Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №12 за 2026 рік

16 с. · 32 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 12 (1340), 26 березня — 1 квітня 2026 Мілітарна лірика: нова сторінка української літератури

“Іду на ви!” – бойовий клич київського князя Святослава – однойменна назва антології мілітарної лірики, яку впорядкував професор та літературознавець Юрій Ковалів у співпраці з поетом-воїном Олександром Хоменком, колишнім студентом Київського національного університету імені Тараса Шевченка. До антології введено твори талановитих поетів (Б. Гуменюк, С. Пантюк, О. Хоменко, О. Бик, В. Мулік, П. Вишебаба, Ярина Чорногуз, Вікторія Амеліна, Мальва Кржанівська, Єлизавета Жарікова, Олена Герасим’юк, М. Кривцов, І. Мисяк, А. Павленко, Юлія Кашпуренко, Д. Луняка), випробуваних війною, тому їхня лірика – чесна, правдива, вистраждана, без патетичних реверансів і публіцистичних перевитрат, взірцева для сучасного письменства. На жаль, серед них уже чимало загиблих: М. Кривцов, Вікторія Амеліна, А. Павленко та І. Мисяк. Царство їм Небесне! Досі в невідомості перебуває вроджений воїн-поет Б. Гуменюк, який зник безвісти. 24 березня через російські безперервні цілодобові атаки презентація видання відбулася у сховищі Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, замість запланованого напередодні Національного музею літератури. На заході були присутні та декламували поезії поети-воїни, волонтери, видавці, однодумці та родичі загиблих письменників, твори котрих ввійшли до збірки. Голосовим повідомленням привітав усіх Олександр Хоменко – стрілець батальйону “Свобода” 4-ї бригади швидкого реагування Нацгвардії України. “Нині в українській літературі відкриваються нові сторінки з мілітарним дискурсом, який істотно коригує уявлення про неї, характерну новим психотипом автора й героя – воїна, – говорить упорядник Юрій Ковалів. – Першорядне значення відведено резистансній енергії Слова. Ця поезія зосереджена на осмисленні конкретно предметних, особисто пережитих кожним автором реалій воєнної дійсності, які, набуваючи переконливих узагальнень, філософічних медитацій, в художній формі висвітлюють пасіонарну онтологію невгнутої української людини з її усвідомленням священного права на самозахист, на свободу, на ліквідацію деструктивних сил московщини. І немає значення, які віршові форми обрано – ґрановані катрени чи гнучкі верлібри”. Власні вірші наживо читали поети-воїни Василь Мулік і Сергій Пантюк, Наталка Позняк – дружина Олександра Хоменка, який у той час перебував на завданні й долучився до презентації телефоном, акторка Галина Стефанова, а також рідні загиблих воїнів (батько Максима Кривцова, мама Артура Павленка). Серед рідних полеглих поетів була присутня і дружина Ігоря Мисяка. Упорядник видання Юрій Ковалів, цитуючи вірші з антології, фахово коментував їх, означуючи індивідуальний стиль кожного з авторів та наголошуючи на появі в сучасній українській літературі феномену мілітарної поезії, що її пишуть “невгнуті пасіонарії”, які стали на захист України у цій тривалій і тяжкій війні. Він зазначив, що сильвети з антології увійдуть до розділу “Мілітарна поезія” десятого тому його авторської “Історії…”. Захід відбувся в атмосфері загального зацікавлення. Без сумніву, презентована антологія сприймається не просто як збірка віршів, а як літературний документ воєнної доби, котру переживає Україна. Відділ зв’язків із громадськістю Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Пам’яті будівничого української Церкви

Вже небесний покровитель Для мене особисто втрата Патріарха – це втрата духовного опертя. Так багато спільних справ, здійснених товариством “Просвіта” і Київським Патріархатом, починаючи з акції “До чистих джерел” і відродження свята Хрещення Руси-України, до постійної участі Патріарха в усіх заходах, присвячених утвердженню української мови як державної, в тому числі – як мови богослужінь. На думку Патріарха зважали державні, громадські діячі та політики. Мені випала честь виконувати особливі доручення Патріарха, зокрема, й неодноразові зустрічі з Вселенським Патріархом Варфоломієм щодо надання Томосу Українській Церкві Київського патріархату. Жодна значуща культурна подія в житті України не обходилася без участі Його Святості. Щире слово, незабутня усмішка, підтримка і заохочення до справи – безцінні і назавжди будуть з нами. Вічна пам’ять Патріарху Філарету – віднині нашому вже небесному покровителю. Павло МОВЧАН, голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Наш український Ной Відійшов у вічність, закінчивши свій довгий земний шлях Патріарх Київський і всієї Руси – України Філарет. (Лише таке духовне ім’я він поніс на свою небесну Батьківщину, тому хто цьому противиться, не читайте і не відгукуйтеся). Це одна з найпотужніших постатей нашої понадтисячолітньої величної і трагічної історії. Як на мене, то він стоїть в одному ряду, що й рівноапостольний Володимир Великий, княгиня Ольга, Ярослав Мудрий та інші світочі, імена яких відібрала наша історія. (Це мої особисті роздуми, і вони можуть не лягати комусь на душу). Злет з низів донецького хліборобського села Благодатне (!), де народився Михайло Антонович Денисенко, і до сьогоднішніх вершин не відбувався раптово і без больового шоку в його біографії. Чому з низів? Та це сам Філарет розповідав у палаці Україна, де святкували його 90-ліття, як він допомагав матері копати колгоспні буряки. А техніки тоді ще у тридцяті роки не було, бо “в полі трактор дир-дир-дир” з’явиться значно пізніше. Отже, “смак” лопати, чи копаниці він відчув. На духовну дорогу його вивів батько, який загинув на війні. “Я подумав, — зізнавався Філарет, — якщо я продовжую його любити, значить, він десь є”. Моє ставлення до Філарета також має свої етапи: від осуду і несприйняття – до молитовного захоплення і шани. Несприйняття було не лише у мене, це долали, напевно, всі патріоти. Був кінець 80-х. Філарет, тоді в статусі митрополита київської митрополії мав завести у нашу святиню Софію Київську якогось кадебіста у рясі найвищого чину. А ми, взявшись попід руки, перегородили їм дорогу. Бідовий Сергій Головатий навіть ліг поперед їхнього лімузина. Але Філарет, знаючи територію храму, завів його бічними ворітьми. Моє прозріння щодо цієї великої постаті відбувалося на тлі цькувань його московією. Серед масиву “гріхів” особливо смакувався, що він у статусі монаха мав жінку і двоє дітей. Я стала дошукуватися, чи щось говориться у Святому Письмі про це, і таки знайшла у апостола Павла. Цитую по пам’яті: “А єпископ благочестивий муж однієї жони”. Є запитання? Немає. Продовження на стор. 2
Національна еліта · “Філарет – це той український Ной, що створив “ковчег” — нашу незалежну від москви церкву і наповнив її життям”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Пам’яті будівничого української Церкви», с. 1

Пам’яті будівничого української Церкви

Закінчення. Поч. на стор. 1 Але його розпинали на соборі у Печерській лаврі саме за це. Історія цієї родини така. Знову ж розповідаю те, що розповідали мені люди знаючі. Євгенія, яка надто багато важила для Філарета, захворіла і він її відмолив, тобто, зцілив. (Це той дар Святого Духа, який не оприлюднював владика. Але знаю напевно, що він у нього був. На собі це пережила). Тож у віддяку Господу за зцілення Євгенія взяла на виховання двох сиріт, і Філарет допомагав їй ростити цих дітей. Коли його розпинали за це на тому московському збіговиську в лаврі, він звернувся до Сабодана: ”Ну, ти ж усе знаєш. Скажи як було”. Але той опустив голову і мовчав. А потім Україна поволі поверталася у його душу, звідки московія не лише хотіла її спровадити навіки, а ще й поливала отрутою. Ніколи не забуду ту хресну ходу, коли ховали патріарха Володимира, політв’язня Василя Омеляновича Романюка. А патріархів хоронять на території храмів. Тож ми йшли на чолі з Філаретом і духовними отцями до Софії Київської. Але Кучма дав наказ “не пущать” і хоронити його на цвинтарі. Кучмині опричники сховалися за зачиненими ворітьми, у які мали увійти люди з домовиною патріарха. Кучмослужаки раз по раз труїли нас газом. Найбільше перепадало духовенству на чолі з Філаретом. Людьми похитувало, схитнувся був і Філарет. Команда патріотів вирішила хоронити патріарха перед храмом Софії. Десь взялися лопати, і чоловіки стали копати яму. Ми оточили це густими рядами, опричники не відразу це побачили, а коли збагнули задум патріотів, рушили на людей з кийками. У момент їхнього наближення Павло Мовчан докопав яму і труну опустили в неї. Розлютовані опричники не посміли її витягати і накинулися на людей з битами і кийками. Били всіх люто й жорстоко. Били лежачих ногами. Мій ангел відвів мене, і до мене вони не наблизилися. Бачила і Євгена Сверстюка із запаленою свічкою в руках. Його також вони оминули. Кати били й били стареньких жінок ногами і кийками. (Кучмо, тобі добре живеться нині на сплюндрованій і тобою землі, грішнику?! Живи довго, бо всі кийки й нагайки тебе чекають!) Коли я працювала у ВУТ “Просвіта”, ми провели десятки “круглих столів” за участю Філарета “За єдину помісну православну автокефальну українську церкву”. Що пережив на цій дорозі Філарет знає лише він і Бог. А починав створювати нашу церкву майже сам, єдиний був хтось із єпископів поруч. Це був 1992-й. Він крок за кроком долав цю Голгофу до Фавору. Збирав духовну молодь, ліпив з них монахів, а далі – пасторів і розсилав їх по Україні, започатковуючи парафії. Люди поволі переходили до рідної церкви. Знову були побиття, судові справи. Бо той дракон, московія, заковтнувши щось, ніколи його добровільно не віддає. Лише з кров’ю”. Тож дух народу спрацював і тут як невмирущий феномен вічного Майдану. Московські попи несли в душі і на голови народу таку бридоту, що гарячі голови не витримували. У моєму селі на Черкащині, коли мій племінник пішов до попа, вчорашнього тракториста, домовитися про похорон матері, той кричав до нього: “украінскій язик – творєньє дьявола!”. ”То ми оце на цьому творєньї з вами розмовляємо?” . “Хотів побити йому морду, але не та була ситуація”, – сказав мені. Його народ спровадив із села. І тепер стара наша церква, у якій і мене хрестили, наша! Філарет не зламався і не дав зламатися своїй пастві і своєму духовенству. Нині, кажуть, лише 5(!) відсотків готові слухати московську маячню, що Україну створив Хрущов і “у нас всєгда бил батюшка-царь”. Ординці бояться його й мертвого. І свідчення того, що коло Михайлівського Золотоверхого монастиря завбачливо стояли наші поліціянти і ретельно перевіряли кожного, хто прийшов попрощатися з Патріархом. Я також показала все у сумці, пройшла через браму контролю. І це правильно, адже повзуча рать ще повзе, хоч і конає, але існує. Філарет – це той український Ной, що створив “ковчег” нашу незалежну від москви церкву і наповнив її життям. Лише Ной мав багато часу, бо жив понад триста літ і будував свій ковчег, здається, 120 років, а Філарет встиг це зробити за якихось понад два десятки літ. Все інше ви знаєте. Вірю і впевнена, що не проти Томоса він був (боровся за нього все своє свідоме життя!), а просто ще не все задумане він зреалізував і прагнув це зробити. Способи смертні часто не вибирають. Із того, на що я маю право оцінювати, то для мене найпотужнішими епохальними є три величини нашої сучасної історії. Те, що створив Патріарх Київський і всієї Руси – України Філарет, Могилянка В’ячеслава Брюховецького і наша героїчна армія. У ній немає рядових, у ній всі до одного герої. Час породив масовий сонм святих. Не кажу царство небесне Вам, Патріарху, бо й так знаю, що це віднині ваше пристанище, попри помилки, спокуси (бо ж “хто без гріха – киньте в нього каменем”). А кажу: Вас Бог забрав, може, в обмін на Перемогу. Так як Ви створили нашу незалежну церкву, допоможіть і відмоліть Україну на життя в мирі і Благодаті. Амінь. Катерина МОТРИЧ, письменниця Суворий пророк Відійшов в у вічні Божі володіння Патріарх Філарет… Я познайомився з Ним сорок років тому, у тривожні часи Чорнобильської катастрофи, взяв інтерв’ю в Нього і з тих пір у нас встановилися довірчі відносини, сповнені взаємної симпатії та поваги. Патріарх Філарет для мене – постать всесвітньо історичного масштабу, співмірна з постаттю Івана Мазепи. Він – один з духовних провідників Української визвольної революції 1980-2000 років, апостол незалежної України, творець Української православної Церкви в її візантійсько - християнському правдивому образі, не спотвореному московсько – чорносотенним антихристиянським мракобіссям. Немов суворий пророк правди, національної гідності й честі, Патріарх Філарет підняв націю на боротьбу з московською єрессю – і переміг, здійснивши головний подвиг свого життя. В Україні запанувала єдина Православна Церква України, яка стане вічним пам’ятником Патріарху Філарету. Він уславився своєму просвітницькою, богословською діяльністю на благо українського християнства, а його непримиренна позиція проти московської церкви путінського охвістя увійшла в літопис національно-- визвольної боротьби українського народу. Я мав високу честь незадовго до того як Він упокоївся, отримати від Нього високу нагороду – орден святого праведного Філарета милостивого і пишаюся цією відзнакою. Україна зі смертю свого Патріарха понесла велику, невіджаловану втрату. Але віримо, що Господь Бог прийме свого вірного раба Божого Великого і Безсмертного Українця Філарета у Царстві Божому і віддячить за всі Його земні діяння. Вічна слава Патріарху Філарету, Царство Йому Небесне! Юрій ЩЕРБАК, лавреат Національної премії Тараса Шевченка 2026 року
Національна еліта · “Філарет – це той український Ной, що створив “ковчег” — нашу незалежну від москви церкву і наповнив її життям”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Шевченкове слово на німецькій землі

Віра МАРУЩАК, письменниця, журналістка Не забули про академіка, прозаїка, поета, мислителя ті, хто не за своєю волею покинув рідну землю під час російськоукраїнської війни. Об’єднавшись у товариства, українці в різних країнах провели протягом березня заходи, присвячені Тарасові Григоровичу. Зустріч під назвою “Пророче слово Кобзаря” відбулась у німецькому місті Гайльбронні. “Шевченко і ми” – таку назву я дала своєму виступу перед людьми, які пам’ятають поезію Шевченка, як і я, ще зі шкільних років. Тоді радянська влада використовувала його літературну творчість як інструмент маніпулятивної пропаганди. У кожному класі був портрет зажуреного чоловіка у смушевій шапці і кожусі. Ніхто не говорив про те, що перед нами академік, затребуваний художник-портретист, якого запрошували у свої домівки представники найвищої знаті, відомі діячі культури і мали за честь отримати згоду Тараса Григоровича виконати портрет члена родини. Ми не знали, що він одягався елегантно, зі смаком, був прекрасним танцюристом. Його просили відкривати бали на званих вечорах, на яких співав пісні. Мав хороший приємний голос. У жодному ЗМІ, на той час, не згадувалося, що Шевченко був інтелектуалом, знав кілька мов, серед яких була й німецька. Цікавий факт про те, що у викупі з кріпацтва, коли Шевченкові було 24 роки, допоміг Карл Брюллов, у жилах якого текла німецька кров. Тому не дивно, що на вечорі прозвучав “Заповіт” німецькою мовою, який прочитала Анастасія Козак, голова німецько-українського товариства. Вона також читала Кобзареві вірші. Згадала чоловіка, якому поезія Шевченка допомагала вижити у сталінських таборах. Я чула, як пан Володимир у свої 90 років декламував вірші Шевченка. Хвилюючою частиною вечора стало декламування віршів Тараса Шевченка. Читали уривки з поем, говорили про Тарасове слово, що допомагає у ці пекельні роки тримати стрій у боротьбі за нашу волю і свободу. Шевченко на чужині, далеко від рідної України, серцем відчував ворога ще за два століття до того, як почалася ця розпроклята війна, нав’язана росією. Мені пригадалося, як наші захисники йшли в бій, тримаючи “Кобзар” у кишені. Куля застрягла між рядочками книги. Шевченко врятував життя. Я тримала у руках “Кобзар”, обпалений ворогом, який цілився у звичайну бібліотеку – сльози самі навернулися на очі, бо слово пророка не горить! Цікавою та пізнавальною частиною зустрічі стала вікторина “Життя, як на долоні”, приурочена життю і творчості поета. Учасники із задоволенням відповідали на запитання, згадували важливі події з біографії Кобзаря, ділилися своїми знаннями та відкривали для себе нові факти. Наприкінці заходу відбулося вручення подарунків найактивнішим учасникам. Це стало приємним завершенням вечора і символом вдячності за любов до українського слова. Атмосфера зустрічі була по-особливому теплою і щирою. Люди, які нині живуть за кордоном, зібралися разом, аби відчути себе частиною великої української родини. У цей вечір звучала українська мова, лунали вірші, пісні на слова Шевченка, панувала дружня підтримка і взаєморозуміння. У березні Україна вшанувала пам’ять титана української культури, нашого національного Пророка Тараса Григоровича Шевченка.
Національна еліта · “Якби у нас була одна Церква – то це велика непереможна сила, яка могла б впливати”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Святійший ФІЛАРЕТ: “Любіть Україну не на словах, а всім своїм життям”

Радіопередача на Радіо Культура за участі Святійшого Патріарха Філарета прозвучала у прямому ефірі 24 січня 2014 р. Напередодні Владиці виповнилося 85. За вікном студії стояв Майдан. Вже були перші втрати, але ще не було лютневих розстрілів Небесної сотні. Але Святійший усвідомлено і відважно стверджував, що від росії добра не ждіть … Галина Дацюк: Слава Ісусу Христу! Ваша Святосте, що Ви відчуваєте, коли сьогодні чуєте – “Патріарху Філарету 85”? Як ре* агуєте на ці цифри? Владика Філарет: Думаю про той довгий шлях, який я прой* шов. У той же час думаю, що шлях довгий, а Господь допома* гав, давав здоров’я, давав силу, напоумлював, що треба робити, а часи були нелегкі. Я працюю в церкві вже при десятому главі держави. Починав у страшні ста* лінські часи, і тоді загартовува* лися і мій характер, і мій погляд. Коли мене як ієромонаха викли* кали у воєнкомат, а то був не во* єнкомат, а були офіцери МГБ, і сказали: “Ви повинні нам допо* відати тайну сповіді!”, то я їм відповів: “Я не маю права від* кривати тайну сповіді!”. Тоді один вийняв пістолет, поклав на стіл і сказав: “Бачите?”. Кажу: “Бачу!”. “Можемо розстріляти!”. “Можете розстріляти, але я не боюсь, бо для мене, монаха, не має значення, коли я помру – зараз чи через сто років”. Я ще хочу сказати, чому прийняв чернецтво. Чернецтво я прийняв на другому курсі, коли переді мною став вибір – бути священником сімейним, чи бути монахом, ченцем. Часи були сталінські. Я пам’ятав 30-і роки. Раз я став на цей шлях, то мене може спіткати доля тих священників, яких розстрілювали. Я на це йшов, а сім’я буде мене стримувати, тому я вирішив бути свобідним і став на цей шлях. Чернець свобідний, переді мною тільки Бог, перед яким я стою і перед яким я відповідаю. – Учора Ви відмовилися від нагороди Президента і сказали, що “в умовах, які сьогодні скла* лися в Україні, коли загинули лю* ди, а в центрі Києва триває жор* стоке протистояння, я прошу не вручати мені нагород”. Чи є така нагорода, від якої Ви не відмови* лися б за жодних умов? – Усі нагороди, які мені дають, і які я приймаю, для мене ніщо! Я як чернець повинен отримувати нагороду від Бога. І славу не людську приймати, а до слави Божої йти. І тому оця нагорода, інші нагороди, всі гроші, всі надбання залишаться тут, на землі, а людина може взяти з собою у вічне життя тільки духовний скарб. А що таке духовний скарб – це те, що в серці – любов, радість, страждання, правда, – оце є скарб, який людина ніколи не втратить. Але може бути скарб добрий, а може бути скарб злий – ненависть, насильство, владолюбство, марнославство. Це теж скарб, але з ним у Царство небесне не пускають. – Ваша Святосте, якщо підсу* мувати прожиті Вами 85 літ, то який, на Ваш погляд, найважливі* ший скарб Ви зв’язали на землі, що зветься Україною? – Справою мого життя є служіння Богові, служіння Церкві, служіння нашому народу, народу своєму. Чому я відмовився від всіляких московських посад? Коли Україна стала незалежною, переді мною постало питання: кому я, українець, повинен служити – живу в Україні, хліб український їм? Кому я повинен служити, якій церкві? Церкві цього народу чи церкві іншого народу? Нехай Церкві іншого народу служать інші. Я їх поважаю. Разом з ними ми переносили всі тяжкості сталінського періоду, але тепер Бог дав нам державу. І як громадянин цієї державі я повинен служити цій церкві і цьому народові. Я йду цією дорогою і вважаю цю дорогу прямою. У чому прямота? Бог дав нам незалежну державу? Бог. То кому я повинен служити – Росії, яка теж має свій народ і свою церкву? Я повинен служити своєму народу, любити свій народ. Але коли ти любиш свій народ, то ти полюбиш і інший народ. Росіяни для мене не вороги, бо я з ними жив, з ними страждав. І вони теж служать Богові. Але, до прикладу, коли люди згрішили, поставивши собі золотого тільця, і Господь хотів їх покарати, то Мойсей став молитися Богові і благати: “Господи, викресли мене із життя, а прости народ мій”. Настільки він любив свій народ. І тому – хто служить Богові, повинен служити своєму народові. А Ісус Христос заплакав, коли зійшов на Гору Елеонську, подивився на Єрусалим і як Бог, знаючи, що його буде зруйновано, плакав за місто, за Єрусалим, за народ, який буде страждати... – Ваша Святосте, вважаю Вашим духовним подвигом найповніший переклад Біблії українською мовою. Чому важливо молитися, слухати й читати Святе письмо рідною мовою? – Тому, що людина повинна розуміти, що вона говорить, щоб все це доходило до її душі. Бо коли людина читає мовою, яка їй не зрозуміла, то вона не може щиро молитися, слова ці до душі не будуть доходити. Апостол Павло каже, що краще сказати п’ять слів зрозумілою мовою, аніж безліч – незрозумілою мовою. І тому, щоб народ молився, треба, щоб він розумів Богослужіння, розумів тексти святого Письма, які читають у храмі. І тоді ці священні слова, слова Бога, доходять до душі. А якщо воно не зрозуміло, то воно до душі не доходить. І тому, коли наша Церква стала незалежною, то найперше питання, яке стало переді мною, це Богослужіння. Богослужіння повинно відправлятися рідною мовою, яка близька і зрозуміла серцю кожного українця! – І Богом нам дана! – І Богом дана. Бо Бог же послав апостолам Духа Святого і дав їм дар мов. Для чого? Щоб вони розуміли, що їм говорять. І тому для нас постало питання перекладу усіх богослужбових книг, а насамперед, Біблії, бо Біблія – це Божественне одкровення. – А що Вас сьогодні найбільше засмучує, Владико? – Засмучує мене те, що робиться не тільки у Києві, а й по всій Україні. Народ страждає! І ми не тільки молимося, а ми звертаємося і до влади, і до опозиції, і до народу, що треба обирати шлях примирення і єднан- У студії Українського радіо Культура. Святійший Філарет і ведуча Галина Дацюк. 24 січня 2014 р. ня всього народу. Ми бачимо, що ворожі сили, а вони для України ворожі, хочуть роз’єднати український народ на частини, протиставить народ владі, владу – народу. Розшматувати Україну на частини, щоб потім володіти. І тому це турбує найбільше не тільки мене, а й кожного християнина, кожного українця, кожного громадянина. А що надихає? Що люди готові йти на смерть. За те, щоб Україна була єдиною. Бо український народ єдиний. Мені розповіли, що один наш священник, йдучи на Майдан, попрощався зі своїми дітьми, зі своєю дружиною і пішов! Пішов на смерть, бо там вбивають, а він готовий до смерті. А він не один такий. То скажіть, чи можна перемогти цей народ, який вже не боїться нічого? Треба шукати шляхи для примирення, а не для ворожнечі. Священний синод нашої церкви склав молитву, яка буде читатися по всіх храмах України. За примирення, за любов одне до одного, за погашення ворожнечі, особливо, щоб відвернути кровопролиття. – В одному з інтерв’ю Ви сказали, що події ці “почалися не 21 листопада, а значно раніше. Наш сусід – росія, який ніби декларує християнські цінності, ніколи не хотів і не хоче бачити Україну незалежною…”. Хіба це по*християнськи? – Ні, це Імперіалізм! У чому причина того, що відбувається? Причина не в тому, що побили студентів, пролилася кров, гинуть люди. Це наслідки. А де причина? Вона в тому, що ми цілий рік готувалися до Європейського Союзу. І коли прийшов час підписати угоду про асоціацію, президент не підписав. І тоді студенти перші виступили з мирним протестом, без політиків, без опозиції. Студенти виступили, щоб Україна йшла до Європи. Чому ми хочемо, щоб Україна йшла у Європу? Не тому, що там приймають закони про одностатеві шлюби. Ми це відкидаємо! Але, візьміть, де гроші наші олігархи тримають? Не в російських банках, не в українських, а в європейських, американських. А чому ж ви не тримаєте гроші в українських банках, щоб вони працювали на Україну, а не на ті держави, де вони лежать? Де ви лікуєтесь? Чому за кордон їдете лікуватися, а не в наших лікарнях? Чому ви своїх дітей посилаєте вчитися в Європу? Отже, там краще! Тому ми і йдемо до кращого. Ми знаємо, що там є й погане, і ми це відкидаємо, а прагнемо до кращого. Тому це була причина цього конфлікту. А чому виник цей конфлікт? Хіба наш президент не хотів до Європи? Хотів і заявляв про це. І увесь народ налаштований був. Але цей шлях невигідний був Росії, яка й відірвала нас від Європи, від підписання цієї угоди, нав’язала нам свої умови. І народ виступив з протестами. А коли побили людей, то цей протест розповсюдився на всю Україну і дійшов до такого стану. Тому, щоб лікувати цю суспільну хворобу, потрібно знати причину. А вона у відмові підписувати угоду про асоціацію вільної торгівлі. Нам треба іти в Європу. А Росія нехай турбується про свій народ, а не втручається у справи нашої країни. – У нашого народу накипів гнів, біль, образа за відверту брех* ню нинішньої влади. Покарання їй за таке приниження буде? – Бог усе бачить – провини всіх і малі, і великі. Але Бог терпить наші беззаконня – кожної людини і влади. Він терпить до часу, чекаючи покаяння, тобто, виправлення. А коли людина показує, що вона не здатна виправитися, тоді Господь присікає миттєво. І ми навіть не знаємо, як це може бути. Згадаймо, як ми отримували незалежність! Боролися і не досягали. А потім в один момент Україна стала незалежною державою. Народ цього хотів, і Господь йому це дав. Тому в даному випадку страждання народу Бог бачить, і нагорода йому буде велика! – Сьогодні, у тяжкі хвилини випробувань народу, де нам черпа* ти сили, Ваша Святосте? – Сила йде від Бога! – Як нам “підключитися” до тієї Божественної сили? – Молитися! І на Майдані моляться, і в храмах моляться, і вдома моляться. Тому що благодатна сила непереможна. Чому люди готові йти на смерть? Тому що вони страх подолали. А якою силою вони страх подолали? Отією Божественною силою, що ввійшла, як благодать Духа Святого, як у того священника, що готовий йти на смерть. І це не тільки один священник, це тільки приклад, а таких багато. Тому це є запорукою, що Україна є незалежною і буде незалежною, бо наш народ непереможний. – Господь Вам багато дав, а може є заповітна мрія, яка ще не здійснилася? – Моя мрія – побудувати в Україні єдину, помісну православну церкву. Оце моя мрія, заради якої я служу Богові і роблю усе, щоб Православ’я в Україні об’єдналося в одну Церкву. Єднає що? Любов єднає. І в сім’ї любов єднає, і людину з Богом любов єднає. І в Святій Трійці між Отцем, Сином і Святим Духом – Любов! І тому нам треба любити одне одного і тоді ми об’єднаємося в одну помісну церкву. А якби у нас була одна Церква – то це велика непереможна сила, яка могла б впливати. Це була б консолідація всього суспільства. І не було б розбрату. Бо ми не тільки закликаємо до любові, а й любимо одне одного. Тому я своїм архіреям, священникам кажу: “Любов повинна нас об’єднати”. – Дай Боже, щоб так і стало* ся. Серед багатьох Ваших справ, які захоплюють, – Ваші “Христи* янські діалоги” з паствою на Радіо Культура у прямому ефірі, де ми й зустрічаємося. За будь*яких обс* тавин, у спеку, дощ, мороз Ви при* ходите, аби розтлумачити людям Святе Письмо. Чому ці передачі настільки для Вас важливі? – Зрозумійте, я архірей. А в обов’язки архірея входить не тільки богослужіння, священнодія, а й проповіді. Це мій обов’язок! У радянські часи нам дозволяли проповідувати тільки в храмі, поза храмом не можна було. А тепер я вдячний Богові і вдячний Українському радіо, що дають мені можливість звертатися до більшої аудиторії, хто хоче слухати, – по всій Україні. І тому я з радістю іду як на виконання свого обов’язку, бо я не маю права не йти, якщо я служу Богові і церкві. – Щиро дякуємо, Ваша Святосте, за розмову. Завдяки Вашій подвижницькій праці українською мовою було перекладено усі Богослужбові книги. З Вашого благословення було розповсюджено близько мільйона примірників Закону Божого. За роки Вашого предстоятельства Українська Православна Церква Київського Патрiархату з 1200 парафій, зросла до понад 4 тисяч. Тож сьогодні, дякуючи Вам за духовні проповіді, за Вашу працю, невтомність, любов до ближнього і до України, яку множите у серці і якої навчаєте нас, хочемо попросити найважливішу, на Ваш погляд, настанову для нашого народу. – Закликаю всіх до молитви, бо Господь напоумить кожну людину, що їй робити. Я бажаю, щоб припинилося насилля, щоб не проливалась далі кров. Щоб ми керувалися у своєму житті тільки правдою. Бо неправда є гріхом і карається Богом рано чи пізно. Щоб кожна людина це пам’ятала. Якщо згрішила проти істини – кайся, поки не пізно, бо, інакше, підеш на суд. Тому бажаю всім благословення, натхнення і милості любити Україну. Не на словах, а всім своїм життям. (Ми подали скорочену версію радіоінтерв’ю, яке було надруковане у “Слові Просвіти” в лютому 2014. А мудрі розмисли світлої пам’яти Владики Філарета ніби про нинішній день).
Духовний простір · “Патріарх – це не просто сторінка церковної історії. Це фундамент нашої державної незалежності”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

В Україні постало Патріарше братство Святого праведного Філарета Милостивого

Георгій ПУШКАШ Постать Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета – одна з найяскравіших у духовному житті українського народу ХХ та початку ХХІ сторіччя. Уже саме рекордне перебування на київській кафедрі є безпрецедентне в історії світового християнства. Він зберіг Православну віру в часи атеїстичного радянського гоніння, очолив рух за церковне відродження, став на чолі боротьби за автокефалію, за це був підданий анафемі в імперській Москві, переклав українською Біблію та цілий комплекс богослужбової, святоотцівської літератури. Без його титанічної праці не було б ні Православної церкви України, ні Томосу про автокефалію. 7 березня 2025 року у Києві відбулися установчі збори Патріаршого братства Святого Філарета Милостивого. Організація покликана пропагувати традиційні духовні цінності українського народу, зберігати спадщину Патріарха Філарета, боротися за утвердження єдиної помісної Української православної церкви з патріаршим устроєм, реалізувати положення його заповіту. Духовним главою братства одноголосно обрано Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, а його заступником настоятеля Свято-Володимирського патріаршого кафедрального собору Києва, протоієрея Бориса Табачека, головою патріаршого об’єднання – багаторічного члена Вищої церковної ради Української православної церкви Київського патріархату, очільника Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павла Мовчана. 19 березня 2025 року Патріарх Філарет благословив на діяльність засновників братства та затвердив його статут. На першому установчому засіданні було схвалено зразок відзнаки Патріаршого братства – Ордену Святого праведного Філарета Милостивого, яким нагороджуватимуть найбільш визначних представників української нації, релігійних, культурних діячів, а головне – воїнів. За підписом Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, ще до його відходу в інший світ, були нагороджені перші двадцять достойників. Так, протоієрей Борис Табачек, з благословіння Патріарха Філарета, вже вручив Ордени Святого праведного Філарета Милостивого українському політв’язню та мистецтвознавцю Богдану Гориню, цьогорічному лавреату Шевченківської премії, письменнику, дипломату Юрію Щербаку та третьому Президенту України Вікторові Ющенку. Крім них, серед першої двадцятки достойників представники творчої інтелігенції, громадські діячі, воїни, волонтери, люди, які підтримували Патріарха Філарета та його позицію щодо будівництва незалежної Української православної церкви. Зокрема, Степан Барна, Станіслав Новицький, Мстислав Тарас, Віталій Мазур, Микола Жулинський, Світлана Бобровник, Ігор Мосійчук, Денис Дзендзерський, Сергій Тищенко, Юрій Дорошенко, Антон Павленко, В’ячеслав Харченко, Артур Орьонов, Віктор Мудрик, Владислав Палагута, Владислав Шмагайло та інші. Під час отримання ордену 18 березня 2026 року Віктор Ющенко сказав: “Для мене велика честь отримати від Патріарха Філарета таку відзнаку. Дуже ціную той внесок, який зробив наш Святійший в утвердженні єдиної помісної Української православної церкви. Патріарх – це не просто сторінка церковної історії. Це фундамент нашої державної незалежності. Він людина-скеля, людина-епоха, чиє життя стало живим втіленням нашої багатовікової боротьби за духовну свободу. Маю честь отримати орден на честь його небесного покровителя – Філарета Милостивого”. Письменник Юрій Щербак отримав високу патріаршу нагороду раніше – 11 березня 2026 року під склепінням величного Володимирського кафедрального собору з рук його настоятеля протоієрея Бориса Табачека. “Маю честь вручити високу нагороду одному з найкращих громадян, патріотів, дипломатів, людині, яку знає не лише Україна, але й весь світ – шановному Юрію Миколайовичу Щербаку. Його доробок на благо нашої держави, Української Православної Церкви, духовності України надзвичайно великий”, – відзначив тоді протоієрей Борис Табачек. Патріарх Філарет у той час ще був живим, і ми всі вболівали за його здоров’я, сподівалися, що Господь продовжить його вік. Тому не випадково подячне слово Юрія Щербака було таким стурбованим і проникливим: “Сьогодні у цьому величному соборі перша моя молитва за Святійшого Патріарха Філарета, молитва за людину, яка залишила безсмертний слід в історії України, яка є величезним патріотом нашої держави і яку я маю честь знати понад сорок років. У ті похмурі часи, коли було заборонене все релігійне, я зробив із владикою інтерв’ю і відтоді маю велику повагу та любов до нього. І зараз ми всі молимось, щоб Господь дарував Патріарху здоров’я, щоб усе було добре. Друга наша молитва за перемогу України, за те, аби наші безсмертні цінності та цей унікальний собор і наша віра, мова, історія були збережені і щоб вороги, які хочуть усе знищити та ведуть криваву геноцидну війну, згинули. Молюся за це, роблю все залежне від мене, щоб наблизити час нашої перемоги. Єдине, що в мене немає автомата, але моя зброя – то слово. Прошу Бога, щоб дав можливість продовжити цю діяльність. Дякую Патріарху Філарету та Православній Церкві за високу оцінку. Всі мої предки були православними християнами. Молю Бога, щоб усе у нас, в українців, було добре”. Попри те, що Святійший Патріарх Філарет днями відійшов у вічність, він залишив нам свою потужну молитву, сповнену любов’ю до України, глибоку віру в її перемогу та краще майбуття. Ця молитва лунатиме до Бога вже з неба. А наше завдання достойно продовжувати його справу, берегти та утверджувати духовну незалежність, зберігати його спадщину. Бо Слово Патріарха - то унікальне надбання нашого народу. Воно житиме та надихатиме ще не одне покоління українців бути достойними синами та доньками рідної землі. Патріарше братство Святого праведного Філарета Милостивого – лише одна з перших ініціатив на цьому шляху, благословенна та підтримана самим, блаженної пам’яті, Святійшим Патріархом Філаретом. мила Вишкварок, Тетяна Рецлава, Анна Росінська, реж. Максим Вишкварок. Гучними оплескам слухачі дякували виконавцям за зворушливе виконання. Святочна програма закінчилася піснею “Реве та стогне…” у виконанні всіх присутніх під проводом квартету Церковного Хору св. Марії. Після програми можна було оглянути виставку книжок про Шевченка та його твори, яку підготовили члени Товариства Української Мови. Щира подяка членам Громадського Комітету та виконавцям програми, які подбали про великий успіх вечора, особливо Ліді Білоус, Богдані Пужик, Галі Лісничій, Лесі Попель, Нелі Лехман, Вікторові Лісничому, Юлі Даниловець, Володимирові Лукасевичу.
Духовний простір · “Патріарх – це не просто сторінка церковної історії. Це фундамент нашої державної незалежності”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Святочний вечір у Норт Порт

Українська громада у південно-західній Флориді гідно відзначила 212-ті роковини геніального Поета і художника України, Тараса Шевченка, в суботу, 14. березня, в Осередку імені Святого Андрія в Норт Порт, Флорида. Віра БОДНАРУК, голова Громадського Комітету Фото Віктора Лісничого і Юлі Даниловець Святочний вечір відкрила голова Громадського Комітету Віра Боднарук і передала дальший перебіг програми вечора Ксені Раковській. У своєму слові К. Раковська сказала про надзвичайно важливий вплив геніального Поета не тільки на своїх сучасників, але й на майбутні покоління, аж до нині. У найтяжчі хвилини, коли Україна і її народ загрожені, слова Шевченка бринять, як зброя і закликають не здаватися, а боротися! Мистецька частина вечора розпочалася поемою Лесі Українки “На роковини Шевченка”, яку декламувала з великим почуттям Оля Бабчук. А Квартет Церковного Хору св. Марії, у складі Христини Шелдон, Галини Невмержицької, Ореста Грицика та диригента др. Юрія Шевчука виконав “Заповіт”. Учень новозаснованої Школи Українознавства Яків Росолов прочитав вірш “Село”, а гурток учнів виконав пісню “Кобзар”, слова і музика Н. Мая, (підготовила учителька Ірина Левицька). Поему “Пророк” блискуче виконала Оля Бабчук. Вокальне тріо “Наша Пісня” у складі: Василь Фесьо, Орест Грицик і дир. Михайло Цапар виконало “Пісню про Україну”, сл. А. Слюсаренка, ар. М. Цапар, “Було колись”, “Живим і мертвим і ненарожденним” та “За свій народ”, сл. Ст. Пушика, муз. М. Цапара. Приємно було почути дитячий хор “Світанок”, яким керує маестро Олег Майовський. Він написав музику до слів пісень “Україна” та “Тече вода з-під явора” які виконували діти. На завершення програми поему “Утоплена” бездоганно виконали члени Першого Українського Театру ЮАрт в Флориді: Альона Апончук, Ольга Бас, Віталія Вакулюк, Дарина Вишкварок, Люд-
Подія · “Лірика як наймобільніше родове утворення задокументувала потужний креативний потенціалу поезії фронтовиків і волонтерів”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

схожі на поезію але це не вона І це теж не вона Вона в Харкові Волонтерить У прикінцевих коментарях Юрій Ковалів наголосив на тому, що “лірика як наймобільніше родове утворення задокументувала потужний креативний потенціал у поезії фронтовиків і волонтерів” і засвідчила формування “нового психотипу мотивованої мілітарної особистості”, “невгнутої української людини”, “пасіонаріїв”, які “складають духовний кістяк ЗСУ”. Враженнями від презентації унікальної антології мілітарної поезії, де твори кожного з авторів супроводжуються глибоким літературознавчим аналізом професора Юрія Коваліва, поділилася, Тетяна Шептицька, науковиця, поетка, громадська діячка: — Мабуть, було чимало символічного в тому, що презентація антології “Іду на ви” відбувалася в укритті. На українські міста летіли шахеди й ракети (щирі співчуття Львову, Житомиру, Тернополю, Івано-Франківську), а у підвалі КНУ лунала поезія військовослужбовців ЗСУ і волонтерів — як живих, так і тих, хто поповнив небесне воїнство. Передбачаю, що все вийшло не так, як планували організатори (у красивій залі Музею літератури, в оточенні картин), але оцей “катакомбний” стиль і настрій виявився дуже вдалим доповненням до камерної зустрічі, де не було випадкових людей. І звісно, ми плакали. Слухаючи “Заповіт” Бориса Гуменюка у виконанні Галини Стефанової, або вірші Максима Кривцова, озвучені його татом, емоційно відгукуючись на слова дружини світлого й прекрасного Ігоря Мисяка чи мами Артура Павленка.... Професор Юрій Ковалів як упорядник видання наголосив, що антологія представляє сучасну мілітарну поезію. Він розповів, що добирав тексти ретельно, як зерня, а головним критерієм виступав високий художній рівень. “Це чесне слово кожного автора. Це люди, які зазирнули в очі смерті. Вони різні. Але написане ними — переконливе й достовірне, і воно зачепило кожного читача”, — сказав Ю. Ковалів. Фактично презентована антологія вже є документом нашої літератури і нашої історії взагалі. Юрій Іванович обґрунтував, чому оперує саме поняттям “мілітарна поезія” (не “комбатантська”, “воєнна” чи “ветеранська”) та зауважив, що нині ми спостерігаємо, як сформувався особливий психотип людини, невгнутої, дієвої, готової до боротьби з ворогом. Власне тому на обкладинці книжки зображено меч як символ нашої військової потуги і як зв’язок поколінь — від скіфських часів до нинішніх. На мою думку, антологію потрібно перевидати для широкого кола читачів, оскільки вона, як я зазначала, має велике значення як документ нашого часу й сучасної війни, може бути використана як джерело для наукових досліджень, вона вже є явищем у літературному процесі. Також антологія за якістю текстів, рівнем емоційної напруги, представленістю імен може бути дуже цікавою сучасним читачам.
Подія · “Лірика як наймобільніше родове утворення задокументувала потужний креативний потенціалу поезії фронтовиків і волонтерів”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

“Іду на ви”

Ніна ГОЛОВЧЕНКО Тривога в столиці була тривалою, тому захід, організатором якого виступив Національний музей літератури України — в особі Павлини Дунай, передовсім, відбувся в укритті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серед учасників презентації були не лише поети і їхні рідні та друзі, а й науковці, журналісти, громадські діячі, музейники. У вступному слові Юрій Ковалів зазначив, що книгу видано за підтримки Київської міської держадміністрації не для продажу, а для розповсюдження в бібліотеках; що співупорядником видання був один із авторів антології з позивним “Історик” Олександр Хоменко (який з “нуля” привітав учасників презентації телефоном); що в самій збірці вміщено поезії 16-ти сучасних поетів-воїнів, волонтерів, а також сильвети про ідіостиль, специфіку образного ладу й віршування кожного з них, укладені Юрієм Ковалівим. До слова професор запросив найперше поетів. Наживо виступив Василь Мулік, полковник, військовослужбовець армійської авіації Сухопутних військ ЗСУ. Він подякував професору – “метру літературознавства” за долучення до антології його творів: “Коли твої вірші стають об’єктом дослідження — це приємний факт, я втішений, я гордий з того”. Василь Мулік читав свої вірші (“Рожеве плюшеве слоненя з Шанхаю родом”, “Від неї можна прикурювати… і підпалювати міста”), а також вслухався в коментарі професора (хоч і пожартував: “Я так і не розібрався, що таке силабо-тоніка”), пересипані літературознавчими термінами — пуанти, квантові кільця, ремінісценції, алюзії, звукопис, верлібр та ін. Сергій Пантюк (позивний “Сліва”), відомий письменник і головний сержант ЗСУ, нині ветеран, демобілізований за віком, згадав передовсім свого бойового побратима, добровольця, зниклого безвісти у грудні 2022 р. Бориса Гуменюка, і твердо зауважив, що вірить у повернення “Кармелюка”; прочитав гірку присвяту молодому загиблому побратимові Сергію Подкопаєву (позивний “Пархом”) “Галюцинації після контузії” і вірш “Шпитальна лірика”: …У палатній самотності зайвий плин, Це десята цигарка за п’ять годин, Гільйотиною висне пекуче бра — Наджинджурює жереб жорстка жура… Найніжніший діагноз ґ стабільний стан, Від пігулкових цьомок тремтять вуста, Із кутків перші пагони снів ростуть І шепочуться душі померлих тут… У цій журливо-медитативній інтонації у виконанні актриси Галини Стефанової прозвучали рядки вірша “Заповіт” Бориса Гуменюка, сильвета про творчість якого вміщена на початку антології. Адже саме зі збірки “Вірші з війни” (2014) Бориса Гуменюка почала формуватися сучасна мілітарна література. Твори авторів, які виконують бойові завдання і не змогли приїхати в Київ, читали їхні дружини (Наталка Позняк — вірш Олександра Хоменка, “Із каменів дім його…”), Юрій Ковалів і майстриня художнього читання Галина Стефанова. Прозвучала поезія Олекси Бика, Мальви Кржанівської, Павла Вишебаби, Єлизавети Жарікової, Олени Герасим’юк, Юлії Кашпуренко, Ярини Чорногуз, Дмитра Луняки. При чому в стилі письма кожного поета Юрій Іванович відзначав його своєрідність. Наприклад, щодо “канону” Олекси Бика зазначив таке: “Поета У Києві професор Юрій Ковалів презентував “Антологію сучасної мілітарної поезії: “Іду на ви”. не задовольняла структура строфи, в якій кожен верс завершується (обривається) римою, має вигляд катрена, терцета і т. п. Він обрав форму вірша “під прозу”, коли графічна впорядкованість зазнає дифузії в лінійних записах, як у прозовому творі, але не втрачає, на відміну від ритмізованої прози, розміру силабо-тоніки з чергуванням наголошених і ненаголошених складів, з відповідним інтонаційно-фразовим ладом, стопами, цезурами…”. В ідіостилі Мальви Кржанівської акцентував тяжіння до філософських узагальнень: “Попри експресивну вдачу Мальва Кржанівська обрала визначальний для себе феноменологічний жанр медидації, аби в стані внутрішньої самозосередженості розмірковувати над онтологічними, екзистенційними проблемами воєнного буття, особистісними подіями, що мають особливий сенс тут-і-тепер — тут-і-завжди, заглиблюватися у філософічні узагальнення”. Вірші поетів, які віддали життя за Україну, читали їхні рідні: тато Максима Кривцова, мама Артура Павленка. Дружина Ігоря Мисяка слухала його вірші у виконанні Галини Стефанової та Юрія Коваліва. Це були найскладніші хвилини презентації. Батько Максима Кривцова (позивний “Далі”) — Олександр Кривцов обрав синовий вірш, у якому Максим ніби напророчив собі долю: Моя голова котиться від посадки до посадки як перекотиполе чи м’яч Мої руки відірвані Проростуть фіалками навесні Мої ноги Розтягнуть собаки та коти Моя кров Вифарбує світ у новий червоний Pantone людька кров Мої кістки Втягнуться в землю Утворять каркас Мій прострелений атомат Заржавіє Бідненький Мої змінні речі та екіпу Передадуть новобранцям Та скоріше б уже весна Щоб нарешті Розквітнути Фіалкою. Голос батька рвався від хвилювання, присутні плакали. Але він ще a cappella виконав пісню на вірші Максима-“Далі” “Там, де темрява…”, присвятивши її синові, його побратимам, які боронили і боронять Україну… Мама Артура Павленка (позивний “Арктика”) — Наталя Павленко розповіла, що її син завжди хотів бути першим, прагнув писати вірші і навчатися саме в КНУ, де й відбувається перша презентація антології. Як зауважив Юрій Ковалів, “експериментальні лінгвістичні пошуки А. Павленка обірвала війна”, але вже його перші верлібри, “зважаючи на “квантову” структуру з редукуванням зображально-виражальних засобів, з оголенням художнього прийому, …відповідають характеристикам мінімалізму як різновиду концептуального мистецтва”. Дружина Ігоря Мисяка (позивний “Поет”) — Марина Мисяк через хвилювання не зголосилася до читання його віршів. Але подякувала Юрію Коваліву за актуалізацію імені Ігоря Мисяка як поета в антології мілітарної поезії “Іду на Ви” і попросила один екземпляр книги для мами Ігоря… Тексти Вікторії Амеліної читав Юрій Ковалів, зазначивши, що “трагічні реалії ”перемкнули“ психіку Вікторії Амеліної на екстремальні події, страждання й героїчний чин на межі, які потребують миттєвої реакції, на що не спроможна епіка”. Хоча сама Вікторія не вважала себе поеткою. Не поезія Я не пишу поезію Я прозаїк Просто реальність війни з’їдає пунктуацію зв’язність сюжету зв’язність з’їдає Наче у мову влучив снаряд Уламки мови
Подія · “Лірика як наймобільніше родове утворення задокументувала потужний креативний потенціалу поезії фронтовиків і волонтерів”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

На премію імені М. Чабанівського

Оголошується прийняття творів на здобуття премії імені Михайла Чабанівського 2026 року. Засновники Всеукраїнської літературної премії імені М. Чабанівського (в їх числі: Сахновщинська селищна рада, Харківська обласна організація Національної Спілки письменників України, ПСП “Агрофірма “Прогрес”) повідомляють про прийняття творів на здобуття премії 2026 року в номінаціях “Проза”, “Публіцистика”, “Поезія” та “Література для дітей”. На розгляд приймаються прозові, публіцистичні та твори для дітей, видані у 2023-2026 рр. українською мовою. А також поетичні твори, видані у 2025—2026 рр. українською мовою. Твори необхідно надіслати у 2-3-х примірниках до 1 липня 2026 року за адресою Сахновщинської селищної ради Харківської області: вул. Шмідта, 10, сел. Сахновщина, Харківська обл., 64501 (на конкурс). До творів автори обов’язково повинні надати заяву, біографічну довідку та за бажанням і можливістю клопотання, копії рецензій, відгуків. Важливо: на конкурс не приймаються книжки, які були раніше відзначені іншими літературними преміями. Урочисте вручення відбудеться у другій половині вересня. Премія вручається автору особисто. Довідки за тел.: [контакт приховано] — Лариса Валентинівна.
Гість “СП” · “Оманливої мрії – знати все – досі не можу позбутися. Та й не хочу, бо з нею життя цікавіше”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Учений, який студіює Всесвіт та українську Вікіпедію Історія астрофізика з Харкова, на честь якого назвали малу планету

Олексій Андрійович Голубов — український астроном і астрофізик, викладач і вікіпедист. Доктор фізико-математичних наук, професор кафедри фізики ядра і високих енергій та кафедри астрономії та космічної інформатики, провідний науковий співробітник НДІ астрономії, хоча йому лише 40 років. Про своє дитинство і студентські роки, наукові відкриття і внесок в українську Вікіпедію, а також про війну Олексій розповів в ексклюзивному інтерв’ю тижневику “Слово Просвіти”. Науково5популярна лекція. День Астероїда, Харків, безпечний простір ХНУ імені В. Н. Каразіна. Фото Олександра Хромюка,червень 2025 р. — Розкажіть про своє дитинство. Як і чому ви захопилися астрономією? — Я народився в Запоріжжі. А в документах записали, що в Руських Тишках Харківської області — за місцем прописки батьків. Перші роки жив в Мелітополі, а потім повертався туди щоліта до дідуся й бабусі, — і саме Мелітополь став містом мого дитинства і моїх мрій. Працюючи в Харкові, Німеччині або Америці, я мріяв повернутись в Мелітополь і долучитись до розвитку освіти й науки в моєму рідному місті. Наукою мене зацікавив мій дідусь. Він був електриком на заводі “Автокольорлит”, але багато всього знав і, не шкодуючи часу, все мені пояснював, разом зі мною ремонтував велосипед, збирав зварювальний апарат, будував дачний будиночок, працював в садку, давав мені водити машину, водив мене на екскурсії на “Автокольорлит” і “Азовсталь”… З чотирьох років я мешкав у військовій частині на північній околиці Харкова, де служив мій тато. Вчився в Харківській середній школі № 62 (з 1 по 5 класи). У молодших класах мама й тато багато зі мною займались, і я гарно навчався. Відпрошуючись з роботи, батьки водили мене на гуртки: математичний, фізичний, літературний, в ізостудію… Пам’ятаю, коли мені було років 9, наснилося, ніби вночі я стою біля вікна своєї кімнати й дивлюсь на нічне небо, а поруч зі мною стоїть дівчинка років 6 і називає на небі всі сузір’я, а я їх не знаю. І це так мене надихнуло, що я прокинувся і став за своїм дитячим атласом вчити назви всіх сузір’їв, потім назви країн і столиць, параметри планет… Мріяв знати все — і карти всіх відвіданих міст намагався складати, і футбольні матчі дивився з олівцем, уважно все конспектуючи, і алфавіти різних мов вчив за енциклопедичним словником… Багато таких знань виявилися непотрібними, ще більше — недосяжними, але оманливої мрії – знати все – досі не можу позбутися. Та й не хочу, бо з нею життя цікавіше. У 3 класі я прохворів застудами всю зиму і, за порадою вчительки мого фізичного гуртка Ірини Тимофіївни (так ніколи йне зміг дізнатися її прізвища…), прочитав кілька науково-популярних книжок Якова Перельмана — відомого популяризатора фізики, математики та астрономії. А на наступних літніх канікулах ми з бабусею прочитали всю наукову фантастику Олександра Бєляєва (по черзі, один одному вголос). Після цього жодних інших професій, окрім науковця, я для себе вже не розглядав. Олена Лазарівна Арінкіна на математичному гуртку “Еврика” навчила мене олімпіадної математики. Тож, перемігши на олімпіаді гуртка, я потрапив в 6 клас Фізико-математичного ліцею № 27. У перший же день в ліцеї вчителька географії Ніна Яківна Кругла попросила мене на уроці назвати планети Сонячної системи. Звісно, вона одразу нарвалася на довгу лекцію від 11- літнього причепи про їх періоди обертання, склад атмосфер, супутники і т. д. Ніна Яківна послухала поважно, і каже: “Хороший хлопець! Підростеш — я тебе зі своїм чоловіком познайомлю, він астроном”. І справді познайомила. У 10 класі я їздив з Юрієм Миколайовичем Круглим на спостереження на Чугуївську спостережну станцію Харківської обсерваторії. А вже після університету він став моїм науковим керівником. Діставатись до 27-ого ліцею з нашої військової частини було важко. Тато спеціально ходив на вихідних у нічні чергування, щоб йому дозволяли щодня вранці запізнюватись на роботу, підвозячи мене в ліцей. Зате в ліцеї були чудові вчителі і захоплені наукою однокласники, які стали моїми друзями на все життя. Дуже багато часу я приділяв підготовці й участі в олімпіадах з різних предметів. Вигравав всеукраїнські олімпіади з фізики й математики і довго не міг обрати між цими двома науками. В 11 класі зробив остаточний вибір на користь фізики, бо математика здавалась мені занадто абстрактною, а в фізиці завжди була величезна кількість задач, безпосередньо пов’язаних з реальністю. — Як ви потрапили в Гайдельберзький і Колорадський університети і який досвід здобули під час роботи там? — Я перед цим закінчив з червоним дипломом кафедру теоретичної ядерної фізики фізико-технічного факультету Харківського університету. Студентом продовжував брати участь в олімпіадах, був капітаном команди факультету на Всеукраїнському студентському турнірі фізиків, потім усім цим прикрашав своє CV, яке подавав до німецької аспірантури. У вільний час неофіційно слухав лекції на кафедрі астрономії фізичного факультету, — це зовсім інша спеціальність. Писав дипломні роботи про дифузійні процеси в рідинах і кристалах. У 2008 закінчив університет і пішов працювати в Харківський фізико-технічний інститут. Астрономія увесь цей час залишалася моїм хобі. Проте коли я почав обирати тему для аспірантури, то зрозумів, що знаю астрономію краще, аніж ядерну фізику, яку мав би знати за дипломом, або фізику твердого тіла, яку мав би знати за своїми службовими обов’язками. Я подав документи в аспірантуру Гайдельберзького університету, і доктор Андреас Юст запросив мене разом з ним досліджувати зоряну динаміку в диску Чумацького шляху. Днів за 10 до виїзду в Німеччину мені раптом руку паралізувало. Наполовину. Добре, що руку, а не ногу; добре, що ліву, а не праву; добре, що на розтискування, а не на стискання, — суцільні плюси! Але в Німеччині одразу потрапив в університетську лікарню. Вони мене довго-довго досліджували, знайшли якесь демілієнізуюче захворювання. Але хай там як – прогноз позитивний, вже майже 15 років нових атак не було, правда, рука так і не відновилася. Але я вже навчився нею в напівзігнутому стані і картоплю чистити, і на велосипеді їздити, і навіть мотузку на комірці вишиванки зав’язувати. У Гайдельберзі було дуже цікаво. Купа лекцій, хоч і не обов’язкових, але дуже пізнавальних, прямо з переднього краю науки. Купа семінарів з доповідями свіжих наукових результатів — просто не знаєш, куди бігти. Чудова бібліотека. Дуже розумні й натхненні своєю роботою колеги, кожен експерт у своїй галузі, і з будь-якою проблемою є до кого звернутися. Гарне фінансування для поїздок на конференції й літні школи. Але головне — така наукова атмосфера, ніби ідеї просто в повітрі літають, тільки встигай хапати. А ще старовинне німецьке місто з чарівним напівзруйнованим замком на горі. Але я все одно якось примудрився засумувати так, що останні місяці аспірантури вже дописував дисертацію через силу. У 2012 захистив дисертацію “Моделювання диска Чумацького Шляху” і став доктором філософії. У 2013 я поїхав працювати в Університет Колорадо у Боулдері з професором Деніелом Ширсом, з яким колись познайомився на конференції в Румунії і був вражений тим, що він розуміє мої наукові результати краще, ніж я сам. У Боулдері робоча атмосфера виявилася зовсім не такою, як в Гайдельберзі – менш розмірено-філософською, більш квапливо-цілеспрямованою, але такою ж розумною і надихаючою. З Ширсом ми потім багато років писали разом статті, і я до нього часто їздив, вже працюючи в Україні. І Боулдер полюбив. Одного разу навіть, коли я був у Мелітополі, мені наснилося американське місто, схоже на Боулдер, і я розплакався уві сні. Просто-таки зрада моєї любові до Мелітополя! Улітку 2014 я повернувся в Україну. В той момент здавалося, що Україна в такій критичній точці, що треба її трішечки підштовхнути, — і вона швидко зрушиться в правильному напрямку. З’ясувалося, що і не так трішечки, і не так швидко, але все одно продовжуємо штовхати, бо ми є такі. Одразу став багато викладати в Харківському університеті (перебрав штук 15 різних предметів). Продовжую досліджувати астероїди у відділі фізики астероїдів і комет НДІ астрономії ХНУ. Багато готую студентів і школярів до турнірів фізиків. Під моїм офіційним керівництвом (але зне дуже активною моєю фактичною допомогою) команда України двічі виграва- Головний телескоп Чугуївської спостережної станції. Травень 2009 р. ла Міжнародний турнір фізиків. А команда харківської 62-ї школи за моєї активної неофіційної участі у підготовці двічі ставала призером Всеукраїнського турніру юних фізиків. Читаю науково-популярні лекції, організовую літні й зимові школи, різні семінари й гуртки. Частину часу продовжую проводити в Колорадському і Гайдельберзькому університетах. Наприклад, люблю всі свої лекції в університеті поставити на один семестр, щоб в іншому семестрі поїхати працювати за кордон. В ідеалі — взявши з собою ще когось із харківських студентів. — Які ваші головні наукові відкриття? Рецепт: як стати доктором наук у 36 років? — Моє головне наукове відкриття — тангенціальний ефект ЯОРП. Задачу мені поставив мій науковий керівник Юрій Миколайович Круглий ще 2008 року. Я тоді ще офіційно працював в Харківському фізико-технічному інституті і формально там свою роботу виконував, але в обсерваторії було цікавіше. Я одразу став писати формули, потім програми. Комп’ютери тоді ще були повільні, а мої програми важкі. Я в п’ятницю ввечері запускав свою програму на всіх комп’ютерах своїх колег, і вона методом трасування променів рахувала момент сил світлового тиску на астероїд складної форми. У понеділок вранці я збирав з усіх комп’ютерів дані, і після цього колеги могли на них спокійно працювати. Першу серйозну статтю я писав повільно, продовжив над нею працювати в аспірантурі в Німеччині (хоч там основна робота була в іншій галузі астрономії — галактики, а не астероїди), подав її в журнал в 2011, відкликав після справедливої критики одного з рецензентів, повністю переписав теорію, і з допомогою двох нових співавторів опублікував її аж в 2016. Але головне моє відкриття було не це, а певний спін-оф цієї роботи. Коли я в Німеччині в 2012 році писав текст тієї першої статті й думав, як найкраще обґрунтувати припущення про збереження тепла окремо під кожним елементом поверхні астероїда, раптом збагнув, що воно несправедливе через наскрізні теплові потоки. І з його несправедливості виникали дуже цікаві наслідки. Я одразу став писати текст нової статті, комп’ютерну програму для побудови графіків, потім сталася друга атака на ту ж саму руку, продовжував роботу вже в німецькій лікарні. Якось так виходило, що якраз у найщасливіші моменти мені паралізувало руку. Хоч відтоді щасливим не бувай! До мене знали про ефект ЯОРП (Ярковського — О’Кіфа — Радзієвського — Педдека) — зміну обертання астероїда асиметричної форми під впливом світлового тиску від асиметрично розсіяного ним сонячного світла. А я у співавторстві зі своїм науковим керівником Юрієм Круглим вперше відкрив, що навіть симетричний астероїд може відчувати цей ефект: коли окремі камені на поверхні астероїда нагріваються вранці зі сходу, ввечері з заходу, протягом дня через них відбувається наскрізна теплопровідність, і з’ясовується, що, в середньому, кожен камінь випромінює більше теплового випромінювання на захід, ніж на схід. Це штовхає кожен камінь на поверхні астероїда в дотичному (тангенціальному) до поверхні напрямку
Гість “СП” · “І з люті, провини й любови несамовита, Повернешся всіх нас вийняти з5під землі І вірою заживити”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

(звідси й назва ефекту) і пришвидшує обертання астероїда. На масштабах часу в мільйони років цей ефект може настільки пришвидшити обертання астероїда кілометрового розміру, що під впливом відцентрових сил він змінить свою форму або навіть розпадеться на шматки, утворивши подвійний астероїд. Я написав серію статей, у яких розвивав аналітичну теорію ефекту ЯОРП, проводив його чисельні моделювання, як співавтор брав участь у його спостережному відкритті, досліджував загальну еволюцію одинарних і подвійних астероїдів під його впливом. Коли статті в топових журналах, то 10 статей достатньо для захисту докторської. Я зібрав свої статті, написав до них вступ і висновки, і захистився за ними за сукупністю робіт. А мій вчитель Юрій Круглий, моя наукова консультантка Ірина Бельська і весь наш відділ астероїдів і комет Харківської обсерваторії дуже допомогли мені порадами, настановами, перевіркою тексту дисертації. — Розкажіть детальніше, як ви стали людиною планетарного масштабу, тобто, чому на вашу честь названо малу планету? — Назви астероїдів пропонують їхні відкривачі. Бувають назви на честь країн, міст, університетів, міфічних персонажів, митців, науковців... І, звісно, дуже багато астероїдів названо на честь інших дослідників астероїдів, бо в науковій спільноті всі знають і цінують результати колег. У відділі фізики астероїдів і комет НДІ астрономії Харківського університету з приблизно 12-и співробітників на честь шістьох названі астероїди. У тому числі, на честь усіх, хто старший від мене за віком — тільки молодь поки що без власних астероїдів. І плюс ще один спільний на всіх астероїд Kharasterteam — на честь харківської астероїдної команди. Астероїд на честь мене назвали в 2019 році й мали оголосити про це на конференції у Форт-Колінсі (США), присвяченій подвійним астероїдам. Я теж досліджував подвійні астероїди, написав про них дві статті, знайшовши нові стани рівноваги таких подвійних систем. На жаль, через ураган у Флориді мій літак відмінили, і я запізнився на відкриття конференції, де мене мали вітати. Цей астероїд і сам подвійний — складається з головного тіла діаметром 3 км і супутника діаметром 1 км, який обертається по орбіті навколо головного тіла. Для дослідника подвійних астероїдів отримати в подарунок саме подвійний астероїд особливо приємно. Тепер він називається (17700) Олексійголубов. — Як відбилася на вашому житті і ро* боті російсько*українська війна? — Коли почалася війна, Харківський університет призупинив діяльність. Через напівпаралізовану руку ТЦК у 2022 році зняв мене з військового обліку (обіцяли зробити це ще 2015 року, але тоді якось забили). Намагався робити щось корисне в інший спосіб. Готував команду дівчат на Міжнародний турнір фізиків (оскільки хлопцям не вдалося вибити дозвіл на виїзд, ми в останній момент зробили таку повну заміну команди). Дівчата поїхали в Колумбію, виступили гідно, хоча в призери й не потрапили, але піар-акція справді вийшла потужна, з інтерв’ю на центральних колумбійських каналах, статтями в національних газетах. З Харкова я в березні 2022 евакуювався до Рівненської області, а потім у травні виїхав до Європи. Провів дівчат-турнір-ниць до Варшави, продовжуючи в дорозі займатись з ними задачами. На кордоні був, здається, єдиним чоловіком в автобусі. В Колумбію з дівчатами не полетів, щоб не псувати своєю присутністю політичний меседж від чисто жіночої команди, хоча й продовжував максимально займатися з командою онлайн. Влітку і восени попрацював в Гайдельберзі зі своїм колишнім науковим керівником Андреасом Юстом, взимку — в Познанській обсерваторії в Польщі, потім ще 3 місяці в Гайдельберзі. За кордоном раціонально переконував себе, що армія мене не бере, що війна все одно затягується, і в довгостроковій перспективі я можу принести більше користі як науковець і освітянин, причому як науковець я можу зробити більше, відвідуючи конференції і працюючи в європейських університетах. Але все одно сумував через те, що мені легше, аніж іншим. Постійно думав про війну і намагався принаймні гарно працювати. Хоч і близько не міг досягти такої самовіддачі, яку демонстрували мої друзі, що у цей час були на фронті. Улітку 2023 повернувся в Харків, і на душі стало трохи спокійніше. Зараз викладаю різні математичні, теорфізичні й астрономічні курси в Харківському університеті, займаюся науковими дослідженнями в обсерваторії й воджу туди екскурсії, веду обсерваторські соцмережі, записую україномовні астрономічні відео на ЮТуб, багато пишу Українську Вікіпедію. Тим часом сильно постраждав від обстрілів корпус мого фізико-технічного факультету. А ми ж тільки перед повномасштабним вторгненням рф там зробили такий класний ремонт. Щось університет зробив державним коштом, але дуже багато ми всі скидалися через благодійний Фонд випускників фізтеху. Тепер ця будівля в руїнах. З березня по вересень 2022 року Чугуївська спостережна станція перебувала в російській окупації. Ми там були останніми науковцями перед повномасштабним вторгненням рф – мій учитель Юрій Круглий і моя учениця Ніка Ліпатова. 22 лютого наші спостереження закінчилися й ми повернулися в Харків. Юрій Миколайович, як передчував, — щось з обладнання забрав у Харків, щось сховав. Але дуже багато обладнання знищили росіяни за час окупації. ПЗЗ-камери, одну з найдорожчих частин телескопа, просто відламали й розстріляли з вогнепальної зброї. Мотори зрізані, менший з телескопів украдений. Деякі наші інструменти співробітники обсерваторії потім знайшли на Інтернет-аукціоні в Росії. Світла й води немає. Територію розмінували лише кілька місяців тому. Ми про повноцінне відновлення поки що не думаємо, — не на часі. За нашими астероїдними програмами досліджень роблять спостереження наші болгарські, словацькі, грузинські колеги, — так і працюємо. Ну а з мого особистого — знищений до фундамента дядьків будинок в Руських Тишках разом в вивезеною туди на час ремонту моєю бібліотекою. Тепер я нову бібліотеку збираю, тепер вже україномовну. У перші ж хвилини повномасштабної війни розбомблена військова частина частина, де я прожив більшу частину життя і звідки переселився в центр міста тільки в 2021. Сильно пошкоджена 62-а школа, а її директор Олександр Гряник, який багато допомагав людям під час російського наступу на Харків в лютому-березні 2022, став Почесним громадянином Харкова. Мелітополь під окупацією і рідні люди в ньому теж, і це крає серце. Але найстрашніше, що на фронті загинув мій студент Михайло Лесюта. А інший мій студент, Валерій Гришко, потрапив у полон. Мої незручності у порівнянні з цим сміховинні. Як бахкає близенько — ховаюся за диван. Коли були сильні вимкнення електрики — друг-вікіпедист Максим Ціж прислав Bluetti, щоб я не збавляв темпів писання до Вікіпедії. — Вікіпедія у вашому житті: з чого по* чалося захоплення, що вже зроблено і що плануєте? — Коли навчався в аспірантурі в Німеччині, я сумував за рідним Мелітополем, і став у вільний час писати про нього у Вікіпедії. Мені хотілося детально описати окремі вулиці, школи, заводи, навколишні села, знаменитих містян, побудувавши у Вікіпедії свій власний маленький Мелітополь. У наступні роки я створив ще кілька серій статей про те, з чим був пов’язаний — про фізико-технічний факультет Харківського університету і його відомих професорів, про турніри юних фізиків, про науковців Харківської обсерваторії... А в останні роки я капітально взявся за розкриття теми астрономії в Українській Вікіпедії. Багато пишу про окремі астрономічні об’єкти, явища, обсерваторії різних країн, науковців... Загалом створив понад 2600 нових статей, багато наявних статей повністю переписав, 40 статей провів в добрі чи вибрані. А ще я став тим, хто написав ювілейну 1400000- ну статтю в Українській Вікіпедії! Беру участь у різних конкурсах і тематичних тижнях, підбираючи астрономічні статті під тематику кожного з них — про європейських астрономів до “Європейської весни”, про знамениті астрономічні книги до “Кожній книзі свій читач”, про статті зі шкільної програми з астрономії до “Вікіпедії для школи”, про астрономію в окремих країнах до тематичних тижнів цих країн... Також створюю проєкти сам для себе або кількох своїх друзів — про радіоастрономію, Сонце, українських астрономів, нуклеосинтез і т.д. Ось зараз читаю в університеті курс “Проблеми сучасної астрофізики” і теж в процесі підготовки до лекцій створюю або переписую з десяток статей щотижня. Багато статей роблю перекладами, особливо з англійської Вікіпедії, — так швидше наздоганяти наших англомовних друзів-конкурентів. Але з’являється і все більше оригінальних українських статей, яких немає в інших вікіпедіях. І це не тільки статті про українських науковців і наукові установи. Наприклад, у мене є кілька десятків оригінальних статей про астрономію в окремих країнах, а з часом хочу створити такі статті про більшість країн. Збираю україномовну астрономічну літературу (в паперовому й цифровому форматах), щоб мати можливість навіть в перекладених з англійської статтях посилатись на україномовні джерела. Загалом мрію за кілька років наздогнати англовікі за кількістю і якістю астрономічних статей. І дуже вдячний всім колегам, хто пише Вікіпедію разом зі мною. — Знаю, що ви також пишете вірші. Розкажіть про це своє захоплення. Заци* туйте, будь ласка, щось з написаного. — Ще з того часу, як себе пам’ятаю, почав складати віршики. Років у 3 покинув цю справу. Потім кілька разів пробував до неї повернутися, — у 6, 18, 31... Ніколи не міг цьому віддатися настільки, щоб стати майстром, але часто любив закоркувати якусь яскраву емоцію у вірш, а потім її згадувати. Поезію дуже люблю і читати, і вчити. І в пісні часто саме за якістю текстів закохуюся. І прозу теж дуже люблю, особливо українську, всіх епох. П’ятдесят Будь ласочка, професоре, Поставте п’ятдесят! Це ж не моя професія – Вам формули писать. Мені воно не клеїться. Я пробував, звикав, Весь рік під ваші лекції Очей не розмикав. Та згляньтесь над картиною: Недолею роздерт, Воєнно-карантиновий, Онлайновий студент! Із гуманізму виключно, Поставте п’ятдесят! А то студента виключать І заберуть в десант. А я ж не знаю фізики І втраплю з цим в біду, Як з парашутом звисока Додолу не впаду! За що знаннями куцими Рівняти під дитсад? Рівненська область, с. Батьків, 2022 рік З такої екзамкуції Ввігнався б в піт де Сад! А я-от акуратненько Прийшов без зволікань. Не можна ж від контрактника Очікувати знань! Питають всяку всячину… Хіба самим не влом? Освіта чесно сплачена, Віддайте мій диплом! Дівчата-одногрупниці Вже склали і тусять… Ну що це за корупція – Не ставлять п’ятдесят! 15.06.2024 Третя зима Починається третя зима, Перший іній крадеться низинами, Ми ж рахуємо роки не зимами, Тож потіє годинник дарма. Час створити для зим імена, Як-то Віра, Надія, Приреченість… Щоби холод, ім’ям заперечений, Налякався і нас оминав. В небі спалах замиготів. Ми на спалахи загартовані. До падіння небес готові ми, А до спалахів – поготів. І допоки зима не мине, Ми заповним розмови погодою, Зігріваючи серце погордою І замовчуючи головне. Починається третя зима, І не відано, скільки попереду. Та хоч скільки! Народу упертого І полярная ніч не злама. 3.12.2023 Емігрантка Як ти? – на тому кінці Землі, Де це запитання сповнене життєлюбства, А відповідь не важлива, бо замалі Всі її варіанти на мірку людства. А наша мірка до того стислась, що не втекти. Тільки сховатись під землю і там заклякти. Не залишилось більше таких, як ти, Хто б усміхом відповів на питання “як ти?” Тож ми в це питання, наче в теодоліт, Чи всі ще живі, вдивляємось обережно, Готові з ними рештки енергії поділить, Навіть потому, як щезли останні рештки. Колись ти стопчеш усі дороги до мозолів І з люті, провини й любови несамовита, Повернешся всіх нас вийняти з-під землі І вірою заживити. 11.11.2024 Спілкувався Євген БУКЕТ Фото з архіву Олексія Голубова
Суспільство · “Військовослужбовці дуже просили, щоб до них приїздили священники не тільки як волонтери, а й проводили богослужіння”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ний, захищений з усіх боків Маріуполь можна було захопити. Я не хочу розповідати, як я виїздив, це ціла історія, ми всі пережили дуже багато. Можу сказати, що виїздив не як український ієрарх ПЦ, я виїздив як викладач музики, бо мені сказали, що шукають вас і ваших чотирьох священників капеланів, тому всі ваші регалії, що засвідчують ваш священницький сан, треба залишити в Маріуполі. Так я і зробив... Потім, коли ми приїхали, я був контужений, ще ковід був, я пролежав в шпиталі деякий час. А потім разом із духовенством Донецької єпархії і Маріуполя ми зорганізували і відкрили в Дніпрі найпотужніший в Україні волонтерський центр, хаб, який має назву “Доброго ранку, ми з Маріуполя!”. За ці чотири роки ми нагодували, надали допомогу двом мільйонам 130 тисячам вимушених переселенців. І не тільки з Донеччини, це й Запоріжжя, Луганщина, Херсонщина. Підтягнулися з допомогою наші друзі з діаспори, США, величезну допомогу надавав Епіфаній – Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України фурами присилав продукти харчування, засоби гігієни. Потім – наша благодійна організація “Елеос – Україна”. А цими днями ми отримали надзвичайно важливу та щиру допомогу з Німеччини – фуру зі смачними йогуртами, які вже стали джерелом підтримки для багатьох людей. Цю допомогу було передано до шпиталів для поранених українців, а також дитячим притулкам. Продовжуємо роздавати її вимушеним переселенцям, людям з інвалідністю та багатодітним родинам – усім, хто сьогодні найперше потребує турботи та уваги. Від щирого серця висловлюємо глибоку вдячність великому другу Донецької єпархії ПЦУ пану Йоргу Дрешеру, а також нашим надійним партнерам з Німеччини. – При великій завантаженості організацією соціальної гуманітарної підтримки нужденних Ви службу не залишали? – Так, служив я на Донеччині, в Дніпрі, а на деякі свята приїздив до Києва. Але зараз усі ми чудово розуміємо обставини на східних теренах нашої держави – у Краматорську, Дружківці, Слов’янську постійно обстріли і не можна в
Суспільство · “Військовослужбовці дуже просили, щоб до них приїздили священники не тільки як волонтери, а й проводили богослужіння”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Митрополит Сергій: “Церква – душа українського народу!”

Наша газета коротко повідомляла, що в лютому 2026 року в селі Щасливе Бориспільського району Київської області одна з церков перейшла від УПЦ МП до Православної церкви України (ПЦУ). Процес відбувся без сутичок, а перша служба українською мовою вже відбулася. Водночас з’явилася інформація про наповнення українським духом ще одного храму – Свято-Троїцького в столиці. Ось що написав про це на своїй сторінці в Фейсбук митрополит Донецький і Маріупольський Сергій: “Сьогодні (14 лютого 2026 – ред.) для Деснянського району Києва, а особливо для мікрорайону Биківня, настала по-справжньому історична мить. Після того, як минулого року релігійна громада МП законним шляхом перейшла до Православної Церкви України, цього дня віряни вперше повноцінно зібралися у своєму храмі на соборну молитву українською мовою – за побожний народ України, за наших славних воїнів, за перемогу та справедливий мир. На богослужінні були присутні військові капелани, духовенство Київської та Донецької єпархій ПЦУ. Багато людей не стримували сліз – це були сльози радості й полегшення, адже відтепер у цьому святому місці лунає молитва за Україну й українців. Мікрорайон Биківня має особливе значення для всієї країни. Поруч розташовані Биківнянські могили – місце вічного спочинку сотень тисяч українських мучеників, знищених радянським тоталітарним режимом. Тому для громади було болісним дисонансом усвідомлювати, що на цій освяченій стражданням землі поруч могла звучати молитва не за власний народ і його героїв”. Ми з родиною долучилися в молитві в цьому храмі у Хрестопоклонну неділю Великого посту. Після богослужіння, яке очолив митрополит Сергій, всім парафіянам роздали свічки, і разом із духовенством ми звершили заупокійну літію за всіма маріупольцями, які загинули 16 березня 2022 року під час трагедії у Маріупольському драматичному театрі. Це була щира, спільна молитва пам’яті та болю. На богослужінні молилися маріупольці, кияни, донеччани – люди з різних куточків України. Усі разом просили Бога, щоб більше не гинули наші діти і люди, щоб Господь захистив нашу країну від нападу чужинців і дарував Україні мир та перемогу. Після промови митрополита до присутніх звернувся благочинний Маріупольського округу протоієрей Любомир Кащій, очевидець тих страшних подій у Маріуполі. Також виступили військові та представники громадськості. Після молитви я попросив митрополита Донецького і Маріупольського Сергія пригадати, яким був його шлях до Храму у Биківні. Ось що він розповів: – Почнімо з того, що я двічі переселенець. У Донецькій області ми побудували дуже багато церков, відновили українські святині. Насамперед, хочу сказати, що мені допомагали переселенці. Це були люди з Тельманівського, Старобешівського, Новоазовського районів, яких депортували під час операції “Вісла”. В кожному селі реєстрували релігійні громади, будували храми, бо народ дуже хотів почути слово Боже своєю рідною мовою, не російською, не старослов’янською, а саме українською. І це нам вдалося... – Це який період? – З 1993 по 2022 рік. У нас були недільні школи, у нас був унікальний будинок, хоспіс для літніх людей на балансі Донецької єпархії. Наші священники викладали християнську етику. Починаючи з 2014, коли почалася ця клята війна, саме донецькі священники започаткували інститут військового капеланства. У нас почалася війна і військовослужбовці дуже просили, щоб до них приїздили священники не тільки як волонтери, щось привозили, а й проводили богослужіння, щоб сказали добре слово, щоб підтримали моральний та емоційний дух українського воїна. Я маю на увазі і добробати, і ЗСУ. На жаль, траплялося, коли священник відспівував героя і саме цей священник віз його до мами або до дружини. Так започаткувалося військове капеланство. На превеликий жаль, у 2014 році ми змушені були покинути наші храми. У Донецьку, потім у Тельмановому, Старобешеві. От уявіть собі в Тельманівському районі в нас було 32 парафії нашої церкви і 5 чи 6 московської. Тобто нам вдалося переконати людей, а люди шукали нас всюди, тому, що, по – перше, в нас церква здорової людини, ми ніколи не брали з людей грошей, у нас ніколи не було такси на вінчання, поховання, хрещення тощо. Ми робили це безкоштовно, а люди жертвували. У нас були непогані меценати. Це корпорація “Індустріальний союз Донбасу”, “Азовстальбуд”, “Азовсталь”. Дуже нам допомагав на той час народний депутат України Володимир Бойко, особливо нашому хоспісу... Ми намагалися бути корисними нашій українській спільноті. У 2014 році я змушений був виїхати в Маріуполь і там ми почали духовно-просвітницький національний християнський православний рух, відродження українських святинь. Ми відкрили багато благодійних їдалень, бо для людей, які тоді виїхали, та й зараз, залишається два великих питання: де жити і що їсти. Тому намагалися займатися не тільки обрядовою діяльністю, а й бути поруч з українським народом коли він потребує допомоги. Також у Маріуполі відновили єпархіальне управління побудували, розписали зовні унікальним монументальним живописом – петриківкою – кафедральний собор Петра Могили, і люди ще здалеку могли бачити, що це наша рідна українська православна церква. Я рукоположив багато військових капеланів по лінії фронту. Мені часто комбриги казали: владико, висвячуйте нам священників не з білим комірцем, а таких справжніх, що можуть і зброю в руки взяти, захистити і так далі. Оце з вами спілкуюся, і згадав такий момент. Два хлопці, самі з Волині, християни, віруючі, сміливі, мужні, один чистив зброю і застрелив свого земляка. Зробив це ненавмисно і хотів покінчити з життям самогубством. Мені це розповіли, коли того хлопця закрили в кімнаті, йде слідство. Але всі за нього, всі знають, що це ненавмисне, ія дзвоню настоятелю нашого храму, який є капеланом у тій військовій частині, щоб зустрівся з ним. Отець сказав тому хлопцеві: те, що відбулося, те відбулося, а тепер ти повинен прожити життя іза себе, і за нього. І захищати країну так само. Потім капелан потелефонував матері загиблого і сказав про намір військового спокутувати свою провину самогубством. Священник знайшов такий підхід до жінки, що після розмови вона потелефонувала винуватцю трагедії із проханням викинути з голови думки про самогубство. “Тепер ти мій син”, – сказала вона. Це я про те, наскільки важливе слово українського священника, військового капелана. І я пишаюся, що саме рух українського капеланства пішов з Донеччини. Потім прийшов 2022 рік. Ніхто не вірив, що рашисти зроблять те, що зробили. Вони почали килимове бомбування, а тоді, коли вже почався обстріл Маріуполя, потелефонували мої друзі із Національної поліції, СБУ, що треба негайно вивозити родини військових капеланів і попередити всіх парафіян, аби виїздили з міста. Тимчасово. Але я тимчасово залишав Донецьк, Тельманове і розумів, що це надовго. Я обдзвонив усіх священників, щоб вони зв’язалися з парафіянами, але насамперед я попередив військових капеланів, тому що коли рашисти заходять, вони відразу шукають культурних діячів, військовослужбовців, представників національної церкви, і ми за декілька днів поступово виїхали. Були такі моменти, коли не вдавалося переконати людей... Та й я сам до кінця не вірив, що такий озброє-
З роси й води! · “Акварелі Марчука – це особливий світ, тут затаєний простір, що залишається недомовленим, нерозгаданим”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

храмах збирати людей. Навпаки, треба людей вивозити, щоб зберегти їм життя. І ми прийняли рішення, щоб усі священники, крім військових капеланів, виїздили до центральних регіонів країни, на захід – там безпечніше. Щоб зберегти духовенство, тому що рано чи пізно війна закінчиться, і якщо будуть живі священники, вони поїдуть відновлювати свої святині і разом з ними поїдуть і люди. Це психологічно і морально дуже важливо. І в мене виходить, що їжджу на Донеччину плюс Дніпропетровщина. А це його Блаженство Блаженніший Митрополит Епіфаній каже: “Владико, є парафія, яка перейшла в минулому році з МП у Православну Церкву України, але треба зайти, бо там ще мешкає московський піп, ну а люди просять, щоб уже почалися богослужіння. Але він тут позакривав усе, всіх налякав... Там багато приміщень, можна зробити і центр реабілітації військових, і гуртожиток для священників, які на Донеччині втратили житло і все майно. І головне, щоб люди тут у Биківні відчули тут український дух!”. Я подякував, погодився, ми сюди приїхали з командою, провели кілька богослужінь, люди на першій службі плакали, бо почули слово Боже своєю рідною мовою. Плюс, ви бачите, що в нас немає цінників на свічки, так само на похорони, на вінчання, освячення в нас такс немає. Ми робимо це безкоштовно, а люди жертвують виходячи зі своїх реальних можливостей... Тут отець Костянтин роздав понад двісті продуктових наборів. Для мене було несподіванкою, що в Деснянському районі дуже багато переселенців з Донецької області, і так сталося, що на другій службі я дивлюся: хтось із Краматорська, хтось з Покровська, впізнаю лікарів з Новогродівки, і в мене таке враження, ніби я з Донеччини і не виїздив. Люди сюди йдуть, і ми хочемо бути корисними, ми хочемо, щоб це був такий осередок Донецького краю, але ми для всіх відкриті — і для киян, і для переселенців. Тому що церква — це не просто інститут благочестя, церква – це підґрунтя нації, душа українського народу! А душа повинна бути здоровою, а щоб була такою – мусить більше віддавати, жертвувати, допомагати. Тому я впевнений, що ми на правильному шляху і з Божою допомогою зможемо оновити цю українську святиню. Треба дуже багато здоров’я, фінансів, тому що храм і приміщення в занедбаному стані, заморозили всю систему опалення і це окремий виклик. Але напередодні Вербної неділі в нас буде толока, нам допомагає Бойове Братерство України, і разом з місцевими мешканцями ми хочемо, як справжні господарі, зробити перед Пасхою, все гарно, щоб людей запросити на ці урочистості і їм було приємно було побачити українські традиції, справжню православну Церкву України. – Ваш статус керівничого Донецької єпархії залишається без змін? – Так, я ще є головою Синодального управління соціальної служби і благодійності ПЦУ по всій Україні, це ще в Київському патріархаті започаткували. Мій статус залишається, я не переїхав у Київ, як керівничий Донецької єпархії я не можу кинути своїх капеланів, яких у мене до тридцяти, я не можу кинути своїх побратимів, вірян на Донеччині. Тому в мене три локації: Донеччина, волонтерський центр-хаб у Дніпрі і Биківня. Але в мене тут помічники: обласний благочинний Донецької єпархії отець Костянтин Кузнєцов і дуже хороший священник отець Павло, справжній господарник, киянин. Плюс кожну суботу-неділю приїздять священники капелани, приїздять, як до себе додому. – Щиро дякую Вам за розмову. Спілкувався Ігор ЗОЦ
З роси й води! · “Акварелі Марчука – це особливий світ, тут затаєний простір, що залишається недомовленим, нерозгаданим”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Він бачить красу в кожній краплі і миті життя До ювілею народного художника України Анатолія Марчука

Петро НЕСТЕРЕНКО, кандидат мистецтвознавства Його знають не лише як громадського діяча і патріота України та Макарівщини й Фастівщини, для яких він зробив чимало добрих справ, але й як активного учасника мистецького життя Національної спілки художників України та столиці. Київський художник Анатолій Марчук відомий також своїми феєричними презентаціями виставок із залученням значної кількості не лише друзів і колег по творчому цеху, а й видатних представників суміжних сфер мистецтва: артистів, музикантів, поетів, журналістів, керівників високого рангу тощо. Лавреат та дипломант численних премій і нагород, учасник численних всеукраїнських та міжнародних виставок, від ювілею до ювілею відточував не лише свою творчу майстерність, а й організаційні здібності. Свідченням цього стало ювілейне сімдесятиріччя та пів століття творчої діяльності, яке почало відзначатися з першого січня – дати народження народного художника України. Воно ознаменувалося відкриттям у Фастові – на батьківщині митця, який народився в козацькому селі Козичанка, персональної виставки “Зимові мотиви в акварелі Анатолія Марчука”. Вона була розгорнута на двох локаціях: у Фастівському краєзнавчому музеї та місцевій Арт-кав’ярні “Десерт” й експонувалася протягом місяця. На урочисте відкриття виставки завітали делегації з Києва і Фастова, а також з Макарова, Ірпеня, Гостомеля. Серед запрошених було керівництво Київської обласної державної адміністрації, а також Фастова й району. Почесним гостем був народний артист України Анатолій Паламаренко. Голова Національної спілки художників України Костянтин Чернявський вручив ювіляру до його численних нагород медаль лавреата премії імені Тетяни Яблонської. Та це була лише розминка перед наступною грандіозною акцією – ювілейною виставкою “Земне у сув’язі з небесним” у Національному музеї Тараса Шевченка. Тут Анатолію Марчуку випала честь презентувати свої мистецькі досягнення за пів століття до святкування дня народження нашого Кобзаря. Експозиція представляє роботи різних періодів творчості митця і триватиме до 5 квітня 2026 року. Виставка має ретроспективний характер і демонструє ключові етапи мистецького становлення автора, а також напрями його творчих пошуків упродовж кількох десятиліть. До експозиції увійшли роботи з різних тематичних циклів, зокрема, “Погляд крізь століття”, “Святині Києва”, “Стежками Тараса”, “Квіти України – квіти Перемоги” та “Земне у сув’язі з небесним”. Крім олійного живопису, акварелей та офортів на виставці представлено цикли рисунків, які засвідчують майстерність художника й у цій важливій ділянці мистецтва. Частина робіт присвячена живописній Шевченкіані художника. Це серії робіт, які осмислюють постать Тараса Григоровича. У своїй творчості Марчук, зокрема в акварелі, переважно звертається до пейзажного жанру. “У пейзажі я свідомо не малюю людину... Просто хочу, щоб глядач, зупинившись перед картиною, бодай на мить відчув подих вічності, вловив глибинним зором відблиск того, що було до нас і що буде після нас”, – говорить художник. Куратором виставки став видавець, меценат і благодійник Максим Мельник. Відкрив виставку генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус. На церемонії звучала музика, ювіляр підписував альбом своїх акварелей, що вийшли друком у минулому році. Вела вечір заслужена артистка естрадного мистецтва, поетеса Клавдія Дмитрів. Від Національної спілки художників України вітальний лист зачитав заслужений художник України, голова бюро секції графіки Микола Кочубей. Пошанував ювіляра голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський. Теплі слова на адресу творчості майстра сказали народний художник України Василь Перевальський, заслужена діячка мистецтв Людмила Скирда, народний артист України, Герой України Анатолій Паламаренко, народний артист України Анатолій Демчук, солістка Національного академічного театру опери та балету Анжеліна Швачка, заслужена журналістка України Валентина Давиденко, український державний та громадський діяч, дипломат, музеєзнавець, краєзнавець, культуролог, історик української культури Ігор Ліховий, кандидатка історичних наук, директорка Вишгородського історико-культурного заповідника Влада Литовченко та інші достойні особи. А завершив урочисте відкриття виставки грою на скрипці народний артист України Кирило Стеценко. Сузір’я нагород ювіляра поповнилося медаллю “За служіння Україні” від громадської організації “Всеукраїнське об’єднання громадян “Країна”. Талант А. Марчука має багатогранне розкриття. З 1991 року він організатор щорічних пленерів “Козичанка – перлина Полісся”, “Макарів і околиці”, симпозіумів та літературно-мистецьких свят “Літні зустрічі в “Садибі Анатолія Марчука” в селі Козичанці. У його творчості поєднані вітчизняна реалістична традиція і новітні пошуки як української, так і світової художньої школи. Експериментальні пошуки художника реалізувалися не лише у жанрах натюрморту та портрета з ознаками жанрової картини. Улюбленим для нього є пейзажний живопис. Він створює краєвиди, в яких яскраво і хвилююче виявлена його любов до України, рідної Козичанки, з якої почався його шлях у високе мистецтво. Акварелі Марчука – це особливий світ, тут затаєний простір, що залишається недомовленим, нерозгаданим. У них він досягає виняткової цілісності, музичної гармонії та емоційної глибини. Художник бере активну участь у багатьох виставках в Україні, отримує численні нагороди. Учасник всеукраїнських, зарубіжних мистецьких виставок протягом сорока років, а також відкрив понад 60 персональних в Україні, Польщі, Німеччині. VII Всеукраїнська виставка-конкурс імені Георгія Якутовича утвердила Марчука-аквареліста. На ній митець був удостоєний найвищої – Першої премії саме за акварель. Марчук є засновником кількох художніх галерей, зокрема, у Макарові, Фастові, Колонщині, Бишеві та Томашівці, а також створив Будинок творчості “Садиба Анатолія Марчука”, де діє Козичанська картинна галерея. У Фастові до свого дня народження в 2023 році Марчук відкрив Фастівську картинну галерею на третьому поверсі Палацу культури. У тому ж році організував і провів другий пленер “Фастів живописний”. Це був непростий час, коли тривало героїчне протистояння московській орді, але художники з Фастова, Києва та інших міст України приїхали до Фастова й взяли участь у пленері. Картини з власної колекції Анатолія Марчука та десяток створених під час пленеру стали основою галереї. Величезну роботу проводить Анатолій Марчук з пропагування українського образотворчого мистецтва та патріотичного виховання краю. Всі доброчинні справи художник робить безоплатно та на громадських засадах. Пейзажним творам Анатолія Марчука притаманна любов до рідної природи, тонка спостережливість, гостре сприйняття її безмежної краси, Кожен мотив в акварелі має свій колорит, і тут головне – зрозуміти його, а потім передати побачене на аркуші паперу. Художник вміє не тільки дивитись та бачити, а ще й радіти побаченому, зберігаючи це дивне відчуття захоплення навколишнім світом у своїх роботах. Він досяг високих вершин в образотворчому мистецтві, про що свідчить те, що його твори зберігаються у 65-ти провідних музеях України й світу. Бажаємо шановному ювіляру нових успіхів на мистецькій ниві. Многії, благії літа!
Свого не цурайтесь! · “Наша зброя в тилу – Слово. І воно має бути чисте!” · с. 10сторінка оригіналу ↗

Учімо дві мови. Свою для життя – чужу для спілкування Світлої пам’яти Ірини Дмитрівни Фаріон

Лілія ХАРЧУК, катедра української мови Навчально-наукового інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка” Усе розпочалося 28 вересня 2020 року зі слів “Розпочинаємо щопонеділковий проєкт ПРОТИ- АНГЛІЗМ, аби загострити увагу на безглуздості англо-українського суржика. Учімо дві мови. Свою для життя – чужу для спілкування” (Англізми і протиаглізми: 21). До 18 лютого 2022 року на ютуб-каналі Ірини Фаріон у межах авторського проєкту “Протианглізм” оприлюднено 68 відео про окремі англізми та їхні українські відповідники (#ПРО- ТИАНГЛІЗМ). Упродовж цих років видано низку наукових досліджень на цю тематику, адже все, за що бралася Ірина Дмитрівна, завжди було досліджено ґрунтовно, сповна, ретельно і детально. Усе обірвалося 19 липня 2024 року…, коли Україну сколихнула жахлива новина – жорстоке вбивство тендітної, але водночас непохитної жінки, відомої мовознавиці та громадської діячки Ірини Фаріон. Востаннє, коли ми бачилися з Іриною Дмитрівною 25 червня 2024 року, ми домовилися, що Вона неодмінно підготує, як завжди, свій неперевершений допис для новин на сайт Львівської політехніки. У ньому мало йтися про всі презентації лебединої пісні Ірини Дмитрівни – монографії “Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті”, що вийшла друком наприкінці 2023 року. Не сталося… На жаль, напередодні цієї непересічної події розпочався страшний “чорний листопад” у житті Ірини Дмитрівни. Листопад, який розпочав тривалий час страшних та неймовірних гонінь і переслідувань… Але це не зупинило безстрашну жінку. Навпаки, ці події відчинили двері для всіх, хто хотів чути Її Слово. Маємо за святий обов’язок перелічити всі презентації та “написати” останню обіцяну новину, використовуючи враження від цих зустрічей самої Ірини Дмитрівни… Особисті дописи почерпнуто й запозичено із соціальної мережі “Фейсбук” та телеграм-каналу Ірини Дмитрівни Фаріон. Презентації монографії Ірина Фаріон, Галина Помилуйко*Не* дашківська, Анна Бордовська. “Англізми і протианглізми: 100 іс* торій слів у соціоконтексті” “Подарунок на Різдво для спраглих на Правду і Силу. Тема англізмів в українській мові вийшла за межі філології. Це проблема національної тожсамости і здатности нації протистояти згубним глобалістським і космополітичним впливам. Знаково, що автори праці український, французький та англійський філологи, що доводить красу, силу і спроможність КОЖНОЇ мови передавати основні знаки світу. І не треба їх безладно змішувати: локдауни, блекаути, кейси, скіли, лайфхаки, еженди, драфти. <...> Чуже шануймо – своє вознесі* мо до небес. Кожна нація цінна своєю окремішністю, що виявлена в мові. Не менш знаково, що цей різдвяний дар здійснило видавництво “Свічадо”, що своїми книжками наповнює душу людину Божим промислом, а не тільки збагачує розум”. “Суміш вибухова і життєдайна. Основна ідея нашої праці у словах видатного українського соборника від Харкова до Львова Гната Хоткевича: “Страчуючи національність, чоловік тратить якийсь вищого типу регулятор, котрий досі направляв його діяльність <...> і від нього можна ждати усякої гидоти”. Хоткевича розстріляли ті ж московські варвари 1938 року, що минулого року окупували його село Деркачі на Харківщині. Нині Деркачі звільнено. І ми маємо звільняти голови від будь-якої форми чужинства. І мова свідчить про це передусім. Коуч, тьютор, кейс, лайфхак, фейк, локдаун, блекаут, флешмоб, факап... – то не просто плями на мові, то діри в головах угодовської маси. Вчіть чужі мови, але не змішуйте їх, як пиво з віскі”. 23 грудня 2023 р. – Київ, те* атр “Культ”. “Нам було замало зали театру Культ. Нам було за* мало спілкування. Нам було за* мало книжок. Нам було замало потисків рук і обіймів. Нам було так радісно, що деякі воїни мог* ли бути тут, з нами. І так було сумно, що тисячі там, на лінії вогню. Наша солідарність тут – це їхня перемога там. Тил тво* рить ідеологію перемоги на фрон* ті. Дякую, дорогі кияни і гості Києва, за Ваш дар слів і по* жертв”. 26 січня 2024 р. – Львів. “Сьогодні у Львівському депар* таменті освіти і науки ОВА від* булася презентація монографії “Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті”. Монографію видало Видавництво “Свічадо” в межах “Зміц* нення державного статусу укра* їнської мови” Комплексної програми посилення державотворчої й консолідаційної ролі української мови у Львівській області на 2023-2026 роки. А насправді, панове, надзвичайно тепла зустріч та обмін думками в колі освітян та пресвітлих лю* дей. Говорили про лайфхак, кейс, бьордвотчер, локдаун, блекаут, лук, аутфіт, хейт, прескіт, ха* расмент, стейкхолдер, хедлайнер та інша франца як ниций сором українців, що від свого берега відбилися, а до чужого не пристали. Невже ми через власну ущербність постійно приречені творити суржик залежно від чер* гової мови світового домінуван* ня? Коли потрібні нам чужі сло* ва? Якщо нема своїх. А своїх не* ма, коли нема себе. Себто пре* зентовано працю, що сповна вийшла за межі філології і є дослідженням про призначення кожної нації не сходити з влас* ного шляху, бо станеш безхать* ком. Велика вдячність учителям та гостям камерної презентації за розкіш спілкування. Дякую всім, хто думав, аналізував, пла* нував і відкривав для себе мовну правду як нашу національну тожсамість. Наша зброя в тилу – Слово. І воно має бути чисте!” 01 лютого 2024 р. – Львів, Бу* динок Вчених. “Про що наша праця? У монографії аналізуємо сучасне мовно-суспільне явище англобарбаризації (очуження) в соціокультурному контексті. З’ясовуємо позамовні та внут* рішньомовні причини вмотиво* ваного та невмотивованого за* позичення крізь призму куль* турно-мовної національної іден* тичности. Вперше в історії лінгвістики пропонуємо унікальні графічні зображення англізмів як коди їхніх значень із супровідним філософським контекстом. Вперше мандруємо життям окремих англізмів та їхніми українськими відповідниками в лексико-семантичному, етимологічному та соціокультурному аспектах. Вперше ця монографія – наслідок дворічного інтерактивного проєкту на авторському ютуб-каналі Ірини Фаріон “Протианглізм”, де завдяки Василю Особі записано 68 відео з тлумаченням англізмів та їхніх українських відповідників. Не вперше протиставляємо унікальне – глобальному, націо( нальне – космополітичному, тра( диційне – модному, своє – чужо( му, а отже, вічне – минущому. Визначаємо першорядність пито( мих слів посеред політичного тис( ку та протинаціональних тенден( цій”. “<...> Не зупинимось, поки не переможемо силою Національної Ідеї!” 08 лютого 2024 р. – Івано- Франківськ. “Дякую, дорогі франківці, за триюмфальну зустріч в університеті Короля Да* нила. То, направду, було по-ко* ролівському і за формою, і за змістом. <...> Дякую за тепло, за обійми, за сльози-перли, за при* ватні розмови, за те, що ми ра* зом і ніколи не перестанемо бо* ротися за Україну. І не зупини* мося допомагати!”. 09 лютого 2024 р. – Львів, Львівське обласне управління освіти і науки. “Днями мала зустріч з Радою директорів шкіл Львівщини – спільнотою, на якій тримається сучасна освіта, експерименти над якою пере* вершують будь-які хемічні досліди в підозрілих лабораторіях. Освіта – це не поле для безперер* вних і безглуздих реформ, це цари* на для заглиблення в ЗНАННЯ та ІДЕЇ. Попри те, ці люди творять, навчають, борються не завдяки, а всупереч. Презентувала свої монографії, а також Збірник ма* теріялів відкритих Пулюївських читань “Наука своєю мовою – нездоланна твердиня”, аби наго* лосити на вкрай згубній тенден* ції повної англіїзації наукового простору і системного витіснен* ня української мови з вищої школи та творення англо-укра* їнського суржика в побуті. Раби знайшли нового пана: москові* зація + англіїзація. <...> Коли б не говорили по( московськи, то й воювати не тре( ба було б! Нам своє робити! Що більший тиск – то більший опір. Так вчить наука про природу – фі( зика”. 15 лютого 2024 р. – Долина, Івано-Франківська область. “Учора в Долині, у Центральній публічній бібліотеці, мала диво* вижну зустріч із долинцями в межах мого всеукраїнського туру з презентацією монографії. Вод* ночас з ініціятиви депутата До* линської міської ради та за під* тримки Голови Долинської ОТГ п. Диріва Івана увійшла до комі* сії зі спорудження пам’ятника родині Андрія Бандери побіля Гошівського монастиря та пан* теону Героїв “Від батька до сина в боротьбі за Україну” в серед* місті Долини. Саме на часі тво* рити монументальні символи на* шої безперервної боротьби за нашу Самостійність і Тожсамість і надихати наших воїнів на фронті злагодженими діями в запіллі. Нас не спинити в боротьбі за свою Національну Українську Державу. До зустрічі в Україні ВСЮДИ. Хтось захотів обмежити моє спілкування зі студентами – то отримав зі ВСІМА!” 22 лютого 2024 р. – Одеса. “Про призначення України”. Вдруге! ОДЕСА. <...> В’їхала в обійняту вранішнім серпанком Одесу, ніби в чар очікуваного відпочинку, затишку і світлої новизни. Хоч довкруж війна і триразова тривога над Одесою з шахедами і героїчною роботою ППО. Але це нас не зупиняє! Бо це наснажливий відпочинок-праця, затишок однодумців і синьо-жовта новизна від Одеси на кожному кроці. Себто чар туману не розвіявся, а зайшов у серце розширенням рідного дому всюди – від Заходу до Сходу, від Півдня – до Півночі. Війна не тільки вбиває. Вона творить нові смисли: заглиблює в суть, витягує з нас запилену добрість і служіння, ліпить із нас, розрізнених дрібницями, моноліт в головному. Це головне сьогодні: працювати кожному задля перемоги – кулями, словом, грошима. Задля цього приїхала до Одеси в своєму загальноукраїнському турі по Україні <...> ”. “Це книга, задумана в час миру, але написана під час війни. Це мої набої, що піднімають з надр української підсвідомости національну свідомість і гідність. Не вийшовши з московсько-українського суржика, ми потрапили в англо-український! Своя мова – це дім. Всі решта – гостина і туризм. Про своє треба дбати найбільше, чуже вчити і пізнавати. Книгу створено на засадах незнищенного українського націоналізму, який єдиний прорве нашу вічну оборону й прогру і виведене до перемоги та розширення нашого Духу. І той розширений наш Дух я в Одесі побачила, йдучи синьо-жовтими вулицями, що промовисто позначені (хоч ще не всюди) видатними українськими постатями від Івана та Юрія Лип, Є. Чикаленка, С. Шелухіна, І. Луценка, М. Комарова, М. Слабченка, І. Бондаренка, С. Караванського, Н. Строкатої та багатьох інших українотворців <...> до пам’ятника І. Франкові, а відтак до оселі патріярха дисидентського руху, освяченого школою ОУН-УПА, сьогоднішнього уродинника письменника і мовознавця Олекси Різникова. І все це під інтелектуально-пасіонарну музику доктора історичних наук Олександра Музичка – натхненника і співорганізатора цієї зустрічі. Я наповнилася українською силою Одеси, як море хвилями. Після україноцентричних доріг Одеси були хвилі довгожданої зустрічі з одесцями у знаковому освітньому закладі – ліцеї “Надія” з понад тригодинним спілкуванням. І в укритті зокрема. Знаково, що на цій зустрічі були й рідні люди, що не забули нашу над’яскраву зустріч в Одесі в червні 2013 року, на яку мені доводилось заходити через законспірований вхід, а людей, що масово йшли у вишиванках і з квітами, оскаженілі “вітренківці”, комуністи і просто рашисти закидували помідорами і всілякою нечистю, якою наповнені їхні нутрощі. То де вони всі сьогодні – ці автори війни в Україні? А Фаріон знову в Одесі в переповненій залі з набагато вищим рівнем національного самоусвідомлення та непереборною потребою спільно зустрічатися і творити Україну, вільну від московської нечисті і питомих зрадників. Саме про це говорила зворушлива зала, якій я дуже дякую за подарований час і спіль- “Найкращий спосіб щось переживати – це активно працювати. Бо коли працюєш – зосереджуєшся на тому, що робиш, і женеш всякі тимчасово плинні думки”. Ірина Фаріон
Свого не цурайтесь! · “Нема більшого щастя, як мати свій Дім, а не тинятись у приймах по світах”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ний надих до боротьби – зала усіх вікових зрізів: від студентів (переважно педагогічного університету ім. Ушинського), їхніх батьків до людей зрілого віку, досвід яких не переважать жодні абстрактні теорії в загальному політикуванні. І найголовніші люди в залі – це наші Воїни. Дякую Вам, непереможний ланцюг поколінь українців, що понад тисячоліття живить один одного, хоч як намагаються нас оббрехати, роз’єднати і вбити. Ми є не лише в цій залі, ми є всією великою нескореною Україною, що бореться і переможе”. 28 лютого 2024 р. – Львів, зустріч із директорами шкіл Львівської области. “Розмова про освіту як синтез знань і ви* ховання для побудови націо* нальної держави, а не космопо* літичного місива!”. 8*10 березня 2024 р. – Кам’янець-Подільський, “Кам’янець-Подільський: минуле і сучасне. <...> Мала за честь зус* трітися з високошановними кам’янчанами і презентувати монографію. Ця книга вийшла за межі філології, хоч її автори український, французький та англійський філологи — це про* фесійна триєдиність про потребу нашого самодостатнього україн* ського шляху на мапі світової іс* торії. Книга не про заміну анг* лізмів українізмами, а про пот* ребу своїх національних пріори* тетів як єдину умову НЕ програ* ти не лише цю війну, а не програти взагалі. Націй, що не вмі* ють себе шанувати і не визнача* ють своїх пріоритетів, – не ша* нує ніхто і ніде. Вони баласт сві* ту і біоматеріял, який експлуату* ють і яким торгують. Розмова про це вийшла глибока. Дякую Вам, високошановне кам’янецьке панство, за нашу працю в тилу, аби фронт рухався не до нас, а від нас і аби перемога наближалася з кожним днем!”. 12 березня 2024 р. – Зимна Вода, Львівщина. “Дорогі і ча* рівні мешканці Зимної Води! Дуже зворушена нашою зустріч* чю. Мала відчуття, що прийшла до хати своїх батьків. <...> Містичне і нестримне наше взаємопритягання, бо створені ми один для одного, аби віддавати – тоді й отримаємо потрібне для розвитку. Це взаємозбагачення, взаємонаснаження і взаємозаохочення. Хай хвилі нашого смутку, сумнівів і втоми будуть лише хвилями, бо це не посилить нас, не мобілізує і не поведе до неминучої перемоги. Кожне покоління має свою війну. З цієї війни маємо вийти не ослаблими, а набагато глибшими, мудрішими, цілеспрямованішими. Мала за честь і відповідальність ділитися своїми міркуваннями перед освітянами, експерименти над якими не мають убити в нас бажання ліпити і засвічувати українські душі і голівоньки не лише знаннями, а служінню своїй землі. Бо нема більшого щастя, як мати свій Дім, а не тинятись у приймах по світах. <...> Дякую, що бережете мовні плакати моїх студентів-політехніків. Ці роботи випередили час на років 20! До перемоги і співпраці”. 14 березня 2024 р. – Львів. “Сьогодні у Львівській обласній науково-педагогічній бібліотеці відбулася презентація моногра* фії з учителями та бібліотекаря* ми Львівщини. Наголосила, що ця праця на понад 700 сторінок не про заміну безпотрібних анг* лізмів на українізми, а про мож* ливість чи НЕможливість укра* їнців НАРЕШТІ проявити наці* ональну гідність і гордість і не лягати ні під чужі мови, ні під чужі закони, ні під чужі цінності. Ця книжка про нагальну потребу українського національного шляху в час кривавої національ* но-визвольної війни. Мова ПЕРША сигналізує, який буде мир. Сигнал малоприємний, бо спершу творили московсько-ук* раїнський суржик, тепер здуріли на коучах, луках, хоумінгах, бьордвотчерах, аутфітах, хедлайне* рах, хейтерах, лайфхаках, воркбуках, буккросингах, дедлайнах, івентах, воркшопах, локдаунах, блекаутах – застрелитися від цього ідіотизму. Що з нами Є? Мати такий шанс стати собою і так тупо знову скочуватися на маргінес! Вчіть англійську, АЛЕ пощо її змішувати з україн* ською? Запийте смачно віскі пи* вом! Най вам буде добре після того. А поза тим виняткова вдячність всім, хто дістався Львова на цю диво-зустріч. До перемоги! До зустрічі незабаром у Дрогобичі! Буде люкс!” 22 березня 2024 р. – Дрого* бич, Львівщина. “У Дрогобиць* кому державному педагогічному університеті триває Всеукраїн* ська наукова конференція “На* ціософія Василя Іванишина і па* радигми націотворення в україн* ській літературі” (до 80-річчя від дня народження Василя Івани* шина). Конференція зібрала ду* же різне представництво. <...> Мала за честь виступити на пле* нарному засіданні з доповіддю “Gente Ruthenus, natione Polo* nus: до джерел проблеми націо* нальної ідентифікації (на матері* ялі мовного вибору українського духівництва пол. 16 – пол. 17 ст.)”. Дякую всім за розкіш інте* лектуально-ідейного спілкуван* ня. Завтра презентація “Англіз* мів і протианглізмів...”. До зус* трічі, дорогі викладачі, студенти і чарівні містяни. Кожен камін* чик дрогобицького бруку озива* ється чаром Франкових слідів... чудесно. Порозкошуємо. Дякую за Ваше тепло претепле. <...> Присутність сучасного ідеолога українського націоналізму Васи* ля Іванишина в нашій реальнос* ті – запорука ідейної перемоги в тилу, без якої втримання фронту тимчасове”. “Дрогобич не відпускає. Дякую директорові музею “Дрогобиччина” Аллі Володимирівні Гладун за чар спілкування та екскурсію до однієї з найзнаменитіших сакральних пам’яток дерев’яної архітектури 17 ст. Церкви св. Юра. Тут витає Дух наших предків і летить промінь у майбутнє. <...> Не менше вражена Галереєю сакрального мистецтва. Дуже хочеться, аби ці об’єкти нашої великої культури мали належне фінансування, до( гляд і поцінування. Тоді і нас поцінують”. 27 березня 2024 р. – Біла Цер* ква, Київщина, Природничо-математичний ліцей. “Чим безцінна ця зустріч у Білій Церкві й дуже особлива? Присутністю старшокласників, що засипали запитаннями про націоналізм, про малоросійство, про прокурорів та адвокатів у нашій історії, про способи позбутися національних вад, про джерела нашої сили. <...> Запитували лише Ви, молоді крона дерева нашої нації. Решта слухали, лише підтверджуючи нашу однодумність і одностайність, щоб підживитись і зарядитись до спільної праці. А перед у цій зустрічі вели СТАРШОКЛАСНИ- КИ. Вони були лідерами думок. Я не очікувала цієї сили і мудрости від Вас, і аж треба було приїхати до Білої Церкви, аби отримати урок Правди і Гідности від учнів. <...> Дякую за захист, юні Аристократи Духу і Правди. Я Ваша боржниця”. Дорогою на Чернігівщину та Сумщину… “Виїздили з Києва через проспект Степана Бандери, що перетікає в проспект Шухевича, до Батурина, відтак до Конотопа. Пощо? По історичну правду і силу, щоб перемогти збройно та ідеологічно. Сьогоднішня війна – це не засвоєний урок Батурина, коли 13 листопада 1708 року дикі московити вирізали близько 15 тисяч мешканців гетьманської столиці. Щойно тепер в Батуринському музейному комплексі відкрито доступ до кісток закатованих: дітей, жінок, старших людей. Коли історична пам’ять через освіту стане осмисленням історичних уроків і гарантом вільного майбутнього? На разі під гул сирен спускаємось у скрипту закатованих 315 років тому, щоб вони стали для нас укриттям сьогодні. Дякую берегиням Батуринської пам’яти за заглиблення в історію як сценарій сьогоднішніх днів. Рушаємо до палацу гетьмана Розумовського, що вважав останнім гетьманом не себе, а Мазепу...”. 29 березня 2024 р. – Батурин, Чернігівщина. “Батурин – місце гетьманської слави, національ* ної трагедії і зради. Якби не при* луцький полковник Ніс, то мос* ковська орда на чолі з меншико* вим не проникла б у місто <...> і не вирізала б усіх мешканців. Там, у Батурині, є ще місце ос* таннього спалаху гетьманської розкоші Палац Розумовського і водночас краху української дер* жави, що стало вислідом саме ці* єї трагедії в Батурині. Так ми втратили свою владну аристократію, яку зараз нарощуємо на полі бою – військову аристокра* тію, аби доконечно знищити москву. Кілька світлин-спалахів від перебування в епіцентрі істо* рії, що потрохи ставала узбіччям, а відтак магістраллю москов* ської брехні. <...> Дякую праців* никам Палацу гетьмана Розу* мовського, що бережуть пам’ять задля Правди і Сили. Задля від* новлення історичної істини і задля Слави України”. 28 березня 2024 р. – Конотоп, Сумщина. “Конотоп – найсхід* ніший рубіж націоналізму. <...> Акцію провадили в укритті під нескінченні тривоги і таку ж нескінченну мужність конотоп* ців, що славні не лише розгро* мом московитів під Конотопом в часи Виговського, але й експор* том на всю Україну конотоп* ських відьом. Бо ми, українки, нині всі відьмочки, що несуть прокляття москві. Дякую всім конотопцям, особливо молодим парубкам-школярам, що прийшли на зустріч, аби додати один одному сили і підтримати дронами наших хлопців на лінії вогню. Вогонь любови до Украї* ни і ненависти до ворогів – то і є заповіт всіх відьмаків типу Семе* ніхіна і найрізноманітніших ві* дьом типу Фаріон. Дякую, слав* ний Конотопе, за чар зустрічі і працю задля нашої перемоги”. 29 березня 2024 р. – Боярка, Київщина. “Таїнство спілкуван* ня у Боярці. Як завжди, синтез поколінь: від школярів і студен* тів до зрілих і поважних пань і панів, але повних сили і світла людей. Це щастя знаходити один одного і ділитися тим, що маємо віддати, щоб разом перемогти. Дорогі боярці! Дякую неймовір* но. Дякую кожному хто був. За* пам’ятала кожну мікророзмову з Вами: істориками, англійськими і українськими філологами, лі* карями, студентами, школяра* ми. <...> Хай ця страшна війна згуртує нас в непробивну фортецю національного Духу. Хай ніколи всередині країни не матимуть пе* ремоги ні антиукраїнські сили, ні байдужа сірятина”. 30 березня 2024 р. – Чернігів. “Феєрична зустріч у Чернігові в бібліотеці ім. М. Коцюбинсько* го, дивовижно відновленій після обстрілів, як і зцілений розтро* щений московськими ракетами бюст письменника. Героїчне міс* то дихає сакральною історією від Болдиних гір з Антонієвими пе* черами до склепіння найдавні* ших наших церков від 12 сторіч* чя, що точно стали оберегом сто* їчних і героїчних чернігівців. Вражена розмахом стародавньо* го міста, що вимощене сучасною красою з основним вицвітом — пам’ятником Тарасові Шевчен* ку. До перемоги. Турне з монографією триває завдяки Вам, найгероїчніші українці”. “Дякую, Біла Церква, Батурин, Конотоп, Боярка, Чернігів, Київ. Наш благодійний ідеологічний тур з презентацією монографії “Англізми і протианглізми…” триває. Дякую всім, хто ініціював і організовував ці дуже важливі зустрічі, а також дякую незламним українцям, що подарували нам радість і глибину спілкування. Зустрінемось всюди, де запросите. До перемоги”. “Шановне панство! Завтра зустрінемось в історичному краї – Судовій Вишні. Зустріч над-трепетна, бо це батьківщина мого Святого Тата. 15 квітня, 20 років тому, як Він відійшов у Вічність, залишивши мені Заповіт вперто і послідовно досягати своєї Мети. Іду, Тату. Вперто. Послідовно. Невідступно. Дякую за характер і витривалість. То Твої риси. А ще праця, праця і ще раз праця. Після зустрічі відвідаю Татову мікробатьківщину село Соколя. Тоді, 20 років тому, 11 квітня, був Великдень, і я востаннє спілкувалася з Тобою. Ти востаннє дав скуштувати мені свяченого яйця. І сів до молитви. Ми з сестрою Вірцею бачили, що Ти вже на магістральній Дорозі. <...> І ось щойно тепер, у винятково складний історичний час і не менш складний для мене особисто, їду по джерело сили – Твій мікрокрай. Провадь, Тату”. 11 квітня 2024 р. – Судова Вишня, Львівщина. “Мій подяч* ний допис Судовишнянській спільноті за розкішну зустріч в межах мого презентаційного ту* ру Україною з надзлободенною монографією “Англізми і проти* англізми...”. Це в останню чергу філологічна праця. Це труд про ідеологічний вибір українців і їх* ню здатність протистояти різ* ним формам чужинства: від за* хоплення територій до колоніза* ції мозку. Навала англізмів у су* часній українській мові – погане свідчення наших історичних комплексів меншовартости. Ма* ємо шанс саме тепер змінитися, отямитися і йти своїм УКРАЇН* СЬКИМ шляхом, бо надто висо* ку ціну платимо за саме право бути господарями у власному до* мі. Маємо знати чужі мови, але не замість своєї. Вивчаючи анг* лійську, не маємо англізмами забруднювати українську. Чис* тота мови – це чистота думок, дій і осель. Серед світлин для мене виняткова зі школярами, що пре-уважно й активно були всю тривалу презентацію та ще й після завершення підійшли для спілкування, аби довідатися, то хто-таки був тим першим філософом-націоналістом, що виголосив програмову промову про націоналізм у Відні 1929 року? Залишаю це запитання і для Вас. Саме заради Вас, крила Украї( ни, ми нині боремося: хтось на фронті зі зброєю в руках, хтось провадить активний ідеологічний фронт. І Ви тепер його борці та( кож. Я бачу численну кількість Вас, дуже юних, глибоких і від( важних, на кожній моїй зустрічі від Конотопа до Судової Вишні. Виняткова також світлина біля Народного дому під барельєфом Івана Франка, який свого часу набрав у Судовій Вишні максимальну кількість голосів, аби пройти до Віденського сейму, але на інших теренах такої підтримки не здобув. То засвоюймо тепер уроки історії і приводьмо до влади свідомих і сильних українців. Дякую, РОДИНО! Дякую, Татів Краю!” “Дорогами Татової Долі – Дмитра Фаріона, що вивела Його з цих святих місць Мостищини у широкий світ. Спершу німці насильно вивезли до Німеччини. Відтак пропонували зостатися як дуже працьовитого і відповідального хлопця. На це Тато відповів: “Я сюди з власної волі не їхав, але з власної волі поїду. Бо маю свій дім”. Щойно тепер, за років 50, перебуваючи з презентацією монографії “Англізми і протианглізми...” в Судовій Вишні, я відвідала цей святий край – Татове серце – Соколю, поряд і хутір Фарйони. Нема вже Татової хати, але є чар застиглої природи, де колись жила велика родина моєї бабусі Марії і діда Івана з шістьма дітьми: Дмитро, Данило, Степан, Марія, Катерина, Ганна. Прийшов дикий московський ворог і відібрав в родини коня, корову..., але не вирвав душі української, серця, вірного своїй землі, заповіту, що шлях до Бога веде через Батьківщину. <...> Я неймовірно окрилена, що в день останньої розмови з Татом, 11 квітня 20 років тому (Тато відійшов 15 квітня 2004 р.), могла ступити на його-мою мікробатьківщину. <...> Батьки – коріння наше і Божа воля”. 26 квітня 2024 р. – Мостись* ка, Львівщина. “Поїздка до Мостиськ, як і нещодавно до Су* дової Вишні з творчою зустріччю і заодно розмовою про працю “Англізми і протианглізми…”, для мене виняткова, бо це бать* ківщина Тата – Дмитра Фаріона (1922–2004). Коли мені, як ко* рок, вистрілило сорок, Тато ві* дійшов у Вічність. Тоді в Полі* Продовження на стор. 12
Свого не цурайтесь! · “Наше життя – це всього лише коротка мандрівка задля високої ідеї”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

техніці я презентувала моногра* фію “Правопис — корсет мо* ви...”, де доводила негайну потребу правописних змін. Тато ду* же чекав на цю книжку. <...> Дійшло до тих змін, себто демос* ковізації правопису, за 20 років: деякі зміни набули чинности щойно тепер – етер, любови, ав* диторія (фемінітиви – то новий ліво-ліберальний політичний тиск – то не зі сфери демоскові* зації, а згубної гендеризації). Правди не спинити, але вона надто довго продирається крізь терни облуд. Тепер, коли на порозі на 20 більше, – Тато за якимось дивовижним велінням з Небес через предобрих всюдисущих людей провадить мене дорогами свого народження, дитинства, юности. Вражена зустріччю в Мостиськах: Вашою увагою, родинною теплотою, вітаннями, виступами школярів — вінком основних цитат із “Англізмів...”. Низький уклін учителям, що так натхненно попрацювали з дітьми, а учням доземна подяка за проникливе прочитання цитат Тараса Шевченка, Василя Стуса, Івана Огієнка, Дарії Віконської, Гната Хоткевича, Івана Франка. Усім їм – скарбам нашим – як дар надішлю монографію “Мова – краса і сила. <...> ”. Дякую за куточок моїх світлин з Татового обійстя і провідників наших у час духової темряви. Сльози і щем. Дякую всім, хто був, думав, аналізував, запитував, згадував. Дякую за найголовніших людей в залі: учнів і вчителів. Ми всі завжди учні, а хіба деколи вчителі. <...> Наше завмирання біля пам’ятного символа Меча з Тризубом у руків’ї поряд зі світлинами наших полеглих Героїв – це присяга неспинно йти шляхом нашої неминучої перемоги. Найглибше співчуття родинам наших Лицарів. Дякую, рідні Мостиська, за таїнство зустрічі. Тато з Неба дякує теж. Слава Богові нашому. Слава Україні. Перемога неминуча!” 23*24 травня 2024 р. – Він* ниччина: Погребище, Вінниця, Томашпіль, Бар. “Селище То* машпіль, що на східному Поділ* лі, над річкою Томашпількою (притока Русави), мала за честь відвідати вперше, аби поспілку* ватися з громадою про проблеми в час великої війни і презентува* ти монографію про нові й дуже небезпечні загрози для нашої на* ціональної ідентичности. Зав* жди будьмо на сторожі націо* нальної Гідности й окремішности! <...> Повна зала Центру культу* ри та дозвілля з переважною більшістю молоді – це добрий знак нашої невідступної і сис* темної роботи. Запитання зали, зокрема школярів, сподіваюся, додали кожному не лише знань, але й добрих почуттів і цеглинок в національне світобачення. Проте найзворушливішим для мене стало бажання охоронців-міліціянтів стати до світлини і поспілкуватися на почуту тему. Дякую, хлопці, за вміння не ли* ше тримати порядок, а й слухати і чути. Виняткова вдячність за організацію поїздки до нашого сакрального місця – історико-культурного заповідника “Буша” як символу нашої історичної нез-
Свого не цурайтесь! · “Наше життя – це всього лише коротка мандрівка задля високої ідеї”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Учімо дві мови. Свою для життя – чужу для спілкування Світлої пам’яти Ірини Дмитрівни Фаріон», с. 10

—11 Учімо дві мови. Свою для життя – чужу для спілкування

ламности, що блискуче виписано в повісті українського письменника Михайла Старицького “Облога Буші” та драмі “Оборона Буші”. Польський окупант стер з лиця землі місто з 16 тисячами населення, але не зламав її мешканців. Мар’яна, дружина сотника Завісного, що боронив Бушу, після вбивства свого чоловіка завела натовп ворогів у вежу і сіла на порохову діжку, висадивши себе в повітря разом з ними. <...> Неподалік села Буші – геологічна пам’ятка природи загальнодержавного значення “Гайдамацький Яр”, що у своїх скелях ховає пам’ять про незламного Гонту, розтерзаного згодом поляками. Мало минути понад 160 років, щоб 15 червня 1934 року Григорій Мацейко (псевдо “Ґонта”) як член Організації українських націоналістів здійснив замах на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького на знак помсти за сотні років окупації наших земель і, зокрема, за вбивство Гонти. Глибина проникнення в нашу історію, кров і біль сьогоднішньої війни і спрага на спілкування однодумців – це те, що тримало нас весь день і досі в спільному колі споріднених переживань, віри в нашу перемогу і щоденного чину задля її неминучого наближення. До перемоги”. “Війна не лише вбиває – війна показує, відкриває, зводить, об’єд( нує, тлумачить, мобілізує на бо( ротьбу з найстрашнішим Злом. Війна ділить людей на мужніх, відданих, працьовитих і на боягу( зів, зрадників, симулякрів. Тому мої системні поїздки країною з презентацією монографії – це не філологічно-інтелектуальні ман( дри. Це показ цих прекрасних мужніх, працьовитих і відданих Україні людей і максимальна мо( білізація нас на покрокове наб( лиження нашої неминучої пере( моги. Нема фізичної перемоги, коли кволий Дух, горіння якого слід підтримувати і плекати. Саме такі люди Духу організували блискучу зустріч в історичних Погребищах. <...> Наскельне зображення України, до якого підвели мене шановні пані при в’їзді до Погребищ, вражає своїм символізмом і бажанням відданих мешканців творити нашу велику покрокову і місцеву українську Перемогу. Не менш символічною та натхненною була зустріч зі священниками Українського православного храму Петром Гуком та Іваном Мельниковичем, що, як виявилося, з Франківщини та Львівщини. Ось він приклад нашої Соборности, що завжди мав виняткову силу в часи найбільших історичних викликів. Ми разом мали за честь скласти молитву та покласти квіти до пам’ятного Стрілецького Хреста “Борцям за волю України”. Теплом, щирістю і любов’ю віяло від нашої бесіди – споріднених душ. Хай на тому Погребищенському символічному пагорбі збирається щоразу більше просвітлених українців. І буде так. Вразило, як повз нас проходив чарівний пану брилі і невимушено привітався “Слава Україні!”. “ <...> Без завершальних чар не обійшлося. Не дарма кажуть Вінниця-Цяця. Наша швидкісна поїздка до витоків річки Росі, що, за однією з версій, лежить в основі нашого хороніма Русь, не канев лету, бо чар нашої природи є показовим складником нашого національного характеру, в якому краса і сила завше разом. Дякую, неймовірні українці, за Вашу гостинність, за коровай, за вишитий рушник, за картину пані Олени Павліченко, за кожне слово-диво, мовлене під покровом нашої природи та оберегом історичної Росі. Відпрацюю “Геном українців” про Вашого видатного земляка отамана УНР та дев’ятого генерал-хорунжого УПА на ім’я “Немо” Івана Трейка1 (примітка: Ірина Дмитрівна виконала свою обіцянку за 2 дні до свого вбивства. – Л. Х.). І в цьому наша нерозлучна єдність також. Стрімголов вирушили до Вінниці, ледве вириваючись з обіймів казкового поросся. <...> Думаю, що наші наступні зустрічі неминучі. Слава нашим полеглим Героям. Наша праця – продовження їхньої боротьби. Не зупинимось!”. 1 червня 2024 р. – Київ. “Від* відала Книжковий Арсенал у Києві з ініціятиви найкращого львівського видавництва Свіча* до видавництво, що видало нашу монографію “Англізми і проти* англізми…”. <...> Доплати за чу* жий язик – і не важить, що це ленгвидж – запровадила свого часу Єкатєріна Вторая. <...> Те* пер не треба ворога, аби знищу* вати країну зсередини. Ця мо* нографія має окремий розділ про історію чужих мов в Україні і який це мало вислід для нашого недорозвитку. Чужою мовою сво* єї країни не побудуєш, як і не бу* деш жити з чужих грошей вільною людиною. Ця монографія потре* бує максимального поширення, аби суспільство усвідомило, яку страшну загрозу для нашої тож* самости несе англійська мова. Цю мову пропонують вивчати і вживати ЗАМІСТЬ української, а не поряд із вивченням інших чужих мов, що самоочевидно. Поза тим на книжковому форумі мала численні зустрічі зі своїми читачами. <...> Дала інтерв’ю, що читати, щоб не улягати під масу, а мати свій канон літератури. Дякую всім, з ким мала за дар і щастя спілкуватися. До праці і подальших спільних перемог!”. 1 червня 2024 р. – Київ. “Ви* няткова 24-а презентація “Анг* лізмів і протианглізмів…” в са* мому серці Києва, на Хрещати* ку, в книгарні зі знаковою наз* вою RID. Книги та кава і зна* йомство з галактикою, яка чо* мусь досі оберталася поза моїм почуттям – з Ігорем Дідков* ським – моїм земляком з Тато* вого краю з Судової Вишні. <...> Нам було про що поговорити, про що політати, що запланува* ти і куди спільно рухатися. <...> Дивовижна зустріч з виняткови* ми українцями на презентації з найпекучіших точок України: Донецьк, Херсон, Миколаїв, Су* ми, Одеса, Новгород-Сівер* ський і, звісно, Київ. Тільки лю* ди, об’єднані спільним Духом, долають тисячі кілометрів, аби зустрітися один з одним, щоб спільно працювати і творити на* шу візію України. <...> Дякую, РОД-е красний, під Ігоревим покровом, що об’єднав нас і причастив силою Ідеї Нації і Крицею нашого Слова. То були інтелектуальні ласощі та ідеоло* гічні вертикалі у Домі Роду. Не* забаром, з половини червня, но* ві зустрічі в Києві. Розширюймо наші кола. Боротьба триває”. 16*17 червня 2024 р. – Фастів, Київ, Київщина. “Це був наш з Вами тріюмф у сакральному міс* ці Києва Національній бібліоте* ці України імені Ярослава Муд* рого. І географія – Донецьк, Ма* ріуполь, Торецьк, Харків, Жито* мир, Київ, Черкаси, Броварі та ін. – і віковий розмай – від шко* лярів до їхніх батьків і умудрених досвідом зрілих українців вра* жає. Ми чарували з Вами понад дві години над силою мови і ча* сом безсиллям і поразкою люди* ни. <...> Дякую, що нам того ча* су було замало”. 30 червня – 01 липня 2024 р. – Луцьк, Волинь, музей сучасного мистецтва Корсаків. “Дякую за Чин. Дякую, лучани, за розкіш спілкування. У Луцьку відбулася майже ювілейна презентація: 25!!! Знаково, що в день уродин гене* рала Романа Шухевича. І знако* во, що в колисці УПА – на Воли* ні. На жаль, ця монографія про чергову валуєвщину в нашій мові – ідіотичну англіїзацію від ужи* вання безглуздих слів на зразок тьютор, коуч, блекаут, лук, аутфіт до підривного для української мови закону про особливий ста* тус англійської мови в Україні. Панове! Якщо досі я сприймала і вивчала цю мову як одну з бага* тьох, то тепер, коли чую ці звуки, то реагую на них, як на москов* ську. Те, що накидують силою, те, що чуже і зовсім НЕ вмотивоване для вивчення у супротиві до дер* жавної української мови – про* вокуватиме суспільство на кон* флікти і несприйняття. І це про* тистояння вже почалося. Це ді* лить, дратує і виснажує суспільс* тво. І то в час війни…”. Кожен допис, кожне враження Ірини Дмитрівни – це шедевріальні словосплески, насичені передусім неймовірною вдячністю кожному, хто був на презентаціях монографії. Цих щемливих інтелектуальних зустрічей на сьогодні було б набагато більше, якби життя Ірини Дмитрівни не обірвалося так швидко… “Наше життя – це всього лише коротка мандрівка задля високої ідеї”… Мова – це не просто засіб спілкування, це сутність нашої ідентичности, носій історії, культури, національної гідности. Ірина Дмитрівна Фаріон присвятила все своє життя збереженню та популяризації української мови, наголошуючи на важливості мовної самосвідомости та ролі рідної мови у формуванні нації. Її невтомні зусилля в освітній, науковій та громадській діяльності залишили помітний слід в українському суспільстві. Вона твердо вірила, що оволодіння рідною мовою – це шлях до самоповаги, а вивчення іноземних мов — це міст до світу. Сьогодні, вшановуючи пам’ять Великої українки, ми засвідчуємо нашу шану та відданість її баченню: плекати та розвивати нашу мовну спадщину, приймаючи багатомовність як інструмент глобального діалогу. Нехай її відданість справі надихає майбутні покоління цінувати і захищати свою мову, культуру та ідентичність. “Я тимчасова, але ідея, яку я сповідую, – вічна, тому що це ідея Нації як самодостатнього суб’єкта світової історії” (Ірина Фаріон). Лілія ХАРЧУК Джерела Англізми і протианглізми : 100 історій слів у соціоконтексті: монографія (зі словником)/ Ірина Фаріон, Галина Помилуйко- Недашківська, Анна Бордовська. Львів : Видавництво “Свічадо”, 2023. 716 с. #ПРОТИАНГЛІЗМ. URL: https://www.youtube.com/play- l i s t ? l i s t = P L S n l k b Z x S f - u8hmHVSQrMyTlFIcb1hEyp Telegram. URL: https:// t.me/irynadmytrivna Facebook. URL: https:// w w w. f a c e b o o k . c o m / p r o f i - le.php?id=61555851987950 Блог “Українська правда”. URL: https://blogs.prav- da.com.ua/authors/farion/ Проєкт “Від книги до мети”. URL: https://www.vid-knyhy-do- mety.info/ Ютуб-канал @IrynaFarion. URL: http://www.youtu- be.com/@IrynaFarion Ютуб-канал @StudioFarion. URL: www.youtube.com/@Studio- Farion Instagram. URL: https:// www.instagram.com/iryna farion/ 1 Іван Трейко (Немо) – малознаний повстанський генерал УПА (Запис програми 17.07.24). URL: https://www.youtube.com/ watch?v=rFn7cEzWsdc
На перехрестях історії · “Два крила, якими підноситься людський дух в безкраї простори, – це віра і наука”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Псевдособор 1946 року і Йосиф Сліпий як незламний захисник людської гідності

“Два крила, якими підноситься людський дух в безкраї простори, – це віра і наука… Ціль науки – пізнати правду. Об’явлення не відводить науку від правди, але відкриває нове. Певність надприродних правд є більша, ніж природних, бо їх відкриває непомильний Бог, а не помильний чоловік. І тому наука й віра не тільки не можуть собі суперечити, але, навпаки, мирна співпраця і взаємна поміч виходить їм на обопільну користь”, – нетлінні слова велетня духу, визначного богослова, науковця й духовного лідера українського народу Патріарха Йосифа Сліпого. Круглий стіл “Псевдособор 1946 року і Йосиф Сліпий як не* зламний захисник людської гід* ності перед безбожницьким руй* нівним режимом”, що відбувся в Тернопільській обласній універ* сальній науковій бібліотеці, став важливою подією в науково-ін* телектуальному житті Терно* пільщини. Засідання об’єднало священнослужителів, посадов* ців, педагогів та громадськість. Представники духовної і наукової еліти нашого краю зібралися, щоб пригадати й осмислити трагічні події 1946 року, – так званий Львівський псевдособор, організований тоталітарним режимом і спрямований на знищення Української греко-католицької церкви, проаналізувати роль постаті видатного духовного провідника Йосифа Сліпого (світське прізвище – Коберницький-Дичковський) у цій історичній події. З вітальним словом до учасників заходу звернувся Теодор Мартинюк, архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський, доктор канонічного права, який благословив присутніх і зосередив увагу на тому, що історія не раз засвідчувала тенденцію до повторення подій, коли тоталітарні режими нівелювали Греко-католицьку церкву. Він зазначив, що сьогодні ми знову стаємо очевидцями подібних викликів. Вагоме вступне слово виголосив Валерій Бачинський, директор Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки, заслужений діяч мистецтв України. У своєму виступі він акцентував на важливості збереження історичної пам’яті про події Львівського “собору” 1946 року, який став інструментом насильницької ліквідації Української греко-католицької церкви та прикладом системного тиску тоталітарної влади на релігійне життя й людську гідність. До обговорення долучився Богдан Бутковський, історик, громадський діяч, голова Тернопільської обласної ради, який зауважив, що греко-католицька церква на Галичині завжди була осередком еліти, і без цієї еліти не було б України. Також він поділився власним баченням перспектив розвитку УГКЦ. У засіданні взяла участь Світлана Байталюк, очільниця Департаменту культури та туризму Тернопільської ОВА. Вона наголосила, що Патріарх Йосиф Сліпий відродив греко-католицьку спільноту та Церкву, яка стала для українського народу джерелом наснаги й промінчиком світла в ті темні часи. Під час роботи круглого столу змістовну доповідь на тему “Львівський псевдособор 1946 року: політична “імпреза” сталінського режиму, канонічна фальш і трагедія людської гідності” виголосив о. Василь Макоїд, священник парафії апостола і євангелиста Івана Богослова, капелан Пласту. У своєму виступі він охарактеризував псевдособор як спецоперацію тоталітарного режиму, що стала формою духовного й морального насильства. Доповідач проаналізував методи нищення людської гідності, які застосовувала радянська влада: шантаж, арешти, заслання, атмосферу страху. Особливу увагу він приділив ліквідації УГКЦ як класичному прикладу “гібридної війни” проти Церкви та українського суспільства. Важливим є те, що до обговорення долучилися в онлайновому форматі й міжнародні експерти: о. д-р Андрій Онуферко, протосинкел Торонтської єпархії УГКЦ, та о. д-р Марко Семеген, президент Релігійного товариства “Свята Софія” для українців-католиків, ректор собору Святої Софії і директор офісу “Міґратес” Апостольського екзархату. Отець д-р Андрій Онуферко поділився світлими спогадами про незабутні зустрічі з Патріархом, з яким був особисто знайомий і цінував його як людину науки. Протосинкел зауважив, що життя Йосифа Сліпого – приклад непохитної гідності, Божої мудрості, безмежної відданості науці й служінню Церкві. Отець д-р Марко Семеген у доповіді “Патріярх Йосиф Сліпий: Fides et Ratio в особистому житті та служінні” розкрив поєднання віри та розуму в житті й діяльності уродженця Тернопільщини, підкресливши його духовну стійкість, інтелектуальну глибину та визначну роль у збереженні й розвитку української церковної традиції в умовах переслідувань. Ще одним важливим аспектом обговорення стала тема “Внесок Патріарха Йосифа Сліпого у розвиток науки”, яку представив о. д-р Віталій Козак, синкел Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ. У своєму виступі він висвітлив наукову й освітню діяльність Йосифа Сліпого, його роль у розвитку богословської думки, підтримці академічних студій і формуванні інтелектуального середовища української церковної науки. Співорганізаторка заходу Анна Зварич, докторка філософії (PhD) з освітніх та педагогічних наук, викладачка Тернопільської вищої духовної семінарії імені Патріарха Йосифа Сліпого, приділила особливу увагу постаті Ісповідника віри. Пані Анна охарактеризувала Верховного Архиєпископа як величну постать, що в часи лихоліття промовляє до нас і є символом незламності людського духу. Вона обґрунтувала думку щодо визнання Йосифа Сліпого як науковця світового рівня. Під час виступу неодноразово звучали життєствердні слова великого Патріарха: “Український народе, будь собою…”, “Великого бажайте!”, “Навчіться, що все своє, рідне, треба любити. Любіть свій нарід, за нього постійно моліться, для нього працюйте, вчіться і жийте” тощо. Із змістовною доповіддю виступила Елла Бистрицька, докторка історичних наук, професорка Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Науковиця акцентувала увагу на важливості вшанування визначних духовних постатей – Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого, які боролися за збереження Греко-католицької церкви в Україні. Вона підкреслила, що саме ця церква була одним із носіїв національної культури в ті буремні часи. Пані Елла зауважила, що інформацію про це сьогодні потрібно активно поширювати серед молоді, оскільки саме вона є тією рушійною силою, що творить державу. До участі в обговоренні долучилися: Андрій Криськов, доктор історичних наук, професор, академік НАН ВО України, завідувач кафедри інформаційної діяльності та соціальних наук Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя, який зупинився на питаннях історії УГКЦ; Богдан Буяк, доктор філософських наук, професор, ректор Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, котрий у своєму виступі наголосив на важливості залучення молоді до вивчення національної історії та популяризації її у світі; Федір Полянський, директор Державного архіву Тернопільської області, який акцентував на значущості дослідження та оприлюднення архівних документів, пов’язаних із життям і діяльністю Йосифа Сліпого. Серед почесних гостей був Олег Герман – український науковець, письменник, громадський діяч, заслужений діяч мистецтв України, автор книжки “Князь Церкви”, присвяченої Патріарху Йосифові Сліпому. Саме за мотивами цього твору на сцені Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка було поставлено виставу “Голгофа”. Виступ пана Олега вирізнявся особливим поєднанням наукової глибини й творчого осмислення: він був водночас змістовним, аналітичним і натхненним, що дало змогу розкрити тему з різних ракурсів і надати їй емоційної виразності. Творчу ноту в обговорення внесли Оксана Лехіцька й Наталія Кіналь, вдало доповнивши наукову складову події. Зокрема, Оксана Лехіцька, директорка Тернопільської централізованої бібліотечної системи, представила артбук “Музей у валізі”, присвячений світлій пам’яті Патріарха Йосифа Сліпого. Він містить архівні матеріали й документи. За словами пані Оксани, цей творчий доробок розрахований на широку читацьку аудиторію, передусім на молодь. Мистецтвознавиця Наталія Кіналь презентувала тематичний конверт і марку. Автор оформлення – Олег Кіналь, відомий тернопільський художник та ілюстратор. Відрадним є те, що фонди Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки містять значну кількість видань, присвячених життєпису Йосифа Сліпого, та його власні цінні надбання – наукові праці. Серед них особливу увагу привертає бібліографічний покажчик “Я з Вами по всі дні і до кінця віку”: Блаженніший Патріарх Йосиф Сліпий (1892—1984)” (Тернопіль, 2017), що охоплює матеріали з 1892 по 1984 роки, які висвітлюють життя, наукову діяльність і душпастирську працю митрополита Йосифа. Ці документи експонувалися на книжкових виставках “Патріарх Йосиф Сліпий і красне письменство” та “Псевдособор 1946 року: правда історії”, з якими мали змогу ознайомитися учасники заходу. Підсумовуючи роботу круглого столу, митрополит Теодор Мартинюк наголосив на важливості глибокого осмислення історичних подій, пов’язаних із ліквідацією УГКЦ, а також на необхідності збереження пам’яті про Патріарха Йосифа Сліпого як символу духовної незламності, вірності Церкві та захисту людської гідності перед обличчям тоталітарного режиму. Тернопільська обласна універсальна наукова бібліотека й надалі реалізовуватиме наукові, культурні й просвітницькі ініціативи, спрямовані на глибше осмислення історії Церкви, збереження духовної спадщини та розвиток наукового діалогу – задля блага й процвітання України та її народу. Підготувала Віра ГОРОШОК, завідувачка відділу міського абонементу Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки ферополь) за добірку малої прози “Нотатки, писані пилом на внутрішній стінці мого черепа”. У номінації “Поезія” – Андрій Федоришин (Київ) за збірку поезій “Покривало мороку” та Юлія Гупалюк (м. Антрацит, Луганська обл.) за збірку поезій “Друга риба з кінця”. У номінації “Публіцистика” – Аліна Тітова (Миколаїв) за видання “Незламний та нескорені. Миколаїв – місто героїв”. У номінації “Літературознавча праця, присвячена творчості Олеся Гончара” – Альона Войтович (смт Вапнярка, Вінницька обл.) за дослідження “Феномен фронтового тексту Олеся Гончара”. Урочисте вручення нагород відбудеться у день народження Олеся Гончара у Національному музеї літератури України 3 квітня о 15:00, запрошуємо долучитися. Щиро вітаємо нових лавреатів-гончарівців і віримо, що їхні імена не загубляться в сучасній українській літературі, продовжуючи шляхи видатних Майстрів, серед яких – і рідна багатьом-багатьом творча спадщина Олеся Терентійовича Гончара. Оргкомітет Премії
На перехрестях історії · “Два крила, якими підноситься людський дух в безкраї простори, – це віра і наука”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Премія імені Олеся Гончара

Уже 29-й рік поспіль доброю традицією стало вшанування талановитих молодих письменників Міжнародної німецько*української премії імені Олеся Гончара, заснованої 1996-го німецькими меценатами Тетяною Куштевською і Дітером Карренбергом і НСПУ. Премія традиційно присуджується за номінаціями: “Велика проза”, “Мала проза”, “Поезія”, “Публіцистика”, “Літературознавча праця, присвячена творчості Олеся Гончара”. На конкурс приймаються як уже друковані, так і не оприлюднені твори українськомовних авторів віком до 30 років, які мешкають в Україні та за кордоном. Попри воєнну агресію, журі, до якого входять відомі письменники, науковці й культурні діячі Тетяна Куштевська, Наталія Бйорнер, Валентина Гончар, Леся Гончар, Олександр Балабко, на чолі з Дмитром Чистяком, ретельно розглянуло всі надіслані рукописи, серед яких було чимало талановитих (тому сподіваємося на участь авторів наступними роками), та прийняло одностайне рішення з відзначення найталановитіших, на їхню думку. У номінації “Велика проза” – Остап Кудлатий (Кудла) (Львів) за роман “Світоч монархії”. У номінації “Мала проза” – Богдан-Любомир Притула (Сім-
Пошта “СП” · “Хто приїжджає на фестиваль з Хорватії, інших країн Європи та з України, лишаються тут відпочивати”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

місцями відзначені публіцистка і громадська діячка Галина Дацюк (Київ), поетеса і прозаїкиня Надія Мориквас (Львів), прозаїкиня Мар’яна Лелик (Краків), публіцист Славко Бурда (Загреб), поет Володимир Провчі (Рієка), активістка товариства “Дніпро- Рієка”, декламаторка Леся Чернецька (Рієка) та інші. До участі у ревю запрошуються члени письменницьких і журналістських спілок, учасники літературних об’єднань, співробітники та автори редакцій періодичних видань, радіо і телебачення, окремі літератори із студентів вищих навчальних закладів, учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і позашкільних навчальних закладів культурно-мистецького напрямку та людей, що тимчасово не працюють або перебувають на пенсії. Конкурс проводиться за віковими категоріями: молодша – від 7 до 16 років; середня – від 17 до 40 років; старша: від 41 до 70 років плюс. У програмі конкурсу чотири номінації: поезія (зокрема і переклади з інших мов); проза (романи, повісті, нове* ли, оповідання, за умови подан* ня – кіносценарії та твори дра* матургії); публіцистика (есе, нариси, статті, аналітичні кореспонден* ції); декламація (для тих, хто не пише сам, а здатний на сценічне відтворення зразків поезії, про* зи, публіцистики, драматургії класиків чи сучасних авторів).
Пошта “СП” · “Хто приїжджає на фестиваль з Хорватії, інших країн Європи та з України, лишаються тут відпочивати”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

“Франкові зорі” під знаком двох ювілеїв Запрошуємо до міжнародного літературного конкурсу у Хорватії

Третє поетично-прозове ревю “Франкові зорі” у хорватській Рієці відбудеться в рамках Десятого українського фестивалю пісні, музики, танцю і художнього мистецтва. Започатковано літературний конкурс 2024 року на честь нашого великого поета і мислителя, який 1909 року перебував на лікуванні в цьому краї. У місті Ловрані, на набережній Лунгомаре, 2022 року йому встановлено оригінальний пам’ятний знак “Поет і Птах”. Цього разу конкурс і фестиваль відбуватимуться під знаком двох ювілеїв – 155- ліття від дня народження Лесі Українки і 170-ліття – Івана Франка. Їхні твори будуть використані, зокрема, учасниками у номінації “Декламація”: серед інших вподобаних зразків прози чи поезії мають бути ще й вірші Лесі Українки та Івана Франка. Засновник “Франкових зір” – Українське культурно-просвітнє товариство “Дніпро-Рієка”, очолюване народною артисткою України, примадонною хорватської опери і київської оперети Ольгою Камінською. Інформаційними спонсорами фестивалю цього року будуть: I.TV.NOVA Rijeka, RiTV, журнал “Вісник” української громади в Хорватії, No- vi list і редакція тижневика “Слово Просвіти” (Київ, Україна). Фестиваль підтримано Радою з національних меншин Республіки Хорватія, Приморсько – Горанською жупанією, де представником української національної меншини є Віктор Камінський. У попередні два роки Гранпрі “Франкових зір” отримали поетеса Вікторія Шевель та її син, поет Іванко Шевель із Переяслава, що на Київщини; відома поетеса і перекладачка Інеса Доленик (Краків). Першими Іван Яцканин – знаний український письмак у Пряшеві – якойся останнім часом одсторонився од української столиці – його улаштовує Ужгород, як столиця його українського слова. Надіслав електронну версію “Дуклі”, яку досі з востатних сил редаґує, ліпить, як ластівка гніздо, з української глини а крови свого зболеного серця. “Бджолиний слід” – оповідання романного штибу. Скучив за сею дивовижної художньої сили прозою. Кождому своє – проходить чорно-червоною веревечкою проз усе оповідання. А вони знають своє – мисливці, бджоли, одлюдники, селяни, брат, жона, жиди, порятовані українським греко-католицьким священником… Романне мислення Яцканина – у непоквапі оповіді, у ви- Заявки на участь у конкурсі повинні бути надіслані до 8 червня 2026 року за електронною адресою: [контакт приховано] з поміткою конкурс “Франкові зорі” або [контакт приховано]. До заявки додаються: а) коротка біографічна довідка учасника; б) тексти власних творів, ав номінації “декламація” творів інших авторів у будь-якому вигляді; в) фото учасника довільного формату. Конкурс онлайн-режиму не передбачає. Порядок проведення: Конкурс відбудеться 20.06.2026 року в м. Рієка (Хорватія) за адресою J. Rakovca, 33, Hrvatska citaonica TRSAT в рамках Десятого українського фестивалю пісні, музики, танцю і художнього мистецтва. Завершальний гала-концерт відбудеться 21.06.2026 р. Оцінює виступи учасників конкурсу журі. Конкурсна програма проводиться привселюдно, одним туром. Остаточний розподіл місць і нагород між учасниками проводиться на заключному засіданні журі відкритим персональним голосуванням по кожній кандидатурі окремо. Рішення журі остаточне і оскарженню не підлягає. Критерії оцінювання: Виступ конкурсантів оцiнюється за 10-бальною системою, яка включає: актуальність тематики творів;творча неповторність; використання оригінальних засобів творення; рівень привернення уваги читача до поданого твору; мовна вправність; вміння сценічного подання представленого твору. Програма конкурсу: Учасникові надається 10 хвилин для презентації свого твору (а в номінації “декламація” — творів інших авторів з обов’язковим використанням поезії Лесі Українки та Івана Франка), яка може містити: читання поезій чи уривків прози та публіцистики; використання буктрейлера (відео до 2 хвилин про зміст твору); інсценування твору чи пісенне його втілення із залученням помічників, що не беруть участь у конкурсі або відеокліп пісні. Журі надається 10 хвилин для запитань та оцінювання твору і його презентації. Нагородження переможців: Проводиться на гала-концерті. Журі визначає лауреатів (І, ІІ, ІІІ місце) та дипломантів конкурсу у кожній номінації та в кожній віковій групі. За підсумками конкурсу у всіх номінаціях журі на власний розсуд приймає рішення про присудження Гран-Прі. Усі учасники фестивалю нагороджуються пам’ятними призами. Права організаторів: Оргкомітет має право безкоштовно оприлюднювати імена, дані та фотографії конкурсантів та використовувати їх в друкованих, аудіота відеоматеріалах. Фінансові витрати: Конкурс проводиться без грошового внеску. Проїзд, проживання, харчування – рахунок організацій, що відряджають, або власним коштом. Оргкомітет надає варіанти для оптимального розміщення та харчування учасників та тих, хто їх супроводжує, і забезпечує культурно-розважальним відпочинком. Багато хто з тих, хто приїжджає на фестиваль з Хорватії, інших країн Європи та з України, лишаються тут відпочивати ще на кілька днів. Адже в червні Адріатичне море вже неймовірно тепле, а, приміром, у Франковому Ловрані – унікальні умови для оздоровлення: не лише один з кращих у Європі пляж, але на скелясни, бджіл – отець Андрій їде ув инше село реалізувати своє трохи перерване але тверде покликання. І десь у глибині душі він несе свій рій духовних бджіл, який завше з ним. Чар Яцканинової прози ще іу тім, же вона є глибинним виявом українства, яке віками жиє на словацькій території на своїй українській землі. Кордон нич не міняє. Пряшівщина, як і Бая-Маре, чи Придністров’я, чи Закерзоння, чи Кубань, чи Курщина, чи Вороніжчина, чи Ростовщина, чи Берестейщина, чи Стародубщина – віковічно українська земля і так буде аж до останнього українця в усесвіті. Іван Яцканин мужній як український письмак, що творить свою тому березі – ліс із соснами, дубами, славнозвісним благородним лавром та іншими деревами. До того ж за кілька годин їзди автобусом, потягом чи машиною – Італія. Відпочивальники можуть відвідати Трієст і Венецію! Склад українського поетично-прозового ревю “Франкові зорі”: Голова і співзасновник кон* курсу – Олександр Балабко, прозаїк, поет, заслужений діяч естрадного мистецтва України, лавреат державної премії імені Івана Франка у галузі інформа* ційної діяльності (Київ). Члени(кині) журі: Богдан Тихолоз, літературознавець, публіцист, директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, заслужений працівник культури України (Львів), Валентина Давиденка, поетеса, художниця, перекладачка, заслужена журналістка України (Київ); Галина Дацюк, публіцистка, науковиця (Київ); Ольга Камінська, примадонна хорватської опери і київської оперети, народна артистка України (Рієка-Київ), Марта Мартінчич, журналістка, перекладачка (Рієка); Надія Мориквас, поетеса, прозаїкиня (Львів). Почесна членкиня журі – Алла Кендзера, голова секретаріату Товариства зв’язків з українцями за межами України (“Україна-Світ), заслужена діячка естрадного мистецтва України (Київ). З усіх організаційних питань звертатися за електронною адресою [контакт приховано] з поміткою “Конкурс і Фестиваль”, за контактним телефоном оргкомітету: +3[контакт приховано] чи голови оргкомітету Ольги Камінської: [контакт приховано] Підготував Олександр БАЛАБКО дивовижну літературну художню реальність, і мужній як український діяч, що творить український літературний процес через “Дуклю”, Спілку українських письмаків на Словаччині, діточу “Веселку”. Було би добре, аби княжий Київ належно поцінував багаторічну працю Івана Яцканина і Шевченківською, і Народною Шевченківською преміями – се потрібно не йому, а нам. Хотілося би також, аби Яцканин полишив після себе не тільки свою потужну – на віки – художню прозу, а і кількох учнів, які здатні продовжити його справу у часі а просторі. Дякую тобі, Іване, за чудове оповідання-новелю-роман, з нетерпінням чекаю на твою збірку “Бджолиний слід” да і на тебе у княжому Київі. Роман КУХАРУК
Пошта “СП” · “Хто приїжджає на фестиваль з Хорватії, інших країн Європи та з України, лишаються тут відпочивати”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Кождому своє Івана Яцканина

пуклости головного героя, якого ніби уже знаєш. А відки? А з Чендеєвого Івана. Я писав про нього і згадував там про Яцканина як духовного наступника закарпатського ґенія у сучасній модерній прозі: Його тримають на світі бджоли – заспокоюють. Але і люди бджоли. І жиди. І жінка го. Яцканин попри романне мислення не забуває про поезію – вона густо украплена не медом, але медовим бурштином у щільній, сукуватій а шерехкій прозі. Поезія здоймає нас ко небесному а витворює з нас, читачів, поетів. До села Яцканин нещадний, як Стефаник, Черемшина, Микола Кравчук, Чендей, Портяк. Бо село – се люди. А люди – се пристрасті, непорозуміння, змаг за життя, за добробут-достаток. Священник – між Богом а людьми. Він жиє як духовна бджола і шукає собі побратима через пасіку – і такого знаходить – одлюдка при лісі. Брат, староста – лиси у людській подобі. Основа трибу життя отця Андрія – любов. Любов до брата, любов до чужих але загрожених жидів, любов до жони… Пережити вОйну, словацьких шовіністів, німців, а при словацьких комуністах під московитським чоботом піти у концтабір. По утраті усього – села, жо-
Арт#калейдоскоп · “П’єса розповідає про світ, сповнений смутку, але в якому криється глибока краса сім’ї, мистецтва”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

культури, то вирішив писати для нас. Безпосередньо для українського театру написав дві п’єси. Перша п’єса була про Леся Курбаса. Йому сподобався плакат до вистави Курбаса “Макбет”. Наша колежанка йому розповіла, що це плакат до першої вистави за п’єсою Шекспіра, що була поставлена на українській сцені. Річард зацікавився, бо сам фанат творчості Шекспіра. Він читав його в оригіналі, багато ставив. Побував у бібліотеці, де бачив книгу, яка, ймовірно, є рукописом самого Шекспіра. Вирішив дослідити, хто ж наважився поставити на українській сцені цього видатного письменника. Відтак почав вивчати творчість Курбаса. Як результат з’явилася п’єса, а потім і вже згадана вистава “Як зникне шуру-буря зла”. А про Лесю Українку режисеру стало відомо після того, як він побачив виставу “Камінний господар” у нашому театрі. Сказав, що ця п’єса геніальна. Йому дуже захотілося дізнатися, що це за письменниця і що вона написала. Відтак дослідив і творчість Лесі Українки. Це дуже приємна у спілкуванні людина. Він опирається на акторів, їхню інтуїцію, завжди до них дослухається. Не було такого, щоб Річард проігнорував наші ідеї. Він був з нами завжди у тісному контакті. У його роботі важливій розбір п’єси. За розбором тексту ми провели близько місяця. Якщо говорити про мою героїню, то вона прототип справжньої письменниці – Грицька Григоренка (у реальному житті Олександра Судовщикова). Вона була невісткою Олени Пчілки, дружиною старшого її сина Михайла. Це була дуже сильна, але, водночас, нещасна жінка, яка рано втратила чоловіка. Все життя жила зі свекрухою, яка мала непростий характер. У них були постійні конфлікти – як творчі, так і побутові. Олександра боролася за права жінок, була однією з засновниць руху фемінізму в Україні. Долучилася до виходу феміністичної збірки жіпадок у парку на Подолі, коли до нас підходили люди й казали: “Ваши дети чересчур радикальные”. Ми питаємо: “У чому їхня радикальність?” А у відповідь: “Вони називають наших дітей “москалями”. Ну то це ваша відповідальність! Ви не розмовляєте українською, не передаєте дітям мову, не формуєте майбутнє своєї дитини, своєї держави. І саме це мене дивує і водночас злить”. “Я зараз відверто вражений: на п’ятий рік повномасштабної нок-письменниць. Рано померла від хвороби. Мені здається, що коли приходить біда, то людина шукає сил, аби чинити опір. Щоб відновити жагу до життя, бажання творити. Думаю, що така історія притаманна і мені. Це коли ти попри все намагаєшся не тільки існувати, а ще й робити щось корисне для своєї сім’ї і для суспільства. Мабуть у цьому я схожа на свою героїню. З Катериною Шенфельд (виконавиця ролі Лесі) ми разом грали у виставі Театру Драматургів. Вона дуже талановита людина, має вольовий характер. Катерина ніколи не зупиняється на досягнутому, а під час роботи над виставою багато вивчала творчість Лесі Українки. У нас з нею була цікава і плідна співпраця. Більшість з задіяних у виставі акторів вже працювали з Річардом. Єдина нова учасниця команди – це Катерина. Було цікаво побачити, як вона досліджує систему існування на сцені, яку запропонував Річард. Мені подобається, що кожен з акторів, які грають у цій виставі, любить свого героя. Кожен багато читав, приносив на репетиції щось цікаве про життя Косачів, обживав свого персонажа. Як відомо – немає межі досконалості. Наше завдання чесно працювати, що ми й робимо. Вважаю, що глядач має йти до театру з відкритим серцем. Він може бути враженим чи невраженим побаченим, співчувати або не співчувати героя. Він має думати, щось відчувати до вистави. А ми, актори, точно відчуваємо любов до нашої роботи. Зараз час відкривати ті імена в українській культурі, які були забуті. У всіх цих митців були непрості долі. Їхній життєвий шлях нас вчить, що не можна здаватися, а потрібно знайти сили для подальшої боротьби. Важливо, щоб ми знали і пам’ятали нашу історію. Моя мрія, щоб Річард Нельсон повернувся до України і захотів ще щось поставити. Тоді я буду проситися до нього на кастинг. (Усміхається). війни так багато молоді досі розмовляє російською, – додає Рибалевський. – Мене це реально обурює. Зрозуміло, юність – це бунт, пошук себе. Але яке це може бути бунтарство на такому примітивному рівні?”. Актор не приховує емоцій і різко висловлюється про батьків, які свідомо продовжують говорити з дітьми мовою країни-агресора: “І батьків, які спілкуються зі своїми дітьми російською, вважаю вбивцями”.
Арт#калейдоскоп · “П’єса розповідає про світ, сповнений смутку, але в якому криється глибока краса сім’ї, мистецтва”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

За одним столом з Косачами

Репертуар Зали імені Ігоря Славінського Київського академічного драматичного театру на Подолі нещодавно поповнила вистава “Більше краси, ніж туги”. Поставив цю виставу за власною п’єсою американський режисер та драматург Річард Нельсон. Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини Едуарда Межула Події відбуваються 30 квітня 1910 року. Леся Українка (Косач) провела зиму в Єгипті, щоб оздоровитися, і тепер повертається додому на Кавказ до свого чоловіка. У квартирі своєї матері Леся проводить вечір у затишній розмові з двома сестрами, матір’ю, невісткою та зятем. Разом вони діляться написаними та почутими історіями, записаними піснями, враженнями від далеких місць і часів, горем від смерті батька, втратою дому, сімейними проблемами, сум’яттям і страхами щодо світу, який став непривітним і загрозливим. Заснована на реальних людях та історичних фактах, п’єса “Більше краси, ніж туги” розповідає про світ, сповнений смутку, але в якому також криється глибока краса сім’ї, мистецтва та повсякденного життя людини. Напевно, найкраще про нову виставу розкажуть артистки, які у ній грають. Катерина Шенфельд, викона* виця ролі Лесі: “Як і більшість, познайомилася з творчістю Лесі Українки зі шкільної програми. Вже під час роботи в театрі від* булося більш близьке знайомс* тво. А ще повніше вона розкри* лася, коли працювали над виста* вою “Більше краси, ніж туги”. І, як не парадоксально, відбулося це завдяки американському ре* жисерові. Краще зрозуміти письменницю допомогло і її осо* бисте листування. Вперше працювала з режисером Річардом Нельсоном. Крім його професіоналізму, уважного ставлення до матеріалу, над яким працює, Річард також неймовірно уважний до акторів. Для мене це дуже важливий фактор у роботі. Адже коли ти довіряєш режисеру, то розкриваєшся у цій довірі. Думаю, що це стосується не лише мене, а й більшості моїх колег. Річард дуже любить акторів, уважний до наших потреб, наших зауважень щодо своїх ролей. Крім цього, він чітко знав, чого хоче, відстоював ті моменти, які для нього важливі. Але, разом з тим, був готовий до діалогу. Під час репетицій з нами був перекладач. Проте в моєму випадку знання англійської вистачало, щоб усе розуміти. Для мене це була хороша практика. Можна сказати, що мовного бар’єру не існувало. Після того, як перечитала листи Лесі Українки, мені здалося, що у мене з нею багато спільного. Але якщо говорити конкретно про роботу над роллю, як бачив Лесю Річард, то доводилося знаходити в собі більше терплячості і розуміння щодо людей навколо. Насправді ж ми можемо собі лише уявляти, якою була Леся Українка. Будь-яке її бачення – це наші рефлексії, особисті погляди. На жаль, вже ніхто не зможе сказати на сто відсотків, якою вона була. Це були суб’єктивні погляди режисера і мої. Що з цього вийшло — побачив глядач. У нас була чудова команда. Вважаю, що вийшла вистава не про Лесю Українку, а вистава про сім’ю. Річарду і всім нам було дуже важливо досягти відчуття спорідненості. На щастя, у нас у театрі дуже хороші артисти і хороші люди, що теж не менш важливо. Це не було аж занадто складно. Протягом двох місяців ми репетирували щодня з 10-ї до 16-ї або 17-ї години. А ближче до прем’єри і без вихідних. Ці два місяці практично разом жили у театрі. Багато спілкувалися, розбирали тексти, допомагали один одному у цьому розборі. Вийшла спільна робота. Перед виставою у нас є такий ритуал – ми збираємося, дивимося одне одному в очі. Потім ця підтримка відчувається протягом усієї вистави. Знаєш, що коли щось станеться на сцені, твої партнери тебе підхоплять. А це дуже дорогого варте. Я нещодавно повернулася з декретної відпустки і це перша моя нова роль. За ці кілька років у театрі багато чого змінилося. На жаль, помер наш художній керівник Віталій Юхимович Малахов. Почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. ти зробили зауваження одноліткам. Прикрий випадок трапився на Подолі – історичному центрі Києва. В інтерв’ю OBOZ.UA актор зізнався, що його шокує кількість молоді, яка навіть на п’ятий рік повномасштабної війни продовжує спілкуватися російською. Актор емоційно заявив, що батьків, які спілкуються з дітьми російською, він вважає співвідповідальними за війну. За словами Рибалевського, Театр очолив Богдан Михайлович Бенюк, з’явилися нові актори. Звісно, сьогодні театр відрізняється від того, з якого я йшла. Була рада розділити ці два місяці зі старими колегами по сцені і новими прекрасними акторами, які тепер працюють у нашій команді. Нова постановка буде розвиватися, як і кожна хороша вистава. А я вважаю, що вона у нас вийшла справді хороша. І хоча ми мали чіткі настанови у певних критеріях роботи на сцені, у нас також є багато повітря і можливостей для рефлексій на сьогодення. Якщо ми будемо дотримуватися тих рекомендацій, які нам залишив режисер, то вистава буде тільки покращуватися. Звісно, я б хотіла ще попрацювати з Річардом Нельсоном. Наші актори їздили проводжати його на потяг, а це багато про що говорить. Після знайомства з таким режисером є бажання працювати з ним постійно”. Наталія Кобізька, виконави* ця ролі Шури: “Я працювала у попередній виставі Річарда Нельсона у Театрі на Подолі “Як стихне шуру-буря зла”. Туди пройшла за кастингом, який ре* жисер оголосив у театрі. Він приглядається до акторів, з яки* ми працює. Не проти попрацю* вати з ними і в наступних виста* вах. Вважаю, що Річард обирає акторів на ролі дуже вдало. Ма* буть, саме мої риси характеру, на його думку, найкраще підійшли на роль Шури у новій виставі. Річард Нельсон – талановитий режисер з величезним досвідом, також він і драматург. Перша вистава, яку він поставив у Театрі на Подолі, має назву “Тускульські бесіди”. Вперше він її ставив у Нью-Йорку, а потім переніс на нашу сцену. А коли доторкнувся до української його четверо дітей не залишаються осторонь мовного питання. Один із випадків стався на початку повномасштабного вторгнення в Києві: “Мої діти реагують. Пам’ятаю, коли ми стояли на світлофорі, люди поруч розмовляли російською. Трьохрічний Макар так на них подивився, а потім тихенько мені: “Москалі”. Інша ситуація трапилася на Подолі, де мешкає сім’я актора. До родини підійшли незнайомі люди з претензією: “Ще був ви-
Арт#калейдоскоп · “П’єса розповідає про світ, сповнений смутку, але в якому криється глибока краса сім’ї, мистецтва”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Наші “радикали”

Родині відомого актора “прилетіло” в центрі Києва за українську мову: “Ваші діти занадто радикальні”. У родини актора Дмитра Рибалевського стався конфлікт (“Митець”, “Живий”, “Дике поле”, “Табун”, “Толока”) через мову – артиста та його дружину, акторку Анастасію Чумаченко звинуватили в “надмірному радикалізмі” після того, як їхні ді-
16 Театр · “Придумали ідею з подорожжю по великих містах світу, намагалися провести невелику екскурсію”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

новників програми були і лавреат міжнародних конкурсів Сергій Кон та Дарія Возняковська. Ми від початку вирішили зробити концерт театралізованим. Дуже важливим елементом стали зображення на екрані. Підбирали відео під той чи інший твір, що виконувався. Використовували костюми, які є в театрі. Але Вікторія Осадчук, приміром, придбала сукню спеціально для цього концерту. Деякі інші вокалістки теж обирали щось зі своїх колекцій. Не випадково закінчили концерт піснею “Як тебе не любити, Києве мій”, адже наша рідна столиця теж є великим містом. А заслужений артист України Андрій Гонюков має великий досвід виконання цього твору. Вважаю, що всі виступили чудово. Всі дуже старалися, прагнули заспівати щось нове, чого вони не мають можливості заспівати з оркестром в інших залах. У них була ексклюзивна можливість виконати саме ті твори, які вони хотіли. А нашим завданням було правильно розставити їх у програмі і дати їм життя. Хотілося б окремо відзначити лавреата Міжнародного конкурсу Сергія
16 Театр · “Придумали ідею з подорожжю по великих містах світу, намагалися провести невелику екскурсію”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Весна з Київською оперою

У Київській опері (Київському муніципальному академічному театрі опери та балету) відбувся концерт “Весна у великому місті”, завдяки якому глядачі змогли здійснити музичну подорож найбільшими містами світу. Цей концерт подарував шанувальникам музично-театрального мистецтва море емоцій, адже на них тут чекали найрізноманітніші хіти. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано театром Розпочали концерт уславленим вальсом Йоганна Штрауса-сина “На прекрасному блакитному Дунаї” у постановці народної артистки України Тетяни Боровик, який натхненно виконали артисти балету та симфонічний оркестр театру під орудою лавреата Міжнародного конкурсу Сергія Голубничого. Протягом цього вечора лунала музика Жака Оффенбаха, Джоаккіно Россіні, Жуля Массне, Шарля Гуно, Жоржа Бізе, Енніо Морріконе, Астора П’яццолли, Олександра Білаша, Едуардо ді Капуа та інших композиторів. А завершальним акордом стала пісня “Як тебе не любити, Києве мій”. Вокальні номери гармонійно поєднувалися з хореографічними композиціями. Дві години концерту пролетіли, немов одна мить, і вдячна публіка довго не хотіла відпускати зі сцени улюблених виконавців. Про роботу над цим музично-театральним дійством ми попросили розповісти його режисера-постановника, головного режисера Київської опери Віталія Пальчикова. – Зробити такий концерт було моєю режисерською ідеєю, яку підтримав директор-художній керівник театру Петро Качанов, – зазначив пан Віталій. – Концерт під такою назвою у нас вже був кілька років тому, але тоді виступали лише тенори. Цього разу ми вирішили розширити проєкт до більш масштабного концерту. В основу програми лягли твори, запропоновані солістами-вокалістами театру. Звучало щось з того, що було раніше, але з’явилося й дещо нове. Придумали ідею з подорожжю по великих містах світу, намагалися провести невелику екскурсію. Ми не часто в концертах використовуємо конферансьє, цього ж разу у нас був не просто ведучий, а екскурсовод. Мушу сказати, що наш співак Володимир Щур виявив себе як дуже хороший імпровізатор. На кожній репетиції у нього з’являлося щось нове. Загалом підготували концерт за три репетиції. Вперше на сцені Київської опери виконували два дуети з опер Джоаккіно Россіні – Ізабелли та Мустафи з “Італійки в Алжирі”, а також дует Фіорілли і Дона Джероніо з опери “Турок в Італії”. Балетні номери в основному були поставлені головною балетмейстеркою театру Тетяною Боровик. А ще вона допомагала у деяких хореографічних моментах, пов’язаних із виступами вокалістів. Серед балетмейстерів-поста- Голубничого, який був диригентом-постановником концерту, а також чудових диригентів Євгена Воронка та Романа Будзяка. Дуже допомогла у створенні концерту і режисерка Анна Янчук. Думаю, що результатом нашої спільної роботи став аншлаг у глядацькій залу театру. Інколи непросто зібрати публіку на концерти. А цього разу, можливо, спрацювали назва, склад виконавців. Тепер триває підготовка до постановки рок-опери “Ісус Христос – суперзірка”, музику до якої написав Ендрю Ллойд Веббер. Триває робота над перекладом. Дуже складний матеріал, але надзвичайно цікавий. Шукаємо виконавців, бо не всі артисти нашого театру можуть виконувати рок-музику. Разом із художником-постановником та художником з костюмів шукаємо вдалі рішення. Якщо все складеться, то прем’єра відбудеться на початку наступного театрального сезону. На закриття сезону хочемо поновити оперу Шарля Гуно “Ромео і Джульєтта”. Можливо, влітку буде прем’єра української опери. Постановка ще однієї класичної опери запланована на наступний театральний сезон. Намагаємося розширювати оперний репертуар нашого театру.
16 Театр · “Придумали ідею з подорожжю по великих містах світу, намагалися провести невелику екскурсію”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будьяка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Театр · “Придумали ідею з подорожжю по великих містах світу, намагалися провести невелику екскурсію”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин