День і вік поезії · “Хтось говорить про гроші, А для мене з цих пір Листя чорної груші – Найдорожчий папір”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Ми всі пишемо в порожнечу… Читацькі експресії
Слово Просвіти, №12 за 2023 рік
Євген БАРАН
Живемо в темряві. Ледве свічки вистачає, щоб вірша написати. Такі тоненькі. Тому й вірші не читані. Якби ж то хоч Свічки церковні, а то ж кіптява. (Василь Слапчук. Із циклу “Брат братові сторож”. 1999)
Нині ювілей Василя Слапчука – 60. Зателефонував йому й кажу: “Ювілей на ювілей не подібний. Ми на себе вчорашніх не схожі. Але залишаємося тими ж, еге ж?” Я би міг розповідати багато. Наприклад, як весною 1994 р. Кокотюха й Жадану “Смолоскипі”, той знаходився десь неподалік київського Цирку, тицьнули мені в руки збірочку “Німа зозуля” Василя Слапчука: “Візьми, тут графомани надсилають різне”. А я, знаючи цього автора з газети “Зірка” 1986 року, вхопив книжечку. Міг би говорити про 50-літній ювілей, на якому були Віктор Баранов, голова НСПУ, Михайло Слабошпицький і Павло Вольвач. І як я півночі з Віктором Барановим говорив у нумері готелю, де нас поселили. Міг би сказати за нинішню бесіду, коли я нібито пожартував: “Дожився ти, Василю, до краю. Вже ні з ким не говориш”. Але се літературний сюжет. Бо я теж говорю лиш з книжками. Не забуду, як у січні 1999 р., коли ночував у Василя, зранку побачив, як його мати Ліда і він по різних кімнатах зачинилися. Потім Василь пояснив: “То ми налаштовуємося прожити день”. Василь Слапчук, Імператор Символів і Знаків – за Конфуцієм, – з 20-ти років носить афганську кулю в хребті і б’ється за життя щодень. Вигризає його. Має таке право.
Поет – лиш той, хто знизу, в мить одну, оцінить пагорба висотність і – низу глибину! (Остап Лапський. Мій Почитачу. Варшава. 2000)
Найневідоміший Шевченківський лавреат 2007 року Остап Лапський (1926–2012), український поет, родом із Берестейщини, який жив і помер у Варшаві. Поетична мова Лапського химерна, зрештою він постійно наголошував на химерності поезії як її визначальній ознаці. Вірші цього поета я читав у варшавському “Українському календарі” у 60-80-х роках, а також в антології “Гомін”, укладеній Костем Кузиком, моїм родичем (псевдонім Кость Джуринка) у 1964 році. Здається, з українських літературознавців про нього писав Микола Ільницький і згадував Анатолій Дністровий. Дивний у своєму посмертному герметизмі поет.
“Позичивши кілька долярів, пустився я в поїздку шукати щастя. Бував у тих поблизьких містах і розглядався. Всюди здебільшого ті самі умовини і труднощі, зокрема з мешканням. Нових наших емігрантів уже доволі бачиться. Ті, що сильніші, носять тягарі на будовах, працюють при залізницях, двигаючи тягарі, а слабші миють посудину по ресторанах, замітають уночі по льокалях, тощо. Це т. зв. “початківці”, інтелігенти, можуть найти таку працю. Інакше жінкам. Вони кращі мають умовини по різних пивальнях. Але все одно – всім доводиться гарувати та ще при тій несамовитій жарі. З того, що я бачив, можна наглядно переконатись, як дуже все в нас випадкове. Немає ніяких комітетів, щоби на місцях людьми зайнялись, немає якогось хвилевого захисту, немає посередництва праці – немає кому подати руку, порадити. Часами десь священик такий найдеться. Та це буває білий крук”. (З листа Лева Лепкого до Миколи Климишина, серпень 1949. Детройт)
Подарувала мені Любомира Гаврилів книжку творів Левка Лепкого (1888–1971), наймолодшого брата Богдана Лепкого, відомого насамперед як автора музики до вірша брата “Чуєш, брате мій” (Лев Лепкий. Твори. Тернопіль. 2001). А він пісняр, прозаїк, публіцист, мемуарист. Його стаття про Дмитра Вітовського (1887–1919), написана в річницю загибелі, фактично стверджує невипадковість авіатрощі, в якій загинув один із керівників Листопадового Зриву у Львові. Його спогади про брата лагідні, ніжні. Його пісні, які стали народними (“Казала дівчина”, “І снилося з ночі дівчині”, “Колись, дівчина мила” та ін.), лише підкреслюють нуртову силу і непересічність таланту. А в листі дається сумна оцінка української еміграції, яка не те, що не змінилася, а поглибилася в своєму крайньому індивідуалізмі.
і за останню пустельну піщину ступаючи я гадав що прийду і скажу тим що мене чекають хто вони і звідки і ще скажу що буде із ними за десять літ і за сто та лише покаянь чекали вони від мене ставши в позу каменя що котиться із гори. (Григорій Чубай. Пророк. З книжки “Плач Єремії”. 1969)
Коли Дмитро Юсип писав свою книжку про “Франкову кузню”, учасників літоб’єднання 60-х років ХХ ст. у Львівському університеті, свою передмову-спогад подав Григорій Мовчанюк (1942–2018) із Вінниці. Спогад був великий, десь поза сто сторінок машинопису, ів ньому згадувався Григорій Чубай (1949–1984) з неприглядної сторони, власне згадувалася його роль у процесах з арештами української інтелігенції 1972 року. Я переконував Юсипа подати матеріял повністю, без купюр. Юсип у книжці ці дражливі фрагменти познімав, ніби в цьому його переконували Лизанчук, Салига і Гнатюк, його однокурсники (тепер професори ЛНУ). Гадаю, оригінал спомину залишився в архіві Мовчанюка, вже нині покійного. Ці сторінки минулого ми так і не проговорили з тим, аби позбутися залежности від страху тоталітаризму, який нині з новою силою загрожує вже цілісности української державности. Все треба робити вчасно, тоді й слово поета буде не історико-літературним фактом, а закликом до змін у собі.
Хтось говорить про гроші, А для мене з цих пір Листя чорної груші – Найдорожчий папір.
Легко не зрозуміти, Затоптати у гній. Найжорстокіша в світі Девальвація мрій... (Ірванець. 1980)
Таки правда, що окремі твори, як і окремі книжки, найкраще популяризувати без імени автора. Особливо тих, які опинилися на роздоріжжі, і вертячись на ньому, як помело, затоптали власні сліди. Бо вже краще бути Павличком чи Олійником, на прикладі яких можна розглядати проблєму “загравання з дияволом”, аніж мати талант і залишитися пушкінською бабою біля розбитого корита.
“В нашій історії були доби, коли погорджувана і осмішувана – тепер – література, силою обставин, набірала “особливого” значення. Література – в ідеалі – то світ думок та ідей. Світом думок та ідей має бути й сучасна наша, а коли так не є, то... багато говорити. Зрештою – це й є темою цих рядків. В політичнім (більш або менш) вакуумі література, ц.т. світ ідей та думок, заміняє часом все: робиться “політикою”, репрезентує, організовує, керує. “Інтелігент” це – на відміну від “простої людини” – може знати і мусить знати. “Інтелігент” може не любити літератури, може нею погорджувати або й нехтувати. Але він мусить – в міру своїх сил – існування літератури підтримувати”. (Е. М. З Нотатника. 20. Х. 54)
“У професійного інтелігента, особливо східньоєвропейського, повстає з часом щось, що можна назвати б розпустою мозку. Він може “говорити про все” і притім “на високім рівні”. Але, як кожна розпуста, і ця мозкова полишається неплідною, породжуючи лише снобістичну моду на безконечні “дискусії” (ц.з. переливання з пустого в порожнє) та заражаючи й соблазняючи “малих сих””. (Е. М. З Нотатника. 31. ХІІ. 54).
Велику справу зробив Григорій Клочек зібравши з діаспорних видань “блогерівські” нотатки Євгена Маланюка і видавши їх окремою книжкою (Євген Маланюк. З Нотатника. Кропивницький. 2021). Літературознавець продовжив справу, розпочату Леонідом Куценком, публікуючи матеріяли, пов’язані зі співцем Степової Еллади. Ці міркування Маланюка не просто актуальні, – начасні. У них є відповідь на стан сучасної України і гуманітаристики в сучасній Україні. Кажемо, що загрожує москаль. Москаль ніколи не змінювався і не міняв політичного ставлення до України, на відміну від доморощеного гречкосія чи обрядового галичанина. І найбільша провина за сучасний стан України – їхня. Коли юнак чи юнка, які лише пробують сили в літературі, а їх тут же розхвалюють чи перекладають іншими мовами, – не готові сприйняти конструктивної критики, бо “звізда во лбу гаріт”. А вони пишуть з амбіцій егоїстичних або ж бавлячись у активістів, не читаючи ні класики, ні сучасних авторів. Коли т. зв. науковці плодяться, мов сліпі кошенята (як розповідав їден чоловік в колі знайомих: зайшов у туалєт, Петрусь вже кандидат, вийшов з туалєта – Петрусь дохтір), то звичайно, що гуманітаристика вихолощується до кар’єрного статусу, а не до захисту, канонізації і розширення культурного простору. Зрештою, нащо я повторюю очевидне. Маланюк про ці суспільні болячки сказав більше як півстоліття тому, а “Васька слушаєт да єст”...
1. Кого розіп’яти? Народ вередує на площі. Народ хоче страти.
Фото Тараса Майстришина
Ніхто не питає – чи варто. Але цього разу Пілат зневажатиме натовп. Тому на помості лежить порубаний дощ.
2. І будуть по світу ходити апостоли доти, допоки не визріє твердь між водою й водою. Кого ти, поете, кого ти ведеш за собою? Невже ти не бачиш, що їх не цікавлять голготи? А ти їм довірився легко... З якою метою? (Тарас Девдюк. Диптих)
Поетична збірка Тараса Девдюка “Бенкет на голівці цвяха” (Львів: Каменяр, 1993. 111 с.), у яку увійшли вірші 1985–1993 років, є однією з найвиразніших і найталановитіших, які з’явилися друком у “ранніх” 90-х. Пригадую презентацію у львівській спілці письменників, пригадую розмову з Ігорем Калинцем, знайомство з Ігорем Павлюком. Тарас був ексцентричним, юним, майже божевільним поетом з печаттю геніяльности у відкритому і дещо наївному, частково через великі на півобличчя окуляри, погляді. Я тоді у “Літературному Львові” подавав інформаційні замітки про літературні події, і Тарас якось цілком серйозно мені сказав: “Ти маєш великий гріх переді мною. Презентація моєї книжки була знаковою для Львова. У спілку уперше прийшов і виступив Калинець. А ти подав у газеті кілька слів”... Його вірша “Ти пожінна мені. І тому найніжніша у світі” цитував увесь філфак Львівського університету. Там правили тоді “тріє царів” – Девдюк, Павлюк і Скиба. Останній, здається, переночував зі всім філфаком, прописавшись на пів ставки Привидом Університету. Виїзд Девдюка в Америку весною 1995, звідки Тарас не повертався жодного разу, видозмінив його світ. І хоча Тарас ще видав дві чи три поетичні книжки в Україні, час від часу нагадуючи про себе дивними віршами московською говіркою, весь він там, у романтичних сподіваннях ранніх 90-х.
Поетична збірка Степана Процюка “Апологетика на світанку” (Ужгород: Ґражда, 1995. 108 с.) попри все еклектику формальну, вийшла дуже цілісною в світоглядній перспективі. Процюк від початку не був ні постмодерністом, ні авангардистом. Він залишався наодинці зі своїм неприхованим україноцентризмом, який
Ця добірка читацьких експресій инча за тональністю і композиційним задумом. Ретроспективність – лише од$ на з її рис. Є намагання прочитати книжки, написані ра$ ніше, з намаганням прописати їх в контексті не літпроце$ суальному, а історичному. А щодо назви добірки – тут не так провокація, як гли$ бинне розуміння програшу митця. Але не будемо про сумне. Говорімо про книжки. Бо вони мають здатність дивним чином воскресати, коли ніхто цього не очікує…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
