Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Фото Івана Бурдюга
Микола ЦИМБАЛЮК
Закінчення на стор. 3
Таких чи подібних за темою пресконференцій, круглих столів з проблем розвитку і застосування української як державної мови упродовж останніх трьох років було проведено Товариством “Просвіта” разом із Громадським форумом “Українська Альтернатива” вже не один десяток. Громадськість і представники експертного середовища постійно і регулярно аналізують мовну ситуацію, роблять певні застереження, розробляють і подають свої пропозиції. Але ця фундаментальна проблема і донині в державі не розв’язана.
Ви голосуйте, ми захистимо ваш голос за незалежну, соборну та вільну Україну!
ВІД ПЛАНУ “ЗЕК” ДО ПРОЕКТУ “ЗЕ”
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Іван ДЗЮБА, літературознавець і громадський діяч, академік НАНУ і екс-міністр культури, Герой України иглядає, що в нас голосування стало не вільним, а протестним: українці голосують на виборах не за, а проти. Тобто, якщо хтось голосує нібито за когось, то він насправді голосує не за нього, а проти когось чи чогось. А як голосує проти когось — то це за когось чи за щось. Така собі гра в невпізнанки. Нині бачимо, як проти Петра Порошенка ополчилися найрізноманітніші політичні авторитети чудернацького пострадянського простору. Зрозуміло: вони проти, бо за своє кревне. Телеекрани та сайти сповнені шаленої ненависті і маячні, у брудних хвилях якої безнадійно потопають нечисленні уламки посутньої критики. За цих умов хочеться голосувати саме за Петра Порошенка. Порядком протесту проти нагнітання безуму. Ну це, скажімо, емоційний імпульс. Але є і цілком раціональні мотиви. Ось деякі з них.
Чи не досить уже українцям без розбору ганьбити один одного, допалювати імпортні автомобільні шини, перекривати дороги, балаклавити, штурмувати відділення поліції, щоб визволити затриманих? І т.д., і т.п.? Чи не час зосередитися на продуктивній роботі, на конструктивних ідеях? Чи не час відчути потребу стабільності національного розвитку? Коли вже час, то визнаймо об’єктивно, що деякі тенденції та здобутки останніх років так чи так пов’язані з іменем Президента Петра Порошенка, — зміцнення обороноздатності країни, налагодження її міжнародних відносин, “безвіз”, створення Помісної православної церкви, невеличкі поки що зрушення в економіці — за умов війни! — та перші виходи на європейські ринки — все це має бути утверджене й продовжене. Тобто: Україні потрібна стабільність. Яку вона буквально вистраждала. Тепер стабільність — синонім незалежності. І синонім руху вперед. На мою думку, за цю стабільність ми проголосуємо, голосуючи за кандидатуру Петра Порошенка, до чого я і закликаю. Інакше знову почнуться реваншистські експерименти, що відкинуть країну на десятки років назад. Бо ж конкретних і обговорених суспільством програм у опонентів немає, а голослівні гасла залишають широкий простір для маніпуляцій і хитань на всі боки. Тут я хочу сказати, що, на мою думку, не опоненти на виборах становлять небезпеку для Петра Порошенка як кандидата в президенти. На політичних вагах він переважить кожного з них. Натомість його реальні й небезпечні опоненти — бідність, ціни, корупція, незламність радянської бюрократичної спадщини — те, що звемо відсутністю “реформ”. Усе це й багато іншого ставиться на карб йому, і не може не ставитися. Наскільки справедливо й наскільки несправедливо? Спробуймо тверезо про це поміркувати. Бідність. А коли ми всі були багаті? У 90-ті роки? У 2000-ні? І чи доведено статистично, що саме за останні роки населення найбільше збідніло? І хто збіднів, а хто збагатів? Вийдімо на вулиці — не протовпишся між потоком дорогих автівок (вочевидь, не запорізького виробництва), і на дорогах гине більше людей, ніж на донецькому фронті. Пройдімось по маркетах і супермаркетах — добра незліченно, з усього світу, і не скажеш, що воно все залежується на полицях, незважаючи на шалені ціни. А подивімося (на телеекранах) на щасливі обличчя тих, хто заплатив сотні гривень, а то й доларів за право послухати “зірок” естради чи пореготати на якомусь там “кварталі” й бути зафільмованим для публічного показу… А що вже говорити про оприлюднену частину прибутків деяких нардепів чи різних посадових осіб тощо…
Закінчення на стор. 2
БІЛІНГВІЗМ ДОНЕЧЧИНИ
ПОЕТИЧНИЙ АВТОГРАФ ЮРІЯ КОВАЛІВА
12-13
“Наші політичні діячі та лідери не подають прикладу особистої скромності та жертовності”. Позиція 2 · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Подумати — і проголосувати», с. 1
Закінчення. Початок на стор. 1
А наші олігархи та інші мільярдери й мільйонери могли б скинутися на чималеньку суму й допомогти Міжнародному Валютному Фонду, що у вічній скруті крохоборствує і з таким трудом вимучує чергову позику для України. Любі олігархи й приолігаршені, та втріть ви носа тому нещасному МВФу! Ні, не бідна наша бідна Україна. Величезні хмари грошей гуляють над нею, сягають і за її межі. Але вони оминають більшу частину трудової людності, для неї вони невловні. Це і є ті, хто збіднів і не виключено, біднішатиме далі, бо на їхній захист виступають не держава і не вони самі чи їхні питомі представники з класово організованих трудових колективів, а одні й ті самі, з року в рік, речники народної бідності — кричуще грошовиті санкюлоти-телеолігархи. Не бідність чужа їм пече, а власна ненажерність. Пропагандистські гасла про суцільну бідність України, яка провалилася в бездонну прірву злиднів, приховують реальну проблему: разючий розрив між багатими і бідними при невеличкому прошарку “середньо забезпечених”. Тобто: відсутність соціальної справедливості. Наша держава не стала соціальною, вона була і залишається асоціальною — всупереч тому, що записано в її Конституції. Структура, важелі цієї асоціальності мали б стати предметом аналізу й профілактичного контролю державних служб і всього суспільства. Предметом громадянського судочинства. Мала би бути Національна програма подолання бідності, досягнення соціальної справедливості — набагато ширша, ніж принагідні кон’юнктурні заходи підтримки соціально незахищених. Сьогодні це мало би стати Національною ідеєю, навколо якої точилося стільки балачок. Замість цього ми десятиліттями чуємо жалі, обурення, обіцянки, рятівні гасла — і все залишається на місці. Винен Президент? Звичайно. Але не сам. Разом з іншими політичними лідерами, партіями, блоками, Верховною Радою, урядом, промисловцями, громадськими організаціями. Разом з усіма нами. Вина спільна, хочу кожного своя і своєю мірою. Міру персональної вини Президента ми зможемо незабаром побачити, якщо переможе на виборах один із тих 40 кандидатів, які обіцяють покінчити з бідністю в один присіст. Неважко уявити, чим це скінчиться. Ціни. Чи можна зупинити їхнє зростання, не піднявши економіку та продуктивність праці? А для цього замало чиєїсь
“політичної волі” — потрібні розумне законодавство, модернізація виробництва і трудових відносин. Про це скажуть економісти й виробничники, тут їм має бути забезпечене “право голосу”. А де колективна мудрість і воля профспілок, їхній постійний контроль над умовами праці та її справедливою оплатою? Немає відповідного законодавства? Немає сил? Немає авторитету? Немає мислителів і подвижників профспілкового руху? Чому? Корупція. Усі вимагаємо покінчити, нарешті, з корупцією і хабарництвом. Поки це звучить як звичне гасло — всі згодні. Та ось спіймали на злочині когось конкретно. Якщо він важлива персона, то зразу ж скликає пресконференцію і оголошує, що став жертвою політичного переслідування, бо вів принципову боротьбу з корупціонерами. Далі він наймає найдорожчих і найголосніших адвокатів, які доведуть його невинуватість у будь-якому суді, хоча б і європейському. А якщо він, скажімо, мер міста, то на захист його стане і частина земляків, для яких він щось нібито зробив, — це ж ми вже бачили не раз. Здається, формально Президент до цього особисто не причетний. А по суті? По суті Президент відповідальний за все, що діється в країні. І нікуди від цього не дінешся. Але є речі, за які він відповідальний дуже конкретно. Скажімо, коли давно сподівані й на решті призначені для боротьби з корупцією антикорупційні органи завзято і щиро стежать один за одним і з останніх сил борються між собою, а не з корупцією. Що робити? Хіба призначити ще двох-трьох генеральних прокурорів, щоб і вони контролювали один одного і виборювали першість? Непроста воно справа — боротьба з корупцією — в суспільстві, корумпованому з голови до ніг (чи з ніг до голови) ще з глибоких радянських і дорадянських часів. Дехто з найрозумніших радить: треба взяти й показово розстріляти з десяток найбільших корупціонерів. Як у Китаї. Доб ра порада. Але для цього треба мати двадцятимільйонну Комуністичну партію, згуртовану навколо вождя і достатньо невтомну в масових стратах, щоб вистачало сил і на щорічний приріст племені корупціонерів, який і спостерігається в тому ж таки Китаї. Реформи. Оце воно! Відсутність реформ. Найбільший історичний гріх Петра Порошенка. На думку і МВФ, і західних дипломатів, і нас, українців.
Як ото в ХIХ столітті по Європі шастав “привид комунізму”, так тепер по обидва боки Дніпра гуляє привид реформ. Ніхто його не бачив, але всі про нього гомонять. І добре, що його ніхто не бачить, що він лише привид, фата моргана. Бо хай тільки спробує з’явитися на люди в якійсь матеріалізованій іпостасі — Боже, що починається! Відьомські танці на парламентській Лисій горі! Як ото навколо Уляни Супрун. І виявляється, що ті, хто найбільше кричить про відсутність реформ, — вони ж їх ніколи і не допустять. Без реформ комфортніше. І в них ніхто не вірить. А хто і в що у нас вірить? Вірять, звичайно. Хто знахаркам, хто чудодійним лікам з інтернету, хто виграшам відомого політика у невідомій лотереї, хто астрологам, екстрасенсам, пророчиці Ванзі. Але владі не вірить ніхто, включаючи і саму владу. І собі люди не вірять. Зневіра у нас виходить уже за межі масового цинізму і набирає національно-суїцидного характеру. Самі себе труїмо або спалюємо. Ну, припустімо, філософська мудрість “усі вони однакові” — це про владу різних рівнів. Хай їй буде. Може, й заслужила, нарівні з обіцянками сумнівних “опозиціо нерів”. А от “і він такий, як усі” — це вже про окрему людину, що могла дати якийсь добрий приклад. Зверніть увагу: ключові слова в цій опінії — “як усі”. А воно якщо вже “всі”, то далі нема куди. Але тут наш бадьорий цинік приховує свою невеличку хитрість. Він же не пакосник, він просто такий, як і всі, і йому немає чого стидатися. Які до нього претензії? Він же — як усі. Така от усепереможна кругова порука капітуляції перед злом, яке вже не зло, бо — “всі”. Оце “всі такі” — для багатьох не що інше, як санкція собі самому на власне паскудство. Чи можна розірвати це зачароване коло: зневіра — вседозволеність собі — намноження зневіри? Мабуть, тут хіба що позитивний суспільний досвід міг би зарадити. Не можна сказати, що його зовсім бракує. Але він не часто потрапляє в поле зору основної маси люду. На телеекранах нам розповідають жахливі речі про нелюдські стосунки то в сім’ях, то серед сусідів, і це факти, правда, але ж і ми живемо в цьому світі і бачимо інші сім’ї, інших сусідів, — та показати добре в житті не так просто і не таке воно “цікаве”, як оте злочинне. Коли ж візьмемо політичний вимір нашого життя в особах, то тут негативна інформація, негативні враження настільки переважають, що потрібні дуже яскравій безсумнівні приклади добра, щоб зламати стереотип негативізму. Ось тут, мабуть, і є головне. Наші політичні діячі та лідери не подають прикладу особистої скромності та жертовності — прикладу, такого необхідного нині в атмосфері соціальних контрастів і супутніх їм безвідповідальності й безстидства, коли одні ледве зводять (або й не зводять) кінці з кінцями, другі ведуть у розкошах “светскую жизнь” на телепоказ, а треті захищають одних і других в окопах Донеччини, приймаючи на себе удари найновіших випробувальних зразків смертоносної російської воєнної техніки. Чи є рада на цей абсурд? Не знаю. Можливо, відповідальна позиція і поведінка відомих політичних діячів, що перебувають під недремним телеоком, а відтак і прискіпливим оком телеглядачів, могли б зблиснути світлом у кінці тунелю й розірвати оте зачароване коло зневіри: “всі такі”? А зараз — це питання виживання країни, хоч як би голосно це звучало. Бо взаємна ненависть і зневіра з’їдають наше суспільство. І будь-який прогрес, якщо він можливий, — можливий тільки за умов позитивної стабільності, а не негативного хаосу. За умов раціональної критики вад та прорахунків і об’єктивного поцінування добрих здобутків. І прорахунки, і здобутки ми бачили в діяльності Президента Петра Порошенка. Ми бачили, як за час незалежності України нарешті ставали вагомішими здобутки, зміцнювалася національна державність і окреслювався магістральний напрям руху: демократична і європейська Україна. Цей рух нині пов’язаний з іменем Президента Порошенка. Тому, незважаючи на критичне ставлення до окремих аспектів діяльності Президента (про що доводилося і говорити, і писати), — на президентських виборах—2019 голосуватиму за кандидатуру Петра Олексійовича Порошенка. І раджу голосувати за нього всім тим, хто хоче обнадійливої перспективи для України. І хай це буде наше промовисте протестне голосування — проти спроб дестабілізувати Україну, звернути її з європейського шляху, поглумитися з її дорогого нам імені.
Іван ДЗЮБА “Україна Молода” від 15 березня 2019 р.
“Наші політичні діячі та лідери не подають прикладу особистої скромності та жертовності”. Позиція 2 · с. 2сторінка оригіналу ↗ Молодь приходить до бібліотеки, одягає навушники, під’єднується до ефіру радіо “Сковорода”. На радіохвилях опиняється Сергій Жадан, говорить про українську культуру, читає нову поезію. Далі — мікс української сучасної музики від львівського діджея Sunny Boy. Молодь танцює в навушниках. У бібліотеці тиша. Так 23 березня у 25 містах України по-тихому прогриміла тиха вечірка в навушника.
Усе почалося з Луганщини, невеличкого містечка Старобільська. Там Луганська обласна універсальна наукова бібліотека запропонувала колегам з усієї країни провести у себе тиху вечірку. Підсиленням у питаннях організації вечірок по всій Україні стали молодіжні організації та ініціативи. А співорганізатори всеукраїнської події — публічний простір у Києві “Оціум 51. Бібліотека на Русанівці”. Автор ідеї — старобільський активіст Сергій Летучий — говорить, що мета вечірки — підтримати сучасну українську культуру, привернути увагу молоді до бібліотек, літератури, музики, видавництв. “Для нас важливо, щоб тиха вечірка проходила завдяки взаємодії бібліотек з громадськими молодіжними організаціями. Щоб у процесі вони обмінювалися досвідом, переймали механізми, щоб бібліотеки переходили на формат арт-просторів”, — додав Сергій. Транслювалася вечірка на радіо “Сковорода”. Радіолокацію розгорнули в Луганській обласній бібліотеці. Туди ж приїхав на інтерв’ю і Сергій Жадан, який родом зі Старобільська. За словами письменника, такі події, як тиха вечірка, можуть піднести маленьке місто до вельми високого статусу: “Старобільськ може бути бібліотечною столицею, може дати імпульс до відродження бібліотеки”. Питали в автора і про стан сучасної культури загалом. Жадан із розчаруванням відгукнувся про українські культурні медіа, зазначивши, що це не правильна ситуація, коли на головних медіа немає жодних літературних передач, оглядів. Питали радіослухачі й про думку письменника щодо викладання української літератури в школах. “У школі закладається або любов до літератури, або ненависть. Тому багато чого залежить від самого вчителя. Дуже не хочеться бути об’єктом нелюбові у старшокласників”, — відповів Жадан. Підтримку бібліо тек, якою автор активно займається, Жадан назвав так само творчістю, а саму поезію — активізмом. Далі почалися танці. Діджей зі Львова — Sunny Boy — спеціально для вечірки підготував мікс найпопулярнішої української музики у сучасній обробці. На сторінці у Фейсбуці проходила пряма трансляція вечірки зі Старобільська. Усі інші бібліотеки ділилися фото та відео зі своїх вечірок та спілкувалися у головному чаті. Розігрували в прямому ефірі й книги Жадана. Переможцями стали ті, хто надіслав найоригінальніші фото з місця події. 20-річна Євгенія Волинська приїхала на вечірку з м. Щастя. Особливо зацікавило Женю саме рішення — провести вечірку в бібліотеці. “Це новаторське рішення. Мені дуже подобається. Приємно було бачити
Сергія Жадана, приємний такий неформально формальний формат, типу післяпаті. Бачу, що людям теж дуже заходить. Розбиваємо стереотипи про те, що в бібліотеці не можна слухати музику”. Для команди мандрівного радіо “Сковорода” підтримка вечірки стала знаковою, адже їхня мета — руйнування стереотипів. “Завдяки тихій вечірці у Старобільську ми об’єднали всю Україну класним контентом, підняти тему бібліотек, які стають актуальніші, більш доступні, зрозумілі і потрібні. Ця подія справді ламає певні стереотипи”, — говорить діджей і продюсер радіо “Сковорода”. Допомогли втілити ідею на всеукраїнському рівні Молодіжна секція Української бібліотечної асоціації, соціально-культурний проект “БезМеж”, культурно-освітній проект “Будуємо Україну Разом”, Благодійний фонд Сергія Жадана, Українська академія лідерства, громадська організація “Бібліотека Майбутнього” та Міжнародний фонд “Відродження”. Організатори запевняють, що така вечірка проходитиме щороку і щоразу підніматиме нові теми. Серед головних гостей молодь хотіла б побачити та поспілкуватися зі Святославом Вакарчуком, “Танком на майдані Конго”, Артемом Лоїком, “ДахаБрахою”.
Прес-центр Луганської обласної універсальної наукової бібліотеки
“Кожен народ обведений колом своєї мови”. · Гаряча тема 3 · с. 3сторінка оригіналу ↗ Закінчення. Початок на стор. 1
— Без її вирішення, — зазначив, відкриваючи в Укрінформі прес-конференцію “Мовний закон України: формальність чи гідність нації?” Павло МОВЧАН, голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, — неможливе мислення і бачення перспективи української держави. Мовне питання сьогодні перетворюється на своєрідний фарс. Ми усвідомлюємо, чим зумовлені всі ті тисячі правок Опоблоку, чому відбувається така затята і затяжна процедура їхнього схвалення, чому такі довгі коментарі, чому сьогодні путінські “консерви”, які були довгий час закриті, відкрилися і запекло по команді кремлівських ідеологів “русского міра” вступили в боротьбу проти основи основ держави — закону про державну українську мову. Те, що ці антиукраїнські сили намагаються будь-що завалити закон, свідчить, що в них одна мета — потопити той материк, який називається Україною. Що це не вигадки чи нісенітниці свідомої частини українців, Павло Мовчан навів уривок з книжки “науковця” і путінського апологета Олександра Кавєріна “Малоизвестная история Малой Руси. Очерки межрусских отношений”: “И следует помогать украинцам (малорусам и белорусам) осознавать себя русскими и не противопоставлять их великорусам. Необходимо помогать и великорусам осознавать украинцев и белорусов своими русскими. Исходя из этого русский язык нужно признать родным языком украинцев и белорусов, а не только великорусов, отстаивать права этого языка в Украине не как языка русского национального русского меньшинства, а как языка национального большинства”. Оце вам теза, оце робота одна із небагатьох, яка друкується і поширюється в Україні накладом у сотні тисяч, якщо не мільйони. Володимир Василенко, доктор юридичних наук, у своєму виступі конкретно зупинився на мовному питанні, забезпеченні належних умов для застосування і функціо нування української мови. — Це фундаментальне питання не лише безпеки України, — сказав він, — а й самого її існування. Річ у тім, що будь-яка мова будь-якої нації є фундаментом державності цієї нації, на якому тримається вся будівля цієї держави. Тому така увага до мовного питання, яку приділяла Москва за часів Радянського Союзу. Комуністична влада надавала йому колосального значення, наслідуючи в цьому політику царської Росії. Вона використовувала російську мову для того, щоб створити “трієдіний народ”, який очолюють велокороси, і гілками якого є українці і білоруси. Ось цей “трієдіний народ” на той час становив більшість у Російській імперії і був її етнічним ядром. За часів царату ухвалювали десятки, сотні різних драконівських актів, які були спрямовані на знищення української мови. Це був інструмент знищення української нації як окремішньої національної одиниці, як природної форми існування народу, який історично мешкав на території України. І цю політику перейняв комуністичний режим, який відновив Російську імперію під машкарою СРСР. Мова російська активно використовувалася, щоб створити “єдіную общность — совєтскій народ”, який розмовлятиме російською мовою. Мета та сама — продовження знищення України як нації і позбавлення її перспективи мати власну державу. Русифікація дійшла апогею у кінці 1980-х. Це стало настільки явним, що представники українських письменників, інтелігенції різних прошарків почали бити на сполох. Активність на захист української мови призвела до того, що комуністичний режим, який почав втрачати свої позиції в Україні, погодився на ухвалення Закону про мови в Українській РСР 1989 року. У цьому Законі вперше в історії було проголошено і встановлено на законодавчому, а згодом і на конституційному рівні державний статус української мови. Цей акт сьогодні критикують, але це недолуга критика, тому що в тих умовах кращого акту не можна було ухвалити. Цей акт сприяв зупиненню процесу активної русифікації в Україні. Він мав би стати стартовим майданчиком для того, щоб припинити русифікацію. Але, на жаль, не став, тому що керівництво уже незалежної України (президент, уряд, Верховна Рада) чи-то не розуміли, чи то навмисно ігнорували значення української мови як інструменту забезпечення безпеки нашої територіальної цілісності, єдності народу і самого існування Української національної держави. Іван Заєць, співголова громадської організації “Україна в НАТО”, висловив тривогу суспільства за долю одного з найважливіших законів, що за своїм значенням належить до установчих документів — “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. — Ми спостерігаємо дуже небезпечні танці навколо цього законопроекту, — сказав він. — Процес розгляду у другому читанні умисно затягується. Така політика несе в собі багато небезпек. Одна з них — законопроект буде перетворено з нормативного документа на таку собі декларацію, яка не матиме жодної цінності. Але єще більша небезпека — неухвалення цього законопроекту. І хто тут є діючими особами реалізації такого сценарію? Якщо говорити про Верховну Раду, то насамперед представники п’ятої колони нардепів з так званого опозиційного блоку і платформи “За життя”. Їхня логіка нам зрозуміла —
вони виступають на боці російських сил, борючись не просто проти ухвалення цього закону, а проти існування самої української національної державності. На жаль, з цією логікою погодилися практично всі фракції, які відносять себе до демократичних чи то до патріотичних фракцій. Це фракції з так званої більшості і з так званої демократичної опозиції: “Батьківщина”, Самопоміч та Радикальна партія Ляшка. Якщо логіка опозиційного блоку зрозуміла, то майданних партій — ні. Можна припустити, що навколо цього закону точиться великий торг. І в основі цього торгу є вузькопартійні виборчі інтереси. Державотворчими інтересами тут навіть не пахне. Ми вимагаємо від майданних партій якнайшвидшого ухвалення закону в повноцінній редакції. Цей закон — це тест на відповідальність політичних сил. Чому нам потрібен цей законопроект навіть не сьогодні, а вчора? По-перше, нас зобов’язує Конституція України. Стаття 10 чітко говорить про те, що застосування мов регулюється законом. У нас утворився вакуум у цій сфері. Він триває дуже довго, фактично вже 30 років. Відсутність цього закону призвело до розгортання відкритого наступу на незалежність і територіальну цілісність України — спочатку у вигляді т. зв. закону Ківалова-Колесніченка, а потім до анексії Криму і відкритої військової агресії Росії. По-друге, нам треба забезпечити права громадян на користування державною мовою. По-третє, нам треба задіяти націєтворчий і державотворчий потенціал української мови як державної. Якщо ми звернемося до європейської практики, то побачимо у польському законі про польську мову дуже чіткі формулювання. Там навіть зазначено, що поляки ухвалюють цей закон через те, що боротьба з поляками велася через боротьбу з польською мовою з метою знищення польської державності, тому таку ситуацію треба виправити. Наші вороги настирно підкидають суспільству думку, що, мовляв, нам не треба закон про державну мову, а треба про мови. Звернімося до практики Російської федерації, державній мові якої ніхто і ніщо не загрожує. Вона давно ухвалила свій закон про державну мову РФ. У багатьох випадках наш закон набагато ліберальніший, ніж російський. То росіянам можна, а нам, виявляється, — ні?.. Георгій Філіпчук, академік НАПНУ, співголова ГФ “Українська Альтернатива” нагадав про абсурдні антиконституційні політичні рішення 2012 року, зокрема так званого закону Ківалова-Колесніченка. Академік навів одну з багатьох сторінок нашої історії, коли Лейба Каганович приїхав 1926 року в Україну за дорученням Сталіна і почав деукраїнізовувати школу, освіту, науку, церкву, місто, владу. Це так звані сім відомих знаменитих чорних пунктів Кагановича щодо нищення України. Незважаючи на геноциди, голодомори, лінгвоциди, українці після Другої світової війни ще зберігали свою ідентичність. 1952 року, як свідчить статистика, тих, хто визнавав себе українцем і вважав рідною мовою українську, було 95%. Минуло 30 років, рік 1989-й. Напередодні українського ренесансу інша статистика: 81 % українців, які визнають себе українцями і вважають рідною українську. 2001-го, коли майже 78 % за переписом є етнічні українці, лише 67,7 % визнають українську мову рідною. — Таким чином, — зазначив він, — у Верховній Раді під брутальним і нахабним тиском антиукраїнських сил протягнули закон Ка-Ка в умовах надзвичайно швидкої руйнації української ідентичності, а отже, української ментальності, державності, української духу. Чи була спроба Конституцією зупинити цей процес? Очевидно, була. Погоджуюся з професором Василенком у тому, що нинішній законопроект про українську мову важко вибудувати кращим, ніж він є зараз. Але Європа має чимало прикладів для наслідування, починаючи з французького закону 1994 р., польського — 1999 р. та інших, закінчуючи російським. І їхніх законів про освіту, де абсолютно в імперативних тонах визначено статус державної французької, польської, російської мов. Ми граємось сьогодні у лібералізм і надмірні компроміси (Донцов з цього приводу сказав: компроміси можна вибудовувати, бо ми будуємо державу, але лише до тих пір, допоки політичну керму не візьмуть в руки інородці). Після придушення російським царем другого польського повстання віленський губернатор Муравйов сказав: “Те, що не доробив російський багнет, доробить російська школа і російська мова”. Ось вам сьогодні те, що засвідчує: ніякої іншої концептуальної позиції — гуманістичної, гуманітарної — Москви не відбулося. Російська мова, сказав Нечуй-Левицький, — найпотужніше знаряддя нищення українства. Ці слова потрібно почепити у залі Верховної Ради, в усіх наших урядових установах. І хай вони не граються з народом, нацією, яка пережила 480 руйнівних актів проти себе, проти української мови, посилаючись на те, що важливіші потреби соціальні. Так, вони є. Але мова виведена за дужки дискусії, вона не входить в меню гастрономічних ідеалів. І якщо хтось наважився взяти на себе місію вождя, політика, треба розуміти всю відповідальність за те, що сказав свого часу Олександр Потебня: “Кожен народ обведений колом своєї мови”. І те, що сьогодні зсередини внутрішні ворожі сили і зовнішні визначили, що коло української мови повинно бути розірване, і тут мусить бути побудована у гіршому чи кращому випадку лише російська Україна — це сьогодні доконаний факт. Тому наші завдання сьогодні: По-перше. Від імені притомної української інтелігенції, громадськості, від імені політиків, які вважають цю загрозу надзвичайно небезпечною, вимагаємо від влади захистити українську мову. Але це не лише її обов’язок, а всіх публічних інститутів і, підкреслюю, кожного громадянина України. Квоти — це не для українства! Українська мова повинна бути записана імперативно, а квоти обґрунтовано, обдумано, аналітично мусять бути для національних меншин, які проживають в Україні. По-друге, закон Україні, безперечно, потрібен. Якщо ми не здатні табуювати будь-які прояви подібних політиків, що продовжують керувати нашою нацією і Українською державою. По-третє, Державна програма щодо розвитку української мови, яка закинута “просто так” для національно стурбованих елементів, без конкретних кроків діяти не буде. Вона діятиме, коли буде базовий закон. По-четверте, ми вимагаємо від уряду не декларацій, а щорічного плану дій щодо подолання деформацій, які відбулися в культурно-мовному просторі, освітньому, науковому. І, нарешті, допоки ми влаштовуємо дискусію — центри вивчення української мови і без законодавчого врегулювання мали б давно бути в усіх вищих навчальних, освітніх закладах України. Микола ГОЛОМША, доктор філософії, виступив від імені ГФ “Українська альтернатива” і більш як десяти правоцентричних патріотичних партій і громадських організацій національного напряму. Він, зокрема, зауважив, що сьогодні, як і за часів Союзу, не модно, щоб українці були при владі. — Зверніть увагу, — сказав Микола Ярославович, — що ляльководи-олігархи завели до Верховної Ради людей, які перетворилися у ватників, відвертих колаборантів, служок Москви. Вони ведуть винятково ворожу пропаганду, розв’язавши непримиренну війну проти української мови. Пригадую, коли ми розслідували злочини Голодомору, то побачили антилюдську практику більшовиків. Села, які попадали на так звані “чорні дошки” за непосильну здачу хліба, потрапляли під деукраїнізацію: заборонялося писати, читати і розмовляти українською мовою. Нині в Україні наші вороги вдаються до витончених маніпуляцій громадською думкою і вже неприховано ведуть відверту інформаційна війну проти України. Проросійські політичні сили і телеканали, преса промосковських олігархів налаштовують українців проти закону (мовляв, примусять усіх і в побуті говорити українською). Українці виступають за підтримку і розвиток мов національних меншин, але не за рахунок приниження і утисків мови державної. Наприклад, в одній із найдемократичніших, найбагатших і поліетнічних країн, США, в школах дозволяється вивчення мов національних меншин, але за свій кошт. Ніхто не забороняє вивчати і користуватися рідною мовою, але не на державному рівні. Ви поїдьте на Буковину, і зустрінете неприйнятні речі для цивілізованих країн. У цьому українському закарпатському регіоні, де проживає чимало угорців, румунів, діти не знають української мови! Для кого виховуються ці діти? Щоб бути заробітчанами і розвивати економіки Угорщини, Румунії? Ми повинні боротися з цим. Як і з пропагандою антиукраїнських олігархічних ЗМІ, які методично і цілеспрямовано розпалюють етнічну ворожнечу на замовних брехливих маніпулятивних дослідженнях. Вони цькують українську мову, закон, який має бути ухвалений. Наші політики мусять нарешті усвідомити, що мова не має політичного забарвлення. І пам’ятаймо слова Лесі Українки: вмирає мова — вмирає нація.
Микола ЦИМБАЛЮК
Суспільство · “Уявлення про Інтернет як Світову павутину набуває первісного лихого відтінку”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Ростислав МУСІЄНКО, член НСПУ та НСЖУ Ми робимо вибір, і вибір робить нас. За цією тезою постають достатньо жорсткі речі, які можна проілюс! трувати рядками маловідомого поета: Життя — то низка зрад. І втрати — в яких ти сам і винуватий. Десь змовчав, а колись — не зміг. Не там повстав, не з тою ліг… На жаль, людям одвічно властиво під! лягати насамперед тим обставинам, генеза яких їм незрозуміла — або, на ще більшу біду, видається аж надто очевидною. Це ж так просто — помацати екранчик суперо! вого пристрою, мов ту істоту найдавнішої професії, і отримати істину в готовому виг! ляді. Таке збочення масової психології пе! ретворюється зусиллями кмітливих політ! технологів на головний чинник демокра! тичних процесів третього тисячоліття. Особливо, коли одноразова цивілізація (згадаймо про Світовий океан, захараще! ний пластиковими відходами!) породжує засилля одноразової інформації, котра та! кою, власне, і не є. А уявлення про Інтер! нет як Світову павутину (чомусь такого визначення останнім часом стали уника! ти!) набуває первісного лихого відтінку. Бо мисляча уява легко малює картинку міль! йонів, наприклад, виборців, які борсають! ся в уміло накинутому чиїмись блудливи! ми рученятами плетиві. От і блимнуло ключове слово. Вибо! рець — який і робить отой самий вибір. Більш ніж доленосний — коли говоримо про націю, яка в умовах дуже підступної (а це точне визначення теж маскують хитрою дефініцією “гібридна”) війни обирає ліде! ра. Мало того — Верховного Головноко! мандувача, який за певних обставин про! тягом лічених хвилин приймає рішення про життя і смерть тисяч, а то й на порядок більше (дай Бог якнайменшої кількості нулів!) людей. Котрих, до речі, автори зга! даного в заголовку проекту таки ж і вважа! ють нулями. Та коли обрати справжнього Лідера, то він чужинські заміри якраз і здатний пом! ножити на нуль. І це за поребриком добре розуміли ще з часів Московського улусу Золотої Орди та козака Мамая. Зрозуміло також, що так званий Переяславський до! говір, він же Березневі (!) статті, не мав би жодних для північних захланців перспек! тив, аби не доволі несподівана недуга й смерть Богдана Хмельницького, навколо якого в певний момент підозріло мету! шився царський посол Бутурлін… Між ін! шим, у Третьому Римі, естафету якого не! безуспішно тужиться перейняти путінська Ерефія, добре зналися на довгодіючих от! рутах. Що ж, документальних доказів тут не маємо. Зате їх доста у випадках з інши! ми вождями українців. Петлюра — кілька куль у лежачого; Грушевський — хірургічне вбивство; Ко! новалець — вибухівка в коробці з!під цу! керок; Бандера — отрута зі спецпістолета… Між іншим, смерть у розквіті сил Дмитра Скоропадського, сина великого гетьмана, який зумів консолідувати в Англії неабия! ку потугу нашої діаспори, викликає досі багато запитань. Хоча після історії зі Скрипалями відповіді напрошуються. Але це все, скаже нетерплячий інтер! нет!споживач, позавчорашній день. Так, Україна утримує світову першість за кіль! кістю національних провідників, знищених Кремлем. Та до чого ці спогади й паралелі в наш просунутий і такий прикольний час? На відміну від паралелей евклідової гео! метрії, історичні паралелі перетинаються завжди. Хоча б у тому сенсі, що не менш переконливі результати досягаються наба!
гато витонченішими засобами. Які різ! няться, може, й більше, ніж “Новічок” чи радіоактивний полоній для викривачів КДБ!ФСБ від синильної кислоти для очільника ОУН. Справді, настала доба, коли інформа! ційні бомби — принаймні в суто прагма! тичному плані — набагато ефективніші атомних. Власне, все повертається на кола свої. Доконаний факт — усього!на!всього п’ять алгебраїчних значків, написаних спершу Хевісайдом, а потім Ейнштейном і передані словами “енергія дорівнює до! бутку маси на швидкість світла в квадра! ті”, обумовили трагедію Хіросіми й Нага! сакі та поставили світ на межу ядерного самогубства. Багатомільярдний (у цінах сорокових років минулого століття) Манхеттенський проект створення атомної зброї обійшовся США чималою часткою ВВП. Але чому хтось думає, що інформаційна зброя ново! го покоління, опанована і дедалі потужні! ше задіювана Росією вже на зламі тисячо! літь, дешевша — а відтак менш загрозлива? Ну, принаймні посилаючись на відому формулу “ціна!якість”? Російський опозиціонер Костянтин Боровий в одному інтерв’ю стверджує, що пропагандистська кампанія Росії в світі коштує понад сто мільярдів доларів на рік. Отут з нулями жодної помилки — цитую за відповідним виданням. Доцільно на! вести ще деякі свідчення добре обізнаної людини. “…Російська пропагандистська машина вже перейшла на якісно новий рі! вень… В розмові з учасником пропаган! дистського процесу ми отримали цікаву фразу: “Рівень наших розробок такий, що якби ми могли говорити про них відкрито, цілком претендували би на Нобелівську премію”. Рівень фінансування програм, які Бо! ровий пов’язує з сумнозвісним телекана! лом “Раша тудей” (зараз москалі його мас! кують абревіатурою RT), росдержагенцією SPUTNIK та агенцією “Россотруднічес! тво”, пояснюється ним достатньо пере! конливо. Західні експерти сходяться в оцінці, що обсяг ресурсів, контрольованих Путіним і його ОЗГ, вимірюється десь дво! ма трильйонами доларів. Навіть частина річного прибутку від цих активів цілком може забезпечити вищезгадане фінансу! вання впливів на масову свідомість у гло! бальному масштабі. Питається, навіщо ж такі колосальні видатки? Приміром, лише в Парижі утримується бюро (чи, може, ре! зидентура) “Раша тудей” у складі пари со! тень висококваліфікованих фахівців — по! вірте, навіть “вєлікій, могучій” Радян! ський Союз в часи розквіту застою на таке й не замахувався. Відповідь відома. Ще одна цитата, з анекдоту про незабутнього Леоніда Ілліча: “Нам нужен мір. Жела! тєльно, вєсь”. Кажуть, що в кожному жарті частка його таки є. Але тут зовсім не до сміху. Можна хіба гірко хмикнути, дізнавшись зокрема, що бюджет служб НАТО, які без! посередньо протистоять російській інфор! маційній агресії, становить… 50 мільйонів доларів. Про нашу державу, весь ВВП якої ни! ні приблизно сумірний з розголошеними Костянтином Боровим ще 2016 року ви! датками РФ на світову інформаційну вій! ну, дарма й говорити. Дехто, відірвавшись на мить від пос! тійного “В контактє” з “Однокласснікамі” чи інших, не менш токсичних, мереж, на! тицяє пальцем: “Невже так страшно?” Звісно, що не страшно. Моторошно. Тому що нині дезінформаційно!мані! пулятивні можливості сучасної Росії на порядок, якщо не більше, перевищують здобутки нацистської Німеччини. Йдеться про якісно неспівставні засоби впливу на свідомість мас (Густав Лебон з його книж! кою “Психологія натовпу”, настільною для Леніна й Сталіна, давно відпочиває), в основі яких лежать розробки технологій нейролінгвістичного програмування. Во! ни на диво синергетичні — коли простіше, взаємопідсилювані — з бурхливим розвит! ком найновітніших телекомунікацій. Свого часу, коли геніального Генрі Форда напівжартома запитали, що він зро! бить, коли матиме зайвий долар, він, не замислюючись, відповів: “Вкладу його в рекламу”. Це — невеличке пояснення тим, хто, можливо, досі скептично сприймає фантастичні цифри видатків Путіна і Ко на інформаційне опанування світом. Але ж… Сказано в Писанні: “Дерево пізнають за його плодами”. Проміжні підсумки ді! яльності описаної вище спецоперації пла! нетарних вимірів, якщо вибудувати логіч! ний ланцюжок, приголомшують. Результати президентських виборів у США. Несподіваний (для кого?) брекзіт Великобританії. Неприємні перемоги ра! дикально!популістських політсил у низці країн Європи (найсвіжіші приклади — Молдова та Нідерланди). Невідомо ще, чо! го чекати від виборів у Європарламент… Словом, “не!не!не…” А насправді — так. Давним!давно Джек Лондон написав роман “Залізна п’ята” — про торжество олігархів над на! родом. Зараз маємо залізне “так” у плано! мірному здійсненні замірів Російської ім! перії, яка їх ніколи не змінювала на довго! му шляху від Івана Лютого до Петра Пер! шого і далі — обидва, до речі, були полі! тичним взірцем Сталіну, чиї монументи відроджують у путінській РФ. Іван, той ще й до англійської королеви сватався, а Вла! дімір Анхелу Меркель своїм собачкою! лабрадором лякав. Та це так, до слова. Тим часом, як бачимо, підступне сло! во стало майже останнім доказом на ко! ристь Ерефії в протистоянні з усією світо! вою спільнотою і вже принесло чимало от! руйних плодів. Та є одна заковика. Ще Лейба Бронштейн (поганяло — Лев Троць! кий), споряджаючи сотню років тому сво! їх агітаторів!пропагандистів на багатос! траждальні терени нашої Вітчизни, втов! кмачував, що без України їхня імперія не! можлива. Це гаразд розуміють його крем! лівські спадкоємці і — на жаль, не повною мірою, — наші європейські друзі. Треба нарешті збагнути, що Україна зовсім не випадково географічний центр Європи. Ця сакральна територія тисячо! літтями була тугим вузлом комунікацій між Заходом і Сходом, осередком глобаль! них здобутків і катаклізмів. Нагадаю хоча б одне — більша частина загиблих у Другій світовій війні полягла саме на Придніп! ров’ї. Відтак наша держава — навіть у без! державні часи — завжди залишалася і є форпостом цивілізації на лінії геострате! гічного і світоглядного розламу. А блокпостом “русскага міра” на її вистраждано незалежній землі обсівся те! леканал “Інтер”… Скажете, де дядько, а де бузина? Та не все так просто. Бо людина, яка претендує стати Президентом на всій нам “рідній, не своїй землі” — класик уже в могилі пере! вернувся — якраз і була в ду!у!же знако! вий час… Ким? Тут уже навіть не візьмуся перекладати. Володимир Зеленський в од! ному з інтерв’ю, дослівно: “Я тогда “Инте! ром” руководил… Я топ!менеджером шес! ти каналов во главе с телеканалом “Ин! тер” являлся, генпродюсером…” На цю обставину численні дослідники бізнесових оборудок Зеленського в Росії — а там частина його проектів фінансувалася навіть з державного бюджету! — кричущим чином не звертають уваги. Чому — то вже питання до компетентніших. Але смішно чути від моїх колег, що пан Володимир не має управлінського досвіду. Звиняйте, ка! зали в моєму полтавському селі (чий гуморі побут доволі бездарно пародіює одна з передач “95 кварталу”). Бути очільником головного в Києві антиукраїнського ін! формаційного ресурсу, дуже потужно проплаченого з вельми непевних джерел, за часів торжества головного фігуранта плану “Зек” — це вам навіть не обласним центром керувати. Чи там автомобільною корпорацією. Така людина не може не бу! ти перевіреною в усіх поняттях креатурою цілком певного відомства сусідньої держа! ви, чиї довірені особи постійно опікували! ся настільки вдалою інвестицією в інфор! маційний простір України. Інша річ, що подібні інвестиції плавно перетворюються на інвазії, а ті непомітно нібито набувають злоякісного характеру. Взагалі, цікаво спостерігати, як здіб! ний блазень, задіявши властиву йому не! щиру безпосередність, хизується перед журналістом близькими знайомствами з усіма (!) Президентами України. Хтось же вів його хисткою стежечкою між настільки різними діячами — вгадайте з трьох разів… Про інтелектуальний рівень подачі деяких подробиць сказано давно — іноді краще жувати, аніж говорити. Але необачний на! голос на взаєминах з Віктором Янукови! чем змушує ще раз замислитись. На той час план “Зек” сягнув апогею — Хам (поганяло Януковича на зоні) всю! ди розставив донецьких упереміж із від! вертими агентами ФСБ та їхніми колабо! рантами, форсовано знищував армію, пе! ретворив СБУ на філію московської спец! служби, пропонував Зеленському — нага! даю, генпродюсеру холдингу “Інтер” — стомільйонне доларове фінансування на розвиток телеканалу в потрібному напря! мі… Але справжні господарі, схоже, в якийсь момент втямили сенс відомого вислову знаменитого творця корпорації “Майкрософт”. Білл Гейтс зауважив, що переважна більшість людей надміру закло! потана негараздами найближчих одного! двох років, і лише одиниці здатні осмисли! ти перспективи майбутнього принаймні на десятиліття вперед. Саме дві електоральні п’ятирічки (на! багато більше двох попередніх строків) знадобилися давньому посібнику КДБ Віктору Януковичу, щоб, почавши з ото! чення Леоніда Кучми (де вже тоді крутив! ся, поряд із Вєркою Смердючкою, Воло! димир Зеленський), попри цілковиту, зда! валося би, перемогу помаранчевого Май! дану — пробитися до власної інавгурації, в якій лише найпроникливіші вже відчували рокованість крові Небесної Сотні. І мине приблизно десять років, як герой запуще! ного тоді, з певним добре продуманим ви! передженням, альтернативного проекту “Зе”, десь у червні 2019!го зможе — за пев! ного збігу обставин — присягнути на Пе! ресопницькому Євангелії… Як же воно де! кому пальці не пообпікало! Сказати залишилося небагато. Особ! ливо, коли тисячі (не виключено, що й де! сятки тисяч) агентів Кремля неухильно, багато років працювали й працюють над створенням у всіх без винятку павутинних мережах необхідного, а може, вже й достат! нього, емоційно!психологічного середови! ща. Живильного для всіх процесів, спря! мованих на те, щоб гостро необхідний ім! перії суперприз таки занесли в студію “95 кварталу” — звісно, транзитом. З нейро! лінгвістичними технологіями, в яких, з’ясовується, навіть штатівські “кіберики” не дуже розбираються, сперечатися важко. Хіба що додатковий штрих… З недавнього часу лікарі почали бити на сполох з приво! ду нового різновиду деменції. Ні, не старе! чої недоумкуватості, а дуже молодої, котра вже отримала назву “електронна”. Виявля! ється, якщо молодик чи юнка забагато часу проводять у віртуальному світі отієї самої Всесвітньої павутини, то настають… незво! ротні зміни в діяльності головного мозку. Їхні прояви доволі вигадливі. Один із прикладів — коли вигадана і вміло нав’яза! на відеопоганка на кшталт “президента Го! лобородька” геть застує реалії страшної загрози від справжніх господарів виконав! ця привабливої ролі.
“Реформа має проводитися з урахуванням інтересів найменшої громади, а не високих посадових осіб із печерських пагорбів”. Пряма мова · с. 5сторінка оригіналу ↗ Ось уже шостий рік країна перебуває на межі між миром і широкомасштабною війною: українське суспільство і держава прагнуть визволитися з лабет колишнього колонізатора, а путінська неоімперія наполегливо створює всі умови для переходу від нинішньої незвичайної за проявами і векторами наступу гібридно-месіанської агресії до повноцінних воєнних дій. До цього додається ситуативно-публічний тренд тотального негативізму соціально-економічної дійсності в суспільних дискурсах та платіжних документах. І виявляється, що всі ми сидимо на пороховій бочці, вибух якої може миттєво позбавити українців свободи, гідності та державної перспективи. Першим іспитом на громадянську зрілість українського суспільства, відданість ідеалам демократії Майдану гідності, бажанням бачити і творити Україну мирної перспективи стануть вибори Президента України 31 березня. Про ситуацію, яка складається, бачення майбутнього, конкретні кроки щодо унеможливлення багатьох проблем і зміцнення державності ми розмовляємо з лідером політичної партії “Патріот” Миколою ГОЛОМШЕЮ та Головою Комітету економістів України, політологом Андрієм НОВАКОМ.
— Якою бачите найближчу мету, над якою мають працювати наші політики та державні діячі у цей нелегкий для країни час? Андрій Новак: І партія “Патріот”, і я як член партії, чітко бачимо свою мету — творення нової, Майданної України громадян і громад — і знаємо, як цього досягти. Ми прибічники правової держави зі справжнім верховенством права. Категорично проти владного дуалізму, що склався зараз у нас. Бачимо шляхи виходу з багатьох глухих кутів, які виникли в різних сферах життєдіяльності держави та суспільства. Водночас ми розуміємо: для того, щоб реально впливати на ситуацію і модерувати зміни в країні, одного президента, навіть найкращого та найталановитішого, замало. Потрібна потужна команда професіоналів-державників та національна парламентська сила, яка б узяла на себе відповідальність за реальні реформи, рішучу модернізацію і провела їх оптимально та ефективно. Наша партія готова до цього. Микола Голомша: Протягом останніх п’яти років партія “Патріот” не сиділа склавши руки. Весь цей час ми наполегливо працювали над формуванням візії майбутньої України. Наша позиція щодо розробки концептуальних інтелектуальних конструктивів з найрізноманітніших питань і проблем сьогодення — від державного будівництва до культурних проектів, від оборонно-безпекових ініціатив до економічних і соціальних пропозицій — неодноразово виносилися на публічне обговорення, ставали предметом наукових дискусій і практичних конференцій. Наші партійці потужно працювали у громадах, доносячи своє бачення ситуації в країні і пропонуючи шляхи для удосконалення і розвитку економічної, соціальної і, звісно, політичної моделі, що склалася на цей момент в державі. Проводячи заходи в середовищах життя територіальних громад, ми завжди дослухалися до думки громадян, пересічних українців, обговорювали з ними найболючіші проблеми. А це допомагало нам відчувати ритм і енергетику сучасного життя суспільства. — То що ви — як партія — реально пропонуєте? М. Г.: Найперше, якщо ми говоримо про найближчі глобальні події в країні — вибори 31 березня — необхідно сформувати законодавчо та практично повномасштабний інститут Президента України. Цей процес — як правова дія — матиме надзвичайно потужні позитивні наслідки для державотворення. Отже, перспективи країни саме в сучасних динаміках глобалізованого світу. Ситуація владної та інституційної невизначеності сьогодні призводить до серйозних втрат, провалів у формуванні стійкої моделі державного устрою. А звідси виникає і атмосфера майже тотальної недовіри суспільства до різних гілок влади, розчарування їхніми діями. В такій ситуації дуже легко (і ми це бачимо) сусіду-агресору впливати на свідомість наших співгромадян, що створює додаткове внутрішнє напруження. Ми виступаємо за кардинальні зміни управлінського стилю в державі по всій вертикалі і горизонталі, тобто органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Нова стилістика, побудована на цифрових технологіях, тільки здається недосяжною нині. Ми детально вивчали цю ситуацію і бачимо велику перспективу таких змін. Що це дасть? Це повністю переформатує державу і суспільство, оскільки змінить сам характер їхньої взаємодії, встановить необхідний рівень довіри та виведе всіх нас на партнерську співпрацю. А. Н.: Одним з перших, невідкладних питань, які потрібно вирішити задля зміцнення державності в країні — ухвалити закон щодо кримінальної відповідальності представників усіх гілок влади за прямі порушення Конституції України. Ми на гіркому досвіді бачили, до чого призводить ця законодавча прогалина. Маємо намір добитися кодифікації законодавства у всіх сферах. Ми виступаємо за діалог держави з суспільством, передусім громадами. Проводити навіть найкращу за задумом реформу, заганяючи середовища життя у вузькі часові межі, з нашої позиції, є непродума-
Микола Голомша Андрій Новак ним кроком, бажанням довести західним партнерам свою незамінність. А чим відлуниться така поспішність? Чи не доведеться згодом виправляти в такому ж авральному стані допущені помилки? Тому ми наполягаємо, щоб у ході реформи були збережені всі, навіть найменші, села і хутори як історично-ментальні коди нації. Більше того, територіальні громади мають бути суб’єктами юридичного права, які діють на підставі власного статуту. І це має відбуватися не тільки з позиції ОТГ, а насамперед з позиції кожного населеного пункту, що йде на добровільне об’єднання. Сама ж реформа має проводитися з урахуванням інтересів найменшої громади, а не високих посадових осіб із печерських пагорбів. — Одним із ключових питань нашого сьогодення і майбуття є захист держави від ворога — путінського режиму РФ. Тобто, постає проблема національної безпеки… А. Н.: Одним із перших кроків у справі надійного захисту держави має стати реформування безпеково-оборонного сектору, так званого силового блоку. Особливо це стосується РНБО, її необхідно вивести з тіні комфорту Адміністрації Президента на “спекотний” бік щоденно-активної і масштабної діяльності з протидії агресору. Кардинального переформатування потребує Міністерство оборони України. Потребує виведення на нову орбіту повноцінної роботи оборонно-промислового комплекс, який навіть в умовах триваючої агресії не повністю завантажений державним замовленням. Відсутня цільова програма його перспективного розвитку. Такий стан справ неприпустимий. М. Г.: Наша позиція однозначна: безпековий сектор має стати мультифункціональним, з єдиним центром функціонально-геостратегічної координації щодо законодавчо-правового, регламентно-процедурного, науково-технологічного та інноваційно-кадрового забезпечення. І тут особливо зростає функціональна роль інституту Президента, бо постає надзвичайна важливість постійної координації мультифункціонального безпекового сектору країни для відбиття агресії ворога у різнопланових напрямах — від суто фізичного до комунікаційно-контентного, історично-ментального тощо. — Не секрет, що армія досі страждає на рецидив корупції. Як із цим боротися, як цей негатив побороти, адже ми заявили про свій євроатлантичний вибір? А. Н.: Країна потребує нової сучасної моделі національної безпеки, яка була б у рази дієвішою і ефективнішою за нинішню. Ефективність у цьому випадку є синонімом слова “боротьба” — мається на увазі з корупцією. Новий президент України повинен з перших днів приступити до ліквідації корпоративної нетерпимості та номенклатурного лобізму тієї чи тієї ланки безпекового сектору, які традиційно контролювали доступ до попередніх президентів. До речі, ООС — це не операція сектору оборони, а саме операція об’єднаних сил сектору безпеки та оборони, в якому центральною ланкою є ЗСУ. З другого боку, вважаю, що сам термін “оборона” є застарілим і таким, що не відповідає сучасним безпеково-оборонним викликам геополітичного та геостратегічного масштабів протистояння України і світу сучасним глобальним агресіям глобального гібридного тероризму з боку путінського режиму РФ. Рецидив корупції в секторі оборони пропоную розглядати через призму міжнародного досвіду боротьби з цим явищем (адже це негатив світового масштабу). Водночас його варто сприймати в армії (всіх структурах силового блоку) як елемент загальнодержавного явища, що має системні причини та витоки. Щодо корупції як перешкоди на шляху до євроатлантичної інтеграції України, то, як на мене, це не тільки проблема української армії. Вона не може вирішуватися лише у вузьковідомчому сегменті. Це проблема кардинальної зміни стилістики державного (органів виконавчої влади) управління, повноцінного функціонування інституту президента, довершеного демократичного, зокрема, парламентського контролю за сектором безпеки і оборони тощо. Тут постає, повторюсь, питання усунення дуалізму влади, функціонування РНБО як органу дієвої координації сектору безпеки і оборони, визначення в цій координаційній системі місця і ролі всіх складових, які наразі діють відокремлено і врізнобіч. Особливо багато питань виникає до таких структур, як СБУ, МЗС, Укроборонпром, ГПУ (військова прокуратура) тощо. Наша політична сила вважає також, що потрібно виносити на публічний рівень обговорення питання забезпечення національної безпеки законодавчою гілкою влади. Нинішня діяльність у цій сфері, як на мене, вкрай незадовільна. Зараз постає в новому світлі тема територіальної оборони, адже з утворенням ОТГ маємо з інших позицій підходити до визначення цієї проблематики. Ми не можемо допустити ситуації 2014 року, коли добробатівський і волонтерський рухи існували поза законом. М. Г.: Насамперед зауважу, що корупція в українському суспільному дискурсі має ширші поняття, аніж у країнах зі сталою демократично-ліберальною парадигмою цивілізаційного поступу. В Україні в умовах гібридно-месіанських агресій та практик глобального гібридного тероризму (після колоніалізму СРСР) корупція — це аванс і навіть комплімент існуючому середовищу державно-суспільних відносин. Що я маю на увазі? Наші уявлення і дії по боротьбі з корупцією базуються на сприйнятті західних стандартів про це явище. Але ж воно не є стабільним і однорідним у всьому світі. Воно має національно-державну специфіку, більше того, може трансформуватися в часі й прилаштовуватися до різних управлінських систем. Тому я би ставив питання про необхідність усвідомлення явища української корупції з позиції її місця, ваги і впливу в державі і суспільстві. З моєї позиції, корупція займає не так уже й багато місця — близько чверті всіх негативних та злочинних проявів. Сьогодні набагато серйознішою є проблема правового, фізичного, публічного свавілля. Нині в Україні є наявні реальні лакуни абсолютного свавілля тотального цинізму, який не обмежується правом чи етикою взаємин. А комунікаційно-контентна безпека країни, хоч як прикро, перебуває в мінусових позначках від абсолютного нуля. Як з цим боротися? Бачу такі шляхи: Створення судово-правового сервісу постійної дії як альтернативи традиційному суддівству, що залежить від лобістськоперсональних впливів і повністю себе дискредитував. Введення національної нульової декларації про статки та доходи всіх громадян України та 3% бар’єр легалізації цих доходів, щоб потім можна було фіксувати проблемні ніші та напрями як мотивацію до справжнього українського громадянства. Запрошення на конкурсній основі ветеранів структур, що входять до сектору безпеки і оборони, до аудиторських інспекцій у секторі безпеки та оборони. Налагодження цієї повністю автономної діяльності з допомогою фахівців з країн НАТО. Тому необхідно провести такі заходи: — Аудит походження статків усього управлінського та командного складу сектору безпеки і оборони. Аудит включає перевірку не лише відповідних посадових осіб, а всієї родини. Виявлення доходів чи майна, набуття або володіння якими не підтверджується юридично, визначається на законодавчому рівні як підстава для звільнення з посади з подальшим розслідуванням відповідно до вимог Кримінального кодексу України. — Створити тимчасовий (не більше року) правничий сервіс безпекового сектору з виявлення та притягнення посадових осіб до відповідальності за мародерство, підкуп, контрабанду, вимагання, зловживання, халатність, саботаж, агентурні дії тощо. Формування атмосфери нетерпимості до цих ганебних явищ, для чого ухвалюється відповідна нормативно-правова база. — Створити інфраструктуру цифрової фіксації (в режимі блокчейну) всіх операцій регламентно-процедурного характеру щодо забезпечення безпеково-оборонної сфери. Цей процес супроводжується системним арбітражем аудиторів, що наймаються з фахівців світового безпекового сектору, бажано з кадрового потенціалу світового українства. Оголосити набір наших експатів (українців за походженням) для очищення від корупційної зарази безпекового сегменту країни.
Спілкувався Олексій ЯКИМЕНКО
З блокнота письменника · “Жодним законом чиновник державного рівня в Україні не зобов’язаний розмовляти російською”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
говорить українською мовою, і зовсім не говорить по!російськи”. Потім вносить маленьке “уточнення”: “Ну да, говорить своєю рідною мовою...” Що це за “рідна мова”? Бунді!дунді? Виявляється, ні! У газеті “Свобода” при згадках про “славну докторку української Америки” було сказано, що вона змалечку виховувалося у рідному дусі, в українсько! му мовному оточенні. Нині живемо у час, коли дедалі поширенішими є переконан! ня, що ЗМІ не можна вірити. На щастя, у моєму архіві зберігається лист від Тебе, у якому Ти сповіщав мені, що колись був учителем української мови панни Юрків, себто нинішньої пані Супрун. І згадував Ти її як дуже старанну ученицю.
(…) Волею Божою людина має таку особ! ливість, що в пориві емоцій часто виливає назовні те, що є її внутрішньою, прихова! ною суттю. Докором Уляні Супрун, що во! на, мовляв, “погано говорить українською мовою”, Юлія Тимошенко в очах думаю! чих людей не осмішує міністра, а себе — показує свою аморальність та брехливість. Її солодкі слова!заклики “любити нашу безцінну мову, яка нас усіх єднає” — лише одна з політичних технологій, розрахована на наївних українців. На криворізькому прикладі бачимо, що українська не єднає, а роз’єднує Тимошенко й Супрун. Тим па! че, що несподівано за першим слідував і другий “мовний докір”, мовляв, міністр “зовсім не говорить по!російськи”… Поминаючи той факт, що така поста! новка питання суперечить не тільки здо! ровому глузду, вона ще й виходить за межі правового поля. Жодним законом чинов! ник державного рівня в Україні не зо! бов’язаний розмовляти російською. А по! друге, звідки Ю. Тимошенко знати, якими іноземними мовами володіє У. Супрун? Дуже сумніваюся, що ці пані коли!небудь були у глибоко приятельських стосунках, що звірялися одна одній у дуже приватних, майже інтимних справах… А те, що Уляна Супрун у публічному спілкуванні користується лише держав! ною мовою — приклад для наслідування, а не привід для докору. І з іншого боку — це свідчення примітивного популізму Ю. Ти! мошенко. А ось, наступні слова з її “послання” до міністра далеко виходять за межі популіз! му: “Нам просто спустили цю (медичну) реформу для того, щоб наші (люди) не змогли лікуватися. І щоб це лікування призводило до того, що українців з кож! ним разом ставало все менше”… Це вже явний цинізм. Відколи пам’ятаю Юлію Тимошенко у верхніх ешелонах виконав! чої влади, то так довго вона кричить про медичну реформу. А нині, коли щось ре! ально робиться у цій сфері, то на пару з Сергієм Власенком кричить вона, що це “реформа на вимирання українців”. Український народ має дуже цікаву приказку!докір: “Забула корова, як телят! ком була”. Пригадую листопад 2009 року. Україну охопила епідемія грипу. Юлію Ти! мошенко, як тодішнього прем’єра, звину! вачували, що уряд під її керівництвом веде курс на вимирання українців. Як нині пам’ятаю її емоційні виправдання…
—————————— 1 Поширена у першій половині ХХ сто! річчя у тих областях України, які до 1918 року перебували у складі Австрійської ім! перії, іронічна назва молодої, зарозумілої людини. Походить від слова “двадцять”. Дослівно означає людину віком від 20 до 30 років та розмінну монету номіналом 20 крейцерів. 2 Назва ця — поєднання слова Бельве! дер — палацу, де розміщений офіс Прези! дента Польщі, та назви вулиці Новогрод! зька, де перебуває штаб!квартира правля! чої нині у Польщі партії Право і Справед! ливість.
З блокнота письменника · “Жодним законом чиновник державного рівня в Україні не зобов’язаний розмовляти російською”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Пропонуємо вашій увазі фрагменти публіцистично-документальної книжки, працю над якою завершує наш автор — публіцист Мирослав Левицький. Це аналіз ментальності нинішнього українського політичного класу та розповідь про його оцінку українських спільнот поза Україною. Ідея праці народилося від, на перший погляд, банального запитання приятеля зі США, журналіста Ігоря Гулявого: “Хто буде наступним президентом України?”
Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ Друже Ігоре, як Ти, сподіваюся, уже помітив, то питання стосовно май! бутнього Президента України, про що Ти в кількох листах запитуєш, нині на! лежить до складних. У світі з великим зди! вуванням кажуть: коли б нація була твере! зою та відповідальною, то нині Петру По! рошенкові не було б альтернативи, і вже нині могли б сказати, хто буде наступним Президентом України. І хоч Україна вже не Росія, проте Кремль і через агентуру — так званих “нашіптувачів” та різних “про! років”, і за допомогою телевізора й інтер! нету зробив все можливе, аби велика час! тина українців відкидала свого Президен! та, який є непохитним державником.
(…) Мій перший редактор — добре Тобі ві! домий пан Мирослав Вербовий, котрий у Варшаві зробив з мене — львівського тех! наря — людину, яка пристрасно закохана у слово, що під його вправною рукою стало сенсом мого життя, пише у листах про пе! реживання за Україну на надзвичайно складному етапі її буття: “З відстані аналі! зую події в Україні. Дуже часто розмовляю про них з іншими. Ми тут, у Варшаві, вва! жаємо, що попри людські похибки (а хто ж з нас, смертних, їх не має?!) Петро Поро! шенко єдиний нині український політик (а не політик України!), який може відсто! ювати українські інтереси, тримати на вуз! дечці Ахметових, Коломойських, Ярослав! ських, зручно розігрувати у Харкові пози! цію Генадія Кернеса, тримати у шаху одеського жуліка Генадія Труханова, під! стьобувати галицьких цванциґерів1”. В одному з листів мій перший редактор розповів маловідому в Україні деталь про нинішнього Президента України: “У Поль! щі Петра Порошенка спочатку намагалися легковажити, сприймати як Леоніда Крав! чука чи Леоніда Кучму, але швидко зорієн! тувалися, що це людина на кілька політич! них рівнів переростає бельведерсько!но! вогродзький2 бомонд, політик найвищого формату. Він бо зумів вивести українську закордонну політику, в тому особливо ук! раїнсько!польський контекст, на такий рі! вень, який бентежить Варшаву та обезкри! лює її провокативні замашки. Це, за моєю оцінкою, друга людина українського дер! жавного політикуму, яка зуміла, як і ко! лишній посол України у Варшаві Геннадій Удовенко, поставити варшавських зарозу! мілих політиканів на свої місця. Його, пре! зидента Петра Порошенка, приїзд до Саг! риня — цьому найкращий приклад. Це був прояв не лише відваги, а й доказ того, що нинішня Україна не є похилим деревом, на яке кожному посіпаці можна було б скака! ти і обгризати. І так повинні поводитися ті з українських політиків, котрі навідуються до Варшави, от хоча би як останнім часом Оксана Сироїд, Іванна Климпуш!Цинцад! зе, Микола Княжицький... Президент Петро Порошенко свій дипломатичний клас показав і у контексті т. зв. Тримор’я, на яке в обхід Києва замах! нулися Варшава і Будапешт. Це також була спроба створення антиукраїнського фрон! ту. Причому, не так Дуда, як Качинський з Орбаном пробували грати антиукраїн! ською картою. Аналізуючи з відстані події в Україні, з прикрістю констатую, що в Україні багато хто цього не розуміє. І таких людей відно! шу до групи політичних невігласів. Проте, крім них є ті, котрі усе це прекрасно розу! міють, однак усе, що робить цей унікаль!
ний політик світового масштабу, назива! ють зрадою українських інтересів. А це найвищої проби цинізм. Політику президента Петра Порошен! ка слід оцінювати крізь призму аналізу до! конаного ним, а не через викривлені чи косоокі злісно!завидющі фантазії. А укра! їнським виборцям треба не дати звестися лжепатріотами в оману і зробити все для перемоги чинного глави держави у берез! невих виборах. У цьому величезну роль мала б відіграти українська преса. Не заро! бітчани, які “пасуться” на усіх виборчих кампаніях, а, вірю, переважна більшість української журналістики, для котрої дер! жава і правда — найвищі цінності”. В іншому з листів мій перший редак! тор, ділячись варшавськими враженнями про Україну, написав: “Стосовно прези! дента Петра Порошенка коротко можу сказати одне: Україна досі не мала і довго не матиме політика такого формату як са! ме він. А вже напевно такого капітального оратора, якого виступи і за змістом, і за ло! гічно побудованою структурою викладу теми не можуть не вражати! Так собі інко! ли думаю — коли б його напарником на посту прем’єра й досі був Арсеній Яценюк, то цим дуетом політиків Україна могла б не лише гордитися перед зовнішнім світом, ай вчитися розуміння того, чим є держав! ність. Яка ж велика спорідненість їхнього амплуа — і ерудиція, і широчінь політич! них обріїв, і ораторство, і, врешті, знання мов. Вірю у перемогу Порошенка, хоч гір! котою обливаюся від жахіття українських ЗМІ. Отут би навести порядок і лад! А щодо Юлії Тимошенко, то, на мою гадку, це вже зіграна карта, хоч крові може напсувати чимало. Дивує і “президент! ський” Львів. Чи ж би хлопці надалі не ви! росли з коротких штанців? Мирославе, друже, не угавай, а надалі промивай заяложені московщиною голови”.
**** “Друже Ігоре, прикро читати, що за кордоном усі розмови українських політи! ків про “нову мораль” викликають, м’яко кажучи, велике здивування. А особливо то! ді, коли про це говорить Юлія Тимошенко. Гойність, з якою вона “розкидалася” вели! кими сумами під час її грудневої минуло! річної поїздки до Америки ставить під сум! нів усі заяви про нову мораль, про бороть! бу з корупцією. Її гойність не відчинила дверей, у які вона прагнула в США увійти, а дала протилежний наслідок. Українська спільнота у цій країні, де нині проживає Павло Лазаренко, згадала, що українська корупція мала не лише тата!Павла, а й ма! му!Юлю. Оскільки звички до розкоші і гойність не дуже то вдалося приховати від сторонніх очей, тому там, у вас, ставиться питання про моральність цієї персони з ук! раїнського політичного олімпу. Воно ставиться також і в Україні. І не лише у контексті “гойності” у час поїздки Ю. Тимошенко до США. Українців куди більше шокував інший “американський” нюанс політики цієї персони. Презентую! чи у Кривому Розі 23 жовтня 2018 року свій “Новий курс України”, Юля Тимо! шенко не упустила нагоди, аби вкотре ущипнути в. о. міністра охорони здоров’я Уляну Супрун. Вона, як краще від мене знаєш, нащадок у першому поколінні емігрантів з України. Здобувши у США ос! віту, досвід і визнання, вона з чоловіком принесли своє вміння і серце в Україну. Проте в житті так часто буває (знаю про це і з власного досвіду), що за добро і посвяту отримуєш невдячність. Стосовно У. Суп! рун це підкреслено демонструє Ю. Тимо! шенко та її “Батьківщина”.
(…) Яскравим свідченням цього є криво! різькі “претензії” до Уляни Супрун, які вважаю за потрібне прокоментувати. Юлія Тимошенко сказала перед запорізькою ау! диторією: “…у нас міністр охорони здо! ров’я спущений з НЛО сюди, на своє кріс! ло. Людина, яка, по суті, не має ні досвіду, нічого, і до того ж погано говорить україн! ською мовою, і зовсім не говорить по!ро! сійськи. Ну да, говорить своєю рідною мо! вою... Це означає, що нам просто спустили цю (медичну) реформу для того, щоб наші (люди) не змогли лікуватися. І щоб це лі! кування призводило до того, що українців з кожним разом ставало все менше”. Твердження про “спущеного з НЛО” міністра аж ніяк не смішне. Це свідчення невисокого польоту думки і примітивної злосливості. Людина з такими “даруван! нями” запросто може встругнути якусь дурницю і ще й хихотати при цьому, як це трапилося 2009 року під час підписання скандальних газових угод з Путіним. На саму згадку, що щось подібне знов може повторися, стає страшно… Твердження “людина, яка, по суті, не має ні досвіду, нічого” є черговою брехнею Юлії Тимошенко. Чи це її власна видумка, чи запозичення від крикунів з опозиційно! го блоку — не так уже й важливо. Навіть якщо й запозичення, то це не знімає з Ю. Тимошенко моральної відповідальнос! ті за брехню. І не так!то вже й складно бу! ло її виявити. У вільному доступі є архів української газети “Свобода”, який вихо! дить у США. А там чорним по білому на! писано (тут узагальнюю згадки в газеті про Уляну Супрун): “Наша славна доктор!ра! діолог, якою пишається українська Амери! ка”. І це, виявляється, має бути “по суті, ні досвіду, [ні] нічого”… З такою логікою можна дуже далеко зайти… Тут зупинюся на ще одному моменті “ні досвіду, [ні] нічого” Ю. Тимошенко. Можливо, пам’ятаєш, бо тоді працював у Києві, який на початку і в середині 1990!х років був в Україні крик, що політики!по! літв’язні, які фактично розбудили у нації прагнення незалежності, не мають “ні досвіду, [ні] нічого”. Їм на заміну прийшли люди на кшталт Юлії Тимошенко “і з дос! відом, і з чимось”… І де нині є Україна у соціально!економічному плані з Юлиним, як кажуть у народі, досвідом? А де нині є Чехія, якою у відповідальні роки тран! сформації керував драматург “без досвіду” Вацлав Гавел?
(…) Зміна моралі є нині однією з ключових тез Ю. Тимошенко. Яка це буде мораль, побачимо, коли зіставимо один нюанс ма! ленького криворізького “послання” Ю. Ти! мошенко до У. Супрун. Парламентарка за! кидає урядовцеві, що та “до того ж погано
Мова єдина · “Минуле регіону певною мірою заважає нормальному сьогоденню”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Одним із найактуальніших питань сучасної України є проблема українсько-російського білінгвізму. Він характеризує мовну ситуацію в Україні загалом і на сході нашої держави зокрема. Варто відзначити, що сьогодні проблема двомовності в Україні вивчена недостатньо, оскільки дуже часто коментування явища білінгвізму переходить у суто політичну площину, стаючи об’єктом різноманітних спекуляцій. Це не знімає питання, а лише загострює його. Отже, саме зараз у сучасній соціолінгвістиці постала потреба в появі незаангажованих власне лінгвістичних робіт, присвячених вивченню наслідків українсько-російської двомовності. Такі дослідження зможуть дати відповідь на багато мовознавчих питань, і, головно, виявити руйнівний для структури і української, і російської мов вплив “законсервованого” стану контактного білінгвізму між спорідненими мовами, що побутують на одній території. Дослідження сфокусоване саме на Донеччині, оскільки проблема двомовності вкорінена тут досить глибоко, зважаючи на історичні особливості заселення краю.
Ольга ШЕВЧУК'КЛЮЖЕВА, кандидат філологічних наук
Етнічна структура Етнічна структура Донеччини формувалася протягом століть і є результатом дії низки об’єктив! них та суб’єктивних чинників у сферах політики (входження у різні часи до складу різних дер! жавних утворень, різний адмініс! тративно!територіальний уст! рій), економіки (зумовленість ма! сової колонізації регіону з другої половини XVIII ст. та міграцій пізніших, зокрема радянських, часів), культури (перетин етно! культурних традицій різних наро! дів), а також внутрішнього роз! витку та взаємодії окремих етніч! них компонентів, що були об’єд! нані спільним територіальним, а згодом політичним та культур! ним полем. Уже понад 100 років економічне та соціокультурне “обличчя” регіону визначає його індустріальна спрямованість. От! же, південно!східна Україна і Донбас є історично українським регіоном, адже це частина тери! торії Запорізької Січі, зокрема Кальміуської паланки. Аграрну колонізацію території між Дніп! ром і Дінцем – “Дикого поля” — розпочали на межі XV і XVI ст. ук! раїнські й російські селяни. Слі! дом за стихійним народним пото! ком ішла військово!урядова ко! лонізація. Історик Д. Багалій пи! сав: “Хоча це було в диких, неза! селених степах, що не були нічи! єю власністю, але все!таки на цю землю московський уряд дивився як на свою і хотів її закріпити за собою через заселення пересе! ленцями, хоча ті землі в дійсності належали прадідам українців” [Багалій 1993: 63]. Уже до середи! ни XIX ст. на Донбасі внаслідок особливостей освоєння терито! рії, колонізаторської політики царської Росії і створення спри! ятливих умов для іноземних по! селенців сформувалася строката етноструктура. Тут жили україн! ці, росіяни, німці, греки, євреї, татари та представники інших ет! носів. Однак абсолютну біль! шість становили українські селя! ни — вони складали (за десятою ревізією 1858 р., що проводила Російська імперія) 75%. Великою етнічною групою були росіяни — 13,5%. Донецький регіон стає при! кордонною етноконтактною зо! ною двох східнослов’янських на! родів: українців і росіян. Відбува! ються складні міжетнічні проце! си, що вплинули на формування особливостей соціально!культур! ного життя різних груп населен! ня в пізніші періоди. Однак до се! редини XIX ст. Донбас ще лишав! ся малозаселеним регіоном. Ін! тенсивний етап освоєння краю розпочався після реформи 1861 р. Територія Російської імперії по! ділялася на регіони, інтернаціо! нальні за своїм складом. У цей час розпочинається інтенсивна розробка природних багатств До! неччини, формування вугільно! промислового комплексу, аграр! на колонізація вільних земель. Виробничо!економічні та соці! альні чинники викликали вели! чезні хвилі переселення робочої сили на Донбас. Чисельність на! селення в цей період зростала уп’ятеро швидше, ніж в інших ре! гіонах імперії. Статистика засвід! чує, що саме в післяреформений час, у період, коли формується вугільно!промисловий комплекс та інтенсивно розвивається сіль! ське господарство, відбувається величезне переселення з різних губерній, і саме в цей час заклада! ється основа сучасної етнічної структури населення Донбасу. Відтак на шахтах і заводах Донба! су працювала переважно прий! шла робоча сила. Це були розоре! ні після реформи 1861 р. селяни з центральних регіонів Росії. За 48 років, з 1858 р. до 1906 р., чисель! ність населення Донбасу збіль! шилася на 54,4% і нараховувала 836094 осіб. Приріст населення мігрантами складав 48,6%, тому етнічний склад вплинув на дина! міку етноструктури регіону в піс! ляреформений період [Материа! лы 1903]. Аналіз вихідців регіону пока! зує, що російські губернії були батьківщиною 46,7% усіх пересе! ленців на Донбас, з українських губерній переселилося 37,9% міг! рантів, з Білорусії — 0,8%, з Кав! казу — 1,8%, представників ін! ших місцевостей нараховувалося близько 8,4%. Традиційними ра! йонами переселення були Хар! ківська, Курська, Орловська, Таврійська, Полтавська, Черні! гівська губернії та область Вій! ська Донського. Близько 40% мігрантів наприкінці ХІХ ст. осе! лялося в містах, що й відбилося на етноструктурі [Первая Всеоб! щая перепись 1904]. Усього за пе! реписом 1897 р. на Донбасі нара! ховувалося 30 етнічних груп, що було на 22 національності більше порівняно з десятою ревізією 1858 р. Більшість у регіоні скла! дали українці, при всій поліетніч! ності краю, — 62,5%, однак їхній відсоток у загальній чисельності населення знизився на 12,5%; пе! реважно це було характерно для промислових районів. Росіян на! раховувалося 24,2%, що було на 10,7% більше, ніж у середині ХІХ ст. Великі етнічні групи, особливо в Маріупольському повіті, стано! вили греки, німці, євреї, татари [Первая Всеобщая перепись 1904]. Сьогодні на Донеччині меш! кають представники понад 130 національностей. Загальна кіль! кість населення Донецької об! ласті нараховує 4825563 осіб (у 1989 р. в області мешкало 5311781). Українці становлять найчисельнішу етнічну групу ре! гіону. У період між двома перепи! сами — останнім радянським 1989 р. та першим Всеукраїн! ським 2001 р. — відбулося зрос! тання питомої ваги етнічних ук! раїнців у масштабах усієї держа! ви. Цей показник склав 5,1% — від 72,73% до 77,8%. Збереження абсолютної кількості українців на тлі загальної депопуляції дослід! ники пояснюють зміною етнічної ідентифікації певної кількості росіян, тобто відбулася своєрідна переорієнтація населення, що ха!
рактерно не лише для Донецької області, а й для всієї України. Пе! репис 1989 р. засвідчив наявність 2693432 українців у Донецькій області, що складало 50,7% насе! лення області. У 2001 р. кількість українців зросла до 2744149, що становить 56,9%. Тобто, збіль! шення українців у Донецькій об! ласті було вагомішим, ніж у мас! штабах усієї держави. Питома ва! га українців серед мешканців До! нецької області зросла на 6,2%. Це при загальному зниженні на! селення за ці роки на 486000 осіб, або на 9,2%. Враховуючи відсут! ність таких міграційних потоків, які б значною мірою вплинули на етнічний склад області, збіль! шення кількості українців можна пояснити декількома, тісно між собою пов’язаними, чинниками. По!перше, це зростання ет! носвідомості громадян України, що зумовило вибір української ідентичності особами з різними національними коренями. По! друге, за час, що минув між двома переписами, виросло покоління молодих донеччан, яке формува! лося в умовах нової ідеології та іс! торичних реалій. Можливість са! мостійного вибору етнічної на! лежності на користь української з!поміж молоді вплинула на зрос! тання кількості носіїв української ідентичності в Донецькій області. Таким чином, специфіка заселен! ня й розселення людей на Донеч! чині має тривалу історію. Процес денаціоналізації мігрантів із різ! них куточків України, Росії й не тільки, які свого часу прибували на Донбас, а також інтенсивні процеси цілеспрямованої русифі! кації призвели до того, що для на! селення Донеччини на тривалий час були знівельовані такі понят! тя, як “мова” й “нація”. Минуле регіону певною мірою заважає нормальному сьогоденню, ос! кільки попри те, що кількість ет! нічних українців перевищує по! казник найбільшої етнічної мен! шини — росіян, ускладненим все! таки є повноцінне функціонуван! ня державної мови — української на переважній більшості території Донецької області, бо за довгі ро! ки витворилося російськомовне міське середовище.
Формування мовного середовища Донеччина є дуже специфіч! ним регіоном України, функціо! нування української мови на Донбасі також має свої особли! вості. Звичайно, історія побуту! вання української мови в До! нецькій області безпосередньо пов’язана з мовною ситуацією всієї України, тому розглядати процес поступового виникнення такої своєрідної мовної ситуації регіону варто в загальнонаціо! нальному контексті. До головних ознак мовного простору сучасної України, як відомо, належить ук! раїнсько!російський білінгвізм, поширений, залежно від обста! вин, різною мірою та в різних формах. Тривалий асиміляційний процес безпосередньо вплинув на мовно!культурну ситуацію Донеччини. Радянська влада три! валий час наполегливо й послі! довно витісняла національну мо! ву з українського комунікативно! го простору, формуючи тим са! мим урбаністичну культуру, нас! лідки якої неможливо подолати й сьогодні. Так російська мова набула по! ширення на значній території країни, передусім у промислових центрах сходу та півдня. Показо! вим у контексті зазначеного ви! ще є простеження історії форму! вання мовного середовища До! неччини, оскільки внаслідок де! формаційних процесів сучасна мовна ситуація регіону є викрив! леною, що виявляється в поши! ренні двох мов — української та російської, з перевагою росій! ської мови в повсякденній кому! нікації. Різні регіони України заз! навали різного ступеня русифіка! ції, і тому різнитися мають підхо! ди й концепції у загальнонаціо! нальній та регіональній мовній політиці для повноцінного від! новлення всіх функцій україн! ської мови, що є нагальною пот! ребою. Особливістю міської ко! мунікації Донеччини є її часткова російськомовність. Російсько! мовне міське оточення постало як результат процесів асиміляції — природного й насильницького характеру, політики русифікації СРСР, що призводила до втрати населенням етнодиференційних ознак. Історично процеси уніфі! кації були характерні насамперед для сфер, пов’язаних із різними видами господарської діяльності, виробництвом, з метою уникнен! ня комунікативних невдач у про! фесійному спілкуванні. Найак! тивнішою була взаємна асиміля! ція росіян і українців, що жили у змішаних селах, а також асимі! лювалися й інші нечисленні ет! носи, які потрапляли в інше ет! нічне середовище — білоруси, поляки, молдовани тощо. Нас! лідком таких процесів стала нез! воротна зміна в самосвідомості асимільованої частини населен! ня, що найбільше виявилося в мові. Аби не вирізнятися з!поміж інших містян, українськомовні особи, потрапляючи до зросій! щеного міста, прагнули опанува! ти російську мову в безпосеред! ньому контакті з її носіями. Як наслідок — для певної частини населення це українсько!росій! ське мовне змішування, для реш! ти — повний перехід з української на місцевий варіант російської мови із досить помітними інтер! ференційними процесами в мов! ленні. Унаслідок цього відбулася практично тотальна русифікація обласного центру — м. Донецька, інших шахтарських міст із розви! неною промисловістю. Натомість сільські мешканці, як і раніше, говорять українською мовою. Звичайно, у селах Донеччини по! бутує своєрідна українська мова, оскільки вона наскрізь просякну! та вузько локальними утворення! ми — різновидами територіально! го діалекту — степовим говором південно!східного наріччя. Також характерною для укра! їнської мови Донеччини є значна деформація української мовної системи — відбувається україн! сько!російське змішування з вит! воренням гібридних (суржико! вих) форм мовлення. Таке суржи! кове мовлення в основі своїй ук! раїнське, але в результаті тісного сусідства в одному комунікатив! ному просторі двох абсолютно доступних у плані розуміння мову свідомості мовців відбувається “збій”, і білінгви не виявляють спроможності постійно диферен! ціювати ці мовні коди. На окрему увагу заслуговує й степовий го! вір, який впливає на українську мову мешканців Донеччини. Цей говір найпізніший за часом фор! мування (XVII—XIX ст.) та є ре! зультатом переселення й дозасе! лення людей на території його поширення. Одним із компонен! тів, які утворювали основу степо! вого говору, були південноросій! ські говірки, і, зважаючи на це, можна констатувати, що деякі риси степового говору доволі не! однозначні, бо вони, по суті, ме! жують з інтерференційними про! явами. Так, зокрема одна з фоне! тичних рис степового говору — пом’якшена вимова [ч’]: [курч’ja] курча, [ч’jужим j] чужий, що ви! никла під впливом російської мо! ви, адже для української вимови це не характерно, і відповідно може трактуватися, зважаючи, звичайно, й на інші особливості конкретних зразків мовлення, як прояв фонетичної інтерференції. У степовому говорі вжива! ються дієслівні форми типу: вип! рошувать, закручувать, така риса степового говору є також супе! речливою, оскільки може розгля! датися як інтерференційний вплив російської мови — у влас! неукраїнських інфінітивних фор! мах дієслів відбувається заміна формотворчого суфікса !ти ро! сійськомовним аналогом. Закінчення на стор. 9
Молода країна · “Чуючи щодня лиш погане, добрим не станеш. Хочу змін”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Микола Тимошик на лекції з основ журналістики
Моя втрачена українська Атлантида Певний час я була вдячна першій учительці. Вона сформуY вала мою свідомість, зокрема й національну, фразою: “Ви повинY ні любити свою Батьківщину так, щоб коли буде потрібно, могли б пожертвувати всім заради неї”. Цю фразу згадала в лютому 2014Yго, коли перед родиною постав нелегкий вибір: залишаєY мося в окупованому Росією КриY му чи переїздимо на материкову Україну. Батьки все життя прожили там і зробили свій вибір одразу. Моє бажання було іншим. МаюY чи тоді лише 12, я різко запротесY тувала. Подзвонила бабусі на Житомирщину — і після короткої розмови з нею вже знала, де буду. 21 лютого. Ніч. Батьки терміY ново викликають таксі. Їдемо на вокзал. Радість відчула наступноY го дня: з Інтернету довідалася, що всі залізничні шляхи з Криму в Україну були вже перекриті. У день “великого” кримськоY го референдуму, коли соціальні мережі кишіли новинами про проголошення півострова російY ським, я вирішила заглянути на сторінку ФБ моєї колишньої улюбленої вчительки. Тієї, яка вчила нас патріотизму. ПерегляY нула відео, де вона закликала кримчан голосувати… за від’єдY нання від України. Те мене болісY но зачепило. Надовго. Моє життя — великий лабіY ринт із безліччю ходів. Але є лиш один правильний. І я його, здаY ється, знайшла. Я до сліз в очах та дивного щему в серці люблю свою Батьківщину. Тому перше ключове слово, яке приходить мені в голову у відповідь на запиY тання: “чому обрала журналістиY ку”, — Україна. Це моя доля. ВоY на голосно стукає в двері моєї дуY ші. І я їх широко відчиняю. Вероніка ТАРАСОВА
Три машини свіжої крові Того дня весни 2015Yго моя бабуся перенесла найнеобхідніші речі — паспорти, теплий одяг, ковдри — до підвалу. Та потягнуY ла туди за собою й нас. Я, чотирY надцятилітня дівчинка із селища неподалік Донецька, яка досі виY шивала хрестиком та наспівувала пісні Тіни Кароль, не розуміла, що відбувається. Бій у сусідньому місті Рубіжне розділив моє життя на щасливе до і незрозуміле після. Снаряди летіли в наш бік. Близько десятка хат уже стояли без дахів. І без люY
дей. Сиділи в підвалі доти, доки не припинилися гучні постріли. Далі почувся гуркіт танкової коY лони. Ми повиходили. За танковою колоною їхали три вантажні маY шини. Наївна дівчинка обімліла, коли те побачила: там не сиділи солдати — вони лежали. МерY твими. Їх поскидали неподалік, як сміття. На наших очах. З трьох машин, переповнених нерухомиY ми тілами. А кров текла з тих маY шин… Так закінчилися молоді життя тих, кого отак скидали свої ж. ВоY ни ще й не нажилися, не встигли відчути смак першого кохання, не почули крик новонароджених своїх дітей. Біль за тих убитих заповнив мою душу. Одна справа, коли ти бачиш це з екрана телевізора, а інша — ось так, за кілька метрів наяву… Хотілося кричати. З найвищої української гори Говерли. Щоб світ почув. А ввечері з телевізора почула те, що викликало і сльози, і гнів, і внутрішній протест. Київська веY дуча новин монотонним байдуY жим голосом говорила про сьоY годнішню подію під Рубіжним: бій тривав три години, наші хлопці витримали його; поранеY них — шестеро, убитих — троє. Саме на тій брехливій і цинічY ній фразі “вбитих троє” в мене зникла віра у правдивість того теY левізійного екрана, у правдивість наших політиків. Зміни — ось слово, яке приве> ло мене із закривавленого до> нецького краю вчитися нашої професії. І ствердити в журналіс> тиці правду і совість. Анастасія ШМЕЛЬОВА
Так пояснюють свій життєвий вибір студенти0 першокурсники спеціальності “Журналістика” Київ0 ського національного університету культури і мис0 тецтв. Щоразу з хвилюванням заходжу в переповнену лекційну аудиторію. Несу в душі й на флешці для мультимедійного відтворення для своїх першокур0 сників чергову тему авторського курсу “Основ жур0 налістики”. Дуже мені подобаються юні слухачі — вихідці переважно з української глибинки. Сам поїхав ко0 лись із такої ж бездоріжньої глибинки — рідної Да0 нини — вчитися на журналіста до Києва, розумію, як непросто нині таким хлопцям і дівчатам здобу0 вати вищу освіту. Та вони дуже стараються. Тішуся, що до сердець їм припала моя власна фор0 мула цієї дивовижної й відповідальної перед усім сус0 пільством спеціальності, яку сформував спочатку для себе, а згодом став захоплювати нею дедалі шир0 ше коло своїх слухачів і читачів — в Україні та й по0 за нею. Базується ця формула довкола “Трьох П” — Порядності, Патріотизму, Професіоналізму. Переконаний, що без цих взаємопов’язаних скла0 дових викладати українську журналістику тепер аморально й неприпустимо. Передусім тому, що сві0 доме витруювання національного стрижня з нав0 чальних програм фахових дисциплін цього напряму, хоч як парадоксально це звучить, в останнє десяти0 ліття посилилося. І про це вже час голосно говори0
Чотири “дзвіночки” несправедливості Часом якісь миттєвості зміY нюють наше світобачення і вплиY вають на життєвий вибір. Такими митями були для мене ось ці чоY тири “дзвіночки” несправедлиY вості. Перший. Знану в нашому краї вчительку несправедливо облили брудом. І лише через те, що відваY жилася “посадити на місце” укY рай знахабнілого учняYмажора. Впливові батьки того нахаби доY билися приїзду до школи телеY журналістів. А ті, замість усіх про все розпитати, зробили з передачі нечесне шоу. Звісно, що така роY бота була щедро проплачена заY мовниками. Другий. Якийсь бідолагаYчоY ловік поцупив у гастрономі чи то їжу, чи алкоголь. І замість накласY ти на нього штраф чи іншу адміY ністративну міру покарання, охоY ронці вивели його до чорного хоY ду і влаштували самосуд. Та такий жорстокий, що чоловік помер на місці. Третій. На очах усього села гиY нула сакральна споруда — давня церква. Пам’ятка архітектури, оберіг і літописець села. Не знайY шлося коштів, щоб порятувати її. Ні місцеве начальство, ні інтеліY генція цим особливо й не перейY малися. Залишилися манкуртами. Четвертий. Їхала в потязі з незвичним супутником — молоY дим військовикомYдобровольY
цем, якого відпустили з фронту на кілька днів побачитися з батьY ками. Його щира й правдива розпоY відь була потрясінням для мене. Ну чому наша влада не каже правди про ситуацію в так званоY му АТО? Чому бреше телевізія? Чому цю тему так викривлюють у газетах? Останньою краплею буY ли слова співрозмовника: “А наY віщо потрібні такі журналісти?” Отож — несправедливість. Я мрію писати так, щоб світ постаY вав перед читачем чи глядачем правдивим. Оксана ЛЕЩЕНКО
На що економлять останні гривні У дев’ятому класі в нас з’явиY лася новенька. Залякана, сумна, неохайно зодягнена дівчинка. Саме за той одяг та замкненість її почали дражнити: старчиня, жебрачка. Деякі хлопці були особливо жорстокі. Вони не раз рвали її зошити, штовхали, кидаY ли недоїдки, підкладали до її портY фелика всіляку гидоту. Дівчинка часто з плачем вибігала геть. Одного разу я рішуче підійY шла до неї, взяла за руку, заговоY рила. В її очах побачила і біль, і якусь обнадійливу іскорку. ВідY тоді ми подружилися й “забрудY нена” жорстоким світом душа її відтанула, розкрилася, відгукнуY лась щирістю. Лише через певний час вона ти. Чого вартує, скажімо, чергова спроба групи не0 вігласів від журналістської науки перейменувати журналістику на “комунікативістику”. Втім, про це має бути окрема розмова. Тепер маю нагоду презентувати дещицю журна0 лістики молодої, сміливої і ще не зашореної відірва0 ними від практики теоріями. Мої цьогорічні першокурсники направду талано0 виті. А ще мають загострене почуття справедли0 вості, чітку громадянську й патріотичну позицію. І прагнення змінити життя на краще, покласти край брехні, обману, шахрайству, які метастазами охо0 пили усе суспільство. Вони прагнуть правди і змін, яких у нашій країні в помітних масштабах поки що немає. Але вони вже готові боротися за них. У цьому пересвідчуєшся, коли читаєш їхні творчі роботи. Цього разу вони письмово відповідали на запи0 тання: ключове слово, яке вплинуло на вибір професії. І ці слова були різними: Україна, справедливість, правда, зміни, жертовність, чесність, працелюб0 ність. Зустрічаються й розчарування, жорстокість, обман, цинізм. І кожне з цих слів з окремо взятої осо0 бистої історії виступає як мотивація, спонука до дії. Вірю у світлу долю юних авторів і запрошую чи0 тачів небайдуже прочитати їхні перші журналіст0 ські матеріали.
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук поділилася своїм болем. Коли буY ла в другому класі, в автокатасY трофі загинули її батьки. За маму стала їй старша сестра, яка на ту пору була студенткою. Кинула навчання, влаштовувалася на різY ні роботи, щоб прогодувати сесY тру. Усі гроші витрачали на їжу та комунальні послуги. А ще сесY трички щодня відкладали по гривніYдві, щоб у неділю купити свіжі квіти, і їхали на могилу батька й матері. Коли я почула цю розповідь, серце моє розривалося на шматY ки. Шукаючи відповіді на запиY тання, чим допомогти, найперше добилася, щоб однокласники припинили знущатися з моєї ноY вої подруги. Із цієї історії я зробила висY новок: нам загрожує жорстоY кість. І з нею я хочу боротися своїм Словом. Мирослава ХАРІНА
Чому живемо неправдою Моєму народженому на ДонY басі поколінню випала доля, про яку можна сказати одною фраY зою: все ламається раптом. ПоY вернувшись зі школи, бачу розY стріляні вікна. Ігри дорослих? Причин не баY чу. Лише наслідки. Хто з нас, діY тей, розумів тоді, у що воно вилY лється? У центрі міста збиралися люY ди. Танки, зброя, молоді солдатиY ки. Фотографуємося, усміхаємоY ся. Невже буде якесь воєнне свяY то? Ні. То був початок незрозуміY лої, незбагненної, раптової і жорY стокої війни. Враз небо загорілоY ся вогнями. Та то був не знайоY мий із фільмів феєрверк… Тікаєм. Хоч кудись. ПолишаY ємо напризволяще все нажите роками. Прощаємося зі звичним світом. Далеким від ідеалу, але твоїм. Наповненим мріями, котY рим уже не судилося здійснитися. Де воно все зараз? Я обрала професію, де зможу своїми словами створювати світ. Де кожен зможе говорити вільно і буде певним у своєму захисті. Зараз рано про це говорити. Живемо неправдою. Чуючи щодY ня лиш погане, добрим не стаY неш. Хочу змін. Ганна МІНЕБАЄВА
Студенти4журналісти КНУКіМ після лекції професора Миколи Тимошика. На запрошення професора в гості до сту4 дентів завітав провідний кореспондент лондонської газети “FINANCIAL TIMES” Юрій Бендер із дружиною Керолін — викладачкою журналістики в університетах Ямайки й Лондона, та їхніми синами
Молода країна · “Наша країна, як ніколи, нині потребує свіжих ідей, поглядів, радикальних і конкретних дій”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
За брата 2014Yго мій брат поїхав на роY сійськоYукраїнський фронт — заY хищати нашу Україну. Час від чаY су телефонував додому і розповіY дав, як живеться нашим солдаY там, що там насправді відбуваєтьY ся. І те, що я чула від нього, дуже відрізнялося від картинок, які нам показували по телевізору. Через рік брата не стало… Цю страшну для родини новину ми отримали того дня, коли з телевіY зора про Донбас знову брехали. Тоді я вперше збагнула суть поширеного в нашому селі вираY зу “продажна журналістика”. Я не хочу, щоб вона була таY кою в нашій Україні. Вона ж коY лись має бути чесною і правдиY вою. Тому ключовим словом у своєму професійному виборі я виділяю чесність. Карина КЛИШУН
Батько — патріот, мати — вчителька російської… З дитинства не бачив сенсу брехати й привчався жити за прислів’ям: краще гірка правда, ніж солодка брехня. Не сприйY маю людей, котрим гроші важлиY віші, ніж власні честь і репутація. Формувався я в цікавому сіY мейному середовищі: батько — невиправний патріот, а мати — вчителька російської. Напевне, через це дуже рано навчився криY тично мислити й не бути категоY ричним у своїх судженнях. ЗавY дячую батькові, який навчив меY не фільтрувати інформацію і заY кохав в історію. А ще я не сприйY маю інформацію на віру, аналіY зую її. Артем НЕКРАСОВ
Добра фея моєї долі На восьмому році від народY ження я захворіла на важку і, здаY валося, невиліковну хворобу. Батьки з усіх сил боролися за меY не: недоспані ночі, літри сліз… Лікування коштувало захмарY них грошей. Батьки змушені були продати все цінне. Але й тих коштів не вистачило. У мить, коли їм здавалося, що помочі ждати вже ні від кого, в моїй долі з’явилася добра фея в образі журналістки Лариси. Хвилюючий матеріал про мою коротку історію боротьби за життя вона оприлюднила по теY левізії та на сайті. І та розповідь зачепила за живе багатьох небайY дужих людей. Необхідну суму для лікування вдалося зібрати… І ось я — студенткаYпершокурсниця. Мрії почали здійснюватися. Визначальним словом у моєY му виборі була жертовність. Жертовність журналістки ЛариY си. Жертовність її колег, які в боY ротьбі за правду поплатилися своїми молодими життями. Я почала збирати матеріали про деяких з них. І кожен відкриY тий факт із їхніх біографій — то приклад для наслідування і закY лик до дії. Ось лиш кілька імен із того мого мартирологу. Олег ЗадоянY чук — репортер “Мегаполис ЭксY пресс”, мобілізований на Донбас 2014 року, убитий кулею російY ського найманця. Олександр КуY чинський — автор відомої книги “Хроніка донецького бандитизY му”, головний редактор “КримиY налYЭкспресс”, убитий того ж таY ки 2014Yго разом із дружиною… Олександра КЛИМЕНКО
Надихає чин Чорновола “Я не хочу терпіти цього неY подобства, я прагну змінити це”, — ось такі думки поселялися в моїй голові чимраз частіше, як чимраз глибше занурювався в розповіді вчителя на уроках істоY рії. То мене спонукало читати книги з історичної тематики. Чим більше читав, тим більше переконувався, як несправедливо обходився з українцями “старY ший брат”, а українці ставали манкуртами через своє невміння чи небажання слухати один одноY го. А ще мене ображає повсюдна російська в Києві, нашій столиці. У наших селах люди донедавY на особливо довіряли газетам. Пам’ятаю, як трепетно розгортаY ли в кожній хаті свіжі номери, шукали там чогось обнадійливоY го. А його все меншало. Тепер тіY єї правди, як кажуть селяни, вдень і з вогнем не побачиш. Усе куплено і все продано. ФермерсY тво в селах, яке попервах так акY тивно укорінювалося, олігархи знищили. Нині до землі добираY ються. Моїм кумиром є В’ячеслав Чорновіл, який у 1970Yму почав творити підпільний журнал “УкY раїнський Вісник”. ДипломоваY ний журналіст працював кочегаY ром, але залишився вірним своєY му вибору. Вів він хроніку українY ського опору, про що незабаром довідався весь вільний світ по той бік колючої загороди. Запалював інших. І не боявся влади. Більше того, він повів з нею нещадну боY ротьбу. Максим КУЧЕР
Підручник завзятості від Джека Лондона В останньому шкільному клаY сі я обрав собі “підручник завзяY тості”. Ним став “Мартін Іден” Джека Лондона. Правдива, заY хопливо написана історія про те, як надважка праця й особиста пеY ремога у складних життєвих обсY тавинах можуть бути винагородY жені долею. Маємо низку взірців такої працелюбності і в нашій літератуY рі. Чого вартує, скажімо, життєY вий подвиг Івана Франка, який затято до самозабуття “лупав сю скалу”, що й жар, і холод не зупиY няли його. Так само образно скаY зав про свою лепту до ідеї українY ського національної відродження непізнаний нами Пантелеймон Куліш: “Я не поет і не історик, ні // я піонер з сокирою важкою// теY рен колючий в рідній стороні// виY рубую трудящою рукою”. Наша країна, як ніколи, нині потребує свіжих ідей, поглядів, радикальних і конкретних дій. А ще — невтомності отієї “трудяY щої руки”, яка за належних обсY тавин може гори звернути. Беру в свою дорогу працелюбність. Артем БУДРІН
Розчарування як мотивація Змалечку мене вчили любити свою країну. Не раз повторювали, що Україна — унікальна, сильна, вільна, демократична, талановиY та, століттями боролася за свою незалежність. Я дорослішала й починала знаходити в системі, яку створиY ли за останні 27 років, більше міY нусів, ніж плюсів. Ніхто поYлюдY ськи не пояснював, чому в такій чудовій країні нас чекає стільки розчарувань. Чому такою нікчемY ною є влада — від села до центру, чому за правду вбивають, чому злочинців не карають. Тому ключове слово, яке вплинуло на вибір моєї професії, — розчарування. Та в моєму виY падку це почуття викликає натY
хнення щось змінювати. Для меY не розчарування — це поштовх до дії, перший крок до істини, споY нука шукати нові рішення й можY ливості. Україні потрібні не просто патріоти, а освічена, прогресивна молодь, яка бачить потенціал. ТаY кі люди мають хоробрість розчаY ровуватися, визнати недоліки й бути готовими виправляти поY милки попередників. Події осY таннього часу показують, що чесY ні та віддані здатні своїм приклаY дом запалювати інших. Тому саме про таких слід розповідати в преY сі. Анна РЯБЧУК
Драйвери суспільної думки Спало мені на думку порівняY ти місце журналіста в суспільстві з роллю драйверів у комп’ютері. Останні є програмними гарантаY ми, без чого електронний “оргаY нізм” не зможе пов’язати всі свої частинки для злагодженої робоY ти. Згоден із тим, що мій погляд на проблеми дещо глобальний, але саме цим він схожий на суY часний світ. Саме в цьому є сила, яку я так гарно відчуваю. Сила створювати й пов’язувати, сила робити світ досконалим як капY ричіо Паганіні й полотна МікеY ланджело. Але ця сила коштуватиме неY багато, якщо не буде пов’язана з відчуттям свободи. Свобода нікоY ли не мала більшості, не популяY ризувалася й не отримувала акY центів. Часто була лиш її імітація. Подобається мені фраза Джорджа Орвелла: “Якщо ти в меншості — і навіть в однині, — це не означає, що ти божевільY ний”. Свою місію й покликання я бачу в цьому: вловити посутню думку, хоч якою б неприйнятною на початку вона здалася, зрозуміY ти її, а після розуміння суспільY ної важливості — оприлюднити. Щоб дати їй крила. Мій вибір — свобода. Віталій КОНОНУЧЕНКО
Не все так погано в нашому домі У дитинстві я любила товаY риство старших за себе. З ними вже не гралася в “схованки” чи “ладки”. Нам було до душі деклаY мувати щойно вивчений вірш Івана Малковича, а потім розгорY нути книгу пригод Всеволода Нестайка й по черзі виразно чиY тати один одному. Пізніше у мене з’явився щоY денник, з яким я ділилася потаY ємними мріями, думками. Сьогодні, на першому курсі журналістики, я вчуся слухати й аналізувати новини. Нині зранку увімкнула радіо. Обстріли не вщухають, знову поY ранені й убиті. Мужні солдати боронять Україну. І нас із вами. Нашою дужою спиною є армія. У нас є своя віра. І своя мова. І ми — українці. Ми йдемо своїм шляY хом. Наливаю чай з медом — рекY лама. Але не все так погано: наші спортсмени вибороли золото, Україна нарощує експорт своєї продукції, наша земля радує вроY жаями. Похапцем смакую шматком пампушки, вимикаю телевізор. Виходжу. Я сміливо крокую до своєї меY ти — стати чесною журналісткою. І гідною українкою. Лада ДОНЕЦЬ
Фото Євгена МАКСИМЦЯ
Молода країна · “Наша країна, як ніколи, нині потребує свіжих ідей, поглядів, радикальних і конкретних дій”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Білінгвізм Донеччини: виникнення, реалії і перспективи», с. 7
Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
Закінчення. Початок на стор. 7
Серед морфологічних рис степового говору виділяють відY сутність в окремих словоформах чергування задньоязикових приY голосних: на дорогі, на рукі, у вуY хі — це паралельно можна розY глядати як прояв морфологічної інтерференції в українській мові під впливом російської, бо така особливість є нормативною для російської мови, що й переноY ситься на українські словофорY ми. Отже, при розгляді діалекY тних впливів на сучасне українY ське усне мовлення, що побутує на Донеччині, необхідно чітко відрізняти діалектні особливості та інтерференційні впливи, осY кільки, поYперше, різняться меY ханізми їхньої появи, поYдруге, різною є оцінка наслідків подібY них мовних відхилень. Наведені вище особливості степового гоY вору становлять незначну частиY ну від усього загалу фонетичних, лексичних і граматичних рис відY повідного мовного утворення, а тому при аналізі мовлення певY ного респондента варто брати до уваги наявність / відсутність інY ших територіальноYдиференційY них мовних ознак. Таким чином, говорячи про історію формуванY ня мовного середовища ДонечY чини, треба враховувати і загальY ноукраїнські чинники, що вплиY вали на розвиток і вкорінення мовних особливостей різних реY гіонів України, і локальні тенY денції постання місцевого варіY анта міської комунікації. Серед регіональних чинників постання викривленої мовної ситуації ДоY неччини варто виокремлювати надпотужний асиміляційний вплив мовної політики радянY ської влади, що супроводжувався уніфікацією етнонаціональних ознак місцевого населення задля витворення пришвидшеними темпами російськомовного регіY ону.
Сучасна мовна ситуація Незважаючи на те, що ДоY нецьк окуповано, він усе одно заY лишається одним із найбільших мегаполісів незалежної України. Іу місті, і в Донецькій області мовY ноYкультурна ситуація залишаY ється досить складною. Загалом її можна схарактеризувати як териY торію поширення незбалансоваY ної форми українськоYросійськоY го білінгвізму з диглосними проY явами. За радянських часів украY їнську мову на Донеччині було повністю витіснено не лише з виY щих навчальних закладів, а й із міських шкіл. Станом на 1990 р. з майже 1300 шкіл області залишиY лося 103 маленькі сільські школи з українською мовою викладанY ня, в яких навчалося менше 3% усіх учнів. Перша українськомовY на школа в регіоні з’явилася в Донецьку 1991 року завдяки зуY силлям Донецького обласного об’єднання Товариства “ПросвіY та” ім. Т. Шевченка та конструкY тивній позиції деяких місцевих керівників. Згодом подібні шкоY ли з українською мовою навчанY ня починають з’являтися у ГорY лівці, Маріуполі тощо. Як правиY ло, це престижні школиYліцеї та гімназії. У 1998 р. шкіл з українY ською мовою навчання стало вже 265, у 2001 р. — понад 400, а сьоY годні їхня кількість катастрофічY но зменшилася. Безпосередньо у Донецьку до війни працювало 34 українськомовні школи і 649 клаY сів з українською мовою навчанY ня. Станом на 2010 р. у цих шкоY лах навчалося 16053 школярів,
що становило близько 20% від заY гальної кількості міських учнів. Окрім шкіл, у Донецьку було два спеціалізовані ліцеї для обдароY ваних дітей: українськомовний ліцей при Донецькому націоY нальному університеті та російY ськомовний ліцей “Ерудит”. Ці навчальні заклади спрямовані на підготовку майбутніх науковоY педагогічних кадрів для вишів Донеччини. Проте й тут статус української як офіційної мови навчання підкріплено лише на гуманітарних спеціальностях — це стосується і учнів, і викладаY чів. Таким чином, бачимо, що формальний українськомовний статус багатьох шкіл перешкодY жає формуванню навичок корисY тування українською мовою в усіх комунікативних сферах і стаY вить під загрозу реалізацію задекY ларованої в освітніх директивах мети: формувати національно свідому, духовно багату мовну особистість, яка володіє вмінняY ми й навичками вільно та доцільY но користуватися засобами рідY ної мови, що має забезпечити наY лежний рівень мовної компетенY ції. Хоча на практиці спостерігаY ється зовсім інше — використанY ня державної мови є чітко реглаY ментованим умовами комунікаY тивної ситуації, а інколи взагалі має суто протокольний характер. За довоєнними даними ДонецьY кої ОДА, зі 195967 студентів обY ласті у 113 ВНЗ Донеччини 47072 навчалися українською мовою. Це становить 24% від загальної кількості студентів. Мовне сереY довище в освітньому просторі лиY шається приховано диглосним, що певною мірою підживлює тенденції зросійщення. Ситуація із забезпеченням місцевих бібліоY тек українськомовною продукціY єю також не найкраща. Так, зокY рема бібліотечний фонд ДонецьY кої обласної універсальної бібліоY теки ім. Н. Крупської лише на 9,1% укомплектований книгами українською мовою. У 1991 р. їх було ще менше — 6,1%. На два українськомовні видання припаY дає три російськомовні. ПоYперY ше, українськомовні книжки — це література переважно ще раY дянських часів, яка зовсім не виY ховує в читачів патріотичних поY чуттів до незалежної України, швидше навпаки. Мабуть, це і є однією з причин, чому вона практично не користується поY питом у адресата — молоді. ПоY друге, мережа самих бібліотек неY ухильно скорочується. У місцеY вих бібліотеках області, фонд яких майже повністю ще радянY ський, загальний обсяг літератуY ри становить понад 17 мільйонів примірників, з яких українською мовою — 30,3%. В інформаційноY му просторі Донецької області працювало 136 телерадіоорганіY зацій. З них — 38 телерадіокомY паній і 18 радіоорганізацій ефірY ного мовлення, 67 — телерадіоY компанії кабельного мовлення і 13 — радіоорганізації дротового мовлення. Телерадіоорганізації, використовували у своєму ефірі в середньому 45% державної мови і 55% — російської. Обласна дерY жавна телерадіокомпанія, яка веY ла програми українською, — 65%, російською — 35%. Така пеY ревага однієї з мов національних меншин поряд із державною не сприяла формуванню пріоритетY ного становища мови титульної нації, хоча насамперед представY никам українського народу має відводитися ключова роль у твоY ренні нашої держави.
Ольга ШЕВЧУК7КЛЮЖЕВА
Шевченкіана · “Жартівливо#точні штрихи до московського пере# бування наповнені високим і серйозним смислом”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Наш проект умотивований усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. У черговій публікації Володимир Мельниченко розповідає подробиці шевченкознавчих історій, пов’язаних із днем 1 квітня.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національ! ної премії України ім. Тараса Шевченка
“Обманюють і обманюються” Першого квітня 1858 р. Шевченко за! писав у Щоденнику: “Обманюють і обманюються. Добре, якби це траплялося тільки першого квітня. Звідки взяв початок цей недоладний звичай?” Перша безпосередня згадка про 1 квіт! ня, як Свято дурнів, датується 1686 р. Втім, є версія, що на нашій прабатьківщині від! значення 1 квітня коріниться ще в Давній Русі, нібито в цей день зі сплячки виходив домовик, а його зустрічали веселощами, дотепами, витівками. Відомо чимало гіпо! тез походження свята 1 квітня в багатьох країнах світу. Науковці припускають, що в Україну звичай відзначати цей день при! йшов із Німеччини, ймовірно на початку XVIII століття. У Москві, з якою пов’язані першоквітневі розповіді Шевченка, поча! лося з розиграшу в 1703 р. Глашатаї того дня ходили містом і запрошували всіх на “нечуване дійство”. Від глядачів не було відбою. Та коли у призначений час розкри! лася завіса, вони побачили на підмостках полотнище з написом: “Первый апрель — никому не верь”. На цьому вистава закін! чилася. У творах прозаїків і поетів рядки про першоквітневі розиграші почали з’являти! ся з кінця XVIII століття і набрали розмаху в ХІХ столітті. Скажімо, шанований Шев! ченком О. С. Пушкін у листі до А. А. Дель! віга восени 1825 р. писав: Брови царь нахмуря, Говорил: “Вчера Повалила буря Памятник Петра”. Тот перепугался. “Я не знал!.. Ужель?” — Царь расхохотался: “Первый, брат, апрель!” Очевидно, Шевченкові сподобався би пушкінський жарт щодо повалення пам’ятника Петру І, який, за його слова! ми, “руку простягає, / Мов світ увесь хоче / Загарбати”. Цитований уривок зі Щоденника — це, здається, єдиний відомий випадок поето! вого безпосереднього реагування на весе! лий день 1 квітня. Проте саме 1 квітня 1854 р. Шевченко взявся в Новопетров! ському укріпленні за доволі незвичний свій лист до щирого друга, письменника і військового діяча Я. Г. Кухаренка, який до! писував 10 та 16 квітня. Настільки незвич! ний, що видатний шевченкознавець С. О. Єфремов стверджував: “Оповідання про походеньки в Москві, записане під да! тою 1 квітня, цілковита фантазія”. Це не так. Отже, про все по чину.
“Поїхав собі в Москву” У листі до Я. Г. Кухаренка, розпочатому 1 квітня 1854 р., Тарас Григорович за! лишив чимало цікавого і лише недавно розшифрованого про його перебування в Москві: “Я оце сидячи лічу літа та долічуюсь до того року, як ми з тобою вперше побачились. Угадай, чи багато я налічив їх, тих нікче( менних марних літ? Трохи чи не буде чотир( надцять, коли не брешу, а як матимеш час, то сам здоров перелічи1. Остатній лист твій получив я року Божого 1846(го в Мир( городі. І того ж Божого року, написавши тобі лист2 і гарненько власними руками утім же богоспасаємім граді Миргороді од( давши на почту, поїхав собі гарненько в престольний град Москву...” Шевченко в Москві у 1846 р.? Ні, не бу! ло його того року в місті. Втім, як і в Мир! городі. Щоправда, поетів біограф Л. Ф. Хінкулов висловив припущення, що мова могла йти про весну 1847 р., але воно не підкріплювалося серйозними аргумен! тами і не було підтримане більшістю вче! них, зокрема, П. В. Журом у “Трудах і днях Кобзаря”. До того ж, сам Шевченко у Що! деннику двічі чітко вказував рік, у який він востаннє перед засланням був у Москві. Четвертого липня 1857 р. поет записав, що бачив М. С. Щепкіна “востаннє в 1845 ро! ці”. Ще більшої уваги заслуговує чітка кон! статація, зроблена Шевченком у Москві в березні 1858 р., коли він вів Щоденник особливо скрупульозно: “Я не бачив Кремля з 1845 року”. Тож прислухаємося нарешті до самого поета. Директор Інституту літе! ратури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік М. Г. Жулинський справедливо відносить події, описані Шевченком у про! цитованому листі, до весни 1845 р.: “Шевченко наприкінці березня—на початку квітня 1845 року, прямуючи в Ук! раїну, “з тиждень чи й більш блукав” по тій Москві, розглядав “як чоловік іностран! ний” “то церкви, то собори” і випадково зустрів чорноморського козака. Спинив він його і почав розпитувати: “А що!то там поробляє наш кошовий Кухаренко? — Який, каже, Кухаренко? — Та Яцько, кажу! — Еге! каже, його на Зеле! них святках поховали. — От тобі й на! — подумав собі, — чи давно чоловік мені ра! див, щоб я бив лихом об землю, як той швець мокрою халявою об лаву. А його вже й поховали! — Попрощавшися з чорно! морцем, зайшов у якусь стару!престару церков, одправив по твоїй душі панахи! ду...”3 Так згадує Тарас Шевченко у листі з Новопетровського укріплення в квітні 1854 року до наказного отамана Чорно! морського війська Якова Герасимовича Кухаренка. Навряд чи вдасться відшукати цю “стару!престару церков”, в якій Шев! ченко замовив панахиду по своєму вірно! му другові, з яким познайомився далекого 1840 року в Петербурзі і який, на щастя, виявився живим...”4 Церкву, про яку писав Шевченко, точ! но вказати, справді, немає можливості. Проте можна назвати “старі!престарі” церкви, що збереглися до наших часів, які поет безперечно відвідав або принаймні бачив. Скажімо, буваючи у О. М. Бодян! ського, Шевченко ніяк не міг обминути церкву Старого Вознесіння Господнього біля Нікітських воріт. Не випадково саме в ній в лютому 1901 р. відбулася панахида за Тарасом Шевченком, про яку мало хто знає. Мені пощастило віднайти про неї ін! формацію в газеті “Московские ведомос! ти”: “Панихида по Т. Г. Шевченко. 25 фев! раля, в храме Большого Вознесения, что у Никитских ворот, после литургии, была совершена панихида по поэту Т. Г. Шев! ченко по случаю исполнившегося сорока! летия со дня его кончины. На панихиде присутствовали почитатели таланта по! койного, а также и некоторые представи! тели литературного и публицистического мира”. Вперше цю нову інформацію було опубліковано в “Слові Просвіти” на по! чатку 2014 р. Так само невипадково у недалекій цер! кві Феодора Студита біля Нікітських воріт 26 лютого 1911 р. пройшла панахида, при! урочена до 50!річчя з дня смерті Шевчен! ка. Через сто років Національний культур! ний центр України в Москві провів у цьо! му храмі панахиду за Кобзарем, а до 200! річчя з дня його народження 11 березня 2014 р. — у церкві Старого Вознесіння. У квітні 2007 р. було започатковано тради! цію щорічних молебнів за Тараса Шевчен! ка в знайомій йому церкві Успіння Божої
Матері на Успенському Вражку, що в Га! зетному провулку, 15, де в квітні 1861 р. на сороковини з часу смерті поета відбулася панахида, яку організував О. М. Бодян! ський. Культурний центр України щорічно проводив молебні за Тараса Шевченка в каплиці Бориса і Гліба на Арбатській пло! щі, зведеній на місці церкви Тихона Ама! фунтського (знесена 1933 р.), в якій 27–28 квітня 1861 р. стояла домовина з його пра! хом і відбулася панахида.
“Бий лихом об землю…” У згаданому листі до Я. Г. Кухаренка Та! рас Григорович взагалі писав про ми! нулі події крупними мазками, не дотриму! ючись точного датування. Скажімо, вихо! дить, що часом свого арешту він називав не 1847 р., як це було насправді, а 1846 р. Утім, нагадаю, що навіть в “Автобіогра! фії”, написаній в 1860 р., Шевченко не! точно назвав і рік свого звільнення: “У 1858 році 22 серпня… звільнили його з Ново! петровського укріплення”. Тоді як засла! нець залишив Новопетровське укріплення 2 серпня 1857 р., тобто на рік раніше. Або Шевченко заявляв у листі до Я. Г. Кухарен! ка: “Засадили мене в Петропавловську хур! дигу...” Насправді поет був ув’язнений в казематі ІІІ відділу, а не у Петропавлов! ській фортеці, між іншим, ця неточність стала джерелом численних помилок у біог! рафічних працях про Шевченка. Або Тарас Григорович писав: “Через півроку вивели мене на світ Божий...” Насправді — через неповних два місяці... Ще однією загадкою чи дивницею Шевченкового листа є переказ поетом слів Я. В. Кухаренка: “...Чи давно чоловік мені радив, щоб я бив лихом об землю, як той швець мокрою халявою об лаву”. Річ у тім, що це дослівний (!) повтор жартівливої по! ради Я. Г. Кухаренка в листі до Шевченка, написаного 25 травня 1845 р.: “Бий лихом об землю, як швець мокрою халявою об лаву”. Лише на основі цього факту дехто міг би стверджувати, що Тарас Григорович був у Москві 1846 р., бо ж у 1845!му він від’їхав із міста вже на самому початку квітня. Коли б не безліч отаких неточнос! тей у Шевченковому листі. Щодо букваль! ного повтору фрази Я. Г. Кухаренка, то Шевченко, маючи добру пам’ять, одразу засвоїв народну приказку, а, може, вже й знав її. Підтвердженням є й те, що у повіс! ті “Варнак”, написаній у Новопетровсько! му укріпленні (орієнтовно в 1853 р.), зус! трічаємо буквально те саме: “Э, э! Земляче! Бый лыхом об землю, як швець мокрою халя! вою об лаву”.
“Мені в Москві зострівся не хто другий, як сам сатана…” Цікаво, що Шевченко цілком у дусі дов! гого й місцями химерного листа пояс! нив неправдиву інформацію про смерть Я. Г. Кухаренка сатанинськими витівками: “Ну так і єсть, що то мені в Москві зострів! ся не хто другий, як сам Іродів син сатана. Та й справді, яка(таки недобра мати понесе чорноморця в Москву? Чого він там не бачив? Адже чорноморці з коша прямують на столи! цю через Курське, через Орел та на Смолен! ське, а не на Москву. Аж тепер тілько дога! дався, що я хоч і в школі вчився, а сам бачу, що дурень. Та ще хто і одурив? Сатана, леда! чий син, бодай йому і в пеклі добра не було!” Таким чином, Шевченко на вісім деся! тиліть випередив із московсько!сатанин! ською темою М. О. Булгакова… Що й говорити, справді першоквітне! вий, сказати б, легковажний дух пронизує Шевченків лист. Але його зміст не є “ціл!
ковита фантазія”, не вигадка, не побре! хенька на догоду дню бездумної неправди й безтурботного обману. Навпаки, жартівливо!точні штрихи до московського перебування наповнені ви! соким і серйозним смислом. Ось Шевчен! ко пише: “…Приїхав я у тую Москву та й гуляю собі по улицях, звичайне, як чоловік іностранний…” Яке жорстке позиціювання своєї гордої козацької персони до чужого, нерідного міста! Чи побувавши в Кремлі, котрий йому подобався, Шевченко не шу! кав, як усі інші, духовної опори в Успен! ському соборі, Кобзарева зацікавленість не мала релігійного забарвлення. Скажімо, його ровесник і любимий поет М. Ю. Лер! монтов називав Кремль “алтарем Росії” та схилявся перед дзвіницею Івана Великого, а Шевченко буденно!глузливо зауважив, що буквально “тілько вже не лічив ворон на Івані великому”. Між іншим, дуже точне спостереження щодо ворон, які впродовж віків обсідали кремлівські храми. Очевидно, стосовно Москви таки йдеться про 1845 рік, коли Шевченко по! бував у Миргороді, а ще до того їхав з Пе! тербурга в Україну через Москву. Про цей приїзд Шевченка лапідарно писав П. В. Жур: “28 березня. Прибув до Мос! кви. Тут зустрівся з М .С. Щепкіним та О. М. Бодянським...5 2 квітня. Виїхав з Москви на Україну…”6 Такі цікаві подробиці Шевченкових відвідин Москви у 1845 р., які переплелися з його першоквітневими оповідками. Ця стаття побачить світ якраз незадов! го до цьогорічного найнезвичайнішого у новітній українській історії першоквітне! вого дня, адже він наступить одразу слідом за днем виборів Президента України. Го! ловне, щоб під покровом старовинного Дня Сміху чи Дурнів над нами вчергове не посміялися злобливо та не пошили в дур! ні… До речі, зінтегрований розум українців неминуче й швидко міцнішатиме за умови невідкладного звільнення суспільства від надлишку непорядних, аморальних (не лише корумпованих) осіб у владі. Мало! знайому нам формулу залежності розуму від моралі в болісних духовних шуканнях вистраждав шанований Шевченком украї! нець М. В. Гоголь: “Ум идёт вперёд, когда идут вперёд все нравственные силы в чело! веке, и стоит без движения и даже идёт на! зад, когда не возвышаются нравственные силы”. Можна сказати простіше словами давньогрецького філософа Антисфена, який застерігав, що держави гинуть тоді, коли люди перестають відрізняти дурних від розумних, порядних. У цьому контексті нагадаю Шевченко! ве поетичне моління з його “Давидових псалмів”: Молюсь, Господи, внуши їм Уст моїх глаголи. Бо на душу мою встали Сильнії чужії, Не зрять Бога над собою, Не знають, що діють.
——————————— 1 Шевченко полічив правильно, з часу його знайомства з Я. Г. Кухаренком минуло 14 років. 2 Обидва ці листи невідомі. 3 Не можна погодитися з П. В. Журом, що поет описав зустріч з “чорноморцем”, який повідомив його про смерть Я. Г. Кухаренка, “в тоні першоквітневого жарту”. З такими речами, як смерть приятеля і панахида по йо! го душі, Шевченко не став би жартувати. 4 Жулинський М. Україна у Москві на Арбаті // Київ, 2005. №3. — С. 8. 5 Докладніше про це див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко в Москві. — Київ: Либідь, 2009. 6 Маршрут у рідний край мав такий виг! ляд: Москва—Подольськ—Тула—Орел— Дмитровськ—Есмань—Глухів—Кролевець— Батурин—Ромни—Лохвиця—Миргород— Мар’їнське. Всього — 827 верст.
«Просвіта» сьогодні “Свято завершилося, а далі — нові проекти”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Зоя ШЕВЦОВА, член НСЖУ (онука просвітяни! на!вчителя Михайла Лояна)
просвітянина, книговидавця і громадського активіста Євгена Вирового. Його життя трагічно обірвалося навесні 1945!го в Пра! зі, коли енкаведисти намагалися арештувати його. Цікавим був виступ Ярослава Матросова — онука відомого кате! ринославського просвітянина ін! женера Івана Труби, якого доля за! несла до Пльзеня. В місті Дніпрі збереглося кілька споруд, побудо! ваних Іваном Трубою в україн! ському стилі. 1917 року він, губер! ніальний комісар з освіти, багато зробив для дерусифікації освіти в Катеринославі. Серед просвітян були люди різного соціального стану, профе! сій, уподобань і захоплень, об’єд! нані любов’ю до України. Було чимало серед просвітян медиків. До 150!річчя ВУТ “Просвіта” (1868—2018) у журналі “Гастроен! терологія” (№4 за 2018 рік, розділ “Історія медицини”) вийшла стаття Микола Чабана, Зої Шев! цової, Володимира Гапонова “Ка! теринославські медики — члени товариства “Просвіта”. Автори розповіли про внесок 28 відомих діячів у розвиток медицини, націо! нальної культури, просвітницько! го руху на Катеринославщині. Того ж дня Микола Чабан прочитав в обласній бібліотеці лекцію про поетесу!просвітянку трагічної долі Олену Шпоту (Ярославну, 1899—1943), україн! ську патріотку, члена Спілки письменників. Вона зазнала арештів і лишила вірші з циклу пісень ув’язненої, а трагічно заги! нула в лютому 1943 року під час нальоту радянської авіації на міс! то. Зустріч приурочили до 120! річчя від дня її народження.
В останні роки міська “Просві! та” в Дніпрі активізувала свою ро! боту, проводить культурно!просвіт! ницькі заходи, оновлено примі! щення, створено бібліотеку. Заслужений журналіст Украї! ни, письменник!краєзнавець Микола Чабан проводить цикл лекцій, присвячених долі, профе! сійній та громадській діяльності катеринославських просвітян. Також читає щотижневі лекції про життя української діаспори за кордоном — у Канаді, Чехії, Польщі… Днями він презентував лекцію “Українці в Чехії”, де розповів про свою участь у трьох конференціях у Празі, що відбулися на базі Наці! ональної бібліотеки Чеської рес! публіки в Празі з ініціативи й ак! тивної участі українських органі! зацій. Колоритною була розповідь про українця генерала Максима Козиря, уродженця села Панасів! ка Дніпропетровської області, який загинув навесні 1945 року напередодні визволення Чехії від нацистів неподалік Брно. На зап! рошення чеських активістів жур! наліст із панасівським панотцем Андрієм Петричем побували в Райграді, на Ольшанському цвинтарі, де поховано радянських воїнів й куди було перенесено прах генерала Козиря. На його могилу поклали жменьку землі з рідної Панасівки. Микола Чабан розповів про поховання відомих українців на Ольшанському цвинтарі. Врази! ла розповідь про трагічну долю
Микола Чабан з місцевими краєзнавцями#просвітянами зичної комедії привітав присутніх виконанням дуету з опери “Кате! рина” М. Аркаса (заслужений ар! тист Олександр Щесняк та ар! тистка Яна Артеменко). Актори обласної філармонії порадували виступом ансамблю “Вільні коза! ки” (керівник — Федір Сичов) та піснею заслуженого артиста Олександра Сичова “Пам’яті ук! раїнських героїв”. У виконанні ансамблю “Зорецвіт” (керів! ник — заслужений працівник культури Надія Жадик) та заслуженої артистки Олени Білоусової та ар! тиста Дениса Місанчука лунали українські пісні. Свято завершилося, а далі — нові проекти що! до відзначення ювілею гетьмана Мазепи, попу! ляризації спадщини Ми! коли Аркаса, створення хору “Просвіти”, спів! праця з мовними кафед! рами університетів щодо виконання закону про державну мову та із Ми! колаївською спілкою письменників.
«Просвіта» сьогодні “Свято завершилося, а далі — нові проекти”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Максим РИЛЬСЬКИЙ, внук
“Благословен той день і час Коли прослалась килимами Земля, яку сходив Тарас Малими босими ногами…” Ці поетичні рядки з героїчної поеми Максима Рильського “Слово про рідну матір” згадали! ся в райцентрі Лисянка на Чер! кащині біля історико!етногра! фічного комплексу “Тарасова криниця”. Саме з цієї криниці майбутній геній нації носив воду школярам, коли навчався ма! лярства у місцевого дяка. У березневі дні Лисянщина відзначила літературно!мис! тецьким святом відразу двох ви! датних іменинників — 205!річчя
Інна БЕРЕЗА, член правління ММО “Просвіта” імені М. Аркаса
Організував це дійство Мико! лаївський міжрайонний осередок “Просвіта імені Миколи Аркаса” (голова — заслужений працівник культури України, лауреат премії ім. М. Аркаса, професор Омелян Шпачинський), який був створе! ний у рамках громадської органі! зації “Українське товариство “Просвіта” Миколаїв! щини” 7 січня 2019 року в день уродин видатного просвітянина Миколи Аркаса. Привітати ветеранів “Просвіти” прийшли голова обласної ради Вікторія Москаленко, директор департаменту освіти і науки Олена Удовиченко та голова обласного “Українсько! го товариства “Просві! та” Миколаївщини” Ігор Марцінковський. Від просвітян з поетич! ними привітаннями від народження Тараса Григоро! вича Шевченка та 124!річчя Максима Тадейовича Рильсько! го. Урочисте покладання квітів, виконання Національного слав! ня біля бюста Тараса Шевченка, а потім — зустрічі та розмови з учи! телями та учнями в будинку культури села Жаб’янка. На сце! ні — портрети Тараса і Максима, учні з опорної школи сусіднього села Бужанка, центра Бужанської громади, декламують вірші пое! тів, співають, розповідають про яскраві сторінки з життя Макси! ма Рильського. Вдивляєшся у ці схвильовані молоді обличчя, пе!
реповнені гамою почуттів, і на думку спадають спогади Макси! ма Рильського про період його вчителювання у селі Вчорайше в 1918—1921 рр. “Я згадую відкриття пам’ят! ника Шевченкові в містечку Вчорайшому, чи то Вчорашньо! му… Я згадую сільську школу, з якою пов’язані найтепліші мої спомини. Згадую блакитнооку дівчинку, що так проникливо, так по!дитячому свіжо читала: “На Великдень, на соломі..” Які ж прекрасні радісні личка осява! ла тиха шкільна лампа, як тремті! ли ті любі голосочки!дзвіночки, співаючи: “Не забудьте пом’яну! ти незлим тихим словом!..” Усе життя Максим Риль! ський — “співець троянд і виног! раду” — свято шанував пам’ять Кобзаря, якого вважав своїм учи! телем та наставником. Учасники свята дізналися про Шевченкіану Рильського. Директор школи Володимир Чирва отримав у дарунок від гос! тей свята — родини Максима Рильського та Київського літера! турно!меморіального музею М. Т. Рильського бібліотечку йо! го творів. “Зустріч” Тараса та Максима, яка відбулася з ініціативи Віри Носенко — відомої на Черкащині просвітительки, поетеси, кавале! ра ордена княгині Ольги, виріше! но продовжувати надалі, влаш! товувати традиційно.
«Просвіта» сьогодні “Свято завершилося, а далі — нові проекти”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Цими пам’ятними словами з поеми “І мертвим, і живим…” Тараса Шевченка у виконанні артиста Миколи Євтушенка та колективним співом “Реве та стогне Дніпр широкий…” завершилося урочисте зібрання просвітян Миколаївщини, присвячене 30-річчю відродження товариства “Просвіта”. Свято відбулося саме 22 березня, коли 30 років тому і відродилося міське товариство, що тоді мало назву “Товариство української мови імені Тараса Шевченка”.
виступили Галина Запорожченко та Олександр Мачула. Своїми спогадами поділився ветеран
“Просвіти” з 1989 року, інженер Віктор Спиця. Просвітян наго! родили грамотами й подяками.
Святковий концерт був чудо! вим. Миколаївський український академічний театр драми та му!
12 “Ранок таки настане. Про це напишуть в газеті”. Поетичний автограф · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
мовленої непідвладним свідомості інсайтам. Вона почалася на початку 60-х років, стимулювалася під потужними віяннями шістдесятництва, зокрема в білоцерківській літературній студії “Заспів”, на семінарах творчої молоді (середина 60-х рр. тощо), на студентській лаві Київського педінституту ім. М. Горького, в різних протестах, зокрема біля пам’ятника Т. Шевченку. Науковцем бути не збирався, хіба що обме жував себе спорадичною літературною критикою, якби не порада заввідділу критики “Літературної України” М. Слабошпицького податися до Л. Новиченка, який шукав собі “неординарного” аспіранта, якби не його сувора школа філологічного мислення й зацікавлення “білими сторінками” історії української літератури, що потребують скрупульозного вивчення, робота в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, в якому у 80–90-ті роки сформувався новий потужний потенціал неординарних українських дослідників, викладання в різних вишах України, нарешті — в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, де я поєднав дві практики — університетську, відкриту реципієнтам (студентам), й академічну, строго верифіковану. Однак поезія ніколи мене не полишала.
*** Обшарпані дерева, Закаляні кущі, Шматок гнилого неба І — жодної душі.
Чи був ти тут раніше? Чого прийшов сюди? Від кам’яної тиші Не збожеволів ти? У горлі спазм гарячий Заціпеніє вмить, Як гойдалка дитяча Самотньо проскрипить.
1986 Очей забиті вікна — впізнаєш? Саркома в кожнім оці запеклася. У кропиву глухого позачасся Пропав народ і ти з народом теж.
Куди бредеш? Кому й чого кричиш? Ніде ніхто нікого не чекає. Позаду — тінь оманливого раю. Попереду — розпука бездоріж.
*** Та кажеш: рута-м’ята... Насправді — кропива. Сіріє древня хата, Неначе удова. За обрисами хати Лише Великий Льох. Прийшов сюди вмирати Всіма забутий Бог.
*** Тут, здається, не Мекка І не Єрусалим. В полив’яного глека Є столиця із глин,
Її гамірний вулик В колі житніх осель, Що на променях вулиць Грає щедрим райцем.
Юрій КОВАЛІВ
*** Той пес на місяць вив... Не витиме ніколи. Ні місяця, ні пса. Лише дорожній знак В пустелі кропиви, мов привид випадковий. Сльоза у кулаці. Розірваний кулак.
12 “Ранок таки настане. Про це напишуть в газеті”. Поетичний автограф · с. 12сторінка оригіналу ↗ Нещодавно один харківський поет пожалкував, що я, витиснувши із себе лірика, займаюся літературознавством й літературною історіографією. Він висловив поширене уявлення, мовляв, для вченого віршування — своєрідна “гімнастика”
*** кожен сізіф затято котить себе мов камінь під гору круту речення свого життя кожен камінь випорскує з руку долину кожен сізіф над ним горбатіє знаком питання знову котить камінь під гору круту навряд чи докотить обірветься речення крапка загублена серед крапок пилинок речень розвіяних може осяде на марне чоло нового сізіфа затято котить мов камінь під гору круту речення свого скільки сізіфів навкруг і кожен котить себе мов камінь під гору круту скільки сізіфів було скільки ще буде але жодному ще не судилось зійти на вершину і не горбатіти знаком питання над каменем свого життя знає Господь
*** на тебе дивиться безталанна голова козача побусурманена знайдена у кураю може та сама що її здіймаючи плаче Сірко неначе здіймає свою літопис мовчить ні ради йому ні досади нічого не чув нічого не бачив і край а німець тим часом картопельку садить і садить перекопавши Сіркову сльозу і курай
*** Каштани щезли з Хрещатика... Тепер хоч ридай, хоч смійся Поміж скелетів камінних, що Києвом називалися. В пополотніле небо впивається синій місяць І біле отруйне світло стікає в утробу звалищ. Дніпра не питай. Немає. Витік, мов кров, з артерії. Нині він схожий на Стікса в розщепленому античасі. Тусується вурдалаччя, ламаючи стіни і двері, І ціпеніє Лавра у сатанинській рясі.
*** Сьогодні опоночі місяць місить глизяве тісто. Вони обростають шерстю, кігті відточені в них. Задки сідають і виють по-вовчи на ціле місто І місто від жаху чмаріє, забите у чорний сніг.
Тіні шугають чорніші. Плями криваві на площах. Не дай Бог, сюди заб’ється напівпритомне авто,
інтелекту в перервах між науковими студіями, тому не здатного на художні осяяння. Літературна практика спростовує такі твердження. Три роки тому я на замовлення Укрдержтелерадіо впорядкував антологію українських поетів-вчених (на жаль, досі не надрукована не з моєї вини), що охоплює творчість близько 50-ти авторів, одночасно поетів і вчених, які проживають в Україні і поза її межами: Віра Вовк, Ю. Тарнавський, Ольга Башкирова, Б. Бунчук, Олена Галета, Оксана Забужко, М. Ільницький, Р. Чілачава, Оксана Пахльовська, Ольга Пресіч, Валентина Коваленко, О. Астаф’єв, Р. Мельників, Галина Яструбецька, Ольга Слоньовська, Галина Крук, В. Неборак, Тетяна Ліхтей, І. Лучук, Олена О’Лір, І. Павлюк, П. Білоус, Ірина Старовойт, Г. Штонь, Тетяна Нечай, А. Мойсієнко, Тетяна Яковенко, Мар’яна Комариця, О. Ушкалов та багато ін. Для переважної більшості лірика стала життєвим покликанням, екзистенційним сенсом. Серед них — чимало провідних письменників сучасності. Вони, своєю творчістю формуючи й осмислюючи її визначальні тенденції, продовжують традиції Юрія Котермака, Павла Русина з Кросна, Хоми Євлевича, Софронія Почаського,
Лазаря Барановича, Івана Максимовича, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Митрофана Довгалевського, Григорія Сковороди та ін., які своїм віршуванням не ілюстрували власні концепції, а трактували їх проявом поетики — наукової дисципліни, як пізніше М. Костомаров або І. Франко. Потім випадає говорити про І. Стешенка, Б. Лепкого, М. Рудницького, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй- Хмару, М. Рильського, О. Ольжича, Юрія Клена, О. Бабія, І. Качуровського, І. Світличного, Є. Сверстюка та інших. Маючи наукові звання, поети-науковці викладають або працюють в наукових установах, збагачуючи — поряд і разом з рефлексійними, часом схильними до інтелектуальної пристрасті поетами-автодидактами (тут не може бути жодних протиставлень) — українську лірику власними поезіями, концептуалізують її, осмислюють жанрово-стильову специфіку, версифікаційні й тропаїчні закономірності, обґрунтовують теоретичну основу поетики (ars poetica). Перекодування з наукових алгоритмів на поетичну образну систему — і навпаки не складає для них особливої проблеми, знають літературний процес як власний досвід, ізсередини. Це не парадокс, а закономірність. Здається, я пояснив мотиви власної поетичної творчості, синхронної науковим студіям, зу-
12 “Ранок таки настане. Про це напишуть в газеті”. Поетичний автограф · с. 12сторінка оригіналу ↗ На розпал їдкого бенкету — така вовкулача проща, І хто вже на неї потрапить, не вийде із неї ніхто.
Півні не проспівають — ні перші, ні другі, ні треті, Бо жодного не лишилось. Та й ніким їх замінить. Ранок таки настане. Про це напишуть в газеті. Тільки забудуть сказати, що сонце загасло вмить...
*** Речення вулиць порожніх завершив ліхтар знаком питання. Куди ми йдемо? Хто нас чекає поміж оглухлих вогненних крижин? Прірва очей. Брила ночей, що навік перекрила світання. Залишки Бога останні. Чи, може, — наші з тобою, де тіні бредуть навздогін. Звідки ми в рідному краї — свідки явора, зрубаного на дрова? Кишло примарних рибин: бетонована кров з них тече. З попелу бризки потятих листів затисли блискавку слова, Здатного осліпити, щоб зняти полуду. Тому вони не прочитані ще.
*** Я не перечу: іди туди, де виють жирні коти, А хто з них кращий чи ні — то не судити мені. В суцільний роздеритор зліпилися їхні роти, І кожен прагне когось ковтнути у цій метушні. Перформансів дерибан: на клан налітає клан, Реклами в очах вищать — то симулякрів печать. Прощай, я сам собі пан, дарма що подертий жупан. Я знову самотній, як Бог, тому не питай про печаль.
*** Нарешті дорога добігла мети Скільки зусиль і ось перед нами Трава без трави вода без води Земля без землі нулі між нулями Які ельдорадо навкруг муляжі Себе проковтнули клоновані шлунки Смітник смітників ні живої душі Ні Бога ні юдиних поцілунків Над попелищем дітей і рибин Зависла полуда масна і “пречиста” …який режисер дадаїст сучий син Зліпив цей пейзаж з мертвого тіста
*** Москаль повіяв... Спопеліли Садки вишневі. Наче крук, На чорнім камені могили Регоче клятий Басаврюк.
Той регіт душу наскрізь виїв, Коли (не літо, не зима) У Києві шукаєш Київ, А в Києві його нема.
*** ...кров проллється ...буде море крови... Не питайте: де? чому? коли? Не вовки сьогодні — людолови полювання хиже почали...
*** Не дощ, не сніг, а так собі — кисіль. Вже котрий день — суцільна калабаня. Збігаються дороги звідусіль В це позасвіття, в позаіснування, Що поглинає ветхі “Жигулі” І тракторця — він марно силкувався Їх витягти: обидва в сірій млі Ще бовваніють... По самотніх пальцях Ще кров тече і гусне в міхурі. З пандориної скрині лізе гаддя В дядьківську хату, щоб в гадючій грі Довершити на ній своє прокляття.
Поетичний автограф “В сковородинській торбині Твій шлях і твої світи”. 13 · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Тут привілля буй-туру… Докричатися як Йому крізь арматуру Амнезованих мряк?
Як пробити дорогу Крізь шансон і бетон? Між рогами у нього Сонце, а не фантом.
Прозираючи сутнє Із далеких пра-пра, Він жахнеться: майбутнє — Безнадійна діра.
*** …а дощ уже не дощ, а так собі — пшоно, Що сиплеться щодня й немає тому ради. Зависло над дощем вікно — старе рядно З потоками облич, та їх не розпізнати, З корінням, що стекло поволі під асфальт, Звідкіль уже назад ніхто не повертає. І бадилина та, що згадував Паскаль, Давно перегнила… але то вже — деталі.
*** у велелюдному місті порожньо як у пустелі переполох чутки зворохоблені липнуть до кожної оселі — явиться Бог — ніхто не знає на ослі чи на кадилаці пополудні чи вночі хоча відомо кожному центуріону фарисею собаці що і по чім-от звідки його зустрічати завтра коли не сьогодні гармидер і крик в порожньому велелюдному місті самотній бреде чоловік він не являвся ні звідки був завжди і знав чимало що йому до химер дивиться крізь долоні скільки його розпинали бодай би хоч раз упізнали тоді чи тепер
*** бредеш у кучугурах слів і не вибредеш розгрібаєш їх замети на споді — смітник мимоволі сам стаєш сміттям хоч би янголом був обгорнутий сухозлоттям пронизаний порожнечею закаляний матюччям здригаєшся один на весь світ де ж воно Слово яке в Бога було і Слово було Бог
*** І ось тебе призначили мішенню. Довкруж треновані й меткі стрільці. Та, стежачи за непорушним птахом, Дивуєшся: чому нестерпно довга І нескінченна ця, остання мить.
*** і тебе відпустив Господь як відпускають гріхи як випускають в’язнів на волю як спускають пса з ланцюга тепер ти Адаме голий як бубон котись під три вітри на всі чотири сторони тішся Адаме тепер ти ніхто
*** це не страх, не одчай і не втеча, це не ігри якісь чи бридня... упритул — крижана порожнеча, неминуча, як ніч після дня; заморозить і душу, і тіло, невблаганна, як вирок судді ...а скажіть, кому яке діло, що зі мною буде тоді...
*** …отже, світ покришений, мов крига, Й течія несе його кудись… А куди? — не скаже жодна книга. Та й книжки давно перевелись.
Вже громаддя лізе на громаддя: Хряск одчаю переходить в крик Й греблю, перечавлену на шмаття, Невблаганний проковтне потік.
Він скажений. Він не знає впину, Все змітає на своїм шляху. …в Інтернеті, в рубриці “новини” Скинуть інформацію глуху.
*** Легкий капіж. Година тиха. Пташині гомонять посли. А на душі — та ж сама крига. Чи скресне? Хто зна... І коли?
*** Дощ підкрався тихо, непомітно І, тепер, високий, як сосна, Бачить нас, хоч нам його не видно Навіть з найвиднішого вікна.
Пахне дощ черешнями й грибами — Аж до млості… думає про те, Як трава зеленими губами Сік його спиває і росте.
Ростемо… снуються золотинки І бринять на дощовім хмелю Під рукою лісової жінки: Вона грає... я її люблю.
*** Він каже: важка недуга, ще й прогресує щодня, Не знайдеш на неї ліків, немає ні ради-розради, Мовляв, божевільна повінь перевéрне човна, Закрутить у чорториях — нікому її не вблагати. Він каже, що янгол принадний, насправді — безжальний звір. Він мудрий, та тільки мудрість у нього якась чорнорота. Коли вже хвороба в любові, пораднику мій, повір, Нічого на світі не треба, була б тільки ця хвороба.
*** однієї любові замало якщо вона й переповнила нас по вінця без віри вона сліпа без надії вона сльотава без тебе вона порожня не може вона вмістити тебе в собі так як ти несеш її у жмені серця не розхлюпавши навіть
*** Зустрілись два вітри, переплелись В обіймах смерчу, в пристрасті торнадо, Неначе увігнали гвинторіз У мозок, в тіло, в душу тарапату
До млості, крику, хряскоту в кістках Під жорнами щільної круговерті — Все почалося з чистого листка, Де вже немає ні життя, ні смерті
*** ...час пережити зиму, Навалу рясних снігів. А далі не буде стриму Конвалій і солов’їв; Сплетуться тіла й коріння Увійде в рахманну плоть. Розгорнеться ще сторінка, Яку заповів Господь. Без пафосу і овацій Так буде, як хоче Бог, Чергова пора вегетацій, Що люди назвуть — любов
Нічого нового… Вона прийшла. Нарешті. Тут уже. Жадана. Перемріяна встосоте. Та тільки наскрізь хижа і чужа. “Чого, — питає, — кликав, ідіоте? Як ти посмів, зухвальцю, перетак?..” Полуда спала. Враз. Як перед смерком... І, стежачи за зграєю собак, Ти відчуваєш: щось в тобі померло.
Ну й що… Трипільці — які? Чи етруски?... На наших очах сьогодні Наш глечик зойкнув на друзки — у потойбіччя безодні. Яке тут — у біса — “раптом”? Над марними черепками Досвідчений реставратор Лише розведе руками…
*** Доки пташина б’ється в тісній ополонці неба Ангели з нею поруч перед порогом Різдва Раду бентежну радять коли заметіль черешнева Ирій розбудить нарешті в обидві долоні Дніпра Нині або ніколи нині і вже навіки Азбуку невідому щойно відкрили волхви Кличуть таємні знаки душу нову явити Осі вже перетнулись сваргами загули В гострих потоках Плуга в маковому всесвітті Артезіанських інсайтів щедрої коляди Ластівка защебече у двадцять першім столітті І невгамовний щебіт лунатиме скрізь і завжди Вже Віфлиєм почався Господи Благослови
*** Пам’яті В. Яцюка в піски пішов і став уже піском розсипавшись між сосон позачасся лишився слід прописаний хрестом сльози що наче стигма запеклася тепер ти скрізь метою без мети в своїй оселі що понад віками піски на нас чекають як завжди допоки ми не станемо пісками
*** Пам’яті В. Портяка витікають пальці крізь пальці наче цілюща вода не лишаючи ані краплі пустка така що не продихнути тільки камінь у горлі клекоче пасмуги чорного світла немає межі за межею крім убивчої тиші яка поглинає мовчки тому нічого не скаже
*** Ніч горобина. Понурий пором. І перевізник — суворий невіра. Він править веслом, наче пише пером Свій вирок на всіх: на людину і звіра. Немає ні грішних, ні праведних тут. Він робить роботу свою, як уміє. Він перевізник. Він ще не суд. Суд буде там, де вмирає надія.
*** Вони приходять частіше, Не кличуть до себе, ні, Приносять запахи тиші І гомонять в напівсні,
Що все на світі — минуще І грішне в земних краях; Тут кожен, одвічний учень, Не відає, щ о і я к.
І того, котрий зганьбився В трясовині сухозлоть, В полоні сліпих амбіцій, Спитає колись Господь.
Лиш тому нема виправдання, Хто завжди брехав і крав, Хто на людських стражданнях Звів сатанинський храм.
...Вони сновигають, мов тіні, І не питають, хто — ти: В сковородинській торбині Твій шлях і твої світи.
*** Залишиться рама, Лише без портрета — Знебарвлена пляма Анахорета.
Він душу мав горду І всього доволі... Утік від комфорту, Але не від долі,
Але не від себе. Забутий світами, Він небо безнебе Прокляв молитвами.
*** Що вдієш, як пора осіння, Коли не гріє, не пече. Лише стіна кукурудзиння Нагадує про літо ще.
Її, здається, не перейдеш… Ну, крок, ну, два — і вже нема, З пленером вицвілим впереміж Тебе заповнює мана.
І не питай: навіщо? звідки? Розвіється, як дим, твій слід, Лишивши місце для примітки, Так — декілька порожніх слів.
*** Хто відає, куди і звідки Струмує час — в пісок вода. Попереховувалися свідки: Їм запечатано вуста.
Життя примарне промайнуло... Та схаменувся б ти хоч раз: На тебе мчить твоє минуле Й твоє майбутнє водночас,
Як хвилі щедрі та нещадні, З усіх боків, з віків усіх. Вони тебе або розчавлять, Або приборкаєш ти їх.
“Саме творчість М. Богдановіча допомогла художниці усвідомити себе білорускою і відчути всю красу білоруської мови”. Палітра · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
адзея Пашкевіч народилася на Білоруському Поліссі. Професійну освіту здобула в Кобринському мистецькому коледжі. Творчу діяльність розпочала з цілком традиційних живописних полотен. Але з часом її творча натура почала шукати нові форми виявлення стану душі, переживань і вражень. Працюючи в царині ліричного (романтичного) абстракціонізму, мисткиня створює свій світ образних ілюзій, переживань і вражень. За останні п’ять років взяла участь у персональних та колективних виставках у Білорусі, Росії та Китаї. Дитячі роки Надзеї минули неподалік від кордону з Україною. Їй дуже подобається українська мова. Давно мріяла представити свої роботи в Україні, побувати в Києві, який вважає одним зі світових центрів духовності. Цю мрію вдалося втілити завдяки Музею-майстерні Івана Кавалерідзе. Виставка “Фарба і слово” представляє роботи фігуративної та нефігуративної абстракції. На створення цих робіт надихнули твори Тараса Шевченка, Максима Богдановіча та Адама Міцкевича. Роботу “Над Дніпром”, присвячену поемі Т. Шевченка “Сон”, мисткиня подарувала музею. На ній Кобзар пролітає над Дніпром, бачить Андріївську церкву, історичний центр Києва, села, що навколо. А далі — Білорусь. Цим Надзея хотіла показати, що історії наших країн мають чимало схожих сторінок, а білоруська мова, як і українська, багато років була під забороною. Поемі “Сон” також присвячена робота “Над містом”, на якій зображено Петербург. Зараз художниця працює над третьою частиною цього невеликого циклу, що матиме назву “У палацах”. Картина “Дві половини душі” символізує душу Тараса Шевченка. Мисткиня переконана, що одна половина душі Шевченка — це Україна, а друга — його геніальна поезія. Полотно “Мить” приайбутній художник народився на Житомирщині. Закінчив Державну художню школу ім. Тараса Шевченка та Київський художній інститут (нині Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури України). Його вчителями були В. Виродова-Готьє, К. Трохименко, А. Пламенецький, О. Сиротенко, П. Басанець. На початку 2000-х років брав участь у розписі Михайлівського Золотоверхого собору в Києві. У 2005—2013 роках працював на посаді заступника голови НСХУ. Лауреат премії “Київ” у галузі образотворчого мистецтва та “Меморіалу Архипа Куїнджі”. З 2005 року займається викладацькою діяльністю, з 2013-го — доцент Національної академії керівних кадрів архітектури та мистецтва. Художні твори зберігаються в музеях та приватних колекціях в Україні та за кордоном. Провести нову виставку художнику запропонував ректор НАКККІМ Василь Чернець. В експозиції представлено пейзажі, на яких зображені мальовничі куточки України Чимало робіт художник присвятив Києву. Однією з найвдаліших вважає “Святвечір”, де зобразив центральний вхід до Києво-Печерської лаври. На іншій — “Володимир Великий” — намалював одну з найбільших українських християнських святинь — Володимирський кафедральний патріарший собор. Картина “Ранкове золото” показує вранішню красу Андріївського узвозу. А сучасну столицю можна побачити на полотні, що має назву “На Оболоні”. Петро Зикунов кілька разів бував на пленерах у Криму, де милувався красою Бахчисарая, Херсонеса, Інкермана, Севастополя. Після цих поїздок з’явилося чимало робіт, частина з яких представлена на цій виставці. Як зізнався художник, йому дуже болить тема Криму і він вірить, що прийде той час, коли півострів повернеться в Україну.
дожника, яку цього разу присвячено 380-річчю від дня народження Івана Мазепи. Директор Музею гетьманства Галина Ярова нагадала, що кілька століть ім’я гетьмана спочатку в Російській імперії, а потім у Радянському Союзі було під забороною. Однак українська діаспора завжди його вшановувала, проводила Академії до роковин І. Мазепи. 1993 року було створено Музей гетьманства. А вже за рік тут провели конференцію, присвячену гетьманові, що мала відголоски далеко за межами України. Також Г. Ярова розповіла про Івана Стоянова, який провів у музеї свою першу виставку 2011 року. Одну з виставок присвятив Україні, а інша мала назву “Глаголиця”. Експоновані роботи художник дарує музею. Він вивчив українську мову, має дружні стосунки з художниками Дніпра, Львова, Івано-Франківська, Кам’янського, Петриківки. Багато українських митців бували у нього в Болгарії. Пані Галина вручила художнику подяку Музею гетьманства за багаторічну творчу дружбу з музеєм та організацію тут кількох виставок. А представник родини Мазеп — Ігор Мазепа — нагородив Івана Стоянова пам’ятною медаллю і зазначив, що йому особливо приємно, що художник звернувся до роду Мазеп та їхнього гербу, розповів про українсько-болгарські історичні та культурні зв’язки, що своїм корінням сягають у глибину віків. Спеціально до дня народження славетного гетьмана Іван Стоянов створив 23 картини на полотні у техніці асамбляжу і колажу. Основою виставки є робота з гербом родини Мазеп “Курч”, виконана в золотисто-жовтому, червоному і рожевому з чорним кольорах. Автор розмістив її між двох картин “Трипілля”, чим намагався показати зв’язок давніх часів трипільської цивілізації і культурного розвитку України доби Івана Мазепи. Ще одне цікаве зображення герба “Курч” Іван Стоянов зробив на тлі синіх кольорів.
“Саме творчість М. Богдановіча допомогла художниці усвідомити себе білорускою і відчути всю красу білоруської мови”. Палітра · с. 14сторінка оригіналу ↗ Дедалі частіше художники з інших країн присвячують свої живописні полотна Україні. Нещодавно у Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе відкрили виставку білоруської художниці Надзеї Пашкевіч “Фарба і слово”, а митець з Болгарії Іван Стоянов у Музеї гетьманства представив експозицію, присвячену Івану Мазепі.
свячене швидкоплинності нашого життя. А роботою “Йди за мною” художниця закликає вивчати творчість Кобзаря. Також геніальному українському поету вона присвятила картини “Внутрішня пустота” і “Сосуд”. Тут же видання “Кобзаря” білоруською мовою, світлини пам’ятників Шевченку в Слуцьку, Бресті, Гомелі і Мінську,
уривок з твору видатного білоруського поета Янки Купали, присвяченого Тарасу Григоровичу. Інший білоруський поет Максим Богдановіч до сторіччя від дня народження Шевченка написав дослідження про творчість поета. Творчість цього співця рідного краю надихнула Надзею на створення багатьох своїх полотен. Одне з них присвячене віршу поета “Зорка Венера”, що став відомою піснею. Саме творчість М. Богдановіча допомогла художниці усвідомити себе білорускою і відчути всю красу білоруської мови. Третій митець, на вірші якого мисткиня написала свої живописні роботи — Адам Міцкевич. Не всім відомо, що Міцкевич народився на території сучасної Білорусі, все життя мріяв, аби вона стала незалежною державою. Іван Стоянов народився в Болгарії. Закінчив Шуменський університет ім. єпископа Костянтина Преславського і отримав ступінь магістра класичних мистецтв. З 1986 року активно займається виставковою діяльністю, провів 37 персональних виставок у Болгарії та за її межами. Твори І. Стоянова зберігаються в музеях і приватних колекціях Болгарії, Китаю, Японії, Білорусі, Португалії, Іспанії, Італії, Польщі, Франції, Македонії та Ізраїлю. Митець дуже любить Україну. Мав тут низку виставок. Особливо теплі стосунки в нього склалися з Музеєм гетьманства, де відкрилася вже п’ята персональна виставка ху-
Надзея Пашкевіч Іван Стоянов
“Саме творчість М. Богдановіча допомогла художниці усвідомити себе білорускою і відчути всю красу білоруської мови”. Палітра · с. 14сторінка оригіналу ↗ Центр української культури та мистецтва 1 квітня о 18.00 запрошує на відкриття виставки “Сонячний Великдень”. Цей проект заснувала 2012 року Світлана Долеско для демонстрації творчості українських митців із декоративноприкладного та образотворчого мистецтва, об’єднаних великодньою тематикою. На відвідувачів Центру чекають художня кераміка від членів НСХУ Олени та Надії Козак, колекція декоративних яєць з усього світу з приватної колекції заслуженого майстра народної творчості Зої Сташук, глиняні скульптури й твори українського народного декоративного малярства від Роксолани Дудки з Полтави, авторська народна лялька в традиційній техніці килимарства від Олександри Пренко з Кропивницького, на трьох поверхах розмістять великодню атрибутику, яку представлять митці з різних регіонів України. Заплановано 30 родинних майстер-класів від майстрів-учасників виставки (писанкарство, ткацтво, валяння з шерсті, гончарство та інше). Працюватиме крамничка, де всі охочі зможуть придбати великодню атрибутику (тематичні сувеніри, листівки, писачки, барвники, віск тощо). У перший день роботи виставки на гостей чекають музично-пісенний подарунок від творчих колективів, знайомство з митцями-учасниками та родинний майстерклас з писанкарства від Анни Котліної.
Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора
“Саме творчість М. Богдановіча допомогла художниці усвідомити себе білорускою і відчути всю красу білоруської мови”. Палітра · с. 14сторінка оригіналу ↗ Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв постійно знайомить з творчістю своїх викладачів. Нещодавно тут відкрилася персональна виставка заслуженого художника України Петра Зикунова, на який митець представив свої кращі живописні роботи, створені протягом останніх десяти років.
Також на створення багатьох робіт надихнули творчі поїздки до Седнева. На одній з картин зображено альтанку Леоніда Глібова, в якій поет створив один зі своїх найвідоміших творів “Стоїть гора високая…” У цьому ж місті П. Зикунов написав “Седнівську зиму”. Завжди з великим хвилюванням художник повертається на свою малу батьківщину — село Зеремля Баранівського району на Житомирщині. На картині “На озері” він зобразив озеро, з якого раніше брали глину для Баранівського фарфорового заводу, і зараз воно має неповторний колір. Протягом багатьох років однією з провідних у творчості Петра Зикунова залишається Шевченківська тематика. До 200-річчя від дня народження Кобзаря створив портрет поета, де зобразив його під час перебування у Седневі. На іншій, що має назву “До Тараса”, зображена Тарасова гора удень народження Шевченка. Також на виставці експонується портрет ще одного видатного українця — Миколи Гоголя. — Вже багато років знаю Петра Зикунова, — розповідає член НСХУ та Спілки дизайнерів України Філіп Чорнобров. — Кожна його робота по-своєму унікальна й неповторна. Ціную Петра Олександровича як досвідченого педагога, якого дуже люблять студенти. Саме студенти НАКККІМ — часті гості на цій виставці. А в планах Петра Зикунова проведення нової персональної виставки в Каневі, на якій буде представлено Шевченківську тематику та краєвиди Канівщини.
Театр · “Навіть якщо залишився один день життя, не пізно почати все спочатку”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ — Хто вирішив поставити цю виставу на сцені театру Франка? — Це була ідея керівництва нашого театру. Тому що я, на жаль, не знайомий глибоко з дра! матургією Канади. У цій країні величезну увагу приділяють мис! тецтву загалом і театру зокрема. Там блискучий кінематограф. Раніше ця тема мене не ціка! вила. Але Канада для України — моральний авторитет. До того ж багато українців живе в цій краї! ні. Як виявилося, проблеми, по! рушені у п’єсі, надзвичайно хви! люють і нас, українців. Сподіва! юсь, що надалі ми більше знати! мемо один про одного. Спочатку матеріал важко сприймала постановочна і вико! навська групи, тому що манера написання п’єси — на межі між психологічним театром і театром знакової системи. Тут поєдналося кілька напрямів. Виставу треба було робити на акторів старшого покоління, а вони більше тяжі! ють до психологічно!побутового театру, до театру внутрішніх пристрастей, до системи мело! драматичного виразу. А тут автор одразу застерігає, що п’єса умовна і не прямоліній! на. Він намагається вибудувати больові сцени з загальної мозаї! ки, і тільки в кінці вимальовуєть! ся загальна картина. Це вимагає майстерності і напруженості у “триманні” вистави. Бо якщо бу! де розбалансованість між певни! ми окремими картинами, то мо! же виникнути розрив у сюжетній лінії. Це лякає глядача, він може не сприймати історію. Але труднощі загартовують. Під кінець репетицій уже всі були на боці автора п’єси і героїв. На! ша постановочна і виконавська групи перейнялися п’єсою, з лю! бов’ю працювали і доводили справу до прем’єри. — Що було найскладнішим? — У виставі грають переважно актори старшого покоління. Ро! бота з ними вимагала терплячос! ті, певного темпоритму. Було сер! йозне завдання: поставити ціка! вий матеріал з людьми, які мають великий досвід, але вже трохи позбавлені фізичних сил. Спочатку всі дійшли виснов! ку, що у п’єсі забагато песимізму. Та як почали розбиратися, то зро! зуміли, що насправді песимізм — це реальна ситуація цих людей. Але величезний оптимізм поля! гає в тому, що в людей, яких поз! бавляють найціннішого — мож! ливості спілкуватися, загострю! ється саме імпульсивне існуван! ня. А це кохання, жертовність, потяг одне до одного. Виявилося, що коли люди потрапили в зо! ну величезної біди, тяжкої хвороби, вони пізнали те, чого не пізнали за все життя: тур! боту, увагу, любов. А любов — найвище, що дарує нам Гос! подь. Багато людей проходять життя і не пізнають цього ве! ликого почуття. А наші герої пізнають. — Розкажіть про Вашу творчу співпрацю з асистен( том режисера, народною ар( тисткою України Галиною Яб( лонською. — Наша співпраця триває давно. Двадцять років Галина Гілярівна грає у виставі “Шельменко!денщик”. Май! же десять років — у “Самотній леді”. Неодноразово разом їз! дили на фестивалі, гастролі. В артистки величезна лю!
бов і жертовність до своєї профе! сії, колосальна працездатність, неспокій, фантазія. Саме вони допомогли Галині Гілярівні в цій роботі. Більше того, фінал роз! робляла саме вона. Здійснювала редакторську і текстову правку тих сцен, в яких брала участь. Іноді велике значення мали кома чи переставлене слово. Також Галина Гілярівна вико! нувала роль авторитету. Коли ви! никали якісь напруження, авто! ритет Яблонської все вирішував. Ми робили і хочемо, щоб ця вистава була на Яблонську. Вод! ночас я впевнений, що у неї бу! дуть ще нові прем’єри. — Одна з головних тем виста( ви — стосунки між представника( ми різних поколінь… — Не тільки між різними по! коліннями, а й між членами ро! дини. Адже рідні часто!густо ста! ють нам чужими, сторонніми. А сторонні — своїми, рідними. Це видно, коли ми проводжа! ємо людину в останню путь. І ба! чимо, що чужі проводжають, а свої — хтось у відрядженні, хтось захворів, а хтось дуже зайнятий. Думаю, що хвороби виникають там, де є порушення на кодовому рівні. Вони не від фізіології, а від душевних катаклізмів. У виставі порушено проблеми не старшого покоління, а всіх нас. Ми не можемо цього уник! нути. Але спробувати підготува! тися, створити комфортні умови для цих людей ми повинні. Тобто ми говоримо не про хворобу, а про душевний контекст, над яким маємо працювати щомиті. Навіть якщо залишився один день життя, не пізно почати все спочатку. Якщо ми почнемо сьо! годні, це значно краще ніж узага! лі ніколи не починати. Суперечності не тому, що лю! ди злі, а тому, що життя складне. Лише бур’ян росте сам по собі. А все, що належить до культури спілкування, культури життя, культури творення, вимагає ве! личезних зусиль. Душа повинна трудитися. — Кілька слів про виконавців…
— Думаю, що я вибрав дуже талановитих акторів. Почну з ко! рифеїв. Це, звичайно ж, Галина Яблонська, Галина Семененко, Зінаїда Цесаренко, Ніна Гіляров! ська, Олег Шаварський. Це люди старшого покоління, які мають величезні заслуги, величезний досвід, зробили вагомий внесок у розвиток українського театру. Блискуче середнє покоління — Ірина Дорошенко, Володимир Нечепоренко, Олександр Логі! нов, Валентина Ілляшенко, На! талія Перчевська. І, звичайно ж, покоління молоді: Наталія Яро! шенко, Тарас Жирко, Вадим По! лікарпов, Анастасія Добриніна, Віра Зінєвіч, Тетяна Луценко, Ірина Мельник, Дмитро Завад! ський, Олексій Паламаренко. Намагалися добирати акто! рів, які б комунікативно підходи! ли один одному. Прагнемо, щоб була гармонія у виставі. Адже вкінці хочемо закликати глядачів до духовної і душевної гармонії. — Що можете сказати про сценографію? — Декорації і костюми робила цікавий художник Анна Духович! на. Вона бискуче виконала свою роботу, створила все, що ми сприймаємо у виставі очима: світло, відеоряд, костюми, сце! нографію, графіку. Раніше була головним художником Вінниць! кого обласного українського му! зично!драматичного театру імені Миколи Садовського. Одна з ос! танніх учениць нашого генія Да! нила Лідера. А благословення майстра завжди справджується. — Трохи детальніше про відео( ряд. — Він у нас чорно!білий, бо показане сприйняття світу хво! рими людьми. Лише на початку другої дії він кольоровий, де ба! чимо двох здорових людей. Це Вірджил і його дочка. Для них світ забарвлений у ті кольори, в які він забарвлений насправді. Чорно!білим відеорядом ми хотіли підкреслити, що в цих лю! дей особливе сприйняття. Нам здається, що вони бачать так, як ми, але насправді це не так. І
Володимир Нечепоренко і Галина Яблонська швидше ми має! мо під них під! лаштовуватися, ніж змушувати їх підлаштовуватись під нас. Є ще третій варіант — кар! тинка, як непра! цюючий телеві! зор. Це вже коли людина дивиться на світ і бачить лише мерехтіння. — Хто створю( вав музичне оформ( лення? — Іван Руденко та Анна Глу! хенька. Я задоволений їхньою ро! ботою. Вони намагаються почути цей світ. У них є смак і цікавий погляд. Думаю, згодом вони бу! дуть не тільки звукорежисерами, а й музикантами. — Ви задоволені першими пока( зами вистави? — Важко відповісти одноз! начно. Мій педагог Леонід Олій! ник говорив: “Будьте особливо обережні на останньому етапі. Ви можете багато нашкодити, часто! густо ви втрачаєте об’єктив! ність”. Я хочу побачити виставу очи! ма глядача. Хочу, щоб погляд мій і постановочно!виконавської групи й наші больові точки збіг! лися з глядацькими. Коли вони сходяться, відбувається діалог, а він дуже важливий. Як зазначив Георгій Товстоногов, “дуже важ! ливо, що думаю я, режисер. Не менш важливо, що думають во! ни, які потім прийдуть для спіл! кування з нашою виставою. І як! що це зійшлося, воно стає об’єк! тивною одиницею, об’єктивним явищем”. Я можу прокричати свою думку. Будь!яка вистава, будь! який твір — це суб’єктивний пог! ляд. А мені дуже важливо, щоб те, що ми прокричали, сприйняли глядачі. Треба, щоб глядачі схви! лювалися. Кожна людина мудра. Якщо вона схвилюється, то прийме правильне рішення. Звідки наші проблеми? Від того, що люди байдужі. А ми хочемо вибити їх із цієї байдужос! ті. Якби ми не були байду! жими, то Київ, вся наша держава, були б іншими. — Чи давно служите в театрі Франка? — Уперше зайшов у ре! петиційну аудиторію 1 лис! топада 1980 року. Я тоді ще навчався в театральному інституті (нині Національ! ний університет театру, кі! но і телебачення ім. Івана Карпенка!Карого). Мене взяв Сергій Данченко, який тоді був художнім ке! рівником театру. Я ставив виставу “Вікентій премуд! рий” за п’єсою Ярослава Стельмаха. Разом із С. Дан! ченком поставив “Заги!
бель ескадри”, що перемогла на всесоюзному фестивалі. А з осені 1981 року — режисер цього уславленого театру. Поста! вив понад 40 вистав, не рахуючи робіт зі студентами та самодіяль! ними колективами. Крім театру Франка ставив вистави в Театрі оперети, що нині має статус націо! нального, і в Національній музич! ній академії ім. Петра Чайковсько! го. Ще викладаю в трьох вишах. Зараз у репертуарі нашого театру дев’ять моїх вистав (у семи висту! паю як режисер і у двох як керів! ник постановок) і одна в репертуа! рі Національної музакадемії. Вистави — як діти. Якщо й є улюблені, то я в цьому не зізнаю! ся. Режисер — це батько вистави. А її мати — це постановочна гру! па та драматургія і глядач. — Про що мріє Петро Ільченко? — Хотів би поставити Едуардо де Філіппо. Він близький тому, що українці та італійці подібні на емо! ційному, мовному та ментальному рівнях. Я його ставив ще в інститу! ті. А в театрі Франка поставив вис! таву “Привиди”, в якій грали Бог! дан Ступка та Олексій Пєтухов. Є інші автори, яких хотів би поста! вити, але крім моїх бажань також є репертуарна політика театру. Мрію поставити українську п’єсу. Дивуюсь, коли кажуть, що українська п’єса не піде, що її не сприймуть. А я запитую: “Як нам можна оцінювати цей світ, як не з позицій української п’єси?” Доб! ре, що ми беремо Шекспіра. Але в наших проблемах, у нашому відчутті це обов’язково призма Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Карпенка!Карого, Панаса Мирного, Івана Франка. Колись я дивився, як амери! канці поставили нашого “Тараса Бульбу”, було смішно. Можливо, й ми маємо смішний вигляд, ко! ли беремося за їхню драматургію, тому що трансформуємо її на на! ше світобачення. Хоча насправді нічого страшного в цьому немає, адже ми беремо не форму, а зміст. А за змістом усі однакові. Всі хо! чуть бути здоровими, щасливи! ми, багатими. Але зовні ми дуже різнимося і не можемо без укра! їнської позиції.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надані театром
На Камерній сцені ім. Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка відбулася прем’єра вистави “Сторонні серед нас” за п’єсою канадського письменника Аарона Бушковськи. Про роботу над новою виставою наша розмова з режисером-постановником, заслуженим діячем мистецтв України Петром Ільченком.
Добрі новини · “Сьогодні схід України нагадує про себе поезією та прозою, культурними ініціативами й творчими проектами” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Валерій РОМАНЬКО, голова Донецької обласної краєзнавчої організації, член НСПУ ього весняного дня у Слов’янськ “десантувалися” поети різного віку — близько ста учасників. Вони прибули не тільки з міст і селищ Донецького краю — Дружківки, Лимана, Краматорська, Костянтинівки, Добропілля, Бахмута, Мар’їнки, Покровська, Торецька, Великоновосілок, Маріуполя, а й з Харківщини, Київщини, з міста Він ниці і навіть зі Львівщини. Учасників фестивалю-конкурсу привітав відомий український письменник Сергій Жадан (текст вітання зачитали ведучі, оскільки сам Сергій цього дня був учасником іншого мистецького заходу на Луганщині. У привітанні, зокрема, сказано: “Страшенно шкодую, що не можу бути зараз разом із вами, хоч нині вранці проїздив через Слов’янськ. Але так сталось, що на Донбасі цього ранку висадилось щонайменше два поетичні десанти. І це, як на мене, не може не тішити — українська поезія має звучати всюди, вона повинна бути помітною, її мають чути від Луганщини до Закарпаття. Мені видається дуже важливим той факт, що сьогодні схід України нагадує про себе поезією та прозою, культурними ініціативами й творчими проектами. Оскільки складно уяви ти собі без сходу українську літературу, українську культуру, Донеччина, Луганщина, Слобожанщина є вагомими складовими нашого спільного культурного поля. Тому можна лише побажати вам надзвичайних вражень від почутого та прочитаного на фестивалі”. Згідно з Положенням, фестиваль-конкурс “Поетичний десант у Слов’янську” присвячено пам’яті талановитого поета, журналіста, педагога, щирого патріота України Олександра Романька. На жаль, доля відвела Олександру небагато: напередодні свого 44-річчя він трагічно загинув. З ініціативою увічнити ім’я землякасучасника виступили його друзі й знайомі, члени слов’янського літоб’єднання “Світанок”, це підтримали управлінці міста й області.
Цікавою і задушевною була програма відкриття культурно-мистецького заходу, який вели Ольга Новікова та Кирило Беркутов. Співачка Олена Кузнєцова виконала Гімн фестивалю, написаний спеціально до фестивалю-конкурсу, а також пісню “Пам’яті поета” на вшанування Олександра Романька. З хвилюванням присутні вислухали виступ-спогад мами Олександра Валентини Анатоліївни та його вірш “Я тут із споконвіч…” у її виконанні. Досвідчені члени журі, у складі якого були члени НСПУ Наталія Ковальська, Микола Сіробаба, Олександр Яровий, Валерій Романько, викладачі педагогічного університету, культпрацівники, вислухали учасників фестивалю-конкурсу.
У віковій категорії “Діти” переможцями стали: 1 місце — Анастасія Радіонова (Слов’янськ), 2 місце — Світлана Волченко (Слов’янськ), 3 місце — Катерина Ковальчук (Слов’янськ) і Давид Чуйко (Часів Яр Бахмутського р-ну). У категорії “Молодь” призові місця розподілено так: 1 місце — Єлизавета Рухленко (Торецьк), 2 місце — Валерія Хрипунова (Костянтинівка) та Анастасія Пелипенко (Бахмут); 3 місце — Микита Боровиков (Слов’янськ) та Олександр Хололович (Костянтинівка). У категорії “Дорослі”: 1 місце — Станіслав Малявко (Слов’янськ) та Ігор Сисоєв (Слов’янськ); 2 місце — Любов Меженіна (Слов’янськ) і Лариса Михайленко (м. Ірпінь Київської обл.); 3 місце — В’ячеслав Забашта (м. Ізюм Харківської обл.) і Євгенія Корабльова (Слов’янськ). Переможців відзначили пам’ятними медалями, спеціальними дипломами, призами. Інших учасників заохотили званнями лауреатів у різних номінаціях, а також Дипломами учасника. Відбулося чимало знайомств. Керівник слов’янського літоб’єднання “Світанок” Любов Меженіна домовилася про співпрацю з літоб’єднаннями Краматорська, Костянтинівки, Великоновосілківки, Ірпеня, Ізюма. Сподіватимемося, що І Всеукраїнський фестиваль-конкурс став добрим поштовхом для широкого поетичного руху не тільки на Донеччині, а й у багатьох регіонах України. Чекаємо гостей і наступного року — 21 березня 2020 року у Слов’янську заплановано проведення ІІ Всеукраїнського фестивалю-конкурсу “Поетичний десант у Слов’янську”.
21 березня, у Всесвітній День поезії, у місті Слов’янську пройшов І Всеукраїнський фестиваль-конкурс “Поетичний десант у Слов’янську”. Положення цього культурно-мистецького заходу затверджено правлінням Донецької обласної організації Національної спілки краєзнавців України (голова В. І. Романько) та відділом культури Слов’янської міськради (начальник М. М. Олійник). Захід підтримали Департамент освіти і науки та Управління культури і туризму Донецької облдержадміністрації.
Будьмо разом! ПЕРЕДПЛАТА—2019 ПЕРЕДПЛАТА—2019 Вартість передплати Вартість передплати
Добрі новини · “Сьогодні схід України нагадує про себе поезією та прозою, культурними ініціативами й творчими проектами” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Добрі новини · “Сьогодні схід України нагадує про себе поезією та прозою, культурними ініціативами й творчими проектами” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Черговий редактор
Едуард ОВЧАРЕНКО
Бухгалтерія
279-41-46
Адреса редакції:
вул. Хрещатик, 10-Б,
м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами —
тільки на сторінках газети.
Надруковано в ТОВ «Мега-Поліграф»,
04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Добрі новини · “Сьогодні схід України нагадує про себе поезією та прозою, культурними ініціативами й творчими проектами” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Головний редактор
Микола ЦИМБАЛЮК
Редколегія
Любов ГОЛОТА (голова),
Павло МОВЧАН,
Олександр ПОНОМАРІВ,
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ЦИМБАЛЮК
Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК
278-01-30 (тел/факс)
на 1 місяць на 1 місяць 18 грн 11 коп.
на півроку на півроку 99 грн 41 коп.
Добрі новини · “Сьогодні схід України нагадує про себе поезією та прозою, культурними ініціативами й творчими проектами” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
Відділ коректури
Ольга ЖМУДОВСЬКА
Ірина СТЕЛЬМАХ
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Володимир ЖИГУН
Інтернет-редактор
279-39-55
Добрі новини · “Сьогодні схід України нагадує про себе поезією та прозою, культурними ініціативами й творчими проектами” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617