Шевченкіана · “Жартівливо#точні штрихи до московського пере# бування наповнені високим і серйозним смислом”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко: «Звідки взяв початок цей недоладний звичай?»
Слово Просвіти, №13 за 2019 рік
Наш проект умотивований усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. У черговій публікації Володимир Мельниченко розповідає подробиці шевченкознавчих історій, пов’язаних із днем 1 квітня.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національ! ної премії України ім. Тараса Шевченка
“Обманюють і обманюються” Першого квітня 1858 р. Шевченко за! писав у Щоденнику: “Обманюють і обманюються. Добре, якби це траплялося тільки першого квітня. Звідки взяв початок цей недоладний звичай?” Перша безпосередня згадка про 1 квіт! ня, як Свято дурнів, датується 1686 р. Втім, є версія, що на нашій прабатьківщині від! значення 1 квітня коріниться ще в Давній Русі, нібито в цей день зі сплячки виходив домовик, а його зустрічали веселощами, дотепами, витівками. Відомо чимало гіпо! тез походження свята 1 квітня в багатьох країнах світу. Науковці припускають, що в Україну звичай відзначати цей день при! йшов із Німеччини, ймовірно на початку XVIII століття. У Москві, з якою пов’язані першоквітневі розповіді Шевченка, поча! лося з розиграшу в 1703 р. Глашатаї того дня ходили містом і запрошували всіх на “нечуване дійство”. Від глядачів не було відбою. Та коли у призначений час розкри! лася завіса, вони побачили на підмостках полотнище з написом: “Первый апрель — никому не верь”. На цьому вистава закін! чилася. У творах прозаїків і поетів рядки про першоквітневі розиграші почали з’являти! ся з кінця XVIII століття і набрали розмаху в ХІХ столітті. Скажімо, шанований Шев! ченком О. С. Пушкін у листі до А. А. Дель! віга восени 1825 р. писав: Брови царь нахмуря, Говорил: “Вчера Повалила буря Памятник Петра”. Тот перепугался. “Я не знал!.. Ужель?” — Царь расхохотался: “Первый, брат, апрель!” Очевидно, Шевченкові сподобався би пушкінський жарт щодо повалення пам’ятника Петру І, який, за його слова! ми, “руку простягає, / Мов світ увесь хоче / Загарбати”. Цитований уривок зі Щоденника — це, здається, єдиний відомий випадок поето! вого безпосереднього реагування на весе! лий день 1 квітня. Проте саме 1 квітня 1854 р. Шевченко взявся в Новопетров! ському укріпленні за доволі незвичний свій лист до щирого друга, письменника і військового діяча Я. Г. Кухаренка, який до! писував 10 та 16 квітня. Настільки незвич! ний, що видатний шевченкознавець С. О. Єфремов стверджував: “Оповідання про походеньки в Москві, записане під да! тою 1 квітня, цілковита фантазія”. Це не так. Отже, про все по чину.
“Поїхав собі в Москву” У листі до Я. Г. Кухаренка, розпочатому 1 квітня 1854 р., Тарас Григорович за! лишив чимало цікавого і лише недавно розшифрованого про його перебування в Москві: “Я оце сидячи лічу літа та долічуюсь до того року, як ми з тобою вперше побачились. Угадай, чи багато я налічив їх, тих нікче( менних марних літ? Трохи чи не буде чотир( надцять, коли не брешу, а як матимеш час, то сам здоров перелічи1. Остатній лист твій получив я року Божого 1846(го в Мир( городі. І того ж Божого року, написавши тобі лист2 і гарненько власними руками утім же богоспасаємім граді Миргороді од( давши на почту, поїхав собі гарненько в престольний град Москву...” Шевченко в Москві у 1846 р.? Ні, не бу! ло його того року в місті. Втім, як і в Мир! городі. Щоправда, поетів біограф Л. Ф. Хінкулов висловив припущення, що мова могла йти про весну 1847 р., але воно не підкріплювалося серйозними аргумен! тами і не було підтримане більшістю вче! них, зокрема, П. В. Журом у “Трудах і днях Кобзаря”. До того ж, сам Шевченко у Що! деннику двічі чітко вказував рік, у який він востаннє перед засланням був у Москві. Четвертого липня 1857 р. поет записав, що бачив М. С. Щепкіна “востаннє в 1845 ро! ці”. Ще більшої уваги заслуговує чітка кон! статація, зроблена Шевченком у Москві в березні 1858 р., коли він вів Щоденник особливо скрупульозно: “Я не бачив Кремля з 1845 року”. Тож прислухаємося нарешті до самого поета. Директор Інституту літе! ратури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік М. Г. Жулинський справедливо відносить події, описані Шевченком у про! цитованому листі, до весни 1845 р.: “Шевченко наприкінці березня—на початку квітня 1845 року, прямуючи в Ук! раїну, “з тиждень чи й більш блукав” по тій Москві, розглядав “як чоловік іностран! ний” “то церкви, то собори” і випадково зустрів чорноморського козака. Спинив він його і почав розпитувати: “А що!то там поробляє наш кошовий Кухаренко? — Який, каже, Кухаренко? — Та Яцько, кажу! — Еге! каже, його на Зеле! них святках поховали. — От тобі й на! — подумав собі, — чи давно чоловік мені ра! див, щоб я бив лихом об землю, як той швець мокрою халявою об лаву. А його вже й поховали! — Попрощавшися з чорно! морцем, зайшов у якусь стару!престару церков, одправив по твоїй душі панахи! ду...”3 Так згадує Тарас Шевченко у листі з Новопетровського укріплення в квітні 1854 року до наказного отамана Чорно! морського війська Якова Герасимовича Кухаренка. Навряд чи вдасться відшукати цю “стару!престару церков”, в якій Шев! ченко замовив панахиду по своєму вірно! му другові, з яким познайомився далекого 1840 року в Петербурзі і який, на щастя, виявився живим...”4 Церкву, про яку писав Шевченко, точ! но вказати, справді, немає можливості. Проте можна назвати “старі!престарі” церкви, що збереглися до наших часів, які поет безперечно відвідав або принаймні бачив. Скажімо, буваючи у О. М. Бодян! ського, Шевченко ніяк не міг обминути церкву Старого Вознесіння Господнього біля Нікітських воріт. Не випадково саме в ній в лютому 1901 р. відбулася панахида за Тарасом Шевченком, про яку мало хто знає. Мені пощастило віднайти про неї ін! формацію в газеті “Московские ведомос! ти”: “Панихида по Т. Г. Шевченко. 25 фев! раля, в храме Большого Вознесения, что у Никитских ворот, после литургии, была совершена панихида по поэту Т. Г. Шев! ченко по случаю исполнившегося сорока! летия со дня его кончины. На панихиде присутствовали почитатели таланта по! койного, а также и некоторые представи! тели литературного и публицистического мира”. Вперше цю нову інформацію було опубліковано в “Слові Просвіти” на по! чатку 2014 р. Так само невипадково у недалекій цер! кві Феодора Студита біля Нікітських воріт 26 лютого 1911 р. пройшла панахида, при! урочена до 50!річчя з дня смерті Шевчен! ка. Через сто років Національний культур! ний центр України в Москві провів у цьо! му храмі панахиду за Кобзарем, а до 200! річчя з дня його народження 11 березня 2014 р. — у церкві Старого Вознесіння. У квітні 2007 р. було започатковано тради! цію щорічних молебнів за Тараса Шевчен! ка в знайомій йому церкві Успіння Божої
Матері на Успенському Вражку, що в Га! зетному провулку, 15, де в квітні 1861 р. на сороковини з часу смерті поета відбулася панахида, яку організував О. М. Бодян! ський. Культурний центр України щорічно проводив молебні за Тараса Шевченка в каплиці Бориса і Гліба на Арбатській пло! щі, зведеній на місці церкви Тихона Ама! фунтського (знесена 1933 р.), в якій 27–28 квітня 1861 р. стояла домовина з його пра! хом і відбулася панахида.
“Бий лихом об землю…” У згаданому листі до Я. Г. Кухаренка Та! рас Григорович взагалі писав про ми! нулі події крупними мазками, не дотриму! ючись точного датування. Скажімо, вихо! дить, що часом свого арешту він називав не 1847 р., як це було насправді, а 1846 р. Утім, нагадаю, що навіть в “Автобіогра! фії”, написаній в 1860 р., Шевченко не! точно назвав і рік свого звільнення: “У 1858 році 22 серпня… звільнили його з Ново! петровського укріплення”. Тоді як засла! нець залишив Новопетровське укріплення 2 серпня 1857 р., тобто на рік раніше. Або Шевченко заявляв у листі до Я. Г. Кухарен! ка: “Засадили мене в Петропавловську хур! дигу...” Насправді поет був ув’язнений в казематі ІІІ відділу, а не у Петропавлов! ській фортеці, між іншим, ця неточність стала джерелом численних помилок у біог! рафічних працях про Шевченка. Або Тарас Григорович писав: “Через півроку вивели мене на світ Божий...” Насправді — через неповних два місяці... Ще однією загадкою чи дивницею Шевченкового листа є переказ поетом слів Я. В. Кухаренка: “...Чи давно чоловік мені радив, щоб я бив лихом об землю, як той швець мокрою халявою об лаву”. Річ у тім, що це дослівний (!) повтор жартівливої по! ради Я. Г. Кухаренка в листі до Шевченка, написаного 25 травня 1845 р.: “Бий лихом об землю, як швець мокрою халявою об лаву”. Лише на основі цього факту дехто міг би стверджувати, що Тарас Григорович був у Москві 1846 р., бо ж у 1845!му він від’їхав із міста вже на самому початку квітня. Коли б не безліч отаких неточнос! тей у Шевченковому листі. Щодо букваль! ного повтору фрази Я. Г. Кухаренка, то Шевченко, маючи добру пам’ять, одразу засвоїв народну приказку, а, може, вже й знав її. Підтвердженням є й те, що у повіс! ті “Варнак”, написаній у Новопетровсько! му укріпленні (орієнтовно в 1853 р.), зус! трічаємо буквально те саме: “Э, э! Земляче! Бый лыхом об землю, як швець мокрою халя! вою об лаву”.
“Мені в Москві зострівся не хто другий, як сам сатана…” Цікаво, що Шевченко цілком у дусі дов! гого й місцями химерного листа пояс! нив неправдиву інформацію про смерть Я. Г. Кухаренка сатанинськими витівками: “Ну так і єсть, що то мені в Москві зострів! ся не хто другий, як сам Іродів син сатана. Та й справді, яка(таки недобра мати понесе чорноморця в Москву? Чого він там не бачив? Адже чорноморці з коша прямують на столи! цю через Курське, через Орел та на Смолен! ське, а не на Москву. Аж тепер тілько дога! дався, що я хоч і в школі вчився, а сам бачу, що дурень. Та ще хто і одурив? Сатана, леда! чий син, бодай йому і в пеклі добра не було!” Таким чином, Шевченко на вісім деся! тиліть випередив із московсько!сатанин! ською темою М. О. Булгакова… Що й говорити, справді першоквітне! вий, сказати б, легковажний дух пронизує Шевченків лист. Але його зміст не є “ціл!
ковита фантазія”, не вигадка, не побре! хенька на догоду дню бездумної неправди й безтурботного обману. Навпаки, жартівливо!точні штрихи до московського перебування наповнені ви! соким і серйозним смислом. Ось Шевчен! ко пише: “…Приїхав я у тую Москву та й гуляю собі по улицях, звичайне, як чоловік іностранний…” Яке жорстке позиціювання своєї гордої козацької персони до чужого, нерідного міста! Чи побувавши в Кремлі, котрий йому подобався, Шевченко не шу! кав, як усі інші, духовної опори в Успен! ському соборі, Кобзарева зацікавленість не мала релігійного забарвлення. Скажімо, його ровесник і любимий поет М. Ю. Лер! монтов називав Кремль “алтарем Росії” та схилявся перед дзвіницею Івана Великого, а Шевченко буденно!глузливо зауважив, що буквально “тілько вже не лічив ворон на Івані великому”. Між іншим, дуже точне спостереження щодо ворон, які впродовж віків обсідали кремлівські храми. Очевидно, стосовно Москви таки йдеться про 1845 рік, коли Шевченко по! бував у Миргороді, а ще до того їхав з Пе! тербурга в Україну через Москву. Про цей приїзд Шевченка лапідарно писав П. В. Жур: “28 березня. Прибув до Мос! кви. Тут зустрівся з М .С. Щепкіним та О. М. Бодянським...5 2 квітня. Виїхав з Москви на Україну…”6 Такі цікаві подробиці Шевченкових відвідин Москви у 1845 р., які переплелися з його першоквітневими оповідками. Ця стаття побачить світ якраз незадов! го до цьогорічного найнезвичайнішого у новітній українській історії першоквітне! вого дня, адже він наступить одразу слідом за днем виборів Президента України. Го! ловне, щоб під покровом старовинного Дня Сміху чи Дурнів над нами вчергове не посміялися злобливо та не пошили в дур! ні… До речі, зінтегрований розум українців неминуче й швидко міцнішатиме за умови невідкладного звільнення суспільства від надлишку непорядних, аморальних (не лише корумпованих) осіб у владі. Мало! знайому нам формулу залежності розуму від моралі в болісних духовних шуканнях вистраждав шанований Шевченком украї! нець М. В. Гоголь: “Ум идёт вперёд, когда идут вперёд все нравственные силы в чело! веке, и стоит без движения и даже идёт на! зад, когда не возвышаются нравственные силы”. Можна сказати простіше словами давньогрецького філософа Антисфена, який застерігав, що держави гинуть тоді, коли люди перестають відрізняти дурних від розумних, порядних. У цьому контексті нагадаю Шевченко! ве поетичне моління з його “Давидових псалмів”: Молюсь, Господи, внуши їм Уст моїх глаголи. Бо на душу мою встали Сильнії чужії, Не зрять Бога над собою, Не знають, що діють.
——————————— 1 Шевченко полічив правильно, з часу його знайомства з Я. Г. Кухаренком минуло 14 років. 2 Обидва ці листи невідомі. 3 Не можна погодитися з П. В. Журом, що поет описав зустріч з “чорноморцем”, який повідомив його про смерть Я. Г. Кухаренка, “в тоні першоквітневого жарту”. З такими речами, як смерть приятеля і панахида по йо! го душі, Шевченко не став би жартувати. 4 Жулинський М. Україна у Москві на Арбаті // Київ, 2005. №3. — С. 8. 5 Докладніше про це див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко в Москві. — Київ: Либідь, 2009. 6 Маршрут у рідний край мав такий виг! ляд: Москва—Подольськ—Тула—Орел— Дмитровськ—Есмань—Глухів—Кролевець— Батурин—Ромни—Лохвиця—Миргород— Мар’їнське. Всього — 827 верст.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
