Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Дорожіть волею, а коли її немає навколо, – внутрішньою свободою дорожіть”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Володимир Панченко: нове прізвище до “Шевченківської енциклопедії”

Слово Просвіти, №12 за 2025 рік

Книга В. Панченка ““Він не буде абияким чоловіком”: із дитячих літ генія” Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Євгенович Панченко (1954–2019) – український літературознавець, критик, письменник, доктор філологічних наук, заслужений діяч науки України, член Національної спілки письменників України, народний депутат України 1-го скликання. У 2001–2014 роках професор кафедри філології, водночас у 2002–2007 роках – віцепрезидент Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Автор книг “Неубієнна література” (2007), “Сонячний годинник” (2013; 2019), “Кільця на древі” (2015), “Літературний ландшафт України ХХ століття” (2019) та “Повісті про Миколу Зерова” (2018). Ці твори, за підсумком відомого літературознавця, автора статті про Володимира Панченка в “Енциклопедії Сучасної України” Григорія Клочека, “в своїй сукупності стали не просто помітними, а видатним явищем в українському літературознавстві”. Не був особисто близько знайомий з Володимиром Євгеновичем, але цікавився його творчістю, зокрема книгою про Володимира Винниченка, а в серпні 2011 року запрошував ученого разом із видатним літературознавцем Миколою Жулинським в Національний культурний центр України в Москві на презентацію книги лавреата Національної премії імені Тараса Шевченка (2004) Юрія Барабаша (1931–2024) “Просторінь Шевченкового слова”, до якої Панченко написав передмову. І це було не вперше, скажімо, йому належить переднє слово до фундаментальної книги Барабаша “Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко” (2006), в якій Панченко виснував: “Корпус праць Юрія Барабаша останнього двадцятиріччя – це, без перебільшення, українська літературознавча класика”. Добре пам’ятаю, що це точне формулювання Панченко повторив і в серпні 2011 року, вмотивовано включивши до нього й презентовану працю. У своїх публікаціях я наголошував особливу важливість наукових досліджень і висновків Володимира Панченка, зокрема стосовно Миколи Гоголя, що підмітив знаний рецензент моїх книг Сергій Гальченко, який писав про “шанобливе ставлення” до плідної роботи вченого. Уже після передчасної смерті Володимира Панченка випало мені познайомитися з його статтею “Шевченко VS Пушкін. Поезія на позвах з ідеологією імперськості” (2017), в якій дослідник умотивовано виснував, що, “пишучи поему “Кавказ” (1845), Шевченко об’єктивно вступив у полеміку з Пушкіним”, не виключивши й того, що це могла бути й “пряма полеміка з Пушкіним”. Якраз у цей час і захотілося мені дізнатися більше саме про шевченкознавчі праці Панченка у фаховій енциклопедії. Утім, 4-й том “Шевченківської енциклопедії” в 6 томах, який, здавалося, мав умістити статтю про вченого, було підписано до друку в жовтні 2013 року й тоді, певно, ще не набралося для цього достатньо його шевченкознавчих публікацій. Про це свідчить і те, що в грандіозному Іменному покажчику до фундаментальної праці Івана Дзюби “Тарас Шевченко”, що склала 4-й том “Історії української літератури” (2014), також не було прізвища Панченка… До речі, згадана стаття Григорія Клочека в “Енциклопедії Сучасної України” побачила світ аж у 2023 році, зате саме в ній було повідомлено: незважаючи на важку хворобу, в останні місяці свого життя вчений готував до видання дві книжки, що вийшли у світ уже після його смерті: “Шевченко зблизька” та ““Він не буде абияким чоловіком”: із дитячих літ генія”. Вирішив я зануритися саме в шевченкознавчі захоплення й праці Володимира Панченка. Спочатку поцікавився 2013 роком, тобто часом, коли було видано згаданий 4-й том “Шевченківської енциклопедії”. Виявилося, в березні, до 199-річниці з дня народження Кобзаря, вчений виступив у Львівському національному університеті імені Івана Франка з доповіддю “Українська мрія Тараса Шевченка”. Окрасою виступу Панченка стало виокремлення десяти символічних заповідей, в яких відбилися, на його думку, Шевченкові уявлення про українську мрію та про те, що стоїть на перешкоді її здійснення. Перекажу за шевченкознавцем: Не сподівайтеся на щастя поза “своєю хатою”, за межами рідного краю, бо “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”; Знайте, що найбільше зло України – в її “байстрятах”, у горе-провідниках, “дядьках отечества чужого”; Не кривдіть “найменшого брата”; Пам’ятайте про Суд Господній і земний суд; Остерігайтеся московських обіймів; Знаходьте в собі сили, щоб бути одностайними бодай перед зовнішніми загрозами; Дорожіть волею, а коли її немає навколо, – внутрішньою свободою дорожіть; Не заздріть багатим; Вірте в свою будущину – всупереч безнадії –– вірте; Возлюбіть Україну. Далі мою увагу привернула стаття Володимира Панченка з Майдану 2014 року, в якій він писав: “Вірші Шевченка часто звучать зі сцени Майдану. Його портрет, прикрашений українським рушником, – перед очима кожного, хто стоїть тут за “волю святую”… Він, Тарас Шевченко, – поряд із тобою, він нагадує про незламну силу правди, і ти чітко розумієш, що з ним легше”. Володимир Панченко наголошував, що слово Шевченка додає духовних сил, адже ясне усвідомлення власної правоти і загострене почуття людського і національного достоїнства, справедливості (а це – моральна серцевина поезії Шевченка!) надзвичайно важливі в момент відчайдушної боротьби за майбутнє України… Тепер звернімося до шевченкознавчих книг, які, на жаль, ще мало відомі в Україні, втім, за ними – майбутнє. Розглянемо їх у хронології написання та й зображених історій і подій. У назві першої Панченко вдало використав передсмертні слова Шевченкового батька Григорія Івановича: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба, він не буде абияким чоловіком…”1. Невелика книжечка приваблює тим, що Володимир Євгенович уперше маніфестував розшифрування неясних здогадів Шевченкового батька щодо нетипової, як для кріпака, долі його сина, можливі варіанти якої вкладалися в дивну, здавалося б, дилему: “з його буде або щось дуже добре” або “велике ледащо”… Володимир Панченко показав, що від явної жорстокості світу малий “приблуда” Тарас намагався заховатися в самому собі й стихією його дитинства стали життя у власному світі та пошук волі, блукання на волі. Раннє захоплення читанням пізніше відізветься в його творчості, а посіяні змалку духовні зерна дадуть історичні плоди. Вчений осмислив дивовижний епос українського села Шевченкових часів, його імперативи й табу. Також він осягнув атмосферу народної естетики для формування особистості майбутнього поета, адже душею цієї атмосфери були лад, краса в українсько-ментальній селянській іпостасі. Як і планував, автор проаналізував у сукупності біографічний матеріал перших п’ятнадцяти років Тарасового життя, вдумливо фіксуючи ті живодайні чинники, що формували його геній. Вчений мудро наставляє, що у сфері творчості завжди залишатиметься таємниця: “Була своя таємниця і в Тараса Шевченка, і розгадки її необхідно шукати у кирилівському дитинстві поета”. Відкриємо другу шевченкознавчу книгу Володимира Панченка2, яку він розглядав як “ланцюжок літературознавчих новел, поєднаних спільним задумом і навіть хронологією”. Цього разу він задумав показати зблизька передусім кілька важливих епізодів 1840-х років під час Тарасових подорожей Україною. Дослідник, який і сам устиг поїздити багатьма Шевченківськими дорогами, бережно розкрив у книзі творчі і побутові історії поетової біографії. Звісно, не зможу навіть перелічити кожну з них, але в цьому немає потреби. Заторкну, і то коротко, лише кілька новел, які присвячені видатним постатям у Шевченковому житті. Скажімо, мою увагу відразу привернула розповідь автора про широковідому першу зустріч Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша в червні 1843 року. Знаєте чим? Аналізуючи “величавий стиль Кулішевих мемуарів” 1867 року, в яких і йдеться про їхнє знайомство, Панченко лапідарно-блискуче висновує: “…Він близький до агіографічного. Перед нами не що інше, як “Житіє Пантелеймона Куліша”, ним самим і створене!”. Володимир Панченко попереджає читача, що на дистанції між 1843-м і 1867-м роками в поглядах, оцінках, симпатіях Куліша багато чого змінилося: “Іншими стали його уявлення про українську історію. Про гайдамаччину тепер він розповідає осудливо, не проминаючи нагоди нагадати про уманську різню”. Від своїх тодішніх поглядів, які Куліш називав “костомарошевченківськими”, він, за точним спостереженням Панченка, ““утікав” згодом”. Отак щиро-чесно нині пишуть, на жаль, далеко не всі… Дослідник доречно й цікаво розповідає про призабутий перший історичний роман Куліша “Михайло Чарнишенко” (1843), в якому “виразно чути відлуння “Історії Русів””, і, за його висновком, то були “першопочатки української історичної прози”. Додам, до речі, що Микола Гоголь, ознайомившись із Кулішевими романами “Михайло Чарнишенко” і “Чорна Рада” (1845) писав у 1846 році: “Судячи з уривків двох романів, які я прочитав, у нього всі ознаки таланту великої руки…”, а через рік уже й не сумнівався, що Куліш “міг би прекрасно написати історію України”. В окремій новелі “Фантазер Гоголь” автор намагається прояснити суперечливі твердження Миколи Васильовича, висловлені в розмові з Осипом Бодянським у присутності Григорія Данилевського в жовтні 1851 року: “Я знаю і люблю Шевченка як земляка і обдарованого художника; мені вдалося і самому дечим допомогти в першому влаштуванні його долі”. Звісно, ніяких доказів і свідчень щодо цього Володимир Євгенович не знайшов: “То що – слова, сказані Гоголем про його допомогу Шевченкові… не більше, як гоголівська легенда? Цілком можливо. Принаймні загадка залишається”. Але, але… Володимир Панченко розкрив щире Шевченкове захоплення творчістю й особистістю Гоголя, вслід за Барабашем показав, що його ім’я посідає осібне місце не лише в поетових листах, а й відкриває лектуру Шевченка на засланні, пронизує цей період життя: “Виходить, Микола Гоголь таки простягував руку допомоги Тарасові Шевченку, тільки в ось такий – опосередкований – спосіб, через своє мистецьке слово, в якому звучав голос його неспокійної душі, щой сама шукала істини та розради…”. Особливу увагу Володимир Панченко приділив історії стосунків Тараса Шевченка і Варвари Рєпніної, з якою поет познайомився в Яготині у 1843-му. Ще на початку століття сам досліджував цю тему, тому добре знайомий з огромом історичних документів, опанованих автором. Так само можу фахово підтвердити, що Панченко залишив для сучасників унікальну докладну розповідь про сім’ю Рєпніних і княжну Варвару Миколаївну з роду Волконських по батькові та Розумовських – по матері, доньку Миколи Рєпніна-Волконського, малоросійського військового губернатора у 1816–1834 роках. Володимир Євгенович показав, говорячи словами самої Рєпніної, що “Шевченко зайняв місце в моєму серці”. Скажу від себе: Варвара Миколаївна була чи не першою, хто назвав молодого поета геніальним. Проте, за вимогливими словами Панченка, ““дидактика” княжни-рятівниці лише відштовхувала Шевченка”. Новели, присвячені Варварі Рєпніній, завершуються таким авторським узагальненням: “…Дружні стосунки Варвари Рєпніної і Тараса Шевченка витримають ще багато лихих випробувань. І коли поет уже відбуватиме свою солдатчину, то серед небагатьох його кореспондентів буде й княжна. Її благородна душа не знатиме страху…”. Насправді ще буде страх і зледеніння душі Рєпніної до Шевченка, вона вчинить неблагородно, назавжди відштовхнувши поета в березні 1858 року в Москві. А через чверть століття, мабуть, усвідомивши, що в її довгому житті не було нічого кращого, світлішого й яскравішого, ніж зустріч із геніальним Шевченком, княжна переживала каяття, ніби відмолюючи свої гріхи перед ним, піклувалася про могилу поета. Утім, це вже зовсім інша історія. У пронизливо-щирому “Слові до читача” Володимир Євгенович попередив, що “не писав монографію”, а, головне, обставини, за яких книга готувалася, “виявилися надто жорстокими для її автора”: “Тому далеко не все в ній ідеально відповідає тому, що задумувалося на початку: читач запримітить лакуни, “пропущені” сюжети… Зізнаюся: це те, що не встиглося зробити. Так буває. І то вже залежить не від автора, а від самої долі…”. Схиляюся перед мужністю і талантом Володимира Панченка… Нагадаю, що в жовтні 2020 року одна з центральних вулиць міста Кропивницького, з яким у Володимира Панченка було пов’язано багато років життя та творчості, названа його іменем. І пролягає вона від вулиці Шевченка до площі Богдана Хмельницького. Символічно! Володимир Панченко – неодмінний персонаж “Шевченківської енциклопедії”. Отже, ставлю, ні, не крапку, а три крапки… ____________ 1 Панченко В. “Він не буде абияким чоловіком”: із дитячих літ генія. Київ : Темпора, 2021. 96 с. 2 Панченко В. Шевченко зблизька. Київ : Темпора, 2021. 272 с.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин