Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Літературний портрет · “Слово живе, пружне, пульсуюче... У поезіях Василя Куйбіди воно виросло в рівноправного героя з виразними характеристиками”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Від слова до серця

Слово Просвіти, №12 за 2023 рік

Павло ГРИЦЕНКО, доктор філологічних наук, професор, м. Київ Розгадку феномену оновлення українського парнасу поетичним доробком Василя Куйбіди дають передовсім твори поета, осмислення яких розкриває визначальні чинники й передумови його формування. Потужною силою, що піднесла автора у сферу поетичного світоосмислення, виявився психологічний архетип автора: відкрите сприймання людей і подій, відчуття на дотик і смак часу й простору, здатність відчувати – на рівні матеріалізованості – рух перетворень і перевтілень усього в довкіллі. І хоча автор про час скаже Я його / Не бачу, / Не чую, / Не відчуваю / На смак / І на дотик, / А значить, / Ніде / Не зустрічаюся з ним (“Час”), усе ж час належить до визначальних концептів усієї творчості поета. Як важливий складник психоархетипу Василя Куйбіди оприявнюється чітка морально-етична матриця, якою пройнята його щоденна діяльність у різних сферах; ці засади унеможливлюють бодай слабку тінь споглядального сибаритства чи словоливства. Це людина-рух, напрочуд енергійно-діяльна і водночас здатна до спокійно-розважливого, філософськи узагальнювального осмислення мінливих зовнішніх подій, осмислення з унікальної високості прожитого. Василь Куйбіда переносить у поетичне різьблене слово всього себе, свої переливи відчуттів, свої настроєві перевтілення, мерехтіння часу й незупинної щоденності, чим робить текст кожної поезії неповторним. Як поет Василь Куйбіда виростав у слові, в силовому полі українського мовнокультурного простору, хоча прийшов у цей світ у непроглядному мороці вічної криги й неозорих снігів совіцьких концтаборів далекої півночі. Проте тепло і сила материного українського слова, її талант справжньої народної поетки зберегли благодатний вогонь українства в дитячій душі, огріли й захистили від руйнівної мерзлоти життя “за совітів”, сформували не лише кремінну стійкість характеру, здатність до прямостояння, а й глибоку відданість національній ідеї – безальтернативному українськоцентризму, тонке відчуття глибин і внутрішньої потужності українського слова, його змістового, емоційного й естетичного наповнення. Згодом, усвідомлюючи доленосний вплив матері Катерини Мандрик-Куйбіди (26 травня 1927 – 14 березня 2004) на своє громадянське й духовне виростання, поет у передмові до збірки її віршів “Благослови вогнем” (Львів, 2010) коротко узагальнив: Мама виховувала мене українцем. Виховувала своїм життям, своїми вишиванками і піснями, пересказами і притчами. Мама створила мене такого, яким я є, і вивела на дорогу, якою йду.<…> Я її не просто любив. Бога й Україну я сприймав через маму. Вона вибудовувала світ в мені, давала ключі до розуміння світу зовнішнього. Додамо, що не лише моральні засади щоденного буття, а й вербальну форму життя – мову, широкий простір народної пісні й традиційної культури – майбутній поет виніс з отчого дому, перебрав від матері. Від родинного осередку вогонь словесної творчості зігрівав серце і поступово наближав до реалізації поетичного феномену Василя Куйбіди, який уже мав за плечима багатий життєвий досвід, різні успішні професійні самореалізації, громадське визнання й політичну вагу. Проте невідпорна сила слова, невідступний нурт пізнання його потаємин і прагнення зафіксувати свої світовідчування й свої інтерпретації світу – вилонили різноманітними за формою, експресією і змістом поетичними текстами. Слово поезії Василя Куйбіди – це величезний простір індивідуального світовідчування, смислово й асоціативно виповнений, простір із неповторною внутрішньою архітектонікою. Авторове конструювання тексту скидається на поєднання веж-образів і гострих піднебесних шпилів словосполук, епітетних рядів, метафор, що западають у пам’ять-свідомість строгими розгонистими лініями, гармонійними необтяжливими оздобами. Охопити поглядом поетичну будову поезії Василя Куйбіди просто нереально. Бо від однієї поезії до другої змінюються світлотіні думок і оцінок, змінюються контури семантики слова, а словосполуки виграють раніше не знаними гранями. Та в калейдоскопі, мерехтінні зв’язків і асоціацій смисловий та емоційно-експресивний ансамбль слова, цілісних текстів не руйнується, зберігає своє наповнення. Світ поезії Василя Куйбіди доволі складний і змістово насичений. Увійти в нього – означає піддатися силовому полю образів, регістрів, заданих автором, розділити з ним осмислення міріадів складних життєвих і вічних філософських проблем, заторкнутих у творах. Читача не відпускає поезія Василя Куйбіди: утримують не лише авторові думки, їх неочікувані повороти, а й незвичне, нетривіальне мовомислення, у якому звичайні, добре відомі слова, вирази зі щоденного (профанного) слововживання набувають інших, небуденних, нерідко сакральних змістів. І межі цих змістів прокреслено не завжди жорстко й кінечно, що відкриває перспективу доосмислення читачем значення слова, фрази чи всього тексту. Слово у Василя Куйбіди не лише інструмент, завдяки якому автор віднаходить себе у просторі мови, ухопивши й зупинивши мить у його змістовій плинності. При цьому ні заданий ритм поезії, ні рима не сковують значеннєвої плинності, перетворень слова, не обмежують його відкритості до нової симфонізації – нових зв’язків задля виформування нової, нерідко незвичної думки. Слово живе, пружне, пульсуюче... У поезіях Василя Куйбіди воно виросло в рівноправного героя з виразними характеристиками, означеннями: Вийму з кишені слова І, зв’язавши їх мотузками У довгу вервечку, Кину на вітер; Дізнаюся, Чи прийме їх небо (“Вийму з кишені слова”); Ще сенси є. Їх треба пошукати. Слова покажуть напрямок часу (“В жовтневий день…”); А час тече, хоча його не видно, Лише слова, і пам’ять, і вітри (“Сприйми мене”); Дзвенять закаруселені світи, Які щодня народжувало Слово (“Цвіти, мій світе…”). Автор виокремлює і підкреслює високість слова віри: твоя могуть утілена у слово; дай матері воплoченого слова та ін.; його захоплюють “невидимі” й “непочуті” слова (до слів, яких не видно і не чути; літо й осінь вже були не слівні; мовчить порожнеча; непочуті слова; замовчуване слово); він визбирує слова (збираю слова, розкидані по суходолу), олюднює їх, робить здатними до перемін за подобою до людини (сивіють ночі горобині, слова сивіють дальнозорі; слова також мають колір; слова перевтілюються в кольори). Не випадково, освоюючи планету слова, поет дав промовисту назву книзі своїх поезій (із паралельними вірменськими перекладами) “Таїна слова” (2021). Прикметною рисою поезій Василя Куйбіди є творення нових слів. Новотвори легко надаються декодуванню, сприймаються як закономірний елемент поетичного словоладу. Автор уводить у тексти власні неологізми гіркотно, викракує, углибає ‘входить глибоко’, почез ‘зникнув’, марнотність ‘марнота’, озвуччя, заглада ‘загибель’, прихилище ‘прихисток’, натома ‘утома’, слововидих тощо. І все ж не відчувається надмірного насичення текстів неологізмами, наявність яких традиційно вважали ознакою модерності поезії. Ця теза хоча й належить до часто цитованих, проте не зовсім переконлива, оскільки, як засвідчує історія мови, надбанням і справжньою окрасою літературної мови від Шевченка і до сьогодні, навіть у сфері мовлення поетичного, стали лише окремі авторські новотвори, що витримали випробування часу, а переважна більшість залишилася незапитаним набутком їх творців (нерідко ковані новотвори пришвидшували забуття таких текстів!). Автор виявив себе віртуозом симфонічної неології – формування незвичних словопоєднань із виразно ограненими новими смислами. Чи не кожна поезія містить оригінальні словосполуки, звороти, що відтворюють ситуації й психоемоційні миті буття автора. В освоєнні простору слова постали численні незвичні сполуки: глевка пам’ять (на тлі типового загальномовного глевкий хліб); неспокій мовчанням перегорів; мовчання нарізує голос вітрів; мов пам’яті розгорнутої зшитки; немов чекання осені руде; відшарувалися думки відлунням часу; неспокій висне зі словами; розкладаючи Всесвіт на подив; струмить [час] у руслищі віків; стікає час поволі / по гіллю; спливає свіча тонкосльозо журбою; сніговії нудьги; розмоклі душі і дороги / осамотіли без мети; світ нудний всміхається солоно тощо. Подібних незвичних словопоєднань автор створив сотні, і кожне з них розсуває узвичаєні межі усталеної синтагматики слова і, відповідно, його усталеної семантики. Смілива й водночас естетично виразна й змістово доцільна симфонізація зовні віддалених за значенням слів є одним із сильних оприявнень неповторного поетичного мислення Василя Куйбіди. Зовнішня форма – добір слів, гра словами, словолад – підпорядковані втіленню авторового задуму, який може бути відтворений не вповні. У таких випадках докладне декодування змісту твору передбачає залучення додаткової позатекстової інформації. Такою нам видалася ситуація з віршем, у якому звернення до атрибуту сніг потребує пояснення: Поглибшали води, часи обміліли, Себе ти відчув винуватцем. Що знову холодні сніги забіліли В кожнісінькій згадці. Не затишно стало, змішалася сутінь І чимось обтяжені звуки: Тобі не вдалося ні слова збагнути З тієї сполуки. А пам’ять глевка обростала снігами, Сніги гіркотіли щомиті, Ставали частинкою фарсу чи драми У сутінь завиті. І ти віддзеркалений в пам’яті снігом В чийомусь недоброму оці, Поволі нестримно проймаєшся сміхом У цьому потоці. Уже перший рядок вірша – чітка антитеза поглибшали – обміліли – дає філософськи узагальнений старт у сприйманні дальшого тексту, а словосполука сніги забіліли ув’язує із тривалою традицією її використання як фольклорної формули не лише в народній пісні, а й у художньому дискурсі (використали О. Гончар, Б. Олійник, І. Драч, А. Качан, Г. Пагутяк, М. Стрельбицький та інші, а М. Сиротюк виніс її в заголовок свого роману). У поезії “Давно це було: коли гір іще не було” (книга “Простір перевтілень”, 2013) Василь Куйбіда відтворив із пам’яті драматичну ситуацію, коли він малим хлопчиком разом із меншим братом ледве не загинув у глибокому снігу в лютий мороз у далекому сибірському в’язничному таборі. Згаданий текст “Давно це було” розкриває, чому в наведеному вище вірші умотивованими є словосполуки пам’ять глевка обростала снігами і чому оповідач віддзеркалений в пам’яті снігом, а сніги гіркотіли щомиті, чому герой себе відчув винуватцем… Ці поезії переконливо демонструють вростання глибоко приватного, індивідуального в уселюдське, злютованість і невіддільність в поетичному світоосмисленні окремого й загального. Автора тривожить сучасне обміління (й змаління!) часу, що навертає до обтяжливих спогадів про крижану загрозу неозорих просторів снігів, що забіліли. Звернення Василя Куйбіди до образу матері – це одна з провідних тем усієї творчості, а не лише збірки “Мерехтіння”: це не скоромовні згадки-загальники, а розгорнуті, змістово й емоційно ємні, наповнені, ув’язані з вузликами пам’яті поета. Це окремий простір, малодоступний для інших у багатьох подробицях. Світова література віддавна перетворила поняття Мати в базовий концепт, текстове втілення якого напрочуд варіативне, оновлюване від тексту до тексту і завжди сучасне. Водночас легко помітити константні інтегральні риси, притаманні різним авторам і різним епохам. Одна з констант – це чітке відділення світу сакрального (Мати Божа) і світу людського (рідна мати); обидва образи автор осмислює глибоко чуттєво, знаходячи відповідні засоби втілення. Образ Матері Божої, канонізований християнською і народною традицією (від чого відступити завжди ризиковано!), залишається потужним емоційним імпульсом у сприйманні й оцінці всього сущого, надією на очікувані зміни (Радій, окрадена руїно / Із запустілою душею. / Вродилась та, яка країну / Врятує силою своєю. – “Радій, радій, радій, народе”). У багатьох поезіях у контекстах зі словом-концептом мати автор веде читачів до постаті рідної матері Катерини Мандрик- Куйбіди – справжньої українки кремінної твердості духу й несхитності переконань, яка вистояла і витримала нелюдські тортури совіцьких концтаборів, зберегла в серці Україну, рідну мову, огранила й розвинула поетичний талант – природне відчуття глибин народного слова. Усесильна репресивна система виявилася безсилою у протистоянні з відданістю ідеалам вільної України, образ якої вивищував, зміцнював і зігрівав українців у найлютіші морози нескінчених зим довгих років заслань. Діалог із матір’ю – щирий і щемно відвертий – постає в багатьох поезіях: Мамо, мамо, як цей світ змалів, А часи згустились до краплини, І мені сьогодні бракне слів, Щоби Вам покаятись в провинах. Такі звернення, закономірно, виносять Імена поетів, прозаїків, які прийшли до читачів зі своїми творами в роки своєї зрілості, нерідко асоціюються з поворо$ том у їхній долі, інколи – різким і в чомусь незвичним. Ім’я відо$ мого сьогодні поета Василя Куйбіди впродовж десятиліть так само було тісно пов’язане з позалітературними сферами: його сприймали й цінували на$ самперед у контексті буремної політичної й громадської ді$ яльності незалежної України, у нерозривному зв’язку з аван$ гардом її політикуму, з резуль$ тативними й помітними в сус$ пільстві політичними практиками. Появу ж його поетичних творів читачі сприйняли прихильно: їх позитивні рефлексії, схвальна критика літера$ турознавців, переклади на інші мови, публічні обговорення видань – та$ кий супровід книг Василя Куйбіди не залишає місця сумнівам щодо зако$ номірного приходу в сучасну українську літературу цього поета.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин