос на націю, в необхідний час консолідувати суспільство навколо великих ідей та спрямувати націю, як важливу форму природної організації суспільства на боротьбу за місце під сонцем. Останні потрясіння, що вразили мій народ, довели мені, що біль українського народу — мій біль, а його тріумф — мій тріумф. Однозначним доказом моєї ідентичності українця є нерозривна спільність із рідною землею, бо покинути Україну було б психологічним ударом для мене. У мене є бажання бути частиною нації та виконувати свою органічну роль у цілеспрямованій, сильній, згуртованій нації, що йде до свого соціального і національного ідеалу”. Справу звільнення України та побудову її державності не доведено до кінця. Все знов може повторитись і це усвідомлюємо не тільки ми. Система існує як незнищенний фантом, який матеріалізується через живих людей за певних обставин і в певних умовах. Можна пильнувати події протягом років, а за лічені години все може змінитись, якщо ми почнемо зраджувати собі, погоджуватись на компроміси меншовартості заради спокою та стабільності. Наші припущення про розстріли в місті Артемівську в період 30—40 рр. підтверджено, але пошук місць поховань триває. Для поширення інформації, яка стосується репресій, створено сторінку в Фейсбуці https://www.facebo- ok/com/represiiArtemivsk/. Жертви були жахливі, тому у нас з’явилось питання: чому в Бахмуті не існує місця вшанування пам’яті жертвам червоного терору? Ми пам’ятали, що наприкінці 90-х років минулого століття на правому березі річки Бахмутки, неподалік від міського ринку, з’явилась кам’яна брила з написом: “Здесь будет установлен памятник жертвам политических репрессий”, але вона швидко зникла невідомо куди. Бахмут в радянські часи був місцем катувань і розстрілів великої кількості людей до 90-х років, тому що закриті судові процеси над політв’язнями тривали в Бахмуті до відновлення Незалежності України, а тепер знову почалися над військовими добровольчих батальйонів. Зі свідчень мешканки села Званівка Марії Шваник стало відомо, що в 50-х роках на закритому судовому процесі в Бахмуті було засуджено бійців підрозділу УПА, який діяв на Донбасі (пані Марія не пам’ятає ані прізвищ, ані подробиць справи, переказувала історію з розповіді голови Званівського колгоспу, присутнього на засіданні суду). Коли до одного з засуджених прокурор гнівно проголосив, що його буде розстріляно в невідомому місці та поховано, як собаку, вояка відповів: “Настануть часи і нас будуть згадувати як героїв”. Віднайти місця поховання жертв совєтського режиму та привернення до цього уваги мешканців Бахмуту і всього Донбасу — важлива справа в розвіюванні міфу про щасливе радянське минуле. Є думка, що якщо на місці поховання безвинно закатованих жертв провести панахиду та постійно вшановувати їх пам’ять, то війна піде з нашої землі, тому що “історичний злочин не залишається для нащадків безкарним, коли їхнє сумління про нього мовчить”. Література. 1. Золотарьов В. А., Стьопкін В. П. ЧК:ДПУ:НКВС в Донбасі: Люди та документи 1919 — 1941 / В. А. Золотарьов, В. П. Стьопкін. — Донецьк, Апекс, 2010 — 512 с., ілл. 2. Реабілітовані історією. Донецька область. Книга шоста. — Донецьк: вид:во КП “Регіон” — “ФО — П Колесниченко”, 2009. — 592 с (з іл.) 3. Розпорядження про вико: нання вироків згідно з рішенням трійки УН КВС (м. Артемівськ), — Галузевий Державний Архів СБУ. — Фонд 6, справа № 6184 4. Фонд № 52, справи 12; 17 Бахмутського краєзнавчого му: зею Донецької області. 5. Чернявський М. Вибрані твори / М. Чернявський. — Ічня: ПП “Формат”, 2017. — 48 с.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин