Сторінка · с. 4сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «ЯКЩО НАМ НЕ БАЙДУЖА ДОЛЯ ДІТЕЙ І ОНУКІВ», с. 1
ЯКЩО НАМ НЕ БАЙДУЖА ДОЛЯ ДІТЕЙ І ОНУКІВ
Слово Просвіти, №13 за 2007 рік
Закінчення. Початок на с. 1
Звертатися про захист наших прав на рідну мову нема до кого. Навіть Президент в інтерв’ю газеті “Україна молода” напередодні сво! го дня народження безпорадно розводить руками: “А українська мова? Як важко вона пробиває собі дорогу… Як багато ще треба боро! тися, щоб ця мова дійсно набрала державного статусу” (“Україна мо! лода” від 23 лютого 2007 р.). У нашій державі, далеко ще не українській, той, хто потопає, пови! нен сам себе рятувати. Нам не тре! ба чекати милості від колишніх оку! пантів та їхніх нащадків. У теперіш! ній ситуації українці мають покла! датися лише на себе, на свою сві! домість. Тому перед загрозою зни! щення української мови, а отже, й української державності всі, хто вважає себе українцем, повинні: — скрізь принципово послуго! вуватися тільки українською мовою незалежно від того, якою мовою звертається співрозмовник чи якою мовою розмовляють інші, ніде й ні! коли в Україні не переходити на чу! жу мову — усі, хто проживає в Укра! їні, якщо вони не мають нас за бид! ло, мусять бодай розуміти україн! ську мову (виняток слід робити ли! ше для іноземних громадян); — від усіх державних службов! ців, зокрема й від працівників Мініс! терства внутрішніх справ (міліціо! нерів), вимагати звертань і відпові! дей лише державною мовою; роз! порядження й накази, видані чи оголошені недержавною мовою, іг! норувати як незрозумілі; ми не зо! бов’язані знати російську мову; — відмовитися від придбання чи передплати газет, журналів, книг недержавною мовою без крайньої на це потреби і тим підтримувати українськомовні засоби масової ін! формації, українськомовні видання, які нізвідки не мають допомоги. Не ми повинні пристосовувати! ся до зайд, а вони до нас. Наслідуй! мо в цьому великого Шевченка. Ко! ли землячок у поемі “Сон (У всякого своя доля)” зверхньо здивувався,
що той не вміє говорити “по!здєш! нєму”, герой поеми відповів: “Ба ні, — кажу, — говорить умію. Та не хо! чу”. І це не національна обмеже! ність, а вимушений самозахист пе! ред обскурантизмом колоніального провінційного мислення. Повчімося шанувати себе й у західноєвропейських політиків, як це зробив президент Франції Жак Ширак, який вийшов із зали в Брюсселі (Бельгія), коли почув, що його земляк міністр на міжнародній конференції почав свій виступ анг! лійською мовою. “Франція дуже по! важає свою мову, — пояснив свої дії Ширак. — Ми довго боролися за її становлення. Я був прикро враже! ний, коли почув англійську з уст француза”. Берімо за зразок народи при! балтійських країн, які за радянської
ПОЕЗІЯ окупації не принижувалися до того, щоб переходити на мову окупантів. І тому вижили. Зрештою, чудовий приклад да! ють нам більшість ведучих телепе! редач. Якою б мовою не говорив співрозмовник, вони не відступа! ють від державної мови. І як неви! хований постає не ведучий, а той співрозмовник, український грома! дянин, який по!колоніальному пи! хато ігнорує мову народу, серед якого живе. Рідну мову, мову наших пра! дідів, яку вони виплекали й про! несли багатою крізь нестерпно важкі лихоліття, ми повинні, що б це не стало, відстояти перед на! валою новітніх варварів. Якщо, зрозуміло, нам не байдужа доля наших дітей і внуків. Якщо хоче! мо вижити.
Учень 9—Д класу Донецького багатопрофільного ліцею №124 Євген Мацецка надіслав до нашого тижневика свої вірші. Пропонуємо вашій увазі один із них.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
