Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Театр · “Кожного разу вистава ніби знову народжується. Акторське щастя – бути причетним до цієї магії”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Легенда про княгиню Ольгу

Слово Просвіти, №12 за 2025 рік

Київський театр “Культ” представив прем’єру вистави “Княгиня Ольга” за п’єсою Дмитра Корчинського. У виставі можна побачити захопливі інтриги та витончені підступи в оточеному ворогом Києві. Глядач буде жахатися і сміятися, а наприкінці, можливо, переживе катарсис. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Даниїла МАРУЩЕНКА – Це моя перша зустріч з творчістю Дмитра Корчинського, – зізнався режисер-постановник, автор сценографії та музичного рішення вистави Віктор Полторацький. – Звісно, знав про його політичну та телевізійну діяльність, але Корчинський-драматург став для мене відкриттям. Це інтелектуальна драматургія, якої так бракує в сьогоднішньому репертуарі багатьох театрів. Бо театри зробили певний крен у напрямку “тупо поржать” – низькосортні розваги без душі і серця. У листопаді минулого року познайомився з директором – художнім керівником театру “Культ” Назаром Борушком. І він запропонував мені поставити виставу за цією п’єсою. Після того, як вперше її прочитав, то подумав, що це непідйомний варіант. Адже дуже важко ставити виставу за віршованим текстом, таких постановок майже немає в репертуарах українських театрів. По-перше, такий матеріал важче сприймати глядачеві, бо в житті ми спілкуємося прозою, а не віршами. По-друге, в акторів майже немає такого досвіду. У цьому була авантюра і певний виклик мені як режисеру. Я розумів, що буде дуже складна робота. Зазвичай, коли режисер починає працювати над п’єсою, він має умовно “посперечатися” з автором, мається на увазі з авторським текстом – драматургією. Навіть коли автор із минулого і вже помер. Тобто він повинен підійти до цього зі здоровим скепсисом, певною недовірою. Матеріал має вистояти перед режисерським натиском. У п’єсі все вельми актуально. Ми розуміємо, що “Княгиня Ольга” – це привід поговорити про сьогодення і це абсолютно не історична розповідь. Ми не робимо жодного містка у минуле. Загалом я мінімізую зв’язок із минулим і зв’язок із сьогоденням. Були пропозиції одягти героїв у сучасну військову форму. Я сказав – ні. Ми не робимо жодної маніпуляції на сприйняття. Це антиутопія – відносини людини і влади, тоталітарного режиму і суспільства, – це вічні проблеми. Мали все це зробити максимально в умовно паралельному Всесвіті. Що більше ти кажеш, що це нібито не про нас, то більше люди знаходять підтвердження, що насправді це про нас. Як правило, текст у театрі вчиться “на ногах”. Актори не вчать його заздалегідь, а роблять це під час репетицій, виходять на майданчик і етюдним методом починають його засвоювати. А тут я сказав, що ми маємо приходити на репетиції, вивчивши текст. Бо не можна “на ногах” вчити вірш. Адже як ти запам’ятаєш риму, прив’язку до іншого тексту, якщо ти не знаєш свій? Своїм словом нічого замінити не можеш, так само не можеш вставити жодного свого слова. Бо воно одразу розірве риму іти забудеш весь текст. Все одразу посиплеться, якщо вставлятимемо свої слова. До цього не всі були готові. Спочатку навіть відбувалися суперечки. Хоча насправді було замало вивчити власні тексти. Адже текст діалоговий, неможливо його вивчити самому, він запам’ятовується в діалозі. Тому все одно потрібен партнер, потрібні повтори, зачіпки одне за одного. Майже щодня на репетиціях був автор. Бо у п’єсі багато специфічних слів, яких ми зараз навіть не знаємо і не вживаємо. Він нам пояснював, що це за слова. Крім цього, говорив, де потрібно ставити наголоси. Тож спершу Дмитро Олександрович бував у нас досить часто. Потім я попросив його певний час не приходити, бо деякі актори під час репетицій намагалися йому сподобатися і втрачали репетиційну дисципліну. Він прислухався. Зізнаюся, що мені було надзвичайно важко одночасно бути режисером і виконавцем однієї з ролей. Особливо в останні дні, коли працював зі світлом і звуком, тоді як актори працювали над мізансценами. Увів себе у виставу 27 січня, а прем’єра відбулася 20 лютого. Лише за три тижні увійшов у репетиційний процес. Був абсолютно впевнений, що ніколи не зроблю ролі Шигоерна, ніколи не вивчу текст. Але всі 6 претендентів останнього тижня, загалом їх було набагато більше, які надіслали заявки, що хочуть грати цю роль, в останній момент написали відмову. Розумів, що не маю вибору, і сказав, що гратиму. Хоча й до цього припускав такий варіант. Це як відчуття долі та неминучості. Розумів, що сама доля виштовхує мене на цю роль, але відбивався руками й ногами. Актори і автор теж говорили, що це моя роль. Я згоден з усім, що каже мій герой. Можна сказати, що це мої персональні висловлювання. Звісно, я не заколотник, але позиція персонажа мені зрозуміла. Відбувається процес, коли чужий текст робиться твоїм і легко будувати свідомість героя. Театр – це мистецтво про емоції і почуття. Тому люди і йдуть в театр, кіно, слухають музику або читають книжки, щоб пережити емоцію. Чужу емоцію, ту, яку людина не може, в силу певних обставин, пережити в реальності. Ми не можемо полетіти в космос і зустрітись там з “Чужим”. Але завдяки нашій фантазії і уяві, передивляючись кіно, ми це емоційно переживаємо. І цю емоцію глядачу має дати актор. І режисер, використовуючи засоби зовнішнього впливу (музика, світло, звукові і змістовні акценти і, звичайно, – дія і взаємодія, яка має викликати емоцію перш за все у самого актора). Театр починався з ритуалу, трагедія починалась з ритуального вбивства козла. І тому головним чинником трагедії є катарсис – “очищення через потрясіння”. Якщо тобі, дитині, кажуть, що перебігати дорогу небезпечно, бо можеш загинути, до тебе не доходить, але коли ти бачиш, як машина збиває твого улюбленого пса (власний досвід), це фіксується на все життя. Ми вчимось винятково на своєму досвіді, бо ми його переживаємо. Отже, глядач приходить у театр прожити і пережити емоційно чуже життя. Тому в театрі головний – актор, саме за ним і стежить глядач. А для режисера актор – інструмент цього впливу на глядача, інструмент донесення своїх певних ідей і думок. Федеріко Ґарсія-Лорка. “Промова щодо театру”. Написано в 1935 році. За рік до початку війни в Іспанії. Звучить сьогодні особливо актуально для українського театру: “Театр – один із найбільш виразних і ефективних інструментів розбудови країни; подібно до барометра, театр указує на підйом або занепад нації. Чутливий, прозірливий театр (кажу про всі жанри – від трагедії до водевілю) здатний за кілька років змінити почуття цілого народу, і так само скалічений театр, який відростив копита замість крил, здатний розбестити й приспати націю… Якщо народ не простягнув помічної руки своєму театрові, то він або мертвий, або при смерті. Але й театр, якщо він безсторонній, глухий до суспільного життя, до пульсу історії, до трагедії народу, сліпий до споконвічних барв рідної землі й чужий її душі, не сміє зватися театром. Гральний дім, заклад, де віддаються наймерзеннішому порокові – “убивають час”, – ось його ім’я. Над усіма театрами, від найскромніших, провінційних, до Подобаються промінчики, світлові переходи. Після першого показу Дмитро Корчинський робив деякі зауваження. На що я відповів, що під час прем’єри актор перебуває в такому стані, наче він на санчатах несеться з гори. Вже на четвертій виставі згадані мною Оксана Архангельська, Святослав Фехтел та Михайло Романов природно увійшли в образи. Всі інші ще пристосовують свої акторські організми до вистави. Загалом вважаю прем’єру ескізом до вистави, який потім буде розмальовуватися. Продовжуємо працювати, робота над помилками триває. А я вже отримав від Дмитра Корчинського пропозицію щодо наступної постановки. – Я потрапила в цей проєкт випадково. Все найкраще в нашому житті, зазвичай, трапляється випадково, – продовжила розмову Оксана Архангельська, виконавиця ролі княгині Ольги. – Для цієї ролі режисер Віктор Полторацький шукав дорослу досвідчену актрису. І мій колега порекомендував мене на цю роль. Текст Дмитра Корчинського виявився сповненим глибинними сенсами, які він доносить до глядача через цю історичну фантазію, тонким гумором майстерно поєднану з канвою сучасності. Коли я прочитала п’єсу, то відчула, що я просто маю грати цю роль. Було дивне відчуття, що це – якась особлива місія для мене особисто. Я відкрила для себе Дмитра Корчинського, як неймовірну багатогранну особистість: поета, історика, журналіста, драматурга та громадського діяча. Вважаю, мені дуже пощастило з дружньою командою, яку зібрав талановитий режисер Віктор Полторацький. Він є “батьком” цієї вистави, яка від самого народження повністю створювалася ним включно до найменших деталей. Драматичне, художнє та музичне рішення, костюми, робота з артистами, навіть участь у виставі в якості одного з головних героїв – це все відбулося завдяки таланту Віктора Полторацького. Для створення вистави було обмаль часу, але магія відбулася, і ми щасливі бути до цього причетними. Вистава з кожним показом зростає, починає дихати, оживає. Ми продовжуємо занурюватися в текст, шукаємо якісь нові кольори, ставимо перед собою нові завдання та виклики. Кожного разу вистава ніби знову народжується тут і зараз. Акторське щастя – бути причетним до цієї магії.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин