Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Поезія Олеся Лупія стала невід’ємною частинкою нашої епохи, дітьми якої ми були”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

“Але молімся зорям дальнім…”

Слово Просвіти, №12 за 2023 рік

28 березня виповнилося б 85 років Олесю Лупію – поету, прозаїку, драматургу, культурно-громадському діячеві. Олесь Васильович нале$ жав до покоління шістдесятників, творчість якого органічно вплелась у літературне силове поле і стала своєрідним активним прологом до Руху опору в Україні. Член Спілки письменників України, лавреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, літературних премій ім. Івана Кошелів$ ця та ім. Дмитра Яворницького, заслужений діяч мистецтв України. О. В. Лупій був нагороджений орденом Святого Володимира Великого ІІІ ступеня, орденом “За заслуги” ІІІ ступеня, медаллю Всеукраїнського то$ вариства “Просвіта” “Будівничий України”. Працював у редакціях газет “Молодь України”, “Вечірній Київ”, “Літературна Україна”, звідки був звільнений за позитивну статтю “Собори душ людських” про відомий ро$ ман Олеся Гончара “Собор”. А в часи перебудови Олесь Васильович пра$ цював завідувачем редакції поезії видавництва “Радянський письмен$ ник”. У 1991–1999 рр. – відповідальний секретар Спілки письменників України, у 1999–2001 рр. – перший заступник голови НСПУ. Василь НЕВОЛОВ, письменник Мені особисто Олесь Васильович запам’ятався як надзвичайно делікатна, інтелігентна, мудра людина, вірна своїм моральним цінностям. Він належав до когорти талановитих і цікавих сучасних українських письменників, яким під силу були майже всі літературні жанри – поезія, проза, кінодраматургія, публіцистика, літературознавство... У своїй творчій роботі Олесь Лупій постійно тримав руку на пульсі доби, відчував больові точки нашого життя. Він брав участь у підготовці проєктів різних матеріалів для новостворених організацій, зокрема, товариства “Меморіал” і Товариства української мови. У 1989–1991 роках О. Лупій брав участь у підготовці та проведенні мітингів біля Верховної Ради, на Хрещатику та біля Київського університету імені Тараса Шевченка. Під час Помаранчевої революції та Революції гідності я часто бачив Олеся Васильовича на Майдані, він виступав на різних зборах громадськості, написав немало віршів на цю тему, вони опубліковані. Виступав Олесь Лупій із віршами на Днях поезії та на підтримку воїнів, які захищають Україну від московських агресорів. Народився маленький Сашко на Львівщині, де в повоєнні роки його родина зазнала репресій: батьків, разом з іншими сім’ями односельчан, було вивезено до Сибіру, а десятирічний Олесь дивом, як він сам згодом казав, “половіючими житами в сусіднє село до тітки втік від енкаведистської кулі”. Про ті трагічні для їхньої родини і для нього самого дні Олесь Васильович часто згадував, я теж якось чув одну з таких розповідей. А вже будучи відомим письменником, він виклав цю наболілу історію в автобіографічному романі “До білих ведмедів”, творі морально-етичному з глибинною, як завжди у Лупія, християнською символікою, який супроводжується притчевою риторикою. Свої перші вірші шістнадцятирічний Олесь публікував у волинських газетах, а перша збірка його поезій “Вінки юності” вийшла друком в 1957 року і стала вельми помітною в когорті талановитих молодих літераторів. Він ніби малював своїм талановитим, ніжним словом рідні краєвиди й пейзажі людських душ, умів знаходити високу поезію, здавалось би, у буденних зустрічах з краянами. Його літературна праця увінчалася доволі вагомим і різноманітним творчим доробком – тут і півсотні книг віршів, поем, перекладів, повістей та романів, кіносценарії, твори для дітей. У романі Олеся Лупія “Падіння давньої столиці” та повісті “Гетьманська булава”, що здобули популярність серед читачів і були відзначені Національною премією України імені Тараса Шевченка, письменник зумів реалістично і ґрунтовно відтворити епоху Київської Русі та Галицько- Волинського князівства у XIII столітті, боротьбу наших предків із татаро-монголь- Микола Вінграновський та Олесь Лупій. У приміщенні Львівського музею І. Франка. 1981 р. ською ордою, психологічно тонко й колоритно змалювати характери гетьмана Івана Виговського, полковників Івана Богуна, Петра Дорошенка, Григорія Гуляницького, лицарів знаменитої Конотопської битви 1659 року, де вирішувалася доля Української козацької держави. У такий спосіб Олесь Лупій талановито висвіжував пам’ять сучасників про володарів духу – великих наших предтеч, котрі, відійшовши за вечоровий обрій, даленіють у часі. Критик Олекса Мишанич в одному зі своїх відгуків про письменника наголошував на тому, що О. Лупій “дав читачеві потрібні, актуальні високохудожні твори, які по-новому висвітлюють далекі сторінки історії, відроджують нашу високу духовність, утверджують державність, що має тисячолітню традицію”. Олесь Васильович був прекрасним поетом, з іскрою Божою. У більшості своїх збірок він не полишав своєї традиційної теми – любові до рідної української землі, до її захисників і чесних трудівників, до історичного минулого України та її сьогодення, захоплювався пейзажною та пронизливою інтимною лірикою… Теми, здавалося б, давні, вічні, але як же вони хвилюють в Олеся Лупія! Можливо, тому про його творчість свого часу схвально відгукнувся класик нашої літератури поет Андрій Малишко, який пророче написав: “Зі своїм іменем і краєм підводяться люди з поетичних рядків молодої поезії Олеся Лупія. Пригляньтеся уважно до його писань, адже він весь повен тонкої акварельної прозорості і того хорошого оптимізму, що не цурається гострих граней чи болючих імпульсів людської душі. Надійний талант Олеся Лупія виведе його на тверду дорогу праці й нових відкриттів, до того світла й чистоти, яких він так жагуче прагне у своєму житті”. Класик не помилився в оцінках і прогнозах: Олесь Лупій вийшов не тільки на тверду, а й на широку дорогу праці та нових творчих відкриттів. Він став автором понад двадцяти збірок поезій, серед яких найвідомішими і найпопулярнішими у читачів стали “Вінки юності”, “Любов і лад”, “Золоті еклоги”, “Зелене весілля”… Вони переконують утому, що думка, душа й серце поета Олеся Лупія завжди були і залишаються у вічному невтомному русі. Його поезія такою і залишиться – високою, чистою, зворушливою, ніжною і правдивою. І тут нікуди не дінешся, бо поезія Олеся Лупія стала невід’ємною частинкою нашої епохи, дітьми якої ми були. Якось в одному з інтерв’ю Олесь Васильович про свою сценарну і прозову творчість у висвітленні минувшини сказав таке: “Ті основи були в історії, у пам’яті людській, яку хотіли від нас відібрати, стерти, щоб ми нічого не знали про наших предків. А в історії – там же таке багатство, і воно наше, наша Київська Русь, наша Гетьманщина, наша Запорозька Січ, наша УНР, наша УПА. Шукаючи вихід із такої ситуації, яй звернувся до історичної тематики”. З цього й народились прекрасні книги прози: романи “Милява”, “Грань”, “Нікому тебе не віддам”, “Чоловіки не відчувають болю”, “Падіння давньої столиці”, “Лицарі помсти”, повісті “Романа”, “Час Літстудійці6студенти КДУ ім. Т. Шевченка: Олесь Лупій, Станіслав Тельнюк, Наталя Кащук і Микола Сингаївський в гостях у Максима Рильського. Весна 1959 р., Голосієве

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин