Театр · “Навіть якщо залишився один день життя, не пізно почати все спочатку”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
П Пееттрроо ІІЛЛЬЬЧЧЕЕН НККО О:: «Хочу побачити виставу очима глядача»
Слово Просвіти, №13 за 2019 рік
— Хто вирішив поставити цю виставу на сцені театру Франка? — Це була ідея керівництва нашого театру. Тому що я, на жаль, не знайомий глибоко з дра! матургією Канади. У цій країні величезну увагу приділяють мис! тецтву загалом і театру зокрема. Там блискучий кінематограф. Раніше ця тема мене не ціка! вила. Але Канада для України — моральний авторитет. До того ж багато українців живе в цій краї! ні. Як виявилося, проблеми, по! рушені у п’єсі, надзвичайно хви! люють і нас, українців. Сподіва! юсь, що надалі ми більше знати! мемо один про одного. Спочатку матеріал важко сприймала постановочна і вико! навська групи, тому що манера написання п’єси — на межі між психологічним театром і театром знакової системи. Тут поєдналося кілька напрямів. Виставу треба було робити на акторів старшого покоління, а вони більше тяжі! ють до психологічно!побутового театру, до театру внутрішніх пристрастей, до системи мело! драматичного виразу. А тут автор одразу застерігає, що п’єса умовна і не прямоліній! на. Він намагається вибудувати больові сцени з загальної мозаї! ки, і тільки в кінці вимальовуєть! ся загальна картина. Це вимагає майстерності і напруженості у “триманні” вистави. Бо якщо бу! де розбалансованість між певни! ми окремими картинами, то мо! же виникнути розрив у сюжетній лінії. Це лякає глядача, він може не сприймати історію. Але труднощі загартовують. Під кінець репетицій уже всі були на боці автора п’єси і героїв. На! ша постановочна і виконавська групи перейнялися п’єсою, з лю! бов’ю працювали і доводили справу до прем’єри. — Що було найскладнішим? — У виставі грають переважно актори старшого покоління. Ро! бота з ними вимагала терплячос! ті, певного темпоритму. Було сер! йозне завдання: поставити ціка! вий матеріал з людьми, які мають великий досвід, але вже трохи позбавлені фізичних сил. Спочатку всі дійшли виснов! ку, що у п’єсі забагато песимізму. Та як почали розбиратися, то зро! зуміли, що насправді песимізм — це реальна ситуація цих людей. Але величезний оптимізм поля! гає в тому, що в людей, яких поз! бавляють найціннішого — мож! ливості спілкуватися, загострю! ється саме імпульсивне існуван! ня. А це кохання, жертовність, потяг одне до одного. Виявилося, що коли люди потрапили в зо! ну величезної біди, тяжкої хвороби, вони пізнали те, чого не пізнали за все життя: тур! боту, увагу, любов. А любов — найвище, що дарує нам Гос! подь. Багато людей проходять життя і не пізнають цього ве! ликого почуття. А наші герої пізнають. — Розкажіть про Вашу творчу співпрацю з асистен( том режисера, народною ар( тисткою України Галиною Яб( лонською. — Наша співпраця триває давно. Двадцять років Галина Гілярівна грає у виставі “Шельменко!денщик”. Май! же десять років — у “Самотній леді”. Неодноразово разом їз! дили на фестивалі, гастролі. В артистки величезна лю!
бов і жертовність до своєї профе! сії, колосальна працездатність, неспокій, фантазія. Саме вони допомогли Галині Гілярівні в цій роботі. Більше того, фінал роз! робляла саме вона. Здійснювала редакторську і текстову правку тих сцен, в яких брала участь. Іноді велике значення мали кома чи переставлене слово. Також Галина Гілярівна вико! нувала роль авторитету. Коли ви! никали якісь напруження, авто! ритет Яблонської все вирішував. Ми робили і хочемо, щоб ця вистава була на Яблонську. Вод! ночас я впевнений, що у неї бу! дуть ще нові прем’єри. — Одна з головних тем виста( ви — стосунки між представника( ми різних поколінь… — Не тільки між різними по! коліннями, а й між членами ро! дини. Адже рідні часто!густо ста! ють нам чужими, сторонніми. А сторонні — своїми, рідними. Це видно, коли ми проводжа! ємо людину в останню путь. І ба! чимо, що чужі проводжають, а свої — хтось у відрядженні, хтось захворів, а хтось дуже зайнятий. Думаю, що хвороби виникають там, де є порушення на кодовому рівні. Вони не від фізіології, а від душевних катаклізмів. У виставі порушено проблеми не старшого покоління, а всіх нас. Ми не можемо цього уник! нути. Але спробувати підготува! тися, створити комфортні умови для цих людей ми повинні. Тобто ми говоримо не про хворобу, а про душевний контекст, над яким маємо працювати щомиті. Навіть якщо залишився один день життя, не пізно почати все спочатку. Якщо ми почнемо сьо! годні, це значно краще ніж узага! лі ніколи не починати. Суперечності не тому, що лю! ди злі, а тому, що життя складне. Лише бур’ян росте сам по собі. А все, що належить до культури спілкування, культури життя, культури творення, вимагає ве! личезних зусиль. Душа повинна трудитися. — Кілька слів про виконавців…
— Думаю, що я вибрав дуже талановитих акторів. Почну з ко! рифеїв. Це, звичайно ж, Галина Яблонська, Галина Семененко, Зінаїда Цесаренко, Ніна Гіляров! ська, Олег Шаварський. Це люди старшого покоління, які мають величезні заслуги, величезний досвід, зробили вагомий внесок у розвиток українського театру. Блискуче середнє покоління — Ірина Дорошенко, Володимир Нечепоренко, Олександр Логі! нов, Валентина Ілляшенко, На! талія Перчевська. І, звичайно ж, покоління молоді: Наталія Яро! шенко, Тарас Жирко, Вадим По! лікарпов, Анастасія Добриніна, Віра Зінєвіч, Тетяна Луценко, Ірина Мельник, Дмитро Завад! ський, Олексій Паламаренко. Намагалися добирати акто! рів, які б комунікативно підходи! ли один одному. Прагнемо, щоб була гармонія у виставі. Адже вкінці хочемо закликати глядачів до духовної і душевної гармонії. — Що можете сказати про сценографію? — Декорації і костюми робила цікавий художник Анна Духович! на. Вона бискуче виконала свою роботу, створила все, що ми сприймаємо у виставі очима: світло, відеоряд, костюми, сце! нографію, графіку. Раніше була головним художником Вінниць! кого обласного українського му! зично!драматичного театру імені Миколи Садовського. Одна з ос! танніх учениць нашого генія Да! нила Лідера. А благословення майстра завжди справджується. — Трохи детальніше про відео( ряд. — Він у нас чорно!білий, бо показане сприйняття світу хво! рими людьми. Лише на початку другої дії він кольоровий, де ба! чимо двох здорових людей. Це Вірджил і його дочка. Для них світ забарвлений у ті кольори, в які він забарвлений насправді. Чорно!білим відеорядом ми хотіли підкреслити, що в цих лю! дей особливе сприйняття. Нам здається, що вони бачать так, як ми, але насправді це не так. І
Володимир Нечепоренко і Галина Яблонська швидше ми має! мо під них під! лаштовуватися, ніж змушувати їх підлаштовуватись під нас. Є ще третій варіант — кар! тинка, як непра! цюючий телеві! зор. Це вже коли людина дивиться на світ і бачить лише мерехтіння. — Хто створю( вав музичне оформ( лення? — Іван Руденко та Анна Глу! хенька. Я задоволений їхньою ро! ботою. Вони намагаються почути цей світ. У них є смак і цікавий погляд. Думаю, згодом вони бу! дуть не тільки звукорежисерами, а й музикантами. — Ви задоволені першими пока( зами вистави? — Важко відповісти одноз! начно. Мій педагог Леонід Олій! ник говорив: “Будьте особливо обережні на останньому етапі. Ви можете багато нашкодити, часто! густо ви втрачаєте об’єктив! ність”. Я хочу побачити виставу очи! ма глядача. Хочу, щоб погляд мій і постановочно!виконавської групи й наші больові точки збіг! лися з глядацькими. Коли вони сходяться, відбувається діалог, а він дуже важливий. Як зазначив Георгій Товстоногов, “дуже важ! ливо, що думаю я, режисер. Не менш важливо, що думають во! ни, які потім прийдуть для спіл! кування з нашою виставою. І як! що це зійшлося, воно стає об’єк! тивною одиницею, об’єктивним явищем”. Я можу прокричати свою думку. Будь!яка вистава, будь! який твір — це суб’єктивний пог! ляд. А мені дуже важливо, щоб те, що ми прокричали, сприйняли глядачі. Треба, щоб глядачі схви! лювалися. Кожна людина мудра. Якщо вона схвилюється, то прийме правильне рішення. Звідки наші проблеми? Від того, що люди байдужі. А ми хочемо вибити їх із цієї байдужос! ті. Якби ми не були байду! жими, то Київ, вся наша держава, були б іншими. — Чи давно служите в театрі Франка? — Уперше зайшов у ре! петиційну аудиторію 1 лис! топада 1980 року. Я тоді ще навчався в театральному інституті (нині Національ! ний університет театру, кі! но і телебачення ім. Івана Карпенка!Карого). Мене взяв Сергій Данченко, який тоді був художнім ке! рівником театру. Я ставив виставу “Вікентій премуд! рий” за п’єсою Ярослава Стельмаха. Разом із С. Дан! ченком поставив “Заги!
бель ескадри”, що перемогла на всесоюзному фестивалі. А з осені 1981 року — режисер цього уславленого театру. Поста! вив понад 40 вистав, не рахуючи робіт зі студентами та самодіяль! ними колективами. Крім театру Франка ставив вистави в Театрі оперети, що нині має статус націо! нального, і в Національній музич! ній академії ім. Петра Чайковсько! го. Ще викладаю в трьох вишах. Зараз у репертуарі нашого театру дев’ять моїх вистав (у семи висту! паю як режисер і у двох як керів! ник постановок) і одна в репертуа! рі Національної музакадемії. Вистави — як діти. Якщо й є улюблені, то я в цьому не зізнаю! ся. Режисер — це батько вистави. А її мати — це постановочна гру! па та драматургія і глядач. — Про що мріє Петро Ільченко? — Хотів би поставити Едуардо де Філіппо. Він близький тому, що українці та італійці подібні на емо! ційному, мовному та ментальному рівнях. Я його ставив ще в інститу! ті. А в театрі Франка поставив вис! таву “Привиди”, в якій грали Бог! дан Ступка та Олексій Пєтухов. Є інші автори, яких хотів би поста! вити, але крім моїх бажань також є репертуарна політика театру. Мрію поставити українську п’єсу. Дивуюсь, коли кажуть, що українська п’єса не піде, що її не сприймуть. А я запитую: “Як нам можна оцінювати цей світ, як не з позицій української п’єси?” Доб! ре, що ми беремо Шекспіра. Але в наших проблемах, у нашому відчутті це обов’язково призма Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Карпенка!Карого, Панаса Мирного, Івана Франка. Колись я дивився, як амери! канці поставили нашого “Тараса Бульбу”, було смішно. Можливо, й ми маємо смішний вигляд, ко! ли беремося за їхню драматургію, тому що трансформуємо її на на! ше світобачення. Хоча насправді нічого страшного в цьому немає, адже ми беремо не форму, а зміст. А за змістом усі однакові. Всі хо! чуть бути здоровими, щасливи! ми, багатими. Але зовні ми дуже різнимося і не можемо без укра! їнської позиції.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надані театром
На Камерній сцені ім. Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка відбулася прем’єра вистави “Сторонні серед нас” за п’єсою канадського письменника Аарона Бушковськи. Про роботу над новою виставою наша розмова з режисером-постановником, заслуженим діячем мистецтв України Петром Ільченком.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
