Суспільство · “Військовослужбовці дуже просили, щоб до них приїздили священники не тільки як волонтери, а й проводили богослужіння”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Митрополит Сергій: “Церква – душа українського народу!”
Слово Просвіти, №12 за 2026 рік
Наша газета коротко повідомляла, що в лютому 2026 року в селі Щасливе Бориспільського району Київської області одна з церков перейшла від УПЦ МП до Православної церкви України (ПЦУ). Процес відбувся без сутичок, а перша служба українською мовою вже відбулася. Водночас з’явилася інформація про наповнення українським духом ще одного храму – Свято-Троїцького в столиці.
Ось що написав про це на своїй сторінці в Фейсбук митрополит Донецький і Маріупольський Сергій: “Сьогодні (14 лютого 2026 – ред.) для Деснянського району Києва, а особливо для мікрорайону Биківня, настала по-справжньому історична мить. Після того, як минулого року релігійна громада МП законним шляхом перейшла до Православної Церкви України, цього дня віряни вперше повноцінно зібралися у своєму храмі на соборну молитву українською мовою – за побожний народ України, за наших славних воїнів, за перемогу та справедливий мир. На богослужінні були присутні військові капелани, духовенство Київської та Донецької єпархій ПЦУ. Багато людей не стримували сліз – це були сльози радості й полегшення, адже відтепер у цьому святому місці лунає молитва за Україну й українців. Мікрорайон Биківня має особливе значення для всієї країни. Поруч розташовані Биківнянські могили – місце вічного спочинку сотень тисяч українських мучеників, знищених радянським тоталітарним режимом. Тому для громади було болісним дисонансом усвідомлювати, що на цій освяченій стражданням землі поруч могла звучати молитва не за власний народ і його героїв”. Ми з родиною долучилися в молитві в цьому храмі у Хрестопоклонну неділю Великого посту. Після богослужіння, яке очолив митрополит Сергій, всім парафіянам роздали свічки, і разом із духовенством ми звершили заупокійну літію за всіма маріупольцями, які загинули 16 березня 2022 року під час трагедії у Маріупольському драматичному театрі. Це була щира, спільна молитва пам’яті та болю. На богослужінні молилися маріупольці, кияни, донеччани – люди з різних куточків України. Усі разом просили Бога, щоб більше не гинули наші діти і люди, щоб Господь захистив нашу країну від нападу чужинців і дарував Україні мир та перемогу. Після промови митрополита до присутніх звернувся благочинний Маріупольського округу протоієрей Любомир Кащій, очевидець тих страшних подій у Маріуполі. Також виступили військові та представники громадськості. Після молитви я попросив митрополита Донецького і Маріупольського Сергія пригадати, яким був його шлях до Храму у Биківні. Ось що він розповів: – Почнімо з того, що я двічі переселенець. У Донецькій області ми побудували дуже багато церков, відновили українські святині. Насамперед, хочу сказати, що мені допомагали переселенці. Це були люди з Тельманівського, Старобешівського, Новоазовського районів, яких депортували під час операції “Вісла”. В кожному селі реєстрували релігійні громади, будували храми, бо народ дуже хотів почути слово Боже своєю рідною мовою, не російською, не старослов’янською, а саме українською. І це нам вдалося... – Це який період? – З 1993 по 2022 рік. У нас були недільні школи, у нас був унікальний будинок, хоспіс для літніх людей на балансі Донецької єпархії. Наші священники викладали християнську етику. Починаючи з 2014, коли почалася ця клята війна, саме донецькі священники започаткували інститут військового капеланства. У нас почалася війна і військовослужбовці дуже просили, щоб до них приїздили священники не тільки як волонтери, щось привозили, а й проводили богослужіння, щоб сказали добре слово, щоб підтримали моральний та емоційний дух українського воїна. Я маю на увазі і добробати, і ЗСУ. На жаль, траплялося, коли священник відспівував героя і саме цей священник віз його до мами або до дружини. Так започаткувалося військове капеланство. На превеликий жаль, у 2014 році ми змушені були покинути наші храми. У Донецьку, потім у Тельмановому, Старобешеві. От уявіть собі в Тельманівському районі в нас було 32 парафії нашої церкви і 5 чи 6 московської. Тобто нам вдалося переконати людей, а люди шукали нас всюди, тому, що, по – перше, в нас церква здорової людини, ми ніколи не брали з людей грошей, у нас ніколи не було такси на вінчання, поховання, хрещення тощо. Ми робили це безкоштовно, а люди жертвували. У нас були непогані меценати. Це корпорація “Індустріальний союз Донбасу”, “Азовстальбуд”, “Азовсталь”. Дуже нам допомагав на той час народний депутат України Володимир Бойко, особливо нашому хоспісу... Ми намагалися бути корисними нашій українській спільноті. У 2014 році я змушений був виїхати в Маріуполь і там ми почали духовно-просвітницький національний християнський православний рух, відродження українських святинь. Ми відкрили багато благодійних їдалень, бо для людей, які тоді виїхали, та й зараз, залишається два великих питання: де жити і що їсти. Тому намагалися займатися не тільки обрядовою діяльністю, а й бути поруч з українським народом коли він потребує допомоги. Також у Маріуполі відновили єпархіальне управління побудували, розписали зовні унікальним монументальним живописом – петриківкою – кафедральний собор Петра Могили, і люди ще здалеку могли бачити, що це наша рідна українська православна церква. Я рукоположив багато військових капеланів по лінії фронту. Мені часто комбриги казали: владико, висвячуйте нам священників не з білим комірцем, а таких справжніх, що можуть і зброю в руки взяти, захистити і так далі. Оце з вами спілкуюся, і згадав такий момент. Два хлопці, самі з Волині, християни, віруючі, сміливі, мужні, один чистив зброю і застрелив свого земляка. Зробив це ненавмисно і хотів покінчити з життям самогубством. Мені це розповіли, коли того хлопця закрили в кімнаті, йде слідство. Але всі за нього, всі знають, що це ненавмисне, ія дзвоню настоятелю нашого храму, який є капеланом у тій військовій частині, щоб зустрівся з ним. Отець сказав тому хлопцеві: те, що відбулося, те відбулося, а тепер ти повинен прожити життя іза себе, і за нього. І захищати країну так само. Потім капелан потелефонував матері загиблого і сказав про намір військового спокутувати свою провину самогубством. Священник знайшов такий підхід до жінки, що після розмови вона потелефонувала винуватцю трагедії із проханням викинути з голови думки про самогубство. “Тепер ти мій син”, – сказала вона. Це я про те, наскільки важливе слово українського священника, військового капелана. І я пишаюся, що саме рух українського капеланства пішов з Донеччини. Потім прийшов 2022 рік. Ніхто не вірив, що рашисти зроблять те, що зробили. Вони почали килимове бомбування, а тоді, коли вже почався обстріл Маріуполя, потелефонували мої друзі із Національної поліції, СБУ, що треба негайно вивозити родини військових капеланів і попередити всіх парафіян, аби виїздили з міста. Тимчасово. Але я тимчасово залишав Донецьк, Тельманове і розумів, що це надовго. Я обдзвонив усіх священників, щоб вони зв’язалися з парафіянами, але насамперед я попередив військових капеланів, тому що коли рашисти заходять, вони відразу шукають культурних діячів, військовослужбовців, представників національної церкви, і ми за декілька днів поступово виїхали. Були такі моменти, коли не вдавалося переконати людей... Та й я сам до кінця не вірив, що такий озброє-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
