Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №12 за 2023 рік

16 с. · 30 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 12 (1199), 23—29 березня 2023 Розбити дзеркало росії Репліка до дискусії ВІКТОР СКОРИК

Вадим ВАСИЛЕНКО, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Розсіяні по західних університетах ще в першій половині ХХ століття російські кафедри в усі часи були великими й малими, та головне – ніколи не безлюдними острівцями “великої” російської культури: від перших, білогвардійських, емігрантів і до третини ХХІ століття, за понад сотню років, ця мережа істотно розрослася і вплинула на формування західних уявлень про росію, її історію й культуру. Війна, розв’язана росією, точніше – фатальна фаза цієї війни 24 лютого 2022 року, змусила цю “мережу” (чи то розлогу “сітку” культурно-політичних впливів) балансувати, і це балансування дуже показове. Через низку радше вимушених, ніж добровільних заяв і звернень, російські кафедри чи “Russia studies” на Заході спробували відмежуватися (або принаймні вдати це) від прикрих “невдач” і “помилок”, що випали на долю російської влади, яка ще нещодавно всі ці інституції всіляко підтримувала: хтось раніше, хтось із запізненням – вичікуванням, якою ж стороною повернеться російська історія – скрипуча “избушка на куриных ножках”. Після того, як ректори російських “вузів”, а за ними і вся російська академія наук підтримали одноголосно військове вторгнення в Україну, “російські острівці” на Заході змушені були розірвати “контакт” із плідним “материнським чревом”. Однак пояснення того, що нібито російська влада і злочини, які вона щоденно чинить, – це одне, а російська мова, історія, література з амвоном видатних імен і творів (літературний канон та іконостас) – це інше, довело, що “західна русистика” (росіяністика) загалом нездатна до будь-яких структурних змін. Цілісність і монолітність російського імперського дискурсу були і залишилися такими, які не підлягають сумніву. “Велич” російської культури сьогодні, як і не раз у минулому, прикрила вбогість і мерзотність російської воєнно-політичної машини. Імперія творить жахливі речі, але чарівність її культури непомильна! Історія “російських острівців” на Заході дає не один приклад того, як, перебуваючи в політичній опозиції до держави-імперії, російські інтелектуали ніколи не втрачали довіри до імперії-культури. Якщо нічого не знати про драматичні життєві долі російських інтелектуалів, то розрізнити емігрантську і материкову російські літератури майже неможливо. Прикметно, що найвидатніші російські письменники-емігранти ХХ століття, як-от нобелівські лавреати Набоков і Бродський, попри велику часову (в три покоління!) дистанцію, так само послідовні у своїй зневазі до України, її мови й культури, як і путінський чорносотенець Дугін. Образ росії, який сконструювали росіяни для Заходу (аби підважити, а зрештою, перевернути догори дном попередній, сформований ще із часів Просвітництва) і який цей Захід благополучно засвоїв, – це фікція, що приголомшує своєю абсурдністю. Вважати, що країна, яка займає 1/7 земної кулі та вміщує в себе, як безрозмірна рукавичка, десятки, якщо не сотні народів і народностей, релігій, культур і мов, про деякі з яких уже ніхто і не згадає, здається, може лише останній дурень. Та вигадкою про російську монолітність, за якою нібито існує єдиний російський народ, російська православна церква і російська мова і поза ними нічого (в цю тріаду цілком уписувалася і формула USSR = Russia), хворіють голови, без перебільшення, усього Заходу. Тож президентка Європарламенту, яка, відвідавши “Бориса Годунова”, обіцяє рятувати “велику” російську культуру від путіна, здається, демонструє усе політичне невігластво й інтелектуальну безпорадність Заходу перед російським викликом. Можна задуматись над тим, чому студії постколоніалізму, що пережили декілька стадій і етапів розвитку, за понад півстоліття так і не помітили росії (а навіть найменші натяки на можливість аналізу російського колоніалізму, і то стосовно не росії, а лише її радянських сателітів, як-от квазіутворення під вивіскою УРСР, одразу піддавалися обструкції). Класики західного постколоніалізму на кшталт його засновника Едварда Саїда вперто не помічали росії. Чи випадає дивуватися, що сучасний інтелектуально перенасичений Захід не складає собі уявлення (і навіть не збирається його складати) про те, чим є росія, що вона й навіщо (щасливим винятком тут стали недооцінені, зокрема в Україні, “Трубадури імперії” Еви Томпсон)? Захід, для якого процеси деколонізації, емансипації, гуманізації стали релігією, а права меншин (і зокрема національних) – священною коровою, відмовляється побачити в росії імперію, в якій колонізація, асиміляція і геноцид є нормами, а сотні етнічних меншин — таким же розхідним матеріалом, як вугілля, нафта і ліс. Якщо звернутися до батька психоаналізу, то можна припустити, що йдеться про своєрідну компенсацію: власні імперські уявлення (як такі, що повинні бути піддані обструкції і яких треба соромитися “вдома”) Захід переносить на росію як, можливо, й не бажані, але прийнятні. Тому він переймається, наприклад, відродженням культур американських автохтонів-індіанців, але нічого не знає (і не прагне знати) про понад 20 зниклих, 22 — за крок до знищення і близько півтораста мов народів росії, що опинились під загрозою знищення, – таку статистику дає ЮНЕСКО. І коли, наприклад, такий собі Фарід Закарія опікується єдністю і цілісністю росії як “великої” і православної держави-культури-нації, розпад якої навіює на нього страх, то це здається викликом самому здоровому глузду: те, що інтелектуал і представник недавно колонізованого народу відмовляє іншим колонізованим у праві на існування, – подвійне лицемірство. Розбити дзеркало ілюзій і показати росію тим, чим вона є тепер, – це виклик, можливо, ще складніший, аніж розбити російську армію на полі бою. Вигадка про цілісність і монолітність росії з цілим набором супровідних штампів – це камінь, вибивши який, споруда звалиться на голови її творцям. А на руїнах виросте новий, по-справжньому різноманітний світ держав, культур і націй (очікуваний “азіатський ренесанс”). Хай, може, не демократичний і не спокійний, та жоден світ таким ніколи і не був. Ймовірно, це й буде крапка в багатосотлітній війні історії з географією. І світ цей хочеться побачити. ГАЛИНА КИРПА ЄВГЕН БАРАН 14–15 ПЕРЕДПЛАТА—2023 Тижневик “Слово Просвіти” (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях “Укрпошти” за допомогою Інформаційного листа № 1 (вкладка № 1) додатку до “Каталогу видань України “Преса поштою” на 2023 рік (I півріччя)” з доставкою: 1 міс. – 28,39 грн. 3 міс. – 80,17 грн. 6 міс. – 154,34 грн. Також можна передплатити нашу газету на сайтах “Укрпошти” https://pered- plata.ukrposhta.ua/ та ДП “Преса” http://presa.ua/
Гаряча тема · “Триває народна толока українців, наша споконвічна спільна справа“. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Як засівають урожай перемоги

На своїй землі все допомагає, і сама земля, що розкисла під ногами окупанта і не дає йому йти далі, і стіни зруйнованих міст та сіл, підприємств та комбінатів, які прихистили оборонців нашої землі, і навіть сама географія, бо праві береги річок круті і високі, тому вони є перевагою для наших воїнів і для оборони, і для наступу із заходу на схід. А із За$ ходу тим часом неперервним потоком прибуває допомога зброєю і боєприпасами, згід$ но з революційними рішеннями останніх “Рамштайнів”. Віктор СКОРИК, оглядач “СП” Головним завданням наших військ останніх місяців було вдало перезимувати, втримати свої позиції до того часу, поки наші партнери наситять наші війська своєю зброєю. Осінні наступи ЗСУ виснажили наші війська, брак новітньої військової техніки став критичним, а запаси боєприпасів стрімко наближались до нуля, тож ці проблеми стали кричущими, унеможливлювали наші подальші наступальні операції, тому основним зимовим завданням було втриматися до весни, зосередитися на розумній, осмисленій обороні, утримати ворога на сталих рубежах до свого часу Ч і не дозволити погасити наші міста ракетними ударами. Тепер можна сміливо і з гордістю сказати, що ці завдання виконані з честю й гідно. Нашому війську, попри все, стало снаги досягти вагомих здобутків, які стануть явними пізніше і відчутно посприяють у майбутньому наступу, який неминуче розгорнеться за два-три місяці. Ворог, який розумів теж, що у нього є час лише до весни і використовуючи фактор свого споконвічного “генерала Зими”, істерично атакував позиції оборони ЗСУ і врешті застосував тактику оточення форпостів нашої оборони, створюючи такі собі пастки, у яких вони розраховували знищити і полонити велику кількість українських військ. Але сталося так, що саме окупанти втрапили в пастки, де ЗСУ успішно перемололи і перемелюють зараз сотні живої сили окупантів і тисячі одиниць їхньої важкої техніки. Окупант виснажив свої, здавалось би, нескінченні боєприпаси, бо саме зараз, вперше у цій війні, саме у цих битвах, щільність вогню досягла майже паритетних значень з обох сторін. Співвідношення втрат у цих битвах досягає 1 до 7 на користь нашої перемоги. Важливо вказати на ще одну обставину поточного часу: зараз кілька десятків тисяч наших воїнів та військових спеціалістів, техніків та інженерів знаходяться на навчанні у західних країнах, де вони навчаються роботі із західною технікою, відповідній тактиці ведення боїв, обслуговування техніки та її ремонту. І там не новобранці, а досвідчені, найкращі воїни. Така жертва, яка зараз послаблює наші війська, є необхідною для наших майбутніх перемог, нашого визвольного наступу. Ще одна новина, яка начебто непримітна, але безперечно буде мати дуже позитивне значення для успішного майбутнього перебігу подій у цій війні. Двоє наших пілотів пройшли тестування на симуляторах польотів на основних літаках НАТО F-16, в результаті виявилось — наші пілоти спромоглись довести, що вони здатні навчитись професійно літати на цих літаках за 6 місяців, а не за стандартних, щонайменше 18 місяців, або ультраоптимістичних 9 місяців. Варто зауважити, що пілоти для тестування були вибрані з середньою майстерністю, середнього стажу і досвіду, бо дурити самих себе на війні — це самогубство, тестування для того і проводилось, щоб визначити реальні можливості. Про що ще говорять такі результати, які, до речі, приємно шокували наших партнерів? Поперше, про те, що прагнення перемоги у битві за існування своєї Батьківщини є величезним чинником, який прискорює набуття будь-якого досвіду для захисту свого народу, по-друге, середній рівень освітньої фаховості українського військового є значно вищим, аніж цього могли очікувати наші західні партнери. По-третє, і це головне у цій новині: ми вже восени готові професійно приймати на своє озброєння перші літаки НАТО. Безсумнівно, що постачання таких літаків стане ще одним переламним кроком у цій війні. Набути максимуму своїх успіхів восени – це наше невідкладне завдання. Бо якщо далі, то буде значно важче, це стосується і внутрішніх чинників, і зовнішніх. Про внутрішні поговоримо колись пізніше, а ось про зовнішні трохи зараз. Восени у США залишиться рік до нових президентських виборів, отже, поволі буде набувати сили чинник президентських перегонів, що не є сприятливим для України. Два основних претенденти на президентство від Республіканської партії – і Трамп, і Десантіс – м’яко кажучи, скептично налаштовані до України. Вони вважають, що підтримка України — це марнотратство, що головну увагу треба звертати на боротьбу з Китаєм, що не треба підштовхувати Росію до Китаю, а натомість треба Росію залучати у протистояння з Китаєм, що війну в Україні потрібно закінчувати, хай і ціною втрати українських територій. Культ сили – понад усе, єдине, головне право для них — це право сили. Варто сказати, що Республіканська партія з кінця 90-х років минулого століття пройшла великий шлях деволюції у крайній правий бік, який набув особливого прискорення під час президентства Трампа. І справа тут, на жаль, не в цих двох особах: Трамп і Десантіс – лише відгук, відповідь на запит чималої частини американського суспільства саме на таку, прямо кажучи, фашистську ідеологію. Зараз Республіканська партія не є тією класичною правою партією, якою вона були завжди і які, природно, є в політикумі всіх демократичних держав. Зараз цю партію республіканців США очолюють ультраправі лідери. І наївно сподіватись, як це роблять багато оглядачів, що, мовляв, це передвиборча риторика й не більше. Ні, це не риторика, це реальні факти і реальні дії, на які є запиту певній частині громадян США. Але як би там не було, щонайменше рік, фактор президентських перегонів у США буде по наростаючій відволікати сили і увагу від України. Кремль це знає і на це розраховує, більш того, він, я в цьому впевнений, — й діє, в силу своїх можливостей: агентурних, пропаганди, розвідників та корисних ідіотів. І впливових симпатиків-“миротворців” на кшталт Ілона Маска. Думаю, що не завадить зайвий раз нагадати, що США є головним організатором, модератором і виконавцем допомоги колективного Заходу Україні. Нам дуже пощастило, що у Білому Домі зараз саме ця команда. Тому фактор США для нас має величезне значення. Я скажу так: воля українського народу до свободи – це необхідна умова перемоги у цій війні з імперією зла. А достатньою умовою, яка забезпечить цю перемогу, є допомога США. Щодо поточних подій на фронтах війни. Центри подій – Бахмут і Авдіївка. Саме ці міста стали місцем зосередження найбільших атак ворога у ці дні. І тактика намагання оточення і безупинного штурму, не зважаючи на свої великі втрати, є спільною для цих центрів. Це свідчить не тільки про консервативність мислення командування московських стратегів, а й про, що ми досягли того, чого хотіли: не здати ці міста, протриматись до того, коли ґрунти розкиснуть, стануть суцільною багнюкою у цих чорноземних краях, отож обмежать можливості наступів, проривів і оточень цих міст. Тепер ці міста стали пасткою, м’ясорубкою для ворожих сил і техніки окупантів, хоча ворог планував зробити їх пасткою для наших військ. Перемагає не той, хто має силу, а той, хто має кмітливий розум, правильну стратегію і тактику. Знання – сила, казав Бекон, і він правий. Знання, які реалізуються у дії, стають непереборною силою. Саме це зараз ще раз продемонстрували і показали наші полководці, наші воїни – від рядового солдата до генералів. Важко, із втратами, яких не уникнути на війні, але наше військо майстерно наближається до того часу, коли набуде можливостей перейти в тотальний наступ. За цей час, незважаючи на запеклі бої, нашому командуванню вдалось провести фактично повну ротацію наявних у цих боях сил. І при цьому не втратити центри оборони – Бахмут і Авдіївку. Був ще один кандидат на оточення – Вугледар, але там наше військо вщент розбило та знищило фактично всю військову бригаду ворога. Більш того, від глухої оборони наші війська переходять до тактики чисельних точкових контратак, які дошкуляють рашистам і є провісниками майбутніх повномасштабних наступів. Безуспішні, виснажливі, катастрофічні за втратами атаки ворога на цих напрямках призвели до того, що окупанти вже змушені перекидати свої війська з інших гарячих точок – з-під Кремінної, зі Сватівського театру воєнних дій. Саме тому пішли чутки, що Кремль планує додатково долучити до своєї бійні ще 400 тисяч осіб, щоб кинути їх у пекло війни. Але коли струмки постачання зброї і боєприпасів, які вже зараз по-весняному стають повноводними, зіллються в єдине широке річище, то ця зброя в руках наших бійців знесе всю нечисть, всю багнюку, яку нам “імпортує” московитська орда, і вся її жива сила не матиме значення, бо буде знищена – ефективно і за найменших втрат з нашого боку, адже у цих 400 тисяч “чмобіків” немає ані зброї, ані боєприпасів, у них немає ані майстерності та розуміння військової справи, ані жаги перемоги, яка є у нашого воїна. Вони стануть марними жертвами, як символ жертвоприношення малахольному богу – “Величі Росії”, для якої війна і самоствердження насиллям є споконвічними скрепами, якими вона живе і тхне вже 800 років. Цьому часу настає кінець, Український Воїн вже готовий закрити цей ґештальт саме в цей, до речі, ювілейний рік існування імперії зла. Нещодавно відбувся черговий саміт “Рамштайн”. Його головні меседжі та рішення – боєприпаси, їхнє постачання і термінове прискорення їх виробництва. Слід розуміти, що доктрина НАТО останніх десятків років була націлена на стратегему “шок і трепет” – панування військово-повітряних сил у веденні війни за допомоги могутньої інтегрованої системи протиракетних та протиповітряних сил, а також високоточна зброя точкових ударів по головних об’єктах та масивах зосереджень ворога. Ця доктрина не змогла врахувати реалії цієї війни, яку Московія розв’язала проти України, в якій головним фактором стали перевага у кількості важкої техніки, і насамперед артилерії, а також наявність колосальних запасів снарядів та ракет, вагома перевага у кількості танків на ходу і масового потоку рекрутів. Тому зараз Захід виявився неспроможним надати швидку відповідь на виклики реалій сьогодення і нині зосередив всі свої зусилля, щоб надолужити цей провал у своїй стратегії. Для розуміння цього провалу був потрібний час, і ще значно більше часу потрібно для того, аби привести військову промисловість у відповідність до сучасних реалій. На жаль, обпікшись у цій війні, і Захід, і Україна зараз найбільше цим опікуються. Хоча високоточна зброя “Хаймарси”, зокрема, дуже нагодились і радикально змінили хід подій. Що найактуальніше саме зараз, саме у ці дні і тижні? Боєприпаси! Це і є головним місцем докладання зусиль у допомозі Україні. І прискорення темпів постачання важкої техніки, яку захід спланував для забезпечення майбутнього вирішального наступу сил ЗСУ. Але до того наступу треба дожити півтора-два місяці без великих втрат. Надійшла свіжа звістка про реалізацію актуальної допомоги від нашого наймогутнішого партнера – США, у якій реалізується те, про що я написав вище – боєприпаси та інженерне забезпечення майбутнього наступу, терміново, без зволікань. Президент Джо Байден схвалив новий пакет військової допомоги Україні на $350 мільйонів у рамках процедури PDA, що означає негайну передачу зброї, боєприпасів та військового обладнання безпосередньо з баз Пентагону. Пакет допомоги такий: • ракети для високомобільних артилерійських ракетних систем (HIMARS); • 155-мм артилерійські снаряди; • боєприпаси калібру 25 мм; • високошвидкісні протирадарні ракети (HARM); • 81-мм та 60-мм мінометні системи та міни до них; • протитанкові ракетні комплекси АТ-4; • гранатомети, стрілецька зброя та боєприпаси до неї; • боєприпаси для підриву та обладнання для розмінування; • засоби розмінування; • великовантажні паливозаправники; • тепловізори, оптика та лазерні далекоміри; • річкові патрульні катери; • випробувальне та діагностичне обладнання для підтримки технічного обслуговування та ремонту транспортних засобів; • запасні частини та інше польове обладнання. Це саме те, що треба зараз на полі бою для ЗСУ. Весна брунькує перемогу, воїни – її сіячі, український народ своїм важким трудом готує свою землю до щедрого врожаю. Вільну природу не спинити, вона вільна за означенням, як є вільним за своє природою Український Народ. Це природно для нас. А що є природним для України – те смертельне для Московії. Триває народна толока українців, наша споконвічна спільна справа. До нас долучились наші партнери, постачають високоефективне й високотехнологічне знаряддя для знищення бур’яну цивілізації. Свободу не спинити. Вільний світ – з нами. Слава Україні! Героям Слава! Смерть – ворогам!
Читацьке віче · “За незалежність боролися УВО, ОУН, УПА, шістдясятники, Народний Рух. А нині, у ХХІ столітті, – сучасні ЗСУ на чолі з Валерієм Залужним”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ційних занять, що він ненавидить стару Європу і любить Україну. На мої пояснення, що так для студентів-іноземців безпечніше, сирієць красиво протестував: краще померти в Україні, аніж задихатися в Німеччині. Замовк і не виходив на зв’язок наймолодший з арабів. Залишилось тільки відлуння його останнього запитання: “Викладачу, як ви думаєте, війна буде?” – і несподівана (як на той, ще довоєнний, час, зважаючи на лише три місяці мовної підготовки) реакція: “Слава Україні!”, коли я висловила впевненість у наших славних захисниках. Він опанував ключове слово. …З’ява Рустама, колишнього випускника, на порозі екзаменаційної авдиторії вкінці червня була для мене повною несподіванкою. Усмішка нікуди не поділась. Тільки якась ніби припорошена. Зайшов пояснити, чому зник зв’язок із Кувватом, який сьогодні дистанційно складає державний іспит. Затримка на прикордонному контрольно-пропускному пункті. Там черга. Завдання в Zoom отримав – і відеозображення зникло. Мобільний телефон розрядився. Просить зачекати. Поки перевіряємо надіслані роботи, Рустам чекає на відновлення зв’язку з товаришем. Упівголоса розмовляє з деканом. Мимоволі прислухаюся. – Так, часто доводиться мотатися туди-сюди. Маршрут іноді змінюємо, зважаючи на щільність потоку на дорозі. А на кордоні – вже як пощастить. Чергу не об’їдеш. Та й людський фактор. Теж треба враховувати. Іноді болісно, часом соромно. Попався б ти мені за інших обставин, думаю, душа твоя бумажна… Показую накладну, документи. А він мені: “Показуй, що везеш!”. Ну, він начальник, я – дурень. Тупо, коробку за коробкою, читаю вміст, поки не дійшов до ліхтарів. Такі, знаєте, що на лобі кріпляться. Він мені стиха, мовляв, проголосила УНР. У грудні 1917 року Рада комісарів більшовицької Росії передала УЦР вимоги допомагати більшовикам. УЦР за підписом Симона Петлюри відхилила Ультиматум Лєніна – Троцького. 22 грудня російські загони захопили Харків, де для маскування агресії створили маріонеткову квазідержаву, провівши так званий “Всеукраїнський з’їзд рад”. На ньому Україну проголосили радянською республікою і федеративною частиною радянської Росії. У січні 1918 року червоногвардійці оголосили війну Українській Народній Республіці. Тоді війна з росіянами тривала до кінця 1921 року. Українська рево-залиш один, я тебе без проблем пропущу. – Не можу, – кажу, – я за них головою відповідаю. Вони всі підписом і печаттю скріплені. Він далі канючить: – Ну, скажеш, що розбився. А мені, – красномовний жест правицею по горлу, – позаріз треба. Сам бачиш, вдень і вночі працюємо. – Тобі звичайний ліхтарик потрібен, а це спеціальні. Не можу! – Слухай, ти, мамаша Кураж, не набивай собі ціну! – заводиться. – Зараз перевірятиму поштучно. А потім товар конфіскую, а тобі повістку вручу. Комусь війна, а йому бізнес! – Ну-ну! – А ти не нукай, не запріг! Документи! – Знов за рибу гроші! – Рустамові витримки не вчитися. Дістає з барсетки паспорт. – О, то ми ще й не українці! – коментує служивий. – І чим в Україні займаємось? Рустам простягає посвідчення, та в останній момент похоплюється: – Ні, це не те, – ховає ламіновану картонку, дістає іншу, без ламінування. (Далі, як я розумію, була німа сцена. “Ревізор”.) – То чого ж ти мовчав? – стишує голос “начальник”. – Треную бійців. І з тероборони. І таких хлопчиків, як ти… – додає невисокий туркмен із нетиповою зовнішністю. – Ну, й трохи волонтерю. Постать з автоматом вибачається. Мовляв, тут стільки ухилянтів, диверсантів, спекулянтів розвелось… Вибач, браток! Не знав, що ти… і Хто ти. – Буває! – сміється Рустам. – А все-таки скажи, що за ліхтарі такі спеціальні? – допитується той, у камуфляжі. – Для операційної. Вони тіні не відкидають. Дуже чекають їх, бо трьохсотих у нашій обласній прибуло. – Вибач ще раз… – плескає по плечі цупкого азійця. – Щасливої дороги, браток! – і проводжає поглядом, шепочучи: – Справді, Схід – справа тонка… Зв’язок відновився. Непокірний вигорілий чупер із полегкістю прощається з екзаменаторами. І вже на порозі обертається, перехоплює звернені на нього погляди і стиха мовить: “Спасибі вам… за все…” люція завершилася Другим зимовим походом або Листопадовим рейдом – військовою операцією Армії УНР проти РСФРР у жовтні-листопаді 1921 року. Росіяни загарбали територію УНР, але боротьба тривала протягом усього 20 століття: за незалежність боролися Українська військова організація, ОУН, УПА, шістдясятники, Народний Рух. А нині, у ХХІ столітті, – сучасні ЗСУ на чолі з Валерієм Залужним”, – розповів Олег Пустовгар. Кожен охочий протягом місяця зможе переглянути експозицію в бібліотеці. Полтавський офіс УІНП
Читацьке віче · “За незалежність боролися УВО, ОУН, УПА, шістдясятники, Народний Рух. А нині, у ХХІ столітті, – сучасні ЗСУ на чолі з Валерієм Залужним”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Вибач, браток!

Рустам завжди заходив до авдиторії не сам. Його неодмінно випере$ джала усмішка. Здавалось, вона роззброює якимось дитячим усезнан$ ням і має намір несподівано заскочити, аби тут же пригостити дорослою поблажливістю. Губи розбігалися для вітання майже панібратського, але раптом набирали поважності й відбувалися формальним “добридень, викладачу!”. Антоніна ЦАРУК, м. Кропивницький Група звикла до його артистизму, чи не тому кожне спізнення стрічала, відірвавши погляд від матеріалу уроку і зацікавлено проводжаючи зграбну постать до місця, якого ніхто не займав, – якраз перед викладацьким столом. Йшов неспішно, щось мимрив публіці. І від тих зауваг, наче від пустельного вітру, сором’язливий Сайдулла опускав голову нижче, знаючи, що зашаріється, мов чічка. Завжди в доброму гуморі, сам провокував цю увагу ще з порогу, гучно виголошуючи вибачення за спізнення і пропущені напередодні заняття. Аргументи завжди мав залізні. Був на змаганнях (обласних, регіональних) чи чемпіонаті (всеукраїнському, міжнародному). Виборов для університету золото (можливо, навіть не одне). Якщо треба, може показати. Його золотозуба усмішка потверджувала ціну перемог. І ліз до легенького ранця, ойкаючи й пояснюючи, що пошкодив ребро, спину… Оце щойно з процедур. Тобто з поліклініки. Потім довго шукав ручку. Зазвичай на викладацькому столі одна завбачливо чекала, аби перекочувати до руки чемпіона. Просив у когось аркуш із зошита (відгукувався першим завше Сайдулла) й обіцяв, що це востаннє. Вдома він все перепише. І віддано дивився в очі вимогливо-іронічній викладачці. Тільки брова його награно заломлювалась, ніби не йняла віри почутому. І мала рацію: за кілька хвилин він довірливо повідомляв, що писати сьогодні не може, рука болить. На блакитну безхмарність погляду набігала тінь. Серйозності чи болю? (Думаю, що кожен свій поєдинок на килимі він спочатку вигравав очима. Отим геніальним артистизмом…) А то хапався за телефон, мовчи вказував ним на двері, мовляв, терміново треба відповісти, і не повертався. Прощатись після закінчення навчання не прийшов. Мабуть, підписав обхідний і подався додому. Він був чи не єдиним студентом, який ніколи не розповідав про свою сім’ю. Віджартувався, коли запитувала про людину, яка вплинула на вибір майбутнього фаху. Мовляв, ви й так усе знаєте. Знаю, що він жодного разу під час карантину не вдягнув на уроці захисну маску, непідробно дивуючись: “А ви?”. Знаю: коли треба було розшукати його земляка, що не відповідав на дзвінки й повідомлення під час локдауну, варто було звернутись до Рустама – і він знайшов зниклого на іншім краю Землі. Навіть знаю, хто впродовж року надсилає мені вітання з номера телефону по-східному мініатюрної Розай. З Новим роком, з Днем учителя, з Днем Незалежності… Війна розкидала моїх студентів білим світом. Двометровий баскетболіст висадив двері із застряглим ключем, тікаючи стрімголов двадцять четвертого лютого. Начитані кмітливі камерунці, які мали родичів у Німеччині та Франції, скористалися нагодою й подалися до них. Інші осіли в польських таборах для вимушених переселенців, аби згодом знайти роботу і тішитись своїм щасливим квитком: війна здійснила їхню африканську мрію – зачепитися в Європі й отримувати платню за стандартами цивілізованого світу. Ще хтось рушив Балтійським морем у тиху Бельгію. Вибагливий Рафаель нарікав, що їх запхали в таку діру (насправді – в курортну гірську місцевість), де інтернет існує формально, його потужності не вистачає для дистан-
Читацьке віче · “За незалежність боролися УВО, ОУН, УПА, шістдясятники, Народний Рух. А нині, у ХХІ столітті, – сучасні ЗСУ на чолі з Валерієм Залужним”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Як починалася столітня війна з Росією

Експонування тематичної виставки “100 років боротьби: Українська революція 1917–1921” організували Полтавський обласний краєзнав$ чий музей імені Василя Кричевського, Полтавський офіс Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та Полтавська обласна універсаль$ на наукова бібліотека імені Івана Котляревського. Виставку демонстру$ ють на третьому поверсі вестибюлю обласної бібліотеки. 17 березня, у 106-ту річницю від дня створення першого українського предпарламенту – Української Центральної Ради (УЦР), виставку представили засобам масової інформації, співробітникам Центру національно-патріотичного виховання учнівської молоді, курсантам Полтавського військового коледжу та студентам кафедри документознавства Полтавського технічного університету. Саме УЦР вперше у XX столітті проголосила незалежність України. Історичні факти про УЦР і добу Української революції, а також про сучасну російсько-українську війну повідомили регіональний представник УІНП Олег Пустовгар та завідувачка науково-дослідного експозиційного відділу новітньої історії Полтавського краєзнавчого музею Наталія Кузьменко. УЦР – національний політичний центр, згодом перший український парламент, який керував національно-визвольним рухом українського народу, а потім і відродженою державою – Українською Народною Республікою (УНР). Центральна Рада була створена з ініціативи демократичної української інтелігенції, об’єднаної в Товариство Українських Поступовців, за участю політичних партій України, а також представників робітництва, духовенства, військових, студентів, громадських і культурних організацій. Головою УЦР було обрано Михайла Грушевського, заступниками голови – Володимира Науменка та Дмитра Антоновича. Наталія Кузьменко розповіла: “Склад Центральної Ради поповнювався і розширювався на демократичній основі. Вже наприкінці липня УЦР налічувала 822 члени, з них 25 відсотків складу становили вихідці з Полтавщини. Важливо, що концепція цього проєкту така, що виставки УІНП не є разовими. Вони не лише актуальні, а й гостро інформативні, бо для створення використані не якісь там заяложені дані, а вагомі наукові дослідження і популяризація нових документів”. Виставка детально висвітлює різні аспекти творення Української державності 1917–1921 рр., складається з 20 банерів, у дизайні задіяно понад 250 унікальних документів та фотографій. Автори виставки: Володимир В’ятрович, Ярослав Файзулін, Вікторія Яременко, Віталій Огієнко, Анатолій Хромов, Богдан Короленко, Зоя Бойченко, Наталія Бик. “Ця виставка була створена ще 6 років тому, а сьогодні її актуалізували, бо заграла новими барвами, адже нині, у час повномасштабного російського вторгнення, все більше звучить наратив 100-літньої війни. У листопаді 1917 року Центральна Рада
Суспільство · “Національна безпека – не просто центр державної діяльності, а сенс існування Держави”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

помпезно відзначено подію “100 лєт вєлікой росрєволюції”; видано енциклопедію “росія в 1917”; у Парижі проведено “тиждень російської революції”; 2012 р. – проголошено роком історії росії; 2013 р. – 400-річчя дому романових; до 150-річчя рузького історічєского общєства (2016 р.) видано ювілейну монету і запрошено (за рахунок фонду) для легітимізації імперської брехні 150 відомих зарубіжних істориків Старого і Нового Світу; засновано 24 так звані “нобелівські премії для вчителів російської історії”; час від часу організовуються ювілейні дні різномастим ідеологам імперськості й диктатури (від олександра ІІ до маркса). Увесь цей та інший “науковий” мотлох засміченої історії, фальшиві наративи витягуються на світ тільки для єдиної ролі – утверджувати експансію тоталітаризму. Не дивно, що навіть на початках повномасштабного вторгнення росії в Україну на безперспективних переговорах в мінську сторона агресора висувала (окрім іншого безглуздя) також і “вимоги” не чіпати російську історію, мову, церкву, пам’ятники “хероям отєчєства”. Водночас орками нещадно знищувалися українська освіта, культура та історія, Шевченко й Сковорода, школи, університети, музеї, архіви та бібліотеки. Тому абсурдними є на цьому тлі масованого вбивства національної пам’яті українства доморощені “ідеї” щодо реалізації проєкту “створення російськомовної України” чи вилучення з ряду обов’язкових дисциплін “Історії України”, української літератури. Невже й новий міністр освіти і науки (сподіваюсь, що свідомий) в умовах екзистенційної війни з московією толеруватиме такий “модернізм”, позбавляючи Націю, особливо молодь, найнеобхіднішої зброї спротиву, перекриваючи кровоносні судини її життєзабезпечення? Вірю, що так, як за табачника, уже не буде. Бо ким тоді ставатимуть ті, що зростають у соціосередовищі, яке пропонує “поменше України”? Здебільшого перевертнями. Це про таких нагадував нам Тарас Шевченко в “Розритій могилі”, які “Та поможуть москалеві / Господарювати”. Тому ігнорувати Шевченкове Слово не гоже, оскільки без його заповіту, без його правди – нам лише горе. Отож “Ще змалечку треба вчитись, / Як на світі жити, / А то битимуть, та й дуже!”… (Москалева криниця). Якось влучно про те, а як треба, насправді, сьогодні жити, сказав І. Дзюба в “Загальмованому поверненні”: “…є таке фундаментальне поняття: система життєзабезпечення. Цю систему не вільно руйнувати, бо нікому не обійтися без хліба, води, вогню. Очевидно, й в духовному житті є такі системи життєзабезпечення. І таку функцію для українського суспільства чинить насамперед Тарас Шавченко. Він – один з наріжних каменів нашої національної будови”. Передусім увиразнення цієї фундаментальної цінності мало б, насамперед, проявлятися в діяльності Комітету із Національної премії імені Тараса Шевченка. І справа не в тому, що відбулося грубе порушення Положення про Премію. Набагато суттєвішим і тривожнішим є намагання впродовж останніх років ревізувати всілякими модернізмами Шевченків Дух, який ось уже майже два століття виховує непогамовне устремління українства пізнавати глибинні витоки власного буття, розширювати світоглядні обрії й горизонти, утверджувати почуття українськості й приналежності до великого Роду й Українського Народу. Бо окремі лавреати попередніх років своєю життєтворчістю так і не переконали Націю (а не лише професійну спільноту), що вони по-справжньому відповідають тим верховним критеріям Шевченкових Ідеалів і Світосприйнятностей, які є стрижневою основою (онтологічною, аксіологічною, світоглядною, гнесеологічною) буття Українця, Людини, України і Світу. А тому вкотре переглядаю нещодавні пояснення-виправдовування (інтерв’ю) екс-очільника Шевченківського Комітету про якийсь запропонований ним дуже креативний підхід щодо номінації “за вклад у Перемогу” над московитом. Дивний аргумент про новаційність цього критерію для митця. Хіба це є новим для країни, суспільства, народу, який воює з московією з 2014-го? Адже чимало відомих загальноукраїнських і регіональних конкурсів поклали його в основу визначення переможців не 9 березня 2023 року, а значно раніше. Принаймні низка громадських організацій такою цінністю послуговуються вже давно. Скажімо, цьогорічні лавреати (відомі митці, вчені, громадські діячі) премії імені Івана Огієнка були нагороджені ще влітку саме як воїни і борці за волю України. І це напряму й опосередковано формує рівень національної свідомості, патріотизму, громадянськості. Оскільки присутність в культурно-освітньому, інформаційному середовищі розмитих знаннєвих та ціннісних орієнтацій згубно діє на суспільний менталітет. Тим паче руйнує національну ідентичність українця і систематичне споживання культурного продукту московитів. Слід зазначити, що ця гуманітарна складова в умовах війни особливо стає помітною як стратегічна проблема, оскільки стосується національної безпеки. Свого часу відомий англійський філософ Гоббс писав: “Національна безпека – не просто центр державної діяльності, а сенс існування Держави”. Отож експансія московського чужинства в будь-якій обгортці (від “калібрів” до дитячої книги чи мультфільму) є катастрофічною згубою для українства. І якщо неупереджено проаналізувати, а з яким гуманітарним потенціалом Україна жила впродовж багатьох років перед війною, то вочевидь окреслюється доволі гостра безпекова тема. Переповнені структури чужими для нас політиками і владцями, московська церква, засмічений кацапщиною культурно-освітній, науковий, інформаційний простір, затромбоване колоніальними назвами, символами і пам’ятниками суспільне середовище. Усе це негативно впливало на думку, світогляд, позицію й поведінку, особливо на чуттєвий, емоційний стан людини і суспільства. Адже доведено, що кожна наша емоція – це вібрація енергії певної частоти, що суттєво впливає на духовне здоров’я, часто притягуючи в життя не просто “інше”, але згубні для нашої долі “цінності”. Коли утверджується, як писав Шевченко, “І сором тут, і сором там…” Водночас нашу підневільність часто “причепурювали” конституційністю, демократією, свободою слова. Бо якщо брати до уваги, а що ж таки відбувалося впродовж багатьох незалежницьких років
Суспільство · “Національна безпека – не просто центр державної діяльності, а сенс існування Держави”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Перемагаючи зло

Коли головний китаєць перебував на болотах, то “га$ азький мешканець” вкотре розродився усталеними брех$ ливими тирадами в бік України та її прихильників. Спра$ ведливою реакцією на цей сморід можуть стати слова ве$ ликого Конфуція: “Якщо тобі плюють у спину, значить, ти попереду”. Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Насправді, якщо не брати до уваги майже імперативні версії “знатоків” із телеящиків, розкручених лайко-блогерів та доброї дюжини “аналітиків”, то важко давати прогнози щодо завершення цієї страшної повномасштабної війни, яку веде нацистська московія проти України, навіть добряче простудіювавши останні китайські ініціативи миру. Адже путінська шизофренія щодо “асвабаждєнія” й водночас до “послєднєго украинца” продовжує свою маразматичну ходу. В імперському улусі відповідно до “плану” намагаються отримати не тільки “китайську допомогу”, але й цьогоріч приманити ще понад 400 тисяч контрактників для війни в Україні. А зважаючи на те, що відповідальним за цей “призив смерті” став біснуватий мєдвєдєв, то можна уявити характер кампанії по здачі цієї “м’ясної продрозверстки”. Однак чомусь не ця злободенна тема є предметом уваги для “харошіх рузькіх”, оскільки нещодавно ціле сонмище таких гуманоїдів звернулося до ЄС з проханням зняти санкції з кремлівських олігархів, а путінські глашатаї штибу познерів намагаються “по америках” відмивати від крові московських людиновбивць. І що ближче злочинна кліка наближатиметься до “Гааги”, то остервенілішою ставатиме її інформаційна агресія, конвульсивнішою реакція на правду, україноненависнішою дія окупанта щодо національної історичної пам’яті, культури, освіти, з намаганням знову повернути українців в епоху дикого феодалізму, в якому перебуває з давніх-давен глубінний мокво-народ. Справді, істерія ненависті доведена в їхньому середовищі до такого стану, коли їх можуть “розуміти” тільки санітари. Адже нещодавно відомий своєю традиційною алкогольною недоумкуватістю “зампрєд-прєзідєнт совбєза ерєфії” мєдвєдєв докаламарився до того, що на петицію справедливо називати “росію” московією, зініціював називати Україну не хохляндія чи малоросія, а тільки Schweinisch Ban- dera-Reich (свиняча бандерівська імперія). Однак цей кремлівський “нєдоросль” відповідатиме перед українцями в Міжнародному трибуналі не за ці свої свинячі словеса, а за злочини проти людяності, за вбивства, за геноцид, за публічні заклики і дії щодо знищення нашої Ідентичності, Державності, Культури, Народу, а також Європи. Бо розпочалось, і Міжнародний кримінальний суд в Гаазі видав, нарешті, ордер на арешт диктатора путіна, якого можуть реально затримати і передати до суду в 122 країнах, які ратифікували Римський статут. Справедлива ілюзія-надія, яка колись все-таки здійсниться. Адже не глумливо-фарисейська “позиція” проплачених орбано-шрьодерівських познерів чи зухвалих своєю брехнею кремлівських пропагандистів, що як сарана розлетілися по світу в одежині з різного мотлоху, служитиме індикатором оцінки зла, а свідки реальної трагедії. Оскільки за рік війни лише офіційно встановлено загибель від рук окупантів 464 дітей, близько 1400 – отримали поранення, а в межах 260-700 тис. (!) неповнолітніх, сиріт депортовано до московії. У доповіді Комісії ООН зазначено, що примусове переміщення українських дітей з окупованих українських територій є воєнним злочином. Окрім того, зруйновано близько 3150 закладів освіти, з яких понад 440 – вщент; пошкоджено 1322 об’єкти культурної інфраструктури, з них 508 бібліотек. Очевидно, ці ординські поневолювачі, зайди-гвалтівники “добре” засвоїли, що знищення української Державності й утвердження свого варварського “я” можливе тільки через знищення національної Ідентичності, самосвідомості українства. Бо наша культура, історична пам’ять, пошанування своїх героїв, традицій та цінностей унеможливлюють для них упроваджувати в світовому просторі брехливі міфи про походження “третього риму” та постання московської держави із слов’янських племен (династії Рюриковичів). Навіть неупереджена оцінка фактів, уміщених в архангельському соборі кремля (усипальниці князів), засвідчує, що першим князем московським був син із роду хана Берке, а москву і московський улус заснував Менгу-Тимур. Як стверджують самі ж російські археологи, на московських землях у свій час було розкопано 7729 курганів VІІІ-ХVІ століть, однак там не виявлено жодного слов’янського. І коли нині доволі часто повторюється правдиве ствердження, що нинішня війна є екзистенційною, за виживання й існування Українського народу, то стає очевидним – московит ставить собі за мету загарбати не тільки землю й ресурси, поневолити людей, зруйнувати державність, алей остаточно поцупити нашу національну історію, поза якою немислиме українське Буття. І тому кожна спалена українська книга, вкрадений архів, музейний експонат, знищені пам’ятники й поглумлені культурно-історичні місця, зруйновані школи, театри, бібліотеки, університети слугують саме цьому диявольському замислу. Паралельно здійснюються поспіхом і агресивно прямі геноцидні заходи на окупованих територіях, спрямовані на повну заборону української мови, літератури, історії України, використання національних знаків і символів, нагадування про національних героїв, традиції, культурні цінності. Зате повсюди діти та їхні батьки на окупованих територіях змушені “співати” гімн “вєлікой рассєї”. Масово викрадаються, “усиновлюються” українські діти. Передусім для єдиної мети – повністю знекорінити народ, передовсім молодь, перетворивши їх на безпам’ятних манкуртів, нав’язавши через освіту, культуру, інформацію задавнену байку, згідно з якою агресію і загарбання московщина трактує як “возз’єднання територій”. Проте це не є дивиною, адже вся політика кремля є суцільною і безупинною облудою, що вибудовувалася століттями. Московська офіційна історія ніяким чином не може ототожнюватися з наукою, оскільки зліплена з краденого, фальшованого, загарбаного та неправдами відібраного. Саме з поцуплених староукраїнських літописів, зокрема “Повісті минулих літ”, були сформовані “общєрусскіє своди”, на основі яких московське царство перейменовувалося в “государство россійскоє”. Ще більш зухвало й нахраписто здійснювала “крадіжку тисячоліття” вбивця козаччини й української волі єкатєріна ІІ (софія аугуста фредеріка агальтцербст-дорнбург), створивши “шувалівську десятку істориків”, які одержали завдання “состряпать” історію не від орди, а київських князів. Отож байєр-міллер-шльоцер вкупі з такими ж фальсифікаторами мусіними-пушкіними, карамзіними та іншими, нібито “виявивши” нові стародруки, сотворили найбільш брехливу в світі “єкатєріненську історію” московії. А пізніше той же карамзін ще й літературно її оформив, зробивши доступнішим це 12-томне “історичне” писиво. Оце творіння разом з багаточисельними фальшивими розвідками впродовж наступних століть і сформувало ідеологію ідола імперської “правди” – оркостану. Ця тенденція насичувати світ цинічною брехнею ні на йоту не змінилася, а тільки зрощувалася в своєму антигуманному фарисействі. Промовистим є, наприклад, висловлювання напередодні війни декана історичного факультету московського університету карпова, який закликає викладати студентам ту точку зору, яка відповідає геополітичним інтересам росії. Такий підхід лише засвідчує, що історичної науки тут ніколи, насправді, не існувало, а замість неї безперервно, за будь-яких політичних режимів нав’язувалася пропагандою оця всесвітня неправда, підживлюючи імперсько-авторитарну ідеологію кремля. “Історія” стала для сучасного рашизму зброєю масового враження, омивачем мізків для власного “глубінного народа” та міжнародної спільноти. Саме з цією метою був розроблений десять років тому історично-культурний стандарт росії, а напередодні вторгнення в Грузію (2008 р.) розроблено стратегію розвитку російської історичної освіти. Нині діє “фонд історії отєчєства”; перевидано 148 томів історії росії;
Суспільство · “Глянувши назад, побачимо неосяжне й трудомістке поле для невтомної і жертовної праці”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

лише з одним значущим цивілізаційним творінням людства – книгою (за Цвейгом), то постане доволі тривожна картина, яка не народжуватиме я-позитивної емоції. Адже за п’ять років (2017) до повномасштабної агресії книжковий ринок України з його 0,5 книги на одного українця (у 20 разів менше європейця) відображав сповна постколоніальний стан суспільства. Так, російська література складала 63%, українська – 30%, інші – понад 6%. Очевидно, що такого засилля руськомірства не терплять наші колишні “мешканці” імперії – Польща чи Фінляндія, Естонія чи Литва, коли тиражі дитячої літератури в Україні російською мовою – 57%, а українською – 41%?! Відповідно: науково-технічна – 69% / 29%; художня – 60% / 27%; духовно-світоглядна – 88% / 10%; бізнесова – 70% / 28%; комп’ютерна – 98,3% / 1,4%. Отож коли хочемо перемогти ворога, то треба, щоби “діла злих загинули” і на цьому фронті. Щоби нація перестала, нарешті, хотіти “бачити” світ через москву і петербург. Бо ж закликав нас ще понад 130 років тому М. Драгоманов “діставати всесвітні образовані думки й почуття просто із Західної Європи…”. Тому й варто повертатись у думках і ділах навіть в умовах жорстокої війни до днів недавніх, засвоюючи гіркі уроки. Згадується, як у такий же період кривавої боротьби (1944 року) з нацизмом В. Черчилль озвучив одну повчальну річ – “що довше ви оглядаєтеся назад, то далі ви можете осягнути те, що попереду”. Тому, глянувши назад, побачимо неосяжне й трудомістке поле для невтомної і жертовної праці, усвідомивши яку Націю творитимемо. Адже нещодавно проведені Фондом “Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва” і Центром Разумкова опитування показують: тільки 38% українців вважають, що українським школярам не потрібно вивчати творчість російських авторів. Причому 60% таких на заході й лише 10% з такою позицією на півдні. Про нашу ментально-світоглядну залежність від імперського рашизму засвідчують і такі показники, коли 21% респондентів на заході та 37% на півдні України вважають (навіть після страшних людиновбивств) недоцільним відмовлятися від творів російської “світової класики”. Доборолись… Однак обнадійливим є те, що передусім молодь уже не воліє бачити московитів у культурно-освітніх програмах. Серед молодшої вікової категорії таких уже 46%. А 53% українців негативно ставляться до створення українськими культурними діячами продуктів російською мовою. Це позитивна тенденція, оскільки до повномасштабної війни 41% українців дуже часто, а 45% трохи рідше споживали російський культурний продукт і лише 10% відмовлялися від ерефівського сурогат-контенту. Тому така соціологія, як й інші дослідження, мають стати в основі багатьох політичних, законотворчих рішень, наукових, культурно-освітніх програм та урядових дій, україноцентричних позицій міністрів та державних, самоврядних службовців. Бо що вищою буде вібрація українських частот у національно-державному просторі, то здоровішими будуть наші помисли, розум, тіло, дух і віра.
Суспільство · “Глянувши назад, побачимо неосяжне й трудомістке поле для невтомної і жертовної праці”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Чи й справді “Расєя нікагда нє праігривала войн”?

о. Юрій МИЦИК, д. і. н., проф., засл. діяч науки і техніки України Ця теза, як і інша (“Расєя нікагда нє начінала войн”), поширена в свідомості московитів. Спробуємо розібратися, тим більше, що багато фактів, які суперечать цій тезі, є в радянських підручниках історії для середніх шкіл. Та й в інтернеті достатньо матеріалів. І не треба бути “семи пядей во лбу”, щоб побачити разючу відмінність між історичними фактами і пропагандистськими викрутасами (Соловйов, Скабєєва і т. д. включно з корифеєм всіх наук Путіним). Не будемо заглиблюватися в сиву давнину, але все ж нагадаємо, що орда хана Батия завоювала в 1238 р. Володимиро-суздальське та ін. князівства, які знаходились на території майбутньої Московщини. Московити платили данину Золотій орді і їхній частині- Кримському ханству ще на початку ХVІІІ ст. в часи правління Петра І. Почнемо з часів Івана ІV Кривавого. Він розпочав у 1558 р. Лівонську війну проти Великого князівства Литовського, “визволив” Прибалтику (створив там маріонеткову державу Лівонське королівство) і половину Білорусі, звільнивши при цьому від життя 50% білорусів. Це супроводжувалось опричниною, яка оберну- Андрій БОНДАРЧУК, письменник, журналіст Четвертого грудня минулого року він переступив свої 97. 21 лютого цього року його не стало, про що наступного дня мені сповістила його дружина Алла. Як непересічну особистість волиняни знають Михайла Івановича здебільшого з моїх публікацій минулих років, у газеті “Волиньнова”. Ніби відчуваючи непоправне, разом із поздоровленням з Новим роком він доручив мені підготувати “кляпсидру” – тобто некролог, коли його не стане. Я виконую це ще прижиттєве доручення. Історія нашого знайомства неординарна. Бо як такого, очного, не було. Звичайно, 22 серпня 1992 року я бачив членів уряду УНР в екзилі, де був і Михайло Герець. Після проголошення Акта Незалежності України, Всенародного референдуму на його підтримку, вони на чолі з президентом УНР Миколою Плав’юком прибули до Верховної Ради України, аби передати повноваження Президента Леонідові Кравчуку. А заочне знайомство відбулось на ґрунті спорідненої діяльності. Михайло Герець в Америці очолював українське православне Товариство св. ап. Андрія Первозванного, а я в Луцьку, після депутатської каденції, – однойменне Волинське крайове Братство. То були складні часи розбудови молодої держави, відродження її духовних підвалин Української Церкви. У суспільстві відчувався голод на правду про нашу історію, серед вірян і священнослужителів – на регілієзнавчу, богослужбову літературу українською мовою. Михайло Герець на ту пору мав значний досвід громадської роботи, успішно провів багато масових заходів. Це окрім роботи в уряді УНР. Ще до проголошення України був одним із засновників Дослідної фундації О. Ольжича, яка багато зробила і робить для формування національної свідомості українського суспільства. лась терором проти власного народу (недаремно ж Сталін з НКВДистами шанував цього свого попередника, Путлер підхопив естафету, бо своїм ідеалом вважає Йосипа Скорпіоновича). Але литвини, об’єднавшись в єдину державу з Польщею ( Річ Посполиту), вигнали Московію з загарбаних територій і навіть обложили Псков. У 1583 р. цар Іван здався Речі Посполитій на умовах та відмовився від усіх завоювань у Лівонії та Полоцьку. Майже одночасно Москва підписала Плюсський мир зі шведами, поступившись Лівонією. Отже, московити воювали 25 років і в результаті дістали поразку. Все, як у прислів’ї: “Пішов по вовну, а повернувся стриженим”. Це ще не все. Ослаблена Московія отримала повстання і війни “Смутного времени” початку ХVІІ ст. Тоді загони польсько-литовських військ, помагаючи Лжедимитрію І, оволоділи Москвою. А у 1609 р. спалахнула війна Речі Посполитої проти Московії. У 1610 р. війська Речі Посполитої, які билися проти об’єднаних сил Московії та Швеції (ті були в 5 разів більшими!), вщент розгромили їх. Через кілька місяців цар Василь Шуйський потрапив у полон, і його на аркані тягли вулицями Варшави. У Варшаві він і помер, а потім (за часів царя Михайла Романова) його останки викупила Москва, щоб не було нагадування про ганьбу. Потім московським царем було проголошено польського королевича Владислава (майбутній король Речі Посполитої Владислав ІV). У 1617 р. було укладено Столбовський мир зі Швецією, за яким Московія втрачала вихід до Балтійського моря. Але війна з Річчю Посполитою тривала, і у 1618 р. козаки Петра Сагайдачного та Михайла Дорошенка штурмували Москву, а окремі загони доходили навіть до Білого моря та до Уралу. За умовами Деулінського перемир’я (грудень 1618 р. за старим стилем) Річ Посполита відвоювала Сіверщину й Смоленщину, а кордони з Польщею та Литвою стали такими як до панування в Московії Івана ІІІ. Це було закріплено умовами Поляновського миру 1634 р., який завершив Смоленську війну 1632-1634 рр. До подій ХІХ–ХХ ст. Варто згадати Кримську війну 1853-1856 рр., яку розпочала саме Російська імперія і яку вона програла. Не встояв і Севастополь, “нєпріступний для врагов”. За умовами Паризького миру 1856 р. Російська імперія зокрема позбавлялася права мати Чорноморський флот, була змушена повернути Османській імперії деякі міста Закавказзя. На початку ХХ ст. вибухнула російсько-японська війна 1904- 1905 рр., в якій Російська імперія зазнала тяжкої поразки. Внаслідок укладеного миру вона відмовлялася від претензій на Корею, віддала Японії загарбані нею раніше китайські землі з містами Порт-Артур і Дальній, також південний Сахалін. Врешті у Першій світовій війні 1914–1918 рр. Російська імперія зазнала поразки і ствердила це підписанням Берестейського миру 3.03.1918 р., за яким вона втрачала 1 млн кв. км території. Втратила тоді імперія Україну, яка ще у 1917 р. проголосила державну незалежність, Естонію, Литву, Латвію, Польщу, 75% Білорусі. Втратила вона 90% кам’яного вугілля, 73% залізної руди, 54% промисловості. Хоча потім новій імперії – СССР – вдалось відновити більшу частину втраченого, але наприкінці ХХ ст. Союз сам розвалився. Важливу роль в розвалі СССР відіграла його поразка в неоголошеній афганській війні 1979–1989 рр. “Огранічєнний воєнний контінгент”, виконуючи “інтернаціональний долг” (коли це СССР заборгував Афганістану?), знищив 1,5 мільйона афганців (10% населення!) і все-таки змушений був ушиватися із зруйнованої дотла країни. Незважаючи на спроби “оновленої” російської держави відновити колишню могутність, вона слабшає і розв’язана нею війна проти України безсумнівно буде нею програна! ні, доки після війни не опинилась в Америці. У 1957 році Михайло й Алла поєднали свої долі. Серця поєднались в любові одне до одного, душі – в любові до України. З такою єдністю і йшли по життєвій дорозі. Мають сина Юрія, дочку Роксану, вже дорослих онуків – Лесика і Софійку. Ніхто не забув української мови. Два роки тому Михайло Іванович радився зі мною, що йому робити з україномовною частиною бібліотеки, надбаної за життя. Порадив йому передати її в дар обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Олени Пчілки. Тепер там діє бібліотечний “Фонд Алли і Михайла Гереців”, де є унікальні видання. При сприянні Михайла Гереця, фінансовій підтримці Фундації мені вдалося видати фундаментальні книги про знищені комуністичним режимом волинські села і хутори, про голодомори в Україні тощо. А п’ять років тому у видавництві “Смолоскип” вийшла 542-сторінкова мемуарно-біографічна книга Михайла Гереця “У світ широкий з Україною в серці”, передмову до якої автор доручив зробити мені. На обкладинку винесено з неї один абзац; “Побратим мій далекий Михайло Герець полишив рідну землю не за своїм бажанням, а з примусових обставин. У незвідані і тривожні дороги повіз Україну з собою. Повіз у своєму серці. Це такий надійний сховок для найціннішого скарбу, що звідти ніхто і ніщо його не вийме, не вкраде, не вилучить. Хіба разом із серцем. Цей скарб зігрівав його душу, будив до праці в ім’я Америки і України. З ним він живе багато років…” …Із сумом зустріли печальну звістку про кінець земного шляху свого почесного братчика члени Луцького Хрестовоздвиженського братства, колектив Музею історії Луцького братства, віряни братської Хрестовоздвиженської церкви. Вони висловлюють глибокі співчуття дружині Аллі, дітям, онукам, родині і друзям покійного.
Суспільство · “Глянувши назад, побачимо неосяжне й трудомістке поле для невтомної і жертовної праці”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Життя для двох держав Пам’яті побратима, земляка Михайла Гереця

На квартирі подружжя Гереців у 1990 році була започаткована діяльність Товариства св. ап. Андрія. Це була відчутна підмога в духовному відродженні нашого народу, становленні і зміцненні його церкви. До потужної фінансової, матеріальної допомоги Товариство залучило тисячі людей з числа української діаспори, корінних американців. Значну допомогу було надано для відбудови Свято-Михайлівського Золотоверхого собору в Києві, діяльності духовної академії, семінарій, будівництва і ремонту церков, в тому числі на Волині. Лише з 1991 по 2009 рік Товариство зібрало понад мільйон доларів допомоги Україні. Прислужились зусилля Михайла Івановича в тому, що до Києва з Росії було повернуто фрески Михайлівського Золотоверхого монастиря. Як голова Братства, в той час я займався питаннями відродження історичного Луцького братства, діяльність якого започаткована у 1617 році. Це музей його історії, відновлення крипти в підземеллі братської Хрестовоздвиженської церкви, де були поховання перших братчиків, книговидання. В часи комуністичного засилля крипту перетворили у сміттєзвалище і допомога Товариства та Фундації була дуже доречною. Музей і крипта, як оригінальні осередки краєзнавства та богослужінь, діють уже 10 років. Буквально за місяць до трагічного дня я звернувся до Михайла Івановича з останнім проханням посильно допомогти братській церковній громаді. Для розрахунку з майстрами, які здійснювали реконструкцію крипти, не вистачало грошей. Завдяки його допомозі проблема днями була вирішена. Це були кошти Товариства і сім’ї Гереців. Окремою сторінкою є діяльність пана Михайла після підлої агресії і війни Московії проти України. Він дуже боляче сприйняв цю біду. Фінансова допомога сім’ї Гереців і Фундації – це підтримка полку “Азов”, оборонців Маріуполя, мого онука Андрія у лікуванні та протезуванні після важкого поранення. Нині він відбиває атаки ворога у Бахмуті. Коли ми сповістили йому про сумну звістку, він відписав: “Сумно. Був справжнім українцем, прожив життя з користю для двох держав, залишив по собі добру пам’ять…” Михайло Іванович народився в с. Любязь, що на Любешівщині. Полісся під час війни – повстанський край. Тож він з своїми братами Олександром і Петром долучилися до УПА, були в сотні “Мазепи”. Та у 1944 році, в результаті боїв, сім’я Гереців опинилась на німецькому боці фронту, була вивезена в Німеччину як остарбайтери. Після війни вирішили не повертатись додому, переїхали в Америку. Там Михайло Іванович працював робітником на одній із фабрик. Одночасно вчився. Став інженером-будівельником, згодом захистив ступінь кандидата наук. Чимало будинків, мостів, інших об’єктів зведено за його проєктами в Нью-Йорку, Олбані, інших містах США. Довгий і страдницький шлях пройшла дружина, пані Алла Легка з Гадяча, що на Полтавщи-
“Просвіта” сьогодні · “Шевченко вічний у баченні нашої глибокої віри у перемогу національної ідеї”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Неопалиме Шевченкове слово

Мирослав ТИМОЧКО, член ради ЛОО “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка Ні серійна загарбницька російська війна, ні народне горе, привнесене агресором на нашу землю, не відсунули на задвірки суспільного буття ім’я Тараса Шевченка. “Борітеся – поборете!” – звучало Шевченкове слово на Майдані Незалежності 2014 року голосом Сергія Нігояна. “І вражою злою кров’ю волю окропіте!” – відлунювало на площі Львова 9 березня і 22 травня 2022 року. Звучить воно і сьогодні “во время люте”: 9 березня 2023 року російський агресор укотре наніс черговий масований ракетний удар по Україні, де у звичайному селі Велика Вільшаниця на Львівщині загинуло п’ятеро мирних мешканців. У такій обстановці приходимо нині на сповідь до Шевченка. 10 березня 2023 року у Львівській національній філармонії відбувся літературно – мистецький вечір “Свою Україну любіть, любіть її... во время люте”, присвячений 209-й річниці від дня народження Тараса Шевченка, організований Львівським обласним товариством “Просвіта” імені Т. Шевченка та Національним університетом “Львівська політехніка”. Вступне слово про Тараса Шевченка як велета в царстві людської культури виголосив го- Оксана ГУСЕЙНОВА, голова об’єднання ВУТ “Просвіта” Вишгородської ОТГ Творче слово, пісня, яка торкає душу, поезія про сумне та буденне, театральні вистави, творчі вечори, просвітянські статті та неповторний запах свіжих друкованих сторінок – усе це вкрай потрібно як авторам, так і їхнім шанувальникам. Культурна духовність розквітає і поширюється там, де місцеві творчі люди, громади, окремі сподвижники створюють і розвивають атмосферу творчого натхнення. Так, за короткий час у місті Вишгороді, компактному, але історично насиченому передмісті Києва, відбулася низка цікавих культурних заходів, які популяризують Українське Слово, Українську Культуру, розвиток та вдосконалення особистості, без акценту на професію, інтереси та вподобання. Благодійний фонд “Покоління” мецената культури Валерія Виговського, невтомність голови “Вишгородського клубу інтелігенції” просвітянки Степанії Сідляр, відкритий і приязний до всіх творчих задумів Вишгородський спеціалізований ліцей “Сузір’я” розглядають освітній і культурний простір без обмежень віку, професії та географії. Скажімо, вони об’єднали свої ресурси та ідеї і провели прекрасну презентацію нового роману українськолова Львівського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка Ярослав Пітко. У своїй промові доповідач розкрив Шевченка як постать планетарного значення, що випереджає час, модерного художника, поета і мислителя, що має світове визнання. Твори його видані більш як ста мовами світу. Для України Шевченко – Пророк, що розбудив волелюбний дук українського народу “витворив українську націю”. Чітко визначив національну ідею – Самостійна Соборна Українська Держава, як основна умова існування нації: “В своїй хаті своя правда. І сила і воля”. Формує національну ідеологію та світоглядні засади, в основі яких закладені основні ідеали, які б окреслювали життя як окремої людини так і цілого народу – Бог, Україна, Свобода. Слово на сторінках “Кобзаря” сповнене біблійної мудрості, що йде від внутрішнього сприйняття Бога самим Шевченком. Шевченко звертається до Біблії в епіграфах до своїх епохальних поем, даючи зрозуміти, що його твори треба сприймати як послання прийдешнім поколінням “І мертвим, І живим, І ненарожденним…” Вся творчість поета пронизана образом Батьківщини, її культури, традицій, глибоким розумінням історії свого народу, особливості його душі. Разом з тим виявляє болячки національного організму. Шевченко вічний у баченні нашої глибокої віри у перемогу національної ідеї. Слово Шевченка надихало борців за волю України у найвідповідальніші періоди нашої історії: української
“Просвіта” сьогодні · “Шевченко вічний у баченні нашої глибокої віри у перемогу національної ідеї”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Просвітяни сучасного Вишгорода

го письменника Олександра Балабка “Кімоно для Баттерфляй” (про життя і творчість Соломії Крушельницької). Театралізовані читання частин роману зі сцени, поєднані з неперевершеним голосом народної артистки України, співачки та бандуристки, відомої та активної просвітянки Світлани Мирводи, чутливою музикою та історичними слайдами, створили в актовій залі ліцею атмосферу творчості й позитиву. Майстерність митців, творчі настрої, тонке і глибоке подання матеріалу знайшли щирий відгук у глядачів і слухачів. Це був чудовий актуальний захід. Наприкінці лютого відбулася презентація книжок творчого тандему вишгородських поетів, громадських діячів, популяризаторів української культури у Слові та Пісні, активних учасників місцевого осередку ВУТ “Просвіта” Віктора Кучерука та Галини Сливки. Коли поет пише чудові вірші, то це талант. Коли так виходить у щасливої поетичної пари, то це подарунок долі. А коли на презентацію книжок творчого тандему приходять друзі, співавтори та колеги, то це створює справжній букет із душевних пісень, ліричних присвят, дружніх шаржів і навіть інтимних пародій. У цей неповторний букет творчості, натхнення, авторської харизми кожен митець вносить свої нюанси почуттів, відтінки емоцій і стилів. Надзвичайно чутлива поетеса Галина Сливка не тільки читала свої нові вірші зі збірки “Сонцесхови”, а ще й разом з Іриною Безою співала свої пісні, вкотре нагадуючи гостям, що талановита людина багатогранна у своєму покликанні. Невтомний і темпераментний Віктор Кучерук теж читав свої поезії з нової збірки “Насущне”, пісень зі сцени не співав, хоча має їх у своєму творчому активі. Гості дивилися відео з екрану та слухали пісні у виконанні неповторної Анни Покровської, керівниці місцевого хору “Ветеран”, в якому також беруть участь члени Вишгородського осередку “Просвіти” і який відзначив 15- ту річницю творчості чудовим концертом з патріотичними та ліричними піснями. “Менше приголосних, більше голосних…” – так спонукав автора до пісенної творчості Ярослав Чорногуз, поет, бандурист і автор різнопланових пародій, сатиричні присвяти від якого внесли легкість та елементи тонкого гумору. Шкода, що стаття не вмістить всіх тонких жартів від співавтора і давнього друга Анатолія Черняхівського, почесного громадянина міста Вишгорода, вірші та літературні пародії якого неодноразово публікувалися в газетах, журналах, поетичних альманахах, його пісні звучали на Українськореволюції початку 20-го століття національно-визвольної боротьби 40-50-х років, революції Гідності. Сьогодні Шевченкова нація бореться за свою Свободу, за правду на землі. І живить її велика любов до Батьківщини, яку заповів нам великий Кобзар”. “Свою Україну любіть, любіть її…/ Во врем’я люте / в остатню тяжкую мінуту / за неї Господа моліть”, – завершив Ярослав Пітко. Присутні на вечорі викладачі та студенти вищих закладів освіти м. Львова, представники громадських організацій, тимчасово переміщені особи – слухачі мовних курсів при товаристві “Просвіта”. Відрадно, що серед гостей вечора були присутні ректори університетів Львова – професори Ю. Я. Бобало та В. В. Стибель. му радіо. Анатолій Іванович продовжує свою просвітницьку місію, працюючи в школі і впливаючи на розвиток юних громадян України. Цікаві історії від публіциста, поета, доктора філософії та активного громадянина Володимира Шовкошитного могли б продовжуватися нескінченно, але він виступав на цьому заході як видавець презентованих книжок, тому жартував і читав вірші винятково на відповідну тематику. Презентація поезій була наповнена і щемливими піснями від поета Миколи Дударя, художнього керівника одного з будинків культури на Вишгородщині, емпатичними поезіями від Серго Сокольника, на слова якого написані класичні оперні романси, та дружніми присвятами від Миколи Соболя, який наполягає, що саме вишгородська рідна земля наділила його творчістю. Багато щирих слів і побажань прозвучало від поетеси Лариси Петрової, керівниці літературної спілки “Світлина”, від лідерки “Вишгородського клубу інтелігенції” пані Степанії Сідляр, від інших друзів і гостей презентації. Це була не зовсім класична пре- Успіх літературно-мистецького свята (режисер-постановник Степан Шалата, керівник Народного дому “Просвіта”) за участю десяти народних творчих колективів НУ “Львівська політехніка” перевершив усі добрі сподівання їхніх симпатиків. Добре продуманий сценарій, поєднання традиційної хорової манери і сучасних модерних форм, гармонійне поєднання вокалу і музики, блискуча виконавська культура окремих номерів створювали відповідну атмосферу в залі і заряджали його, і коли у фіналі ведучі виголосили: “З Шевченком – до Перемоги!” – зал емоційно одноголосо вибухнув: “Слава Героям!” “Ми – з України!” – представляймось сьогодні планеті і доповнюймо: “Ми – краяни Тараса Шевченка!” зентація, а справжній творчий захід митців, де пісня переходила в поезію, а дружня присвята – в інтимну лірику та шаржі. Захід був організований та проводився в тісній співпраці з Тетяною Зівак і комунальним закладом “Публічна бібліотека Вишгородської міської ради”, яка з новою директоркою Ларисою Калінкевич набуває нового свіжого дихання, організовує та проводить велику кількість цікавих зустрічей. Численні таланти та активності творчої пари Віктора і Галини об’єднали в одному залі різних, але творчих людей, справжніх сподвижників і популяризаторів української мови, літератури, пісні, перераховувати творчі здобутки та регалії кожного гостя можна було б багато часу, але автори настільки щиро дарували свої творчі знахідки колегам, чим тільки посилювали індивідуальний талант кожного. Віктор і Галина давно заглиблені в процес просвіти, у популяризацію української творчості і культури. Урочисте вручення квитків членів місцевого осередку ВУТ “Просвіта” – це лише постфактумне підтвердження їхнього вагомого і результативного внеску в цю вкрай потрібну працю. Квитки вручав Володимир Семистяга – член Центрального Правління ВУТ “Просвіти”, історик та громадський діяч. “Поезія, яку ви представляєте, – це одночасно тонка лірика і поезія високого громадянського звучання, – наголосив пан Володимир. – Те, що ви робите, – це переконлива, справедлива справа виховання нового покоління українців”. Презентація відбулася, творчий вечір вдався, атмосфера і натхнення і роздані, і увібрані всіма учасниками вповні. У творчих і небайдужих вишгородців – значні плани: просвітянські справи не можуть призупинятися, душа і розум кожної людини потребує натхнення, праці, розвитку. Попереду багато складного, але цікавого. Чи існує культурне, творче, інтелектуальне, просвітницьке життя під час війни, воєнного стану, страшних та карколомних подій і випробувань у твоїй країні? Чи важливе воно? Чи потрібне? Так! Так! Так!
Читацьке віче · “Хто не повернеться в українство у мові, культурі і дусі, той вмирає у російстві, але може повернутись в українство як ближній і блудний син”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Проблеми ідентичності української філософії

Після всіх страждань українці заслуговують бути успішними. Але бо$ нус успішності дарується переважно тим народам, які живуть власним розумом. Українцям потрібна автентична філософія. Потрібно виокре$ мити справжній український філософський процес з так званої філософії України, що є доволі непростим завданням. Потрібно почати з реконст$ рукції історії української філософії. Усвідомивши історичний процес оригінального мислетворенння, можна побудувати механізм успішної корекції національної парадигми. Це набагато складніше від так званого “перезавантаження України”, адже під цим часто проглядається замов$ лення зацікавлених сил, а нам важливо пізнати себе і жити своїм розу$ мом не для світу, а для себе. Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ Отже, проблема ідентичності національного філософського процесу є рівнозначною проблемі виживання. Почати доведеться з того, що впродовж історії є оригінальним, притаманним українцям. Багато можемо дізнатися із реконструкції історії української філософії, виокремити її з колоніальних нашарувань. Серед подібних праць – історична реконструкція кардоцентризму Ярослава Степановича Гнатюка. Кардоцентризм – українська філософія серця на думку філософів минулого є архетипом української культури, який розкривається по-різному: як принцип індивідуальності та орган відчуття Бога; як мікросвіт, вираження внутрішньої людини, основа людяності; як шлях до ідеалу та гармонії з природою; як джерело надії, як передчуття, провидіння; як ключ до земного і вічного буття. Ця система принципів панувала в колі українських мислителів XVIII та XIX століть як єдино можлива в умовах колонізації наукова філософія. Безперечно, кардоцентризм минулого має вплив на ідентичний філософський процес сучасності через архетипи культури, та релігію. Тому реконструкція цієї парадигми певною мірою розвиває філософський процес сучасності і дозволяє вибудувати механізм позитивного коректування української парадигми. Проєктований у сучасність кардоцентризм може стати частиною проекту життя своїм розумом, успішно взаємодіючи зі світом. Українська філософія кардоцентризму дає розуміння ідентичності особистісного мислетворчого процесу впродовж історії, доповнюючи його особистісною простонародною мудрістю як філософією здорового глузду від Григорія Сковороди. Цей філософський спадок оберігає сучасний філософський процес від негативів минулого і вже сучасних деструктивних впливів світу. Безумовно, процес повернення до життя власним розумом повинен базуватися на принципі домінування українства в усіх сферах буття. Принцип полікультуризму, який дехто хоче покласти в основу сучасної української парадигми, є деструктивним адже передбачає існування держави з кількома гуманітарними центрами, штучне створення суспільства, розділеного в собі, яке за Конфуцієм не має перспективи існування. Саме тому важливою є місія філософії ідентичності, яка повинна надавати перевагу національним наративам над світовими, маючи у цьому підтримку держави і суспільства. Російсько-українська війна як трагедія виживання , неминуче актуалізує ідентичний філософський процес через справжнє пізнання себе і світу, кардинальне переосмислення українського шляху. Цілком можливо, що станеться втілення філософської заповіді Григорія Сковороди – пізнати себе і пізнати світ, не давши світові “спіймати” себе. Час важливої праці українського розуму, потужної філософської праці над конструкцією української парадигми. Необхідна дискусія, до якої і мені хочеться дещо запропонувати: 1. Стосовно модернізації українського кардоцентризму. Зважаючи на те, що релігія українців з давніх часів визначально впливає на державне буття і поведінку соціуму, виникає проблема глибокого розуміння християнства замість формального воцерковлення мирян. Передовсім назріло наближене до сучасного життя людини ширше тлумачення біблійної відповіді на запитання, хто є ближнім. Ми пізнали жахливу правду, що росіянин не є українцю ближнім, хоч вважає себе християнином, але вчинив гріх Каїна, що волає про справедливість до Господа. Розвиток кардоцентризму конкретизує вичерпні ознаки ближнього. Це коди спільної ідентичності, відтак поєднані вірою і братньою любов’ю, бо хто брата не любить, той не має віри в собі. А хто не повернеться в українство у мові, культурі і дусі, той вмирає у російстві, але може повернутись в українство як ближній і блудний син. Любов до ближнього закорінена в християнстві, тому тлумачення поняття ближнього мало і матиме для українців вирішальне значення у ставленні між собою, українця до росіянина, а також до чужих людей. Розуміння сенсу ближнього означає переважну підтримку ближнього, а ставлення до інших людей – за прикладом милосердного самарянина. Цей принцип проєктується на підсвідому поведінку громадянина як ближнього. Ми жу державному житті нерідко нехтуємо цим основоположним принципом Віри. Тому вислів “какая разніца” означає відсутність віри і можливість лише формального воцерковлення багатьох українців. “Москалі – чужі люде, роблять лихо з вами”, – писав Тарас Шевченко, розуміючи, хто такий ближній, а хто ні. Людство поділене на роди, народи і нації, тому сприймати ближнього треба через метафізичний закон ідентичності. Ось чому це важливо і про це не повинні забувати сучасні християнські клірики. Хочу зазначити, що в більшості релігій світу, зокрема в мусульман і юдеїв поняття ближнього має однозначне і конкретне тлумачення. Це допомагає людям однієї віри та ідентичності виживати і досягати добробуту та безпеки. Українці ж проходять цю науку тяжким досвідом війни і це не вперше. У свій час ми повірили у православного російського царя як ближнього, в комуністичний міф про дружбу народів і навіть про єдину для українців та росіян церкву. Ми не раз обирали не ближніх, а людей чужих ідентичністю у владу над собою. Ми ліниві духом і виконували покладене на нас Боже призначення людини – місію пізнання добра і зла, різниці між ближнім і чужим та ворогом, — намагаючись при цьому бути милосердними до всіх. В усвідомленні цього ключ до виправлення помилкового шляху. 2. Другим важливим моментом сучасного кардоцентризму є захист і збереження ідентичної культури. Культура – це передовсім життя українців, а не продукт на продаж світові. Завдяки цьому ми є і тому заради цього ми воюємо з ворогом і захищатимемо власну сутність перед світом. Подібно висловився у свій час Вінстон Черчилль. До речі, запровадження нового церковного календаря є ударом по ідентичності культури, адже це збурення її часових маркерів, що неминуче призведе до змін ідентичності. Якби юдеї прийняли новий календар, нову мову, інший принцип родонаступності – вони перестали б існувати як юдеї. 3. Ключем до розуміння світу є принцип особистісної ієрархії, повага до особистості і ближнього, адже це важливо для того, щоб розуміти себе і пізнати, чого хоче світ. А світ прагне змінити нас і важливо при цьому не втратити себе. У світі, на жаль, домінує посередня людина. Відповідно, українське суспільство повинно плекати в собі особистісно розвиваючу мотивацію. Нам повинно це вдатися бо домінування особистостей – це стан, який рятує у ситуації виживання. Рано чи пізно до цього повернеться і сучасний кризовий світ. Наше сподівання на успіх можливе, але реальним стане лише при потужній державній підтримці ідентичного філософського процесу як науки, так і способу життя народу власним розумом для власного блага.
Читацьке віче · “Хто не повернеться в українство у мові, культурі і дусі, той вмирає у російстві, але може повернутись в українство як ближній і блудний син”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Повернення Лепкого – цвяхи в домовину російської імперії

Богдан Лепкий. Чи знаємо його достеменно? На жаль, ні. Тому пре$ зентація “Спогадів про Богдана Лепкого” особливо зараз – у часі війни, це без будь-якої патетики, як ковток джерельної води для спраглого. Валентина СЕМЕНЯК, м. Тернопіль Фото авторки Влучно сказав з цього приводу професор і воїн Микола Лазарович: “Якби в українців не відібрали творчість Лепкого, цієї війни не було б. Повернення таких, як Лепкий, це цвяхи в домовину російської імперії”. Довгоочікувана презентація книжки спогадів про Богдана Лепкого очима його сучасників – відбулася. Згадане видання – велика сподвижницька й копітка праця упорядниці Надії Білик, кандидатки історичних наук, доцентки, лавреатки премії ім. Братів Лепких, науковиці і викладачки. Справжня і віддана “лепкознавиця”. У її науковому доробку чимало дослідницьких статей, зокрема три монографії, про життя і творчість відомого письменника. Але ця книга – мрія її життя. А добрі мрії мають здатність збуватися. Видрук книги у часі лихолітньої війни – також подвиг на культурному фронті, в інформаційному часопросторі. Знакова подія відбулася в Центральній міській бібліотеці на вул. Руській, де зібрались усі, хто з Україною в Серці. Книга готувалась до 150-річчя від народження письменника, яке відзначалося торік. До унікального видання увійшли спогади сучасників, серед них такі, що опубліковані вперше. Участь в обговоренні взяли докторка політичних наук Наталя Стрілець (в. о. директорки музею Б. Лепкого в Бережанах), професор Микола Лазарович, художниця Наталія Кіналь-Кутна. Пані Наталія розповіла про роботу над портретом Богдана Лепкого свого чоловіка, відомого художника Олега Кіналя, він же автор обкладинки книги. На талантах, виплеканих у Галичині, тримається весь світ. Але про це мало говорять. “Ідея видрукувати спогади, – розповіла пані Надія, – виникла на конференції, приуроченій 145-річчю від народження Івана Франка. Мені подумалось, а чому б і нам не створити щось подібне. У 2021 році виграла проєкт. А тут війна. Влітку знайшла час і можливість. Спогади завжди розширюють кругозір. Дізнатись більше про родину Лепкого, про його друзів. Є окремий блок – спогади його студентів. Згадуючи про батькову “Мотрю”, син Лев-Ростислав зокрема писав, що після Першої світової війни цим твором батько хотів “вибити” з голів українців комплекс меншовартості”. Зі спогадів дізнаємось багато цікавого про вподобання письменника, який любив слухати стрілецькі пісні, а от модернізм не сприймав. Був неабияким декламатором. Враження від виступів у багатьох залишалися на десятки років. Міг розчулити навіть задерев’янілих людей. Захоплення малярством, не покидало Лепкого все життя, його завжди тягнуло до спілкування із художниками. Обожнював малювати портрети Тараса Шевченка, один із них так і залишився незавершеним. Відзначався високим інтелектом, любив приймати гостей і спілкуватися з галицькою елітою. Цікавий факт: коли Богдан Лепкий приїхав до Тернополя (виступав у міщанському братстві), то зупинився у рідної сестри Олени Ремези, яка жила на вулиці Гайовій. Там тісніше зазнайомився з її сином… Опинившись у далекій еміграції через роки, знову зустрінеться з нащадками Ремезів. До речі, видання книги здійснене завдяки фінансовому сприянню Канадського інституту українських студій Альбертського університету (з вічного фонду імені родини Ремезів). Особисто мене найбільше вразило “Слово на могилі Богдана Лепкого, виголошене 23 липня 1941 року у Кракові” студентом письменника Юліаном Геником- Березовським”. Щиросердна промова доволі об’ємна, але останні рядки дуже перегукуються із нашим сучасним світом: “Їдь щасливо в нову далеку дорогу, Господарю наш пишний, Учителю наш добрий, тату наш рідний. Благослови і нас на дорогу та й допоможи нам молитвою своєю у Бога наново господарями стати. Скажи там Богові Великому, що досить уже кари, що досить уже муки і крови, що ти тому приходиш до Нього, аби за своїм господарством обстати, дітей своїх боронити. Їдь же ж цим новим кованим возом до Бога на скаргу, та й вези від нас Йому подяку-молитву за те, що нам на нашу землю сонячні-надійні дні посилає”. Хіба не про наші дні йдеться? А скільки вже часу минуло відтоді…
Ексклюзив “СП” · “Це спроба втечі в свою молодість. Щоб самота не так гнітила. Так легше було міняти чорний колір на будь-який інший”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Я хотіла б жити на березі річки

Галина КИРПА ...часу на щастя так мало... Дмитро Чередниченко Я раптом подумала, що старість настає, як зима. Несподівано й надовго. І на те немає ніякої ради. Її не перебути. Не перечекати. З нею треба жити. До якогось певного часу. А може, й непевного. Проте на зміну зимі приходить весна, ана зміну старості... Атож, перечекати старість не можна. Вона не минає. І буває лише раз у житті. Так, як дитинство й молодість. Так само. Це находить так часто, що несила прогнати. Нагортає з головою. Незбуте бажання. Хіба це все випадково? Та ще й так часто? Я заплющую очі й уявляю річку. Спокійну й плинку. Де хвилі хлюпають так тихо, ніби бояться побудити сонну рибу. Цікаво, що сниться рибам? Чи, може, їм нічого й не сниться? Може, вони й не сплять. Бо хіба можна спати з розплющеними очима? Хвилі підлизують пісок і знов хлюпають. Тоді знов і знов. Здається, це буде безкінечно. Хлюпіт вабить і заколисує. Плюсь-плюсь... плюсь-плюсь... Я знаю, як б’ється в річки серце. Як тепло вона вміє обіймати. Навіть знаю, як вона сердиться. Як злизує мені сльози, коли я пливу і плачу. Я знаю про неї так багато, як і вона про мене. І, може, тільки вона знає, звідки в моїх сухих очах беруться ті сльози. Ні з того ні з сього. Ми спускаємося на берег. Відразу з’являється відчуття, ніби це і справді той берег. Н а ш. Про який ми мріяли ціле життя. Посеред річки видніє острівець завбільшки з чималеньку хмару. – Можу тобі його подарувати, – великодушно кажеш ти, а потім питаєш: – Ти могла б жити на такому острівці? Я тільки всміхаюся. Мабуть, ти забув, що колись уже дарував мені один острівець. Господи! Який же то був острівець! Завбільшки з кулачок і весь зарослий очеретом, де “хлюпощуться качаточка помеж осокою. А качечка випливає з качуром за ними...”! І ряски на воді стільки, що рябіє в очах. О, я, може б, і змогла на ньому жити, але не жила. Це було тоді, як ми були молоді й ти ні на які інші подарунки не мав грошей. Тільки на той зарослий очеретом острівець, якого ніхто не продавав. Та, здається, зараз ти побачив мою мрію. Чи ні. Не побачив, а просто згадав, що я все життя мріяла жити на такому острівці. Не великому – не малому, а справді завбільшки з чималеньку хмару. А ще краще – на березі річки. – І ловити рибу? – питаєш ти. – Ні, не ловити, – кажу я. – Годувати. Хлібом. Чи розмоченими сухарями. Тихенько, щоб не збудити ту, що спить. – Комусь і справді треба її годувати, – згоджуєшся ти. – Цікаво, як риба спить? Завмирає на місці й не ворушиться? Чи як? Отакої! Знов про рибу. А може, вона не спить. Я ж щойно це казала. – І що їй сниться? Оте високе небо? Вона повинна його бачити крізь воду? Нам хочеться, щоб саме так було, як ми думаємо. Щоб риба крізь воду бачила високе небо. А потім бачила його уві сні. А може, не треба думати за рибу? Може, вона сама вміє думати? Мабуть, на тому острові не росте очерет. Там щириця. По коліна. Дуже люблю щирицю. Малою я любила в ній ховатися. То був мій перший справжній ліс, де не було страшно. Де не водилися ні вовки, ні привиди. Може, там є і яка-небудь хатина? Головне, щоб не протікав дах. Хоч на горищі й гулятиме вітер. Він нам не зашкодить. Та щось не видно. Ніде нічого. Тоді її можна поставити. – Хату з лободи, – кажеш ти. – Але на чотири вікна, – кажу я. – І одні двері. – На три вікна, – уточнюєш ти. – Там, де будуть двері, вікна не треба. Ми сідаємо на лавку при березі. Їх там п’ять. Але ця – найміцніша. Принаймні, не перекошена і не хитається. Витримала найбільшу повінь за всі роки. Недавно її хтось пофарбував у синє. Крізь фарбу досі проступає видряпаний ножем чи цвяхом напис “Тут був кіт”. Ну, навряд, чи справді-то видряпував кіт. Очевидно, таки якийсь Вася чи Саня. Неподалік росте абрикоса. Її так розкарячкало й перекособочило ще замолоду, що жаль дивитися. Стовбур майже лежить при землі. Мабуть, не було кому вчасно підперти, ще як була маленька. А вона могла б стати красунею. Як усі доглянуті абрикоси. Підперти й показати, що рости треба вгору. До неба, до хмар, до сонця. Кожне дерево, як і людину, треба вчасно підтримати. – Біля вікна стоятиме невеличкий стіл. – Біля того, що з краєвидом на річку. – Атож. Ти забула, що з усіх вікон буде краєвид на річку? – А скільки ж то треба вікон? – Та я ж казав. Три. – І дві тарілки та дві ложки. – Гаразд, – кажеш ти. – Це не псуватиме краєвиду. – І два кухлі. – Можна пити й з одного, – кажеш ти. Що ж, нехай один, подумала я, людині насправді дуже мало треба. Менше, ніж заведено. Ніколи не розуміла, хто придумав серванти, напхані посудом, що виймався для гостей на великі свята. Як же вони були схожі на примітивні вітрини крамниць! – Тоді не треба й двох стільців, – кажеш ти. – Якщо в хати одні двері, то навіщо їй два стільці? – А й справді, – кажу я. – Не треба нічого зайвого. Правда, хтось із нас стоятиме. І сидітимемо по черзі. – Е ні, ти сидітимеш у мене колінах, – кажеш ти. – Так буде навіть тепліше, – згоджуюсь я. – Головне – ближче, – кажеш ти. – А ще можна сидіти на порозі, – кажу я. – Звідти все буде видно, як на долоні. Я згадую, як мене в дитинстві весь час проганяли з порога, коли я всідалася дивитися на те, що відбувається на подвір’ї. Мені здавалося, що ніхто не розуміє, що на подвір’ї щось весь час відбувається. То никає кіт... То пробігає курка... То курчата... То прострибує шпак... То лізе кудись мурашка, хоч і видно, що вона заблукала...То мама приносить з грядки полуниці... То тато перекочує велосипед у затінок... То горобчик примощується біля ринвочки пити воду... Та мало що ще... Для малої дитини кожна дрібничка – справжня подія. Звідтоді я таки вмію сидіти на порозі! Та все ж бере цікавість спитати, то й питаю: – Ти пам’ятаєш, як брав мене на коліна? Як я пручалася: “Пусти! Я важка!”? А ти все’дно брав і сміявся: – Та де! Як пушинка! Не говори такого більше. А то ще хтось почує. – Хто? Справді – хто? – Ну, може, ще живий який-небудь стукач? – Ха! Справді – ха... – То, може, риби? Авжеж, це ті, що не вміють ані говорити, ані спати. Що вони там почують? Чи хвилі, що слухають лише самі себе? Чи ця задрипана ворона, що забула, сердешна, навіть, як її звати? Може, ти казав правду. А може, й ні. Бо тепер у тебе чогось болять коліна. Я знаю, чого. Не треба було мені так часто на них сидіти! От і маєш тепер – пересиджені коліна. Ага, ага! Не переч мені, будь ласка. Надумався. Пізно вже перечити. Краще не треба. При тому березі зблиснули якісь вогники. То запалили світло на яхті, і її далекі обриси стали видніші. – Добре було б мати човника, – кажу я. – Дубового. Ще й два весла. – Тільки цур – я сидітиму на веслах, – відразу ж відгукуєшся ти. – Що ж, нехай і так, – згоджуюсь я. – Але скажеш, як стомишся гребти. Мабуть, я ще не забулась, як сидіти на веслах. – Тоді твоє весло буде ліве, а моє – праве. – Гаразд. І ніхто не стомиться. Сидимо. Горобці цвірінькають – то хором, то по одному-двоє. Виконують вечірню сюїту в гіллі густого клена. Я давно помітила, що то їхній улюблений клен. Ворона вже полетіла – їй з нами стало нецікаво. – Чи ти мене впізнаєш, як ми перепливемо на той берег? – питаю я. Мені здається, що до того берега можна пливти хтозна скільки років. Хоч це й неправда. Замолоду ми допливали туди за півгодини. – Я тебе всюди впізнаю. Дарма ти маскуєш фарбою сивину. – І по чому ж це? – По чому? Не скажу, бо сміятимешся. – Ти не хочеш, щоб я сміялася? Ми обоє сміємося. Так добре. Треба частіше сміятися удвох. – І що в мені таке смішне? – Нічого. Просто ти гарна, коли смієшся. І тут я крізь сміх згадую те, що казала завжди: – Авто нам не треба. – Та де ж ним тут їздити? По піску? – Не через пісок. Тому, що до авто треба ще й водія, а то вже геть не вписується в цей краєвид. Правду кажучи, ніякий водій не вписувався в наш краєвид ніде. Й ніколи. – Але слухай: а що як зарядять дощі? Що ми тобі будемо робити? Де наші парасольки? – Ми їх не просто забули, а просто не брали, – кажу я. – Тепер ти пропав. Я відсиджу тобі всі коліна! – Всі коліна? Хіба їх у мене так багато? – смієшся ти. Знаєш, а ти теж гарний, коли смієшся. Я кажу це подумки, не вголос. Не знаю, чи ти здогадуєшся. Ні, не здогадуєшся, але гладиш мене по голові. Ніжно-ніжно. Як мама. Мене так давно ніхто не гладив по голові. Добре, що ми придумали оцю щоденну втечу. Від онуків, дітей, знайомих, так званих друзів і так званих недругів. А передусім – від байдужих. Однак уже майже ніхто з них до нас не озивається. І це не якась там звичайна втеча. Це спроба втечі в свою молодість. Щоб самота не так гнітила. Так легше було міняти чорний колір на будь-який інший. Краще – на зелений. І нехай ніхто не подумає того, що тепер модно подумати. Нехай згадає, що це колір густої трави у травні. Коли в тому кольорі можна втопити очі. Бо в ньому нема початку і нема кінця. Я раптом згадую, як ми колись відвідували Бориса Тена в Житомирі. Як він показав нам зошит з недрукованими своїми перекладами й дозволив дещо переписати собі. І я досі пам’ятаю один вірш у Теновому перекладі – дружини Едмона Ростана. Як будеш ти старий, і буду я старенька, Як час волосся нам русяве посріблить, У травні місяці ми сядемо любенько В саду на сонечку старечі кості гріть. На нашій лавочці, зеленій скрізь від моху, Ми будем розмовлять, так ніби в перший раз, І ніжні пестощі спогадувать потроху, І поцілунками кінчать уривки фраз... Наша лавочка синя, і саду тут нема. Але на березі річки усе говорить поезією. Коли ніщо не шкребе біля вуха і не гуркоче над головою. Коли вітер гуляє лише на горищі тієї хатини на острівці, яку намалювала наша уява. А тут, якщо він і є, то принишк і не дихає. Ми жаліємо, що багато гарних книжок ми вже не прочитаємо. І радіємо, що про погані навіть не будемо знати. Чого я помічаю лише твою сивину? Та тому, що моєї не видно. Каштанова фарба ховає її від стороннього ока, але не від мене. Ну, хіба можна від себе щось заховати? Від себе й від Бога, певно, нічого не заховаєш. Ми щовечора приходимо на одне й те саме місце, сідаємо на розхитану лавку й думаємо. Кожен про своє. Помаленьку освоюємо тяжку науку мовчання. Щоб зрозуміти його глибину. Часом реставруємо з небуття якісь забуті спомини. Навіть малюємо з них акварельні картини. Вони виходять трохи розмиті й загадкові. Та водночас реальні й нереальні. Хоч споминів завжди більше, ніж картин. Іноді буває шкода, що ніхто, крім нас, їх не бачить. Дивимося на місячну стежку на воді – вона притягує до себе: ходи, не бійся! І справді – по ній можна ходити і не впасти у воду. Трішки паморочиться голова, але то якесь приємне запаморочення. А місяць дивиться на нас. Довго-довго, ніби хоче впізнати. Може, йому дивно, що він не змінився, а ми змінилися. Я стиха мугикаю: Ой, місяцю, місяченьку, срібнолиций стороженьку, що сторожиш ти? Зрештою ти відриваєш очі від стежки, зводиш голову вгору й кажеш: – О, як він сьогодні роздув щоки. – Ага, і круглий, мов діжа, – додаю я. – Подумаєш, яке цабе! – Але ж яке красиве цабе! – сміюсь я. – Не ображай мені місяця! І ми домовляємося не ображати місяця. Либонь, нічого кращого в нас тепер немає. Місяць своїм поглядом мовби розгладжує хвилі, і плесо стає рівне і гладеньке. Ніби натягнуте на п’яльці. Хоч бери і щось на ньому вишивай. Справді – надходить пора, коли вистачатиме однієї миски, однієї ложки й однієї чашки. Але завжди буде мало сонця та неба. Й вітру, що гуляє на горищі хатини на тому острівці. А потім лоскоче край твоєї долоні. Хоч може не вистачити часу поставити останню крапку в тому, що пишеться. Ту крапку, якої ніхто, крім тебе, не поставить. Іноді ввечері повз нашу лавку проходить молоде подружжя. Жінка брьохає по воді, а чоловік іде берегом. Маленьке дівча тупцяє між ними так, що бризки розлітаються на всі боки. Раз по раз вони піднімають те дівча вгору, і воно сміється. Вони йдуть так, як колись ішли ми зі своєю донькою. І я уявляю собі, що то наше дівча. Що воно тупцяє між нами, бризкаючи на всі боки водою. І сміється так, як тільки воно вміє. Н е п о в т о р н о. Кожне дитинча сміється неповторно. І так, що не можна забути. Як то було давно! І як недавно: простягнеш руку і... доторкнешся. А може, й ні. Ще ніхто не зумів доторкнутися до спогаду рукою. Старість настає не тоді, коли починає щось боліти. Упродовж життя завжди щось болить! Старість настає тоді, коли все, що робив учора, стає не суттєвим, і ти його мимоволі забуваєш. А раптом із глибин пам’яті виринає те, що було колись. Давно й далеко. І ти розумієш, що без того давнього й далекого, твоє теперішнє – ніщо. І решта майбутнього, якщо воно й буде, теж буде ніщо. Якщо справді роки після сімдесяти – дарунок Бога, то за що він мені їх дарує? З Його боку це надто великодушно. Він же знає, що часто я десь аж пополудні згадую: ну от, знов не помолилася! А снідати не забула – докоряю собі. І обіцяю завтра не забути. Помолитися. Та ба!.. Завтра я знов згадую щось давнє і далеке, ніби воно на віддалі простягнутої руки. Отче наш, хай святиться ім’я Твоє... Я хотіла б жити на березі річки, де так тихо, що навіть зима підкрадається навшпиньки. Там ніщо не помирає. А надто – мрії. Але це буде лише тоді, як ми, взявшися за руки, підемо в Країну Далеку. Подалі від онуків, дітей, знайомих, так званих друзів і так званих недругів. А передусім – від байдужих. Усі думатимуть, що ми померли. А ми просто взялися за руки й пішли. Чи полинули. І помітять нас там лише ті, що нас любили тут. Їх буде не так і багато. Бо там усе висвітлюється. Ой місяцю-місяченьку, Срібнолиций стороженьку, Чи здійсняться сни? Стануть діти підростати, Україні помагати, І здійсняться сни.
Пишуться вірші · “А час, як час – Ні краю, ні кінця, Як простір – із безмежжя у безмежжя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

“Учімось крізь літа нести правдиву суть…”

Відомий український поет Сергій Бурлаков – на порозі свого 85-річчя. Радіємо, що творча снага та сила не полишили його, про що й свідчать поезії з майбутньої книги, які ми пропонуємо увазі читачів “Слова Просвіти”. Сергій БУРЛАКОВ, м. Дніпро *** Причастися волею, земляче, В безпросвітну кволість не впади. Хай горить, Хай трудиться гаряче Серце, Несхололе від біди. Хай із нього совість не втікає, Не стихає пломінь бороття, Бо ж воно не збайдужілий камінь І не тлінь Оспалого буття. Причастись відвагою, Довір’ям До усього, що зросло з біли, В рідне слово, Що горить, як зір’я, Неспокійне серце поклади. *** І постає, як давнішня однокінь, Хода повільна радощів і свар, І огортає ненадійний спокій, І притухає молодості жар. Чи є насправді справжні однолюби, Одноосібники, Одвічні однаки? Чи не веде цей шлях до самозгуби, До зникнення?.. А може, й навпаки? А може, нас впрягає однодення, Туманністю повита самота, Що відмітає біг життя шалений, – І рясно одиноцтвом зацвіте. *** Час парадоксів. Розбратання час. Завихрення думок і екзальтацій. У нім же погляд еллінський погас – Час догоджань і хитромудрих акцій. Завихрення. Засудження. Протест. І затихання, Завмирання болю, І на одужань карколомний тест, І сподівання на добро і волю. А час, як час – Ні краю, ні кінця, Як простір – із безмежжя у безмежжя. Не посилай посла, а чи гінця – Не здожене… За вічністю не встежить. *** Не слід шукать, на кім зірвать досаду, Гірку досаду, Сповнену образ, Демонструвати дурощі і владу, Неоднозначний і раптовий сказ. Навіщо підіймать сімейну бучу, До інших колотнеч додаючи свою? Неправедністю чорную живучу У відчаї крутому на краю. Кричать? Навіщо? Краще помовчати. Згадать найкраще. Чисте й молоде. Поглянь – у річці бавляться, У небі грає сонце золоте. У весінньому передчутті Лютневий день ще не зігрівсь любов’ю, Ще іпохондрія все тіло обійма, Ще рання відталь не тамує болю, Бо ще на силі чується зима. Та десь в глибинах Вже весна нуртує, Тюльпанним лезом холод розріза, І порух цей чутливе тіло чує, Як теплу мить над річкою лоза. І хоч не раз ще вкриється імлою Дороги, вибалки, дерева і мости, Все ж те, що ми відчуємо з тобою, До днів ясних зумієм донести. Колесо-Час Уявляється Колесо-Час, Ох і котиться ж! Як навіжене. Всіх – мовчав чи кричав – Тонко в пил перемеле. Може, виживе мармур Афін Та косяк піраміди, Трої бідної тінь, Та печер сталагміти. Уявляється Колесо-Час – Покотилося аж за Афіни, Тільки відзвук зоставсь Та в степах засекречені міни. Все змішалось, як в лісі гриби, Як у небі птахи і хмарини. Пролітають між ними гроби, Припадає печаль до стеблини… Прокотились історій вали – Від варяг аж у греки. Скільки люду дощенту змели В непробудність далеку. *** Уже думки самі себе бояться – І не збагнеш: падіння а чи злет. Галактики нейтронами рояться, З’їда озони ультрафіолет. Несеться гул стихій геологічних, Тайфунами бунтує океан. Знак застороги із часів правічних На піднебесний виплива екран. Воно й негоже ворушить минуле, Безжалісно… Але, напевне, в нім Відчуло серце, провидінням чуле, Всю повноту прийдешніх перемін. Усю глибінь зухвалих передбачень, Усю надію на здоровий глузд, Де є чітка органіка означень, Де з небом ще не порвано союз. Вивіряю сутність – Розум добре, а терпіння краще, – Часом чую Із нелживих уст. Нетерпіння – діло негодяще, З нетерпінням у ніщо зірвусь. Став статечним. Не таким гарячим, Як було у юності, колись. Вивіряю сутність серцем зрячим, Сам собі кажу: – Не кип’ятись. Щиросердно знову закликаю: – Заспокойся, люба. Я ж терплю. За душею не тримаю камінь. Рідна! Люба! Я ж тебе люблю! Осягнення неосягненого Як осягнуть потугу інтуїцій, Глибини підсвідомого пізнать? Ні глузду не стача, Ні дефініцій, Хоч все вже ніби зміряно стократ І явлено на суд людський… Міркуйте! Засуджуйте! Чи схвалюйте сповна! Чуття від випадковостей розкуте Всю суть свою висвітлює до дна. Здається, ось вона, любові таємниця, Із уст перелітає на уста І знов зника, Як загадкова птиця, Як в хмарищах небесна яснота. На лютім перегоні Живем на самім гребені подій, На протягах, на лютім перегоні, Ти ж, серденько, все витерпіть зумій У невтоленнім життєвім безсонні. Зумій збагнуть всю радість існувань, Всю розкіш думання, Всю височінь сумління. І розпізнати, де глибінь, де твань, Де пустоцвіт, а де плодюще гілля. І що лежить круг тебе на охрест, Що поглина твої святі зусилля? Чи творення, а чи порожній жест? Чи поклик воль, а чи сліпе свавілля? В обіймах спогаду Приходять юні роки на розмову До сивих скронь сердечно запитать, Чи не забув, з якого вийшов двору, Через яку ти перескочив гать? Бідова голово, ми хочем нагадати: Поганий той, Хто з пам’яті зітер Утіхи скромні батьківської хати, Де ще не мовив радіоетер, Де не світилась килимом долівка, Де пічка глиняна була як божий дар, Де рятувала від біди корівка, Де замість світла – гасовий нагар. Де не впадали у сліпе безвілля, Трудилися у полі хто як міг – І ці труди, ці нелегкі зусилля Були реальні – не красивий міф. Та не зігнулись. Бігли до роботи, До віялок на сонячнім току. Нас веселили ті земні турботи У пору жнив, звичайно ж, нелегку. Плодись і буйствуй, сило молода Жагуча пристрасть підкоря сумління – Не в змозі встояти Палка жіноча стать. Замкнутися? То не життя, а тління, Але ж і пристрасті, Як попіл від багать. Живім, живім, Як нам велить природа, Як безкінечна вічність сповіда. Без ніжного пилку не буде плоду – Плодись і буйствуй, Сило молода! Любов – як спалах Любов нас роздягала безсоромно – Вона відкрита, як озерна гладь, Наливиста, як виноградне гроно, Як яснозора кришталева грань. Вона, як спалах, Куди вітер віє – туди і гнеться, Потім вироста, Як довгожданність, Як надія серця, Як вкрита цвітом весняна верства. Вона бува відкрита і темнава, Весела й грізна, добра і лиха, Вона поперемінна, наче слава, Що крихти благ змітає зі стола. *** Скільки в нашім слові уподібнень, Скільки перевтілень і уяв, Скільки високостей і скільки здрібнень, Скільки зривів, скільки вовчих ям. Все належить вчасно пережити, В думці переплавить, оживить, Ми ж не твердолобі моноліти – Ми тонка, але надійна нить. Пам’ять поколінь і зіркість ока, Віщий голос, добродушний тон. В нім живе гаряча мисль пророка, Життєдайна міць жіночих лон. Розумна грань Слов’янщине! – який величний гук, який широкий і містично темний. Леся Українка Тут є усе: І містика, і глузд. Іронія, Величності надія, І думці зовсім тут немає вузд – Вона не мстить, Вона священнодіє. Здавалося б, Постало наяву І наголос проявлено… Та знову я справджуюсь. Я дію. Я живу – І зберігаю суть свою спадкову. А темнощі?.. Та якось їх нема. Вони до сонця гонять споконвіку. Навпіл поділені і світло, і пітьма, І хто поставить визначальну віху? На берегах печальних існувань, На безкінечнім тирлищі людському, Нелегко – ні! – знайти розумну грань, Розвіявши внівець Важучу втому. *** Під кожним словом є своє підґрунтя, Своя основа, свій осібний шарм, У нім загадка звукова присутня – і плоть його не можна руйнувать. Бо в кожну вклала суть свою прамати. З Поліссям, степом, променем Карпат. Уміймо кожне слово шанувати, Коли в нім квітне божа благодать. Коли воно ранковим сонцем сходить, Рясним зелом рясніє з-під снігів. І грішну плоть любов’ю благородить, Зухвалим щастям світиться з-під брів. – Добридень! – чую І радію серцем, І відступає сум і суєта, І нам дається, наче сповідь, все це, як одкровення, – на усі літа. *** Терзає душу тиранія Часу. Пора поспішності… Могутній Сонцехід Віки вливає у небесну чашу – Приплід диктує, Свідчить недорід. Обличчя світу змінює щомиті, Вилущує з минувшин майбуття. Свій час верстає комашина в житі І першим кроком зважує дитя. Чого ж його украй не вистачає Довершить все і до основ дійти? Той на пусті розваги час свій згаяв, А той не встиг дістатися мети. І думаєш: хто ж повнить чашу часу, Хто рух йому і виміри дає? На це він має певно думку власну: Не буде так, як усьогодні є. Срібний поклик річок Як берегти мені цілющу нашу воду, Щоб ви не висохли, не змінювали русло, Щоб в ваших водах небо не загусло, Щоб з ваших вод я пив красу й свободу. Микола Вінграновський Чую голос Дніпра з-під розлогої хмари, Чую голос Дінця, Чую голос Самари, А ще й голос Сули, Тужний поклик Дунаю, І вогонь Сулими, Що пороги долає. Заповітна Оріль, Переливи Інгулу, Прапрадавня Трипіль Родить радість і тугу. Пересох Базавлук, Та не всохла надія Від невільницьких мук, Від щедрот Маковія, Бистро Тиса тече, Чути голос Горині… Не зрубати мечем Те, що дано Вкраїні. Чути голос Сашка У лугах, над Десною. Ох і доля ж важка! Оповита сльозою. Ти ж любив ті річки, Ними марив, Миколо. Всі пусті балачки Вже тепер ні до чого. Хай цілюща краса Квітне в серці свободи, Хай любов не згаса… О святі наші води! З нелживих уст Яке пиво наварили, таке пиво й пийте. З народного Отут невчений вченого навчить, Пересічний пересіче мудрелю, Який не знає, що в людей болить, Не відає, з якого виліз глею. Не утекти від ока простоти, Від влучного слівця, Людського суду. Учімось крізь усі літа нести Правдиву суть… А не пусту облуду.
Літературний портрет · “Слово живе, пружне, пульсуюче... У поезіях Василя Куйбіди воно виросло в рівноправного героя з виразними характеристиками”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Від слова до серця

Павло ГРИЦЕНКО, доктор філологічних наук, професор, м. Київ Розгадку феномену оновлення українського парнасу поетичним доробком Василя Куйбіди дають передовсім твори поета, осмислення яких розкриває визначальні чинники й передумови його формування. Потужною силою, що піднесла автора у сферу поетичного світоосмислення, виявився психологічний архетип автора: відкрите сприймання людей і подій, відчуття на дотик і смак часу й простору, здатність відчувати – на рівні матеріалізованості – рух перетворень і перевтілень усього в довкіллі. І хоча автор про час скаже Я його / Не бачу, / Не чую, / Не відчуваю / На смак / І на дотик, / А значить, / Ніде / Не зустрічаюся з ним (“Час”), усе ж час належить до визначальних концептів усієї творчості поета. Як важливий складник психоархетипу Василя Куйбіди оприявнюється чітка морально-етична матриця, якою пройнята його щоденна діяльність у різних сферах; ці засади унеможливлюють бодай слабку тінь споглядального сибаритства чи словоливства. Це людина-рух, напрочуд енергійно-діяльна і водночас здатна до спокійно-розважливого, філософськи узагальнювального осмислення мінливих зовнішніх подій, осмислення з унікальної високості прожитого. Василь Куйбіда переносить у поетичне різьблене слово всього себе, свої переливи відчуттів, свої настроєві перевтілення, мерехтіння часу й незупинної щоденності, чим робить текст кожної поезії неповторним. Як поет Василь Куйбіда виростав у слові, в силовому полі українського мовнокультурного простору, хоча прийшов у цей світ у непроглядному мороці вічної криги й неозорих снігів совіцьких концтаборів далекої півночі. Проте тепло і сила материного українського слова, її талант справжньої народної поетки зберегли благодатний вогонь українства в дитячій душі, огріли й захистили від руйнівної мерзлоти життя “за совітів”, сформували не лише кремінну стійкість характеру, здатність до прямостояння, а й глибоку відданість національній ідеї – безальтернативному українськоцентризму, тонке відчуття глибин і внутрішньої потужності українського слова, його змістового, емоційного й естетичного наповнення. Згодом, усвідомлюючи доленосний вплив матері Катерини Мандрик-Куйбіди (26 травня 1927 – 14 березня 2004) на своє громадянське й духовне виростання, поет у передмові до збірки її віршів “Благослови вогнем” (Львів, 2010) коротко узагальнив: Мама виховувала мене українцем. Виховувала своїм життям, своїми вишиванками і піснями, пересказами і притчами. Мама створила мене такого, яким я є, і вивела на дорогу, якою йду.<…> Я її не просто любив. Бога й Україну я сприймав через маму. Вона вибудовувала світ в мені, давала ключі до розуміння світу зовнішнього. Додамо, що не лише моральні засади щоденного буття, а й вербальну форму життя – мову, широкий простір народної пісні й традиційної культури – майбутній поет виніс з отчого дому, перебрав від матері. Від родинного осередку вогонь словесної творчості зігрівав серце і поступово наближав до реалізації поетичного феномену Василя Куйбіди, який уже мав за плечима багатий життєвий досвід, різні успішні професійні самореалізації, громадське визнання й політичну вагу. Проте невідпорна сила слова, невідступний нурт пізнання його потаємин і прагнення зафіксувати свої світовідчування й свої інтерпретації світу – вилонили різноманітними за формою, експресією і змістом поетичними текстами. Слово поезії Василя Куйбіди – це величезний простір індивідуального світовідчування, смислово й асоціативно виповнений, простір із неповторною внутрішньою архітектонікою. Авторове конструювання тексту скидається на поєднання веж-образів і гострих піднебесних шпилів словосполук, епітетних рядів, метафор, що западають у пам’ять-свідомість строгими розгонистими лініями, гармонійними необтяжливими оздобами. Охопити поглядом поетичну будову поезії Василя Куйбіди просто нереально. Бо від однієї поезії до другої змінюються світлотіні думок і оцінок, змінюються контури семантики слова, а словосполуки виграють раніше не знаними гранями. Та в калейдоскопі, мерехтінні зв’язків і асоціацій смисловий та емоційно-експресивний ансамбль слова, цілісних текстів не руйнується, зберігає своє наповнення. Світ поезії Василя Куйбіди доволі складний і змістово насичений. Увійти в нього – означає піддатися силовому полю образів, регістрів, заданих автором, розділити з ним осмислення міріадів складних життєвих і вічних філософських проблем, заторкнутих у творах. Читача не відпускає поезія Василя Куйбіди: утримують не лише авторові думки, їх неочікувані повороти, а й незвичне, нетривіальне мовомислення, у якому звичайні, добре відомі слова, вирази зі щоденного (профанного) слововживання набувають інших, небуденних, нерідко сакральних змістів. І межі цих змістів прокреслено не завжди жорстко й кінечно, що відкриває перспективу доосмислення читачем значення слова, фрази чи всього тексту. Слово у Василя Куйбіди не лише інструмент, завдяки якому автор віднаходить себе у просторі мови, ухопивши й зупинивши мить у його змістовій плинності. При цьому ні заданий ритм поезії, ні рима не сковують значеннєвої плинності, перетворень слова, не обмежують його відкритості до нової симфонізації – нових зв’язків задля виформування нової, нерідко незвичної думки. Слово живе, пружне, пульсуюче... У поезіях Василя Куйбіди воно виросло в рівноправного героя з виразними характеристиками, означеннями: Вийму з кишені слова І, зв’язавши їх мотузками У довгу вервечку, Кину на вітер; Дізнаюся, Чи прийме їх небо (“Вийму з кишені слова”); Ще сенси є. Їх треба пошукати. Слова покажуть напрямок часу (“В жовтневий день…”); А час тече, хоча його не видно, Лише слова, і пам’ять, і вітри (“Сприйми мене”); Дзвенять закаруселені світи, Які щодня народжувало Слово (“Цвіти, мій світе…”). Автор виокремлює і підкреслює високість слова віри: твоя могуть утілена у слово; дай матері воплoченого слова та ін.; його захоплюють “невидимі” й “непочуті” слова (до слів, яких не видно і не чути; літо й осінь вже були не слівні; мовчить порожнеча; непочуті слова; замовчуване слово); він визбирує слова (збираю слова, розкидані по суходолу), олюднює їх, робить здатними до перемін за подобою до людини (сивіють ночі горобині, слова сивіють дальнозорі; слова також мають колір; слова перевтілюються в кольори). Не випадково, освоюючи планету слова, поет дав промовисту назву книзі своїх поезій (із паралельними вірменськими перекладами) “Таїна слова” (2021). Прикметною рисою поезій Василя Куйбіди є творення нових слів. Новотвори легко надаються декодуванню, сприймаються як закономірний елемент поетичного словоладу. Автор уводить у тексти власні неологізми гіркотно, викракує, углибає ‘входить глибоко’, почез ‘зникнув’, марнотність ‘марнота’, озвуччя, заглада ‘загибель’, прихилище ‘прихисток’, натома ‘утома’, слововидих тощо. І все ж не відчувається надмірного насичення текстів неологізмами, наявність яких традиційно вважали ознакою модерності поезії. Ця теза хоча й належить до часто цитованих, проте не зовсім переконлива, оскільки, як засвідчує історія мови, надбанням і справжньою окрасою літературної мови від Шевченка і до сьогодні, навіть у сфері мовлення поетичного, стали лише окремі авторські новотвори, що витримали випробування часу, а переважна більшість залишилася незапитаним набутком їх творців (нерідко ковані новотвори пришвидшували забуття таких текстів!). Автор виявив себе віртуозом симфонічної неології – формування незвичних словопоєднань із виразно ограненими новими смислами. Чи не кожна поезія містить оригінальні словосполуки, звороти, що відтворюють ситуації й психоемоційні миті буття автора. В освоєнні простору слова постали численні незвичні сполуки: глевка пам’ять (на тлі типового загальномовного глевкий хліб); неспокій мовчанням перегорів; мовчання нарізує голос вітрів; мов пам’яті розгорнутої зшитки; немов чекання осені руде; відшарувалися думки відлунням часу; неспокій висне зі словами; розкладаючи Всесвіт на подив; струмить [час] у руслищі віків; стікає час поволі / по гіллю; спливає свіча тонкосльозо журбою; сніговії нудьги; розмоклі душі і дороги / осамотіли без мети; світ нудний всміхається солоно тощо. Подібних незвичних словопоєднань автор створив сотні, і кожне з них розсуває узвичаєні межі усталеної синтагматики слова і, відповідно, його усталеної семантики. Смілива й водночас естетично виразна й змістово доцільна симфонізація зовні віддалених за значенням слів є одним із сильних оприявнень неповторного поетичного мислення Василя Куйбіди. Зовнішня форма – добір слів, гра словами, словолад – підпорядковані втіленню авторового задуму, який може бути відтворений не вповні. У таких випадках докладне декодування змісту твору передбачає залучення додаткової позатекстової інформації. Такою нам видалася ситуація з віршем, у якому звернення до атрибуту сніг потребує пояснення: Поглибшали води, часи обміліли, Себе ти відчув винуватцем. Що знову холодні сніги забіліли В кожнісінькій згадці. Не затишно стало, змішалася сутінь І чимось обтяжені звуки: Тобі не вдалося ні слова збагнути З тієї сполуки. А пам’ять глевка обростала снігами, Сніги гіркотіли щомиті, Ставали частинкою фарсу чи драми У сутінь завиті. І ти віддзеркалений в пам’яті снігом В чийомусь недоброму оці, Поволі нестримно проймаєшся сміхом У цьому потоці. Уже перший рядок вірша – чітка антитеза поглибшали – обміліли – дає філософськи узагальнений старт у сприйманні дальшого тексту, а словосполука сніги забіліли ув’язує із тривалою традицією її використання як фольклорної формули не лише в народній пісні, а й у художньому дискурсі (використали О. Гончар, Б. Олійник, І. Драч, А. Качан, Г. Пагутяк, М. Стрельбицький та інші, а М. Сиротюк виніс її в заголовок свого роману). У поезії “Давно це було: коли гір іще не було” (книга “Простір перевтілень”, 2013) Василь Куйбіда відтворив із пам’яті драматичну ситуацію, коли він малим хлопчиком разом із меншим братом ледве не загинув у глибокому снігу в лютий мороз у далекому сибірському в’язничному таборі. Згаданий текст “Давно це було” розкриває, чому в наведеному вище вірші умотивованими є словосполуки пам’ять глевка обростала снігами і чому оповідач віддзеркалений в пам’яті снігом, а сніги гіркотіли щомиті, чому герой себе відчув винуватцем… Ці поезії переконливо демонструють вростання глибоко приватного, індивідуального в уселюдське, злютованість і невіддільність в поетичному світоосмисленні окремого й загального. Автора тривожить сучасне обміління (й змаління!) часу, що навертає до обтяжливих спогадів про крижану загрозу неозорих просторів снігів, що забіліли. Звернення Василя Куйбіди до образу матері – це одна з провідних тем усієї творчості, а не лише збірки “Мерехтіння”: це не скоромовні згадки-загальники, а розгорнуті, змістово й емоційно ємні, наповнені, ув’язані з вузликами пам’яті поета. Це окремий простір, малодоступний для інших у багатьох подробицях. Світова література віддавна перетворила поняття Мати в базовий концепт, текстове втілення якого напрочуд варіативне, оновлюване від тексту до тексту і завжди сучасне. Водночас легко помітити константні інтегральні риси, притаманні різним авторам і різним епохам. Одна з констант – це чітке відділення світу сакрального (Мати Божа) і світу людського (рідна мати); обидва образи автор осмислює глибоко чуттєво, знаходячи відповідні засоби втілення. Образ Матері Божої, канонізований християнською і народною традицією (від чого відступити завжди ризиковано!), залишається потужним емоційним імпульсом у сприйманні й оцінці всього сущого, надією на очікувані зміни (Радій, окрадена руїно / Із запустілою душею. / Вродилась та, яка країну / Врятує силою своєю. – “Радій, радій, радій, народе”). У багатьох поезіях у контекстах зі словом-концептом мати автор веде читачів до постаті рідної матері Катерини Мандрик- Куйбіди – справжньої українки кремінної твердості духу й несхитності переконань, яка вистояла і витримала нелюдські тортури совіцьких концтаборів, зберегла в серці Україну, рідну мову, огранила й розвинула поетичний талант – природне відчуття глибин народного слова. Усесильна репресивна система виявилася безсилою у протистоянні з відданістю ідеалам вільної України, образ якої вивищував, зміцнював і зігрівав українців у найлютіші морози нескінчених зим довгих років заслань. Діалог із матір’ю – щирий і щемно відвертий – постає в багатьох поезіях: Мамо, мамо, як цей світ змалів, А часи згустились до краплини, І мені сьогодні бракне слів, Щоби Вам покаятись в провинах. Такі звернення, закономірно, виносять Імена поетів, прозаїків, які прийшли до читачів зі своїми творами в роки своєї зрілості, нерідко асоціюються з поворо$ том у їхній долі, інколи – різким і в чомусь незвичним. Ім’я відо$ мого сьогодні поета Василя Куйбіди впродовж десятиліть так само було тісно пов’язане з позалітературними сферами: його сприймали й цінували на$ самперед у контексті буремної політичної й громадської ді$ яльності незалежної України, у нерозривному зв’язку з аван$ гардом її політикуму, з резуль$ тативними й помітними в сус$ пільстві політичними практиками. Появу ж його поетичних творів читачі сприйняли прихильно: їх позитивні рефлексії, схвальна критика літера$ турознавців, переклади на інші мови, публічні обговорення видань – та$ кий супровід книг Василя Куйбіди не залишає місця сумнівам щодо зако$ номірного приходу в сучасну українську літературу цього поета.
Подія року · “2024 року Україна і світ відзначатимуть 2106ту річницю від дня народження Тараса Шевченка”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

на поверхню пам’яті особливі маркери-деталі, як-от образ маминої вишні: Знову стали вишні на порі, Вами пересаджені весною, І чорніє тиша угорі, Що просякла сповіддю гіркою. (“Мамо, мамо, як цей світ змалів”); чи рідного дому, де вже немає матері: На жаль, не зустріну я Вас на обійсті, У тихій світлиці також не побачу, І не отримавши жодної вісті, Загублюсь у сонмі можливих тлумачень (“Погляд хитнеться в повітрі жорсткому”). Втрата Матері, коли різнобарв’я світу нараз згорнулося в один чорний колір, назавжди залишається глибокою раною серця: День заповнило ущерть Чорне сонце у дорозі. Стало чорне слово “смерть” На батьківському порозі. У текст поезії “День заповнило ущерть” цілеспрямовано введено словосполуки чорний вітер, і чорно чорний падав сніг, і чорний люд у чорній тиші, який через таке насичення похідними від чорннабув глибоко трагічного звучання. Втрата матері для поета була неймовірним випробуванням. Ословлюючи ситуацію як чорну одноманітність, і навіть уникнувши прямої номінації, поет сказав про відхід у вічність Матері перифрастичним окресленням Карі очі я її / Не побачу вже ніколи. Закономірно, що така поезія, попри мінорну настроєву обтяженість, зберігає притягальність завдяки щирості й глибині почуттів. Відчуття чорної гіркоти незворотної втрати рідної матері завжди глибоко зворушує читача. Якби спробувати укласти реєстр умовно окреслених тематичних регістрів поезій Василя Куйбіди, то одержали б доволі широкий список об’єктів, про які автор думає, на що реагує і що оцінює; немало зних повторювані в різних творах, осмислювані в різних зв’язках і з різних позицій. Западає в пам’ять і тематична широта, і перетворення усього – матеріального, зримого чи абстрактного, уявного – у живі суб’єкти поетичної дії. І в цьому всеживому автор почувається природно й комфортно. Особлива цінність поезій Василя Куйбіди – це чіткість і ясне окреслення моральних позицій автора, ословлених щиро й довірочно, без менторства і дидактизму: Пора пробачати, бо сонце вже осінню пахне. Пора святкувати, бо скоро уже рубежі, Які перейшовши, і радість і туга потахне, Зрівнявши твої помилки і провини чужі. Підеш одиноко, ніякий вже оклик не спинить, Ніяка причина не всадить за білий обрус. Пора святкувати, зневаживши лайку і клини. Пора пробачати, як вбивців пробачив Ісус. (“Пора пробачати…”). Сформульовані автором численні запитання, оцінки, здавалося б, випадкові рефлексії в їх мерехтінні – усе це важливі кроки у формуванні філософської загальної платформи, яка засвідчує високу громадянську відповідальність перед людиною, часом, буттям, відповідальність, яка заперечує байдужість. Поет послідовно намагається оберегти свідомість читача від руйнівного вірусу байдужості, не раз зупиняє на цьому увагу, запитуючи: Якими дорогами ходить байдужість?, підкреслюючи, що байдужість не може нічому навчити. / Вона не має ні кольору, ні запаху. І саме безтілесність і ніщота байдужості, її руйнівна безперспективність викликає застереження і заперечення. Поезії Василя Куйбіди спонукають до неспішного читання і поновного перечитування, насамперед із потреби повнішого декодування глибинних змістів окремих образів, словосполук, цілого тексту, задля зрозуміння складної мозаїки настроїв автора, усвідомлення перевтілень у часі, у просторі, постійних поривань до вищого й достойного, задля діалогу з Поетом. Обрана автором стилістика мерехтіння, калейдоскопічної змінності-зникомості не руйнує, а лише увиразнює й посилює ціннісні підвалини буття, спираючись на які, людина не розчиняється у часі і не губить свій слід на дорогах вічності…
Подія року · “2024 року Україна і світ відзначатимуть 2106ту річницю від дня народження Тараса Шевченка”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Шевченківські дні в Шевченковому Університеті

Шевченківські дні 2023 року Київський національний університет іме$ ні Тараса Шевченка проводив у складних умовах війни з російською фе$ дерацією. Запланована минулоріч конференція не відбулася через пов$ номасштабне російське вторгнення. Тоді ректор КНУ професор Володи$ мир Бугров разом із колегами вшанували Кобзаря, поклавши квіти до йо$ го пам’ятника. А вже через рік Університет, який жодного дня за час вій$ ни не припиняв діяльності, провів урочисті заходи. Оксана СЛІПУШКО, професор, завідувачка кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка, Богдана САХНО, директорка Всеукраїнського навчально-наукового центру Шевченкознавства Шевченківські дні в Шевченковому Університеті засвідчили посилення уваги наукової громадськості до постаті й творчості Кобзаря в час війни, що вкотре доводить значущість його слова і чину для утвердження й розвитку незалежної України. Протягом лютого-березня кафедра історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості і Всеукраїнський центр Шевченкознавства Навчально-наукового інституту філології (ННІФ) проводили в мережі Фейсбук марафон під гештегом #ШевченківФронт. Студенти читали вірші Кобзаря і записували відеокомпозиції. Урочистості розпочалися 8 березня в Мистецькому салоні Головного корпусу Університету презентацією унікальної книги “Музична Шевченкіана українських композиторів”, яка побачила світ завдяки підтримці ректора Володимира Бугрова. Книга представляє творчість 373 українських композиторів, які працювали з творчою спадщиною Кобзаря в різних жанрах, зокрема опера, балет, кантати, ораторії, симфонії, фортепіанні композиції, романси, солоспіви, хорові духовні твори. Зала була заповнена, а в її стінах лунала неперевершена музика. 9 березня університетська громада на чолі з ректором поклала квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку. Підсумком цьогорічних урочистостей стала проведена 10 березня в стінах Навчально-наукового інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка Міжнародна науково-практична конференція “Сучасне шевченкознавство: мультидисциплінарні дискурси”. Співорганізаторами конференції разом із КНУ імені Т. Шевченка виступили Варшавський університет і Познанський університет імені Адама Міцкевича, зокрема кафедри україністики. Загалом у конференції взяли участь 125 доповідачів із 29 навчальних та наукових закладів України та зарубіжжя, зокрема 49 учасників з інших університетів України та 10 іноземних доповідачів із 7 закордонних ВНЗ (Варшавського університету, Познанського університету імені Адама Міцкевича, Люблінського університету (Польща), Університету Салерно (Італія), Тбіліського державного університету (Грузія), Північно-західного університету (Китай), Канзаського університету (США)). Із вітальним словом з нагоди 209-ї річниці від дня народження Кобзаря виступив директор Навчально-наукового інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка професор Григорій Семенюк. Він зазначив, що українці в найскладніші часи історичного буття зверталися до “духовних надбань свого генія”, адже “саме національна і політична самостійність України була головним і незмінним ідеалом Шевченка впродовж усієї його творчості, усього його життя”. Професор Семенюк підкреслив незмінність імперського зверхнього ставлення московських, а нині російських царів-президентів, до України. І один з його проявів – люта ненависть до невмирущої слави Тараса Шевченка, який і у 209-й день народження здобувся на ракетний обстріл Батьківщини. Однак, переконаний Григорій Фокович, злочинні дії росії не деморалізують, а навпаки – “згуртовують націю, ще активніше мобілізують нас на боротьбу з віковічним ворогом”. Наступним узяв слово ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка професор Володимир Бугров. Він привітав присутніх із тим, що в такі складні часи українська громадськість гуртується навколо Тараса Шевченка. Володимир Анатолійович наголосив, що нинішня конференція, окрім наукового і практичного змісту, має глибокий символічний характер, адже “постать Тараса Шевченка є стрижнем нашої національної ідеї”. Відкрийте будь-яку сторінку “Кобзаря” – і ви знайдете там відповіді на всі питання, що турбують українців, радить промовець. І водночас, наголошує ректор, ми ще не маємо цілісного уявлення про українські координати, які закладалися в ментальній осі геніїв, пророків нашого народу – Григорія Сковороди, Тараса Шевченка і Лесі Українки. Ректор також висловив вдячність ННІФ за організацію заходу такого масштабу і повагу до незламності співробітників інституту, які після ракетного обстрілу центру столиці 10 жовтня 2022 року, внаслідок якого постраждав філологічний корпус, змогли так швидко відновити й налагодити ефективну роботу. Прозвучало відеопривітання від професора кафедри слов’янських та євразійських мов і літератур Канзаського університету, першого віцепрезидента та делегата Світової ради Наукового товариства імені Т. Шевченка у США, голови редколегії збірника “Шевченкознавчі студії” Віталія Чернецького. Він висловив захоплення незламністю українських філологів і шевченківців у важкий воєнний час. Індивідуальне бачення феномену Кобзаря представила письменниця, перекладачка, громадська діячка, лавреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року Тамара Горіха Зерня. Вона зазначила, що “вірити, писати і творити в час Шевченка було важко. Але Тарас Григорович був і залишається тим, хто говорив і говорить напряму з Богом і з українцями. Він відчував і втілював усе у Слові”. Пані Тамара наголосила, що значення Шевченка для України неможливо переоцінити, адже він “перший сказав українцям про їхню особливість і права, незважаючи на імперію того часу. Він зламав стереотипи про українців, тому сьогодні для нас неприпустиме чиєсь ярмо. Ми вільні, незалежні й незламні”. Наукова доповідь професора кафедри слов’янської філології департаменту гуманітарних студій Університету Салерно (Італія) Сальваторе Дель Ґаудіо була присвячена перекладам Шевченкової лірики італійською мовою. В Італії твори Кобзаря стали доступними загалові з 2012 року завдяки перекладам Оксани Пахльовської та Джованни Броджі. Завідувач кафедри україністики Познанського університету імені Адама Міцкевича професор Ярослав Поліщук у виступі на пленарному засіданні говорив про пафос і відчуження як риторичну формулу останніх поезій Тараса Шевченка. Професорка кафедри україністики Варшавського університету Валентина Соболь виступила зі своєю докторанткою Камілою Бродовською. Науковиці розповіли про рецепцію Тараса Шевченка в Польщі. Головний зберігач фондів Національного музею Тараса Шевченка Юлія Шиленко розповіла про особливості цифрової інтерпретації шевченківської спадщини як інформаційної бази її поглибленого вивчення. Завідувач кафедри полоністики, професор, академік НАНУ Ростислав Радишевський говорив про М. Ласло-Куцюк як дослідницю творчості Кобзаря. Доцент кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Світлана Задорожна виступила з науковою доповіддю про модерну рецепцію творчості Т. Шевченка. Також прозвучав виступ студентки ННІФ Софії Пєткової про міста, місцевості та географічні об’єкти у творчості Т. Шевченка. Після пленарного засідання учасники конференції продовжили роботу в межах секцій та круглих столів. Загалом працювало дев’ять секцій, присвячених різним науковим проблемам сучасного шевченкознавства, і два круглі столи. За матеріалами конференції буде видано збірник наукових праць “Шевченкознавчі студії”. 2024 року Україна і світ відзначатимуть 210-ту річницю від дня народження Тараса Шевченка. Віримо, що це буде вже після Перемоги України над рф. І це відзначення має прозвучати на загальнодержавному рівні. Кобзар своїм словом і чином єднає Україну, робить її сильною і незалежною.
Пам’ять · “Правда, як сонце, зійшла… І писав я слова безсмертні…” · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тавши мою повість “Бурею битва гриміла”, в якій зображено участь підлітка у подіях боротьби УПА, написав про неї рецензію в “Літературній Україні” і дав мені рекомендацію для вступу до Спілки письменників. Коли я пішов добровольцем до ЗСУ влітку 2014 року і приїхав до Києва у відпустку після Дебальцевого, ми зустрілися з Павличком і він прочитав мені свого вірша: Приїхав до мене Шкільний мій товариш, Каже: “Буду вмирати”. “Не вмирай, – кажу я йому, – пошкодуй мене. Що ж я робитиму, як тебе не стане?” “Буду вмирати, – каже, – сили не маю жити!” “Не вмирай, – кажу я йому, не покидай мене, Бо буду бити”. Закінчити слово про Дмитра Павличка хочу словами команди римських легіонерів. Коли в бою падав боєць легіону, лунала команда: “Зімкнути ряди!” Сказав Господь у Святому письмі: “По вірі вашій воздасться вам”. Ми віримо у безсмертя душ героїв України і у щасливе прийдешнє України, якій присвятив своє життя Дмитро Павличко.
Пам’ять · “Правда, як сонце, зійшла… І писав я слова безсмертні…” · с. 12сторінка оригіналу ↗

Слово про Дмитра Павличка

У Рівному відбувся урочистий вечір вшанування пам’яті Дмитра Павличка. Організатори заходу: відомий громадський діяч Мико$ ла Панащук, Рівненські організації “Просвіти” та Національної спілки письменників, ветерани Народного Руху. Взяли участь у за$ ході три художні колективи, які виконали пісні на слова Дмитра Павличка, і понад чотириста рівнян. Із промовою про Дмитра Пав$ личка виступили письменники Рівненщини та Микола Поровський. Микола ПОРОВСЬКИЙ Фрагменти з виступу Миколи Поровського: – Дорогі побратими з Товариства Шанувальників української мови, створеного нами у 1989 році, а нині – “Просвіти” та Народного Руху України! Ми зібралися, щоб вшанувати пам’ять нашого побратима, великого Українця Дмитра Павличка – геніального поета, класика української літератури, засновника і першого голови ТУМ “Просвіта”, одного з чільних засновників Народного РУХу, промовця-трибуна у всіх найбільших акціях боротьби за Незалежність – зокрема Ланцюга Злуки, народного депутата України кількох скликань, державного діяча. Я вперше побачив Дмитра Павличка на Установчому з’їзді Товариства української мови в Києві у лютому 1989 р., куди приїхала наша рівненська делегація. У перерві з’їзду світлої пам’яті Василь Червоній підвів мене до Павличка і відрекомендував: “Оце наш активний діяч Товариства і за це його звільнили з роботи і переслідують…” – То чим же я можу вам допомогти? – питає Павличко. – Ну ви ж Павличко, ви все можете, – зопалу відповів я. – Це для вас я Дмитро Павличко, а для тих, що у владі і вас переслідує, я ніхто, – відповів він посміхнувшись. – Он тут є представник ЦК – давай підійдемо до нього – може, щось і допоможе… Отак відбулося моє знайомство з Дмитром Павличком, а потім ми зустрілися в Оргкомітеті зі створення Народного Руху України і були пліч-о-пліч у всіх подіях боротьби за Незалежність – тієї боротьби, яку Павличко розпочав іще підлітком у сотні УПА командира Спартана. Як розповідав він мені, після кількох тижнів перебування у сотні командир Спартан вишикував усіх підлітків і сказав здати зброю і наказав усім йти вчитись і будувати Самостійну Україну в майбутньому. І Дмитро Павличко виконав цей наказ сотника УПА – він брав чільну участь у створенні організації, яка очолила боротьбу українського народу за Незалежність – Народного Руху України. Народний Рух України і його представники у Верховній Раді – депутати Народної Ради, привели Україну до Незалежності, і я був присутній при остаточній правці тексту Акта Державної незалежності, у якому Дмитро Павличко дописав початок: “Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною” …а далі у Акті написано: УРСР урочисто проголошує н е з а л е жн і с т ь У к р а ї н и та створення самостійної української держави – УКРАЇНИ. У перші хвилини після схвалення Акта проголошення Незалежності України Дмитро Павличко в залі Верховної Ради України написав: Я можу вмерти сьогодні – Серце радощі рвуть! Україна виходить з безодні, Дзвони гудуть великодні, Об’являється Божа могуть. Прапор вносять до залу Синьо-жовтий! Імперія – в шок! І сходить з п’єдесталу, Згубивши кепку злинялу, Ненависти й зла божок. Розпалися пута нестерпні, Правда, як сонце, зійшла… І писав я слова безсмертні… А було це в суботу, у серпні, Двадцять четвертого числа. У своїй книзі “Тільки РУХом життя і обіймеш” цей вікопомний день я описав так: “У перерві після прийняття Акта ми – депутати Народної Ради, вийшли до людей які зібралися під стінами Верховної Ради. Між маніфестантами панувало сум’яття. Я сподівався, що нас зустрінуть принаймні оплесками і вигуками підтримки, адже ми щойно здійснили віковічну мрію українців про свою державу – прийняли Акт державної незалежності! Та від групи демонстрантів із стягами Української міжпартійної асамблеї (УМА), що стояла біля сходів, нам гукали щось несусвітнє. – Люди! Ми проголосили Самостійну Україну! – звернувся я голосно до мітингувальників. – Яку ви Україну проголосили, комуністичну?!! – ревнув до мене один із постійних мітингувальників, член УМА і ВОСТу. – Забирайтеся геть із такою Україною! Ви краще звільніть Хмару — підтримали його кілька десятків найближчих мітингувальників. Хтось гукнув навіть “Ганьба!” У цю мить наперед вийшов Дмитро Павличко. Він підніс руку і таким голосом, від якого стало аж моторошно, гукнув: – Люди!!! Ставайте на коліна й моліться! Не слухайте цих бовдурів. Україна воскресла! Наче за велінням магічного жезла увесь майдан перед Верховною Радою клякнув на коліна і люди почали молитися. Це був якийсь магічний ритуал, описати який я не в змозі. Тисячі людей речитативом читали “Отче наш”. Вони увірували, що Україна щойно воскресла”. Після проголошення Незалежності у житті Дмитра Павличка було ще багато історичних подій – він був призначений Послом України у Польщі і зробив великий внесок в українсько-польське порозуміння й співпрацю. Потім була Помаранчева революція, де Павличко став полум’яним промовцемтрибуном. Було створення Української Народної Ради, очолити яку Павличко відмовився і на з’їзді передав мені керівництво цією організацією ветеранів-борців за волю України. У 2000 році Дмитро Павличко, прочи-
Пам’ять · “Правда, як сонце, зійшла… І писав я слова безсмертні…” · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Україно! Ми йдемо до бою – Дай нам смертоносного меча!”

Лілія СЛЕДЗІНСЬКА, голова Кременецького РО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка У числі тижневика “Слово Просвіти” за 25 січня я прочитала ці священні, як вогонь небесний, слова-клятву нашого славетного поета Дмитра Павличка, а 29 січня, в день пам’яті Героїв Крут, раптом перестало битись його стражденне серце. Обірвалося життя великого Сина України, поета, перекладача, літературного критика, Героя України, лавреата Національної премії імені Тараса Шевченка. З такою великою потужною енергією в серці, з таким вогнем в очах йому жити б сто років! Тепер житиме його Слово. Його поетичні рядки: Мені нагадують людські серця крихке, тоненьке серце олівця, зломити легко – застругати важче, списати неможливо до кінця назавжди залишаться в рукописній Книжці пам’яті, яку я веду від днів організації Спілки письменників Тернопілля. Тоді Дмитро Павличко прибув до Кременця у складі письменницької делегації. Була незабутня зустріч в актовій залі з викладачами та студентами педагогічного училища. “Несіть мене, лелеченьки, мертвого додому…” – безперестанку звучить в моїй пам’яті ця незвичайна пісня-мелодія, творцем якої був мій незабутній Поет. Це він, Дмитро Павличко, у підлітковому віці став до лав армії УПА, сотенний Кривоніс приймав його у молодіжний вишкіл. Потім були бої за волю України, були радості перемоги, були і страждання. Скількох побратимів втратив воїн-юнак, багатьох люті вороги відправили на вічну каторгу до Сибіру! Це їм присвячена ота сумна пісня… І його – поета-борця, неначе на крилах, віднесли лелеченьки першого лютого у рідний Стопчатів на Івано-Франківщині. Адже там поетова матуся, коли він збирався в далеку життєву дорогу, “сорочку вишила червоними і чорними нитками”. Це кольори бойових прапорів друзів, його побратимів. Навесні 2017 року, перебуваючи в Кременці, Дмитро Васильович слухав про героїчні події, що відбувалися на наших теренах, подібні до тих, учасником яких він був на Галичині. Поезію “Три сини” він присвятив моїм братам – Борису, Ігорю та Олександру Мислінським і їхній матері. Мати Гафія. Три сини. Три повстанці. Три бандерівці збройні. Три свободи мечі. Мамо, я знаю, як ви молилися й плакали вранці, Коли виряджали дітей, як ридали за ними вночі. Три брати, наче різні, та одна непокора шалена, Кров палахкоче – і сліпнуть від неї лякливі хахли, Мамо, я знаю, що ви цілували Синів у рамена, Як зброю вони взяли в руки і вмирати пішли. Три сини, три, московськими зайдами вбиті, Два сотенні, а третій-кулеметник роя. Мамо, я знаю, що для них сорочки були вшиті, Вишиті чорно-червоним, як сорочка моя. Три сини, три Гафіїні з хутора Вірля, Три сини твої, Господи, Три криваві хрести. Ти дав силу їм вийти на смерть, На широке прострілля, Дай же сили й мені до свойого хреста підійти. 4.04.2017 р., Кременець Через рік, приїхавши на форум “Діалог двох культур”, Дмитро Павличко відвідав могилу моєї тітоньки Гафії, куди я символічно перепоховала останки братів. Пам’ятник на могилі присвячений і матері- Україні, і неньці, яка віддала на боротьбу за волю трьох синів, та матерям сьогодення, чиї діти гинуть на фронті в цій війні. На чорній гранітній скелі, за проєктом львівського скульптора Петра Кулика, висічено образ української жінки у вишиванці, яка схилилася над козацьким хрестом, а в руках у неї — пучок червоної калини-символу України. На подвір’ї, де народились і виростали моїх брати, я посадила три дубочки – це заповіт мого сумління. 28 березня 2020 року в поезії “Платьба за мир” Дмитро Павличко звернувся до українського народу: О націє моя, вставай спроквола, Та в ката свого миру не проси, Бо стне тебе московщини юдола, І загризуть перевертні, як пси! Я ще живий і повен аж по вінця Любов’ю до звитяжного життя, Я вірую в безсмертя українця З вогню, а не з покори й каяття. Піднялась нині до Бою вся українська нація – від Дону до Карпатських гір. Смертоносний меч – це мужність, сила незламності духу кожного, хто не байдужий. Мій народ повстав проти споконвічного ворога і його нікому не здолати! Там, на окупованих територіях, бурлить повстанський рух, а тут, на вільних землях, кожен українець прагне долучитися до допомоги воїнам на фронті. Це священна війна, і вона обов’язково закінчиться нашою Великою Перемогою! Я вірю в це! Упродовж п’яти десятків років, в сумну минувшину, викладаючи рідну мову і рідну українську літературу, я йшла до учнів та студентів з поезією Дмитра Павличка, яка будила в серцях юнаків і юнок тільки ті почуття, які він жадав донести до молодого покоління. Не раз сьогодні згадую, як ми з Юлею Редько співали удвох на лекціях нашим студентам не тільки “Лелеченьки”, “Два кольори”, але дуже часто – “Явора і яворину”… Грає листя на веснянім сонці, А в душі печаль, як небеса, Він стоїть й співає яворонці, І згоряє від сльози роса… На таких лекціях я відходила від програми, від брехливих підручників і творила свою методику викладання рідного слова, за що гірко поплатилася, потрапивши під переслідування КДБ з боку ревних служак ненависного мені світу обману, неволі та страждань. Дмитро Васильович був почесним громадянином міста Кременець на Тернопіллі. П’ятдесят років поспіль він приїжджав до нас, а з 2006 року був постійним учасником незвичайного дійства “Діалог двох культур” – українського і польського народів. В останню дорогу провели Дмитра Павличка наші просвітяни Олена Гаськевич і Станіслав Люткевич – працівники літературно-меморіального музею Юліуша Словацького. Вони поклали живі квіти на могилу Поета від крем’янчан, від учасників щорічного форуму “Діалог двох культур” та від польського народу, який сьогодні йде пліч-о-пліч з народом України у кровопролитній війні з найжорстокішим ворогом – московською ордою. Небесне воїнство прийняло в свої ряди і Дмитра Павличка, він вже крокує там, у Всесвіті, поруч із Василем Симоненком, Євгеном Гуцалом, Григором Тютюнником, Аллою Горською і мільйонами загиблих від рук москалів-рашистів впродовж століть і до сьогодні синів моєї Вітчизни. Але ми віримо, що наш “смертоносний меч” не мине жодного ворога.
Незабутні · “Поезія Олеся Лупія стала невід’ємною частинкою нашої епохи, дітьми якої ми були”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

квітня”, “Гетьманська булава”, глибокі, ґрунтовні, яскраві і патріотичні, що й дало підстави критиці стверджувати: “Історичні твори Олеся Лупія є здобутком української літератури, новим словом і рубежем у нашій белетристиці. Письменник дав читачеві потрібні, актуальні, високохудожні твори, які по-новому висвітлюють далекі сторінки історії, відроджують нашу високу духовність, утверджують державність, що має тисячолітню традицію”. Космос романів Олеся Лупія цілісний і гармонійний. Я, часто буваючи у Спілці письменників, коли ще працював у Міністерстві культури, бачив, як до Олеся Лупія, відповідального секретаря, спілчани часто звертались по допомогу, як ішли до нього по знання, світло, знаючи, що обов’язково знайдуть розуміння і підтримку. І Олесь Васильович для них не шкодував ні часу, ні сили. Це дійсно була людина, позбавлена егоїзму, скромна й інтелігентна. Неодноразово я ставав також свідком його зустрічей з творчою молоддю, бо й сам в міністерстві опікувався цими питаннями, і мене вражала в цих розмовах його сердечність і бажання неодмінно допомогти і підбадьорити тих, хто стає на крило. Я бачив, який він чуйний вихователь молодих літераторів і якось сказав про це Олесю Лупію, на що він усміхнувся і відповів: “Не треба перебільшувати ні моєї поведінки, ні моєї роботи. Я намагаюсь передати естафету кращих спілчанських традицій. Коли молода людина усвідомить сенс життя, свою поведінку в цьому світі, буде прагнути осягнути правдиве і мудре, тоді вона в побачить явлену суть його в красі доброчинства… І втамує власний біль та зможе явити нам радість вищої мудрості. Тільки й того”. Згадуючи сьогодні Олеся Васильовича напередодні його світлого ювілею, мені спали на думку чудові слова улюбленого Богдана-Ігоря Антонича: “…але молімся зорям дальнім, щоб нам дали на світі цім життя велике і страждальне”. Це ніби про нього, про Олеся Лупія. Світла вам пам’ять, незабутній старший друже Олесю! Володимир Коломієць, Олесь Лупій, Володимир Міщенко, Дмитро Головко. Сидять: Тетяна Литвин і Любов Голота в редакції поезії “Українського письменника”. 1988 р.
Незабутні · “Поезія Олеся Лупія стала невід’ємною частинкою нашої епохи, дітьми якої ми були”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

“Але молімся зорям дальнім…”

28 березня виповнилося б 85 років Олесю Лупію – поету, прозаїку, драматургу, культурно-громадському діячеві. Олесь Васильович нале$ жав до покоління шістдесятників, творчість якого органічно вплелась у літературне силове поле і стала своєрідним активним прологом до Руху опору в Україні. Член Спілки письменників України, лавреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, літературних премій ім. Івана Кошелів$ ця та ім. Дмитра Яворницького, заслужений діяч мистецтв України. О. В. Лупій був нагороджений орденом Святого Володимира Великого ІІІ ступеня, орденом “За заслуги” ІІІ ступеня, медаллю Всеукраїнського то$ вариства “Просвіта” “Будівничий України”. Працював у редакціях газет “Молодь України”, “Вечірній Київ”, “Літературна Україна”, звідки був звільнений за позитивну статтю “Собори душ людських” про відомий ро$ ман Олеся Гончара “Собор”. А в часи перебудови Олесь Васильович пра$ цював завідувачем редакції поезії видавництва “Радянський письмен$ ник”. У 1991–1999 рр. – відповідальний секретар Спілки письменників України, у 1999–2001 рр. – перший заступник голови НСПУ. Василь НЕВОЛОВ, письменник Мені особисто Олесь Васильович запам’ятався як надзвичайно делікатна, інтелігентна, мудра людина, вірна своїм моральним цінностям. Він належав до когорти талановитих і цікавих сучасних українських письменників, яким під силу були майже всі літературні жанри – поезія, проза, кінодраматургія, публіцистика, літературознавство... У своїй творчій роботі Олесь Лупій постійно тримав руку на пульсі доби, відчував больові точки нашого життя. Він брав участь у підготовці проєктів різних матеріалів для новостворених організацій, зокрема, товариства “Меморіал” і Товариства української мови. У 1989–1991 роках О. Лупій брав участь у підготовці та проведенні мітингів біля Верховної Ради, на Хрещатику та біля Київського університету імені Тараса Шевченка. Під час Помаранчевої революції та Революції гідності я часто бачив Олеся Васильовича на Майдані, він виступав на різних зборах громадськості, написав немало віршів на цю тему, вони опубліковані. Виступав Олесь Лупій із віршами на Днях поезії та на підтримку воїнів, які захищають Україну від московських агресорів. Народився маленький Сашко на Львівщині, де в повоєнні роки його родина зазнала репресій: батьків, разом з іншими сім’ями односельчан, було вивезено до Сибіру, а десятирічний Олесь дивом, як він сам згодом казав, “половіючими житами в сусіднє село до тітки втік від енкаведистської кулі”. Про ті трагічні для їхньої родини і для нього самого дні Олесь Васильович часто згадував, я теж якось чув одну з таких розповідей. А вже будучи відомим письменником, він виклав цю наболілу історію в автобіографічному романі “До білих ведмедів”, творі морально-етичному з глибинною, як завжди у Лупія, християнською символікою, який супроводжується притчевою риторикою. Свої перші вірші шістнадцятирічний Олесь публікував у волинських газетах, а перша збірка його поезій “Вінки юності” вийшла друком в 1957 року і стала вельми помітною в когорті талановитих молодих літераторів. Він ніби малював своїм талановитим, ніжним словом рідні краєвиди й пейзажі людських душ, умів знаходити високу поезію, здавалось би, у буденних зустрічах з краянами. Його літературна праця увінчалася доволі вагомим і різноманітним творчим доробком – тут і півсотні книг віршів, поем, перекладів, повістей та романів, кіносценарії, твори для дітей. У романі Олеся Лупія “Падіння давньої столиці” та повісті “Гетьманська булава”, що здобули популярність серед читачів і були відзначені Національною премією України імені Тараса Шевченка, письменник зумів реалістично і ґрунтовно відтворити епоху Київської Русі та Галицько- Волинського князівства у XIII столітті, боротьбу наших предків із татаро-монголь- Микола Вінграновський та Олесь Лупій. У приміщенні Львівського музею І. Франка. 1981 р. ською ордою, психологічно тонко й колоритно змалювати характери гетьмана Івана Виговського, полковників Івана Богуна, Петра Дорошенка, Григорія Гуляницького, лицарів знаменитої Конотопської битви 1659 року, де вирішувалася доля Української козацької держави. У такий спосіб Олесь Лупій талановито висвіжував пам’ять сучасників про володарів духу – великих наших предтеч, котрі, відійшовши за вечоровий обрій, даленіють у часі. Критик Олекса Мишанич в одному зі своїх відгуків про письменника наголошував на тому, що О. Лупій “дав читачеві потрібні, актуальні високохудожні твори, які по-новому висвітлюють далекі сторінки історії, відроджують нашу високу духовність, утверджують державність, що має тисячолітню традицію”. Олесь Васильович був прекрасним поетом, з іскрою Божою. У більшості своїх збірок він не полишав своєї традиційної теми – любові до рідної української землі, до її захисників і чесних трудівників, до історичного минулого України та її сьогодення, захоплювався пейзажною та пронизливою інтимною лірикою… Теми, здавалося б, давні, вічні, але як же вони хвилюють в Олеся Лупія! Можливо, тому про його творчість свого часу схвально відгукнувся класик нашої літератури поет Андрій Малишко, який пророче написав: “Зі своїм іменем і краєм підводяться люди з поетичних рядків молодої поезії Олеся Лупія. Пригляньтеся уважно до його писань, адже він весь повен тонкої акварельної прозорості і того хорошого оптимізму, що не цурається гострих граней чи болючих імпульсів людської душі. Надійний талант Олеся Лупія виведе його на тверду дорогу праці й нових відкриттів, до того світла й чистоти, яких він так жагуче прагне у своєму житті”. Класик не помилився в оцінках і прогнозах: Олесь Лупій вийшов не тільки на тверду, а й на широку дорогу праці та нових творчих відкриттів. Він став автором понад двадцяти збірок поезій, серед яких найвідомішими і найпопулярнішими у читачів стали “Вінки юності”, “Любов і лад”, “Золоті еклоги”, “Зелене весілля”… Вони переконують утому, що думка, душа й серце поета Олеся Лупія завжди були і залишаються у вічному невтомному русі. Його поезія такою і залишиться – високою, чистою, зворушливою, ніжною і правдивою. І тут нікуди не дінешся, бо поезія Олеся Лупія стала невід’ємною частинкою нашої епохи, дітьми якої ми були. Якось в одному з інтерв’ю Олесь Васильович про свою сценарну і прозову творчість у висвітленні минувшини сказав таке: “Ті основи були в історії, у пам’яті людській, яку хотіли від нас відібрати, стерти, щоб ми нічого не знали про наших предків. А в історії – там же таке багатство, і воно наше, наша Київська Русь, наша Гетьманщина, наша Запорозька Січ, наша УНР, наша УПА. Шукаючи вихід із такої ситуації, яй звернувся до історичної тематики”. З цього й народились прекрасні книги прози: романи “Милява”, “Грань”, “Нікому тебе не віддам”, “Чоловіки не відчувають болю”, “Падіння давньої столиці”, “Лицарі помсти”, повісті “Романа”, “Час Літстудійці6студенти КДУ ім. Т. Шевченка: Олесь Лупій, Станіслав Тельнюк, Наталя Кащук і Микола Сингаївський в гостях у Максима Рильського. Весна 1959 р., Голосієве
День і вік поезії · “Хтось говорить про гроші, А для мене з цих пір Листя чорної груші – Найдорожчий папір”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Ми всі пишемо в порожнечу… Читацькі експресії

Євген БАРАН Живемо в темряві. Ледве свічки вистачає, щоб вірша написати. Такі тоненькі. Тому й вірші не читані. Якби ж то хоч Свічки церковні, а то ж кіптява. (Василь Слапчук. Із циклу “Брат братові сторож”. 1999) Нині ювілей Василя Слапчука – 60. Зателефонував йому й кажу: “Ювілей на ювілей не подібний. Ми на себе вчорашніх не схожі. Але залишаємося тими ж, еге ж?” Я би міг розповідати багато. Наприклад, як весною 1994 р. Кокотюха й Жадану “Смолоскипі”, той знаходився десь неподалік київського Цирку, тицьнули мені в руки збірочку “Німа зозуля” Василя Слапчука: “Візьми, тут графомани надсилають різне”. А я, знаючи цього автора з газети “Зірка” 1986 року, вхопив книжечку. Міг би говорити про 50-літній ювілей, на якому були Віктор Баранов, голова НСПУ, Михайло Слабошпицький і Павло Вольвач. І як я півночі з Віктором Барановим говорив у нумері готелю, де нас поселили. Міг би сказати за нинішню бесіду, коли я нібито пожартував: “Дожився ти, Василю, до краю. Вже ні з ким не говориш”. Але се літературний сюжет. Бо я теж говорю лиш з книжками. Не забуду, як у січні 1999 р., коли ночував у Василя, зранку побачив, як його мати Ліда і він по різних кімнатах зачинилися. Потім Василь пояснив: “То ми налаштовуємося прожити день”. Василь Слапчук, Імператор Символів і Знаків – за Конфуцієм, – з 20-ти років носить афганську кулю в хребті і б’ється за життя щодень. Вигризає його. Має таке право. Поет – лиш той, хто знизу, в мить одну, оцінить пагорба висотність і – низу глибину! (Остап Лапський. Мій Почитачу. Варшава. 2000) Найневідоміший Шевченківський лавреат 2007 року Остап Лапський (1926–2012), український поет, родом із Берестейщини, який жив і помер у Варшаві. Поетична мова Лапського химерна, зрештою він постійно наголошував на химерності поезії як її визначальній ознаці. Вірші цього поета я читав у варшавському “Українському календарі” у 60-80-х роках, а також в антології “Гомін”, укладеній Костем Кузиком, моїм родичем (псевдонім Кость Джуринка) у 1964 році. Здається, з українських літературознавців про нього писав Микола Ільницький і згадував Анатолій Дністровий. Дивний у своєму посмертному герметизмі поет. “Позичивши кілька долярів, пустився я в поїздку шукати щастя. Бував у тих поблизьких містах і розглядався. Всюди здебільшого ті самі умовини і труднощі, зокрема з мешканням. Нових наших емігрантів уже доволі бачиться. Ті, що сильніші, носять тягарі на будовах, працюють при залізницях, двигаючи тягарі, а слабші миють посудину по ресторанах, замітають уночі по льокалях, тощо. Це т. зв. “початківці”, інтелігенти, можуть найти таку працю. Інакше жінкам. Вони кращі мають умовини по різних пивальнях. Але все одно – всім доводиться гарувати та ще при тій несамовитій жарі. З того, що я бачив, можна наглядно переконатись, як дуже все в нас випадкове. Немає ніяких комітетів, щоби на місцях людьми зайнялись, немає якогось хвилевого захисту, немає посередництва праці – немає кому подати руку, порадити. Часами десь священик такий найдеться. Та це буває білий крук”. (З листа Лева Лепкого до Миколи Климишина, серпень 1949. Детройт) Подарувала мені Любомира Гаврилів книжку творів Левка Лепкого (1888–1971), наймолодшого брата Богдана Лепкого, відомого насамперед як автора музики до вірша брата “Чуєш, брате мій” (Лев Лепкий. Твори. Тернопіль. 2001). А він пісняр, прозаїк, публіцист, мемуарист. Його стаття про Дмитра Вітовського (1887–1919), написана в річницю загибелі, фактично стверджує невипадковість авіатрощі, в якій загинув один із керівників Листопадового Зриву у Львові. Його спогади про брата лагідні, ніжні. Його пісні, які стали народними (“Казала дівчина”, “І снилося з ночі дівчині”, “Колись, дівчина мила” та ін.), лише підкреслюють нуртову силу і непересічність таланту. А в листі дається сумна оцінка української еміграції, яка не те, що не змінилася, а поглибилася в своєму крайньому індивідуалізмі. і за останню пустельну піщину ступаючи я гадав що прийду і скажу тим що мене чекають хто вони і звідки і ще скажу що буде із ними за десять літ і за сто та лише покаянь чекали вони від мене ставши в позу каменя що котиться із гори. (Григорій Чубай. Пророк. З книжки “Плач Єремії”. 1969) Коли Дмитро Юсип писав свою книжку про “Франкову кузню”, учасників літоб’єднання 60-х років ХХ ст. у Львівському університеті, свою передмову-спогад подав Григорій Мовчанюк (1942–2018) із Вінниці. Спогад був великий, десь поза сто сторінок машинопису, ів ньому згадувався Григорій Чубай (1949–1984) з неприглядної сторони, власне згадувалася його роль у процесах з арештами української інтелігенції 1972 року. Я переконував Юсипа подати матеріял повністю, без купюр. Юсип у книжці ці дражливі фрагменти познімав, ніби в цьому його переконували Лизанчук, Салига і Гнатюк, його однокурсники (тепер професори ЛНУ). Гадаю, оригінал спомину залишився в архіві Мовчанюка, вже нині покійного. Ці сторінки минулого ми так і не проговорили з тим, аби позбутися залежности від страху тоталітаризму, який нині з новою силою загрожує вже цілісности української державности. Все треба робити вчасно, тоді й слово поета буде не історико-літературним фактом, а закликом до змін у собі. Хтось говорить про гроші, А для мене з цих пір Листя чорної груші – Найдорожчий папір. Легко не зрозуміти, Затоптати у гній. Найжорстокіша в світі Девальвація мрій... (Ірванець. 1980) Таки правда, що окремі твори, як і окремі книжки, найкраще популяризувати без імени автора. Особливо тих, які опинилися на роздоріжжі, і вертячись на ньому, як помело, затоптали власні сліди. Бо вже краще бути Павличком чи Олійником, на прикладі яких можна розглядати проблєму “загравання з дияволом”, аніж мати талант і залишитися пушкінською бабою біля розбитого корита. “В нашій історії були доби, коли погорджувана і осмішувана – тепер – література, силою обставин, набірала “особливого” значення. Література – в ідеалі – то світ думок та ідей. Світом думок та ідей має бути й сучасна наша, а коли так не є, то... багато говорити. Зрештою – це й є темою цих рядків. В політичнім (більш або менш) вакуумі література, ц.т. світ ідей та думок, заміняє часом все: робиться “політикою”, репрезентує, організовує, керує. “Інтелігент” це – на відміну від “простої людини” – може знати і мусить знати. “Інтелігент” може не любити літератури, може нею погорджувати або й нехтувати. Але він мусить – в міру своїх сил – існування літератури підтримувати”. (Е. М. З Нотатника. 20. Х. 54) “У професійного інтелігента, особливо східньоєвропейського, повстає з часом щось, що можна назвати б розпустою мозку. Він може “говорити про все” і притім “на високім рівні”. Але, як кожна розпуста, і ця мозкова полишається неплідною, породжуючи лише снобістичну моду на безконечні “дискусії” (ц.з. переливання з пустого в порожнє) та заражаючи й соблазняючи “малих сих””. (Е. М. З Нотатника. 31. ХІІ. 54). Велику справу зробив Григорій Клочек зібравши з діаспорних видань “блогерівські” нотатки Євгена Маланюка і видавши їх окремою книжкою (Євген Маланюк. З Нотатника. Кропивницький. 2021). Літературознавець продовжив справу, розпочату Леонідом Куценком, публікуючи матеріяли, пов’язані зі співцем Степової Еллади. Ці міркування Маланюка не просто актуальні, – начасні. У них є відповідь на стан сучасної України і гуманітаристики в сучасній Україні. Кажемо, що загрожує москаль. Москаль ніколи не змінювався і не міняв політичного ставлення до України, на відміну від доморощеного гречкосія чи обрядового галичанина. І найбільша провина за сучасний стан України – їхня. Коли юнак чи юнка, які лише пробують сили в літературі, а їх тут же розхвалюють чи перекладають іншими мовами, – не готові сприйняти конструктивної критики, бо “звізда во лбу гаріт”. А вони пишуть з амбіцій егоїстичних або ж бавлячись у активістів, не читаючи ні класики, ні сучасних авторів. Коли т. зв. науковці плодяться, мов сліпі кошенята (як розповідав їден чоловік в колі знайомих: зайшов у туалєт, Петрусь вже кандидат, вийшов з туалєта – Петрусь дохтір), то звичайно, що гуманітаристика вихолощується до кар’єрного статусу, а не до захисту, канонізації і розширення культурного простору. Зрештою, нащо я повторюю очевидне. Маланюк про ці суспільні болячки сказав більше як півстоліття тому, а “Васька слушаєт да єст”... 1. Кого розіп’яти? Народ вередує на площі. Народ хоче страти. Фото Тараса Майстришина Ніхто не питає – чи варто. Але цього разу Пілат зневажатиме натовп. Тому на помості лежить порубаний дощ. 2. І будуть по світу ходити апостоли доти, допоки не визріє твердь між водою й водою. Кого ти, поете, кого ти ведеш за собою? Невже ти не бачиш, що їх не цікавлять голготи? А ти їм довірився легко... З якою метою? (Тарас Девдюк. Диптих) Поетична збірка Тараса Девдюка “Бенкет на голівці цвяха” (Львів: Каменяр, 1993. 111 с.), у яку увійшли вірші 1985–1993 років, є однією з найвиразніших і найталановитіших, які з’явилися друком у “ранніх” 90-х. Пригадую презентацію у львівській спілці письменників, пригадую розмову з Ігорем Калинцем, знайомство з Ігорем Павлюком. Тарас був ексцентричним, юним, майже божевільним поетом з печаттю геніяльности у відкритому і дещо наївному, частково через великі на півобличчя окуляри, погляді. Я тоді у “Літературному Львові” подавав інформаційні замітки про літературні події, і Тарас якось цілком серйозно мені сказав: “Ти маєш великий гріх переді мною. Презентація моєї книжки була знаковою для Львова. У спілку уперше прийшов і виступив Калинець. А ти подав у газеті кілька слів”... Його вірша “Ти пожінна мені. І тому найніжніша у світі” цитував увесь філфак Львівського університету. Там правили тоді “тріє царів” – Девдюк, Павлюк і Скиба. Останній, здається, переночував зі всім філфаком, прописавшись на пів ставки Привидом Університету. Виїзд Девдюка в Америку весною 1995, звідки Тарас не повертався жодного разу, видозмінив його світ. І хоча Тарас ще видав дві чи три поетичні книжки в Україні, час від часу нагадуючи про себе дивними віршами московською говіркою, весь він там, у романтичних сподіваннях ранніх 90-х. Поетична збірка Степана Процюка “Апологетика на світанку” (Ужгород: Ґражда, 1995. 108 с.) попри все еклектику формальну, вийшла дуже цілісною в світоглядній перспективі. Процюк від початку не був ні постмодерністом, ні авангардистом. Він залишався наодинці зі своїм неприхованим україноцентризмом, який Ця добірка читацьких експресій инча за тональністю і композиційним задумом. Ретроспективність – лише од$ на з її рис. Є намагання прочитати книжки, написані ра$ ніше, з намаганням прописати їх в контексті не літпроце$ суальному, а історичному. А щодо назви добірки – тут не так провокація, як гли$ бинне розуміння програшу митця. Але не будемо про сумне. Говорімо про книжки. Бо вони мають здатність дивним чином воскресати, коли ніхто цього не очікує…
День і вік поезії · “Поезіє, порятувала ти плоть мою не раз, не два. Ти голову оповивала, коли палала голова”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

пробував приховати віршованою еквілібристикою з її викличним, позірним бунтарством. Насправді Процюк залишався в силовому полі українства частково через погано приховані родинні і родові психологічні травми. Уся його проза, через яку він відійшов від віршів, є нічим инчим як намаганням розповісти відому усім правду. Просто люди поволи відступили від тієї правди, і лиш нині через кров і втрати повертаються до неї. Процюкові не треба повертатися. Можливо, тепер він звільниться від тягара просвітництва і стане письменником-естетом, а не глашатаєм на “полі крови”. в обіймах полум’я людина стає вишкваркою книга попелом думка протуберанцем заради віри чи слави чи правди все що перетворилось на вогонь приречене на безсмертя (Сергій Пантюк. Босяцький калфа. К., 2005. 236 с.). Сергій Пантюк, сей Пітер Пен літературних 90-х, давно став класиком української літератури доби Української Незалежности. Нестримний характер, дитяча безпосередність у всьому, доброму і поганому, вірний товариш, великий життєлюб, громадянин. Тут можна додавати характеристик, можна забирати, але нема сенсу приховувати. Він кидається на небезпеку, як Юрій-змієборець. Йому довелося взяти участь у конфлікті в Нагірному Карабасі, про що написав талановитий роман “Війна і ми”, традиційно проґавлений літспільнотою; його легендарний вірш про останнього москаля в Севастополі, написаний ще чи не у 2010 або 2012 роках, сьогодні має відкривати українську антологію творів про новітню українсько-московську війну; він брав участь у війні на Сході України, був контужений; жалівся мені, як дитина, що медкомісія забракувала його до армії. Нині він у київській теробороні разом зі своїм товаришем, письменником Борисом Гуменюком. У час небезпеки за Пантюком, як за камінною стіною. Все буде Україна, Сергію, і ми з Тобою на центральній площі у Севастополі читатимемо вголос твого пророчого вірша! Чи це потоп – чи страх? І ти, колега-ангел, Не рвешся в небеса, та грішний паділ цей Зумієш врятувать? Кругом росте майдан Залежності і рабства. Тут обліковують утрати і нещастя. І календарний план убогого життя Розсипаний – усе навспак і шкереберть. У крові – сон і смерть: надійна варта. І знов облізлий пес вертає до своєї Блювотини. І знов – понура дика гра? Колего-ангеле, прийшла твоя пора – Творити чудеса з проклятою землею. (Людмила Таран. Книга перевтілень. К., 2004) Ім’я Людмили Таран в українській літературі вже відоме з півстоліття. Вона з виїмкових авторів. Її поезія, проза, критика, – все обрамлене класичною формою і широтою погляду. Хоча і її творчості, особливо поезії, як більшости українських літераторів останнього тридцятиліття, моментами бракне сталевих нот. Але не викликає сумніву, що це один із взірцевих творців Українського Світу з його універсальною заглибленістю у внутрішнє “я” людини мислячої. Мені приснилось, що на Хрещатику, Навпроти консерваторії, Замість квітів Посіяли жито. І маки були цим так здивовані, Що від здивування Зацвіли голубим. (Володимир Яринич. Земна сповідь. К., 1971) Яринич так і не став поетичною легендою, як той же Леонід Кисельов. Хоча померли вони в один рік і майже в один час. Яриничу було 30. А поетична збірка з передмовою Абрама Кацнельсона (молодшого брата Іллі Стебуна, який першим опублікував листи М. Коцюбинського до О. Аплаксіної 1938 р.) так і залишилася колекційним раритетом. Божки, ідоли, кумири – дуті, надуті і піддуті – домінують у розмовах про нашу літературу. Людей катма. Я боюсь, телевізоре, оду тобі проспівати. Я шаную тебе. Але ока твойого – боюсь. Я тебе не вважаю ні татом ні братом, ні сватом, Хоч у хату мою вже, як родич, заходиш чомусь. Заповзаєш антенами в наші розчахнуті душі, Заповзаєш вужасто у щиро відчинений двір. ...Ти занадто плодючий. А це – насторожує. Дуже. Ти занадто доступний. А це – підозріло. Повір. (Микола Пшеничний. Осторога. К., 1988) Ще одна втрачена українська поетична душа. Микола Пшеничний (1954–2020), родом з Рівненщини. “Тихий” вісімдесятник. Його перша збірка “Сьомий материк” вийшла в Києві 1982. Соціяльні мотиви домінують у його поезіях. Але талант Пшеничного – органічний, глибинний. У віршах є простір, є думка, є мелодія. А щодо вірша про телєвізор, то це чи не єдина засторога поетична про небезпечність інформаційної політики, якщо вона утилітарна. Досвід Московії цьому підтвердження. І все мені згадується хвільма “Людина з бульвару капуцинів” з Андрієм Мироновим у головній ролі. Суть фільму втому, що залежить від того, що вкладеш в людину, те й отримаєш... Микола Пшеничний про це сказав вголос чи не першим серед українських поетів. “Тарілками” ловили брехню Москви – не дощу дочекалися – “граду”. Свято вірили, що брати навік, а з’ясувалося – гади. Під “балаклавами” не розгадати – Каїн? Авель? Дарт Вейдер? Україно, вдягайся в лати – на порозі не брат, а рейдер. Хтось тікав до епохи, де молот і серп, у силувану любов і братство – до неіснуючого СРСР, а виявилось – у рабство (Раїса Харитонова. Життя без жодної підказки. К., 2015). Раїса Харитонова-Талалай, ця “горлівська перлина” української поезії, перша дружина геніяльного поета Леоніда Талалая (1941–2012). Поетичний дебют стався 2008 року, тоді вийшла її перша поетична книжка “Чорна перлина”. Нині в її доробку декілька книжок віршів, прози і блискучих споминів “Я вийшла заміж за поета” (сподіюся, колись їх екранізують). Поетичний голос Раїси Харитонової твердий, мужній, ліричний. Це голос ліричної героїні, яка знає, що таке любов і ненависть, вірність і зрада, добро і зло. Це талановитий голос поетес, затінених костенківською жіночністю і громадянським патосом, але не менш яскравих у своєму бажанні ствердитися як живий і пристрасний СВІТ. Якого кольору іржавий скрип воріт? За ними причаїлась грізна тиша, за ними вмер мій нереальний світ, його гризуть добротні сірі миші. Якого кольору буває втрати біль? Як пахне смерть? Напевно, черепками? Мовчи, не диш... Он набрякає цвіль – холодний дощ над чорними дворами. І сталось так, що мрія навісна, і кіт старий, і паперові замки, розмокло все, і хочеться стогнать, і, мов посмітюх, порпатись в уламках (Андрій Охрімович. Замкнутий простір. Коломия, 1993). Якщо в когось є потреба зрозуміти почуття і настрої покоління дев’яностих, – вистачить прочитати вірші двох авторів: Івана Козаченка та Андрія Охрімовича. Охрімович творив із себе такий собі образ повстанського мачо, насправді, був фаховим журналістом і талановитим поетом, зі всіма позитивами і негативами професії, покликання і характеру. Різкий, твердий у мові (“тримайте порох сухим”) і зам’який у конкретних діях, син дубнівського дисидента і єдина пізня дитина батьків, козацької статури (його кумиром тих літ був Юрій Тарнавський: він старости не знає, – любив повторювати Охрім). Книжечка вийшла 1993, восени 1992 хлопці з Києва, де вчилися в аспірантурі, поїхали на весілля Івана Андрусяка (я не поїхав, зваживши усе, готувався до кандмінімуму, екзамен мав бути за тиждень), а там зазнайомилися з Василем Рябим, який зорганізував видавництво “Світ”. Десь наприкінці 90-х чи на початку 2000-х зранку з поїзда я заїхав на квартиру Охріма. Холостяцьке житло на першому поверсі, творчий хаос у кімнаті, на підлозі валялися книжечки його віршів. “Що це?” – запитав. “Наклад віддали мені, ціла тисяча примірників, що я з ними робитиму”, – відповів. Багато книжечок посередині мали дірки від пневматичного пістолета. “А це ми з Римаруком вчилися стріляти. Потім Ігор подарував мені цю зброю”. “Дай мені ці книжечки”, – запропонував я. “Бери хоч усі”, – відповів Охрім. Я взяв із 10 книжечок і зберіг донині. Римаруків пістолет Охрім у похмільній щедрости віддарував одному галицькому навкололітературному попутнику (гадаю, той зберіг дарунок, бо ґаздун). Восени 2022 р. Охрім пішов у засвіти, до того років десять несучи тягар інсульту, який позбавив його здатности говорити. Вірші живуть. Львівська “Кальварія” свого часу (2002) видала повну версію “Замкнутого простору”. За нею можна зрозуміти настрої епохи. Що говорить про сливе геніяльний талант поета, покаліченого тією ж епохою, яку він любив, ненавидів і заперечуючи оспівував. (Із циклу “Суха різьба”) Поезіє, порятувала ти плоть мою не раз, не два. Ти голову оповивала, коли палала голова. Не хочу більше того дива – я і в повітрі знав межу. Прости, коли говорю: мстива, але я знаю, що кажу. (Василь Герасим’юк. Поет у повітрі. Львів, 2002). У переддень ПОЕЗІЇ трохи поезії. Герасим’юк – сей МОҐУР української поезії межі тисячоліть – є напівмістичним, напівреальним гуцульським богом з ріжними ликами і зламаним носом. У його слові таїна, у його слові гірські потоки, у його слові боротьба гуцула з природніми стихіями. У його слові так багато любови, що дивуєшся, як у ньому прозирає ще й людина. Головне, що цей Поет є. Він у повітрі. Ловіть його слово.
День і вік поезії · “Поезіє, порятувала ти плоть мою не раз, не два. Ти голову оповивала, коли палала голова”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Розпочато прийом творів на здобуття літературно2 мистецької премії імені Миколи Томенка

Щорічна літературно-мистецька премія імені Миколи Томенка (далі – Премія) засновується Лип’янською сільською радою з метою пошанування талановитого поета, популяризації його творчості. Премія є творчою відзнакою, якою нагороджуються письменники за високохудожні твори українською мовою в жанрах поезії, поезії для дітей, малої прози, які утверджують ідеали гуманізму, духовні цінності українського народу, звеличують жіночу долю, несуть у собі державотворчі смисли, національну ідею, висвітлюють демократичні й історичні цінності суспільства, збагачують мову й культуру та не відзначені іншими преміями. Премія на конкурсних засадах присуджується щороку 24 травня – до дня народження Миколи Даниловича Томенка (25.05.1937-29.08.2017) і вручається у Лип’янській ТГ. Премія встановлюється у чотирьох номінаціях: – вірші та віршовані казки для дітей – поезія – мала проза; – пісенна творчість (творчість поетів-піснярів, композиторів та виконавців, в творчості яких є зокрема і пісні на слова М. Д. Томенка). На здобуття Премії подаються оригінальні твори авторів, опубліковані окремими книгами чи видрукувані в літературних часописах протягом останніх п’ятьох років. Одна й та особа не може ставати лауреатом Премії двічі. Подання творів на здобуття Премії у 2023 році проводиться з 15 березня до 30 квітня. Право подання претендентів на Премію мають колективи творчих спілок і товариств, мистецьких, навчально-наукових, культурно-просвітницьких установ і закладів, культурних інституцій (при цьому додається відповідний протокол) та члени родини Миколи Томенка. Кожна з організацій може представити на здобуття премії один або кілька творів одного автора. На здобуття премії можуть претендувати письменники України та українського зарубіжжя. Посмертно премія не присуджується. Організація, яка висуває кандидатуру на здобуття премії, подає на адресу відділу освіти, молоді та спорту, культури та туризму Лип’янської ОТГ такі документи: – офіційне подання з формулюванням позиції та її короткою мотивацією; – 5 (п’ять) примірників представленого твору чи творів та їхній електронний варіант (за наявності); – рецензії та відгуки, опубліковані в пресі (за наявності). Забезпечення дотримання вимог щодо висунення творів на здобуття Премії, їхній конкурсний відбір та присудження Премії здійснює конкурсна комісія, яка є колегіальним органом. Загальна сума премії становить 40000 грн., (після нарахування та сплати військового збору та податку з доходів фізичних осіб), яка розподіляється за чотирма номінаціями по 10000 грн. кожна (“Поезія”, “Мала проза”, “Пісня”, “Вірші та віршовані казки для дітей”). Усі книги, які були направлені для конкурсу, після результатів проведення конкурсу безоплатно залишаються в КЗ “Культурно-мистецький центр” Лип’янської сільської ради для поповнення книгофонду. Адреса для надсилання документів: 20650, вул. І. Гончара, 1-а, с. Лип’янка, Звенигородський район, Черкаська обл. Відділ освіти, молоді та спорту, культури та туризму виконавчого комітету Лип’янської сільської ради [контакт приховано] [контакт приховано]
16 Прем’єра · “Мрію, щоб нашу роботу гідно оцінили не тільки глядачі, а й держава загалом”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Надія АГЕЄВА-ШВЕД: “У кожного з нас своя зброя!”

У попередньому числі “Слова Просвіти” ми писали про поетичну месу “Слово – Зброя!” за віршами Анатолія Матвійчука, представлену в Колонній залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України. Про створення цього проєкту – наша розмова з його режисеркою, акторкою Національної філармонії України та Львівського академічного театру “Воскресіння” Надією Агеєвою-Швед. – З перших місяців війни ви активно співпрацюєте з двома тезками – Анатолієм Матвійчуком та Анатолієм Паламаренком. Що вдалося зробити за цей час? Як виник задум поетичної меси “Слово – Зброя!”, як відбувалася його підготовка? Чому для втілення проєкту обрали саме Національну філармонію України? – У певний момент нашого життя ми всі опинилися в одному місці. Це був той найстрашніший період, коли ніхто не розумів, що нас чекає далі, коли у спину летіли постріли, підривалися мости на Київщині, над головою літали ворожі гвинтокрили. Коли розпочалася війна, ми з Анатолієм Несторовичем (Паламаренком – Ред.) опинилися на Львівщині. Після пережитого й побаченого (Макарів, Буча, Бровари…) зародилася ідея зробити дійство за поезією Анатолія Матвійчука, адже нам здалося, що вона на часі. Потім дізналися, що деякі колеги також перебувають на Львівщині, ми об’єдналися, і виник наш перший поетичний проєкт під назвою “Ми”. У той час спілкувалася з автором Анатолієм Матвійчуком, який перебував тоді в Америці. Я розповіла про свій задум, і він вирішив повернутися в Україну раніше, ніж планував, аби взяти участь у цьому дійстві, яке вперше було реалізовано у Львівському академічному духовному театрі “Воскресіння”. Потім режисер Василь Вовкун запросив нас зробити показ у дзеркальній залі Львівської національної опери. Ця подія збіглася в часі з проведенням знаного в Україні Міжнародного театрального фестивалю “Мельпомена Таврії” (під час окупації Херсона він відбувався на театральних майданчиках у Львові та різних театральних майданчиках України і всього світу на підтримку Херсона), до якого я також була долучена як одна з організаторів і помічників пана Олександра Книги. Завдяки силі духу й незламності цього мужнього чоловіка, який був у полоні в орків, цей фестиваль відбувся і під час війни, а наше дійство “Ми” за поезією Анатолія Матвійчука стало відкриттям фестивалю. Відтоді цей проєкт змінювався від показу до показу, набував нових граней. У пана Анатолія народжувалась нова поезія, суголосна тим чи іншим подіям, з’являлися нові ідеї подачі самої поезії. І врешті ми дозріли до повноцінної вистави-меси “Слово – Зброя!”, прем’єра якої відбулася в Черкаській філармонії. Оскільки я артистка Національної філармонії України і в нашій виставі беруть участь ще двоє артистів філармонії, ми запропонували показати її також на цьому концертному майданчику. Ідею підтримала адміністрація філармонії – і ми реалізували її напередодні Дня добровольця. – Як ви визначили жанр цього сценічного дійства для себе? – Поетична меса – таке визначення і жанр виставі дав сам автор, Анатолій Матвійчук. Адже під час репетицій всі ми, артисти, відчували духовний катарсис, від якого перехоплювало подих, у когось текли сльози, комусь ставало боляче на душі, але врешті ми всі виходили щасливі й окрилені. Під час роботи над виставою відбувалися справжні дива. Ми почувалися, ніби після Молитви і спілкування з самим Богом. – Яку головну думку ви намагалися донести як режисерка? Кілька слів про кожного з виконавців, про музику та сценографію. – Наскрізною дією вистави є своєрідне спілкування з Богом на тему війни в усіх її вимірах, яка поступово змінюється темою надії та віри у світле майбутнє нашої країни. …Кожен робить лиш те, що вміє. Кожен бореться так, як може. Хтось бере в свої руки зброю, Хтось гострить свою думку й слово, Хтось рятує життя героям, Хтось стоїть за культуру й мову… (А. Матвійчук) У кожного своя зброя: у музиканта – музичний інструмент, у вокаліста – голос, а у нас, драматичних артистів, зброя – це слово, не менш потужне і дієве. Мені здається, що в Україні це перша документальна, суто поетична вистава. Анатолій Матвійчук, фіксуючи у слові буденні факти нашого сьогодення, виводить їх на зовсім інший щабель, і це стає потужним мистецьким артефактом нашого буття. У виставі поєдналися поетичне слово і жива музика, створена композиторами саме для цього дійства. Сценографія об’єднує військові атрибути та відео-візуалізацію, яка через абстрактну картинку дає глядачеві змогу домислити те, що він чує і бачить на сцені, віднайти рефлексію на нашу сучасність. Для мене це перша серйозна режисерська робота, і я щаслива, що працюю з таким складом, серед якого різні покоління знаних в Україні та світі артистів. Це метр української сцени, мій Вчитель, Герой України, народний артист, лавреат Шевченківської премії Анатолій Паламаренко; скрипаль-віртуоз, народний артист України Кирило Стеценко; автор музики Віктор Крисько; ударник, заслужений артист України Віктор Мацко; талановита актриса, педагог, артистка Національної філармонії України Наталя Насікан; талановита співачка Ганна Семець і власне автор поезії, якою я захоплююсь і надихаюсь у різні етапи творчого життя, народний артист України, поет і громадський діяч Анатолій Матвійчук. Я безмежно вдячна кожному з них за професійність і віддачу, за прийняття моїх сценічних завдань і розуміння, за акторську наповненість та взаємодію на сцені, яка завжди панує під час вистави та впливає на глядача так, що він не може стримати емоційний порив від почуттів, які пробивають стіну байдужості. – Наскільки ви задоволені першими показами, чи плануєте ще десь показувати поетичну месу? – Після виступу у філармонії вже наступного дня почали надходити пропозиції щодо показу в інших містах. Тож сподіваюсь, що незабаром ми знову зустрінемось з нашим глядачем не тільки в Києві, а й в інших містах України. В інтернеті можна знайти багато позитивних та щемливих відгуків глядачів про нашу виставу, серед дописувачів – люди старшого покоління, молоді студенти театрального університету, військові… На мою думку, цього вечора глядачі відчули те справжнє й щире, що відкриває їм душі, тому ми дуже цінуємо враження, які Надія Агеєва-Швед і Анатолій Матвійчук відчувалися через щирість овацій. Для артиста, режисера і всієї нашої команди це як своєрідний бальзам, що зігріває і надихає на нові творчі звершення. Я щаслива, що нашій команді вдалося відтворити мій задум і донести його до людей. – Відомо, що ця сценічна робота матиме телевізійну версію... – Так, сподіваємось, що її матимуть змогу побачити якомога більше людей на телеекранах чи у відкритому доступі в Інтернеті. Адже більшість навіть уявлення не має про те, які серйозні речі народжуються в сучасній Україні. Мрію також, щоб нашу роботу гідно оцінили не тільки глядачі, а й держава загалом, адже хочеться доносити справжнє сучасне українське мистецтво, яке твориться патріотами своєї держави, щоб воно розліталося в маси і захоплювало серця мільйонів. Коли ми чутимемо своє слово, пісню, музику, бачитимемо свій український театр – ми станемо сильнішими, бо наша культурна зброя – це величезний стимул до об’єднання всіх українців і нашої неодмінної перемоги. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Юрія ПРИЯЦЕЛЮКА
16 Прем’єра · “Мрію, щоб нашу роботу гідно оцінили не тільки глядачі, а й держава загалом”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Бондарчук Андрій Іванович — 2000 грн. 2. Михайлюк Людмила Павлівна — 350 грн. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-39-55 Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Прем’єра · “Мрію, щоб нашу роботу гідно оцінили не тільки глядачі, а й держава загалом”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин