Подія · “Лірика як наймобільніше родове утворення задокументувала потужний креативний потенціалу поезії фронтовиків і волонтерів”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
“Іду на ви”
Слово Просвіти, №12 за 2026 рік
Ніна ГОЛОВЧЕНКО
Тривога в столиці була тривалою, тому захід, організатором якого виступив Національний музей літератури України — в особі Павлини Дунай, передовсім, відбувся в укритті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серед учасників презентації були не лише поети і їхні рідні та друзі, а й науковці, журналісти, громадські діячі, музейники. У вступному слові Юрій Ковалів зазначив, що книгу видано за підтримки Київської міської держадміністрації не для продажу, а для розповсюдження в бібліотеках; що співупорядником видання був один із авторів антології з позивним “Історик” Олександр Хоменко (який з “нуля” привітав учасників презентації телефоном); що в самій збірці вміщено поезії 16-ти сучасних поетів-воїнів, волонтерів, а також сильвети про ідіостиль, специфіку образного ладу й віршування кожного з них, укладені Юрієм Ковалівим. До слова професор запросив найперше поетів. Наживо виступив Василь Мулік, полковник, військовослужбовець армійської авіації Сухопутних військ ЗСУ. Він подякував професору – “метру літературознавства” за долучення до антології його творів: “Коли твої вірші стають об’єктом дослідження — це приємний факт, я втішений, я гордий з того”. Василь Мулік читав свої вірші (“Рожеве плюшеве слоненя з Шанхаю родом”, “Від неї можна прикурювати… і підпалювати міста”), а також вслухався в коментарі професора (хоч і пожартував: “Я так і не розібрався, що таке силабо-тоніка”), пересипані літературознавчими термінами — пуанти, квантові кільця, ремінісценції, алюзії, звукопис, верлібр та ін. Сергій Пантюк (позивний “Сліва”), відомий письменник і головний сержант ЗСУ, нині ветеран, демобілізований за віком, згадав передовсім свого бойового побратима, добровольця, зниклого безвісти у грудні 2022 р. Бориса Гуменюка, і твердо зауважив, що вірить у повернення “Кармелюка”; прочитав гірку присвяту молодому загиблому побратимові Сергію Подкопаєву (позивний “Пархом”) “Галюцинації після контузії” і вірш “Шпитальна лірика”: …У палатній самотності зайвий плин, Це десята цигарка за п’ять годин, Гільйотиною висне пекуче бра — Наджинджурює жереб жорстка жура… Найніжніший діагноз ґ стабільний стан, Від пігулкових цьомок тремтять вуста, Із кутків перші пагони снів ростуть І шепочуться душі померлих тут… У цій журливо-медитативній інтонації у виконанні актриси Галини Стефанової прозвучали рядки вірша “Заповіт” Бориса Гуменюка, сильвета про творчість якого вміщена на початку антології. Адже саме зі збірки “Вірші з війни” (2014) Бориса Гуменюка почала формуватися сучасна мілітарна література. Твори авторів, які виконують бойові завдання і не змогли приїхати в Київ, читали їхні дружини (Наталка Позняк — вірш Олександра Хоменка, “Із каменів дім його…”), Юрій Ковалів і майстриня художнього читання Галина Стефанова. Прозвучала поезія Олекси Бика, Мальви Кржанівської, Павла Вишебаби, Єлизавети Жарікової, Олени Герасим’юк, Юлії Кашпуренко, Ярини Чорногуз, Дмитра Луняки. При чому в стилі письма кожного поета Юрій Іванович відзначав його своєрідність. Наприклад, щодо “канону” Олекси Бика зазначив таке: “Поета
У Києві професор Юрій Ковалів презентував “Антологію сучасної мілітарної поезії: “Іду на ви”.
не задовольняла структура строфи, в якій кожен верс завершується (обривається) римою, має вигляд катрена, терцета і т. п. Він обрав форму вірша “під прозу”, коли графічна впорядкованість зазнає дифузії в лінійних записах, як у прозовому творі, але не втрачає, на відміну від ритмізованої прози, розміру силабо-тоніки з чергуванням наголошених і ненаголошених складів, з відповідним інтонаційно-фразовим ладом, стопами, цезурами…”. В ідіостилі Мальви Кржанівської акцентував тяжіння до філософських узагальнень: “Попри експресивну вдачу Мальва Кржанівська обрала визначальний для себе феноменологічний жанр медидації, аби в стані внутрішньої самозосередженості розмірковувати над онтологічними, екзистенційними проблемами воєнного буття, особистісними подіями, що мають особливий сенс тут-і-тепер — тут-і-завжди, заглиблюватися у філософічні узагальнення”. Вірші поетів, які віддали життя за Україну, читали їхні рідні: тато Максима Кривцова, мама Артура Павленка. Дружина Ігоря Мисяка слухала його вірші у виконанні Галини Стефанової та Юрія Коваліва. Це були найскладніші хвилини презентації. Батько Максима Кривцова (позивний “Далі”) — Олександр Кривцов обрав синовий вірш, у якому Максим ніби напророчив собі долю: Моя голова котиться від посадки до посадки як перекотиполе чи м’яч Мої руки відірвані Проростуть фіалками навесні Мої ноги Розтягнуть собаки та коти Моя кров Вифарбує світ у новий червоний Pantone людька кров Мої кістки Втягнуться в землю Утворять каркас Мій прострелений атомат Заржавіє Бідненький Мої змінні речі та екіпу Передадуть новобранцям Та скоріше б уже весна Щоб нарешті Розквітнути Фіалкою.
Голос батька рвався від хвилювання, присутні плакали. Але він ще a cappella виконав пісню на вірші Максима-“Далі” “Там, де темрява…”, присвятивши її синові, його побратимам, які боронили і боронять Україну… Мама Артура Павленка (позивний “Арктика”) — Наталя Павленко розповіла, що її син завжди хотів бути першим, прагнув писати вірші і навчатися саме в КНУ, де й відбувається перша презентація антології. Як зауважив Юрій Ковалів, “експериментальні лінгвістичні пошуки А. Павленка обірвала війна”, але вже його перші верлібри, “зважаючи на “квантову” структуру з редукуванням зображально-виражальних засобів, з оголенням художнього прийому, …відповідають характеристикам мінімалізму як різновиду концептуального мистецтва”. Дружина Ігоря Мисяка (позивний “Поет”) — Марина Мисяк через хвилювання не зголосилася до читання його віршів. Але подякувала Юрію Коваліву за актуалізацію імені Ігоря Мисяка як поета в антології мілітарної поезії “Іду на Ви” і попросила один екземпляр книги для мами Ігоря… Тексти Вікторії Амеліної читав Юрій Ковалів, зазначивши, що “трагічні реалії ”перемкнули“ психіку Вікторії Амеліної на екстремальні події, страждання й героїчний чин на межі, які потребують миттєвої реакції, на що не спроможна епіка”. Хоча сама Вікторія не вважала себе поеткою.
Не поезія Я не пишу поезію Я прозаїк Просто реальність війни з’їдає пунктуацію зв’язність сюжету зв’язність з’їдає Наче у мову влучив снаряд
Уламки мови
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
