Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ДАРІЯ БІЛОКОБИЛЬСЬКА
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ В’ячеслав ГУК, Дмитро ЧИСТЯК, секретарі Національної спілки письменників України
21 березня в Літературно-меморіальному музеї-квартирі П. Г. Тичини відбулася урочиста церемонія нагородження лавреатів Всеукраїнської літературної премії імені Павла Тичини. Ними стали: Ніна Горик – за поетичну збірку “Лінії оборони” (Луцьк: ПВД “Твердиня”, 2024); Юлія Бережко¥Камінська – за поетичну збірку “Гравітація слова” (Кам’янець-Подільський: Рута, 2022); Ольга Кіс – за поетичну збірку “Ритми і рани” (Київ: Друкарський двір Олега Федорова, 2024); Надія Мориквас – за поетичну збірку “Танець спійманої рибини” (Чернівці: Видавничий дім “Букрек”, 2023). Журі під керівництвом відомого українського письменника, голови ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, лавреата Державної премії України імені Т. Шевченка Павла Мовчана, одностайно визначивши лавреатів, радо відзначило, що попри всі випробування воєнного лихоліття, зростає рівень поданих книжок, а сама нагорода (одна з найдавніших, адже вручається з 1974 року!) здобуває дедалі більший авторитет у новітньому літературному процесі. Лавреатів нагородили голова журі Павло Мовчан і голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський. Павло Михайлович зазначив, що Павло Тичина належить до світочів української культури, йому довелося творити в умовах жахливої тоталітарної системи, проте він сповідував українське у всьому, зокрема і в побуті, він був богообраний, а його потужне поетичне слово – це ще один крок у поезії, у поезії не лише українській, а й світовій. Також пан Павло зауважив, що зараз ми маємо в культурі високе піднесення, але й, на жаль, девальвацію духовних цінностей, що є загальносвітовою тенденцією, коли матеріальне перемагає духовне, коли високу поезію підміняє графоманія, яка знецінює Слово, а піднесене поетичне Слово – це втілення божественного. Павло Мовчан подякував Павлові Тичині за те безцінне поетичне надбання, яке він нам залишив, і підкреслив, що ми тепер маємо і другий фронт – духовний,
який не маємо права зрадити. Голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський привітав лавреатів із високою нагородою і підкреслив, що Павло Тичина – це феноменальна постать, яка чекає ще своїх літописців, а його життя – це драма людини дуже потужного таланту, яка опинилася в лещатах тоталітарної системи, це – геній слова, яке лишив нам у спадок. Лавреати читали свої твори у переповненій залі Музею. Ніна Горик зазначила, що ми говоримо зі світом словами поезії, а премія Павла Тичини – це висока відповідальність; Юлія Бережко-Камінська відзначила благодатну ауру Музею, де митець відчуває себе дуже споріднено; Ольга Кіс передала вітання від своєї мами, яка дуже хотіла, щоб поетичний доробок її доньки був помічений, також пані Ольга підкреслила, що Павло Тичина є серед тих творців української культури, які тримають небо України; Надія Мориквас зауважила, що тоталітарна машина не знищила Павла Тичину як видатну постать, а його “Золотий гомін” відлунює і нині в боротьбі за перемогу України, тримаючи небо над нами. Також у рамках заходу вручили Всеукраїнську літературну премію “Благовіст” за 2024 рік поетці й перекладачці Інні Ковальчук. Насамкінець потішив присутніх зразковий художній хор “Соняшник” Будинку дитячої та юнацької творчості “Дивоцвіт” Дарницького району м. Києва, виконавши цикл пісенних творів на вірші українських поетів, зокрема добре відому перлину “Гаї шумлять…” на музику Георгія Майбороди. Організатори заходу щиро дякували керівництву Літературномеморіального музею-квартири П. Г. Тичини за вельми плідну співпрацю з надією, що нові талановиті автори невдовзі долучаться до цьогорічних лавреатів премії імені геніального Павла Григоровича, чия творчість і в ці переступні дні живе, стверджується і утверждається, лишаючись світлою наснагою для багатьох...
МИКОЛА ШОТ
14, 16
ПЕРЕДПЛАТА—2025
Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22).
Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 8 міс. — 520 грн. Будьмо, друзі, разом!
Події, факти, коментарі “Діймо разом, будьмо обізнані і свідомі!” · с. 2сторінка оригіналу ↗ Голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан, народний депутат України ІІІ та ІV скликань, голова Українського фонду миру, голова Народно-демократичної партії Людмила Супрун, народний депутат України ІІ, ІІІ, IV скликань, академік Національної академії педагогічних наук Георгій Філіпчук і лідер партії “Патріот” Микола Голомша зустрілися з Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. Під час зустрічі Святійший привітав Павла Мовчана з минулим ювілеєм – 85-річчям від дня народження – і за багаторічну працю на благо України й Церкви відзначив Орденом святого Юрія Переможця. Павло Мовчан був одним із засновників Української православної церкви Київського патріархату та багаторічним членом її Вищої церковної ради. “Ви багато потрудилися на благо утвердження незалежної Української православної церкви, багато зробили для того,
Виданий напередодні президентом росії указ про депортацію громадян України із рф, який передбачає також видворення із окупованих українських територій, є частиною російської політики геноциду щодо українців, заявив 21 березня речник Міністерства закордонних справ України Георгій Тихий. “Ми вважаємо, що це нікчемний акт, він є черговим кроком у російській кампанії з дискримінації, переслідувань і примусового витіснення громадян України з рідної землі, або примусу їх до набуття статусу іноземця”, – заявив Тихий. Він підкреслив, що системні депортації і переслідування – це частина російської політики геноциду проти українського народу. До того ж вони порушують норми міжнародного права, як от щонайменше три міжнародно правових документи. “Україна звертається до Міжнародного кримінального суду з вимогою взяти до уваги цей указ як доказ воєнних злочинів керівництвом РФ”, – додав пан Тихий. Напередодні Кремль опублікував указ Путіна, згідно з яким усі громадяни України, що перебувають в Росії, мають покинути країну до 10 вересня або “легалізувати своє становище”. При цьому до “російських” зараховано окуповані Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську області України. За роз’ясненням, як сприймати рішення агресора стосовно жителів тимчасово окупованих українських територій, редакція “Слова Просвіти” звернулася до нашого постійного автора, політика, заслуженого юриста України Миколи ГОЛОМШІ. Ось що він розповів: Цей указ путіна – чергова спроба російської влади узаконити незаконну анексію та змусити громадян України прийняти російське громадянство під тиском. Ось кілька важливих аспектів щодо того, як на це мають реагувати українці, українська влада та міжнародні інституції: 1. Дії громадян України на окупованих територіях - Не приймати російське громадянство добровільно, адже це може бути використано як підстава для порушення їхніх прав або мобілізації в російські збройні сили. - У разі тиску чи примусу важливо документувати всі випадки порушення прав (наприклад, через правозахисні організації або українських дипломатів). - По можливості – евакуюватися на підконтрольну Україні територію або до країн, які гарантують захист від репресій збоку російської влади. 2. Дії української влади - Офіційно засудити указ як порушенщоб Україна стала незалежною державою. Ця нагорода – лише символ тієї, яку ви отримаєте від Бога”, – сказав Патріарх Філарет під час вручення ордену. “Ваша Святосте, мені дуже приємно отримати з ваших рук високий церковний орден, адже ми разом із вами започатковували багато важливих суспільних і культурних проєктів. Жоден важливий український проєкт не відбувався без вас, вашої підтримки та благословіння”, – подякував Павло Мовчан. “Зараз точиться страшна війна з одвічним ворогом України – Росією. Я завжди цитую ваші слова, що з нами правда, а отже, Бог. Тому ми переможемо. Ви надихаєте своїми словами нас і звитяжних воїнів”, – додав голова товариства “Просвіта”. Гості підтримали думку Святійшого Патріарха Філарета, що Україні потрібна єдина Церква, незалежна від Москви і Константинополя, з патріархом на чолі як гарантія нашої духовної самостійності. Наприкінці зустрічі Патріарх Філарет подарував на згадку гостям видання Київської патріархії та надав пастирське благословіння на подальшу діяльність задля блага України.
Юрій ДОРОШЕНКО
- Комісар Ради Європи з прав людини – може ініціювати незалежні розслідування та тиснути на РФ через дипломатичні канали. Відповідні конвенції: - Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950) - Конвенція Ради Європи про заходи щодо боротьби з торгівлею людьми 5. ОБСЄ (Організація з безпеки і співро0 бітництва в Європі) - ОБСЄ має механізми моніторингу та документування порушень прав людини, зокрема через Спеціальну моніторингову місію в Україні (SMM). 6. Міжнародний комітет Червоного Хреста (ICRC) - Спеціалізується на захисті цивільного населення в умовах збройного конфлікту. - Може сприяти обміну полоненими, пошуку безвісти зниклих та наданню гуманітарної допомоги. Відповідні документи: - Женевські конвенції (1949) та їх Протоколи 7. Інтерпол - Україна може ініціювати міжнародний розшук викрадених дітей та дорослих, а також осіб, які організовують такі злочини. 8. Інші механізми - Механізм трибуналу ad hoc – Україна може ініціювати створення окремого міжнародного трибуналу для розгляду воєнних злочинів РФ. - Платформи правозахисних організацій (Amnesty International, Human Rights Watch тощо) для посилення міжнародного тиску на РФ. Стратегія дій України 1. Ініціювати розширення міжнародного моніторингу на окупованих територіях. 2. Подати нові позови до МКС, ICJ та ЄСПЛ щодо порушення прав громадян України. 3. Створити міждержавну коаліцію (з країнами ЄС, США та іншими партнерами) для спільного тиску на РФ. 4. Розширити програми підтримки постраждалих громадян, включно з евакуацією, реабілітацією та юридичною допомогою. Ці кроки будуть допомагати Україні повернути громадян, захистити їхні права та притягнути агресора до відповідальності. Діймо разом, будьмо обізнані і свідомі! Слава Україні!
Події, факти, коментарі “Діймо разом, будьмо обізнані і свідомі!” · с. 2сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ня міжнародного права та Женевської конвенції, яка забороняє нав’язування громадянства мешканцям окупованих територій. - Підготувати та активізувати дипломатичні канали, щоб міжнародні партнери натиснули на РФ із вимогою скасувати цей указ. - Запровадити додаткові заходи підтримки для громадян на окупованих територіях, зокрема: - Створення спеціальних програм евакуації. - Організація правової допомоги через дипломатичні місії та міжнародні організації. - Забезпечення доступу до юридичних консультацій щодо правових наслідків примусового прийняття громадянства. - Публічно гарантувати, що примусове отримання російського паспорта не вважатиметься державною зрадою чи злочином проти України. 3. Дії міжнародної спільноти - Визнати указ РФ нікчемним та таким, що суперечить міжнародному праву. - Продовжити тиск на Росію через дипломатичні канали, санкції та інші механізми. - Забезпечити спрощену процедуру надання тимчасового притулку або статусу біженця для українців, які вимушено покинуть окуповані території. 4. Юридичний аспект Згідно з IV Женевською конвенцією (ст. 45), окупаційна влада не має права примусово змінювати громадянство населення окупованої території. Дії РФ є грубим порушенням міжнародного права, що має стати підставою для міжнародних судових розглядів. 5. Інформаційна політика Україна має максимально інформувати громадян на окупованих територіях про їхні права, можливі загрози та механізми захисту. Це можна зробити через: - Радіомовлення, інтернет-ресурси, Te- legram-канали, друковані листівки тощо. - Активізацію співпраці з міжнародними організаціями (ООН, ОБСЄ, Червоний Хрест). Цей указ є черговим інструментом гібридної війни. Важливо, щоб громадяни України знали: будь-які примусові дії з боку окупанта не мають юридичної сили і можуть бути оскаржені на міжнародному рівні.
Далі зупинюсь на правових аспектах дій влади і громадян, які є можливості і потреби в діях. Україна може ініціювати залучення низки міжнародно-правових організацій відповідно до міжнародних норм та конвенцій для захисту прав громадян на окупованих територіях, а також для пошуку безвісти зниклих, викрадених осіб і дітей. 1. Організація Об’єднаних Націй (ООН) Ключові органи та механізми: - Рада Безпеки ООН – може розглянути питання примусового паспортизації, викрадення громадян та порушень прав людини як загрозу міжнародному миру. - Генеральна Асамблея ООН – може приймати резолюції, які закріплюють незаконність дій РФ і підтримують права українських громадян. - Управління Верховного комісара ООН з прав людини (OHCHR) – документує порушення прав людини на окупованих територіях. - ЮНІСЕФ (UNICEF) – займається захистом прав дітей, зокрема тих, хто постраждав від конфлікту чи був викрадений. - Міжнародна організація з міграції (IOM) – опікується питаннями евакуації, повернення громадян та боротьби з незаконною депортацією. Відповідні конвенції та документи: - Конвенція ООН про права дитини (1989) - Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966) - Женевські конвенції 1949 року та їх додаткові протоколи (заборона нав’язування громадянства та депортації). 2. Міжнародний кримінальний суд (ICC) - Розслідує воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид. Примусова депортація дітей та зміна громадянства окупованого населення можуть кваліфікуватися як воєнний злочин або злочин проти людяності. Відповідні документи: - Римський статут МКС (1998) 3. Міжнародний суд ООН (ICJ) - Розглядає спори між державами. Україна вже має позов проти РФ щодо геноциду та порушення міжнародного права. 4. Рада Європи Ключові органи та механізми: - Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) – розглядає індивідуальні та міждержавні позови щодо порушення прав людини.
Суспільство · “На тлі прогнозів про ймовірність тимчасового припинення бойових дій у російсько-українській війні агресор тільки посилює обстріли”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
таврації три ікони – “Архангел Михаїл” (ХVIII ст.), “Страсті Ісуса Христа” (ХVIII ст.), “Ісус Вседержитель” (ХІХ ст.)”, – повідомила завідувачка історико-художнього відділу Людмила Козловська. Згодом експонати представлять в експозиційних залах краєзнавчого музею заповідника, де відвідувачі зможуть оглянути зразки сакрального мистецтва ХVIII–ХІХ століть.
Як повідомляє “Суспільне”, в рамках деколонізації з Аккерманської фортеці на Одещині прибрали низку російськомовних вказівників та вивісок. Особливу увагу привернула так звана “вежа Пушкіна”. Свого часу її так назвали через те, що російський поет провів у ній одну ніч під час мандрівки Бессарабією. На одній зі світлин споруди зберігся напис про цей факт. Усе тому, що місцеві фотографи намагалися зробити свої роботи привабливішими для продажу, тому підписували їх вигаданими історичними коментарями. Фахівці запевняють: це не мало бути підставою для надання вежі імені Пушкіна. “Ця історія є брехнею. Пушкін справді відвідував Білгород-Дністровську фортецю під час подорожі Бессарабією в грудні 1821 року, але пробув у ній зовсім недовго. Споруда без опалення, пора року дуже морозна, тож ночівля була неможливою. Після окупації території румунами про царських фотографів ніхто не згадував, тож вигадка про ніч Пушкіна у фортеці закріпилася”, – цитує медіа історика Вадима Позднякова.
Підготував Ігор ЗОЦ єві теж говорять. І у Дніпрі. І в Рівному. І у Львові дедалі чутніше. Путін знає, що мова – зброя. І Віткофф з Трампом знають – у Штатах відтепер державна онлі інгліш. Тільки самогубцям із найпрекраснішої у світі, наймоїшої України – “какаяразніца”. Навіть за хвилину до смерті від москальських ракет...”
Наслідки агресії російських нелюдів зафіксував на Харківщині журналіст Леонід Логвиненко. На фото – військовий капелан Дмитро Шаповалов біля храму ПЦУ, серед могил цвинтаря, на який упала керована авіабомба.
Суспільство · “На тлі прогнозів про ймовірність тимчасового припинення бойових дій у російсько-українській війні агресор тільки посилює обстріли”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Розмови про можливе перемир’я можуть здаватись надією для цивільного населення, але насправді вони лише шкодять обороноздатності України. Про це заявив командир 429 окремого полку безпілотних систем “Ахіллес” Юрій Федоренко в етері телеканалу “Еспресо”. За словами Федоренка, розмови про можливі перемовини та завершення війни використовуються ворогом, щоб послабити оборону України. Вони вводять в оману частину суспільства, яка починає вірити, що активні бойові дії можуть скоро завершитися, і це прямо впливає на поповнення лав ЗСУ.
Директор Київського міського центру зайнятості Дмитро Новицький, який очолює установу, що опікується людьми, які втратили роботу, виявився одним із найбагатших чиновників у столиці, – повідомляє видання “Ненька-Інфо”. Згідно з декларацією, чиновник разом із дружиною зберігає в готівці майже 1 млн доларів і євро, попри скромну офіційну зарплату. “Звідки в керівника держустанови, яка має допомагати безробітним, такі статки? Як Новицький, маючи річну зарплату в пів мільйона гривень, разом із дружиною накопичив мільйони у валюті?” – запитує видання. Там вважають, що ця історія – ще один показовий приклад того, як держслужбовці в Україні примудряються жити на зовсім іншому рівні, ніж дозволяють офіційні доходи. Чи буде реакція відповідних органів – питання часу.
У Національному заповіднику “Софія Київська” відкрилась виставка “Славу примножувати справами. Гетьман Кирило Розумовський” з нагоди 275-ї річниці з дня обрання Кирила Розумовського гетьманом. На офіційній сторінці заповідника у Фейсбуці повідомляється, що в експозиції представлено 37 унікальних експонатів з фондових зібрань заповідників “Софія Київська”, “Гетьманська столиця”, “Чернігів стародавній”. Уперше на виставці експонується портрет гетьмана Кирила Розумовського, виконаний Ната-
На тлі прогнозів про ймовірність тимчасового припинення бойових дій у російсько-українській війні агресор тільки посилює обстріли фактично кожної області включно зі столицею. Як і три роки до цього, війська рф б’ють по лікарнях, школах, житлових будинках. Щоночі Україну атакують понад сотня “шахедів”. Варто переглянути статистику російської агресії лише за кілька останніх днів, аби зрозуміти справжні наміри ворога... Центральна влада своїми планами з народом не ділиться, а місцева фіксує злочини рашистів, ось вони:
Кількість постраждалих внаслідок атаки окупантів по житловому кварталу Сум збільшилась до 88 осіб, серед яких 17 дітей, повідомляє Сумська міська рада 24 березня.
Херсон, який є найбільшим населеним пунктом у зоні досяжності російської артилерії та дронів, зазнає все інтенсивніших атак. За словами голови Херсонської ОВА Олександра Прокудіна, у місті щотижня фіксують від 600 до 700 ударів безпілотниками.
“За 22 березня росіяни вбили 3 жителів Донеччини: у Покровську. Ще 4 людини в області за добу дістали поранення”, – йдеться у повідомленні начальлією Павлусенко у 2024 р. Особливу цінність має Універсал гетьмана від 9 жовтня 1763 р. з його власноручним підписом та печаткою Війська Запорізького. Виставка розкриває й історію могили гетьмана. Воскресенська церква – усипальниця Кирила Розумовського, який виявив волю бути похованим саме в гетьманському Батурині, – представлена світлинами, на яких зафіксовано інтер’єр церкви та надгробний пам’ятник гетьману до його руйнації в 1927 р. Епітафія гетьмана – унікальний експонат, який є одним із шести збережених фрагментів надгробного пам’ятника, авторства Івана Мартоса 1805 року. Нині це єдині у музейному фонді України фрагменти надгробного пам’ятника гетьмана.
19 березня українській поетесі, громадській діячці та дисидентці Ліні Костенко виповнилося 95 років.
Низка інтернет-видань поширили відео з дня народження Ліни Костенко, яке опублікував поет і видавець Іван Малкович: “Вчора, 19.03.2025, перед приходом гостей я попросив Ліну Костенко прочитати два вірші”, – підписав він свою публікацію. Поетеса зачитала два власних вірші з аркуша: “Хтось є в мені, ія питаю: – Хто ти?” та “Ти знов прийшла, моя печальна музо”. Раніше Іван Малкович казав, що Ліна Костенко спілкується зі світом за допомогою інтернету тай досі без окулярів. На її робочому столі лежать кілька “майже закінчених різножанрових книжок. Фактично готова книжка її нових поезій – Ліна Василівна обіцяє здати її в травні”. До ювілею в Києві в Будинку кіно відбулася презентація перевидання її роману у віршах “Берестечко”. Цей роман Ліна Костенко писала майже 30 років.
Міністерство юстиції України назвало рідкісні та популярні імена, якими називали дітей у різних областях України. Про це відомство повідомило у Facebook. “Кожна область має свої унікальні імена, що надає всім куточкам нашої держави свого неповторного колориту”, – йдеться в повідомленні. Так, на заході України найчастіше обирають імена Вікторія та Артем, тоді як на сході переважають Катерина та Дмитро. У північних областях найбільш популярними стали Анна та Максим, а на півдні – Марія та Владислав. Окрім популярних імен, кожен регіон має й свої рідковживані імена. На заході це, наприклад, Ванесса, Тавіта, Брендон та Едісей, на сході – Альбіна, Глафіра, Амбрам, Філін. В південних областях найменш поширеними є Луна, Лалі, Еліна та Самуіл, а в північних – Альвіна, Орислава, Лєвон, Теофіл. Через тимчасову окупацію частини Донецької області та відсутність доступу до Луганської області внаслідок збройної агресії рф дані щодо цих регіонів наразі неповні.
Перший віцепрем’єр-міністр – міністр економіки Юлія Свириденко задекларувала 4,4 млн гривень доходів за 2024 рік. Про це свідчать дані Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передають “Українські Новини”. Зокрема, в 2024 році заробітна плата чиновниці становила 1205771 гривень,
гонорари та інші виплати від Київської школи економіки – 3102506 гривень, дохід від надання майна в оренду – 133 тис. гривень, банківські відсотки – 66 гривень. Також вона задекларувала 377,5 тис. гривень на банківських рахунках і 4 тис. доларів готівкою.
На Київщині мобільна група ППО, що складається переважно з жінок, щоночі збиває російські “шахеди”. “Бучанських відьом”, як вони себе називають, об’єднало бажання помститися ворогам. Про них розповідає видання The Times. Командує “Бучанськими відьмами” 32-річна “Каліпсо” – у минулому менеджерка ресторану в рідній Бучі. Вона розповіла, що взяла гвинтівку до рук, щойно російські танки увійшли в її місто, адже дідусь вчив її стріляти із шести років, кажучи, що колись це вміння знадобиться.
Середній вік населення України за три роки війни значно зріс. До повномасштабного вторгнення він складав 41 рік, а зараз – 45 років. Про це заявила міністерка соціальної політики України Оксана Жолнович під час конференції “Економіка досвіду: активне довголіття – стратегія майбутнього”.
Фахівці Львівської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України завершили роботу над трьома іконами з колекції Державного історико-культурного заповідника м. Острога. Про це повідомляється на сайті заповідника. Йдеться про те, що з часу заснування Львівської філії Державний історико-культурний заповідник м. Острога підтримує тісні зв’язки з цією установою з метою збереження іконопису. “Днями повернули після рес-
Суспільство · “На тлі прогнозів про ймовірність тимчасового припинення бойових дій у російсько-українській війні агресор тільки посилює обстріли”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ника Донецької обласної військової адміністрації Вадима Філашкіна. 21 березня на околицях Костянтинівки росіяни атакували FPV-дроном цивільне авто – убили 52-річного чоловіка. Від отриманих травм він загинув під час евакуації до медичного закладу. Також у Донецькій обласній прокуратурі повідомили, що по місту Лиману росіяни вдарили 5 ракетами зі “Смерчів”, поранили 2 людини, пошкодили 23 будинки, лінію електропередач, газогін, авто та гараж.
Увечері 20 березня російські війська масовано атакували Одесу та район ударними безпілотниками. Постраждало троє людей, серед них є неповнолітні. Про це інформує начальник Одеської ОВА Олег Кіпер. Також є пошкодження цивільної інфраструктури, зокрема житлової багатоповерхівки, торгового центру та магазинів. Увечері 20 березня під час масованої атаки дронів на Одесу російська армія розбомбила Новоміське кладовище. Про це повідомили в пресслужбі Одеської міської ради. Пошкодження зафіксовані на ділянках, де поховання відбувалися переважно з 1974 по 2010 рік. За попередніми даними, понівечено 50 могил, з них — 30 зруйновано повністю.
Минулого тижня росіяни обстріляли 30 населених пунктів у всіх районах Чернігівської області. Зафіксовано 177 обстрілів та 390 вибухів. Про це повідомив начальник Чернігівської ОВА В’ячеслав Чаус. За інформацією посадовця, упродовж тижня росіяни запускали некеровані авіаційні ракети та КАБи – 27 ударів. “Дедалі частіше окупанти використовують безпілотники. 106 прильотів – це лише FPV-дрони”, – повідомив Чаус.
У ніч на 23 березня російські війська атакували Київ дронами, уламки яких влучили в житлові будинки в різних районах міста. Загинуло троє мирних жителів, серед них – дитина. Про пережите тієї ночі написала на своїй сторінці у Фейсбуці авторка “Слова Просвіти” Олена Бондаренко: “Воно там дзижчало, а ми з котом Томасом Муром сиділи на кухні. Я в ноутбуку, а він – у своєму кубельці. А тут я-а-ак гахне! Наче грім, тільки набагато гучніше. Томас як закричить – не по-котячому, а ніби людина – і кулею в коридорчик.
Потім ще бахало, десь далі, над Голосієвом. У вікні палало. Зовсім поруч, через дорогу, верхній поверх будинку. В мережі є фото квартири загиблої жінки. Точніше, згарище. Жінка благала про порятунок... У Голосієві загинула п’ятирічна дитина. Разом зі своїм татком... У мережі ціла купа тріснутих сердечок та волань “за что?”. І там-таки: “Я шо, дурак ідті в окопи?” і “задолбалі своєй мовой, война через вас”... Віткофф каже, що п’ять українських областей треба віддати росії, бо там говорять російською. Скоро він скаже, що в Ки-
На часі · “Як свідчить давня мудрість, за все в житті треба платити і, перш за все, за речі суто нематеріальні, носієм яких є людина”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
саними “законами” відпрацьованого рашистами “миротворчого” жанру означає віддати їх назавжди. Хоча апетити самого рашистського фюрера цим, звісно, не обмежуються і йому хотілося б проковтнути всю Україну. Очевидно, підсолодити диктатору гіркий присмак цієї територіальної нестачі підприємливий Дональд сподівається запропонованими грандіозними бізнес-проєктами, пов’язаними зокрема з відновленням постачання російського газу в Європу через реанімований Північний потік і відміною економічних санкцій. І це може стати ще одним рятувальним колом для міжнародного злочинця владіміра путіна та виснаженої тривалою війною його економіки. І тоді таке рятувальне коло від друга Дональда для “уважаємого владіміра” взагалі стане для нього рятівним засобом глобального масштабу, який, на думку його друга-“миротворця”, дозволить вивести його з міжнародної ізоляції й дешевим російським газом можна буде “примирити” міжнародного злочинця з позбавленими традиційних цінностей Європою і всім світом, забезпечивши йому “геополітичну стабільність”. І загалом сумнівний мир, який американський бізнес-лідер та його олігархічне бізнес-оточення намагаються підсунути українцям, європейській і світовій спільнотам, може стати особливо цінним для рашистського диктатора і в плані його реабілітації як міжнародного злочинця, який мав би сісти на лаву підсудних Міжнародного суду й відповісти за скоєні в Україні і в світі злочини проти людяності і людства, виплатити Україні репарації за завдану колосальну шкоду, зруйновані міста і села, забрані життя і скалічені долі мільйонів українців, а не займатися новими бізнес-проєктами, замішаними на невинній крові. Однак у свідомості тих, для кого найважливішою в світі є вигідна бізнес-ціна, таких опцій, як цінність людського життя і загальнолюдські цінності, вже, напевно, немає, адже ці “застарілі”, на переконання олігархічного пулу, стандарти, є зайвим обтяженням для подальшого поступу науково-- технічного прогресу і розвитку новітніх технологій. Однак, як свідчить давня мудрість, за все в житті треба платити і, перш за все, за речі суто нематеріальні, носієм яких є людина, адже духовна криза і падіння моралі, власне, і є першопричинами грандіозних втрат, спричинених війнами, соціальними та екологічними катаклізмами. Саме цим спричинена й сучасна абсолютно безглузда руйнівна війна, розпочата бездушними рашистськими нелюдами, підтримуваними силами світового зла, яким не терпиться змінити світовий порядок і шкалу загальнолюдських цінностей на шкалу цінностей антилюдських. І ця неоголошена війна, заручником якої стала Україна і вся світова спільнота, взагалі може завершитись ядерною катастрофою, що в одну мить перекреслить усі цінності і ціни разом з усім людством. І про це не варто забувати, адже підміна понять і цінностей може стати фатальною. Тому не варто кидати рятувальні кола небезпечному диктатору, коли надійного захисного засобу від нього очікує усе людство.
На часі · “Як свідчить давня мудрість, за все в житті треба платити і, перш за все, за речі суто нематеріальні, носієм яких є людина”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Володимир СТЕЦЮК
З туману війни, з медійно-іпсошної димової завіси все монументальніше постає над загроженим світом кремезна фігура новообраного американського президента Дональда Трампа, який кидає один за одним рятувальні кола своєму “другові” – міжнародному воєнному злочинцю – рашистському диктатору владіміру путіну, відштовхуючи при цьому в бурхливе море воєнного лихоліття своїх союзників – Україну, Європу, Канаду… Таку контроверсійну картину сучасного світу цілком справедливо можна вважати своєрідним символом авторитарно-олігархічного заколоту, який на наших очах послідовно, масштабно, стрімко й нахабно намагається здійснити міжнародна мафія. Вирішивши, що настав час для суттєвого переформатування світового поля глобальних бізнес-інтересів і відповідно радикальної зміни існуючих правил гри на ньому, світові гравці обрали найнебезпечніший шлях для досягнення бажаного, балансуючи на хиткій грані між війною і миром. І що довше ця гра триває, то більше вона перетворюється на гру без будь-яких правил. При цьому все більше втягнутого у цю гру населення опиняється в заручниках у війни і все менше – відчуває себе під опікою миру. Зрештою наближається той час, коли в заручниках у бізнес-гравців опиняється увесь світ. А що можна отримати від заручників, коли ціною гри елементарно стає людське життя, мільйони, десятки і сотні мільйонів людських життів? Відповідь однозначна: “Усе”. З другим пришестям Дональда Трампа в Овальний кабінет Білого дому на найвищу посаду найвпливовішої країни світу ця гра без правил охопила й Америку, яка ще донедавна вважалася оплотом світової демократії. А демократія, як відомо, це знову ж-таки правила і принципи. Однак, як показує дійсність, маючи приклад авторитарних режимів, особливо диктаторського режиму путінської росії, тим, хто має багатомільярдні статки, відчувати себе залежними від чиєїсь волі, навіть, якщо це воля народу, не зовсім комфортно. Тому під дахом традиційного консерватизму зрештою звила собі гніздечко така собі ідея авторитарної олігархії про новий світовий порядок. І першим виплодом цієї ідеї, розвинутої ідеологами так званого трампізму, якраз і стала команда вдруге обраного на посаду президента США Дональда Трампа. У зв’язку з цим досить прикметним видається захопливий коментар, зроблений на одному з рашистських пропагандистських каналів щодо нових призначень давнього друга російського диктатора – неугавного Дональда: “Да еті рєбята Амєріку по кірпічікам разбєрут!” І таки розбирають, і не лише Америку. “Еті рєбята” намагаються діяти швидко, рішучіше, масштабно й нагло, доки притомні американці та світова спільнота не встигли розібратися в хитросплетіннях їхніх абсурдних і суперечливих з точки зору здорового глузду глобальних руйнівних дій і не оговтались від панічного шоку. Під виглядом оптимізації новою президентською командою здійснюється колосальна ломка в системі державного управління, силових структурах, спецслужбах, правоохоронній системі. Чого тільки варта бурхлива діяльність сподвижника Дональда Трампа супермільярдера Ілона Маска, який, обійнявши створену спеціально під нього посаду голови Департаменту ефективності уряду США (DOGE) почав кардинально змінювати структуру федерального уряду, звільнивши тисячі держслужбовців. Дуже рішуче “еті рєбята” взялися й за “оптимізацію” системи державного фінансування. Зокрема майже миттєво було припинено понад 90% допомоги іноземним державам з боку Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), де також відбулися масові звільнення. До слова, за інформацією “Економічної правди”, у 2024 році Україна отримала через програми USAID 6,05 млрд дол., включаючи 3,9 млрд дол. прямої бюджетної допомоги, яка на безповоротних умовах надійшла до держбюджету для фінансування невійськових видатків. Згідно з даними “ЕП”, найбільший обсяг фінансування USAID пішов на програми економічного розвитку (1,05 млрд дол.), гуманітарну допомогу (580 млн дол.) та на фінансування програм сприяння демократії та захисту прав людини (340 млн дол.). Зрештою дійшла черга і до медійної сфери. Нещодавно було повідомлено про реорганізацію Агенції США з глобальних медіа (USAGM), яка займається п’ятьма великими американськими медіакорпораціями, що здійснюють мовлення 49 мовами, зокрема “Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода”, “Голос Америки”, “Радіо Вільна Азія” (RFA). Дані медійні ресурси мали колосальний вплив на формування демократій в усьому світі, зокрема у Східній Європі і, безумовно, в Україні, будучи носіями демократичних цінностей і зразком дотримання принципів свободи слова та журналістських стандартів. Тому рішення про їх скорочення у США і в усьому цивілізованому світі називають “зрадою демократії” і “подарунком ворогам Америки”, у той час, як тоталітарні правителі, особливо рашистський диктатор владімір путін такому несподіваному рішенню захоплено аплодують. То чим же все-таки зумовлений такий різкий поворот у політиці США в бік авторитаризму, який ми спостерігаємо з приходом у Білий дім новообраного президента Дональда Трампа? Стосовно цього є чимало різноманітних версій, припущень, тверджень і пояснень, висловлених політиками, політологами, експертами, істориками та філософами як у самій Америці, так іза її межами. І набір цих політичних діагнозів досить широкий – від популізму як явно вираженої особливості трампізму, культу християнського трампізму, який має схильність до авторитаризму і навіть фашизму, – і до таких визначень, як плутократія, автократія, і завершуючи вказівками на можливу співпрацю Трампа з КГБ-ФСБ, що нібито почалася ще в радянські часи. Але є й певне ідеологічне коріння, яке веде до олігархократії – великого бізнесу, з яким безпосередньо пов’язаний Дональд Трамп і який, власне, й привів його вдруге на найвищу посаду до Овального кабінету. Як стверджують оглядачі, певним ідеологічним підґрунтям для цього трампістського бізнес-пулу може слугувати така поширена у цих колах ідеологема, що, мовляв, існуючі державні механізми, зокрема закон і суспільний контроль за діями влади та великого бізнесу і загалом існуюча система цінностей цивілізованого світу, яка склалася після Другої світової, включаючи права людини, міжнародне право і систему міжнародної безпеки, нібито вже не відповідають запитам найбільш продуктивних сил суспільства, оскільки стримують подальший розвиток науково-технічного прогресу. Тому, на думку ідеологів трампізму, мають бути змінені на догоду тим, хто займається розвитком передових технологій і чиї корпорації є основним джерелом наповнення державних бюджетів, а відтак і джерелом суспільних і соціальних благ. Тож по типу корпорації, на думку ідеологів корпоративної олігархії, мають вибудовуватися й стосунки в державі, а відповідно й у світі – є голова корпорації, а всі інші – мають лише виконувати його вказівки. Хтось, напевно, побачить у цьому явну ознаку фашизму або нацизму, а за новітньою термінологією, й рашизму. І матиме рацію, адже насправді так і є. І якщо таку авторитарну модель трампісти збираються лише впровадити у найзаможнішій і найвпливовішій країні світу, яка ще донедавна вважалася оплотом світової демократії, то в низці країн, які вже прийнято називати віссю світового зла, цей авторитаризм є фундаментальною основою, на якій тримаються цілком реальні авторитарні режими і на якій вибудований і диктаторський режим давнього друга Дональда Трампа — рашистського диктатора і воєнного злочинця владіміра путіна, котрий вирішив, що вже пора поширювати свою диктатуру на сусідню Україну та інші європейські країни. Однак вже понад десять років, допоки рашистський диктаторський режим путіна намагається завоювати непокірну Україну, рушити далі він не може. Ось чому його вірний дружбан “помаранчевий Донні” й кидає йому час від часу рятувальні кола то у вигляді затримки на пів року постачання воюючій Україні критично важливого озброєння (2024 р.), то призупиняючи доставку такого озброєння й обмін надзвичайно важливою розвідувальною інформацією (2025 р.). І прямим наслідком таких суперечливий дій політиків нібито союзної держави стала суттєва зміна ситуації на полі бою явно не на користь України. У контексті сказаного варто також зазначити, що так звані “миротворчі” ініціативи Дональда Трампа щодо припинення бойових дій і початку мирних перемовин з непокараним агресором на заздалегідь кабальних для України умовах є ще одним рятувальним колом для диктатора. Адже згідно з попередніми умовами цих перемовин українська сторона має, зокрема, погодитись на тимчасовий контроль агресора над захопленими українськими територіями, що за неписвітлюють силу, подвиг і мужність наших захисників. Під час війни загинули не лише українські, але й 7 іноземних медійників, які розповідали світові про події в Україні. Систематичні злочини проти журналістів і медіа, вчинені росією, становлять серйозну загрозу для свободи слова та інформаційної безпеки, підривають демократичні цінності та права людини. Маємо пам’ятати українських митців та журналістів, убитих росією, адже: - збереження пам’яті про загиблих – це продовження їхньої справи; - ми маємо передати пам’ять про них нащадкам, щоб вони знали ціну та силу свободи, демократії та культури; - боротьба за свободу та демократичні цінності об’єднує українців різних поколінь; - їхні мистецькі твори та журналістські матеріали – це скарби, які надихають нові покоління митців та медійників; - пам’ятаючи про загиблих, ми посилюємо свій опір і наближаємо перемогу.
За інформацією МКСК
На часі · “Як свідчить давня мудрість, за все в житті треба платити і, перш за все, за речі суто нематеріальні, носієм яких є людина”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Війна забрала життя 183 українських митців та 100 медійників. Ці дані не лише про масштаби втрат, а й нагадування про трагічні сторінки нашої історії. Так само, як у 20-х – на початку 30-х років ХХ століття сталінський режим знищив покоління українських митців, так і сьогодні росія цілеспрямовано нищить культурну еліту України. Літературно-мистецьке покоління, відоме як “Розстріляне відродження”, подарувало світові шедеври літератури, живопису, музики та театру. Ці митці були гордістю нашої нації. Сьогодні ми знову втрачаємо не просто талановитих українців, а частину нашої душі, адже кожен наш митець – це унікальна особистість, яка збагачувала українську культуру. Журналісти, які нині працюють в Україні, створюють важливі новини, розслідування та репортажі в умовах підвищеного ризику. Вони фіксують події війни, щоб надати Україні та світу достовірну інформацію про те, що відбувається. Медійники 24/7 збирають неспростовні докази злочинів окупантів та ви-
Суспільство · “Не пробачу! І жодну книжку із моїх полиць Я не віддам кацапам на поталу, Ординським варварам”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
козацької доби: з історії Донецького краю”, а також статті Анатолія Шевченка та Дмитра Носова. Органічно доповнили дослідницький контент поезії Ольги Горват, члена НСПУ Юрія Доценка зі збірки “Зимові голуби”, журналіста і волонтера Сергія Горбатенка зі щойно виданої збірки “Іпостасі ковили”. На заході також презентувалась книга “Цегельні Харківської губернії” співавтором видання Віктором Івановим з Краматорська. На завершення Валерій Романько, можливо, і не без пафосу, але доречно, як для ситуації в місті, що під постійними обстрілами, зазначив: “Ми, краєзнавці Донеччини, продовжуємо свою місію, про яку свого часу сказав наш земляк Олекса Тихий: “Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю… Для того, щоб моя Донеччина давала... й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, композиторів та акторів”.
Суспільство · “Не пробачу! І жодну книжку із моїх полиць Я не віддам кацапам на поталу, Ординським варварам”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ В. Романько, В. Скрипник, Г. Плотніченко, М. Зелений та інші краєзнавці представили матеріали, підготовлені на місцевому матеріалі, що й зрозуміло: велика Батьківщина починається з рідного краю. Про це говорив у своєму виступі дослідник “Просвіти” Краматорська, член НСПУ Олег Максименко. Свій нарис у виданні він присвятив розгадці таємниць династії Шидловських зі Слов’янщини. Так само захоплюють дослідження Те-
Й докинули б в огонь “Кобзар” Тараса, Телігу, Ольжича і Косача Юрка, І “Дівчинку з ведмедиком” Петрова, “Холодний яр” Горліса Горського І “Ост” Уласа Самчука, Туди ж “Мазепу” Богдана Лепкого І врешті “Заповіт” Гуменюка Бориса, Як останній Вкраїнської літератури твір, Що Гуменюк мені подарував Для втілення на сцені і пропав… Ото була би ватра, де б і я, На стосі, на книжках своїх горів, Мов Галілей… Тьху-тьху, облудна маро, Як сон страшний, лети від мене геть! Я ще не осягнув усіх фоліантів. Хоча ж би “Сад божественних пісень”... Бо, як Сковороду ти дочитаєш, Одразу можна починать спочатку, Такий там сенс безмежний. А Кониський, чия “Історія” – То прірва для мене, Мандрівка у незвідане, Франко, Лисом Микитою який насправді є.. В них сакрум наш і наше житіє! Від того власне, що оці томи, Які є джерелом нашої Волі, З того, що я довідався від них, Із Біблії Івана Огієнка, Я стверджую: не переможе нас Московський кат, який спалив Батурин, Бо ми відтоді виросли. Тепер Ми не пробачимо йому Ірпінь і Бучу, Оленівку, Мощун і “Охматдит”, Украдених дітей, гімнастку юну, Яка танцює танець на одній Нозі, а друга є протезом. Не пробачу! І жодну книжку із моїх полиць Я не віддам кацапам на поталу, Ординським варварам, Які дітей ґвалтують, А наших полонених хлопчаків В потилиці стріляють, стара школа НКВС, хай шляк… Мені не дивно, а тільки гидко,
тяни Лисак про патріарха музейної справи Донеччини Олексія Духіна та про козацьке минуле села Прелесне; Володимира Качура – Дружківка козацька; Олексія Романька – про громадський музей історії села Олександро-Калинове “Довкілля”; Миколи Бривка – про шахтні жетони на прикладі вуглевидобувних підприємств міста Сніжне; Леоніда Шпильового і Сергія Гайдука з історії становлення селища Донське Волноваського району. Безумовно, зацікавлять читачів статті кандидатів філологічних наук Лариси Лисак щодо мовної ситуації на Донеччині та Валерія Сиротенка про філологічні дослідження Олекси Тихого. Про ще одного незламного борця за Україну – правозахисника Данила Шумука – стаття незабутнього краєзнавця, члена НСПУ Петра Гайворонського з Покровська. Доповнюють розмаїту картину видання статті Віктора Мандрики, Валентини Соловар, Павла Белицького, Віктора Іванова, Михайла Міляна, Ігоря Затулло, Михайла Пасічника. У розділі “З архіву” зберегли свою актуальність розвідка колишнього радянського політв’язня, незабутнього Петра Лавріва під назвою “Від сивої давнини до
До блювоти нудить, Як цей полковник КДБ миршавий, Який насправді є відбитком чорта В калюжі крові, він кладе знамення Христове на свій череп голомозий. Одноплемінники хай проклянуть його, Бо ми вже десять літ, як прокляли. Що ми? Коли історик Карамзін, Панегірист московський, навіть той, Якщо вчитатися, невільно викриває Ординські злочини кривавих канцелярій В традиціях Івана Калити. Тож нам читать і не перечитати Свою історію Русі, хоча б Аркаса, Грушевського, Величка, Плохія, Івана Крип’якевича нарешті… Все це я до сьогодні не здолав І мучаюся тим, що вже не встигну, Бо влучить клятий руський “іскандер” В мою бібліотеку. Збережи, Мій Боже, мої книги і мене, І Україну-неньку, що вскормила Своїми персами цих славних авторів Книжок, церков, мостів і молитов. Я прагну теж залишити свої Рядочки незугарні на майбутнє, На прочитання тим моїм нащадкам, Які не будуть тямити, що є За чорт такий – “москва”. Хай буде так! Амінь, як каже в церкві панотець. Отож, як буде треба, я візьму Сокиру у коморі і уб’ю Кацапа кожного, хто схоче перейти Пороги мого дому і загарбать Мій рай платівок, квітів і книжок. І хай тоді Пан Бог мені простить Кацапа вбивство. Хай боронить нас Юра Звитяжець, Бо він теж на змія Підняв свій спис і вражу кров пролив. І, Юрія наслідуючи чин, Я прагну до кінця, до домовини Вбивати москалів. І хай мене За це Господня воля не мине.
Володимир ПЕТРАНЮК 1.03.2025 р.
Суспільство · “Не пробачу! І жодну книжку із моїх полиць Я не віддам кацапам на поталу, Ординським варварам”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Міністерство культури та стратегічних комунікацій продовжує фіксувати пошкодження пам’яток культурної спад0 щини й об’єктів культурної інфраструк0 тури в Україні внаслідок повномасштаб0 ної російської агресії. За інформацією, наданою обласними та Київською міською військовими адміністраціями, загальна чисельність пошкоджених пам’яток культурної спадщини в Україні становить 1390 об’єктів. Зних національного значення – 136, місцевого – 1164, щойно виявлених – 90. Пошкоджень зазнали пам’ятки культури у 18 областях та Києві, зокрема: у Харківській області – 325, Херсонській – 269, Донецькій – 164, Одеській – 158, Київській області та м. Києві – 98, Чернігівській – 65, Запорізькій – 63, Львівській – 60, Дніпропетровській – 49, Миколаївській – 47, Сумській – 33, Луганській – 32, Хмельницькій – 10, Полтавській – 6, Вінницькій та Житомирській – по 4, Кіровоградській – 2, Черкаській – 1. Водночас, збитків зазнали 2205 об’єктів культурної інфраструктури. З них 409 – знищені (18,7%). Найбільших втрат і збитків культурна інфраструктура зазнала у Донецькій, Харківській, Херсонській, Київській, Миколаївській, Запорізькій, Сумській областях. Найчисельнішою групою об’єктів культурної інфраструктури, які зазнали пошкоджень чи руйнувань, є клубні заклади (48,3% від загальної кількості закладів культури, які зазнали пошкоджень). Загалом постраждали: клубні заклади – 1064; бібліотеки – 790; заклади мистецької освіти – 168; музеї та галереї – 121; театри, кінотеатри та філармонії – 41; заповідники – 8; парки, зоопарки – 9; цирки – 4. Руйнувань зазнали клубні заклади, бібліотеки, музеї, театри на території 303 територіальних громад (20,6% від усіх ТГ в Україні) у Вінницькій (3,2% ТГ), Дніпропетровській (22%), Донецькій (87%), Житомирській (17%), Закарпатській (2%), Запорізькій (40,3%), Кіровоградській (4%), Київській (28,6%), Луганській (46,2%), Львівській (5,5%), Миколаївській (44,2%), Одеській (10%), Полтавській (4%), Сумській (64,7%), Харківській (59%), Херсонській (43%), Хмельницькій (17%), Черкаській (6,1%), Чернігівській (51%) областях та м. Києві. Майже вся територія Луганської та значні частини територій Запорізької, Донецької та Херсонської областей досі перебувають у тимчасовій окупації. Це унеможливлює обрахунок точної кількості пошкоджених пам’яток культурної спадщини, що постраждали в ході бойових дій та окупації. За інформацією МКСК
Суспільство · “Не пробачу! І жодну книжку із моїх полиць Я не віддам кацапам на поталу, Ординським варварам”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Ігор ЗОЦ, почесний краєзнавець України
Днями в Слов’янську відбулася презентація чергового номера Історико-краєзнавчого альманаху Донецької обласної організації Національної спілки краєзнавців України “Донеччина: минуле і сучасність”. Участь у заході взяли краєзнавці Слов’янська, Краматорська, Дружківки та Барвінкового. Серед музейників були представники Барвінківського та Слов’янського краєзнавчих музеїв. За словами голови облорганізації НСКУ, головного редактора альманаху Валерія Романька третій номер видання є насиченим, багатим на різнопланові, різнотематичні матеріали. – Авторами його стали переважно члени НСКУ, які до початку повномасштабного вторгнення рф в Україну проживали на Донеччині, а тепер більшість з них мають статус ВПО (внутрішньо переміщених осіб). Незважаючи на те, що уже декілька років автори цьогорічного номера альманаху відірвані від рідного краю, вони все ж думками та справами на рідній землі. Це їхній настрій передав багато років тому наш відомий земляк Володимир Сосюра: “Де б я не був, а все ж думками /лечу в Донеччину свою”, – зазначив пан Романько. Наразі з двадцяти п’яти авторів, представлених у виданні, тільки семеро проживають у своїх домівках, і деякі з них долучилися до заходу. Це, зокрема, старійшина краєзнавців Донеччини, журналіст і письменник Віктор Петрович Скрипник. В альманасі один із його нарисів – про присутнього на зустрічі земляка і колегу Геннадія Плотніченка, якого називають літописцем футболу Слов’янська. Спортивна слава зраненого війною міста, звісно, в минулому, але важливо знати, що футболісти “Словхліба” до 2014 року вигравали першість області стільки ж разів, як “Шахтар” – чемпіонат України. Проте цього разу пан Плотніченко написав не про футбол, а про відому в місті українську поетесу Тетяну Чалу. Загалом більшість авторів альманаху
Борису Гуменюку
“Чуєш, брате мій, Товаришу мій, Відлітають сірим шнуром Журавлі у вирій”. Богдан Лепкий
Я поспішаю прочитати книги З моєї хатньої бібліотеки, Тому що своїм серцем відчуваю, Що може бути так: Наступний обстріл Московськими ракетами потрапить В мою бібліотеку і все спалить, Усі книжки, які за пів століття Я назбирав, і є багато з них, Що ще не прочитав… І в час атаки на Київ мій “шахедами”, А гірше, коли це “іскандери”, Строгий голос віщає з телефону, Щоб мерщій до укриття ховались. Я тоді, а це буває завжди уночі, Дивлюся на полиці з книжками І думаю: жаль буде, як згорить Зібрання творів Лесі Українки. Його купив я двадцять літ тому У лавці букініста на Шулявці. Але казала Леся: “Не журись, Ой не журись за тіло, як згорить, То легкий попілець вернеться в землю, Тоді початком стане твій кінець”. Але це думка вічності, вона Для Лесі актуальна, не для мене. Я ще фізично тут, на цій землі, І мені жаль книжок бібліотеки Моєї хатньої… Наприклад, ось Бандера Степан Андрійович, його відома збірка Про те, що з москалями нема мови Для українців спільної. Тому, Якби кацапи захопили нас, Вони б мене з Бандерою укупі Спалили б з вогнемету прямо тут
Освіта · “Україністика завжди на часі для нас і для світу. Це завжди професійно. Бо після навчання ви станете фахівцями і з україністики, і з іноземної мови”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Дарія БІЛОКОБИЛЬСЬКА, відділ зв’язків із громадськістю ім. Володимира Мукана ННІФ КНУ ім. Т. Шевченка Фото Тетяни ВАСИЛИК
Уже зовсім скоро Навчально-науковий інститут філології (ННІФ), як і всі структурні підрозділи Київського національного університету імені Тараса Шевченка, відчинять двері для вступників, які обиратимуть професійний шлях на найближчі чотири чи два роки. Хоч вступна кампанія активно набере обертів улітку, але ННІФ уже сьогодні зорієнтовує молодь на розмаїття професій, які можна опанувати у філологічному осередку Шевченкового університету. 19 березня 2025 року ННІФ вітав на своєму профорієнтаційному заході учнів 10 та 11 класів ліцею № 243 м. Києва. Школярі на чолі з директоркою школи Ліною Олександрівною Матвєєвою та вчителями знайомились із колективом ННІФ в актовій залі, у якій, побувавши раз, зарядившись академічним духом, уже не можеш не вивчати філологію. Ініціював зустріч із викладачами та очільниками україністичних кафедр випускник ННІФ, нині – вчитель української мови та літератури, лавреат Міжнародної німецько-української літературної премії імені Олеся Гончара Вадим Закорко. “Сьогодні в цій залі поєдналися два надважливі для мене світи, – говорить Вадим. – З одного боку, я ніби повернувся додому, бо жовтий корпус – місце, де я зростав як філолог, педагог та особистість, з іншого боку – мої любі учні. Як учитель цьогоріч я маю перший випуск, тому щиро прагну усього найкращого для своїх вихованців. А найкращу базу філології, на мій погляд, дають у ННІФ”. Відкриваючи профільну зустріч, заступник директора Святослав Шевель подякував Вадиму Закорку за теплі слова про ННІФ та представив очільників і представників кафедр україністики. Ними стали: заступниця директора Олена Романенко, професорка кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості; завідувач кафедри української мови та прикладної лінгвістики Сергій Різник та доцентка Оксана Зубань; доцент кафедри стилістики та мовної комунікації Дмитро Сизонов; завідувачка кафедри історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості Оксана Сліпушко та письменник Любко Дереш, який нині здобуває ступінь доктора філософії у ННІФ. Студентський актив представляла четвертокурсниця Єва Яковенко. “Представляючи освітні програми, – звернулась Оксана Сліпушко до учнів, – зауважу, що україністика завжди на часі для нас і для світу. Це завжди професійно. Бо після навчання ви станете фахівцями і з україністики, і з іноземної мови! А це робить вас конкурентоспроможнішими за інших”. Вона також закликала підписуватися на профільні сторінки ННІФ у соціальних мережах, шукати матеріали за гештеґами. На підтвердження своїх слів щодо підтримки унікальності кожного студента, пані Оксана запросила до слова Любка Дереша. “Мої батьки завжди наголошували, що має бути практична професія, яка “тебе годуватиме”, – почав Любко. – Філологія – це знання мов, це розуміння мов, це точно те, що може годувати. Тим паче в часи штучного інтелекту, де все обертається навколо теми мов. Гуманітарні науки у європейському суспільстві значною мірою допомагали тлумачити Біблію, а отже, істину! Зараз, можливо, ми не є настільки біблійно центричними чи христоцентричними, але розуміння істини та як влаштована людина дає можливість захистити себе. Коли ти знаєш це – ти знаєш, як управляти свідомістю. Наприклад, переконати пів країни, що росія – дуже “добрий сусід”, який “просто” хоче поставити свого керівника в нашій країні та керувати нами. Ми також розуміємо, для чого існує культура, яким чином підтримує культура в людині цю ідентичність – ми маємо можливість створювати оборонні структури в площині культури. Поки не почалася війна, – продовжує Любко Дереш, – ми не розуміли цінності “людського”: цінності медиків, рятувальників, енергетиків тощо. Тому найближчим часом варто зрозуміти цінність саме філології, цінність гуманітаріїв, людей, які працюють з літературою, змовою, з культурою, бо це має пряме відношення до нашої безпеки! А отже, до нашого майбутнього”. Далі слово взяла заступниця директора, професорка кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості, гарант ОП “Українська мова та література і західноєвропейська мова” Олена Романенко. “Обирати філологію у часи, коли довкруг перемагають технократи, коли йдеться про суцільну цифровізацію цього світу, може здатися комусь бентежним і неправильним. Однак, коли аналізуємо прогнози, наприклад, Всесвітнього економічного форуму в Давосі, які вони дають щороку на найближчі 5-10 років, то можемо бачити, що такі позиції, як критичне мислення, необхідне для сучасного ринку праці, такі позиції, як вміння працювати з текстами, з великими масивами даних, – ніколи не зникають із першої десятки! Це те, що буде потрібно стовідсотково. Іноземна мова також не здається “унікальністю” у сучасному світі. Це ніби якийсь обов’язковий компонент, який ти повинен знати. Однак, якщо говорити про глибші світоглядні речі, то ми з вами повинні розуміти одну дуже важливу річ: ШІ, який вже навчився працювати з мовними системами – створювати тексти та відповідати на запитання, тепер вчиться працювати зі смислами. Кілька днів тому Семен Альтман оголосив, що ШІ зміг написати пристойне оповідання на чітко задану тему. І в цьому оповіданні були і метафори, і структура, і висновок, і бентежний початок, і так само хвилюючий фінал. Тут виникає запитання: “Добре, а як ми будемо жити у світі, де усе, навіть художній простір, створює машина?” Як не дивно, відповідь на це запитання філософи вже знайшли. Лишається жива розмова й діалог, що забезпечуються в студентській авдиторії, в університеті, як спільноті, і в програмах, пов’язаних з гуманітарними знаннями, які пропонує наш інститут! Що ці програми вчать? Вони вчать читати тексти. Це теж дуже важливе вміння – не просто читати, а бачити, як цей текст створений, яка ідея в цьому тексті, бачити, які міркування в ньому просуваються. Гуманітарні програми вчать комунікацій і спілкування, важливих у цьому світі. Бо куди б ви не прийшли, у маркетинг чи у рекламний бізнес, вам всюди доведеться створювати ідеї та просувати їх, перетворювати на текст. Ідеї беруться з художнього слова, літератури й філософії. Програма унікальна тим, що словосполучення, яке вона містить – “західноєвропейська мова”, – передбачає для студентів чотири мови на вибір: англійська, французька, німецька або іспанська. Ви можете обрати й впродовж 4 років вивчати її. Ви також будете поглиблено вивчати й сучасну українську мову, а також історію української літературної мови та літератури, діалектологію. Це дасть змогу простежити, як ідеї, що сформувались у давній літературі: ідеї часу, плинності, простору, золотої мірноти – збереглися в українців у текстах, написаних у ХХІ столітті. Як те, що сформульоване Григорієм Сковородою, у нас може віднайтися в текстах Сергія Жадана, Юрія Андруховича чи Макса Кідрука. А це справді так працює. Унікальність програми пов’язана ще й з тим, що вона дає можли-
Вчитель української мови і літератури Вадим Закорко з колегами вість дуже широкого вибору”, – резюмує Олена Романенко. У ННІФ можна спеціалізуватися на дослідженнях і на опануванні дисциплін, якими займаються три кафедри. Кафедра стилістики та мовної комунікації розвиває напрям медіастилістика, пов’язаний з роботою в засобах масової інформації. Кафедра української мови та прикладної лінгвістики розвиває напрями: експериментальна фонетика, моделювання тексту на різних мовних рівнях. Оцінка лінгвістичної експертизи та визначення емоційної складової. Тобто визначати, чи текст маніпулює нашими емоціями. Кафедра української літератури, теорії літератури та літературної творчості “говорить” про художній текст: переклад текстів з української іноземними мовами, і що при цьому відбувається. Про творче письмо та українську літературу в контексті світу. Студентка Єва Яковенко виступила з презентацією “Літтворчість: віднині й навіки”. “Письменники – це не просто картинка в підручнику, – говорить студентка, – це люди, яких ми знаємо, і в яких ми знаходимо споріднену душу. Мову вчать в усіх аспектах. І, вибачте, після курсу літтворчості ви будете всіх виправляти і всіх “душнити”, що “отак не правильно!”, а “отак правильно!”. Ви вивчите, як треба казати слова, наприклад, не “аудиторія”, а “авдиторія”, і що є слова, які починаються на літеру “и”. Щодо англійської, то до 4 курсу у вас буде добрячий рівень С1. Викладачі “студента люблять і розуміють”, терпляче пояснюють, допомагають, підтримують, вони зацікавлені в нашому успіхові”. Єва розповіла про свою участь у конкурсах, міжнародну літературну співпрацю, студентський інтернет-проєкт “П’ять колосків”. Завідувач кафедри української мови та прикладної лінгвістики Сергій Різник, виступаючи, зазначив, що в Україні небагато університетів, які мають подібний до ННІФ склад професорів і доцентів. “У нас кожна з програм забезпечена потужно, де освітні потреби студентів забезпечують кілька сот вчених. Завдяки залученню до підготовки представників із ринку праці ми маємо фахівців-практиків, які дають цінні практичні навички нашим вихованцям. Наша кафедра готує фахівців у напрямках політичної та бізнесової лінгвістики, які забезпечуватимуть діяльність політиків чи бізнесменів у мовному аспекті. Бо нині такі фахівці затребувані. Тож запрошуємо охочих вивчати “Українську та англійську мови: переклад та редагування”. В інституті, крім освітніх програм нашої кафедри, є розмаїття мов – 32, де заняття проводяться з носіями. Як тільки Україну приймуть до Євросоюзу, уся документація Євросоюзу перекладатиметься українською мовою, а українськомовна документація, яка виходить з України, буде перекладатися усіма мовами світу. І тут, переконаний, працюватимуть наші випускники. Уявіть собі, наскільки актуалізується потреба у перекладачах! Тож не гайте часу і йдіть до нас вивчати мови й літератури”. Наступною презентувала ще одну освітню програму кафедри української мови та прикладної лінгвістики Оксана Зубань, гарант ОП “Прикладна лінгвістика та англійська мова”. Пані Оксана зауважила, що лінгвістичні продукти аналізу чи генерації тексту – це завдання інформатиків та лінгвістів. “Наша
Зліва направо: директорка ліцею № 243 м. Києва Ліна Матвєєва, завідувачка кафедри історії української літератури, теорії літератури і літтворчості Оксана Спіпушко, завідувач кафедри української мови та прикладної лінгвістики Сергій Різник, очільниця музею-кімнати Олеся Гончара Дарія Білокобильська
Тільки в “СП” · “Ми поставили за мету сформувати філолога, який на сьогодні за європейським класифікатором професій визначається як лінгвіст-інженер”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
програма якраз та, яка забезпечує місце нашим випускникам у стратумі технократії серед інженерних висококваліфікованих фахівців. Комп’ютерна лінгвістика – синтез лінгвістики, математики (кібернетики) та інформаційних технологій. Наш багаторічний завідувач кафедри, учитель Ілля Корнійович Кучеренко, продукував концепцію лінгвістики, як точної науки. Така концепція також є, коли лінгвістика належить не до гуманітарних наук, а до логікоматематичних. Тому що в цій концепції лінгвістику розглядають, як знакову систему, яка підлягає аналізу математичними засобами. Відповідно, ми поставили за мету сформувати філолога, який на сьогодні за європейським класифікатором професій визначається як лінгвіст-інженер. Тобто людину, яка знає глибоко мову, на рівні моделювання, знає математику та програмування. Усіх, хто добре знає математику, іноземну та українську, запрошую до нас. І, можливо, через 4 роки ми будемо користуватися вашим мовним застосунком у ґаджеті”. Кафедра стилістики та мовної комунікації розвиває інноваційні галузі – медіалінгвістику, лінгвістичну іміджелогію, юрислінгвістику, піарлінгвістику та ін. Так, в межах спеціалізації “Медіалінгвістика” на ОП “Українська мова і література та західноєвропейська мова” викладаються дисципліни, що допомагають аналізувати мову медіа, її мінливість та постійні оновлення, жанрову динаміку, мовні особливості в різних медіасферах – рекламі, соцмережах, піарі та ін. Дмитро Сизонов, презентуючи спеціалізацію кафедри, у своєму виступі зробив акцент на студентоцентризм. “Раз на місяць відбуваються засідання медіалінгвістичного гуртка, під час засідання студенти скринінгують українські ЗМІ щодо оновлення мовного ресурсу. Результатом цього процесу стають щорічні видання словників “Нові слова та фразеологізми в українських мас-медіа” (з 2017). Співукладачами видання є студенти освітньої програми, а науковим редактором чл.-кор. НАНУ, завідувач кафедри Л. І. Шевченко. А з 2025 року, – веде далі пан Дмитро, – випускники матимуть змогу продовжити навчання в магістратурі на новій освітній програмі “Юрислінгвістика та переклад” – першій в Україні освітній програмі, яка поєднує лінгвістику, право та письмовий переклад для підготовки фахівців, що передбачає філологічну компетенцію в роботі з текстами юридичної комунікації, здійснення фахової аналітики та перекладу в юрислінгвістичній діяльності”. Після уважного слухання презентаторів висловилися ліцеїсти. Олександра Месенко: “У мене мама вчилася в Інституті філології, ще коли не
Заступниця директора ННІФ Олена Романенко та письменник Любко Дереш було зовнішнього незалежного оцінювання. Я народилася, коли вона вже закінчувала університет. Коли мені було 1,5 року, я в актовій залі бігала між рядами, поки вона захищалася. Тому відчуваю, ніби інститут мені вже рідний, і хочеться сюди повернутись. Я вважаю, що він найперспективніший у Києві. Мама стала вчителькою англійської мови, і сьогодні була тут. Я б вивчала іспанську мову. Мені подобається культура Іспанії, дуже цікава. Насправді,
коли вивчала питання, щоб вступити сюди, в мене були певні упередження щодо інституту, що тут все “суворо”, “страшно”, “строго”, але зараз я розумію, що це не так, і бачу, наскільки комфортно тут студентам, і це насправді дуже класно!” Валерія Петрів: “Я би хотіла, якщо обирати іноземну мову, вивчати англійську, можливо, це не настільки екзотично, але я вважаю, що англійська дасть дуже великі перспективи, зокрема, на шляху до втілення моєї мрії стати акторкою дубляжу і закадрового звучання. І, як на мене, було б дуже прикольно і перекладати фільми, а вже потім їх озвучувати, тому такі перспективи …” Данило Шульга: “До сьогодні я хотів іти на журналіста, але після сьогоднішньої зустрічі, я думаю вступати саме на філологію, тому що я також зможу бути журналістом, якщо буду філологом. Я хотів вступати саме на журналістику через те, що люблю писати, і саме описувати чиїсь дії, чиїсь історії та життя. У мене з дитинства є свій внутрішній світ, який я намагаюсь зараз описати у книзі, яку пишу. І до закінчення першого курсу бажаю її завершити”.
Тільки в “СП” · “Ми поставили за мету сформувати філолога, який на сьогодні за європейським класифікатором професій визначається як лінгвіст-інженер”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Володимир КОЗИРСЬКИЙ Микола ТИМОЧКО Василь ШЕНДЕРОВСЬКИЙ
Закінчення. Початок у ч. 11 за 2025 р.
Прикро й сумно, та маємо визнати, що суцільне змосковщення лексики науково-технічної спільно з утворенням огидних недолугих і тяжковимовних складаних монстрів і далі триває, причому заполонює навіть поважні академічні видання. Нижче подаємо кількоро нових ілюстрацій. Далі виклад містить неправильне вживання слова і правильний відповідник, виділений жирним шрифтом. Вітка – гілка, внутрішньо – внутрі, вогнегасильний – вогнегасний, впаювання – влютовання, вплавлення – втоплення, всмоктувальна – всисна, вуаль – серпанок, в’язаний – плетений, газонасосний – газосмоковий, газопровідник – газівник, гайка – накрутка, шруба й мутра (бо гайка – це редуктор!), галечник – ріняк, гаситель – гасник, гвинт – ґвинт, гринвіцький і грінвіцький – ґрінвіцький, гіперколо – гіперкруг, горищний – горищевий, гофрований – брижований і плоєний, гофрувати – брижувати, плоїти, громовідвід – громостяг і громозвід, губка – вамбак, гусениця – плазун, гусеничний – плазуновий, амба – гата, двигун – рушій, двійник – двояк, деревномасний – деревномасовий, діафрагма ірисова – зінична перетинка, ділильна – подільча, добиватися – домагатися, доступ – приступ, дрейф – дрифт і самоплив, дробильний – дробарний, дюйм – цаль, дюймівка – цалівка, дюна – надма, екватор – рівник, ємний і ємкість – місткий і міст0 кість, жалюзі – лювер, жерсть – бляха, жимок – затискач, жорсткий – твердий, цупкий, штивний, загроза – небезпека, задрайка – зацурок, зазор – люз, гулянка, прозір, проміжок і просвіт, заклепка – нюта, заклепочна – нютова, залом – злам і залім, замша – ірха, занітниця – зенітниця, запор – запір і замок, засос – всис, затвор – замок, заслона, затулка, затемнення – затьма, затухаючий – гаснучий, заникний, згасний, слабнучий, зварення – спогрів(ання), звільнювати – вивільняти, зв’язність – спійність, зв’язувальний – в’яжучий, здійснимість – здійсненність, зйомка і зняття – мапування, світлювання, фільмування, змійовик – скрутенець і зміяк, знакопостійний – знакосталий, зникаюче – зникомо, золотник – сувак, зривник і детонатор – висадник, зростаючий – висхідний, зубило – шрубель, зчисленна – зліченна, зштовхувач – зіштовхувач, імовірність – ймовірність, іон – йон, іскрогасильний – іскрогасний, канат – кодола і мотуз, каніфоль – кольофонія, кардановий – карданів, карниз – карунка і ґзимс, картон – тектура, кахель – кахлі, кіновар – цинобра, кладільник – муляр, клеймо – тавро, кнехт – кнага, колосник – руштина, руштавиця, колчедан – іскриш, конопатити – шпарувати, копальня – копня (прииск), копер – капар, копчення – вудження, костиль – бретналь, котлован – копань, крейцкопф – ковзанець, кривошип – корба, кривошипний – корбовий, кромка – край(ка), окрайок і пруг, крупний – великий, кувалда – бияк і вершляґ, курок – зайчик, курсив – письмівка, кусачки – кліщі, -кутний – 0кутній, латунь – мосяж, лебідка – катеринка, мотовило, лист – аркуш, лобзик – лобзак, люк – ляда, малка – шмига, масло – олія, мастиво і мастило, масний – масовий, маховик – розгонич, маятник – вага(д)ло, хитун, мічений – значений, нагар – нагор, настройка – налад, необхідний – конечний, непорушний – нерушний, нержавіюча – нержавка, несталий – неусталений, несуча здатність – тримкість, несучий – несний, несівний, тримний чи -носій, неф – нава, номеронабирач – циферник, обвідний – обгортний, область – ділянка, округа і царина, обмін – виміна, обшлаг – вилога, олово – цина, омбілічний – умбілічний, опріснювач – висолодник, ошвартований – причалений, папір фільтрувальний – бібула і бібульник, папірник – паперовик, паралель – рівнолежник, паровоз – паротяг, патрон – набій, паяльник – лют(ів)ник і лютар, перегонний куб – лембик, переплітання – палітурення, перепуск – перепуст, перестановка – перестава, перестроюваний – переладнуваний, півтінь – притінок, сутінь, напівтінь, підвіс – завішення і почіпка, підвісний – почіпний, підйом – підняток, підтравлення – прищавлення, планер – ширяк, площадка – майданчик, повзун(ок) і движок – пересувень, повзучий – повзький, повнотілий – суцільний, погонна – подовжня, подвоювальний – двоючий, подовий – череневий, поперечник – поперечик, поршень – толок і цвик, потомок – нащадок, привід – повідня, погін, тягло, приготовлений – приготований, припій – лют(а), прискорення –
при/пошвидшення, притока – доплив і при-річок, приціл – візир, діоптер, мірник, прозірник і цільник, проба – спит(ок), пробкозакупорювальний – закорковчий, проводка – провідня, прокат – вальцівка, прокладка – переліжка, простій – перестій, протиюзовий – протиковзний, протрава – щава і бай-ця, проявник – виявник, пузир(чик) – пухир(ець), пустота – порожнеча, пустотілість – дуплинність і порожнинність, пучок – жмут, пасмо, сніп, пучність – видуга, радіовимірювальна апаратура – радіомірча, радіонавушники – радіослухальці, растр – сіткованка, регульований – реґульовний, редуктор – гайка, рис – риж, риск і рискання – никання, рівень – шмига, поземниця і ватерпас, рівнобедреник – рівнораменник, роза гидр матем метеор – розетка, розвивний – розвивний, розконопачений – відшпарований, розлом і розлам – розлам, розмірність – вимірність (простору), розплюснутий і розплющений – розплесканий, розтруб – розширень, розщеплювальний – розщепний, ролик – валець, рубильник – мечик, рушій – рушило, садочний – сад(жаль)ний, садильник – саджальник, сальник – защільник, сапфір – шафір, свинець – оливо, свинка – виливанець, світильний – світний, світлопроникний – світлопроникний, сегнерове і сегнерівське колесо – сеґнерів млинок, сифон – лівар, скороходний – швидкохідний, сланець – лупак, слюда – лосняк і лищак, спаювання і спайка – злютування і злют, спінор – спінор, сплюснутість і сплющеність – плескатість, спученість і спучувати – надим і здимати, стамеска – мазель і долітце, станина – стовба, ствол – дуло, жерло, люфа, ців(к)а, створ – простець, степінь вільності – ступінь, сторони світу – точки обрію, стрем’янка – ступанка, стрибок – скік, сублімація – визгін, супернапівтінь – надпритінок, сурик – манія, сурма – сурмик, тальк – лояк, термоедс – термоерс, тетеровський – тетеревський, тигель – бритваль, торець – кимак, травильний – (за)щавний, трамбівка – бутин, трап – східня, тропік – зворотник, трос – линва, туманність – мряковина, турбіна – вирлиця, уклон – похил і ухил, упор – упора, ураган і буревій – гурикан, установка – устава, уявлюваний – подуманий, фанера – дикта, форнір, шарка, фільонка – тахля, фільтр – лютрунок і цідило, фільтруючий – фільтрівний, фільтрівний – фільтровний, фон – тло, фотопідкладка – фотопідложжя, хрусткий – крихкий, цапфа – чіп і утулок,
цистерна – станва, цоколь – сокель, чебишевська – чебишовська, чіткий – виразний, чушка – виливанець, шарикопідшипник – кулькова вальниця, шарнір – суглоб, шатун – гонок, шахта – копальня, шестерінчатий таль – трибовий, шип – чіп, ширма – хисток, широкозахоплювальний – широкорядний, крутень, крутичка, обід, шлак – гаріль і жужіль, шлакогасник – шлакогасник, шланг – кишка, шпала – злежень, шпангоут – ботя, кокора, шпат – гальман і скалинець, шпора – острога, штир – жердка, шворінь і шпень, штирова – жердкова і шворнева, штукатурка – тиньк, шунт – узбічник, щебінь – груз, жорства, скалля і шутер, щуп – мацок, юбка – острішок, яшма – лисковець і яспис. В умовах, коротко зазначених цим шкіцем, українська енциклопедистика не лише посідає середуще місце свідомого послідовного фахового опору природньовипрацьованої тисячоліттями скарбівні мовних надбань української нації потугам зажерливих зайд не просто перепинити природній розвій нації й її культури, а дощенту знищити країну разом з народом, ай має невідкличну потребу домогтися перемоги правди над злом, себто убезпечити вільний перебіг творчого розвою всіх наявних можливостей нації. Наполеглива й послідовна праця українських енциклопедистів над створенням ріжноманітних освітніх, просвітніх і фахових довідкових видань має стати надійною підвалиною й твердим підмурівком для активних авторів як вузько-предметових видань, так і писаних творів для широкого загалу, навчальної літератури й творів красного письменства. Поважне, почесне і шляхетне завдання державних структур, яким небайдужа доля нації й держави, взяти під увагу стан української енциклопедистики і її визначальну ролю в понадто замежних умовах сьогодення й зробити належні висновки, що природньо випливають з її сутности, як підґрунтя. Згадаймо лишень Івана: “На початку було Слово…” Сподіймося на природню й невідкличну налаштованість українців на сприятливий перебіг подій історичних не лише на довші роки, а й на близькі часи прийдешні. Певно, що як то завше бувало, світове зло впіймає облизня й у цій людожерській злочинній витівці. Правда з нами. Україна переможе!
Пишуться вірші... · “Ми стоїмо, як скеля серед моря, і б’ються орки об вкраїнську міць”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Анатолій Олександрович Пасічник, 1966 року народження, тернополянин, сержант ЗСУ з вересня 2022 року, на запорізькому фронті з січня 2023 року по нині. За освітою педагог, дослідник флори, краєзнавець. Автор двох поетичних збірок: “Поезія натхнення“ (Львів, 2016), “В обіймах слів” (Тернопіль, 2018). Поезія – це пошук не лише рими, але й цікавої метафори та глибокого змісту в стислій формі. І ось тепер війна… почуття, загострені до краю… життя розділено на до і після… і кожне слово має присмак крові… і тінь смерті… і запах диму… і силу надії…
Лист із фронту До губ твоїх, любове, так далеко… І я у снах зумію лиш прийти… Бої тривають важко і запекло… Мене врятують твої молитвИ…
Війна між нами, як стіна бетонна… Війною стерто дотики твої… І знову ніч тривожна і безсонна… Ідуть криваві і виснажливі бої…
Моя любове, вибухи між нами… Твій оберіг накрив мене щитом… Про тебе мрію довгими ночами… В окопі гріюся твоїм теплом…
Лютує ворог, постріли лунають… І смерть чатує кожного із нас…. Вуста “кохаю” ніжно промовляють… Кохана в серці нині й повсякчас….
Моя любове, сотні днів між нами… Та жодний день без тебе не пройшов… Продовжую кохати до нестями… І нашу боронитиму любов… 16-17.02.2025, м. Гуляйполе, запорізький фронт
*** День-ніч – одвічна круговерть, і час тече, як річка норовлива. Життя подіями насичене ущерть, і почуття нестримні, наче злива.
Кохання, спогади і втрачені надії, цілунок смерті і солодкий біль… Нас випробовують земні стихії, й спокуси кличуть звідусіль.
Дивує світ і манить у незнане, не вгамувати нам своїх жадань, я знаю, ранок сонячний настане, і знову вечір прийде без вагань. 07.02.2025, м. Гуляйполе
*** Війна лишає шрами назавждИ… …нас спогади тримають у полоні... …і мирних снів тепер вже не знайти… …і час від часу біль стискає скроні….
Руїни міст нажахано мовчать… …і смерть повсюди залишила мітки… …і побратими у могилах сплять… …і страх з’являється нізвідки…..
Земля у вирвах від глибоких ран… …а кровоточить у моєму серці…
…молитву прошепоче капелан… …та чи буде моя душа в безпеці?..
Війною нас не схилять на коліна… …і маків цвіт не випалить вогонь... …моя земля була і буде вільна…. …і меч не випаде з моїх долонь...
Удосвіта, коли мовчать гармати… …коли у тиші чути серця стук… …з туману тихо йде до мене мати… …і я торкаюсь материних рук…
04-05.02.2025, м. Гуляйполе
*** Не сплять степи, в тривогу оповиті, дражливо чути у повітрі дрон. Атака може розпочатися щомиті, чекає ворога залізний батальйон.
Всі на місцях, і все напоготові, а серце в грудях вибиває дріб. Ми, як примари, погляди воскові, ми на позиції не першу сотню діб.
Вже кулемет стрекоче навіжено, летять зі свистом кулі в ворогів. Бій у степу триває так шалено, що сніг навколо мертво почорнів.
Женемо втому, ми ще серед бою, ще побратими додають вогню. Ми на нулі з московською ордою продовжуємо праведну борню.
Коли ж навколо тиша розіллється, думки вертають нас у рідний дім. І кожний вірить – зі щитом вернеться, і знов із рідними зустрінеться у нім. 18-19.01.2025, м. Гуляйполе
*** Пекельні ночі і пекельні дні, ворожий штурм удосвіта стихає. Навколо степ у шрамах і вогні, а втома тіло крицею вкриває.
Нас атакує морок москворотий, не переможе він ніколи і ніде. У світі є закон невідворотний - те, що із пекла, в пекло одійде.
За смерть, за біль, за втрачені надії, за жах руїн у зранених містах відплата буде, наша помста в дії, і наша лють іскриться у очах.
Стискають руки зброю для відплати, свинець у ворога прицільно полетить, вогнем невтомно огризаються гармати, а “друга армія” приречено тремтить.
Колись, я вірю, ця війна скінчиться, і степ у маках пишно спалахне. …Приїде мати, чи чиясь вдовиця, і тиша їх крізь сльози пригорне… 11-12.10.2024, м. Гуляйполе
*** Гримить не грім вночі, а канонада, І це не блискавки палають вдалині. Світло й пітьма зустрілись у війні, це вторглася загарбницька армада.
І це не вітру свист, а смерті завивання. І не вщухає злива із кривавих сліз. Людські страждання і руїни скрізь…. Кремлівський звір прийшов на полювання.
Прийшов востаннє – вполювати душі, Він наше тіло зранив до кісток. Молитва лине в полум’ї свічок і омофором захищає серед стужі.
Ми стоїмо, як скеля серед моря, і б’ються орки об вкраїнську міць. Ми нездоланні — свідчить вся історія, ми покладемо звіра горілиць. 03-05.02.2024, м. Гуляйполе
*** Ковтають хмари місяць збайдужілий… І знову віхола над шанцями свистить… Мороз січневий серед хлопців спить… Лежить не білий сніг, а почорнілий…
Від холоду не чути рук – німіють, холонуть душі в крижаних тілах. У небі мерехтить Чумацький шлях, а вороги від страху шаленіють.
І гріють спогади про рідний дім далекий, і теплий хліб у маминих руках, і сад квітневий у коротких снах… Ми повернЕмось, як вертаються лелеки.
І кожний день тримає нас в напрузі, і вбивчі дрони прилітають нам. Стоять у шанцях побратими-друзі і срібні кулі посилають ворогам.
Ми повернЕмось, тільки зачекайте, так, як чекати вміють матері, моліться тихо вранішній зорі, і вдома нас лелеками стрічайте. 20-21.01.2024, м. Гуляйполе
Штурм На румовИщі смерті осінь догорає, волає болем почорнілий світ, зі сторони ворожої новий приліт, і знов, на мить, у грудях завмирає.
В степах розстріляних мовчать вітри, в ярах глибоких заховалися тумани… Кривавлять серед бою нові рани, й у небо линуть найщиріші молитвИ.
В обіймах смерті зупинився час, та канонади гул все не змовкає. І день, як ніч, і ніч, як день, минає, чекають вдома кожного із нас…
Розвернуто на південь всі гармати, до моря ми торуємо свій шлях. Коханим кілька слів ще б написати… й просунутися б ще в нових боях…
Вразлива осінь не знаходить тиші, дощить осколками, що звідусіль летять. Невдовзі штурм… як кулі просвистять, ми прапор розгорнемо на узвишші. 20-21.10.2023, м. Гуляйполе
Прифронтове місто Серед чорніючих руїну небо дивляться тюльпани, червоні квіти, як криваві рани, і всюдисущий їх зловісний дзвін.
Усе навколо — моторошний сон… порожні вулиці… гнітюча тиша… й тривожність від смоли густіша в зіницях чорних вибитих вікОн.
Мовчить давно осиротіле місто, і кожний крок, як вибух, тишу рве. А дерево у цвіті білому живе, на зло війні весна іде врочисто.
Раптово свист цю тишу розрізає, снаряд ворожий обирає ціль, осколками танцює заметіль, і вибух в ґрунті рану вигризає.
Життя тут струменіло джерелом, допоки морок не накрив війною. Кривавою жертовною ціною ми переможемо в бою зі злом. 07.05.2023, м. Гуляйполе
*** Без твого шепоту я ранок зустрічаю і без очей твоїх марную кожний день. Без тебе я і сам себе втрачаю, а з серця мого пристрасть не іде.
В холодні ночі думаю про спеку твоїх цілунків і палких обійм. Люблю тебе, таку близьку й далеку, як недосяжну зірку моїх мрій.
І завтра знов у світанковій тиші, коли безсоння зморено засне, я напишУ для Музи нОві вірші, й амур коханій їх у ліжко віднесе. 12-22.12.2022, м. Рівне, НЦ
*** Я загубився серед спогадів про тебе. твоє тепло шукаю в призабутих снах.
Без тебе і весни мені не треба, якщо лиш тінь твоя в моїх руках.
Без тебе тиша громом озоветься, твоє ім’я відлунням промовчить. Моє життя навколо тебе в’ється, без вуст твоїх у грудях так болить...
Де б не булА, а я завжди з тобою в буянні цвіту веснянИх садів. Я б за тобою, як за бистрою водою, летіти вітром серед гір хотів. 23.12.2022, м. Рівне, НЦ
*** Тривожність осені від подиху зими, і у дощах холодних гинуть барви, вночі деревам сняться літні сни, в яких під сонцем квітнуть мальви. Моя ти, осене, побудь зі мною довше, накрий туманом спорожнілий сад. Не відмовляюся від тебе, але схоже, зимовий вітер увірвався в листопад. 23.12.2022, м. Рівне, НЦ
*** Тремти, москва! Ганьбою ти покрита, твою імперську велич зрошувала кров. До волі прагнення нікому не спинити, вже чути ляскіт порваних оков.
Мовчи, москва! Твоя брехня безсила, фальшиве сяйво у кремлівських зір. Ти вільну Україну кров’ю оросила, ти увірвалась, як скажений звір.
Затям, москва! Ти без душі і серця, рашистська сутність – це колючий дріт. Орда ворожа в пил дрібний зітреться, мечем здолаємо московський гніт. 1.10.2022, м. Рівне, НЦ
*** Вже завтра в бій, а, може, ще вночі, десь там, попереду, заліг підступний ворог. Мій побратим зі мною, зброя на плечі… Русня принесла в Україну морок.
В глибоких шанцях тиша залягла, і пахощі землі лоскочуть ніздрі. Ніч ковдру зоряну над нами простягла, а в голові думки рояться грізні.
В руках “калаш”, а сон стуляє очі, я від напруги обтираю піт. Тут і тепер звучать слова пророчі: “Ми, українці, захищаєм світ”.
Ми на своїй землі тримаєм оборону, одвіку звичаї батьківські бережем. Ми, українці від народження до скону, триклятих московитів проженем. 2.10.2022, м. Рівне, НЦ
*** В москви немає правди й не було, лише брехня, пихатість і гординя, лише багнети, війни і печерне зло – від рук русні свобода завжди гине.
Москаль в Батурині втішався від різні, москаль під Крутами стріляв у нашу юність, горіли села в большевицькому вогні, нас малоросами вважала царська тупість.
А ми із попелу, як фенікс, повставали, й кремлівські вежі заливала лють. Ми боронились, а вони стріляли, ми переможці, а вони гниють. 3.10.2022, м. Рівне, НЦ
*** Тремтить свіча, і букви геть розмиті, і гільзами в ногах розкидані думки… Про тебе спогади вертаються щомиті, і знов з’являються віршовані рядки…
І кожне слово має присмак крові… і смерті тінь… а в грудях щемкий біль. …До бою ми завжди напоготові, а небезпека нас чекає звідусіль…
Зоріє небо… чути бій далеко… а навкруги в руїнах місто спить. Пишу тобі, і так на серці легко, і так від спогадів в душі щемить. 23.03.2025, м. Гуляйполе
Добрі новини · “Ми обов’язково повернемося. Щоби вклонитися. Відбудувати. І, дай Боже, ще пожити на батьківській землі”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Олександр ЮРОВ, член Київської “Просвіти”
Про родину Миколи Віталійовича Лисенка – композитора, педагога і патріота, про внесок у становлення і формування української нації, її культури та самосвідомості написано багато. Славетний український музика, культурний та громадський діяч увійшов до світової історії, як фундатор національної композиторської школи України, як один з провідників руху за відродження української мови, історичної пам?яті та культурної ідентичності, як один з творців у 1906 р. Київської “Просвіти”. Його життєвий подвиг заслуговує на безмежну вдячність українців хоча б тільки за оперу “Тарас Бульба”, за його універсальну жертовність задля творення нації та омріяної України. У Києві є багато великих і розкішних концертних залів та приміщень для урочистих зібрань, але атмосферу родини Лисенків можуть передати тільки скромні за мірками сьогодення покої в будинку-музеї родини Лисенків на вул. Саксаганського, 95. Саме в цьому музеї 22 березня 2025 року, в день 183-ї річниці від народження національного генія відбулася Благодійна мистецька академія “Лисенків хрест”. Ініціаторами та організаторами цієї непересічної події виступили київські просвітяни – нащадки славетних родин України: Микола Віталійович Лисенко – праправнук композитора Лисенка, заслужений діяч мистецтв України, мистецький керівник і головний диригент Kyiv Orchestra, педагог і волонтер, та Кирило Вадимович Стеценко – правнук композитора і педагога-просвітника Кирила Григоровича Стеценка, народний артист України, скрипаль, голова Київського міського об’єднання ВУТ
Просвіта ім. Тараса Шевченка, продюсер і педагог. Виступами на сцені музею 183-ю річницю Миколи Лисенка вшанували знані артисти та представники студентської молоді з Академії музики імені Р. М. Глієра: піаністи Андрій Бондаренко, Павло Лисий та Данієль Штейн; вокалісти Максим Мельник, Дмитро Шевченко, Дарія Коба, Сергій Шкарупа, Дарина Конопля.
Їм сприяли концертмейстери Ольга Березовенко та Інна Шамелашвілі. Висловлюємо окрему подяку педагогам студентів-співаків: доцентові Тамарі Мельник та професорові Миколі Ковалю. Музичні номери своїх колег-музикантів доповнив скрипаль Кирило Стеценко – за участю чудової піаністки Катерини Баженової він виконав “Елегію” та “Другу українську рапсодію” М. В. Лисенка, а також “Два танці” свого діда-композитора, улюблеселі... І тепер, як осиротілі діти, висловлюємо йому свою любов і сподіваємося колись повернутися сюди знову. Коли – ніхто цього не знає. Але ми обов’язково повернемося. Щоби вклонитися. Відбудувати. І, дай Боже, ще пожити на батьківській землі. Насадити садків і квітів. Виростити дітей та онуків. І пронести любов (в даному випадку до Покровська) на все життя, яке у кожного залишиться. Знаковою подією для всіх нас став нещодавно оголошений конкурс “Покровськ – столиця мого серця”, у журі якого мене знову запросили давні знайомі і друзі. Вперше мистецький конкурс про рідне місто проводиться в життєвій віртуальності. Цей конкурс, як і його учасники, теж сирота. Тимчасово. Однак від цього він не став менш значущим. І добре, що хоч і на відстані, він зібрав докупи знайомі, рідні та щирі обличчя. Аби ще раз осмислити те, що трапилося. Проаналізувати скоєне ворогом. Висловити власну любов і приязнь до рідного міста, яке, можливо, хтось у мирному житті не до кінця
Київські просвітяни, ініціатори та провідники Мистецької академії “Лисенків хрест” Микола Лисенко та Кирило Стеценко ного Лисенкового учня. Ексклюзивною частиною заходу стали розповіді Миколи Лисенка-молодшого про маловідомі сторінки з життя свого леґендарного роду, який веде свої початки від часів Запорозької Січі. Він наголосив, що “вогонь, який пламенить у Миколи Віталійовича в серці пламенить у кожного з нас! … захищатимемо культурний простір потужною українською музикою!”. Окрім пошанування пам’яті Миколи Лисенка, “Мистецька академія” послужила справі збору добровільних внесків на підтримку Збройних Сил України. Оплесками глядачі привітали військового наставника і побратима у волонтерській роботі Миколи Лисенка-молодшого, офіцера ЗСУ Євгена Нелена. Вдячні “Музею видатних діячів української культури” та всім патріотам, митцям і активістам за збереження пам`яті про патріота і славетного засновника української класичної музики, просвітника Миколу Лисенка і продовження його здобутків з просування української мови і культури, які виступають закликом до згуртування українських сил задля збереження України, її самостійності, соборності та свободи. Слава Україні!
цінував. Витягти самих себе за волосся на білий світ і вигукнути: “Ще нічого не втрачене! Ми живі! І будемо далі жити!” Не всі роботи, подані на конкурс, рівнозначні (цього ніхто й не очікував і не вимагав), часто емоції зашкалювали більше, ніж майстерність, що легко пояснити: не було ані часу, ані належних умов, ані внутрішнього спокою, які потрібні для нормальної творчості. Однак це не головне. Головне, що ми відгукнулися. Подумки зустрілися. Один одному усміхнулися. Не залишилися наодинці. Цього разу конкурс не обмежився лише поезією. Творчі люди мали змогу проявити себе в багатьох номінаціях: “Авторська пісня”, “Відеопрезентація”, “Історія та краєзнавство”, “Образотворче мистецтво”, “Фотографія”. Усім – щира вдячність і побажання нових творчих злетів. Ми ще зустрінемося не подумки, а по-справжньому. Відкриємо назустріч один одному двері з невідомості, щоби зробити крок до майбуття. І ще раз пересвідчитися у відомій всім істині, що краса таки врятує світ. І принесе жаданий мир.
Організатори і учасники Мистецької академії “Лисенків хрест” із символічним прапором Перемоги освітян нескорених міст України (зліва направо): Зоя Голота, Людмила Лисенко, Кирило Стеценко, Микола Коваль, Олександр Юров, Микола Лисенко-молодший, Євген Мелин, Мирослава Которович
Добрі новини · “Ми обов’язково повернемося. Щоби вклонитися. Відбудувати. І, дай Боже, ще пожити на батьківській землі”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Володимир ЗАЇКА, член журі конкурсу “Покровськ – столиця мого серця”, Донеччина
З колективом Покровської міської центральної бібліотеки імені Т. Г. Шевченка, що на Донеччині, мене пов’язує багатолітня творча дружба: тут відбувалися презентації моїх книг, творчі зустрічі з друзями та шанувальниками українського слова на щорічних поетичних фестивалях “Покровський litfest”, членом журі якого є вже восьмий рік. Скільки творчих людей з усієї України з’їжджалося на це (не побоюсь гучного слова!) грандіозне та незабутнє дійство! Але в одну мить життя “обнулилося”... Це про нас усіх. Чи майже про всіх. Хтось вимушено поїхав з прифронтової території і ще сам не підозрює про те, що назавжди. Хтось залишився та чекає на диво, не знаючи, що все буде не так, як було до цього або він сам собі малює в уяві. Хтось повернеться і почне все спочатку. Минулого року, коли бої наблизилися до рідного міста, яке ворог досі намагається взяти в облогу, вимушені були виїхати в більш безпечне місце та рятувати безцінний бібліотечний фонд і працівники бібліотеки на чолі з Христиною Тумасовою. Прихисток знайшли в сусідньому Дніпрі, де їм виділили невелике приміщення, яке вони самі облаштували, привели до ладу іза короткий термін створили тут по-справжньому домашній затишок не лише для себе, а й для тих земляків, які опинилися в місті на Дніпрі. На новому місці починати все спочатку дуже важко (сам не раз опинявся в подібній ситуації). Однак жінки не розгубилися, не опустили рук, а, закотивши рукави, швидко відновили творчу атмосферу, налагодили масову роботу, віднайшли та згуртували не лише своїх земляків, а й вимушених переселенців з інших регіонів. З ентузіазму й творчого хисту невеликого колективу бібліотеки можна лише дивуватися. Щодня вони проводять тут різноманітні заходи для дорослих і дітей, відкрили курси комп’ютерної грамотності для літніх людей, створили та випускають в електронному вигляді щомісячний “Літературний журнал”, в якому оприлюднюють поезії учасників творчого об’єднання “Суцвіття”, надхненницею й очільницею якого є шанована Наталя Пилипенко. На “Сторінках календаря” можна ознайомитися з митцями-ювілярами. У березні це були Іван Білик, Юрій Андрухович, Леся Воронина. Неабиякий інтерес викликають і майстер-класи в різноманітних галузях творчості. Запам’ятався відвідувачам закладу культури майстер-клас з Юлією Якименко, під час якого охочі створювали чарівні світильники у вигляді пролісків – символу весни, відродження і тепла. Запам’яталась і презентація чергової поетичної збірки поета і барда Віктора Реви, який спеціально прибув до Дніпра з Києва (після виїзду з рідного міста знайшов прихисток у столиці). Але вважаю знаковою подією в бібліотеці “Шевченківські читання”, присвячені роковинам з дня народження та смерті нашого Кобзаря, які припадають на березень. Тематичні фотовиставки (остання зних – ”Весна в роботах Павла Рекуненка”), онлайн-зустрічі, онлайн-тренінги, слайд-перегляди до Дня українського добровольця, Дня Державного гімну України, конкурси читців і багато інших цікавих заходів – всього й не перелічити. Звичайно, все це сьогодні колишнього життя не замінить, бо ми – вигнанці. Не за власною волею. Нас вигнала війна. Кого куди. Але серцем і душею ми залишилися в рідному місці. В рідному місті. В рідному
Наші обереги · “Вивчення іванковецьких ідолів відкрило нову сторінку в пізнанні давньослов’янської язичницької ідеології”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Олександр БЄЛОВ, заслужений діяч науки і техніки України, генерал-лейтенант Георгій ШАПОВАЛОВ, завідувач кафедри українознавства та загальної мовної підготовки Національного університету “Запорізька політехніка”, доктор історичних наук, професор
Питання про те, що означає тризуб, зображений на монетах засновника Імперії Русь київського князя Володимира, залишалось без відповіді від часу, коли вони були вперше знайдені і до сьогодення. Тобто, протягом майже 200 років. Адже перші монети, із цим загадковим знаком, були знайдені на Київщині ще вкінці XVIII cт. А після знахідки, у 1852 році, біля Ніжина на Чернігівщині, скарбу із майже 200 подібних монет, почалася бурхлива наукова дискусія. Вона тривала декілька років і головним питанням її було: “Що означає тризуб на княжих монетах?”. Усі її учасники були одностайні в тому, що це родовий княжий знак. Щодо того, яку конкретно річ він зображує або уособлює, думки кардинально різнилися. Саме тоді, а з часом і пізніше, з’явилися всі відомі наразі, а їх близько 40, пояснення, здогади та гіпотези щодо того, що-то є сокіл, якір, лук зі стрілою, сокира, тамга, руна, верхівка скіпетра чи корони, церковний портал або божественний символ містичної трійці, тобто триєдності, тривимірності світу? Дехто вважає, що саме таке тлумачення трійці з часом було замінено християнською ідеєю про єдність Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого. До речі, перераховані та інші припущення з цього приводу не просто антинаукові наразі, а й дуже шкідливі та небезпечні. Саме вони сприяють поширенню антиукраїнських “теорій”, а насправді нісенітностей, щодо ідентичності історії нашого власного державотворення на користь норманів, хазар або булгар та будь-кого, але не праслов’ян. На наше глибоке переконання, насправді науковою і правильною є думка відомого українського історика і археолога, професора Михайла Міллера. Обґрунтовуючи її ще 1947 року, він переконливо вказав на походження нашого тризуба від символу божественної зброї богів грози блискавки, яка зображувалася у вигляді двозуба або тризуба. Значна кількість таких сакральних зображень зброї цих, одних із головних богів, у Шумері, Аккаді, Вавилоні та інших ранніх землеробських цивілізаціях Давнього Сходу відома ще з часів неоліту. Саме цей атрибут в іконографії образу бога грози, у вигляді тризуба/громовиці, привертає в наш час велику увагу дослідників релігійних уявлень прадавніх цивілізацій середземноморського басейну. М. Міллер вважав, “що у зв`язку з Месопотамською культурою, яка мала значний вплив на Егейській світ, тризуб з’являється і в Крито-Мікенській культурі, і далі в грецькій митології”. На жаль, дуже довго саме ця, цілком раціональна ідея, не мала прямих археологічних підтверджень на території України.
За більш ніж 30 років наполегливих наукових досліджень тисячолітньої історії українського тризуба, авторам вдалося відкрити багато раніше невідомих таємниць його культурної ідентичності в європейському контексті. Але знайти археологічні артефакти, які б достеменно і стовідсотково пов`язували зображення тризуба з праслов’янським богом грози Перуном, довго не вдавалось. Але, на щастя, сенсаційні чудеса в археології трапляються, особливо, якщо в них віриш та наполегливо шукаєш, і тоді вони матеріалізуються. Взимку 2023 року автори натрапили на статтю 2018 року наукової співробітниці сектору “Музей старожитностей” Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника Світлани Смірнової “Іванковецькі ідоли: проблеми та перспективи дослідження”. Метою цієї публікації була популяризація вивчення язичницьких божеств Середнього Подністров’я та стимулювання їх подальших досліджень. А насправді, вона послужила поштовхом до унікального археологічного відкриття, значення якого для сучасної української нації, що в критичних умовах веде війну за збереження своєї історичної ідентичності, важко переоцінити. У згаданій статті йдеться про трьох кам’яних язичницьких ідолів часів черняхівської культури II–V ст., що експонуються в “Музеї старожитностей” у Кам’янці- Подільському. У 50-х роках минулого століття вони були привезені в музей із села Іванківці Новоушицького району на Хмельниччині. Саме тоді археологічною експедицією Інституту археології АН України, якою керували Василь Довженок та Михайло Брайчевський, було відкрито, що біля села існувало поселення цієї праслов’нської культури. Поруч з ним археологи виявили святилище, на якому і були кам’яні скульптури давніх богів. Вже перші дослідники ідолів М. Брайчевський і В. Довженок вказували на те, що на одній зі скульптур “При косому освітленні в нижній частині правого боку помітні якісь подряпини або насічки; серед них, здається, є зображення, що нагадують “знаки Рюриковичів”, тобто тризуб. Тоді, у 1950–1952 роках, коли на території України ще відбувалися жорстокі бої між вояками УПА та радянськими частинами НКВС, зрозуміло, ніхто із дослідників не міг назвати його саме тризубом. Чудово усвідомлюючи, що вони відкрили, ці дослідники, майбутні видатні українські археологи, писали: “Вивчення іванковецьких ідолів відкрило нову сторінку в пізнанні давньослов’янської язичницької ідеології. З’ясовуються, зокрема, її глибокі корені: якщо Збруцький ідол небезпідставно датується IX–X ст. ст., то нині генетична традиція його йде в глиб часів, принаймні на пів тисячоліття. Іванковецьке святилище, що було споруджене десь в період розквіту черняхівської культури (мабуть, біля III–IV ст. н. е.), продовжувало існувати і значно пізніше – можливо, і тоді, коли саме поселення вже припинило своє існування”. Практично відразу, скульптура із зображенням “знаку Рюриковичів” отримала назву “ідол Перуна”. Протягом більш ніж 70 років вона, у комплексі із іншими скульптурами Іванковецького святилища, згадується майже у всіх працях, присвячених дослідженню слов’янського язичництва. За роки незалежності України, увага українських науковців до цього святилища посилилась. Більшість з них ототожнюють скульптуру ідола, який тримає в лівій руці якусь зброю, саме із давньослов’янським язичницьким богом Перуном. Світлана Смірнова у своїй статті вперше в новітній час окреслила коло дуже важливих невирішених питань, пов’язаних як зі збереженням цих пам’яток, так і з підвищенням наукового рівня їхніх досліджень і, зокрема, наголосила на необхідності залучення фахівців для дослідження та дешифровки написів і знаків на ідолах. Саме ця публікація, дозволила усвідомити, що за кілька десятків років від часу відкриття Іванковецького святилища, ніхто із дослідників не спромігся зробити прорисовку зображення знаку тризуба на скульптурі Перуна! Тож, ми вирішили зробити це самі і звернулися з відповідним проханням до дирекції Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника. Після узгодження питання щодо додаткового дослідження пам’ятки воно було організовано і проведено у два етапи від березня 2023 року до жовтня 2024 року. Ідол виявився саме таким, як його всі описували. Скульптурно виконана лише його верхня частина, тобто бородата голова із зачіскою з довгого волосся і плечі. Ліва частина голови частково відсутня. Інша, більша частина ідола, становить прямокутний в перерізі стовп з дністровського вапняку висотою 2 метри 35 см. На його лицевій стороні, не дуже рельєфно, але чітко, нанесені зображення рук. Права рука ідола зігнута в лікті і піднята вгору у сакральному молитовному жесті. Адже її долоня із розставленими пальцями зображена такою, що лежить на серці. Ліва рука показана такою, що тримається за рукоять якоїсь довгої зброї, можливо меча, опущеного донизу. Більшість описувачів ідола Перуна мають однакову думку про те, що він має суворий вигляд (фото 1). Вже на етапі фотографування нас чекав сюрприз. Внизу з правого боку лицьової поверхні скульптури було виявлено аж три сакральні символи. А дещо незвичні, по-своєму унікальні погодні обставини (була березнева мжичка із сонцем!) створили найкращі умови, за яких відбулася фотофіксація вперше виявлених символів. Волога вапнякова поверхня ідола контрастно проявила фактично всі, за звичайних умов практично невидимі лінії, які за сотні років втратили свою колишню рельєфність. Загалом це дозволило зробити важливий висновок щодо того, що виявлені знаки мають непогану збереженість. Це уможливило наступний етап комплексу робіт. Він полягав у проведенні відновлювальної реконструкції символів з використанням отриманих фото та натурних графічних прорисовок зображень із максимальним співставленням їх з оригіналами петрогліфів на кам’яній поверхні ідола Перуна. Встановлено, що всі три символи розташовані горизонтально так, що верхів`я їх зубців співпадають з правим краєм лицевої частини стели. Зображені один над одним, вони утворюють своєрідну групову композицію у вигляді стовпчика. Всі три символи мають практично однакові загальні розміри. Але вони дуже відрізняються один від одного за формою і збереженістю (фото 2). Найгірше зберігся верхній символ у вигляді архаїчного, потужного, із широкими двома зубами, двозуба з маленьким середнім зубчиком. Він, ймовірно, був зображений одночасно із поруч розташованим, але фактично зниклим з часом, малюнком зброї у вигляді меча. В нижній частині двозуб має коротке руків’я, яке, можливо, поєднувало його із штихом вістря меча. Це зображення двозуба має висоту 30 см, а ширину – 25 см. Відтворення символу, розташованого всередині групи, має трохи кращу збереженість, ніж попереднє. Воно виглядає як своєрідна переходова форма. Це вже не зовсім двозуб, бо в ньому вже є добре позначений, але ще не повністю сформований третій центральний зуб. При цьому, за шириною він майже однаковий з бічними його зубами, а довжина його досягає половини довжини бічних. В нижній частині він, так само як і перший символ, має руків`я для утримування, але воно значно довше і загалом закінчується на рівні з попереднім знаком. Розміри цього зображення складають 30х18 см. Петрогліф символу тризуба найнижчий і має найкращу збереженість. Його бокові зубці зображені майже симетрично, але мають трохи різну ширину в їхніх середніх частинах. Середній зуб потоншений в центральній частині, а у верхній – потовщений. Нижня частина тризуба майже симетрично заовалена і переходить у подовжене широке руків’я, на якому нанесено зображення підтрикутної форми. Загалом, окремі деталі цього символу виконані доволі майстерно, що надає йому своєрідної художньої довершеності. Зображення нижнього знаку у вигляді тризуба становлять 31 см у висоту та 19 см у ширину. Різна збереженість виявлених знаків та їх абсолютно різні зображення дозволяють зробити дуже важливий висновок: описані сакральні знаки наносилися язичницькими жерцями на скульптуру бога Перуна в різний час. Тобто, першим був нанесений знак у вигляді двозуба, який розташований безпосередньо біля верхньої загостреної частини меча опущеної вниз. За значний час використання ідола, при проведенні ритуалів та під впливом природних та інших факторів, символ втратив якість зображення. Виникла необхідність у його відновленні і заміні новим зображенням, і такий знак був нанесений нижче місця розташування попереднього. Зрозуміло, важко розрахувати, за який час зображення на поверхні вапняку могло прийти в такий стан, що його треба було замінювати. Скоріше за все, це здійснювалося багатьма
Цікаво знати · “При формуванні молодих націй і їхніх держав завжди відбувається “процес народнокультурної мобілізації”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
поколіннями і могло тривати століттями. За цей досить тривалий час відбувалися зміни в деталях зображуваних символів бога грози Перуна. На зміну його двозубому символу блискавки поступово приходить новий символ у вигляді тризуба. Тож форми головного символу бога грози, з часом оновлюючись, змінюються, але божественна сутність його зберігається. Зосередимо увагу на знаку тризуба, нанесеному останнім, тобто пізніше за інших. Вважаємо, що саме це зображення мали на увазі перші дослідники ідола, описуючи його як “знак Рюриковичів”. Треба визнати, що це перше відоме українській історичній науці ранньосередньовічне зображення тризуба, яке, саме завдяки його руків’ю підтрикутної форми, має тяглість у численних класичних зображеннях тризубів пізніших часів у Імперії Русь на монетах князя Володимира, а також на зброї, прикрасах, плінфах, посуді, тощо. Описаний комплекс сакральних символів є найпотужнішою та найціннішою науковою складовою ідола Перуна із села Іванківці, вік якого складає від 1700 до 1500 років. Вона надзвичайно важлива для праслов’янської історії всієї Європи своєю унікальною інформативністю. Це своєрідна ранньосередньовічна “довідка” реально унаочнює трансформування язичницького символу божественної зброї загальноєвропейського бога Перуна з блискавки/двозуба на блискавку/тризуб. Нагадаємо, що добре відомий ранньосередньовічний автор Прокопій Кесарійський у праці “Війна з готами” згадує практично тих, хто створив іванковецького Перуна. “Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, – писав він у VI ст. н. е., – але здавна живуть у народовладді. Вони вважають, що один із богів – творець блискавок – єдиний володар всього, і йому приносять у жертву биків і всяких жертовних тварин …”. Історики і археологи давно визначилися з ототожненням, саме племен склавинів та антів із поселеннями і святилищами ранньосередньовічної черняхівської культури. Цікаву інформацію про образ бога Перуна додає порівняльний аналіз зображень Іванковецького ідола з відомою багатоликою язичницькою скульптурою слов’янського бога Святовида або Збручанського ідола. Знайдений ще в 1848 році на Тернопільщині, він зберігається у Краківському археологічному музеї. Один із рельєфів на цій скульптурі, яка датується IX–X cт., багатьма фахівцями вважається зображенням бога Перуна. Зокрема, відомий український археолог Деонізій Козак характеризував його, як “бог-воїн з шаблею – Перун”. У зображеннях Перуна на Іванковецькому та Збручанському ідолах багато спільного. Майже однаково зображене положення рук божества. На обох ідолах присутні зображення поясів із зброєю: на Іванковецькому – це довгий меч, а на Збручанському – короткий палаш. Різниця в тому, що на Іванковецькому ідолі поруч зі зброєю нанесено сакральні знаки двозуби та тризуби, а на Збручанському зображено коня.
Цікаво знати · “При формуванні молодих націй і їхніх держав завжди відбувається “процес народнокультурної мобілізації”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Унікальність ідола Перуна з Іванковецького святилища черняхівської культури полягає саме в наявності на ньому сакрального знаку бога грози тризуба/блискавки. Після сучасного відновлення в результаті проведеної реконструкції, наукова цінність цієї пам’ятки як історичного джерела набула принципово нової інформаційної якості. По суті, зараз це поки що єдиний ранньосередньовічний артефакт, який вперше в українській історії надає реальну можливість повністю зрозуміти і усвідомити язичницьке значення символу влади князя Володимира. Провівши 980 року реформу язичництва, князь, він же головний жрець, Володимир чільне місце у оновленому пантеоні язичницьких богів надав богу грози Перуну. Саме символ цього головного бога держави у вигляді тризуба/блискавки і був обраний князем у якості символу княжої влади і, відповідно, зображений на перших монетах язичницької Київської Русі. Тож, тепер науково доведено, що цим символом божественної сили і влади праслов’янського бога грози Перуна, у вигляді тризуба, племена, які господарювали на сучасних українських землях користувалися на добрих 500–700 років раніше князя Володимира! А це означає, що наш сучасний герб є надзвичайно потужним маркером європейської ідентичності держави України. Це важливе і фундаментальне відкриття, конче необхідне для завершення написання історії державного герба України в європейському контексті. Адже, наразі такої праці, створеної на рівні якісно нового історичного знання, немає. Відомий фахівець з питання формування та розвитку націй Ентоні Дейвід Сміт у праці “Нації та націоналізм у глобальну епоху”, вказував, що при формуванні молодих націй і їхніх держав завжди відбувається “процес народнокультурної мобілізації”. Цей процес поширюється на всі сфери культури, освіти, історії і духовності, а одним із його напрямків є “конструювання національної політичної символіки й міфології”. На думку Ентоні Д. Сміта, під час таких соціальнополітичних змін “окремі події, герої та знаки виростають до національних ідолів”. Він підкреслював: “Онароднення” політичної символіки особливо важливе для демонстрації незамінності етнічних культурних цінностей у глобальній моральній економіці”. Висвітлена нами тема є складовою частиною надважливого і актуального питання: духовно-цивілізаційного значення державного герба у вигляді тризуба, затвердженого Конституцією України. В умовах сучасного цивілізаційного протистояння молодої української нації і її держави України із країною агресором рф, загостреного аж до повномасштабної війни глобального масштабу, відсутність науково обґрунтованої історії державного герба не сприяє його “онародненню”, а відтак згуртованості суспільства і є неприпустимою та небезпечною в умовах проведення політичних реформ на шляху до Європейського Союзу та НАТО.
Дарія БІЛОКОБИЛЬСЬКА, відділ зв’язків із громадськістю ім. Володимира Мукана ННІФ КНУ ім. Т. Шевченка
Початок року в іранських, тюркських і деяких кавказьких народів, які були колись під владою Перської імперії, асоціюється з початком весни – коли на небі “загоряється нове сонце”. Ноуруз, Навруз, Новруз, Наврез – так по-різному називають свято “нового життя”, що сягає корінням дописемної епохи історії людства. До речі, у 2010 році за ініціативою 11 країн Генеральна Асамблея ООН своєю Резолюцією проголосила це стародавнє хліборобське свято Міжнародним Днем Новруз, і нині його святкують у 30 країнах понад 300 млн людей. У день весняного рівнодення, 20 березня, кафедра мов і літератур Близького та Середнього Сходу ННІФ для “зустрічі нового сонця” зібрала студентів і викладачів на науково-практичний семінар за святковим столом “Хафт син”. Як і в українських традиціях святкування Пасхи чи Різдва Христового, на столі було 12 символічних страв. У іранців ці страви ще й починаються на 12-ту літеру їхнього алфавіту та мають філософське значення.
Доцент кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу Ірина Левчин
Серед цих страв: сір – часник, символ медицини та захисту від злих духів; себ – яблуко, символ краси та здоров’я; сабзе – пророщене зерно (пшениці, ячменю або сочевиці), символ відродження природи та нового життя; сенджед – лох (вид оливки), символ любові та мудрості; серке – оцет, символ терпіння та мудрості; саману – пудинг із пророщеної пшениці, символ достатку та родючості; сомаг – сумах (спеція), символ сходу сонця та кольору світанку. Крім того, з побажанням щастя, здоров’я, достатку та процвітання в новому році на стіл часто ставлять: дзеркало – символ чистоти та самопізнання, фарбовані яйця – символ родючості та нового життя, золоті монети – символ багатства, Книгу (часто Коран або “Шахнаме”) – символ мудрості, рибку в акваріумі – символ життя, свічки – символ світла. “Свято походить з I тисячоліття до н. е., коли не було розмежування мусульманських країн на відомі нам зараз держави, – говорить докторка філологічних наук, професорка, завідувачка кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу, директорка Центру Іраністики Олена Мазепова. – Тобто Іран, Таджикистан, Афганістан – це все була територія Великого Ірану. Перші царі – Ахіменіди – панували на цьому спільному просторі. Політичний поділ на різні країни відбулося аж у 16 столітті. Тепер в Ірані Ноуруз святкується скромно й переважно у колі родини, а в Таджикистані – навпаки, це вуличні дійства та пригощання!”. До слова, професор Костянтин Тищенко доводив, що скіфський ген присутній у більшості українців, а це – іранський код. З доповіддю “Український Великдень та Іранський Навруз – прадавні хліборобські свята” виступив письменник, сходознавець, культурософ, головний редактор журналу “Український Світ” Олександр Шокало. Він, зокрема, зазначив, що в українців великоднє новолітнє святкування починалося 14 березня – зі свята Яри, покровительки Весни. Люди очищались від зими й готувалися до весняних робіт на землі. Про Яру пише Тарас Шевченко в повісті “Прогулянка з задоволенням і не без моралі”, в описові воскресіння Природи: “Перед сяйвом березневого Сонця зніяковів і почорнів білий сніг. Струмки весело заворушилися в горах і побігли до свого Дніпра-Білогруда сказати про наближення свята Богині Яри”. Також пан Шокало розповів, що під керівництвом Омара Хайяма персько-таджицькі астрономи розробили в 1079 р. на основі Зороастрійського Сонячного календаря Ахеменідської епохи (650–330 до н. е.) астрономічний сонячний календар – Перський календар. “Тому, – веде далі науковець, – український Великдень та іранський Новруз як прадавні звичаєві свята утвердилися задовго до появи релігійних культів із догматами християнства й ісламу. Ці свята відзначаємо за найточнішим природно-астрономічним Сонячним календарем, і вони становлять основу національних морально-світоглядних традицій наших хліборобських народів”. Після того, як студентка Ольга Жидкова продекламувала перською рубаї Омара Хаяма, а студенти презентували яскравими слайдами “Традиції святкування Ноурузу” та “Символізм предметів скатертини haft sin”, доцентка Тетяна Маленька звернулася до присутніх із доповіддю “Ноуруз в перськомовній поезії та у моєму житті”. Пані Тетяна розповіла про трактат Омара Хайяма “Навруз-наме”, в якому автор пише про найдавніші традиції святкування Наврузу з часів Ахаменідської імперії 500 р. Поет описав різні сорти вина і користь від нього, виклав давню перську легенду про божественний дарунок на Навруз виноградної лози птахом Симургом. Пані Тетяна також згадала Рудакі, Манучехрі, О. Хайям, Санаї, Н. Хосров, Гафез, Джамі, які у своїх творах прославляли весняне відродження природи і Навруз як символ відродження життя, використовуючи назви весняних квітів, птахів, зокрема жайворонка і горлиці. Якої пори новий рік зустрічати найкраще для вас?
мистецтв ім. Котляревського, а також артисти Харківського національного театру опери та балету ім. М. Лисенка й обласної філармонії. Твори Йоганна Баха у їхньому виконанні слухали сотні містян. Захід відбувся в межах Early Music Day-2025, що 21 березня традиційно проходить у Європі задля популяризації музики. Ведучі концерту наголосили, що Харків став єдиним українським містом, який долучився до Early Music Day.
Науково-практичний семінар, присвячений святкуванню Ноурузу в різних країнах Сходу, пройшов у Навчально-науковому інституті філології.
Доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу, директор Центру Іраністики Олена Мазепова, письменник, сходознавець, культурософ, головний редактор журналу “Український Світ” Олександр Шокало, доцент Тетяна Маленька
Цікаво знати · “При формуванні молодих націй і їхніх держав завжди відбувається “процес народнокультурної мобілізації”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ У харківському метрополітені відбувся “Харків-Бах-марафон”, присвячений 340-річчю від дня народження видатного композитора. Про це повідомляє кореспондент Укрінформу. Захід відбувався на станції “Історичний музей” протягом трьох годин. У ньому взяли участь учні та викладачі мистецьких шкіл, студенти Харківського фахового музичного коледжу, аспіранти Харківського національного університету
Гість “СП” · “Поезія – від богів, а віршування – від земних учителів”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Інтерв’ю письменника, заслуженого журналіста України Михайла ЖАЙВОРОНА, яке записав поет і журналіст Станіслав НОВИЦЬКИЙ.
– Що вас спонукає до творчос0 ти? Які навколишні чинники мо0 жуть вплинути на вас? – Першим Слово було, мовиться у Книзі книг, і від нього все суще. Що, запитаєте ви, спонукало Всевишнього творити? Творити небо і землю, море і сушу, людину і її душу. Тільки Любов! Всепоглинаюча, всеосяжна, катарсисна. Вочевидь, оте невловимо сонячне почуття Божої любові споконвіків живе у людських генах, тож за природою своєю ми просто приречені творити. Бо ж за подобою Його усі ми єсмъ. Практика спонукання до творчої праці у цивілізованому світі підказує: найбільш поширеним методом стає грошовий. Це і добре, і погано. Гонитва за фінансами, як не парадоксально, знецінює творчий аспект, сковує свободу митця, робить людину пасивним виконавцем, змушує діяти за шаблоном, дотримуватися стереотипів. А для самореалізації потрібні сміливість, здатність на вчинок. На жаль, в Україні письменницька праця досі належно не поцінована, а літературно-мистецькі премії і конкурси зазвичай фінансово мізерні і давно вже перетворилися на кланово корумповані й аж ніяк не мотивують митця творити щось вартісне, художньо значуще. Отой маємо дедалі більше лавреатів, твори яких далекі до художньої довершеності. Головним рушієм творчости, як на мене, є психологічна мотивація: внутрішня потреба заявити світові про себе, реалізувати на літературній ниві свої знання і життєвий досвід. Позаяк донедавна на хліб насущний доводилося заробляти журналістською та видавничою справами, ніколи не поривав з літературою. На початку двохтисячних благословив у світ майже півтори сотні книг інших авторів, навіть удостоївся звання заслуженого за видатний вклад у національне книговидання. А коли пройшов усі щаблі отого журналістського ремесла і став вільним, наскільки це можливо у нашому суспільстві, — взявся за поезію, яка давно у мені. Свобода — найважливіший чинник, який спонукає до творчости. Тільки уній можна творити тверезо, інакше ризикуєш сп’яніти. – Що для вас означає натхнен0 ня? – Ще у пору своєї студентської юності відвідував літературну студію при обласній організації Спілки письменників України. Так от, один із літературних авторитетів, доволі хороший поет із покоління “шістдесятників”, повчав: ні дня без рядка! Та ще й казав: література – таке ж ремесло, як усі інші. Можливо, він і правий, як і Горацій: “…слово за словом низати належить і чуйно, й уважно”, бо талант без щоденної праці справді мало на що годен. Мені ближче Аристотель, автор “Риторики”, котрий вважав особу автора як творчу особистість, здатну творити не лише з натхнення, а й володіючи певними законами творчости, усім інструментарієм версифікації. Не абсолютизуючи натхнення як стан зміненої свідомості, гадаю, що саме воно дає друге дихання і розплющує третє око. Саме у стані поетичного забуття, у стані своєрідної медитації, психологічної ейфорії і народжуються у найкращому порядку найкращі слова, трансформовані в образи і метафори. – Чи потрібно вам як митцю шукати самотности і тиші? – “Самотність не приходить надаремне, Вона вартує щонайвищих проб…” – ці рядки одного із колись написаних мною віршів частково можуть бути відповіддю на запитання. Самовираження засобами художнього слова не є найлегшим способом утвердження себе у світі. Проникнути у семантику, спроможність та енергетику слова – шлях складний, усіяний сумнівами та розчаруваннями, бо не просто долати опір слова, створеного чужим досвідом, і зробити його своїм, освоїтися у ньому настільки, щоб витворити нову якість, внести у нього індивідуальний відтінок. І цей процес має проходити у цілковитій тиші власної душі, у співтворчості зі своєю уявою, у заново створеній дійсності. Можна творити на тлі музики, шуму морською прибою, шепоту вітру, гомону галасливого міста, – і всього того не помічати, не чути… Творення у натхненні переносить в іншу реальність, в інший вимір – духовний. І це воістину захоплююча мандрівка, де немає місця самотности. – Які письменники впливали (або впливають) на вас та вашу творчість? – “На своєму віку я пізнав і лучину, й кресало” — це теж з мого вірша. Так само пізнав і творчість письменників далеких і близьких у часі, поезія яких супроводжує мене упродовж життя. Щонайперше впливали і досі впливають, стоять на сторожі мого Слова і внутрішнього Всесвіту Пророк Тарас Шевченко, моя землячка Леся Українка та її “Лісова пісня”. Потім зачитувався віршами багатьох своїх сучасників, чиї збірки потрапляли у поле зору, — Василя Симоненка, Володимира Сосюри, Івана Драча, Бориса Олійника, Дмитра Павличка, Миколи Вінграновського, Євгена Гуцала, Ліни Костенко, Ігоря Римарука, Дмитра Креміня, Анатолія Кичинського… Довершеністю художніх образів, органічним звучанням строф найбільше зворушили французький поет-імпресіоніст Поль Верлен, влучні сонети та інтимна лірика англійського поета і драматурга Вільяма Шекспіра, рубаї перського поета Омара Хайяма. Сьогодні заглиблююся у поезію поета-неоромантика Ігоря Павлюка, чия творчість глибоко філософська, де в органічній єдності перебуває фізичне і духовне, земне і небесне. Його метафорична палітра настільки різноманітна, багатошарова, що іноді збиває з пантелику, бо до цього так ніхто не писав, “так ніхто не кохав…” свою Музу. – Як, на вашу думку, можна розпізнати справжній талант? – Кожна людина має ті чи інші нахили і здібності. Талант – це Божий дар, цілунок Бога. Навчити віршувати можна кожного, а творити поезію, освітлену магією слова, дано одиницям. Треба мати особливий тип світосприйняття, тонке відчуття слова, незбагненну здатність для змістовного самовираження. Справжній поетичний талант можна упізнати з перших рядків твору, звукової організації художньої мови. Так само, як про талант співака ми можемо судити з його голосу, відчуття ритму, так і про поета, як він відбирає матеріал для оформлення своїх думок, вражень, почуттів. І чи взагалі його поезія йде від серця до серця, а не так, “як лягло на папір”. Поезія – від богів, а віршування – від земних учителів, які збагнули закони впорядкування словесного хаосу і майстерно користуються ними. – Що для вас творче щастя? – Процес поетичної творчости — словесна гра уяви, фантазії, компонування твору за певними літературними правилами, вигадування строф, рим, ритміки тощо. Це своєрідна захоплююча гра, у яку я граю, тримаючи у підсвідомості намір її виграти, шліфуючи і думку, і слова. Таїнство сотворіння поетичного світу невидиме ні для кого. Воно триває не шість днів, як сказано у Біблії, а все життя, коли кожен твір — як спалах, як прорив у безмежжя рідної мови. З таких осяянь і твориться поетичний світ. Хіба це не щастя відчувати себе частинкою Бога? – Ви більше “сова” чи “жайво0 ронок”. І чому? – Я – Жайворон. Мій генетичний хронотип задокументовано у паспорті. Вочевидь, так Бог велів народитися на Поліссі, де жайворонки – ці перелітні птахи, – гніздилися навесні просто на землі, на невеличких клаптиках поля край села в оточенні лісу, швидким летом почергово здіймалися угору, описуючи велику генетичну спіраль древлянського роду, радуючи своїм співом кожну травинку і хмаринку. Вставати рано-вранці із Сонцем, на яке молилися мої далекі і близькі предки і на яке наразі молиться душа, — це вже у крові. – Чи можна жити без улюбле0 ної праці? – Жити можна, але як? Це все одно, як витерти усі кольори довколишнього світу або ж стати персонажем відомої картини Казимира Малевича. Заробляння на хліб насущний, щоденна ахроматична робота, до якої не лежить душа, стає тягарем, не приносить повноти радости від грошей. Тільки у “сродному труді” людина здатна почуватися в гармонії з навколишнім світом і собою. – З чого почалась ваша літера0 турна, мистецька, культурно0 просвітницька діяльність?
– Якоїсь часової точки відліку чи події, про яку міг би сказати, що саме вона стала початком літературної діяльності, немає. Якось складалося все, наче пазли: перші публікації віршів у газетах, журналістська діяльність у ємільчинській районці, де вів щомісячну літературну сторінку, затим обласне радіо, редагування обласного друкованого тижневика, видавнича справа… У калейдоскопі подій література і журналістика були нерозривно пов’язані, аж поки мав роботу і зарплату. Тепер маю повну свободу від службових обов’язків, зате маю можливість зосередитися на літературній діяльності. Поки що це, переважно, поезія, що живе у мені з юних літ. З віком, кажуть, стаєш прозаїком, потім критиком і сатириком. Щось у цьому є. – Що для вас є журналістика? – Журналістика – не просто соціальний інститут інформування громадян, не просто частина засобів масової інформації – преси, радіо, телебачення, інтернету. Журналістика для мене – совість і голос народу. Але сьогодні вона стала звичайним товаром, який купується з такою ж легкістю, які продається. Статті на замовлення, безкарна можливість зробити з чорного біле і з білого чорне, відсутність будь-якої об’єктивності у висвітленні подій і фактів, – хіба це журналістика? Тому я полишив її. Давно і без жалю. – Які на сьогодні ваші плани та сподівання на майбутнє? – Плани не для того, щоб ділитися зними публічно. Пам’ятаєте вислів: хочеш розсмішити Бога, розкажи Йому про свої плани? А щодо сподівань, то сьогодні вони такі ж, як у кожного українця, – перемоги на усіх фронтах та відкритого і чистого неба над Україною. – Що б ви хотіли змінити у су0 часній журналістиці? Чи літерату0 рі? Чому? – Хотіти мало – слід кожному причетному до журналістики чи літератури творити своє Слово по совісті і правді, якою вона є. Не сподіватися, що держава це зробить. Її завдання – створити відповідні умови. Засоби масової інформації, по суті, є четвертою владою, і ця влада – у руках майстрів пера. Те ж саме стосується і літераторів, які, попри їх рівень талантів, розрізненість, а то й міжусобицю, мають бути об’єднані навколо національної ідеї, кожним словом творити націю і сильну державу. “Обніміться ж, брати мої” – ці шевченкові слова і через два століття залишаються для нас пророчими.
примножувати паростки віри й надії. Саме про це бриніло кожне слово, що відлунювало нестерпним – “полон”, коли своїм поетичним болем і вірою водночас поділилася поетеса, журналістка Інна Руснак. Вдячність, квіти, автографи і збірки у подарунок, обійми і фото на згадку – усе це додало неабияких життєстверджуючих барву душу, та найбільше укотре переконало: поезія – направду незбагненної сили краса і диво. Доземна вдячність Божій милості та нашим захисникам за цілющі хвилини, спасибі за гостинність та постійну підтримку завідувачці міської бібліотеки Людмилі Мідріган і за приємні фотота відеомиті на згадку Ірині Шундрій ТРК “На своїй хвилі”. Поезія єднає серця!
Гість “СП” · “Поезія – від богів, а віршування – від земних учителів”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Інна ГОНЧАР, провідний фахівець групи взаємодії з органами влади і громадами Дністровської ГАЕС
Він защедрив душі поціновувачів віршованого дива, що Божою ласкою єднає і вражає, підтримує і надихає, гуртує і мотивує, зцілює і втішає кожного, хто здатен розуміти слово в поезії і тонко відчувати поезію у слові. Ось так по-особливому зацвів весняний, сонячно усміхнений Всесвітній день поезії 21 березня в Новодністровській міській бібліотеці, де завідувачка Людмила Мідріган приймала гостей – членкинь Національної спілки письменників України, лавреаток Чернівецької обласної премії імені Дмитра Загула Галину Мельник та Інну Гончар, котрі радо ділилися з шанувальниками своїми творчими здобутками. Упродовж двох годин лунали віршовані зізнання в любові до рідної землі, обпаленої війною і згорьованої від втрат; до велетів українського слова Тараса Шевченка і Ліни Костенко, наших знаних земляків Дмитра Загула, Івана Нагірняка, Олександра Чорного; тремтіли на сонячних променях поетичні грона про незламних людей, кохання, природу і найбільше – нев’янучу віру в українську перемогу. Поезія вистукувала свої особливі ритми в серцях кожного, бо чудодійною силою вона здатна творити дива: квітчати серця любов?ю і добром, зігрівати теплом і
Шевченкіана · “Дорожіть волею, а коли її немає навколо, – внутрішньою свободою дорожіть”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Книга В. Панченка ““Він не буде абияким чоловіком”: із дитячих літ генія”
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Володимир Євгенович Панченко (1954–2019) – український літературознавець, критик, письменник, доктор філологічних наук, заслужений діяч науки України, член Національної спілки письменників України, народний депутат України 1-го скликання. У 2001–2014 роках професор кафедри філології, водночас у 2002–2007 роках – віцепрезидент Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Автор книг “Неубієнна література” (2007), “Сонячний годинник” (2013; 2019), “Кільця на древі” (2015), “Літературний ландшафт України ХХ століття” (2019) та “Повісті про Миколу Зерова” (2018). Ці твори, за підсумком відомого літературознавця, автора статті про Володимира Панченка в “Енциклопедії Сучасної України” Григорія Клочека, “в своїй сукупності стали не просто помітними, а видатним явищем в українському літературознавстві”. Не був особисто близько знайомий з Володимиром Євгеновичем, але цікавився його творчістю, зокрема книгою про Володимира Винниченка, а в серпні 2011 року запрошував ученого разом із видатним літературознавцем Миколою Жулинським в Національний культурний центр України в Москві на презентацію книги лавреата Національної премії імені Тараса Шевченка (2004) Юрія Барабаша (1931–2024) “Просторінь Шевченкового слова”, до якої Панченко написав передмову. І це було не вперше, скажімо, йому належить переднє слово до фундаментальної книги Барабаша “Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко” (2006), в якій Панченко виснував: “Корпус праць Юрія Барабаша останнього двадцятиріччя – це, без перебільшення, українська літературознавча класика”. Добре пам’ятаю, що це точне формулювання Панченко повторив і в серпні 2011 року, вмотивовано включивши до нього й презентовану працю. У своїх публікаціях я наголошував особливу важливість наукових досліджень і висновків Володимира Панченка, зокрема стосовно Миколи Гоголя, що підмітив знаний рецензент моїх книг Сергій Гальченко, який писав про “шанобливе ставлення” до плідної роботи вченого. Уже після передчасної смерті Володимира Панченка випало мені познайомитися з його статтею “Шевченко VS Пушкін. Поезія на позвах з ідеологією імперськості” (2017), в якій дослідник умотивовано виснував, що, “пишучи поему “Кавказ” (1845), Шевченко об’єктивно вступив у полеміку з Пушкіним”, не виключивши й того, що це могла бути й “пряма полеміка з Пушкіним”. Якраз у цей час і захотілося мені дізнатися більше саме про шевченкознавчі праці Панченка у фаховій енциклопедії. Утім, 4-й том “Шевченківської енциклопедії” в 6 томах, який, здавалося, мав умістити статтю про вченого, було підписано до друку в жовтні 2013 року й тоді, певно, ще не набралося для цього достатньо його шевченкознавчих публікацій. Про це свідчить і те, що в грандіозному Іменному покажчику до фундаментальної праці Івана Дзюби “Тарас Шевченко”, що склала 4-й том “Історії української літератури” (2014), також не було прізвища Панченка… До речі, згадана стаття Григорія Клочека в “Енциклопедії Сучасної України” побачила світ аж у 2023 році, зате саме в ній було повідомлено: незважаючи на важку хворобу, в останні місяці свого життя вчений готував до видання дві книжки, що вийшли у світ уже після його смерті: “Шевченко зблизька” та ““Він не буде абияким чоловіком”: із дитячих літ генія”. Вирішив я зануритися саме в шевченкознавчі захоплення й праці Володимира Панченка. Спочатку поцікавився 2013 роком, тобто часом, коли було видано згаданий 4-й том “Шевченківської енциклопедії”. Виявилося, в березні, до 199-річниці з дня народження Кобзаря, вчений виступив у Львівському національному університеті імені Івана Франка з доповіддю “Українська мрія Тараса Шевченка”. Окрасою виступу Панченка стало виокремлення десяти символічних заповідей, в яких відбилися, на його думку, Шевченкові уявлення про українську мрію та про те, що стоїть на перешкоді її здійснення. Перекажу за шевченкознавцем: Не сподівайтеся на щастя поза “своєю хатою”, за межами рідного краю, бо “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”; Знайте, що найбільше зло України – в її “байстрятах”, у горе-провідниках, “дядьках отечества чужого”; Не кривдіть “найменшого брата”; Пам’ятайте про Суд Господній і земний суд; Остерігайтеся московських обіймів; Знаходьте в собі сили, щоб бути одностайними бодай перед зовнішніми загрозами; Дорожіть волею, а коли її немає навколо, – внутрішньою свободою дорожіть; Не заздріть багатим; Вірте в свою будущину – всупереч безнадії –– вірте; Возлюбіть Україну. Далі мою увагу привернула стаття Володимира Панченка з Майдану 2014 року, в якій він писав: “Вірші Шевченка часто звучать зі сцени Майдану. Його портрет, прикрашений українським рушником, – перед очима кожного, хто стоїть тут за “волю святую”… Він, Тарас Шевченко, – поряд із тобою, він нагадує про незламну силу правди, і ти чітко розумієш, що з ним легше”. Володимир Панченко наголошував, що слово Шевченка додає духовних сил, адже ясне усвідомлення власної правоти і загострене почуття людського і національного достоїнства, справедливості (а це – моральна серцевина поезії Шевченка!) надзвичайно важливі в момент відчайдушної боротьби за майбутнє України… Тепер звернімося до шевченкознавчих книг, які, на жаль, ще мало відомі в Україні, втім, за ними – майбутнє. Розглянемо їх у хронології написання та й зображених історій і подій. У назві першої Панченко вдало використав передсмертні слова Шевченкового батька Григорія Івановича: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба, він не буде абияким чоловіком…”1. Невелика книжечка приваблює тим, що Володимир Євгенович уперше маніфестував розшифрування неясних здогадів Шевченкового батька щодо нетипової, як для кріпака, долі його сина, можливі варіанти якої вкладалися в дивну, здавалося б, дилему: “з його буде або щось дуже добре” або “велике ледащо”…
Володимир Панченко показав, що від явної жорстокості світу малий “приблуда” Тарас намагався заховатися в самому собі й стихією його дитинства стали життя у власному світі та пошук волі, блукання на волі. Раннє захоплення читанням пізніше відізветься в його творчості, а посіяні змалку духовні зерна дадуть історичні плоди. Вчений осмислив дивовижний епос українського села Шевченкових часів, його імперативи й табу. Також він осягнув атмосферу народної естетики для формування особистості майбутнього поета, адже душею цієї атмосфери були лад, краса в українсько-ментальній селянській іпостасі. Як і планував, автор проаналізував у сукупності біографічний матеріал перших п’ятнадцяти років Тарасового життя, вдумливо фіксуючи ті живодайні чинники, що формували його геній. Вчений мудро наставляє, що у сфері творчості завжди залишатиметься таємниця: “Була своя таємниця і в Тараса Шевченка, і розгадки її необхідно шукати у кирилівському дитинстві поета”. Відкриємо другу шевченкознавчу книгу Володимира Панченка2, яку він розглядав як “ланцюжок літературознавчих новел, поєднаних спільним задумом і навіть хронологією”. Цього разу він задумав показати зблизька передусім кілька важливих епізодів 1840-х років під час Тарасових подорожей Україною. Дослідник, який і сам устиг поїздити багатьма Шевченківськими дорогами, бережно розкрив у книзі творчі і побутові історії поетової біографії. Звісно, не зможу навіть перелічити кожну з них, але в цьому немає потреби. Заторкну, і то коротко, лише кілька новел, які присвячені видатним постатям у Шевченковому житті. Скажімо, мою увагу відразу привернула розповідь автора про широковідому першу зустріч Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша в червні 1843 року. Знаєте чим? Аналізуючи “величавий стиль Кулішевих мемуарів” 1867 року, в яких і йдеться про їхнє знайомство, Панченко лапідарно-блискуче висновує: “…Він близький до агіографічного. Перед нами не що інше, як “Житіє Пантелеймона Куліша”, ним самим і створене!”. Володимир Панченко попереджає читача, що на дистанції між 1843-м і 1867-м роками в поглядах, оцінках, симпатіях Куліша багато чого змінилося: “Іншими стали його уявлення про українську історію. Про гайдамаччину тепер він розповідає осудливо, не проминаючи нагоди нагадати про уманську різню”. Від своїх тодішніх поглядів, які Куліш називав “костомарошевченківськими”, він, за точним спостереженням Панченка, ““утікав” згодом”. Отак щиро-чесно нині пишуть, на жаль, далеко не всі… Дослідник доречно й цікаво розповідає про призабутий перший історичний роман Куліша “Михайло Чарнишенко” (1843), в якому “виразно чути відлуння “Історії Русів””, і, за його висновком, то були “першопочатки української історичної прози”. Додам, до речі, що Микола Гоголь, ознайомившись із Кулішевими романами “Михайло Чарнишенко” і “Чорна Рада” (1845) писав у 1846 році: “Судячи з уривків двох романів, які я прочитав, у нього всі ознаки таланту великої руки…”, а через рік уже й не сумнівався, що Куліш “міг би прекрасно написати історію України”. В окремій новелі “Фантазер Гоголь” автор намагається прояснити суперечливі твердження Миколи Васильовича, висловлені в розмові з Осипом Бодянським у присутності Григорія Данилевського в жовтні 1851 року: “Я знаю і люблю Шевченка як земляка і обдарованого художника; мені вдалося і самому дечим допомогти в першому влаштуванні його долі”. Звісно, ніяких доказів і свідчень щодо цього Володимир Євгенович не знайшов:
“То що – слова, сказані Гоголем про його допомогу Шевченкові… не більше, як гоголівська легенда? Цілком можливо. Принаймні загадка залишається”. Але, але… Володимир Панченко розкрив щире Шевченкове захоплення творчістю й особистістю Гоголя, вслід за Барабашем показав, що його ім’я посідає осібне місце не лише в поетових листах, а й відкриває лектуру Шевченка на засланні, пронизує цей період життя: “Виходить, Микола Гоголь таки простягував руку допомоги Тарасові Шевченку, тільки в ось такий – опосередкований – спосіб, через своє мистецьке слово, в якому звучав голос його неспокійної душі, щой сама шукала істини та розради…”. Особливу увагу Володимир Панченко приділив історії стосунків Тараса Шевченка і Варвари Рєпніної, з якою поет познайомився в Яготині у 1843-му. Ще на початку століття сам досліджував цю тему, тому добре знайомий з огромом історичних документів, опанованих автором. Так само можу фахово підтвердити, що Панченко залишив для сучасників унікальну докладну розповідь про сім’ю Рєпніних і княжну Варвару Миколаївну з роду Волконських по батькові та Розумовських – по матері, доньку Миколи Рєпніна-Волконського, малоросійського військового губернатора у 1816–1834 роках. Володимир Євгенович показав, говорячи словами самої Рєпніної, що “Шевченко зайняв місце в моєму серці”. Скажу від себе: Варвара Миколаївна була чи не першою, хто назвав молодого поета геніальним. Проте, за вимогливими словами Панченка, ““дидактика” княжни-рятівниці лише відштовхувала Шевченка”. Новели, присвячені Варварі Рєпніній, завершуються таким авторським узагальненням: “…Дружні стосунки Варвари Рєпніної і Тараса Шевченка витримають ще багато лихих випробувань. І коли поет уже відбуватиме свою солдатчину, то серед небагатьох його кореспондентів буде й княжна. Її благородна душа не знатиме страху…”. Насправді ще буде страх і зледеніння душі Рєпніної до Шевченка, вона вчинить неблагородно, назавжди відштовхнувши поета в березні 1858 року в Москві. А через чверть століття, мабуть, усвідомивши, що в її довгому житті не було нічого кращого, світлішого й яскравішого, ніж зустріч із геніальним Шевченком, княжна переживала каяття, ніби відмолюючи свої гріхи перед ним, піклувалася про могилу поета. Утім, це вже зовсім інша історія. У пронизливо-щирому “Слові до читача” Володимир Євгенович попередив, що “не писав монографію”, а, головне, обставини, за яких книга готувалася, “виявилися надто жорстокими для її автора”: “Тому далеко не все в ній ідеально відповідає тому, що задумувалося на початку: читач запримітить лакуни, “пропущені” сюжети… Зізнаюся: це те, що не встиглося зробити. Так буває. І то вже залежить не від автора, а від самої долі…”. Схиляюся перед мужністю і талантом Володимира Панченка… Нагадаю, що в жовтні 2020 року одна з центральних вулиць міста Кропивницького, з яким у Володимира Панченка було пов’язано багато років життя та творчості, названа його іменем. І пролягає вона від вулиці Шевченка до площі Богдана Хмельницького. Символічно! Володимир Панченко – неодмінний персонаж “Шевченківської енциклопедії”. Отже, ставлю, ні, не крапку, а три крапки…
____________ 1 Панченко В. “Він не буде абияким чоловіком”: із дитячих літ генія. Київ : Темпора, 2021. 96 с. 2 Панченко В. Шевченко зблизька. Київ : Темпора, 2021. 272 с.
Театр 27 березня – Міжнародний день театру. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Микола ШОТ Фото автора
Останніми роками тернопільські глядачі вже добре знають, що до свого професійного свята творчий колектив академічного драмтеатру ім. Тараса Шевченка запропонує нову виставу. Нинішнього ж березня режисер-постановник, народний артист України Олег Мосійчук вирішив прийти з… театральною катастрофою. Одразу заспокою глядачів: жанрова лінія хоч обрана й грізна, лячна, але не варто особливо бентежитися. Адже за нею ховається комедія, в якій, як каже пан Олег, постануть персонажі, що безмежно люблять театр, служать йому честю й талантом. Поняття “театральна катастрофа” учасники нової постановки все-таки розшифрували для глядачів у програмках. Читаємо: “Абсурдна репетиційна плутанина з недолугим дебютантом у головній ролі, курйозні непорозуміння, закулісні інтриги, особисті взаємини служителів сцени перетворюють довгоочікуваний успіх прем’єри у справжню театральну катастрофу”. Кажучи інакше, катастрофа полягає у великій любові до професії, до театру. Сам же режисер-постановник не вдається в переказ комедійної роботи, лише зауважує, що сюжет будується на тому, що багатий батечко хоче передати власний бізнес синові, а той тим часом безмежно закоханий у театр, каже, що це храм. І тато влаштовує ситуацію: приводить сина до театру, фінансує проєкт, і його чадо дебютує у головній ролі. Тож усі події виникають навколо цієї колізії. Олег Мосійчук додає, що в нього завжди була мрія зробити таку виставу, в якій зміг би розповісти одну з історій про театральне життя, про людей, які творять мистецтво. Снаги в цьому тернопільському режисерові додала п’єса французьких авторів Даніеля Наварро та Патріка Одекера “Чай з м’ятою або з лимоном”. Власне, за мотивами цього твору й розпочав кілька місяців тому роботу над своєю черговою постановкою. “Таке враження, що ті два французи писали про наш театр, зрештою, про будь-який інший, в якому я бував”, – твердить пан Олег. Захопився сам сценічним вирішенням цієї комедії й вірить, що велику зацікавленість до цього викличе також у шанувальників театрального мистецтва. Принаймні режисера тішить, що вже на перші покази вистави квитки майже розкупили. У постановці Олег Мосійчук зібрав справжній гурт добре знаних театральним поціновувачам, досвідчених, талановитих акторів. Варто хоча б сказати, що образ Софі втілила народна артистка України Ярослава Мосійчук, а актора з “досвідом” Ришара грає народний артист України Ігор Сачко. У виставі також зайняті заслужені артисти України Микола Бажанов, Віталій Луговий, Оксана Малінович, Оксана Сачко, Сергій Андрушко, Євген Лацік. У цій когорті актор Віталій Рештованюк, мовить, що дуже добре працювати, старші колеги “допомагають, надихають, скеровують”. Віталій – молодий актор. Він працював на сцені вже у кількох епізодичних роботах, а тепер дебютує у головній ролі. Режисер-постановник твердить, що хотілося бачити на сцені “живу людину”, а не зашкарублу, у Віталія якраз є “величезна органіка”, тож він запропонував хлопцеві втілити образ основної дійової особи – Жульєна, сина продюсера, дебютанта. Це стало а найстарший – Олег Комаров. Вважаю, що відбувалася передача знань та енергії. Це вже наша третя спільна робота зі сценографом та художником з костюмів Пилипом Ніродом. Що далі, то більше знаходимо спільних точок перетину та розуміння, як ми це бачимо. Вже сама назва “Трамвай “Жадання” говорить про те, що це не побутова історія. Розуміємо, що це метафора. Ми зосередилися на тому, що це зупинка, очікування. Всі персонажі п’єси за великим рахунком втікачі. Втікачі зі світу, де їм було незатишно, у світ, де, як вони чекають, все налагодиться. У сценографії в нас є зупинка. Потім народилися напрямки, лінії, шляхи, які перетинаються, утворюючи космічний малюнок безкінечного шляху. В результаті ми вийшли на те, що ця зупинка рухається і перетворюється на іржавий світ-карусель, який штовхає Стенлі. Бо саме за Стенлі тримається цей світ, який орієнтується на таких як він. Костюми стилізували під 40- ві роки минулого століття. Але Бланш з іншого, старого світу. На ній костюм кінця ХІХ – початку ХХ століття. Вона дотримується цінностей того світу. Пилип все
Олег Мосійчук для молодого актора неймовірною школою, він зумів успішно впоратися з роллю. Сам Віталій Рештованюк зізнається, що певною мірою грає й сам себе, відчуває хвилювання, радість, що отримав таку роль, можливість зіграти, показати себе й водночас добре усвідомлює, який творчий шанс випав йому. Тож у професійне свято режисер-постановник вистави “Обережно: дебют!”, народний артист України Олег Мосійчук запропонує глядачеві не розслаблятися, не бути пасивним, а уважно стежити за театральним закуліссям і сценою, за всіма перипетіями, відчути сповна атмосферу, що панує під дахом храму мистецтва.
так зі смаком і тонко зробив, розклав по партитурі. Вийшла така земна, “іржава” історія. Для нас було важливо почути дихання глядача. Вистава обростатиме деталями, своїм ритмом існування. Але головне, щоб не вивітрювалася з глядачами магія ілюзії. Ми починаємо з магії, хочемо, аби глядач у цю магію занурився. Тому що всі персонажі так чи інакше рятуються у своїх ілюзіях. Це була головна наша історія. Коли я ще навчалася в театральному інституті, моя основна практика була при Театрі Лесі Українки. А зараз відбувається історія повернення додому. Мені затишно з цими людьми. Ці люди налаштовані на зміни, пошуки, реформи. Це той дискомфорт, який штовхає нас на розвиток. Завжди хочеться оновитися, зрозуміти, що ти робив не так. У цьому театрі є шанс оновитися мені і повести за собою інших. Думаю над темою, яка мені болить. Знайти матеріал на тему, що тобі болить, складніше, ніж знайти п’єсу, думати, а про що б я її поставив. Зараз ми поставили виставу про толерантність суспільства до насильства. Шукатиму п’єсу на наступну тему, що мене хвилює.
Образ Софі втілює народна артистка України Ярослава Мосійчук, а актора з “досвідом” Ришара грає народний артист України Ігор Сачко
Театр 27 березня – Міжнародний день театру. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО
На запитання журналістів, про що п’єса “Трамвай “Жадання”, лавреат Пулітцерівської премії Теннессі Вільямс відповів: “Це прохання про розуміння делікатних людей”. Нетрі Нового Орлеану сколихнув приїзд аристократки французького походження Бланш Дюбуа. Небажана гостя зупинилась у своєї сестри Стелли та її чоловіка Стенлі Ковальські (народженого в Америці поляка). З першої хвилини знайомства між Стенлі та Бланш зароджується головне екзистенційне протистояння. Чим закінчиться цей турнір, що чекає на Бланш? “Мені сказали сісти на трамвай, який називається “Жадання”, а тоді пересісти на інший – він називається “Кладовище”…”, – говорить героїня. Жага і пошук кохання – як рефлексія травми, але насильство, з яким зустрічається Бланш, – теж своєрідна рефлексія приниженого. Вистава – як спосіб подорожі найпотаємнішими кімнатами підсвідомості, аби дати відповідь на запитання, як жити зі своєю вразливістю, делікатністю поруч із насильством. Вразливість – це слабкість чи сміливість бути собою, попри страх осуду та відторгнення? – Твори Теннессі Вільямса читала, коли ще навчалася в театральному інституті, – пригадує режисерка-постановниця вистави “Трамвай “Жадання” Олена Щурська. – Тоді він для мене був ще далеким і малозрозумілим. А в 2013 році разом зі своїми студентами ставила дипломну виставу “Солодкоголоса птаха юності”. Саме тоді я відчула цього драматурга. Він не лише досить метафоричний, а й багатошаровий, психологічний, порушує багато тем. Наразі поставила другу повноцінну виставу за його п’єсою. Невипадково обрала саме “Трамвай “Жадання”. Крім головної теми насильства, у мене був великий інтерес до персони Бланш. Хто вона, яка вона, її делікатність, особливість, винятковість – це магніт як для режисера, так і для актриси, яка хотіла зіграти цю роль. Це Наталя Доля. Якось ми з нею обговорювали, що б вона хотіла зіграти. Бланш була однією з її бажаних ролей. Ая залюбки повернулася до Теннессі Вільямса, бо всі його героїні – загадки. Вони відображають тонку сторону світу. Наталя Доля увійшла в драматургію, яка розгортає її як актрису. Вона дуже гнучка, постійно перебуває в пошуку, відкрита до експерименту. З глибокою актрисою завжди цікаво працювати. Через призму її душі матеріал розкривається інакше. А Наталя відкриває свої нові грані. Якщо з Наталею Долею це вже наш третій досвід спільної роботи, то з Ольгою Гришиною працювали вперше. Вона внесла багато пропозицій до образу Стелли. Пошук Ольги був у двох напрямках. Героїня немов розривається навпіл. З одного боку вона тяжіє до світу Стенлі, а з іншого – до світу Бланш. В Олі це добре виходить, і це прекрасно, коли актриса готова до різноманітних експериментів. Теннессі Вільямс у п’єсі передає атмосферу свого улюбленого Нового Орлеану. Його перший юнацький досвід пов’язаний з цим містом. Вирішила спробувати занурити і глядачів в атмосферу цього міста. Це ми зробили за допомогою Юніс (Олена Червоненко), яка за сюжетом п’єси домогосподарка. А я вирішила зробити її ще й екскурсоводом. Також вигадала про ляльок вуду, бо це справді новоорлеанська фішка. З Олександром Валюком (виконавець ролі Стенлі) у мене також перший спільний досвід роботи. Він людина добра за своєю натурою і зумів показати, що жорстокість виринає в його героя не тому, що він злий. Насправді Стенлі свого часу був дуже ображений. Сашко втілив це саме через вразливість, яку він не хоче нікому показати. Крім того, він чудово передає образ простака, який не хоче здаватися простим. Як на мене, це був хороший пошук. Побачила Дмитра Савченка (Мітч), коли ще навчалася на режисурі. Тоді він грав класну роль Арлекіна. Мені хотілося відновити в ньому цю грайливість і пошук – образ наполовину П’єро, наполовину Арлекіна. Мабуть, Дмитро ще такого не грав. Думаю, йому сподобалося. Довго працювали, аби передати атмосферу сцени покеру. Гадаю, що з цим у нас теж склалося. У Бланш є ключова фраза: “Я завжди сподіваюся на розуміння добрих людей, на співчуття добрих незнайомців”. А я стала думати, хто б міг зіграти людину, на яку ти дивишся і розумієш, що вона тебе ніколи не зрадить. Що це максимально щира і чиста душа. Побачила образ актора Олега Комарова. Добре пам’ятаю його ролі в театрі, але зараз цих ролей вже немає. Коли озвучила генеральному директору – художньому керівнику нашого театру Кирилу Кашлікову цю ідею, він мене підтримав. Олег Комаров – дуже відповідальний актор, справжній професіонал. Роль невелика, але він до неї багато пропонував. У виставі з’єдналися актори різних поколінь, йде передача важливої енергії. Наймолодший наш виконавець – двадцятилітній студент,
Афішу Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки поповнила вистава за твором відомого американського драматурга Теннессі Вільямса – “Трамвай “Жадання”.
Театр · “Кожного разу вистава ніби знову народжується. Акторське щастя – бути причетним до цієї магії”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
великих столичних театрів повинно майоріти слово “Мистецтво”, інакше доведеться почепити на театр вивіску “Купівля-продаж” або й гірше…” Виконавицю ролі княгині Ольги Оксану Архангельську я до цього не знав. Її мені порадив Святослав Фехтел, який грає Грека. Вона дуже захотіла зіграти цю роль. Загалом на кожну роль у мене були перемовини з кількома акторами. Але більшість з них не бачили сценічного втілення цієї історії. А Оксана прочитала і відразу загорілася. У першій читці з аркуша вона вже існувала в цій героїні. Спочатку ми планували робити два акторських склади. В якийсь момент відмовився від дубляжу на роль княгині Ольги. Видно, що у цій ролі Оксана реалізує всі акторські моменти, які не реалізувала до цього. Тому я пішов на деякий ризик і вирішив не шукати для неї дубль. Так само, як і для вже згаданого Святослава Фехтела, а ще Михайла Романова (виконавець ролі Юдея). Краще рідше гратимемо виставу, але саме в цьому складі. Лише Святослав вже на першій репетиції знав свій текст. Тоді я й вирішив: навіщо ще когось шукати на цю роль? З Михайлом Романовим я списувався ще у грудні. Коли він прочитав п’єсу, то сказав, що погоджується грати у виставі тільки Юдея. Вийшло так, що він приступив до роботи над своїм образом лише у лютому і створив його всього за 10 репетицій при такому великому обсязі віршованого тексту. Я прагнув створити на сцені такий простір, у якому людям було б незручно існувати. Це поєднання павутиння, рингу та лабіринту. Хотів показати, що політика, до якого багато хто так рветься, насправді таке гидке місце, де люди просто з’їдають одне одного. Дмитро Корчинський запропонував, аби на сцені були військові ящики, а я вирішив їх ще й прострелити. Але від куль були малі отвори, тому ми їх досвердлили. У тексті є фраза, що “твоя голова завтра буде на палі”. Тому не треба було довго мудрувати щодо хрестів і паль. А те, що деякі голови у протигазах мені наснилися і саме таке рішення є виходом “від сьогодення та побутового рішення”. Бо театр – це образ. Я захоплююсь рок-музикою і головним моїм кумиром є гурт “KISS”, шоу якого відрізняються особливими світловими ефектами. Тому у мене в підсвідомості лежала робота зі світлом, димом.
Театр · “Кожного разу вистава ніби знову народжується. Акторське щастя – бути причетним до цієї магії”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Київський театр “Культ” представив прем’єру вистави “Княгиня Ольга” за п’єсою Дмитра Корчинського. У виставі можна побачити захопливі інтриги та витончені підступи в оточеному ворогом Києві. Глядач буде жахатися і сміятися, а наприкінці, можливо, переживе катарсис.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Даниїла МАРУЩЕНКА
– Це моя перша зустріч з творчістю Дмитра Корчинського, – зізнався режисер-постановник, автор сценографії та музичного рішення вистави Віктор Полторацький. – Звісно, знав про його політичну та телевізійну діяльність, але Корчинський-драматург став для мене відкриттям. Це інтелектуальна драматургія, якої так бракує в сьогоднішньому репертуарі багатьох театрів. Бо театри зробили певний крен у напрямку “тупо поржать” – низькосортні розваги без душі і серця. У листопаді минулого року познайомився з директором – художнім керівником театру “Культ” Назаром Борушком. І він запропонував мені поставити виставу за цією п’єсою. Після того, як вперше її прочитав, то подумав, що це непідйомний варіант. Адже дуже важко ставити виставу за віршованим текстом, таких постановок майже немає в репертуарах українських театрів. По-перше, такий матеріал важче сприймати глядачеві, бо в житті ми спілкуємося прозою, а не віршами. По-друге, в акторів майже немає такого досвіду. У цьому була авантюра і певний виклик мені як режисеру. Я розумів, що буде дуже складна робота. Зазвичай, коли режисер починає працювати над п’єсою, він має умовно “посперечатися” з автором, мається на увазі з авторським текстом – драматургією. Навіть коли автор із минулого і вже помер. Тобто він повинен підійти до цього зі здоровим скепсисом, певною недовірою. Матеріал має вистояти перед режисерським натиском. У п’єсі все вельми актуально. Ми розуміємо, що “Княгиня Ольга” – це привід поговорити про сьогодення і це абсолютно не історична розповідь. Ми не робимо жодного містка у минуле. Загалом я мінімізую зв’язок із минулим і зв’язок із сьогоденням. Були пропозиції одягти героїв у сучасну військову форму. Я сказав – ні. Ми не робимо жодної маніпуляції на сприйняття. Це антиутопія – відносини людини і влади, тоталітарного режиму і суспільства, – це вічні проблеми. Мали все це зробити максимально в умовно паралельному Всесвіті. Що більше ти кажеш, що це нібито не про нас, то більше люди знаходять підтвердження, що насправді це про нас. Як правило, текст у театрі вчиться “на ногах”. Актори не вчать його заздалегідь, а роблять це під час репетицій, виходять на майданчик і етюдним методом починають його засвоювати. А тут я сказав, що ми маємо приходити на репетиції, вивчивши текст. Бо не можна “на ногах” вчити вірш. Адже як ти запам’ятаєш риму, прив’язку до іншого тексту, якщо ти не знаєш свій? Своїм словом нічого замінити не можеш, так само не можеш вставити жодного свого слова. Бо воно одразу розірве риму іти забудеш весь текст. Все одразу посиплеться, якщо вставлятимемо свої слова. До цього не всі були готові. Спочатку навіть відбувалися суперечки. Хоча насправді було замало вивчити власні тексти. Адже текст діалоговий, неможливо його вивчити самому, він запам’ятовується в діалозі. Тому все одно потрібен партнер, потрібні повтори, зачіпки одне за одного. Майже щодня на репетиціях був автор. Бо у п’єсі багато специфічних слів, яких ми зараз навіть не знаємо і не вживаємо. Він нам пояснював, що це за слова. Крім цього, говорив, де потрібно ставити наголоси. Тож спершу Дмитро Олександрович бував у нас досить часто. Потім я попросив його певний час не приходити, бо деякі актори під час репетицій намагалися йому сподобатися і втрачали репетиційну дисципліну. Він прислухався. Зізнаюся, що мені було надзвичайно важко одночасно бути режисером і виконавцем однієї з ролей. Особливо в останні дні, коли працював зі світлом і звуком, тоді як актори працювали над мізансценами. Увів себе у виставу 27 січня, а прем’єра відбулася 20 лютого. Лише за три тижні увійшов у репетиційний процес. Був абсолютно впевнений, що ніколи не зроблю ролі Шигоерна, ніколи не вивчу текст. Але всі 6 претендентів останнього тижня, загалом їх було набагато більше, які надіслали заявки, що хочуть грати цю роль, в останній момент написали відмову. Розумів, що не маю вибору, і сказав, що гратиму. Хоча й до цього припускав такий варіант. Це як відчуття долі та неминучості. Розумів, що сама доля виштовхує мене на цю роль, але відбивався руками й ногами. Актори і автор теж говорили, що це моя роль. Я згоден з усім, що каже мій герой. Можна сказати, що це мої персональні висловлювання. Звісно, я не заколотник, але позиція персонажа мені зрозуміла. Відбувається процес, коли чужий текст робиться твоїм і легко будувати свідомість героя. Театр – це мистецтво про емоції і почуття. Тому люди і йдуть в театр, кіно, слухають музику або читають книжки, щоб пережити емоцію. Чужу емоцію, ту, яку людина не може, в силу певних обставин, пережити в реальності. Ми не можемо полетіти в космос і зустрітись там з “Чужим”. Але завдяки нашій фантазії і уяві, передивляючись кіно, ми це емоційно переживаємо. І цю емоцію глядачу має дати актор. І режисер, використовуючи засоби зовнішнього впливу (музика, світло, звукові і змістовні акценти і, звичайно, – дія і взаємодія, яка має викликати емоцію перш за все у самого актора). Театр починався з ритуалу, трагедія починалась з ритуального вбивства козла. І тому головним чинником трагедії є катарсис – “очищення через потрясіння”. Якщо тобі, дитині, кажуть, що перебігати дорогу небезпечно, бо можеш загинути, до тебе не доходить, але коли ти бачиш, як машина збиває твого улюбленого пса (власний досвід), це фіксується на все життя. Ми вчимось винятково на своєму досвіді, бо ми його переживаємо. Отже, глядач приходить у театр прожити і пережити емоційно чуже життя. Тому в театрі головний – актор, саме за ним і стежить глядач. А для режисера актор – інструмент цього впливу на глядача, інструмент донесення своїх певних ідей і думок. Федеріко Ґарсія-Лорка. “Промова щодо театру”. Написано в 1935 році. За рік до початку війни в Іспанії. Звучить сьогодні особливо актуально для українського театру: “Театр – один із найбільш виразних і ефективних інструментів розбудови країни; подібно до барометра, театр указує на підйом або занепад нації. Чутливий, прозірливий театр (кажу про всі жанри – від трагедії до водевілю) здатний за кілька років змінити почуття цілого народу, і так само скалічений театр, який відростив копита замість крил, здатний розбестити й приспати націю… Якщо народ не простягнув помічної руки своєму театрові, то він або мертвий, або при смерті. Але й театр, якщо він безсторонній, глухий до суспільного життя, до пульсу історії, до трагедії народу, сліпий до споконвічних барв рідної землі й чужий її душі, не сміє зватися театром. Гральний дім, заклад, де віддаються наймерзеннішому порокові – “убивають час”, – ось його ім’я. Над усіма театрами, від найскромніших, провінційних, до
Подобаються промінчики, світлові переходи. Після першого показу Дмитро Корчинський робив деякі зауваження. На що я відповів, що під час прем’єри актор перебуває в такому стані, наче він на санчатах несеться з гори. Вже на четвертій виставі згадані мною Оксана Архангельська, Святослав Фехтел та Михайло Романов природно увійшли в образи. Всі інші ще пристосовують свої акторські організми до вистави. Загалом вважаю прем’єру ескізом до вистави, який потім буде розмальовуватися. Продовжуємо працювати, робота над помилками триває. А я вже отримав від Дмитра Корчинського пропозицію щодо наступної постановки. – Я потрапила в цей проєкт випадково. Все найкраще в нашому житті, зазвичай, трапляється випадково, – продовжила розмову Оксана Архангельська, виконавиця ролі княгині Ольги. – Для цієї ролі режисер Віктор Полторацький шукав дорослу досвідчену актрису. І мій колега порекомендував мене на цю роль. Текст Дмитра Корчинського виявився сповненим глибинними сенсами, які він доносить до глядача через цю історичну фантазію, тонким гумором майстерно поєднану з канвою сучасності. Коли я прочитала п’єсу, то відчула, що я просто маю грати цю роль. Було дивне відчуття, що це – якась особлива місія для мене особисто. Я відкрила для себе Дмитра Корчинського, як неймовірну багатогранну особистість: поета, історика, журналіста, драматурга та громадського діяча. Вважаю, мені дуже пощастило з дружньою командою, яку зібрав талановитий режисер Віктор Полторацький. Він є “батьком” цієї вистави, яка від самого народження повністю створювалася ним включно до найменших деталей. Драматичне, художнє та музичне рішення, костюми, робота з артистами, навіть участь у виставі в якості одного з головних героїв – це все відбулося завдяки таланту Віктора Полторацького. Для створення вистави було обмаль часу, але магія відбулася, і ми щасливі бути до цього причетними. Вистава з кожним показом зростає, починає дихати, оживає. Ми продовжуємо занурюватися в текст, шукаємо якісь нові кольори, ставимо перед собою нові завдання та виклики. Кожного разу вистава ніби знову народжується тут і зараз. Акторське щастя – бути причетним до цієї магії.
16 Пошта “СП” · “Тож хай цвіте на вашій земельній ділянці справжня веселка-ірис!” · с. 16сторінка оригіналу ↗ Ігор Хорош – знаний тернопільський селекціонер, флорист, квітникар, ірисівник, підприємець. Лавреат всеукраїнських і міжнародних конкурсів ірисів (півників). Вивів понад 170 сортів півників, а також десятки косариків (гладіолусів), бузку, деревоподібної півонії.
Микола ШОТ Фото автора
Дитинство Ігоря Хороша пролітало в селі Чернихів (нині – Тернопільської міської громади). Біля хати завжди буяло величезне суцвіття розмаїтих квітів. Мати за фахом біологиня, а тато – медпрацівник. Вирішив піти батьковим професійним шляхом. Спочатку вступив до Чортківського медучилища, де здобув диплом фельдшера. На чинній військовій службі випробував себе у цій професії. Повернувшись з армії, подав документи до вступу до тодішнього Тернопільського медінституту (тепер – національний медуніверситет ім. Івана Горбачевського). І став студентом. Уже з дипломом цього вишу пропрацював кілька років у Тернопільському центрі екстреної швидкої медичної допомоги та медицини катастроф. Та справді захоплення квітникарством дедалі брало гору, тож змушений був залишити лікарську практику. Свою квітку шукав тривалий час. Селекційну справу почав 1986 року. Спочатку займався косариками (гладіолусами), яких вивів чи не 15 нових сортів, жоржинами та хризантемами. Але 1989 року отримав у подарунок ірис-півник сорту “Шіпшейп”. Він перевернув уяву пана Ігоря про ці квіти й дав поштовх зайнятися їх виведенням. Був вражений їхнім розмаїттям відтінків і форм. “Коли вони квітнуть, то здається, веселка впала на землю”, – зауважує Ігор Хорош. Зрештою, саме на честь богині веселки й назвали цю квітку давні греки. Тож став і собі збирати колекції, займатися селекцією. З вирощених кількох сотень сіянців понад чверть століття тому відібрав сім нових культиваторів. Усім дав їм назви. Першим вивів і зареєстрував власний сорт півників, який назвав “Ілюзіоніст”. Якщо насправді актор-ілюзіоніст викликає в глядачів оманливі та слухові враження, то творіння пана Ігоря – справжнє захоплення від краси, барв і запаху квітки-веселки. Свої виведені квіткові роботи пан Ігор реєструє в Американському ірисовому товаристві (АIS). Як узагалі добирає назви своїм сортам півників? Десь сподобалася пісня, а десь кінофільм чи інший мистецький твір. “Лісова пісня”, “Місячне затемнення”, “Привіт з України”, “Софія Київська”, “Ураган пристрасті”, “Крижане серце”, “Я намалюю дощ”, “Очі волошкові”, “Водограй”... Не просто назви, а своєрідна квіткова картина, яку вміло намалював-створив тернопільський селекціонер. А ще Ігор Хорош запрагнув мовою квітів розповісти про українську пісню, танець і мрію. Цікаво, якими ж барвами позначив ці витвори мистецтва та уяви? Ніжно-рожевий колір відобразив мамину колискову, а загалом “Ukrainian Song” (“Українську пісню”). А от, виводячи “Ukra- inian Dance” (“Український танець”), зважав на наш стрімкий та енергійний “Гопак”, у кольорі поєднав фіолет зі сріблястістю. Між рожевим і фіолетовим відтінками побачив “Ukrainian Dream” (“Українську мрію”). У певному кольорі Ігор Хорош бачить і відомі постаті. Принагідно зауважити, що першим відкрив галерею його нових ірисових сортів на честь славетних людей “Назарій Яремчук”. Вражає своєю яскравістю та ніжністю, “висловленою” в білосніжній та жовто-золотистій барвах “Ліна Костенко”. Тішить блакитно-фіолетовими кольорами з апельсиновими борідками й півник “Барбара Брильська” на честь відомої польської акторки. Ім’я ще одної славетної польки — співачки Анни Герман теж відлунює у лагідній квітці блакитно-фіолетового кольору із світлими борідками. П’ятибарвний сорт півників присвячений видатній латвійській кіноакторці Вії Артмане. Зрештою, іменних сортів ірисів в Ігоря Хороша є чимало. Передовсім мав велике бажання один з них присвятити рідній неньці. Коли розцвіли чергові сіянці квітів, запросив на плантацію матір і запитав, які їй найбільше подобаються. Як результат – понад 20 років тому зацвів рожево-бузковий з апельсиновими борідками сорт на ймення “Мирослава”. Відтак з’явився ще один – “Мирослава Хорош”. На один з ювілеїв батька подарував йому іменні півники “Ярослав Хорош”. Тато подивився на квіти, обняв сина. “Для мене це було найбільшою нагородою, бо виріс я улюбленою дитиною в безмежно улюблених батьків. Пишаюся ними, вони виховали в мені людяність і доброту”, – ділиться думками селекціонер. Звісно, не міг пан Ігор не присвятити певні сорти півників своїм краянам, зокрема художникам Іванові Марчуку та Наталії Басараб. А от на честь народної артистки України Любові Ізотової назвав бузок. Народження нового культиватора – робота надто копітка. Щоб вивести сорт деревовидної півонії, потрібно не 5-7, як для ірисів, а 7-10 років. Треба 10-12 років, щоб
Селекціонер Ігор Хорош у своєму акліматизаційноселекційному саду зацвів і не був подібний до батьківських форм бузок. “Необхідно мати терпіння та віру в успіх, – твердить селекціонер. – Праця ця вимагає погідного настрою, добрих думок і знань”. Наразі селекціонер Ігор Хорош має понад 170 зареєстрованих сортів квітів з родини півникових. Здебільшого працює з високими борідковими ірисами, менше – з низькорослими (карликовими). Перший міжнародний успіх принесли йому 2010 року “Дельфін і русалка”. На конкурсі у Флоренції цей сорт увійшов до “десятки” найкращих сортів світу. Згодом тут же визнали також його “Синевир” і “Серце океану”. Домагався успіхів і на конкурсах у Франції, Чехії. Чотири роки тому на першому Всеукраїнському конкурсі ірисів української селекції у Львові здобув дві медалі: золоту за “Me- lody of Skoryk” (“Мелодія” Скорика”), бронзову – “Наталія Басараб”. Ігор Хорош радить усім знайти місце у саду чи на городі для півників. Вони дуже гарні й водночас невибагливі. Треба лише вибрати для них сонячне (без будь-якого затінення) місце з легкими, добре дренованими ґрунтами. Під час зимових відлиг не повинна застоюватися під цими квітами вода. Тож хай цвіте на вашій земельній ділянці справжня веселка-ірис!
Селекціонер Ігор Хорош з учасницями тернопільського гурту “Пшеничне перевесло” Євгенією Семчишин, Галиною Шот і Людмилою Червінською
16 Пошта “СП” · “Тож хай цвіте на вашій земельній ділянці справжня веселка-ірис!” · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн. 2. Бойко Роман Петрович — 500 грн. 3. Мороз Лариса Захарівна — 500 грн. 4. Радик Дмитро Леонідович — 500 грн. 5. Зайко Мирослава Антонівна — 1000 грн. 6. Столярова Анна Петрівна — 500 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Пошта “СП” · “Тож хай цвіте на вашій земельній ділянці справжня веселка-ірис!” · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ