Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ять · “Правда, як сонце, зійшла… І писав я слова безсмертні…” · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Україно! Ми йдемо до бою – Дай нам смертоносного меча!”

Слово Просвіти, №12 за 2023 рік

Лілія СЛЕДЗІНСЬКА, голова Кременецького РО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка У числі тижневика “Слово Просвіти” за 25 січня я прочитала ці священні, як вогонь небесний, слова-клятву нашого славетного поета Дмитра Павличка, а 29 січня, в день пам’яті Героїв Крут, раптом перестало битись його стражденне серце. Обірвалося життя великого Сина України, поета, перекладача, літературного критика, Героя України, лавреата Національної премії імені Тараса Шевченка. З такою великою потужною енергією в серці, з таким вогнем в очах йому жити б сто років! Тепер житиме його Слово. Його поетичні рядки: Мені нагадують людські серця крихке, тоненьке серце олівця, зломити легко – застругати важче, списати неможливо до кінця назавжди залишаться в рукописній Книжці пам’яті, яку я веду від днів організації Спілки письменників Тернопілля. Тоді Дмитро Павличко прибув до Кременця у складі письменницької делегації. Була незабутня зустріч в актовій залі з викладачами та студентами педагогічного училища. “Несіть мене, лелеченьки, мертвого додому…” – безперестанку звучить в моїй пам’яті ця незвичайна пісня-мелодія, творцем якої був мій незабутній Поет. Це він, Дмитро Павличко, у підлітковому віці став до лав армії УПА, сотенний Кривоніс приймав його у молодіжний вишкіл. Потім були бої за волю України, були радості перемоги, були і страждання. Скількох побратимів втратив воїн-юнак, багатьох люті вороги відправили на вічну каторгу до Сибіру! Це їм присвячена ота сумна пісня… І його – поета-борця, неначе на крилах, віднесли лелеченьки першого лютого у рідний Стопчатів на Івано-Франківщині. Адже там поетова матуся, коли він збирався в далеку життєву дорогу, “сорочку вишила червоними і чорними нитками”. Це кольори бойових прапорів друзів, його побратимів. Навесні 2017 року, перебуваючи в Кременці, Дмитро Васильович слухав про героїчні події, що відбувалися на наших теренах, подібні до тих, учасником яких він був на Галичині. Поезію “Три сини” він присвятив моїм братам – Борису, Ігорю та Олександру Мислінським і їхній матері. Мати Гафія. Три сини. Три повстанці. Три бандерівці збройні. Три свободи мечі. Мамо, я знаю, як ви молилися й плакали вранці, Коли виряджали дітей, як ридали за ними вночі. Три брати, наче різні, та одна непокора шалена, Кров палахкоче – і сліпнуть від неї лякливі хахли, Мамо, я знаю, що ви цілували Синів у рамена, Як зброю вони взяли в руки і вмирати пішли. Три сини, три, московськими зайдами вбиті, Два сотенні, а третій-кулеметник роя. Мамо, я знаю, що для них сорочки були вшиті, Вишиті чорно-червоним, як сорочка моя. Три сини, три Гафіїні з хутора Вірля, Три сини твої, Господи, Три криваві хрести. Ти дав силу їм вийти на смерть, На широке прострілля, Дай же сили й мені до свойого хреста підійти. 4.04.2017 р., Кременець Через рік, приїхавши на форум “Діалог двох культур”, Дмитро Павличко відвідав могилу моєї тітоньки Гафії, куди я символічно перепоховала останки братів. Пам’ятник на могилі присвячений і матері- Україні, і неньці, яка віддала на боротьбу за волю трьох синів, та матерям сьогодення, чиї діти гинуть на фронті в цій війні. На чорній гранітній скелі, за проєктом львівського скульптора Петра Кулика, висічено образ української жінки у вишиванці, яка схилилася над козацьким хрестом, а в руках у неї — пучок червоної калини-символу України. На подвір’ї, де народились і виростали моїх брати, я посадила три дубочки – це заповіт мого сумління. 28 березня 2020 року в поезії “Платьба за мир” Дмитро Павличко звернувся до українського народу: О націє моя, вставай спроквола, Та в ката свого миру не проси, Бо стне тебе московщини юдола, І загризуть перевертні, як пси! Я ще живий і повен аж по вінця Любов’ю до звитяжного життя, Я вірую в безсмертя українця З вогню, а не з покори й каяття. Піднялась нині до Бою вся українська нація – від Дону до Карпатських гір. Смертоносний меч – це мужність, сила незламності духу кожного, хто не байдужий. Мій народ повстав проти споконвічного ворога і його нікому не здолати! Там, на окупованих територіях, бурлить повстанський рух, а тут, на вільних землях, кожен українець прагне долучитися до допомоги воїнам на фронті. Це священна війна, і вона обов’язково закінчиться нашою Великою Перемогою! Я вірю в це! Упродовж п’яти десятків років, в сумну минувшину, викладаючи рідну мову і рідну українську літературу, я йшла до учнів та студентів з поезією Дмитра Павличка, яка будила в серцях юнаків і юнок тільки ті почуття, які він жадав донести до молодого покоління. Не раз сьогодні згадую, як ми з Юлею Редько співали удвох на лекціях нашим студентам не тільки “Лелеченьки”, “Два кольори”, але дуже часто – “Явора і яворину”… Грає листя на веснянім сонці, А в душі печаль, як небеса, Він стоїть й співає яворонці, І згоряє від сльози роса… На таких лекціях я відходила від програми, від брехливих підручників і творила свою методику викладання рідного слова, за що гірко поплатилася, потрапивши під переслідування КДБ з боку ревних служак ненависного мені світу обману, неволі та страждань. Дмитро Васильович був почесним громадянином міста Кременець на Тернопіллі. П’ятдесят років поспіль він приїжджав до нас, а з 2006 року був постійним учасником незвичайного дійства “Діалог двох культур” – українського і польського народів. В останню дорогу провели Дмитра Павличка наші просвітяни Олена Гаськевич і Станіслав Люткевич – працівники літературно-меморіального музею Юліуша Словацького. Вони поклали живі квіти на могилу Поета від крем’янчан, від учасників щорічного форуму “Діалог двох культур” та від польського народу, який сьогодні йде пліч-о-пліч з народом України у кровопролитній війні з найжорстокішим ворогом – московською ордою. Небесне воїнство прийняло в свої ряди і Дмитра Павличка, він вже крокує там, у Всесвіті, поруч із Василем Симоненком, Євгеном Гуцалом, Григором Тютюнником, Аллою Горською і мільйонами загиблих від рук москалів-рашистів впродовж століть і до сьогодні синів моєї Вітчизни. Але ми віримо, що наш “смертоносний меч” не мине жодного ворога.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин