Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пишуться вірші · “А час, як час – Ні краю, ні кінця, Як простір – із безмежжя у безмежжя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

“Учімось крізь літа нести правдиву суть…”

Слово Просвіти, №12 за 2023 рік

Відомий український поет Сергій Бурлаков – на порозі свого 85-річчя. Радіємо, що творча снага та сила не полишили його, про що й свідчать поезії з майбутньої книги, які ми пропонуємо увазі читачів “Слова Просвіти”. Сергій БУРЛАКОВ, м. Дніпро *** Причастися волею, земляче, В безпросвітну кволість не впади. Хай горить, Хай трудиться гаряче Серце, Несхололе від біди. Хай із нього совість не втікає, Не стихає пломінь бороття, Бо ж воно не збайдужілий камінь І не тлінь Оспалого буття. Причастись відвагою, Довір’ям До усього, що зросло з біли, В рідне слово, Що горить, як зір’я, Неспокійне серце поклади. *** І постає, як давнішня однокінь, Хода повільна радощів і свар, І огортає ненадійний спокій, І притухає молодості жар. Чи є насправді справжні однолюби, Одноосібники, Одвічні однаки? Чи не веде цей шлях до самозгуби, До зникнення?.. А може, й навпаки? А може, нас впрягає однодення, Туманністю повита самота, Що відмітає біг життя шалений, – І рясно одиноцтвом зацвіте. *** Час парадоксів. Розбратання час. Завихрення думок і екзальтацій. У нім же погляд еллінський погас – Час догоджань і хитромудрих акцій. Завихрення. Засудження. Протест. І затихання, Завмирання болю, І на одужань карколомний тест, І сподівання на добро і волю. А час, як час – Ні краю, ні кінця, Як простір – із безмежжя у безмежжя. Не посилай посла, а чи гінця – Не здожене… За вічністю не встежить. *** Не слід шукать, на кім зірвать досаду, Гірку досаду, Сповнену образ, Демонструвати дурощі і владу, Неоднозначний і раптовий сказ. Навіщо підіймать сімейну бучу, До інших колотнеч додаючи свою? Неправедністю чорную живучу У відчаї крутому на краю. Кричать? Навіщо? Краще помовчати. Згадать найкраще. Чисте й молоде. Поглянь – у річці бавляться, У небі грає сонце золоте. У весінньому передчутті Лютневий день ще не зігрівсь любов’ю, Ще іпохондрія все тіло обійма, Ще рання відталь не тамує болю, Бо ще на силі чується зима. Та десь в глибинах Вже весна нуртує, Тюльпанним лезом холод розріза, І порух цей чутливе тіло чує, Як теплу мить над річкою лоза. І хоч не раз ще вкриється імлою Дороги, вибалки, дерева і мости, Все ж те, що ми відчуємо з тобою, До днів ясних зумієм донести. Колесо-Час Уявляється Колесо-Час, Ох і котиться ж! Як навіжене. Всіх – мовчав чи кричав – Тонко в пил перемеле. Може, виживе мармур Афін Та косяк піраміди, Трої бідної тінь, Та печер сталагміти. Уявляється Колесо-Час – Покотилося аж за Афіни, Тільки відзвук зоставсь Та в степах засекречені міни. Все змішалось, як в лісі гриби, Як у небі птахи і хмарини. Пролітають між ними гроби, Припадає печаль до стеблини… Прокотились історій вали – Від варяг аж у греки. Скільки люду дощенту змели В непробудність далеку. *** Уже думки самі себе бояться – І не збагнеш: падіння а чи злет. Галактики нейтронами рояться, З’їда озони ультрафіолет. Несеться гул стихій геологічних, Тайфунами бунтує океан. Знак застороги із часів правічних На піднебесний виплива екран. Воно й негоже ворушить минуле, Безжалісно… Але, напевне, в нім Відчуло серце, провидінням чуле, Всю повноту прийдешніх перемін. Усю глибінь зухвалих передбачень, Усю надію на здоровий глузд, Де є чітка органіка означень, Де з небом ще не порвано союз. Вивіряю сутність – Розум добре, а терпіння краще, – Часом чую Із нелживих уст. Нетерпіння – діло негодяще, З нетерпінням у ніщо зірвусь. Став статечним. Не таким гарячим, Як було у юності, колись. Вивіряю сутність серцем зрячим, Сам собі кажу: – Не кип’ятись. Щиросердно знову закликаю: – Заспокойся, люба. Я ж терплю. За душею не тримаю камінь. Рідна! Люба! Я ж тебе люблю! Осягнення неосягненого Як осягнуть потугу інтуїцій, Глибини підсвідомого пізнать? Ні глузду не стача, Ні дефініцій, Хоч все вже ніби зміряно стократ І явлено на суд людський… Міркуйте! Засуджуйте! Чи схвалюйте сповна! Чуття від випадковостей розкуте Всю суть свою висвітлює до дна. Здається, ось вона, любові таємниця, Із уст перелітає на уста І знов зника, Як загадкова птиця, Як в хмарищах небесна яснота. На лютім перегоні Живем на самім гребені подій, На протягах, на лютім перегоні, Ти ж, серденько, все витерпіть зумій У невтоленнім життєвім безсонні. Зумій збагнуть всю радість існувань, Всю розкіш думання, Всю височінь сумління. І розпізнати, де глибінь, де твань, Де пустоцвіт, а де плодюще гілля. І що лежить круг тебе на охрест, Що поглина твої святі зусилля? Чи творення, а чи порожній жест? Чи поклик воль, а чи сліпе свавілля? В обіймах спогаду Приходять юні роки на розмову До сивих скронь сердечно запитать, Чи не забув, з якого вийшов двору, Через яку ти перескочив гать? Бідова голово, ми хочем нагадати: Поганий той, Хто з пам’яті зітер Утіхи скромні батьківської хати, Де ще не мовив радіоетер, Де не світилась килимом долівка, Де пічка глиняна була як божий дар, Де рятувала від біди корівка, Де замість світла – гасовий нагар. Де не впадали у сліпе безвілля, Трудилися у полі хто як міг – І ці труди, ці нелегкі зусилля Були реальні – не красивий міф. Та не зігнулись. Бігли до роботи, До віялок на сонячнім току. Нас веселили ті земні турботи У пору жнив, звичайно ж, нелегку. Плодись і буйствуй, сило молода Жагуча пристрасть підкоря сумління – Не в змозі встояти Палка жіноча стать. Замкнутися? То не життя, а тління, Але ж і пристрасті, Як попіл від багать. Живім, живім, Як нам велить природа, Як безкінечна вічність сповіда. Без ніжного пилку не буде плоду – Плодись і буйствуй, Сило молода! Любов – як спалах Любов нас роздягала безсоромно – Вона відкрита, як озерна гладь, Наливиста, як виноградне гроно, Як яснозора кришталева грань. Вона, як спалах, Куди вітер віє – туди і гнеться, Потім вироста, Як довгожданність, Як надія серця, Як вкрита цвітом весняна верства. Вона бува відкрита і темнава, Весела й грізна, добра і лиха, Вона поперемінна, наче слава, Що крихти благ змітає зі стола. *** Скільки в нашім слові уподібнень, Скільки перевтілень і уяв, Скільки високостей і скільки здрібнень, Скільки зривів, скільки вовчих ям. Все належить вчасно пережити, В думці переплавить, оживить, Ми ж не твердолобі моноліти – Ми тонка, але надійна нить. Пам’ять поколінь і зіркість ока, Віщий голос, добродушний тон. В нім живе гаряча мисль пророка, Життєдайна міць жіночих лон. Розумна грань Слов’янщине! – який величний гук, який широкий і містично темний. Леся Українка Тут є усе: І містика, і глузд. Іронія, Величності надія, І думці зовсім тут немає вузд – Вона не мстить, Вона священнодіє. Здавалося б, Постало наяву І наголос проявлено… Та знову я справджуюсь. Я дію. Я живу – І зберігаю суть свою спадкову. А темнощі?.. Та якось їх нема. Вони до сонця гонять споконвіку. Навпіл поділені і світло, і пітьма, І хто поставить визначальну віху? На берегах печальних існувань, На безкінечнім тирлищі людському, Нелегко – ні! – знайти розумну грань, Розвіявши внівець Важучу втому. *** Під кожним словом є своє підґрунтя, Своя основа, свій осібний шарм, У нім загадка звукова присутня – і плоть його не можна руйнувать. Бо в кожну вклала суть свою прамати. З Поліссям, степом, променем Карпат. Уміймо кожне слово шанувати, Коли в нім квітне божа благодать. Коли воно ранковим сонцем сходить, Рясним зелом рясніє з-під снігів. І грішну плоть любов’ю благородить, Зухвалим щастям світиться з-під брів. – Добридень! – чую І радію серцем, І відступає сум і суєта, І нам дається, наче сповідь, все це, як одкровення, – на усі літа. *** Терзає душу тиранія Часу. Пора поспішності… Могутній Сонцехід Віки вливає у небесну чашу – Приплід диктує, Свідчить недорід. Обличчя світу змінює щомиті, Вилущує з минувшин майбуття. Свій час верстає комашина в житі І першим кроком зважує дитя. Чого ж його украй не вистачає Довершить все і до основ дійти? Той на пусті розваги час свій згаяв, А той не встиг дістатися мети. І думаєш: хто ж повнить чашу часу, Хто рух йому і виміри дає? На це він має певно думку власну: Не буде так, як усьогодні є. Срібний поклик річок Як берегти мені цілющу нашу воду, Щоб ви не висохли, не змінювали русло, Щоб в ваших водах небо не загусло, Щоб з ваших вод я пив красу й свободу. Микола Вінграновський Чую голос Дніпра з-під розлогої хмари, Чую голос Дінця, Чую голос Самари, А ще й голос Сули, Тужний поклик Дунаю, І вогонь Сулими, Що пороги долає. Заповітна Оріль, Переливи Інгулу, Прапрадавня Трипіль Родить радість і тугу. Пересох Базавлук, Та не всохла надія Від невільницьких мук, Від щедрот Маковія, Бистро Тиса тече, Чути голос Горині… Не зрубати мечем Те, що дано Вкраїні. Чути голос Сашка У лугах, над Десною. Ох і доля ж важка! Оповита сльозою. Ти ж любив ті річки, Ними марив, Миколо. Всі пусті балачки Вже тепер ні до чого. Хай цілюща краса Квітне в серці свободи, Хай любов не згаса… О святі наші води! З нелживих уст Яке пиво наварили, таке пиво й пийте. З народного Отут невчений вченого навчить, Пересічний пересіче мудрелю, Який не знає, що в людей болить, Не відає, з якого виліз глею. Не утекти від ока простоти, Від влучного слівця, Людського суду. Учімось крізь усі літа нести Правдиву суть… А не пусту облуду.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин