Мова єдина · “Минуле регіону певною мірою заважає нормальному сьогоденню”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Білінгвізм Донеччини: виникнення, реалії і перспективи
Слово Просвіти, №13 за 2019 рік
Одним із найактуальніших питань сучасної України є проблема українсько-російського білінгвізму. Він характеризує мовну ситуацію в Україні загалом і на сході нашої держави зокрема. Варто відзначити, що сьогодні проблема двомовності в Україні вивчена недостатньо, оскільки дуже часто коментування явища білінгвізму переходить у суто політичну площину, стаючи об’єктом різноманітних спекуляцій. Це не знімає питання, а лише загострює його. Отже, саме зараз у сучасній соціолінгвістиці постала потреба в появі незаангажованих власне лінгвістичних робіт, присвячених вивченню наслідків українсько-російської двомовності. Такі дослідження зможуть дати відповідь на багато мовознавчих питань, і, головно, виявити руйнівний для структури і української, і російської мов вплив “законсервованого” стану контактного білінгвізму між спорідненими мовами, що побутують на одній території. Дослідження сфокусоване саме на Донеччині, оскільки проблема двомовності вкорінена тут досить глибоко, зважаючи на історичні особливості заселення краю.
Ольга ШЕВЧУК'КЛЮЖЕВА, кандидат філологічних наук
Етнічна структура Етнічна структура Донеччини формувалася протягом століть і є результатом дії низки об’єктив! них та суб’єктивних чинників у сферах політики (входження у різні часи до складу різних дер! жавних утворень, різний адмініс! тративно!територіальний уст! рій), економіки (зумовленість ма! сової колонізації регіону з другої половини XVIII ст. та міграцій пізніших, зокрема радянських, часів), культури (перетин етно! культурних традицій різних наро! дів), а також внутрішнього роз! витку та взаємодії окремих етніч! них компонентів, що були об’єд! нані спільним територіальним, а згодом політичним та культур! ним полем. Уже понад 100 років економічне та соціокультурне “обличчя” регіону визначає його індустріальна спрямованість. От! же, південно!східна Україна і Донбас є історично українським регіоном, адже це частина тери! торії Запорізької Січі, зокрема Кальміуської паланки. Аграрну колонізацію території між Дніп! ром і Дінцем – “Дикого поля” — розпочали на межі XV і XVI ст. ук! раїнські й російські селяни. Слі! дом за стихійним народним пото! ком ішла військово!урядова ко! лонізація. Історик Д. Багалій пи! сав: “Хоча це було в диких, неза! селених степах, що не були нічи! єю власністю, але все!таки на цю землю московський уряд дивився як на свою і хотів її закріпити за собою через заселення пересе! ленцями, хоча ті землі в дійсності належали прадідам українців” [Багалій 1993: 63]. Уже до середи! ни XIX ст. на Донбасі внаслідок особливостей освоєння терито! рії, колонізаторської політики царської Росії і створення спри! ятливих умов для іноземних по! селенців сформувалася строката етноструктура. Тут жили україн! ці, росіяни, німці, греки, євреї, татари та представники інших ет! носів. Однак абсолютну біль! шість становили українські селя! ни — вони складали (за десятою ревізією 1858 р., що проводила Російська імперія) 75%. Великою етнічною групою були росіяни — 13,5%. Донецький регіон стає при! кордонною етноконтактною зо! ною двох східнослов’янських на! родів: українців і росіян. Відбува! ються складні міжетнічні проце! си, що вплинули на формування особливостей соціально!культур! ного життя різних груп населен! ня в пізніші періоди. Однак до се! редини XIX ст. Донбас ще лишав! ся малозаселеним регіоном. Ін! тенсивний етап освоєння краю розпочався після реформи 1861 р. Територія Російської імперії по! ділялася на регіони, інтернаціо! нальні за своїм складом. У цей час розпочинається інтенсивна розробка природних багатств До! неччини, формування вугільно! промислового комплексу, аграр! на колонізація вільних земель. Виробничо!економічні та соці! альні чинники викликали вели! чезні хвилі переселення робочої сили на Донбас. Чисельність на! селення в цей період зростала уп’ятеро швидше, ніж в інших ре! гіонах імперії. Статистика засвід! чує, що саме в післяреформений час, у період, коли формується вугільно!промисловий комплекс та інтенсивно розвивається сіль! ське господарство, відбувається величезне переселення з різних губерній, і саме в цей час заклада! ється основа сучасної етнічної структури населення Донбасу. Відтак на шахтах і заводах Донба! су працювала переважно прий! шла робоча сила. Це були розоре! ні після реформи 1861 р. селяни з центральних регіонів Росії. За 48 років, з 1858 р. до 1906 р., чисель! ність населення Донбасу збіль! шилася на 54,4% і нараховувала 836094 осіб. Приріст населення мігрантами складав 48,6%, тому етнічний склад вплинув на дина! міку етноструктури регіону в піс! ляреформений період [Материа! лы 1903]. Аналіз вихідців регіону пока! зує, що російські губернії були батьківщиною 46,7% усіх пересе! ленців на Донбас, з українських губерній переселилося 37,9% міг! рантів, з Білорусії — 0,8%, з Кав! казу — 1,8%, представників ін! ших місцевостей нараховувалося близько 8,4%. Традиційними ра! йонами переселення були Хар! ківська, Курська, Орловська, Таврійська, Полтавська, Черні! гівська губернії та область Вій! ська Донського. Близько 40% мігрантів наприкінці ХІХ ст. осе! лялося в містах, що й відбилося на етноструктурі [Первая Всеоб! щая перепись 1904]. Усього за пе! реписом 1897 р. на Донбасі нара! ховувалося 30 етнічних груп, що було на 22 національності більше порівняно з десятою ревізією 1858 р. Більшість у регіоні скла! дали українці, при всій поліетніч! ності краю, — 62,5%, однак їхній відсоток у загальній чисельності населення знизився на 12,5%; пе! реважно це було характерно для промислових районів. Росіян на! раховувалося 24,2%, що було на 10,7% більше, ніж у середині ХІХ ст. Великі етнічні групи, особливо в Маріупольському повіті, стано! вили греки, німці, євреї, татари [Первая Всеобщая перепись 1904]. Сьогодні на Донеччині меш! кають представники понад 130 національностей. Загальна кіль! кість населення Донецької об! ласті нараховує 4825563 осіб (у 1989 р. в області мешкало 5311781). Українці становлять найчисельнішу етнічну групу ре! гіону. У період між двома перепи! сами — останнім радянським 1989 р. та першим Всеукраїн! ським 2001 р. — відбулося зрос! тання питомої ваги етнічних ук! раїнців у масштабах усієї держа! ви. Цей показник склав 5,1% — від 72,73% до 77,8%. Збереження абсолютної кількості українців на тлі загальної депопуляції дослід! ники пояснюють зміною етнічної ідентифікації певної кількості росіян, тобто відбулася своєрідна переорієнтація населення, що ха!
рактерно не лише для Донецької області, а й для всієї України. Пе! репис 1989 р. засвідчив наявність 2693432 українців у Донецькій області, що складало 50,7% насе! лення області. У 2001 р. кількість українців зросла до 2744149, що становить 56,9%. Тобто, збіль! шення українців у Донецькій об! ласті було вагомішим, ніж у мас! штабах усієї держави. Питома ва! га українців серед мешканців До! нецької області зросла на 6,2%. Це при загальному зниженні на! селення за ці роки на 486000 осіб, або на 9,2%. Враховуючи відсут! ність таких міграційних потоків, які б значною мірою вплинули на етнічний склад області, збіль! шення кількості українців можна пояснити декількома, тісно між собою пов’язаними, чинниками. По!перше, це зростання ет! носвідомості громадян України, що зумовило вибір української ідентичності особами з різними національними коренями. По! друге, за час, що минув між двома переписами, виросло покоління молодих донеччан, яке формува! лося в умовах нової ідеології та іс! торичних реалій. Можливість са! мостійного вибору етнічної на! лежності на користь української з!поміж молоді вплинула на зрос! тання кількості носіїв української ідентичності в Донецькій області. Таким чином, специфіка заселен! ня й розселення людей на Донеч! чині має тривалу історію. Процес денаціоналізації мігрантів із різ! них куточків України, Росії й не тільки, які свого часу прибували на Донбас, а також інтенсивні процеси цілеспрямованої русифі! кації призвели до того, що для на! селення Донеччини на тривалий час були знівельовані такі понят! тя, як “мова” й “нація”. Минуле регіону певною мірою заважає нормальному сьогоденню, ос! кільки попри те, що кількість ет! нічних українців перевищує по! казник найбільшої етнічної мен! шини — росіян, ускладненим все! таки є повноцінне функціонуван! ня державної мови — української на переважній більшості території Донецької області, бо за довгі ро! ки витворилося російськомовне міське середовище.
Формування мовного середовища Донеччина є дуже специфіч! ним регіоном України, функціо! нування української мови на Донбасі також має свої особли! вості. Звичайно, історія побуту! вання української мови в До! нецькій області безпосередньо пов’язана з мовною ситуацією всієї України, тому розглядати процес поступового виникнення такої своєрідної мовної ситуації регіону варто в загальнонаціо! нальному контексті. До головних ознак мовного простору сучасної України, як відомо, належить ук! раїнсько!російський білінгвізм, поширений, залежно від обста! вин, різною мірою та в різних формах. Тривалий асиміляційний процес безпосередньо вплинув на мовно!культурну ситуацію Донеччини. Радянська влада три! валий час наполегливо й послі! довно витісняла національну мо! ву з українського комунікативно! го простору, формуючи тим са! мим урбаністичну культуру, нас! лідки якої неможливо подолати й сьогодні. Так російська мова набула по! ширення на значній території країни, передусім у промислових центрах сходу та півдня. Показо! вим у контексті зазначеного ви! ще є простеження історії форму! вання мовного середовища До! неччини, оскільки внаслідок де! формаційних процесів сучасна мовна ситуація регіону є викрив! леною, що виявляється в поши! ренні двох мов — української та російської, з перевагою росій! ської мови в повсякденній кому! нікації. Різні регіони України заз! навали різного ступеня русифіка! ції, і тому різнитися мають підхо! ди й концепції у загальнонаціо! нальній та регіональній мовній політиці для повноцінного від! новлення всіх функцій україн! ської мови, що є нагальною пот! ребою. Особливістю міської ко! мунікації Донеччини є її часткова російськомовність. Російсько! мовне міське оточення постало як результат процесів асиміляції — природного й насильницького характеру, політики русифікації СРСР, що призводила до втрати населенням етнодиференційних ознак. Історично процеси уніфі! кації були характерні насамперед для сфер, пов’язаних із різними видами господарської діяльності, виробництвом, з метою уникнен! ня комунікативних невдач у про! фесійному спілкуванні. Найак! тивнішою була взаємна асиміля! ція росіян і українців, що жили у змішаних селах, а також асимі! лювалися й інші нечисленні ет! носи, які потрапляли в інше ет! нічне середовище — білоруси, поляки, молдовани тощо. Нас! лідком таких процесів стала нез! воротна зміна в самосвідомості асимільованої частини населен! ня, що найбільше виявилося в мові. Аби не вирізнятися з!поміж інших містян, українськомовні особи, потрапляючи до зросій! щеного міста, прагнули опанува! ти російську мову в безпосеред! ньому контакті з її носіями. Як наслідок — для певної частини населення це українсько!росій! ське мовне змішування, для реш! ти — повний перехід з української на місцевий варіант російської мови із досить помітними інтер! ференційними процесами в мов! ленні. Унаслідок цього відбулася практично тотальна русифікація обласного центру — м. Донецька, інших шахтарських міст із розви! неною промисловістю. Натомість сільські мешканці, як і раніше, говорять українською мовою. Звичайно, у селах Донеччини по! бутує своєрідна українська мова, оскільки вона наскрізь просякну! та вузько локальними утворення! ми — різновидами територіально! го діалекту — степовим говором південно!східного наріччя. Також характерною для укра! їнської мови Донеччини є значна деформація української мовної системи — відбувається україн! сько!російське змішування з вит! воренням гібридних (суржико! вих) форм мовлення. Таке суржи! кове мовлення в основі своїй ук! раїнське, але в результаті тісного сусідства в одному комунікатив! ному просторі двох абсолютно доступних у плані розуміння мову свідомості мовців відбувається “збій”, і білінгви не виявляють спроможності постійно диферен! ціювати ці мовні коди. На окрему увагу заслуговує й степовий го! вір, який впливає на українську мову мешканців Донеччини. Цей говір найпізніший за часом фор! мування (XVII—XIX ст.) та є ре! зультатом переселення й дозасе! лення людей на території його поширення. Одним із компонен! тів, які утворювали основу степо! вого говору, були південноросій! ські говірки, і, зважаючи на це, можна констатувати, що деякі риси степового говору доволі не! однозначні, бо вони, по суті, ме! жують з інтерференційними про! явами. Так, зокрема одна з фоне! тичних рис степового говору — пом’якшена вимова [ч’]: [курч’ja] курча, [ч’jужим j] чужий, що ви! никла під впливом російської мо! ви, адже для української вимови це не характерно, і відповідно може трактуватися, зважаючи, звичайно, й на інші особливості конкретних зразків мовлення, як прояв фонетичної інтерференції. У степовому говорі вжива! ються дієслівні форми типу: вип! рошувать, закручувать, така риса степового говору є також супе! речливою, оскільки може розгля! датися як інтерференційний вплив російської мови — у влас! неукраїнських інфінітивних фор! мах дієслів відбувається заміна формотворчого суфікса !ти ро! сійськомовним аналогом. Закінчення на стор. 9
с. 9 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 7
Серед морфологічних рис степового говору виділяють відY сутність в окремих словоформах чергування задньоязикових приY голосних: на дорогі, на рукі, у вуY хі — це паралельно можна розY глядати як прояв морфологічної інтерференції в українській мові під впливом російської, бо така особливість є нормативною для російської мови, що й переноY ситься на українські словофорY ми. Отже, при розгляді діалекY тних впливів на сучасне українY ське усне мовлення, що побутує на Донеччині, необхідно чітко відрізняти діалектні особливості та інтерференційні впливи, осY кільки, поYперше, різняться меY ханізми їхньої появи, поYдруге, різною є оцінка наслідків подібY них мовних відхилень. Наведені вище особливості степового гоY вору становлять незначну частиY ну від усього загалу фонетичних, лексичних і граматичних рис відY повідного мовного утворення, а тому при аналізі мовлення певY ного респондента варто брати до уваги наявність / відсутність інY ших територіальноYдиференційY них мовних ознак. Таким чином, говорячи про історію формуванY ня мовного середовища ДонечY чини, треба враховувати і загальY ноукраїнські чинники, що вплиY вали на розвиток і вкорінення мовних особливостей різних реY гіонів України, і локальні тенY денції постання місцевого варіY анта міської комунікації. Серед регіональних чинників постання викривленої мовної ситуації ДоY неччини варто виокремлювати надпотужний асиміляційний вплив мовної політики радянY ської влади, що супроводжувався уніфікацією етнонаціональних ознак місцевого населення задля витворення пришвидшеними темпами російськомовного регіY ону.
Сучасна мовна ситуація Незважаючи на те, що ДоY нецьк окуповано, він усе одно заY лишається одним із найбільших мегаполісів незалежної України. Іу місті, і в Донецькій області мовY ноYкультурна ситуація залишаY ється досить складною. Загалом її можна схарактеризувати як териY торію поширення незбалансоваY ної форми українськоYросійськоY го білінгвізму з диглосними проY явами. За радянських часів украY їнську мову на Донеччині було повністю витіснено не лише з виY щих навчальних закладів, а й із міських шкіл. Станом на 1990 р. з майже 1300 шкіл області залишиY лося 103 маленькі сільські школи з українською мовою викладанY ня, в яких навчалося менше 3% усіх учнів. Перша українськомовY на школа в регіоні з’явилася в Донецьку 1991 року завдяки зуY силлям Донецького обласного об’єднання Товариства “ПросвіY та” ім. Т. Шевченка та конструкY тивній позиції деяких місцевих керівників. Згодом подібні шкоY ли з українською мовою навчанY ня починають з’являтися у ГорY лівці, Маріуполі тощо. Як правиY ло, це престижні школиYліцеї та гімназії. У 1998 р. шкіл з українY ською мовою навчання стало вже 265, у 2001 р. — понад 400, а сьоY годні їхня кількість катастрофічY но зменшилася. Безпосередньо у Донецьку до війни працювало 34 українськомовні школи і 649 клаY сів з українською мовою навчанY ня. Станом на 2010 р. у цих шкоY лах навчалося 16053 школярів,
що становило близько 20% від заY гальної кількості міських учнів. Окрім шкіл, у Донецьку було два спеціалізовані ліцеї для обдароY ваних дітей: українськомовний ліцей при Донецькому націоY нальному університеті та російY ськомовний ліцей “Ерудит”. Ці навчальні заклади спрямовані на підготовку майбутніх науковоY педагогічних кадрів для вишів Донеччини. Проте й тут статус української як офіційної мови навчання підкріплено лише на гуманітарних спеціальностях — це стосується і учнів, і викладаY чів. Таким чином, бачимо, що формальний українськомовний статус багатьох шкіл перешкодY жає формуванню навичок корисY тування українською мовою в усіх комунікативних сферах і стаY вить під загрозу реалізацію задекY ларованої в освітніх директивах мети: формувати національно свідому, духовно багату мовну особистість, яка володіє вмінняY ми й навичками вільно та доцільY но користуватися засобами рідY ної мови, що має забезпечити наY лежний рівень мовної компетенY ції. Хоча на практиці спостерігаY ється зовсім інше — використанY ня державної мови є чітко реглаY ментованим умовами комунікаY тивної ситуації, а інколи взагалі має суто протокольний характер. За довоєнними даними ДонецьY кої ОДА, зі 195967 студентів обY ласті у 113 ВНЗ Донеччини 47072 навчалися українською мовою. Це становить 24% від загальної кількості студентів. Мовне сереY довище в освітньому просторі лиY шається приховано диглосним, що певною мірою підживлює тенденції зросійщення. Ситуація із забезпеченням місцевих бібліоY тек українськомовною продукціY єю також не найкраща. Так, зокY рема бібліотечний фонд ДонецьY кої обласної універсальної бібліоY теки ім. Н. Крупської лише на 9,1% укомплектований книгами українською мовою. У 1991 р. їх було ще менше — 6,1%. На два українськомовні видання припаY дає три російськомовні. ПоYперY ше, українськомовні книжки — це література переважно ще раY дянських часів, яка зовсім не виY ховує в читачів патріотичних поY чуттів до незалежної України, швидше навпаки. Мабуть, це і є однією з причин, чому вона практично не користується поY питом у адресата — молоді. ПоY друге, мережа самих бібліотек неY ухильно скорочується. У місцеY вих бібліотеках області, фонд яких майже повністю ще радянY ський, загальний обсяг літератуY ри становить понад 17 мільйонів примірників, з яких українською мовою — 30,3%. В інформаційноY му просторі Донецької області працювало 136 телерадіоорганіY зацій. З них — 38 телерадіокомY паній і 18 радіоорганізацій ефірY ного мовлення, 67 — телерадіоY компанії кабельного мовлення і 13 — радіоорганізації дротового мовлення. Телерадіоорганізації, використовували у своєму ефірі в середньому 45% державної мови і 55% — російської. Обласна дерY жавна телерадіокомпанія, яка веY ла програми українською, — 65%, російською — 35%. Така пеY ревага однієї з мов національних меншин поряд із державною не сприяла формуванню пріоритетY ного становища мови титульної нації, хоча насамперед представY никам українського народу має відводитися ключова роль у твоY ренні нашої держави.
Ольга ШЕВЧУК7КЛЮЖЕВА
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
